Шлях богомола



Сторінка22/32
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.99 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   32
12

Зранку задощило. Хуторяни тричі копали могилу на сільському цвинтарі, і тричі з ям виступала вода. «Повінь насувається», — шепотілися між собою мешканці Зміївки. Нарешті Опанас вибрав місце на сухому пагорбі, тіло Северина запакували до останнього прихистку, а прочанин відправив панахиду і заробив десять грошів сумнівного карбування. Новий голова клану Канюків дозволив Анемподестові лишатися на хуторі, скільки буде потрібно для відновлення його мандрівної наснаги.

Він якраз і збирався відпочити, коли підкотився миршавий Мирон. Хуторянин вкляк під благословення і спитав:

— А чи міг би всечесний отець пошлюбити мене з дівчиною?

Анемподест заправив за шлюб п’ять грошів. Мирон вправно зобразив зніяковіння і запропонував двадцять курячих яєць та глечик сметани. Прочанин погодився на тридцять і глечик, але взяв з миршавого обіцянку, що проти ночі хуторянин відведе його до пивниці, де тримали Голомозого Драбанта.

— Як все буде фест, то зранку прийдете сповідатися, а завтра по обіді я вас пошлюблю, — вирішив учень авви Макарія.

— Дівчина німа, — наостанку повідомив Мирон і відвів очі.

— Все одно приведи рабу Божу до сповіді… І сметану принеси, — нагадав прочанин, а собі подумав: «Щось тут не те… Чогось ти, хлопче, недоговорюєш… І що то за діти у вас наплодяться, німих та миршавих, прости Господи!»

Він зручно влаштувався під дашком на свіжому сіні. Навколо греблися й квоктали кури, і під ці рустикальні звуки Анемподест замружив очі й повернувся до Музею Абсолютного Зла.

13

— …Чуєш мене, чужинче? — спитав Гімнософіст, повертаючи свічку перед Анемподестовим обличчям.

— Вже чую, — відгукнувся прочанин, озираючись. Тепер вони були в залі, освітленій вітражними вікнами. Вона, збудована на кшталт церковного нефа, здавалася більшою, ніж головний корабель Успенського собору. Склепіння губилося у напівмороці. Вітражне скло пропускало сонячне проміння, але не в змозі було зафарбувати його своїми скельцями: світло залишалося зелено-жовтим. Призматичні ефекти стискали проміння у вперті смуги, а хмари блискучого пилу робили їх хрусткими. Шафранові виблиски плили й вихоплювали з темряви написи на гранітних плитах, колони, високі двері і скляні саркофаги на мармурових підпорах. При озиранні плечі й шию Анемподеста защемлювало неприємним болем, немов крихітні облавники протягували крізь м’язи вузлуваті мисливські сітки.

— Ти хворий? — запитуючи, ключар короткозоро мружився і, мабуть, від того здавався співчуваючою істотою.

— Я недопереселений.

— Матня міцно тримає впійману рибу.

— А ти, бачу, зрозумів мене, музейний чоловіче.

Шун’ята перснем загасив свічку і підвів Анемподеста до найближчого саркофага. Скриню вкривав шар жовтуватого пилу. На бічних поверхнях пил утворював спіральні візерунки, котрі ключар безжально знищив двома помахами ганчірки. За склом, усе в лопатях павутиння, стояло опудало волохатої почвари. З її пащі хижо виблискували конічні зуби, а скляні очі таксидерміст[141] поробив сизими. Учень авви Макарія упізнав істоту, зображену на сороміцькому горельєфі, і струсонув головою, аби волосся закрило почервонілі вуха. Але ключар не помітив його зніяковіння: він починав екскурсію, і очі його світилися прочиненим вчительством.

— Тут, чужинче, ти бачиш гобліна, точніше гобліна-антропокефала, себто «людиноголового». Колись ці істоти складали головну силу Ворога в Опадлі, але тепер це вельми рідкісна форма Абсолютного Зла. Її винищили інші, собакоголові, гобліни. Мумію, так би мовити, непересічного представника собакоголової раси ти можеш побачити в іншій скрині. — Ключар підвів Анемподеста до високого саркофага. Він виглядав доглянутішим за попередній. Почорніле тіло гобліна було химерно вигнуте, здавалося, воно зберігає напруження передсмертних судом. Було помітно, що на м’язах луснула шкіра. Крізь розриви антрацитово виблискувала закам’яніла плоть мумії.

— Цю тварюку забальзамували живцем, — підтвердив Гімнософіст і швидко облизав губи.

Прочанин подивився на його бліде обличчя і згадав Білого Паяца, що в кожному балагані отримував запотиличники від першого-ліпшого Арлекіна. «Тут не тільки каміння, тут й люди якісь бутафорні… Маріонетки, а не люди, — зрозумів Анемподест і подумки зауважив: — Цей паяц говорить і пояснює точнісінько як Сапфіра… І взагалі, нащо вони так докладно розповідають мені про тутешні заплутані справи? Якийсь комедіантський лекторій, на штиб «Предивних подорожей Ватусти»[142]… І ті коти на площі! Такі величезні, смугасті…» Він ще раз подивився на мумію і зауважив, що підлога саркофага вкрита рудим гоблінським смухом. Несподівана здогадка вилізла йому на язик:

— Це що ж, той самий гоблін, котрий зжер твою Еврідіку?

Гімнософіст ствердно хитнув головою, знову примруживши очі. В уяві Анемподеста намалювалося криваве видіння. Щоб відігнати його, він спитав:

— Ненависть твоя не минула?

Гімнософіст намалював пальцем на склі невидимий знак і сказав:

— Світ Опадла, матнійцю, так само як і твоя Опорна Реальність, і всі інші явності Всесвіту, не є самоіснуючим сущим, а лише сукупністю певних умов. Кожен, хто у чомусь винний, — частина мене самого, а я — частина кожного з них. Якщо шукаєш справжнього винного — знайдеш Напередвизначеність.

— То це не ти замордував ворожу потвору?

— Ні.


— А хто?

— Тітонька Матрікс, — сказав Шун’ята і пояснив після паузи: — Це родичка Німої Розвідниці і велика воїтелька Опадла. Вона пам’ятає часи Імперії і довго досліджувала прояви Абсолютного Зла. Ти побачиш її сьогодні у Театрі…

Напевне, з метою уникнути подальших розпитувань ключар підвів Анемподеста до наступного експоната. Химерна зубата ящірка задирала хвіст у третій скрині. Три величезні міхури напиналися лускатими кулями на голові рептилії. Між ними стовбурчилися гострі гребені.

— Це — Gemono vulgaris, себто «ґемон звичайний». Дуже вдала мумія. На початку Театральної ери в нашому місті жили неймовірно вправні муміфікатори та муляжисти, що потім переселилися у явність Льотаро. Більшість експонатів Музею зроблена ними. Тепер таких майстрів немає, а рецепти мавзолейних бальзамів загублені… Роки три тому з’явився здібний хлопчина, переселенець з Моргани, спадковий некрофіл… Але стався нещасний випадок (певно, не обійшлося без Зумовленості, котра завше жорстока до переселенців з темних світів): хлопець отруївся синильною кислотою, видублюючи шкіру рейзодонта… А ось там — німфейський ґемон.

Потвора у четвертому саркофазі була така ж міхураста, але більших розмірів і з шістьма лапами.

— Німфейський ґемон, — продовжував ключар, — може жити окремо від власної шкіри. Він вилазить з неї і відправляє шкіру на полювання. Шкіра дуже хижа і може безклопітно проковтнути козу, барана або й дорослу людину. Коли їй вдається когось вполювати, вона на тиждень ховається у печері і перетравлює там здобич за допомогою особливого соку. Поживні речовини при цьому накопичуються у хвості. Потім шкіра вибльовує кістки та інший непотріб і повертається до свого власника. Ґемон вітає повернення шкіри гучним верещанням, танцює від радощів навколо неї, облизує розбухлий ситий хвіст, а потім залазить у шкіру і мешкає в ній до вичерпання жирового запасу. Такі незвичайні потвори з’явилися зовсім недавно, п’ятдесят років тому, біля північної застави Німфей. Там також було впольовано двоголового мартихора, гребінчасту емпузивну блемію, вурдалачного рейзодонта і велетенську стригу з трьома шеренгами зубів. На жаль, мисливці не потурбувалися про збереження трупів цих дивовижних монстрів для музейної колекції. Але їхні кольорові літографічні зображення можна роздивитись у третій бічній залі нашого Музею, у розділі «Німфейський феномен». Одна з нині заборонених філософських шкіл, яку її послідовники називають «карнавалологією», а супротивники — «фестематикою»[143], стверджує, що Німфейський феномен виник як своєрідна відповідь Абсолютного Зла на Картагенський Карнавал і є, отже, нічим іншим, як насмішницьким Антикарнавалом…

— А чи є у колекції мумія тої істоти, що зветься алярмічним порскачем?.. — перервав пояснення Анемподест і раптом зашпортався, хитнувся, втрачаючи рівновагу, не встояв на ногах і боляче впав на смальтові візерунки, перечепившись за чорне мотуззя, протягнуте між саркофагами.

Ключар допоміг йому звестися і застеріг:

— Дивися під ноги, чужинче, адже Боягуз усюди порозвішував своє павутиння.

— Павутиння?

Замість відповіді Гімнософіст звів палець догори і закотив очі.

Анемподест звернув погляд до стелі і вкрився крижаним потом. Під височезним куполом Музею на круглій павутині висів гігантський хрестовик. Вузлувате мереживо повністю затуляло фрески і мозаїки стелі, вервієм спадаючи на архітрави і капителі бічних колон, а волохатий тулуб, завбільшки з теля, набрякав велетенською восьминогою краплею, готовою будь-якої миті впасти на голови відвідувачів Музею.

— Він живий? — пошепки запитав Анемподест, не в змозі відірвати погляд від пекельного видіння.

— Звісно.

— А чому він нас досі не з’їв?

— Він страшенно боїться людей і лев’ячих жуків, тому ми називаємо його Боягузом. А так він навіть корисний, бо виловлює пацюків. Капосні гризуни постійно псують експонати. Якби не Боягуз, вони б давно вже знищили опудало садхузаґа. А це ж направду унікальна річ. Подивитись на історичне страховисько приходять навіть з Вічної Візантії… А якщо наш Arachna giganteus[144] дуже аж зголодніє, то вибігає вночі на Ринкову Площу і впольовує тамтешніх котів. Бачив би ти, матнійцю, як вони від нього тікають!..

— А тобі не лячно, чоловіче, що такий велетенський павук повсякчас висить над головою?

— А я його не бачу. Адже з древніх написів нам відомо, що в людини завжди є вибір: бачити чи не бачити. Це тільки витлумачення побаченого зумовлене наперед досвідом, освітою і не залежить від волі спостережника, але сам факт бачення — залежить.

— У нас усе навпаки.

— І у вас так само, — махнув рукою Гімнософіст. — Просто ви в Матні надто мало живете, щоб досягати ясноти у мисленні. Ніщо так не потребує довгого шліфування та відточення, як позбавлені марноти мисленнєві форми. Пересічній людині треба щонайменше три століття, аби зняти всі завіси, котрими оточує себе Порожнеча, і ще два століття, аби одягнути її у власні слова… Але ходімо далі, чужинче, якщо ти справді хочеш побачити садхузаґа…

Анемподест рушив за адептом Порожнечі, невідлучно відчуваючи над головою накривку з чорного павутиння. Шун’ята тим часом зупинився біля мармурового постаменту й сказав:

— Ось тут ще тридцять років тому стояло опудало мартихора, але міль його доконала. Зберігся лише хвіст, який я поклав у соляний розчин. Це було, зрозуміло, не найкраще з можливих рішень, але мене виправдовує відсутність спеціальної музейної освіти. Я ж був призначений на цю посаду тимчасово.

Вони проминули почорнілі різьблені двері й увійшли до меншої зали. Анемподест полегшено зітхнув, не побачивши на плафоні павутиння. Скляні скрині стояли тут щільно і підсвічувалися блакитними світильниками. Їхнє замогильне палахкотіння вихоплювало з надр саркофагів шипасті хвости, роззявлені пащі, настовбурчені штрикала та гребені різноманітних монстрів.

— Ти питав про алярмічного порскача? Ось він. — Ключар підвів прочанина до невеликої призми, зробленої з товстих скляних пластин. — На перший погляд — звичайнісінька мирна нутрія, Pile reburrus, але з прихованою бомбою у стравоході. Порскачів тепер надмірно розвелося у північних лісах… Кажуть, під час шлюбних ігрищ їх щоночі бабахкає до десятка… До речі, он там, — Гімнософіст показав на сусідній саркофаг, — мумія василиска, біля якої нас повинна була чекати шановна панна Дефлорація.

— Може, затрималась? — припустив учень авви Макарія.

— Шляхи жінок захаращені хижістю й затримливі, як зимові примхи чересел підстаркуватого содоміта! — виголосив адепт Порожнечі.

Аби утриматися від сміху (ге-ге, «зимові примхи чересел»!), прочанин примусив себе згадати про Боягуза у сусідній залі. Тепер він остаточно переконався, що тутешній Деміург нафаршував пам’ять мешканців Опадла принагідними висловами з репертуару мандрівних комедіантів. Йому навіть здалося, що він упізнає важкуватий стиль і велемовність Яна Цапрака, автора безсоромних міньйонів «Розбещення Фріни» і «Порнай»[145], які показував львівському людові вертеп черевомовця Джованні Пукко. Тепер Деміург Опадла уявився Анемподестові старим злодійкуватим блазнем, на штиб Кінського Каштана. «Не дивно, — подумав прочанин, — що Передвічний Ворог знущається над цим недолугим творителем, посилаючи у його зелений світ полчища чорних потвор!»

Подумки повторюючи Ісусову молитву, Анемподест продовжив вивчення колекції.

Василіск виявився достеменно таким, як описував його «Бестіарій» Себастіана Пфульція, читаний Анемподестом у Львівському скрипторії отців-бернардинів. Блискучий зміїний хвіст зберігся набагато краще за вкрите пір’ячком тільце. Зубатий дзьоб викришився. Одна з лапок була замінена патичком.

— Цій мумії вже півтисячі років, — прокоментував ключар. — Я замовляв у мисливців нового василіска, але степи тепер недоступні навіть для небуденних Розвідників, а у передгір’ях ці тваринки не живуть. Років шістдесят тому біля річки Днакріса бачили зграю дрібних василісків, але вполювати не змогли жодного. Що вже казати про драконів!.. Це ж сором: у Музеї немає жодного опудала дракона, жодної драконячої мумії. І вже, певно, ніколи не буде…

— А це хто? — перервав Шун’яту Анемподест, зупиняючись біля скрині з потворою, що нагадувала хвостату черепаху.

— Скутулія, себто, за визначенням отців-класифікаторів, Torpedo scutulatus, — неохоче повернувся до екскурсивної конкретики Гімнософіст. — Так було названо болотяного монстра з електричним штрикалом, найближчого родича страховиська, яке стало причиною загибелі Стратега Півдня Силістера Хороброго у вісімдесят шостому році від падіння Древньої Імперії. У тризновій баладі ще й нині оспівують бій Силістера з велетенською скутулією:


Хвіст смертоносний та спритний здійнявся,
як вервиця чорних кристалів,
що ображають пекельністю навіть істоту,
створену Шоґом для мешкання серед міазмів…


— …А що у тій скрині? — Учень авви Макарія не дав ключареві повправлятися у старовинному піснярстві й попрямував до скляної сфери з черговою химерою усередині. Істота розміром і будовою тіла нагадувала кота, але мала гак на пласкому хвості і кажанячі крила.

— Карликова мантикора, або ж Panterodonto minimus, — буркнув Шун'ята. Від роздратування він ще більше уподібнився Білому Паяцові: бліді плями вкрили чоло і щоки, а брови задерлись «дашком», віншуючи страдницьку гримасу.

— Не ображайтеся, друже Петре, — Анемподест створив примирливий школярський жест, котрим київські братчики мавпували благословення отця-ректора. Він хотів покласти руку на плече Гімнософіста, але стримався. Йому на мить здалося що від доторку ключар розсядеться на трухло, наче спорохнявіла лялька. Прочанина пересмикнуло, і він сказав:

— Я б з великою радістю і шанобливою увагою вислухав усі пісні, балади та думи про відвагу тутешніх вождів, але маю переважаюче бажання: до появи панни Сапфіри оглянути якнайбільше експонатів і, особливо ретельно, славетне опудало садхузаґа… До речі, у «Бестіарії» нашого неперевершеного тератолога[146] доктора Пфульція мантикора зображена істотою, більшою за дорослу людину…

— Я ж кажу: це карликова мантикора. Одна з, так би мовити, модифікованих потвор, котрих породжено в останні часи малодослідженим Німфейським феноменом, — усе ще невдоволено мружачись, розтлумачив Гімнософіст. — Але від того вона не менш небезпечна, аніж відома матнійським тератологам Маnticora vulgaris[147], позаяк також спроможна літати і плювати смертельною отрутою…

Анемподестові довелося вислухати нудні історичні довідки й заплутані опадлійські легенди про червоних та плямистих мантикор, рогатих та панцирних сколопендрій, гарпеадонтів, скіапод, мегалозаврів, гіпокефальних блемій, парасолькових емпузоїдів, гідральних диплодонтів і ґевалоїдних скорпіонів. Латинські й ужиткові назвиська монстрів перепліталися у цих оповідках з вердиктами отців-класифікаторів і титулами правителів та героїв, пошукачів Потоку Хореф та птахів надвечір’я. Серед тих оповідок учневі авви Макарія найкраще запам’яталась історія імперського розвідника Джиліна чи Шилліна (дикція ключаря страждала законспірованістю шиплячих), котрий після неймовірних пригод на островах Південного Океану вполював триголове чудисько на ім’я Аксіер-Аксіокер-Аксіокерс, означене музейними попередниками Гімнософіста як «велетенський індрикоїдний катоблеп». Ключар дозволив Анемподестові потримати в руках почорнілий зуб катоблепа розміром з пивну гальбу. Поки той щиро дивувався кам’яній твердості й вазі тисячолітнього експоната, Шун’ята підвів його до ксилографії з портретом розвідника і продекламував тріумфальну поему, нібито складену самим Джиліном над свіжозакатрупленим чудиськом. У ній часто повторювалося ім’я принцеси Пендози, нареченої героя, котрій він присвятив свою перемогу над виплодком Абсолютного Зла. Саме Пендоза, за твердженням Гімнософіста, подарувала Музеєві зуб катоблепа. Прочанин зауважив, що в одному з катренів поеми вказувалося на хворобливий вигляд і важке дихання центральної голови монстра (власне Аксіокера). Анемподест подумав, що у катоблепа тоді починалася ангіна, але не ризикнув поділитися своїм припущенням з колишнім Орфеєм, котрий скромно додав до всього висловленого:


i_010.jpg

— Обробка поеми сучасним стилем належить мені.

Нарешті прочанин і його проводир досягли останнього capкофага. Він був порожнім.

— А тут, матнійцю, знаходиться мумія шилохвостої варги, — повідомив Шунята і застиг у позі тріумфатора, очікуючи запитань.

Натомість Анемподест подякував гідові за повчальні й змістовні оповідки.

— І тебе не цікавить, матнійцю, чому ти не бачиш присутньої тут мумії?

Прочанин заперечно похитав головою:

— Несуттєво.

Шунята уважно подивився на нього і спитав:

— У вас в Матні мудреці та обрані теж вважають, що Всевишній відрікся від влади над Всесвітом?

Анемподест сотворив хресне знамення і відповів:

— Якщо навіть це і правда, музейний чоловіче, то від любові до свого Творіння Всевишній ніколи не відрікався і, за словами Його святих Свідків-Апостолів, ніколи не відречеться.

— Любов без влади безсила.

— Лжа єси.

Гімнософіст знизав плечима і прочинив чергові двері.

— Ти хотів бачити Закреслюючу Істоту Опадла? — недобро посміхнувся він. — Дивися, Витискуваче!


Двері вивели Анемподеста на балкон, що кільцем охоплював ротонду[148] діаметром, щонайменше, тридцять кроків. Скляний плафон, котрим було накрите це величезне приміщення, пропускав усередину блідо-зелене світло, від якого тесане каміння арок і фризів здавалося чорним, масним і зловісним.

Лише один експонат займав простір цієї зали. Створіння, опудало якого таксидермісти для економії місця поставили дибки, перевищувало розмірами усяку земну тварину, і найбільший слон здався б непереконливим поряд з гребінчастим велетнем. Кожен з його вісімнадцяти бивнів був довшим за чотири людські зрости. Шию монстра захищало панцирне жабо заввишки з невелику церкву. Кістяні пластини вкривали тлустий тулуб, тупорилу морду і вісім тумбоподібних ніг.

— Ось він: садхузаґ, або ж Mumacrono gantis, або ж мегалодекацератопс, Закреслююча Істота нашого світу! — урочисто проголосив Гімнософіст, немов герольд, що викрикує перед натовпом титули свого короля.

Анемподест обійшов балконом опудало садхузаґа, дотягся до нього правицею, провів долонею шерехатим панциром і спитав ключаря:

— Чому ти називаєш цю істоту «закреслюючою»?

— Так визначили її отці-класифікатори. Садхузаґи з’являються рідко, і кожного разу їхня поява завершує певну добу Особливої Оборони. Навіть наші літописи визначають епохи за нападами цих чудисьок. Так, добу від загибелі Озії Першого до остаточної втрати фортець на березі Океану ми називаємо Епохою Смугастого Садхузаґа, тому що саме ця потвора розчавила Озію і майже досягла Картагени, руйнуючи все на своєму шляху. Тут був такий переляк, що навіть мене, сумирного та невойовничого, припнули до Рушення Мартоплясів… Наступна доба, третя з епох Театральної ери, дістала назву Доби Чорного Садхузаґа, найпотужнішого з трьох десятків відомих нам хижаків з родини мумакронів. Його гноми Райдужної Гори вбили ціною знищення майже усього племені Анаґи…

— Отже, тепер настає Епоха Двох Садхузаґів?

— Повний гаплик настає, чужинче… — Білий Паяц засміявся уривчастим сміхом і повторив, карбуючи кожен склад: — ПОВ-НИЙ ГАП-ЛИК!

Ніби акомпануючи зловісним натякам Гімнософіста, з надр Музею долинув дзвін розбитого скла. Це було не дзенькання розтрощеної шиби і не брязкіт розбитого посуду, а довгий звук цілого склопаду, немов десятки товстостінних акваріумів трощилися і розліталися, кинуті з небуденної висоти. На якусь мить прочанинові уявилася ожила мумія гобліна, що вистромлюється з розлущеного саркофага. Шун’ята присів, ніби ховаючись від невидимих куль, і витяг свистунця. Анемподест уже здогадався про призначення цієї речі: глиняними свищиками кликали лев’ячих жуків. Одночасно крізь двері до ротонди просоталась туша Боягуза. Павук оминув остовпілого Анемподеста, блискавично перескочив з балкона на опудало, з опудала — на вітрило купола і щез у якомусь отворі нагорі. Гімнософіст тричі свиснув, схопив прочанина за руку і потягнув до протилежного краю ротонди.

— Що діється? — спитав учень авви Макарія.

— Гаплик діється, — буркнув Шун’ята, похапливо розгортаючи віяло з ключів та відмичок. Він знайшов потрібного ключа і встромив його у непомітний отвір між каменями личкування. Мур розсунувся, відкриваючи темний коридор. Запах свіжого вапна вдарив у ніс прочанинові. За півхвилини вони вже йшли коридором, що відчутно звужувався й повертав ліворуч. Йшли довго, навпомацки, потім адепт Порожнечі наказав гостеві зупинитися. У повному мороці ключар відчинив якісь ґратчасті двері. Анемподест схопився за ґрати й одразу вимастив руки чимось масним і смердючим. Він намагався витертись одягом, але невідома субстанція вперто не залишала шкіри. Незабаром попереду з’явилося зеленкувате світло, й вони зупинилися перепочити.

— Так що ж це було? — знову спитав прочанин.

— Напад.

— А хто напав?

— Хтось дуже небезпечний. Ти ж бачив, як чкурнув павук.

— Може, він злякався Сапфіри?

— Кого злякався? Дефлорації? — З темряви долинуло глузливе пирхання. — Не сміши мене, чужинче…

— А раніше на Музей нападали?

— Сто вісім років тому.

— Монстр?

— Отці-класифікатори називали подібні створіння Зла Чорними Жмутами. Це не один організм, а ніби колонія комах-астом, які спроможні з’єднуючись складати великого хижака. Для цього потрібна колонія у декілька тисяч астом різної конфігурації. Якщо це знову Жмут, то мусимо припустити, що теперішній напад готували кілька років. Прикордонні застави, на жаль, не можуть повністю зупинити проникнення окремих астом, бо вони дрібні. Але лев’ячі жуки їх вистежують і нищать… До речі, матнійцю, того разу напад теж відбувся під час екскурсії. Така вже, як бачиш, послідовна та регулярна ця наша Правляча Напередвизначеність… Вже й не пам’ятаю, як його звали, тодішнього Витискувача… Здається, Манексом….

— Він загинув?

— Не в Музеї.

— Отже, ми теж врятувалися?

— Можливо.

— А Сапфіра?

Шун’ята промурмотів щось невиразне.

— Ми можемо їй хоч чимось допомогти?

— Либонь помолитися… Вже вечоріє, і тобі час йти до Театру.

— Театр почекає.

— Ні, чужинче, не почекає, — запирхотів ключар. — Будь-що почекає у цьому клятому Опадлі, тільки не Театр. Ти ж бо, що там не кажи, наш новий Витискувач, остання надія Картагенського Карнавалу…

1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   32


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка