Шлях богомола



Сторінка23/32
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.99 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   32
14

Мандавошці наснилися лікувальні щури. Вони застромлювали лікувальні хвости в ніс осавулові й шкірили жовті лікувальні зуби. Хвости були подібні до рожевих кільчастих хробаків і жили окремим хробацьким життям, розтягуючись і обростаючи лоскітливим волоссячком. Вони грілися в горілчаних випарах осавулового горла, терлися навколо язика і вихилялися з рота. Мандавошка боявся, що отаман побачить це лікувальне неподобство і скине його з ад’ютантської посади за неправославну поведінку. Він сіпався і стогнав уві сні, намагаючись вкусити хробакохвоста, скинути його з обличчя, але пацюк огортав мускулястим тільцем ніс козака і лапками викручував спітнілого оселедця. Осавулові навіть здалося, що тваринка щось шепоче йому на вухо, але щуряча мова була загадковіша за турецькі молитви, і, розбираючи окремі пискляві слова, він ніяк не міг второпати зміст послання. Від цього він напружував грудні м’язи, і марнотне тремтіння пробігало його войовничим тілом.

Боротьба з примарними гризунами тривала до перших півнів, а коли Мандавошка прокинувся, то побачив на сусідньому ліжнику голісіньку Нікту, що ліниво гралася отамановим причандаллям. Приблуда хропів, поклавши руку на пружне стегно дітиська. Осавул знову заплющив очі й собі захропів, відчуваючи, що звуки виходять уривчастими і від того непереконливими. Потім він відчув на своєму обличчі чийсь подих і здригнувся, згадавши сон. Мандавошка повільно й обережно розплющив праве око. Над ним нахилилася донька Кінського Каштана і заклично висолоплювала язика. Груди дівчини набрякали хтивими плямами, а руки промацували матню осавулових шароварів. Від цього мацання козак розплющив і ліве око, а потім ще раз подивився у бік сплячого отамана.

«Дурна курвочка ще не здогадується, який Приблуда чуйний та хитрий, — промайнуло в осавуловій голові, — як він вміє прикидатися, наче підступний лісовий гаспид, і все бачить-чує, немов старий пес… Прокинеться — миттю обох повбиває!»

Але Нікта вже знайшла сороміцьку іграшку, і козак почав забувати про небезпеку. Тільки коли Приблуда судомно закашлявся крізь сон, Мандавошка знов стурбувався. Тепер він вирішив не випробовувати долю, згріб дівчину в обійми і виніс з хати.

Зміївка ще не пробудилася, навколо було безлюдно. П’яний козак спав під кущем барбарису, а смугастий кіт ходив навколо пияцюри. Тварина здивовано подивилася на голу Нікту в руках Мандавошки, занявкала. Осавул тупнув на кота, озирнувся навкруги і поніс здобич до лісу. Навіть пси не брехали услід його походові.

За першими деревами козак поклав дівчину на м’яке моховиння, обцілував її і почав розкручувати пасок. Не встиг він вистрибнути із шароварів, як гнучка постать з’явилася з високої кропиви і сокира прохромила потилицю Мандавошки. Останнє, що побачив він у земному житті, були здивовані очі Нікти.

— Батьку, нащо ви його вбили? — спитала вона.

— Треба тікати, поки вони усі сплять. Іншої нагоди не трапиться, — пояснив Каштан, витираючи лезо сокири. Він перевірив, чи направду Мандавошка мертвий, зняв з козака монетарій[149] і прикрикнув на доньку: — Мерщій збирайся, чого ноги порозставляла!

— Не піду я з вами.

— Що?

— Ви от вночі заснули, а я виграла скарб.



— Як? — не второпав костоголовий.

— Так! — Нікта випросталась і потяглась усім своїм довгим тілом.

Каштан мимоволі замилувався донькою. Її шкіра світилася медовим золотом, волосся спадало на плечі м’якими чорними струменями. «Юна Афродіта відпочиває у Кіферонському лісі!» — виникла у голові комедіанта пасторальна метафора, а в грудях потепліло від гордості за рід Марамульок. Нікта впіймала його погляд і напружила спину. Ніздрі костоголового спрагло ворухнулися.

— Я тепер багата наречена, — підтвердила дівчина. — Війтові опівночі таки випала п’ятка, а мені шістка. Отаман наказав війта зв’язати, а потім поклявся на образах та іншими страшними клятвами, що дасть мені в посаг усе золото тутешнього пана.

— Що ти мелеш, Ніктамено, донько, схаменися! — докірливо похитав головою Каштан. — У цих торборізів усі клятви чинні до того, як між ногами засвербить… Сьогодні ти Приблуду приголубила, а завтра інша приголубить, і він їй теж пообіцяє те прокляте золото Сунцича. Нам треба йти на південь, до Валахії. Доки ще не пізно….

— Пізно! Що я там не бачила, у тих волохів?! — спалахнула Нікта і від того ще погарнішала. — Старих смердючих цапів, у яких повідсихало? Дрочити їх до ригачки за два пощерблені авруси[150]?.. Я заміж хочу і золото — моє!

— Здуріла!.. Моя донька здуріла! — заквоктав костоголовий. — Йде війна, Драбант кудись подівся, Кривоніс стоїть під Баром[151], і ми ось тут, серед despoliatoris[152] і повішеників. А їй раптом приперло заміж!

— Отож-бо… Без Драбанта ми, батечку, нікуди звідси не виберемося. Він воїн-лицар, його бояться і поважають, а ми з вами зовсім не воїни… Ми без Драбанта і сюди не дійшли б. Що, неправда, скажете?.. Без нього нас вб’ють на переправі або на Кучманському шляху.

Каштан протягло зітхнув і подивився на тіло осавула.

— А з цим тепер що робити?

— Ніхто не бачив, що це ви його… А я скажу, що він ґвалтував мене, а я захищалася.

— Приблуда, може, тобі й простить, а от інші не простять… Бачив я, як вони на тебе учора дивилися, — зауважив Каштан. — Ти краще нічого не розповідай нікому. Або вкажи на того хтивого ченчика, що вкрав Драбантового гамана. Скажи coram hominibus[153], доню, що це він убийничає в лісі. — Костоголовий зробив паузу, потім додав: — Без Драбанта дійсно тяжко нам буде…

Він відтягнув убитого осавула у глиб лісу, знайшов залопушилу яму, вклав до неї тіло козака і притрусив гілками. Потому повернувся, накинув на Нікту жупан, вкрадений в отамановій хаті, і повів доньку назад до села.

— Але, з іншого боку, — вголос міркував він дорогою, — Драбант вельми дивний чоловік, може, навіть небезпечний. Знає багато алхімічних трактатів і писань східних мудрагелів, читав «Pimander»[154], але якось не так знає, а іншочинно… Скільки йдемо з ним, а я його не можу зрозуміти до кінця… Деякі його вислови подібні до вчення фаталіста та вільнодумця Асколія, котрий відкидав свобідну волю і Божу Всемогутність, а інші — до єресі Ериґенція про множинність світів… А може, він є адептом того таємного і небезпечного товариства, котре заснував у часи Соломонового Храму фінікійський князь Ґірам?.. Дідько лисий його зрозуміє, хто тепер вештається немирними шляхами, яких вурдалаків вигнала з потаємних лігвищ ця клята війна… А чи вгадаєш, доню, кого мені часом нагадує наш пречудовий Драбант?

— Ту сучку Сапфіру.

— Вгадала! Ти теж помітила?

— Червоних жуків?

— І всі ці теревені про інші світи і Потік Хореф…

— Так.

— А Сапфіра була ще та відьма, — визначив Каштан і плюнув. — Я думаю, вона дуже добре зналася на отрутах і дурманних травах і, — перейшов на шепіт костоголовий, — вміла залишати своє матеріальне тіло і переселятися у тіла тварин та інших людей. Покійний Балтазар дуже її боявся, особливо коли побачив, як вона дресирує тих пекельних жуків. Він мені тоді казав: стережися, мовляв, Юрію, накличе Сапфірка на нас біду-недолю. Як у воду дивився…



— Вона могла залізти у тіло Драбанта?

— Чому б ні? У Львові я знав двох сестер-характерниць[155] — Ликеру і Циприяну. Вони жили біля каплиці святого Флоріана на Підзамчому й уміли мінятися тілами. Бальзамувальник Цихельс з Королівської площі може це підтвердити, він теж бачив їхні переселення…

— А я знаю, — раптом сказала Нікта, — у чиє тіло Сапфірі хотілося б переселитися найбільше.

— ?..


— У моє!

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   32


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка