Шлях богомола



Сторінка28/32
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.99 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32
20

— …Що вам наші біди, отче, — казав Опанас. — Як не крути, ви — зайда, прибулець.

— Аж ніяк не може справжній прочанин бути байдужим до горя посполитих, адже ви — християни, — відповідав йому Анемподест. — У Першому посланні апостола Петра про всіх християн мовиться: «Молю вас, любі, як чужоземців і перехожих». А предивний святий Олекса Людина Божа жив зайдою у домі батьків своїх Євфіміана та Аглаїди Римських і брав від рідних милостиню і роздавав прочанам, себто іншим зайдам в ім’я Господнє. Читали ж, певно, березневу Мінею[180]? Молюся за всіх вас і допоможу малим та кволим вашого дому, адже світ наш тримається також і на правді прибульців.

Так говорили вони, стоячи на пагорбі. А під ними жовта вода підповзала до хутора. На місці широких фільваркових ґрунтів уже котилися хвилі Уборті. Зміївчани тікали від них на південь, гонячи поперед себе худобу, тягнучи хатні скарби. Дощ не припинявся. Жінки верещали, драби мовчки виконували чин утікачів.

— Настав Цар Погибелі, й Темрява розгорнулася! — махнув рукою Опанас і крикнув синам, щоби виводили худобу.

— Про полоненого не забувайте, — нагадав прочанин. Йому здалося, що серед дерев майнуло світле волосся Ренати, і він пішов до лісової стежини. Хуторяни направили вози іншим шляхом, намагаючись обійти напнуті води узвишшям, що тяглося до самої Хирлицької переправи.

За деревами він побачив миршавого Мирона. Той, здавалося, теж когось шукав.

— Чи ви чули про смерть Приблуди? — спитав хуторянин.

— Чув казку.

— То не казка, панотче. Зовсім не казка, кажу вам. Блудниця перетворилася на страховисько. Воно вбило отамана, війта, два десятки з козацтва й чкурнуло до лісу… Може тепер на кожного напасти, нечувайтеся.

— А що з тим Каштаном?

— З ким, прошу отця?

— З батьком перетвореної блудниці.

— Живий. Плаче.

— Ти часом не Ренату шукаєш?

— А вам що до того?

— Як говориш із чинним передстоятелем, хаме?

— А таке… Ми тепер всі потонемо, панотче. І стоятелі і нестоятелі…

Мирон пхикнув і щез між кущів.

Анемподест згадав, що словом «мирон» елліни означують коропа. Він пройшов лісом кількасот кроків, прислухаючись до плюскоту води і приглушеного гомону зміївчан. Він думав про долю Приблуди. «Як страшно Господь покарав того зарізяку! Чи ж зустрів він нині у пеклі закатруплених ним посполитих й чим відкупиться від їхньої замогильної помстливості?» — міркував прочанин, просуваючись серед посмурнілих грабів і модрин. З кожним кроком пекуче запитання — а радше усвідомлення Напередвизначеності — все дужче муляло учня авви Макарія. Він ніяк не міг означити, на кого ж з двох — на нього чи на Голомозого — покладений тепер чин звільнення Матні від поганської богині. І як з нею боротися, якщо сам отаман з усім своїм тертим козацтвом нічого не зміг утнути супроти монстра? Він згадав Музей, катоблепа і пошкодував, що поряд немає Тітоньки, або ж — на гірший випадок — Бабаматки… Але у передчутті неминучої зустрічі з Карною не було страху. Коли Анемподест зрозумів це, то сам здивувався своїй хоробрості. «Може, після пригод в Опадлі я сам став іншим?» — промайнуло в голові прочанина. А ще він впіймав себе на тому, що постійно згадує колишню Нікту. «Що ж ти, бевзю костоголовий, не зміг допантрувати доньку!» — скрипнув зубами і здригнувся від нового спогаду. Десь недалеко від цього місця дочка Кінського Каштана вигиналася у сороміцькому танці… Стежка, що нею він йшов, тим часом перетворилася на справжнє болото. Ліс насувався чорним і мокрим огромом, зачаєною Майстернею Повені. Й десь у її хлюпотливих надрах ховалася Карна. Він зупинився й уголос проказав тридцять третій вірш шістнадцятої глави Євангелія від Іоанна: «У світі зазнаєте скорботи, але будьте мужніми: Я переміг світ!»

Хлюпотливе безгласіє було відповіддю на слова апостола.

«Треба звільнити Голомозого», — вирішив прочанин. Він попросив Бога, щоб жовті потоки не оббігли його лісовими байраками, не заступили дороги до хутора. Він скерував свою ходу до гомону, котрий поголоснішав. «Напевне сваряться», — подумав учень авви Макарія. Він уже доходив до кущів підліска, коли назустріч вибіг Мирон, тягнучи за собою Ренату. Голова миршавого була закривавлена, очі вирячені, а рідке волоссячко напиналося розваленою скиртою.

— Повертайте! — голосив він. — Там вийшло страшидло і нищить людей! Повертайте!

«Куди?» — хотів спитати Анемподест, але ноги вже несли його у глиб Хирлицького лісу.

Чи то Мирон краще знав тутешні стежки, чи то їм пощастило, але за півсотні кроків утікачі вийшли на твердий ґрунт. Водорозділ, яким вони бігли, тягнувся на південний захід, неквапно повертаючи до завороту Уборті, що петлясто оминала дві гори — Заячу та Горбату. Під ярусами віковічних сосен тоншав глинистий корж і проступали гранітні тераси. Зірвані повінню дерева громадилися на кам’яних карнизах, спліталися пошарпаним гілляччям, вдавлювалися у тріщини. Ревіла стиснута гранітом вода.

— Куди ми йдемо? — перекрикуючи ревіння, запитав прочанин.

— На Горбату, — крикнув миршавий і побіг швидше. Легконоге дівчисько не відставало від нього, зате Анемподест задихався й ледве встигав перестрибувати соснове коріння.

«Але ж вельми цибата наплодилася молодь», — позаздрив учень авви Макарія. Крізь зливу він побачив порослу деревами Горбату гору. Жовте водопілля оточувало її з трьох боків. Під горою здіймалися бурунчасті хвилі, немов прадавнє море повернулося до своїх берегів і гризло останню незатоплену верховину. Якісь чорні звірі вистрибували з води, чіплялися за гранітні гостряки й виповзали на нижні яруси. Здалеку вони здавалися маленькими, але, придивившись, Анемподест, впізнав у вимоклих створіннях ведмедів. Заворожений лісовою апокаліпсою, він втратив уважність й зазнав шляхової пригоди. Підошва ковзнула мокрим камінням, він впав, ударився головою і випірнув уже в Опадлі.



21

Кілька хвилин головний біль не давав йому зрозуміти навколишнього.

Спочатку з мороку виступили пломінці свічок, потім відблиски на золотому багеті.

— Очуняв?

Анемподест впізнав голос Сапфіри-Белітіс.

— Ти врятувалася… — констатував він озираючись. Навколо була кругла кімната, захаращена важкими канцелярськими меблями. Розкішні бра освітлювали вкриті чорним лаком стільці, пірамідальні бюра та зелений оксамит столів. У кріселку сиділа Марципанова Акробатка і гралась велетенською чорнильницею.

«Якийсь маґістрацький закапелок», — вирішив прочанин, а вголос спитав:

— Чи не маєте десь тут квасу? Горлянка спеклася від усіх ваших карн та катоблепів…

— Квасу тут не роблять. Вода — у шафі.

Анемподест почвалав до шафи, знайшов у ній графин і влив у себе кварту теплої води. Картагенська вода здалась йому м’якішою й смачнішою за Хирлицьку. За вікном кабінету він зауважив дахи і шпилі. Учень авви Макарія зрозумів, що знаходиться, швидше за все, в одній із веж Театру.

— У тебе тепер багато запитань, — передбачила Сапфіра. — Але, заради усього святого, прибережи їх на потім. Наближається виповнення часу. Зараз сюди прийде Верховний Модератор і скерує тебе до Сцени… Він може одразу здатися тобі дивним. Він знавець сотень солодких мов і гірких говірок, плутається в них, і його важко зрозуміти…

— Танцюючий Суфій має тебе за зрадницю, Белітіс, — перебив її прочанин. — До речі, я й гадки не мав, що у тій смішній пустелі мене бавила неабияка шляхтянка. Це ж є достеменною честю для бідного й незнатного мандрівника.

Онука принцеси Пендози посміхнулася і перехилила чорнильницю. Антрацитові краплі впали на провощену підлогу.

— Ти — найдурніший та найнахабніший з Витискувачів, Анемподесте, — сказала вона. — Може статися, що у твоїй дурості і мешкає наша надія. Дурням, кажуть, щастить.

— Сцена покаже.

— Що ти знаєш про Сцену, матнійцю… — пирхнула дівчина.

За вікном спалахнув феєрверк. Сині й червоні зірочки розсунули темряву. Учень авви Макарія побачив вуличний натовп і пройми кам’яниць, наповнені жовтими спалахами смолоскипів.

— Якесь свято? — запитав він і наблизився до вікна.

— Свято Імперії.

— Хіба Імперію святкують?

— Якщо дуже за нею скучили, то святкують, — знизала плечима Белітіс. — Ти, Витискуваче, замість дурних запитань краще б помолився перед…

— …Смертю?

— Несповідимий Хореф! — похитала головою розвідниця. — Який же він бевзь, цей ченчик!

— Все ж таки, чим там закінчилося із катоблепом?

Белітіс не встигла відповісти. До кімнати у супроводі озброєних алебардами мартоплясів зайшов сивобородий велетень у синьому жупані з владичним жезлом. На грудях його висів зірчастий орден, він важко дихав. Прибульці наповнили кабінет запахом парфумів. Прочанин заплющив очі: головний біль подужчав від солодкавих пахощів і став майже нестерпним.

— Панове! Верховний Модератор вистави «Мнемозавр»! — викрикнув один з мартоплясів.

Белітіс привітала Модератора вставанням, Анемподест нахилив хвору голову.
— Ніс locus — hic saltus[181], — скрипливим голосом промовив Модератор. — Важливою для чину Видавлювача є самовидність морокодокору…

— Мокрого докору? — перепитав Анемподест. Його чомусь роздратував цей новий персонаж опадлійської бутафорії.

Старець ошелешено впер очі в зухвальця і вдарив підлогу жезлом.

— Дослухатися й мати чемен! Тут я голошу! — Він тицьнув перстом в орден, а потім в груди прочанина. — Ти — слухаєш ipso facto[182], що я — Модератор. Так?

— Так, — погодився Анемподест. Біль у скронях поменшав, і він вирішив вислухати театрального управителя якнайуважніше.

— Сцена, — продовжив той, — є місцем мешкання полохливих і метушливих, і репетливих речей. Обережно. Inosabile[183]! Ти примудряєшся до неї зухом. Але ж бачиш післямур тілопольоту як передстояння та передуспіх. Dlatego nie ma tam sztuki[184]. Приходиш ліпити й краяти, лучити й роздрібнювати. Насипати у чаші конопляне сім’я солемного мелосу. Й одкош матимеш від мигоголимого окомана. Ти ж, направду, є запитальністю і морокодокором і бецелою. Так?

— Так, — кивнув учень авви Макарія, хоча нічого не зрозумів ні про «окомана», ні ще більше про «бецелу».

— Тоді рушаймо! — наказав старець.

Вся компанія вийшла з кабінету на вузькі баштові сходи. Веселощі переповнили Анемподеста і вигнали з голови біль. Він знову здивувався своїй хоробрості. Йому здалося на мить, що варто лише копнути Модератора в дупу — і процесія маріонеток посиплеться сходами униз, до велетенського лялькового короба, а Деміург згорне сіро-зелену декорацію, замкне накривку й оголосить, що виставі прийшла фініта…

Нижні двері розчинилися, і процесія увійшла до зали, заставленої червоними кріслами. Колони підтримували позолочені ложі, і бронзові дерева здіймали гілля до мороку, в котрому губилося риштування високої стелі. Шеренги крісел амфітеатром оточували Сцену, освітлену тисячами свічок і складною системою пересувних дзеркал, що помножували й концентрували світло. В партері та у ложах сиділо лише кілька глядачів. Усі вони були у масках.

Белітіс нахилилася до Анемподестового вуха й прошепотіла:

— Не сідай у ті крісла, що загороджені ланцюжками. Вони заражені.

— Чим?

— В них оселилися хижі трубкозуби. Сядеш у заражене крісло, й вони тебе просвердлять наскрізь. І на смерть.



Модератор вдарив жезлом у ґонґ.

До нього підскочило двійко мартоплясів.

— Це — Розумні Арлекіни, — пояснила Белітіс. — Вони виводять акторів на Сцену.

— Чи все приготовлено? — спитав Модератор.

— Ще не подув гірській вітер, — пропищав один з Розумних Арлекінів.

— Нехай Видавлювач проспіває ранкову пісеньку й промине Мідного Паця! — вирішив Модератор і відступив, даючи Арлекінам вчепитися в прочанина.

Арлекіни з двох боків підхопили Анемподеста за лікті й повели до Сцени.

— Мене кличуть Машканом, — відрекомендувався лівий Арлекін.

— А мене — Маццаканом, — сказав правий і стиснув лікоть учня авви Макарія кістлявими пальцями. — Ми з братом є Божими Веселунами.

— Божими Весельчаками, — уточнив Машкан.

— Веселунами бути чинніше й правописніше, — не погодився Маццакан.

— Весельчаками чинніше!

— Нехай, — вступився правий.

— Ми навчимо тебе ранкової пісеньки, котру співали всі актори, що коли-небудь сходили на Сцену, — пообіцяли вони унісонно. Дуетне пищання змусило прочанина розтягти рота у дурнувату посмішку.

Маццакан вийняв з кишені засмальцьований папірець і розкрив його перед очима Анемподеста.

— Чи розумієш ти цю мову?

— Так, — відповів той, переглядаючи рядки ранкової пісеньки. — Але це щось безглузде, і написано воно простацьким віршем.

— Так буває, — погодився Машкан. — Іноді Вищі Сили приймають просту безглузду пісеньку і не приймають анапестове мистецтво чи там гекзаметр, чи навіть амфібрахій.

— Так чомусь буває, — підтвердив Маццакан. — Співай уголос, Витискуваче.

Прочанин напружився і проспівав на валаський штиб:


Потурначе Тартару,
Де ж твоя торбинка?
Ось дурна звірина
Заступила шлях.
На чатах поставлені
Собачина й свинка.
Розворож пістолем
Пустотливий цвях.
Потурначе Тартару,
Вартових не бійся,
Не дивись у торбу,
А на Північ йди.
Там припнуть до свашки
Отвори обійстя,
І спочинуть орди
В золотій воді.


— Молодець! — сказав Машкан.

— Це було небуденно проспівано! — сказав Маццакан.

Вони підштовхнули Анемподеста до рампи, і він побачив зроблену з міді свиню. Вона охороняла останній сажень на шляху до Сцени. Світло пересувних дзеркал огортало свиню червонуватим сяйвом. Учневі авви Макарія здалося на мить, що свиня посміхається, підморгуючи йому рубіновим оком.

— Це — Мідний Паць, — пояснив Маццакан.

— Ця старовинна і шанована всіма акторами берегиня надзвичайно сечогінна при мацанні, але доторк до неї приносить щастя там, на Сцені, — додав Машкан.

Прочанин подивився на сечогінного Паця, на щурячі писки Розумних Арлекінів і вирішив: «Не вийде вам, бусурмани, мене отак просто використати. Сила Божа долає всі хитрощі магічних театрів!» А вголос промовив:

— Я — християнин і не можу брати щастя від свинячого боввана.

— Шкода, — пропищали брати Арлекіни.

— Ще й як шкода, — почувся голос Марципанової Акробатки. Брати Арлекіни відступили, даючи дорогу високонародженій Белітіс. У першу мить Анемподест не впізнав її. Замість мисливського одягу на розвідниці було атласне плаття кольору окунячих плавців. Золоте гаптування мерехтіло вогнями рампи. А на сяйво її діамантового кольє й поготів боляче було дивитися. Вузька гранатова діадема стягувала волосся онуки Пендози. Вона перехопила розгублений погляд прочанина й заломила кутики губ:

— Невже тебе ще й досі можна вразити мінливою оболонкою? Мені здалося, що чоловік, котрий бачив танцюючу Ніктамену Марамулькову, мусить дивитися на решту жіноцтва зі співчуттям…

— Шляхетність також має свої принади й переваги.

— Які ж?


Анемподест сотворив навчительну мармизу і пояснив:

— Я завше був переконаний, що шлунковий хробак, котрий замешкав у надрах аристократки, має привабливіший колір, аніж глист, що втрапив до стравоходу селянки або ж комедіантки…

— Ченчик безповажний! — презирливо скривилася Белітіс і відвернулася від учня авви Макарія.

Машкан з Маццаканом натомість наблизилися.

— Заки не подув гірській вітер, — сказав Маццакан, — ми розповімо тобі про сценарій 7542-го акту «Мнемозавра», у якому будеш грати ти, панна Белітіс і Німа Розвідниця. Ти будеш грати вчителя філософії Парфанія, що жив у вашій Опорній Реальності чотирнадцять століть тому за матнійським літочисленням. Дія цього акту відбувається у 1031 році від заснування Рима у місті Пальміра, де править цариця Зенобія[185]. Царицю буде грати присутня тут Сапфіра (вона ж Белітіс, вона ж Амана, вона ж Сардоніка). Місто згідно зі сценарієм оточене військами імператора Авреліана. Роль Танцюристки Таїс, яка буде виконувати Ритуал Особливої Оборони, Верховний Модератор доручив нашій славетній Німій Розвідниці, відомій затятим театралам під багатьма іменами. Отже, згідно із затвердженим Верховним Модератором актовим планом, у передчутті неминучої загибелі свого міста пальмірці почали безугавну передсмертну оргію, себто Карнавал як Особливу Оборону. Парфанія під час оргії намагається спокусити його улюблений учень Аттик…

— І що, спокусить? — насупився прочанин.

— Це залежить тільки від тебе, Витискуваче, позаяк сценарій визначає у «Мнемозаврі» лише одного гравця — Напередвизначеність, а ти можеш не підкорятися їй, слугувати Спонтанності і діяти за власною волею. Можеш, наприклад, вбити спокусника, закрити його у виходку, віддати на поталу похітливому натовпові, менадам, або ж зробити з ним що заманеться. Але тобі треба пам’ятати, що Театр є образливим простором. Він може не зрозуміти твоїх екзотичних прагнень та жартів. А це вплине на історію Особливої Оборони і, відповідно, на долю нашого світу…

— Врахуй, що Аттик — дуже красивий хлопчик, — втрутився Машкан і гидко захихотів.

— Себто я можу поводитись за власними прагненнями? — зрозумів з того всього Анемподест.

— Так, — підтвердив Маццакан. — Але той, хто виходить на Сцену для участі у змаганнях поміж Напередвизначеністю і Спонтанністю, мусить пам’ятати, що Сцена широка і тверда лише на перший погляд. Насправді, як вчать нас мудреці минулого, вона нагадує лезо меча, з якого легко зісковзнути й у Вічну Візантію, й у Гадохху, й у Моргану…

— І в Опорну Реальність?

— Так.


— А в чому сенс чину Витискувача і моє завдання?

— Завдання як такого немає. Модератор пояснив це тобі, але ти, певне, не зрозумів нашого мудреця. — Маццакан при цих словах підморгнув Машканові. — Просто Напередвизначеність буде намагатися тебе викинути в іншу реальність. Це станеться, якщо твої дії на Сцені будуть простими, вмотивованими, передбаченими і непарадоксальними. Себто нецікавими для Гри. Якщо ти не зможеш бути спонтанним, то, швидше за все, загинеш, переселений в одну з пекельних явностей. Тоді Танцюристка не досягне Площі, не виконає Ритуал і театральна перемога буде за Напередвизначеністю.

— І що тоді?

— Швидше за все буде зумовлена остаточна перемога Абсолютного Зла в Опадлі. А, можливо, і у твоєму світі. Отже, ти повинен витиснути Напередвизначеність зі Сцени. Якщо тобі це вдасться, ми матимемо шанс стримати садхузаґів.

— А якщо я відмовлюсь виходити на Сцену?

— Пізно, — сказав Машкан.

— Надто пізно, — підтвердив Маццакан.

— А якщо спробувати?

— Спробуй.

Анемподест рушив у прохід між рядами крісел. Він зробив кілька кроків до виходу із зали, але навколишнє хитнулося праворуч, і він побачив перед собою рампу, Мідного Паця, Белітіс й зашкірених братів. Він повернув у інший бік і знову потрапив на приступки Сцени.

— Більшість смертних, — заговорила Белітіс, не дивлячись у бік учня авви Макарія, — чомусь впевнена, що, йдучи визначеним долею шляхом, можна у будь-яку мить відмовитись від чинного напрямку й збочити на якісь стежки, що начебто завше відкриті для хрунів та хитрунів. Дарма. Майже всі шляхи у сущому замислені Деміургами так, що змушують пройти себе до кінця. Цей наш ченчик такий дорослий і начитаний, але не знає простих регулярностей, котрими впорядковано світ…

— Не знає, — погодилися брати.

— Ви не попередили мене про небезпеку, — сказав Анемподест.

— Небезпека існує завжди й усюди, — зауважила Белітіс. — Твоє тіло у Матні загрожене більше, аніж на Сцені. Тут тобі допомагають усі добрі сили Опадла, а там між тобою і страховиськом лише клапоть лісу і двійко підлітків. Карна шукає тебе і знайде. Для тебе буде краще, аби ви зустрілися не в Матні. Запам’ятай: лише дві регулярності керують світами. Одна називається Законом, інша — Благодаттю. За Законом — ти здобич Карни. Сподівайся, отже, на Благодать і мудро виконуй чин Витискувача, а ще пам’ятай, що Карнавал дорослішає…

— Гірський вітер! — повідомив Машкан.

Сяйво над Сценою хитнулося. Щось на штиб густого туману посунуло на рампу, торкнулося блідим мацачком Мідного Паця й відступило. Анемподест відчув хвилю запахів. Різких та різноманітних. Пахло сечею великих тварин, невідомими квітами, смажениною, цвіллю міських закапелків й ще чимось незнаним та збудливим.

Одночасно у просценіумі з’явився новий персонаж. Одягнена у щільно припасований одяг, озброєна довгим мечем світловолоса жінка кинула перед мідною свинкою лантух. Він ворушився.

— Привіт тобі, Німа Розвіднице! — шанобливо пропищали Розумні Арлекіни.

Жінка не звернула на братів жодної уваги, розгорнула лантуха й витягла з нього смугастого кота.

— Буде приносити жертву Силам Спонтанності, — прошепотів Маццакан.

Розвідниця схопила кота за шкірку, зграбно ухилилася від кігтів смугастого і кинула його на першу шеренгу крісел, замкнених ланцюгами. Котище з диким вищанням впало у крісло. Не встигло його тіло перегрупуватися для зворотного стрибка, як з червоної оббивки вистромились вузлуваті трубки й вгризлися у котячу дупу. Звірище захлинулося криком, а хижі трубки почали відривати шматки котячого м’яса і засмоктувати їх з відразливим чваканням. За хвилину на крісельному сідалі залишилися лише кістки і голова смугастого.

Німа Розвідниця витягла меча й відсалютувала ним Мідному Пацеві.

— Можемо виходити на Сцену, — сказала Белітіс і рішуче пірнула в туман.

— Йди за нею, — порадив Анемподестові Машкан, а Маццакан додав:

— Опадло буде врятоване, якщо ви виконаєте Ритуал.

Прочанин перехрестився й посунув за онукою Пендози. Спиною він відчув погляд Німої й мерщій застрибнув у заклублену невизначеність, ховаючись від очей великої воїтельки Опадла.



1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка