Шлях богомола



Сторінка26/32
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.99 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   32
18

— Тихше, панотче, не кричіть так, а то усіх побудите, — почув він голос миршавого Мирона. Стояла беззоряна волога ніч, хуторянин шарпав його за ногу і показував глечик: — Я сметану приніс вам, отче, і Марію привів.

Анемподестові знадобилося кілька хвилин, аби згадати про Миронове вінчання. Миршавий співчутливо дивився на нього і хрипотливо, швидко проказував:

— Сон вам поганий наснився, панотче… То від повного місяця. То минеться…

Біля миршавого стояла дівчина. Навіть у непевному світлі сторожових ватр прочанин побачив, що вона не сільського роду. Платинове волосся обрамлювало обличчя молодої шляхтянки з видовженим породистим підборіддям і впертою лінією губ. «Ба! Це ж дочка й онука воїнів», — визначив учень авви Макарія, а вголос сказав:

— Ти мене за дурня маєш, хлопе?

— Не розумію, про що кажете, отче…

— Не розумієш? — Анемподест узяв руку Марії і підніс її долоню до Миронових очей.

— Вона колись до худобини підходила?

Мирон знітився.

— Хто вона?

Миршавий зіщулився, затиснув пальцями сорочку на животі.

— Хто, питаю?

Мовчанка.

— Може, мені в Опанаса спитати?

— Це дочка панів Пясечинських — Рената, — прошепотів хуторянин. — Коли палили їхній маєток, я її сховав у лісі, врятував від Приблуди. Якби козаки про це дізнались, з мене б шкіру здерли і набили соломою… Маю теперка право узяти її за жону. Ми-бо теперка не холопи, але ґазди.

Анемподест глянув на дівчину. Та байдуже дивилася повз нього, повз Матню. «У малої ушкодився глузд», — вирішив прочанин і напосів на миршавого:

— Маєш право? А чи знаєш ти, що Свята Церква забороняє чинити таїнство вінчання з особами, що несамовиті і не можуть чинним робом оприявлювати свою волю? Ти знаєш, що буває за гріховне примучення несамовитих? Ти вже зіпсував її, паскуднику?

— Мирон відвів очі й почав схлипувати.

— Зараз я тебе прокляну! — просичав Анемподест так загрозливо, що той впав на коліна і обхопив його ноги.

— Не проклинайте, отче! Відмолю, відпрацюю! Піду в монастир, на схиму!

Анемподест бридливо відштовхнув миршавого. Той затрусився в плачі.

«От кляті часи!» — подумав учень авви Макарія. Він повернув обличчя Ренати у бік найближчого вогнища й заглянув у її затверділі очі. Йому здалося, що у погляді дівчини зависло пекельне видиво, крізь яке нічним вогням та поточному сущому годі було промкнутися. «Ось вам і праправнучка славетного воєначальника! Так минає слава усього земного…» — впав у філософський сентимент Анемподест, але натуральні прагнення швидко перемогли цей настрій і звернули його до сметани.

— Уставай, грішнику! — Він не без задоволення копнув миршавого. — Накладаю на тебе епітим’ю[168]. Прокажеш уголос та неквапно три тисячі «Отче наш» й три тисячі — «Богородицю». І принеси хліба. Ми з панною Ренатою повечеряємо.

Мирон відповз у темряву.

Прочанин посадив Ренату побіля себе і почав утішати недоладними словами, аж поки не повернувся хуторянин з хлібом і пареними яйцями. Дівчина їжею не знехтувала, але жодного слова Анемподест від неї не добився. Він звернувся до Мирона:

— Ти обіцяв повести мене до полоненого лицаря.

Миршавий невизначено хитнув головою.

— Ти обіцяв, грішнику.

— Там охорона.

— Священик за завітами Церкви Спасаючої повинен підтримувати ув’язнених і переможених молитвою та Словом Божим, як це робили блаженні втішальники Аммоній, Нектарій і Сосипатр.

— Якщо вам дозволять… — погодився хуторянин, але сумнів був у його словах.

Він привів прочанина до врослої у землю споруди. При вході горіла ще одна сторожова ватра. Сам Опанас Канюка сидів біля вогнища, курив люльку й дивився у темряву непорушними очима.

— Мир тобі, чоловіче, — привітав його учень авви Макарія.

— І вам мир, всечесний отче… Чи продовжуєте молитися за грішну душу мого батька?

— Ревно і щогодинно молюся, — збрехав Анемподест. Він зауважив, що миршавий щез.

— Дякую вам, отче.

— Чи можна, Опанасе, звернутися до тебе з проханням.

— Зголодніли, отче?

— Хочу навернути до істини розбійника, якого підстрелила Бабаматка.

— Сподіваєтесь?

— Допоки людина жива, надія не втрачена.

Ватажок хуторян випустив з люльки димовий перстень. Його пропечене сонцем обличчя довго залишалося нерухомим. Прочанин терпляче чекав на вирок і з кожною хвилиною впевнювався, що розмова з Голомозим підніме завіси над багатьма таємницями Матні та Опадла. Звідки припливала ця впевненість, він не знав.

Опанас витрусив люльку. Анемподест вийняв гаман і запропонував йому скуштувати медв’яного тютюну. Хуторянин затягнувся, схвально примружився і визначив:

— Грецький тютюн…

Знову запала мовчанка. Опанас докинув до ватри цурпалок і спитав:

— Нащо цей лицар хотів вас вбити, превелебний отче?

— Ми посварилися.

— Він каже, що ви, отче, вибачайте на слові, вкрали його гамана. Цього-от свиношкірого капшука з грецьким тютюном і грошима.

Прочанин відчув, що шаріється. «Чому в мене таке зрадливе обличчя? — подумав він. — Одразу стає пурпуровим». Вголос він сказав:

— Він не все розповідає. Тим гаманом він заткнув мені рота, зуби повибивав. — Він показав уламки різців і для переконливості похитав їх пальцями. — А його приятелі-дияволосповідники хотіли мене оскопити.

— Я вам вірю, отче, — примружився Опанас. — Ви людина побожна і мандрівна. Господь такими опікується і нам наказує робити так само…

— То я можу втішити переможеного розбійника?

— Разом утішимо.

Анемподестові довелося підкоритися. Опанас познімав з гаків жердини, котрими замикалися двері землянки, і пропустив прочанина досередини. Морок, запахи цвілі й людських випорожнень зустріли їх на порозі. Канюка запалив каганця, і стало видно Драбанта. Голомозий лежав на купі ганчір’я між двох порожніх барил. Коваль замкнув його ноги у колодку. Глечик з водою та шматок хліба у мисці свідчили про незлобивість хутірських людей.

— Як ся маєте, вельможний лицарю? — спитав Опанас.

— Вашими молитвами, гречкосії.

— Наші неоковирні молитви, лицарю, неба не досягають. Привів, отже, до тебе чинного молільника, вченого і побожного. Якщо ж між вами була яка ворожнеча, то саме час примиритися.

— Дарма ти привів цього пройдисвіта. Cucullus non facit monachum[169]. Демони опанували його єство.

— Я був у Вічній Візантії, Драбанте, чув Голос, який говорить не словами, а дрижанням… — втрутився у розмову Анемподест. Опанас несхвально похитав головою, немов кажучи: «Куди ж ти преш поперед батька…»

Драбант підвівся і оперся на лікоть.

— Мені цікаво, — глузливо оглянув він прочанина, — з якого пекла ти вискочив морочити людям голови?

— Вискочив-то я звідси, а заскочив до Опадла.

— Не личить вам говорити такі поганючі слова, отче, — зауважив Опанас.

— Це назва, — пояснив учень авви Макарія.

Драбант засміявся. Сміх був уривчастий, хриплий.

— Який він там «отче», довірливі ви селюки… — похитав він довгастою головою. — Його ж паламарем до плебанії[170] брати не можна. Вкраде кадило — і шукайте у полі вітру…

Опанас подивився на Анемподеста, немов запрошуючи припинити розмову. Прочанинові натомість здалося (або якась стороння сила йому підказала), що за образливими словами Голомозого ховається розгубленість. Він вирішив ризикнути.

— А Глобус казав мені, що ви, Драбанте, розумієтеся на людях, — розважливо промовив він. — Невже старший імперський радник помилявся?

Голомозий хотів щось відповісти, але закашлявся. Бухикав він довго, довше, ніж було потрібно. Потім прохрипів:

— Omnes errant praeter Gallenum[171].

Опанас опустив каганець на барило й сказав:

— Надворі буду. Побалакайте собі…

Драбант провів ватажка Канюків недобрим поглядом. Коли двері за Опанасом зачинилися, він сказав, примружено розглядаючи лакейську ліврею учня авви Макарія:

— Ну, припустімо — хоча це й дивина, — що тобі, чоловіче, Веселий Глобус дійсно дав аудієнцію у Палаці Стратегів і ви з ним щось там говорили про мене. Я кажу: припустімо, тільки припустімо… Але звідки ж це найстарший радник Гошелін може знати моє тутешнє псевдо? Як він, до речі, називав мене у вашій розмові?

Цього разу Анемподест не встиг почервоніти. У голові зліпилися — тепер вже відвертою підказкою — слова:

— Танцюючим Суфієм.

Запала мовчанка.

Драбант заплющив очі, прошепотів незрозумілі слова й сказав:

— Не віддам.

— Як? — перепитав прочанин.

— Дзеркала я Раді не віддам.

— Це моє дзеркало!

— Не твоє, хлопче, і не моє, але що більше — не Карнавальної Ради… Передай це радникові. Якщо Гошелін думає, що мені невідомо, що Рада прийняла рішення про евакуацію, то нехай знає: мені відомо усе. І допомагати їм я не буду… Карнавал, попри все його теперішнє убозтво, мав славну історію. Не нам заперечувати діяння стратегів і радників минулого. Карнавал вартий того, аби мати наприкінці хоча б одного Останнього Захисника. Дзеркало тоді послужить усім, а не кільком спорохнявілим аристократам… І ще… Скажи йому, що в Картагені вже тепер завелася зрада. Мене виманили у Матню брехливими звістками і хочуть те саме зробити з Німою Розвідницею. Ніякого втілення Богині Карни — ні Актуального, ні що більше Повноважного — тут немає і не було вже тисячу років.

Анемподест подумки зітхнув з полегшенням, а вголос сказав:

— Ви звинувачуєте у зраді достойників Карнавалу, але не кажете, як вам вдалося це зрозуміти…

— Завдяки випадкові, — повідомив Голомозий. Світло каганця тепер вихоплювало з темряви лише його чоло і зморшки навколо очей. Він нагадував велику ящірку («А в Музеї немає драконячої мумії», — пригадалося прочанинові).

— …Так, — продовжив розвідник, — завдяки випадкові. Якщо, звісно, кажучи про випадок, недооцінювати владу Зумовленості і в цьому світі… Виявилось, що дочка Каштана — medium primus[172] між астральними шарами сущого. Нехай там, в Картагені, ті, котрі чекають на твоє повернення й твого звіту, повірять мені, що настільки досконалого і — нехай Обрані вибачать мені гру словами — multiradix et multiramis[173], двоногого інструмента для магії не було навіть у великих розвідників давнини… На танечний заклик малої розпусниці відзиваються голоси Деміургів!

— Мені у це важко повірити…

— Не тобі одному буде важко у це повірити, — пирхнув Драбант. Драконячі зіниці зблиснули гордістю.

— Але нащо ж Сапфірі було брехати?

Голомозий раптово видихнув повітря, і полум’я каганця затанцювало. Анемподест відчув точність свого запитання і пошепки подякував Всевишньому за раптово позичену мудрість.

Розвідник спитав:

— Ти познайомився з цією… панною?

Прочанин ще більш зрадів. «Він не знає, ким мене призначили в Опадлі!» — зрозумів він і відповів стримано:

— Так.


— Ти, певно, не все усвідомлюєш, чоловіче перехожий… Тобі треба знати про неї… При народженні найдостойніший її батько назвав доньку Белітіс, і вона є спадкоємицею одного з найшляхетніших родів Вузької Явності, онукою принцеси Пендози… І я не стверджую, що вона зрадниця… — Голомозий дрібними порухами язика зволожив губи, потім розплющив очі і твердо подивися на учня авви Макарія. — Не маю права, не маю підстав і не маю бажання стверджувати…

— Вона теж була тут розвідницею?

— Високонароджена Белітіс багато років досліджувала Опорну Реальність і допомагала Раді передбачати напади Ворога.

— У чужому тілі?

— Тіла — нетривкі речі сущого. Ніби одяг.

Анемподест вирішив, що настав час головного запитання.

— Вона переселила через Ринву нового Витискувача… — почав він.

— Це відомо.

— Але у нього виявилась погана натальна карта.

— Карта?.. Хто це виявив? Чорнильниця? — Голомозий презирливо скривився.

— Але це так.

— Нічого фатального у цьому немає. Складання генітури для Витискувачів є звичайною обтяжливою формальністю. Даниною давнім ритуалам. Головне, аби Витискувач не здогадався про межу влади, котру він отримає на Сцені.

— А потім?

— А потім ми всі, чоловіче, нап’ємося святої вологи з Потоку Хореф… Або не нап’ємося, якщо Зумовленість переможе Спонтанність…

— …І побачимо птахів надвечір’я?

— Ага. Цілу зграю птахів, чоловіче. Небесні легіони сутінкового птаства.

У голосі Голомозого прочанин відчув глузування.

— А в нашому світі є місце, подібне до Сцени Катарактного Театру? — спитав Анемподест і підніс каганця до Драбантового обличчя. Той примружився, немов від яскравого світла, й перепитав:

— Місце?..

— Так. Місце, де Зумовленість і Спонтанність грають у Гру Витиснення?

— Кажуть, що є… Посеред Західного Океану.

— А ближче?

— Нащо тобі?

— А де моє дзеркало?

— Не віддам.

— Моє дзеркало і є таким місцем?

Раптом Голомозий смикнувся і майже закричав:

— Ти — Витискувач!

Прочанин задув пломінчик каганця. У темряві чулися важке дихання розвідника Карнавальної Ради, щурячий шурхіт й притлумлені звуки дощу.

— Аби вам було над чим подумати, — сказав, виходячи з в’язниці, учень авви Макарія, — я розповім вам найсвіжіші плітки Опадла. Перша: Глобус втік в іншу реальність, що надзвичайно засмутило усіх мілітарних мартоплясів. Друга: у Картагені з’явився катоблеп… Таке почварисько, прости Господи! Я його до смерті не забуду. Воно зжерло твою дорогоцінну брехунку Дефлорацію, а може, й Тітоньку. Останньої шкода: я встиг заповажати товстуху… Мабуть, цей катоблеп — справа рук Гімнософіста. Він, я думаю, вибачив отому вашому Абсолютному Злу смерть Еврідіки. Адже минуло вже стільки часу… Навіть опудала збадала міль… Щури, отже, вже втекли з Вузької Явності… Таке-от Діється, Останній Захисниче Карнавалу!

Він вийшов, не слухаючи богохульних слів Голомозого, і потрапив під зливу.

— Повені не минути, — зустрів його Опанас. — Кінець світу, отче.



1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   32


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка