Шлях богомола



Сторінка27/32
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.99 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32
19

Злива не завадила Приблуді зайнятись золотом Сунцича.

Він стояв під дощем, поки зміївчани викопували скриню з-під церковної огорожі. Жупан сотника темнішав й важчав. Поряд з начальним партизаном мокнув війт, мурмочучи молитви, раз у раз втираючи шапкою писок. Парох нетверезо хитався і клав хресне знамення на все, що підходило. Вояцтво похмуро спостерігало, як свіжозвільнені холопи Пясечинських, по коліно у розкислій глині, витягують на світ Божий скарб.

Отаман заборонив вносити скриню до хати, не відбивши глини. Набряклий вологою і роздумами, він був скупий на слова; Лушпак старався за двох і нагаєм прискорював сірому. Чорні думки гризли Приблуду того ранку: Гонська лежала ні жива ні мертва, серед козаків спухала непокора, і щез Мандавошка. «Якщо дурневі закортіло зрадити і він перебіг до ляхів, — міркував отаман, — треба негайно рушати до переправи. Тут ми у пастці — між двох річок. І повінь насувається. А біля переправи буде бій — там наймані рейтари Сокольського — воїни небуденні… А Кривоніс сюди не піде, і Пушкар не полізе до лісової дупи. Треба повертатись».

Зауваживши, що скриня відчищена, махнув перначем[174]:

— Заносьте!

Драби занесли.

Приблуда сів посеред хати і покликав Нікту. Та прийшла — висока і тепла. Від її тіла на отамана повіяло теплим-хатнім.

— Ось, — вказав він на скриню. — Це твій посаг, Ніктамено Юріївно… Можеш обрати серед моїх соколів, кого душа твоя й тіло твоє прагнуть мати за чоловіка. Піп пошлюбить вас сього ж дня.

— Я вже обрала, — сказала дівчина.

Краєм ока сотник побачив, як напружилася, зажилавилася Лушпакова шия.

— Візьміть мене за жінку, ясновельможний пане отамане! Буду вам рабою до скону днів… — прошепотіла Нікта й уклякла перед Приблудою, цілуючи йому руки.

— Так не робиться, — сказав Лушпак.

— Не за нашим поконом[175], — підтвердили молодші козаки.

«Бунт, — подумав отаман. — Дочекався». Наказав:

— Відчиніть скриню!

Лушпак спробував підважити віко шаблею, але марно — та навіть не поворухнулась. Принесли сокиру і спробували ще раз. Не вийшло.

— Треба рубати, — здався старший осавул.

Приблуда натиснув на напівкруглі виступи бічних клепок. Спрацювала потужна пружина, і накривка підскочила, обсипаючи товариство здохлою міллю і порохами. Козацтво запчихало. Отаман обвів присутніх глузливим поглядом. Він розгорнув трухлявий оксамит, і всі побачили меншу скриню, зроблену зі срібла, прикрашену фініфтю та сканню.

— Московська робота, — визначив Лушпак.

Приблуда похитав головою, витягнув скриньку й поклав на стіл. В Істамбулі він бачив такі шкатулки, привезені з Мавераннахру[176]. Самаркандські майстри славилися хитрими замками, спроможними захистити таємниці гаремів, делікатним поліруванням бірюзи та перламутровими емалями, веселковими у сутінках.

Чверть години втрачено було на пошуки потаємної кнопки. Вона ховалася в короні червоного Симурга, що розгортав крила на вужчому боці шкатулки. Коли підняли вічко, то побачили тьмяний блиск старовинних угорських золотих та португалів[177]. Приблуда зважив у руці кілька монет, продивився написи навколо портретів Карла П’ятого та Стефана Баторія. Сказав, не звертаючись ні до кого:

— Ось воно, золото Амвросія…

— То ясновельможний пан не хоче мати мене за жінку? — спитала Нікта. Вона стала осторонь товариства і не дивилася на скарб.

Отаман глянув на неї. Козаки прикипіли поглядами до важкого обличчя сотника, жовтуватого від сяйва монет.

— Ти тепер така багата, — посміхнувся Приблуда.

— Половину віддаю на військо, бо наказано Відкупителем та апостолами прощати ближнім і не маю вже зла на кривдників моїх.

Козацтво схвально загуло, лише Лушпак промовив:

— Щедра дівка. Видно, що незле погарцювала на козацьких прутнях.

Ніхто не посмів засміятись. Нікта вибігла з хати.

Отаман повільно обернувся до старшого осавула. Козаки подалися до стін, пригадавши Астраханову погибель. Лушпак дивився в очі Приблуді й не торкався шаблі.

— Це не ти часом, Лушпаче, послав Мандавошку до ляхів? Продав нас? — запитав отаман, не підвищуючи голосу.

Лушпак зблід і перехрестився:

— Поклянуся на хресті, батьку, й на Святих Образах…

— Де Мандавошка? — загарчав Приблуда.

— В село до молодиць, мабуть… — непевно почав старший осавул, але отаман вже не слухав його і питав товариство:

— Чи бачив хто Мандавошку?

— Хлопці його шукали, батьку, як ви й наказували, — відповіли йому, — але не знайшли. Й тутешні хлопи його відучора не бачили.

— До завтра, отже, приведе сюди ляхів, — підсумував Приблуда. Кинув монети до скрині й додав: — Продали нас юди-осавули, хлопці. Пси підскарбія за це-от золото будуть битися як скажені. Залізо гризти будуть… Втрапили ми, хлопці.

Не змовляючись, козаки стрибнули на спину Лушпакові. Старший осавул встиг скинути одного, але інші збили його з ніг, обеззброїли, перехопили мотузкою горло й потягли на розправу. Приблуда лише похитав головою. Ніби прихилений тяжкою думою, розгріб золоті у шкатулці і раптом намацав щось велике. З-під важких кружалець він витягнув двовершковий шкіряний пенал. Ті з козаків, що залишилися, підійшли ближче. З пенала висковзнули неоковирна золота статуетка і шматок пергаменту. Отаман поклав статуетку на стіл, розгорнув хартію і прочитав уголос:


«Сей болван найдєн людішкамі думнаго бояріна Салтикова Тімофєя Івановіча в земляной дирє у рєкі Бєрьозовой в горах Уральскіх, в месте, нарекаемом Охтомкою. Зирянє, в месте том обітающіє, сказивалі про сєго болвана, что он єсть поганская ідоліща іх дідічєй, прозиваємая Карная. Куміру сему во времена она поганскія жертвовалі, сірєчь скотіну, і людскіє.

Сєго болвана боярін Тімофєй Івановіч отсилаєт в Москву на усмотрєніє і волю пріказнаго дьяка Проворозова Міхайла Юрійєвіча с нарочним человеком Павлушкою Ситіним, головою своєю за болвана отвєчающім.

А весу найдено в сєм болване

48 золотніков і 3 долі чістаго золота».
Нікта повернулася якраз тоді, коли Приблуда дочитував послання і підпис якогось дяка Івана Прушкіна. Кінський Каштан дріботів за донькою й хилився у низьких поклонах до товариства.

— Простіть, заради Господа Бога, ясновельможний гетьмане й хоробре вояцтво православне, нахабні слова моєї дурнуватої Ніктамени, — заторохтів костоголовий. — Вона ж іще дитина глупа і не розуміє недостойності своєї та віковічної упослідженості знудженого та мандрованого роду нашого…

Його голосіння перервав страшний крик знадвору.

— З Лушпака-юди шкіру знімають і вогнем припікають м’ясо, — заговорили козаки поміж собою. Хтось нахилився, піднімаючи впалу монетку. Хтось інший потягся до сулії.

Нікта наблизилася до столу й зачудовано подивилась на бовванчика. Її очі немов прикипіли до золотих перс ідола, зіниці стислися у котячі риски, а обличчя застигло і звузилося. Синець на чолі запалахкотів пурпуром. Приблуді здалося, що переляк, захоплення та хижість одночасно застрибнули на чарівне личко доньки костоголового.

— Подобається тобі така пупа[178]? — спитав її отаман.

Нікта не відповіла. Повільно, наче переборюючи судому, вона простягла руки до ідола. Її мокрий одяг запарував, а шия вкрилася рожевими плямами.

Каштан теж помітив статуетку і раптом стривожився:

— Звідки?..

— Від Амвросія зосталося, — посміхнувся Приблуда, все ще милуючись розчервонілою Ніктою. — Певно, привіз серед здобичі московського походу. Цього кумедного боввана московити викопали десь у Ріфейських горах[179]… Тут, — він кинув пергамент на стіл, — пишеться, що це — ідолище тамтешніх дикунів. Карнаєю зветься…

— Прокляття Сунцичів, — прошепотів старий комедіант і прикрикнув на доньку: — Не чіпай!

Але було пізно.

Нікта, наче переборовши опір незнаних сил, зробила рвучкий крок, обома руками схопила статуетку й відкусила бовванчикові голову. Почувся хрускіт розкришених зубів. Каштан, Приблуда і все товариство ошелешено дивилися, як дівчина ковтає золоту кульку, як та, напинаючи шкіру, прокочується її горлом. Кров цівкнула на підборіддя спадкоємиці фамілії Марамульок.

— Ти що робиш, дурепо! — зойкнув Каштан.

Нікту хитнуло. На мить отаманові здалося, що вона впаде, але цього не сталося. Дівчина випросталась, закинула голову і зайшлась у переможному крику, що заглушив репетування страчуваного Лушпака. Крик був нелюдським. Навіть войовничий Приблуда зіщулився від його холодної хижої лютості, що висвердлювала волю, вишкрябувала розум й трощила опір усього, що мало вуха. Каштан і козаки присіли, зламані гострим болем. Біль стискав голови, тлумив дихання і тиснув на очі так, що навколишнє почервоніло, змінило обриси й розсілося на кіноварні та чорнильні плями.

Крізь біль і червоний туман отаман побачив видіння. Посеред хати замість Нікти стояло богопротивне створіння, подібне до золотистої ящірки з виряченими очима. Ящірка повернула голову до Приблуди, роззявила зубату пащу й стрибнула. Отаман хотів вихопити шаблю, але руки не слухалися і тяглися до обличчя у безглуздому прагненні затулитися. Останнім земним відчуттям партизана була суміш роззлощеності та здивування.



1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка