Шлях богомола



Сторінка29/32
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.99 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32
22

Спочатку він не побачив нічого. Тільки запах цвілі став відчутнішим і з боків насунулось невиразне громаддя. Він відчув раніше, аніж зрозумів, що під ногами вже не дошки Сцени, а камінь. Туман хитнувся, і перед ним виникли сірі абриси вулиці, забрукованої кам’яними плитами. Він зробив ще кілька кроків і вийшов з туману просто у центр оргії. Сатиристий старець пригортав до себе двох підлітків, оголені жінки танцювали навколо розбитої амфори, і розлите вино обляпувало їхні сідниці та ноги. Волоокий чоловік у перуці розмахував пальмовою гілкою і кричав:

— De mortuis — veritas![186]

Анемподест-Парфаній перестрибнув через содоміта і зазирнув до найближчої аркади. Там спліталися тіла, плакали діти й скиглив недорізаний собака. Учень авви Макарія озирнувся. Ні туману, ні Катарактного Театру він не побачив. Навколо був ранок схибнутого міста, але прочанин відчував, що він не залишав Вузької Явності. За лаштунками Пальміри ховалося Опадло.

— Мара та морокодокір! — сказав він собі. — Що ж таки мав на увазі той знавець гірких говірок?

Хтось охопив його ззаду. Він обернувся і зустрів п’яні губи немолодої жінки. Вона притисла його до стіни, її великі груди розповзлися прочаниновими ребрами. Він ухилився від її гарячого дихання, присів і висковзнув з обіймів. Йому здалося, що жінка падає, але він не став допомагати, а побіг вулицею.

Вулиця незабаром перейшла у довгі сходи, що вели нагору. Обіруч стояли статуї і лежали стомлені Особливою Обороною пальмірці. Сходи привели його до оглядової платформи. Унизу, за шеренгами пірамідальних дерев і пальм, він побачив фортечні мури, вежі, багаття, вартових і казани з киплячою смолою. За ними тяглися пустельні пагорби Сирії, вкриті наметами. Сонце вже вистромилось над сіро-блакитним обрієм. Освітлені його променями, тисячі людей споруджували машини і вежі для штурму. Навіть на віддалі було чути військові команди і крики наглядачів. Анемподест зрозумів, що бачить армію Авреліана.

Чи то його зір загострився, чи то Сцена наблизила далеке для нього, але він роздивився на одному з пагорбів групу римських воєначальників, які оглядали укріплення Пальміри. На чолі полководців стояв високий воїн. На його панцир була накинута лев’яча шкура. Лапи мертвого хижака скріплювала на грудях діамантова фалера. Кремезні германці тримали трикутні щити обіруч високого. Анемподестові здалося, що він бачить на калігах воїна золотих орлів[187].


i_013.jpg

— Вчителю! Нарешті я знайшов вас!.. — почув він голос за спиною.

«Починається!» — промайнуло у голові прочанина, і він обернувся, щоби привітати красунчика Аттика. Але слова вітання застрягли у його горлянці.

Перед ним стояла Нікта. Вірніше, хлопчачий варіант Ніктамени Марамулькової. Ледве помітні чоловічі риси робили обличчя Аттика ще привабливішим. Його великі вологі очі з відданістю та любов’ю дивилися на Парфанія-Анемподеста.

— Сили Небесні! — прошепотів прочанин й додав прокляття на адресу вигадливої Напередвизначеності.

— Ви чимось налякані, Вчителю? — спитався хлопець.

Прочанин ледве зміг відірвати погляд від його губ. Від губ Нікти, якими він марив три останні доби… Він замурмотів:

— Ні-ні… Я так, є… Трохи наляканий… Це препотужне військо…

— Але ж ви ще вчора казали, що мури Пальміри неприступні…

— Адже їх так багато, цих римлян!

В очах Аттика промайнуло здивування.

Анемподест тим часом оговтався.

«Хочете чогось непередбачуваного? Отримаєте!» — вирішив він і сказав Аттикові:

— Рушаймо, малий, до палацу Зенобії. Цариця хоче тебе бачити.

— Але ж там тепер сперечаються про янголів!

— Чим ти гірший від янгола? Рушаймо!

Він схопив хлопця за плече і з жахом відчув, як Аттик усім тілом горнеться до нього. Крізь одяг він відчув гаряче стегно юного пальмірця і прискорив ходу.

— До палацу нам краще пройти через Мезокфоріс[188], — зауважив Аттик. І додав: — Біля храму Баал-Шемема все ще пиячать солдати Забдая[189]. Вони вже вбили задля розваги кількох рабів.

— Тоді веди мене сам.

Аттик схопив його за руку і потягнув до вулиці, що нагадувала щілину між триповерховими будівлями. Проходячи нею, вони перестрибували через сплячих і сплетених у коханні, через порожні амфори і трупи свійських тварин. Чорношкірий велетень кинувся на них, але, побачивши опадлійського кинджала, забурмотів щось примирливе. Анемподест відступав від нього задкуючи, наставивши зброю. Лише вийшовши до стін палацу, він зітхнув з полегшенням. Тут Особлива Оборона не лишила слідів, базальтові плити були ретельно виметені. Вони проминули подвір’я велетенського храму і портиком добігли до металевої хвіртки у палацовому мурі. Аттик задер туніку й витяг ключа. Прочанин зауважив золоті й срібні ланцюжки на його стегнах.

Вони пірнули у хвіртку й опинилися посеред розкішного парку. Налякані павичі й фазани розбіглися мармуровими стежками.

— Вчора солдати засмажили і зжерли улюбленого павича цариці — Кадма, — повідомив Аттик.

— Дикуни.

— Це були єгиптяни, — сказав хлопець. — А я вчора думав про ваше тлумачення Горацієвого «Mens divinor»[190]. Я погоджуюся з тим, що натхнення має за джерело особливу надприродну субстанцію, яка складається з прагнення однієї істоти тілесно оволодіти іншою.

— Можливо, я спростив думку Горація.

— Але ж коли я складаю поезії, то відчуваю саме таке прагнення…

— Де ж усі ті поділися? — перебив хлопця учень авви Макарія. Він зауважив, що навколо немає ні охоронців, ні сановників. Це розходилося з його уявленнями про царські палаци.

— Сперечаються.

— Про янголів?

— Так. Лонґин переконує володарку, що боги пришлють їй на допомогу старшого янгола Казуфела з легіоном молодших духів, а жрець Балдіз каже, що це буде янгол-охоронець Пор Магабал.

— А ти як думаєш?

— У Лонґина краща система доказів. Балдіз спирається лише на минулорічне видіння жриці Ассінари.

Кажучи це, Аттик наблизився до басейну. Білий пісок оточував кругле водоймище, прозоре і блискотливе. Барвисті і смугасті риби плавали у басейні, ворушачи шаблястими плавцями.

— Скупаємося? — запропонувало чоловіче втілення Нікти.

Аттик зняв туніку і напружив м’язи тренованого тіла. Воно було таке ж бездоганне, як у загиблої дочки костоголового. Неокресленість м’язів ніг нагадувала жіночу, ланцюжки підкреслювали вигин тонкої талії. Анемподест зрозумів, що знаходиться недалеко від примусового переселення. Йому вже чулося рохкання вдоволеної Напередвизначеності. І тут він згадав про Вбивчий Напис.

«Недарма Сапфіра змусила мене дати клятву, — зрозумів він. — Навіть якщо Напередвизначеність переселить мене у хорошу явність, шансів вижити у мене все одно не буде».

Він помітив між пальмами і кедрами білі стіни палацових будівель.

— Не будемо затримуватися, — сказав він Аттикові. — Цариця хотіла бачити тебе якнайскоріше.

Хлопець почервонів і почав одягатися. Анемподест відчув на обличчі дощові краплі. «Звідки тут дощ?» — здивувався він і побачив Мирона з Ренатою, що схилилися над ним.

23

«Що я зробив не так?» — спитав він себе.

— Ну й налякали ви нас, панотче, — сказав миршавий. — Я вже думав, що ви Богові душу віддали. І бурмотіли ви дивні слова. Щось про собачину й свинку. Певно, біси вам ввижалися у звірячих подобах…

— Воістину біси! — підтвердив прочанин, перехрестився і звівся на ноги. Він згадав слова Белітіс. Клапоть лісу і двійко підлітків: «Таке, значить, буде місце моєї поразки», — зрозумів він і вирішив померти достойно.

— Чи є у вас якась зброя? — спитав він.

Мирон відвів очі.

— Страховисько йде сюди, — сказав Анемподест. — Але йому потрібен лише я. І тільки я. Ви повинні тікати, ховатися.

Мирон промовчав. Рената заперечливо похитала головою. Вона показала в бік Горбатої гори.

— Он там і ховайся, дитино, — погодився учень авви Макарія, войовничий запал якого почав нагло меншати (де й поділася вранішня хоробрість). — А до мене, за словом апостола Павла, прийшов час повернення боргів.

Рената схопила його за руку і потягла до верховини. Мирон поплентався за ними. Навіть розмоклою стежкою вони швидко видерлися на карк Горбатої. Дівчина тягнула прочанина далі, до дуба, що ріс над самим урвищем. Анемподест наблизився до дерева, бурмочучи:

— Там німа дівка, і тут німа дівка, там Тітонька, тут Бабаматка, там хлопчик, а тут — дівчинка… Куди ж ти мене тягнеш, сирітко? Все йдно пропадати… Бісище крутить світами, як циган сонцем, і нема на те ради!

Рената злостиво тупнула ногою і вказала прочанинові на дупло.

— Не сховатися нам, сирітко, у цій дзюрці… Проти нас сама архичортиця Карна. А ми, бач, голі й босі… — лементував Анемподест і мацав здоровенну ґулю на голові.

Тоді Рената застрибнула у дупло і майже одразу повернулася з пакунком. Учень авви Макарія не встиг здивуватися її спритності, як дівчина розгорнула шмату і витягла сокиру. Знаряддя було неоковирне, лісорубське, перековане, певно, зі старої зброї, але прочанин одразу перестав скиглити і чухати голову. Рената перехопила сокиру обома руками, крутнулась на лівій нозі і відточеним ударом розвалила голову миршавому. Той не встиг навіть зойкнути і впав до ніг дівчиська.

— Гоп, — сказав учень авви Макарія й двічі змигнув.

Він зрозумів.

— Там — Німа Розвідниця, і тут — німа Рената. Мені був знак, а я нічого не второпав!

Не виказуючи наглої радості, він несхвально похитав головою:

— Ти, бачу, теж жорстка воїтелька… Цей Мирон, упокой, Господи, його грішну душу, тебе сильно образив, дитино, це так… Але ж смертним гріхом є забирати в людини Богом дане життя. А ти його наче свиню…

— Не час проповідувати, Витискуваче, — почув він знайомий голос й озирнувся.

Перед дубом стояв Суфій-Драбант. Він був без панцира, у посполитому кожусі, але озброєний палашем і рішучий.

— Ти помилився, розвідниче.

— Знаю, — Голомозий оглянув розрубану голову хуторянина. — Але не про це мова… А диви, вона ж його під правильним кутом вперіщила. Вчитель у неї був небуденний! — І звернувся до Ренати: — Це тебе батько навчив так фатально махати залізом?

Дівчина ствердно хитнула головою. Вона невідривно дивилася на тіло Мирона. Пальці, якими вона стискала держак сокири, побіліли.

— Що робитимемо? — спитав прочанин.

— Чекатимемо на птахів надвечір’я, — пирхнув Драбант.

— А насправді?

— Насправді ні я, ні ця юнка, ні навіть усе шляхетське рушення Матні не врятують. Адже ми не Витискувачі. Ми можемо тільки загинути на цій горі одними з перших… Але ти — Витискувач. І ти можеш перемогти Повноважне Втілення Карни.

— Як?

— Повернутися на Сцену.



— Я не вмію грати у ці неблагодатні містичні ігри…

— Так ніхто ж не вміє. Ні я, ні Белітіс, ні Глобус. У «Мнемозаврі» немає правил, і все вирішує везіння та іноді вміння визначати прихований зміст подій. Ти зустрів на Сцені щось незвичайне?

— Так. Там був юнак Аттик, достеменна тілесна подоба тутешньої Нікти.

— Вбий його.

— ?..

— Ця вродлива подоба якимось чином пов’язана з безсмертною сутністю богині. Можливо, це її регулярне вмістилище, що блукає світами серед смертних істот і вивільняє місця для візитів самого Повноважного Втілення. Достоту це невідомо навіть наймудрішим у Вічній Візантії. Але пошкодження вмістилища може ушкодити саму Карну.



— Це ж тільки припущення, — похитав головою прочанин. — Ще минулого вечора навіть ти не підозрював, що Нікта може стати таким вмістилищем.

— Зате здогадалася Белітіс і назвала такі вмістилища Актуальними Втіленнями. Її родина вже дві тисячі років воює з Карною, її батько, дід і прадід загинули у битвах з Повноважними Втіленнями Руйнівниці. Але навіть Белітіс не змогла передбачити, що під фільварком Пясечинських заховано заставу могутності Карни. Якби ми це взнали раніше, демониця чекала би на можливість Повноважного Втілення ще років сто. Адже Нікти та Аттики, слава Всевишньому, не народжуються у кожному поколінні смертних. Белітіс натомість передбачала, що Нікта рано чи пізно завагітніє монстром, як це було при минулих спробах богині. Тоді б я мав кілька місяців для рішень. Але, бачимо, Сили Зла теж не від того, аби пошукати нових шляхів.

— Ваша помилка надто дорого обійдеться моєму світові.

— Нашому теж. — Драбант витер обличчя та голову кожухом і подивився у бік лісу. — Якщо повіє вітерець зла тут, то в Опадлі почнеться ураган. Недарма ми називаємо цей світ Опорним… Вбий того хлопця, Витискуваче. Карна вже недалеко.

— Мені здається, що ти чогось недоговорюєш.

— А мені здається, що тобі час вертатися на Сцену, — сказав Голомозий і різким ударом під ребра вимкнув свідомість учня авви Макарія.



24

— Сволото опадлійське! — прошепотів Анемподест-ПІарфаній, приходячи до тями під пальмами. Він лежав горілиць, Аттик оббризкував його водою.

— Я, певно, занедужав, — сказав прочанин.

— Ви просто стомилися, вчителю, — заспокоїв його хлопець. — Адже ви не спите вже третю добу. Ви ж не винні, що володарка вірить лише вашим гороскопам.

— Гороскопам… — приречено промовив учень авви Макарія. Під ребрами все ще пульсував біль, і було важко дихати.

— Але ж вони справджуються! — захоплено вів далі Аттик. — Ви напророчили хворобу Авреліанові, і володарці вже відомо, що імператор минулої ночі відмовився від нової наложниці. Він втрачає чоловічу силу!

«Або береже сили перед вирішальним штурмом», — подумки припустив Анемподест, а вголос попрохав:

— Поможи мені звестися.

Аттик підставив плече. Його ніжне обличчя опинилося поряд з обличчям прочанина, губи, наче самовільно, зволожили неголену щоку.

«Як такого вбити?» — запитав себе Анемподест. Безліч книжних цитат про слабкість людської натури випірнуло в його пам’яті. Всі вони були непереконливими.

Він раптом вирішив забути про свої земні борги і поцілував Аттика. Той припав до його рота гарячим цілунком. Швидкий язик побіг Анемподестовими зубами. Учневі авви Макарія ледве стало сил відірватися і заперечливо хитнути обважнілою головою.

«Тепер, — наказав собі прочанин, — треба згадати те найважливіше, що ніби само випірнуло на Горбатій горі. А цим найважливішим є те, що тут німа й там німа, тут вмістилище для демониці й там вмістилище… Було».

Він посміхнувся щасливому Аттикові, губи якого обважніли й очі затяглися мрійливим туманом, і промовив:

— Там була схована застава могутності чортиці і тут вона теж має бути. Пошукаємо.

— Про що ви кажете, вчителю? — прокинувся хлопець.

— Це, малий, так, нічого… А скажи мені, хлопче, яка з Пальмірських богинь найзліша та найпідступніша?

— Богиня Ламашту[191], Нічна Викрадачка Немовлят. — Аттик відповідав швидко, як бурсак на колоквіумі. — Її храм занедбаний. Там живуть тепер лише злі старі ламії, які поклоняються дзеркалові і харчуються кров’ю жертовних баранів.

«Там дзеркало, і тут дзеркало!» — Анемподест відчув, що його здогадка підтверджується і подумки показав Напередвизначеності язика. Хоробрість поверталася до нього, оточена хвилями бажань. Він розкуйовдив хлопцеві волосся.

— Ходімо до занедбаного храму! — виголосив учень авви Макарія.

— Навіщо? — Юний пальмірець схопив учителя за руку. Пальці Аттика виявилися напрочуд сильними, а долоня — мозолистою, як у ратоборця.

— Для складання свіжого гороскопа мені конче потрібно попити баранячої крові.

— Її повно у палацових кухарів.

— Ти не хочеш мені допомогти?

— Я хочу. Але ж ви знаєте, що занедбаний храм знаходиться на священній землі Кібели[192], а сьогодні четвертий день тижня.

— І що?

Аттик здивованим поглядом обмацав обличчя Парфанія-Анемподеста і пояснив:



— Зараз там відбувається Літургія Дефлорованих. Ніхто, окрім корибантів[193] та святих блудниць Головного Храму, не може ступити на священну землю Кібели у четвертий день тижня. Ви ж самі мені розповідали про містерії розцнотливлених в ім’я Ідейської Матері.

— Я лише перевіряю твою пам’ять. Мені радісно, що навіть у дні облоги ти не забув моїх уроків, малий.

Аттик просяяв і відпустив руку учня авви Макарія:

— Я готовий тішити вас не тільки знаннями.

— Ми ще про це побалакаємо, — пообіцяв прочанин. — А тепер мені потрібно до занедбаного храму. І я піду туди, навіть якщо тисяча корибантів і десять тисяч блудниць стануть супостатами на моїй дорозі. Проведи мене до землі Кібели.

Аттик завагався. Сумніви робили його дівоче обличчя привабливішим, від них глибшали оливкові тіні під очима. Він спитав:

— Але ж на мене чекає володарка. Чим ми виправдаємо мою затримку?

— Найточнішим гороскопом про загибель римлян.

Аттик кивнув і повів прочанина до хвіртки. Над їхніми головами щось просвистіло. Вони озирнулися. На те місце, де кілька хвилин тому лежав непритомний учень авви Макарія, гепнулась базальтова брила. Заверещало паркове птаство. Це великі балісти Авреліана почали обстріл царського палацу.
Головний Храм Кібели підносився червоною пірамідою між палацовою вежею Беткетер та пілонами, спорудженими для вшанування сонячного бога Ярихбола. Священну землю богині оточував цегляний мур заввишки зо два людські зрости. Там, де стояв занедбаний храм Нічної Викрадачки, мур постарів і пощербився. Коріння кедра підповзло під його фундамент, а гілки розхитали цеглини з клеймами забутих царів. Одною з тих гілок Аттик з Анемподестом перелізли на заборонену землю. Нечисленні пияки мутними очима спостерігали за ними. Але їхню увагу невдовзі відвернула молодь, що вирішила кохатися просто під храмовим муром. Ніхто не покликав варту і не здійняв тривоги.

Занедбаний храм розмірами не перевищував церкву у Зміївці. Брама його була зачинена, але глиняна ліпна оздоба піддашшя розповзлася на рогах отворами. До однієї із таких шпар і пірнуло двійко блюзнірів.

Поки очі не призвичаїлися до храмового напівмороку, Анемподест слухав далекі співи Літургії Дефлорованих. Корибанти славогласили:
Веселу тілесну могилу
для дива звичності
й дива запізнення
дасть нам лоно Твоє, Богине,
і для наших бажань
ти відкриєш смерть так,
як розсувається лотос незайманки
й знімається накривка
зміїного лігва
для тих, хто хоче відпочити
від спеки на холодних кільцях
отруйної кобри,
мудрішої від змій Заходу,
мудрішої від змій Півночі,
мудрішої від змій Півдня
яких Ти, Непереможна,
усіх колись повбивала…


Заслухавшись поганських співів, прочанин не зауважив птахів, які обжили храмове піддашшя. Він зробив різкий рух і спричинив пташиний гармидер. Голуби наповнили святилище шурхотом і пошкрябуваннями, шматки глини посипалися на голови кам’яних бовванів, притиснутих до стін і колон. Десь унизу прочинилися двері і почулися важкі кроки.

— Ламія! — прошепотів Аттик.

Скреготнуло кресало. Потім заблимав смолоскип, приторочений до стіни якраз під схованкою непроханих гостей, — тінь прикрила їх. Вони побачили древню каплицю Викрадачки Немовлят. Вівтарна плита знаходилася посередині кубічної зали. Над нею стояла потворна статуя напів’ящірки-напівжінки з лев’ячою головою. До кам’яних грудей древньої демониці присмокталися бронзова свиня та залізний пес.

Стара жриця палицею збила голуба, витягла ніж і заклала птаха на вівтарі. Вона дочекалася, заки витече кров з відрубаної шиї, загасила смолоскип і вийшла зі здобиччю.

— Де ж тут святиня? — прошепотів Анемподест.

Аттик хотів зістрибнути до зали, але прочанин наказав йому залишитися при отворі. Сам він обережно спустився на запилюжену підлогу. Єдиним джерелом світла тут була щілина між стулками брами.

— Хуторяни розповідали, що Приблуда знайшов серед скарбів Сунцича золотого бовванчика, — міркував учень авви Макарія. — Але ж тут застава могутності може мати інший вигляд.

Як її відшукати у цій темряві?

Він зазирнув ідолові за спину і побачив дзеркало. Воно було зроблене з металу і розмірами перевищувало вкрадену комедіантами Анемподестову власність.

«Треба сказати Голомозому, щоби віддав», — згадав він й сам посміявся з такої невчасної думки. Прочанин застромив руку під дзеркало і намацав бронзовий гребінь. У примарному світлі визначилося, що знайдений артефакт прикрашений свинячою та псячою головами.

— Воно чи не воно?

Він заклав гребінець за пас і почув поряд чиєсь швидке дихання. Обернувся, але не побачив нікого. Перехрестився і покликав:

— Малий, ти де?

— Помри! — почулося за спиною.

Анемподест відскочив, і важкий камінь замість його потилиці вдарив бронзову свинку. Дзвін прокотився святилищем і знову зірвав з риштування голуб’ячий клан. Прочанин присів, і нападник спіткнувся. Учень авви Макарія випростався і скинув на ворога статую Ламаншту. Хруснули кістки, покотилися підлогою пес і свинка.

Він навіть не став роздивлятися, ким був нападник. Він і так це знав. Так само як і те, що застава могутності Карни тепер у нього. Він видерся до отвору і вистрибнув на заборонену землю Кібели. Краєм ока він побачив жінок у чорному, що бігли до нього, і почув їхнє вищання.

Лізти на мур, отже, не випадало. Прочанин озирнувся навколо й побіг до Головного Храму Ідейської Матері.

— Спробуйте доженіть! — крикнув він ламіям і сходами вибіг на храмову платформу. Тут йому заступили шлях охоронці в червоних строях. Вони наставили на нього списи з позолоченими лезами.

«Все!» — вирішив він, витяг гребінь Викрадачки і, розмахуючи ним як ножем, кинувся на храмову варту. До списів вартових залишалося менше десяти кроків, коли випущений римською балістою камінь зніс усіх списоносців і вдарив у натовп служителів Кібели. «Так не буває!» — промайнуло у голові Анемподеста, але роздумувати над дивами Сцени у нього не було часу. Він перестрибнув закривавлених корибантів і побіг далі. Святі блудниці розбігалися перед ним і кричали, що римляни увірвалися до міста. Коли він вибіг перед головну браму, паніка розігнала навіть тих, хто охороняв священну землю з боку вулиці.

За брамою він побачив натовп. З півсотні пальмірців розгублено дивилися на Храм, де тривала панічна втеча жрецтва. Посеред натовпу озброєні люди тримали зв’язану жінку з опухлим обличчям. На її оголених плечах кривавилися смужки зрізаної шкіри. Анемподест впізнав у ній Німу Розвідницю.

— Розв’яжіть її! — наказав він озброєним і підняв над головою гребінь.

— Це римська шпигунка, Парфанію! Ми впіймали її біля джерела Ефка[194]! Вона вбила Пероза і поранила мечем непереможного Лісія.

— Прокляну вас іменем Ідейської Матері!

— Ти не жрець! — відповіли йому. Натовп загрозливо посунув на прочанина, і настав би тут йому кінець, якби не черговий dues ex machine Сцени.

Табун срібно-білих храмових коней вибіг з брами. Налякані чимось святі огирі Кібели навпіл розрубали натовп, збили з ніг вартових. Анемподест підхопив непритомну Розвідницю і вже зробив перший крок до бічного провулка, коли черговий кінь зачепив їх. Падаючи, Анемподест побачив здибленого вожака огирів, і в гриві сріблястого красеня йому привиділися хвилі бурхливого Потоку.

«А де ж птахи надвечір’я?» — подумав він і шубовснув до темряви позабуття.



25

— Я ж казала, що дурням щастить! — Голос Сапфіри-Белітіс здався Анемподестові веселим.

Він відкрив очі й подумав: «От цього ніяк не сподівався!»

Він стояв перед Вбивчим Написом. Поряд з ним у печері Райдужної Гори стояли Белітіс та Німа Розвідниця і притримували за лікті. За монолітом тримали смолоскипи Анаґа, Тітонька і люди, яких він бачив уперше. Лев’ячі жуки привітали його повернення торохтінням.

— Ми перемогли? — звернувся він до Тітоньки. Насмішкуватість Марципанової Акробатки йому набридла.

— Особлива Оборона, Витискуваче, не передбачає перемог, — відповіла товстуха. — Ми поки що не програли.

— І що тепер?

— Спробуємо зупинити садхузаґів.

— А що буде з моїм світом?

— Цього ми не знаємо. Сцена не відправила тебе до Матні, отже твій титул Витискувача ще чинний під Зеленим Сонцем. Насувається битва.

— Але ж Карна ще, мабуть, загрожує Опорній Реальності? — звернувся він до Белітіс.

— Руйнівниця, безперечно, ушкоджена втратою свого тіньового вмістилища та гребінця, але все ще небезпечна. Окрім того, ти, матнійцю, прийшов на допомогу Розвідниці надто пізно. Вона не встигла виконати Танець…

— Жінки, не засмучуйте воїна перед битвою, — перебив Марципанову Акробатку Анаґа. — Воїн здобув у бою трофей, воїн відчув губами вологу Хорефу! Він — справжній Витискувач! А ви все шукаєте нездійсненого. Краще прислухайтеся!

Настала тиша. Анемподест пристав до поради гнома й одразу відчув щось, від чого вібрували надра Райдужної Гори, здригалося полум’я смолоскипів і ворушилися щелепи жуків.

— Вони наближаються, — сказала Тітонька.

— Сповідники та Обрані Хорефу, поклянімося! — проголосив Анаґа.

Присутні оточили моноліт. Анемподест знайшов латинський напис і поклав руку на його літери. Поряд зі своєю він побачив долоню Марципанової Акробатки. Їхні очі зустрілися, і він згадав свою першу зустріч з високонародженою Белітіс…

— Клянемося, — сказав гном, — або перемогти Сили Зла, як перемагали їх дотепер, або загинути тут, але не відступити від Гори. Я, Анаґа, Майстер Зброї з Висохлого Народу, клянуся!

— Не відступимо! — сказала Тітонька. — Я, Дайна Матрікс, вільна мисливиця з роду Хізерта, клянуся!

Так клялися вони усі, а учень авви Макарія намагався запам’ятати імена тих, кого не знав. Деякі з цих імен нагадували християнські, але більшість свідчила прочанинові лише про строкатість Всесвіту. Особливо запам’ятався йому велетень на ім’я Лліґ, що клявся, крутячи над головою дворучним мечем завдовжки в людський зріст. У клятві він згадував якісь винні бубна та горезвісну Гадохху.

Коли черга дійшла до Анемподеста, він сказав:

— Клянуся не відступити ані тут, ані там, повернути дзеркало й довести правду прибульців до тих, про кого обіцяв дбати, я, прочанин Анемподест, Витискувач!

Німа Розвідниця замість клятви поклала руку на смолоскип.

Коли запахло паленим, Анаґа підсумував:

— Виклик прийнято, бічні стежки закрито.

Двоногі й шестиногі загони опадлійського рушення почали виходити до головного проходу. Чулися короткі брязкання перечепленої зброї, перегукування та команди. Але більшість воїнів вирушали до бою в урочистому мовчанні. Декотрі прикривали обличчя масками.

— Ти підеш до загону Німої, — повідомила йому Белітіс, коли настала їхня черга залишати святилище Вбивчого Напису.

— В мене йде обертом голова, й немає ані меча, ані пістоля.

— На свіжому повітрі тобі полегшає. Подивись на свій кинджал.

Анемподест витяг зброю. До сталевого леза було приклепано бронзового гребінця Ламашту. Песик і свинка шкірили бронзові зубки.

— Опадлійські ковалі не гаяли часу, — визнав він. — Дякую. Але ж кинджальчиком супроти садхузаґа не повоюєш.

— Такий, як ти, вибачай на слові, і мечем нічого не вдіє, — відповіла Белітіс. — Проти садхузаґів є особлива зброя. А загонові Німої буде з ким битися, окрім Закреслюючих Істот. Пам’ятай: у гоблінів найвразливіше місце — шия, у мантикор — черево. Від скутулії або катоблепа тобі краще тікати.

— Цінні повідомлення… А що, Анаґа тепер у нас за гетьмана?

— Так. Він колись вбив Чорного Садхузаґа і має тепер найвищі ранги Майстра Зброї та Імператора Повені. Один-єдиний серед усіх воїнів Опадла. — Белітіс притримала учня авви Макарія за лікоть, пропускаючи наперед загін алебардників. — До речі, Витискуваче, хто це тебе напоумив на таку клятву?

— Ніхто.

— Зауваж, що деякі клятви спроможні змінювати тих, хто бере їх на себе. Клятва може стати прокляттям і долею. Не страшно?

— Страшно було бігти з гребінцем на списи… Добре, що Тітонька урятувалася від катоблепа, тоді, біля Театру, — згадав він свої пригоди на шляху до Сцени. Кабаняча морда нічного монстра так виразно постала перед його очима, що він вирішив розпитати Белітіс. — А Гімнософіста чому тут немає?

— Він загинув. Катоблеп розірвав його, перш ніж Матрікс прострелила друге серце потвори. Для музейного хробака це неабияка смерть.

— Упокій, Господи, його душу… Ти була несправедливою до нього.

— Еврідіку грала моя двоюрідна сестра. Ти, бачу, вже забув, що я тобі пояснювала про дві регулярності Сущого, — докорила Белітіс і підштовхнула Анемподеста до бічного проходу.

— Ми зараз вийдемо до Великої Ущелини, — пояснила вона. — Там слизьке каміння. Будь уважним і слідкуй за небом. Мантикори вміють нападати безгучно.

Прохід виявився довгим і східчастим. Вони проминули низку печер, перейшли підземну річку мотузяним містком і потрапили до кам’яного лабіринту, встеленого вервицями та гронами білих кульок.

— Обережно, не наступи на них, — попередила Марципанова Акробатка. — Це яйця лев’ячих жуків. Вони ображаються на тих, хто не шанує їхнього поріддя.

Анемподест перестрибнув через гроно і побачив у глибині лабіринту черево велетенського жука.

— Матка?

Белітіс ствердно кивнула і потягла його на чергові сходи. Прочанин дораховував третю сотню сходинок, коли повіяло свіжим повітрям. Зелене небо зустріло їх мрякою.

Вихід охороняв загін жуків. Дві мартопляски-лучниці щось жваво обговорювали біля зубців бастіону, заставленого гарматами. Голі до пояса гармаші забивали клинці під опорні станини однорогів, змащували колеса обертових платформ, смолили ґноти.

Марципанова Акробатка з прочанином наблизилися до парапету. Анемподест зазирнув за стіну й побачив урвище з гірською річкою унизу. Протилежним боком ущелини проходила широка дорога, перегороджена фортечним муром. Над ним підносилася складена з брил вежка. На її майданчику також готували до бою гармати. Усі ці споруди здавалися крихітними, порівняно з сіро-зеленими ребрами гір, які громадилися над ущелиною. Повітря тут було вологе й прохолодне.

— Це одна з тих двох доріг, якими садхузаґи можуть обійти Райдужну Гору, — пояснила Белітіс.

— Гармати їх зупинять?

— Можуть зупинити, якщо ми відіб’ємо напад дрібніших потвор, що розчищають шлях Закреслюючим Істотам. Адже Сили Зла давно знають про ці укріплення. Знають вони також, що нас тут лише півтораста людей і гномів, та ще з півсотні жуків. А таких бійців, що спроможні вступити у двобій з катоблепом або скутулією, тут не більше десятка. Для того щоби садхузаґ отримав смертельні рани, гармашам треба влучити йому в голову щонайменше тричі. Ми мусимо відбити всю пекельну погань, що лізтиме на бастіон і заважатиме їм цілитися. Сюди незабаром прийде Німа. А Тітонька з Анаґою будуть стримувати садхузаґів на тому мурі…

Страхітливий рев перервав пояснення воїтельки. Гори подесятерили його відлунням так, що Анемподест почав шукати монстра найближчими підніжками Гори.

Белітіс подивилася вгору і свиснула жукам.

Спритні істоти побігли майже вертикальною стіною до найближчого карниза. Звідти шугонула крилата тінь. Одна з мартоплясок прицілилась у потвору з лука, але та під гострим кутом метнулася на майданчик. Прочанин побачив шкірясті крила і морду рогатої кішки. Белітіс відскочила від кігтів страховиська і розрубала йому праве крило. Один з гармашів припік інше крило смолоскипом. Потвора верескнула, перекинулась на спину й отримала стрілу в черево. Белітіс добила істоту, перерізавши їй горло.

— Рогата мантикора, — сказав гармаш, припалюючи монстрові під хвостом. Істота не поворушилась.

— Мертва.

— Дуже ревла, — сказав прочанин.

— Це не вона, — посміхнувся гармаш.

— Це ревів великий садхузаґ, — пояснила Белітіс. — Він десь близько, за поворотом дороги. Не наклади у штани, мій друже.

— Я помолюся за тебе, безстрашна Сапфіро, — пообіцяв дівчині Анемподест, — хоча й не відаю релігії, яку ти сповідуєш.

— В Матні, — сказала та, струшуючи з меча рожеву кров мантикори, — чотириста років тому жив небуденний суфій Ібн Арабі. Він казав: «Я йду туди погоничем верблюдів, куди спрямовує свої каравани Релігія Кохання». Чи зрозумієш ти колись ці слова, потурначе святенництва?

Анемподест не встиг відповісти.

Ще дві мантикори атакували бастіон. Вони напали з протилежних напрямів, і мартопляски не встигли вистрілити. Натомість з надр гори вистрибнула Німа Розвідниця, і прочанин уперше побачив роботу справжнього майстра. Меч у руках Німої рухався з такою швидкістю, що учневі авви Макарія не вдалося зрозуміти ані послідовності, ані спрямувань її ударів. Шматки паруючого м’яса встелили майданчик. Тепер і для прочанина знайшлася справа. Він, гамуючи блювоту, поскидав крилате падло до ущелини. Кров мантикор пекла долоні, немов луг.

Летючі монстри потурбували й охоронців дороги. Четвірка з їхнього племені напала на вежку і відсахнулася, зустрінута стрілами та кулями. Гармаші тим часом налаштували однорога і зробили пробний постріл. Чавунне ядро збило дибкувату брилу. Та загуркотіла ущелиною, спричиняючи широку лавину каміння. Мантикори пощезали у скельних лабіринтах.

— Це тільки розвідка, — пояснив гармаш.

На підтвердження його слів з верховини посипалося дрібне каміння. Потім на майданчик почали падати пошматовані тіла лев’ячих жуків і рудих гоблінів. Анемподест відразу впізнав антропоцефалів, бачених у Музеї. Белітіс заповзялася їх добивати, а мартопляски випустили по скельних карнизах десяток стріл, відганяючи нападників.

— Катоблеп! — попередив гармаш.

Через парапет перестрибнула волохата потвора. Жовті ікла націлилися на Анемподеста. Він схопив запаленого смолоскипа і кинув його катоблепові у морду. Той ухилився від полум’я і рушив на прочанина. Анемподест витягнув кинджал і забіг за гармату. Катоблеп напружив м’язи для нового стрибка. Але Німа Розвідниця атакувала його шпаговим випадом. Втративши око, страшидло рохнуло і обернулося до нової загрози. Хутро на шиї наїжилося. Багатозуба паща розкрилася у штурмовому вищирі.

Німа виявилася спритнішою за монстра. Вона раптом опинилася просто перед його мордою, устромила меча до відкритої пащі і повисла на ньому. Ікла катоблепа заскреготали залізом, з пащі виступила кривава піна. Смертельний удар лапи мав розірвати Розвідницю, але та ухилилася, блискавично вигнувши тіло. Белітіс атакувала потвору з флангу, але не змогла пробити мечем волохатого панцира. Німа не втримала меча, катоблеп вирвався з пастки й опинився серед лев’ячих жуків. Їхні щелепи вгризлися в горло страшидла.

Але катоблеп був могутнім звіром. Двома ударами лап він скинув з себе і розчавив жуків. Осліплений, з мечем у горлі, він наштовхнувся на гармату, повалив її. Анемподест ледве встиг відскочити. Велетенські кігті промайнули перед його обличчям, здерши шкіру з носа. Гармаш вистрелив з пістоля у голову чудиська і на мить його оглушив. Цим скористалася Белітіс. Вона рубонула хребет катоблепа, і цього разу панцирна шкіра не втримала леза. Другим ударом Белітіс перебила хребцеву зв’язку, і монстр важко осів на каміння майданчика. Німа витягла меча з його горла, і злива червоної крові впала на трупи червоних жуків.

— Уф-ф-ф! — видихнула Белітіс.

Здригнулася земля, і всі обернулися у бік дороги.

Коли Анемподест дивився на опудало садхузаґа, він й гадки не мав, що родичі музейного експоната можуть перевищувати його розмірами більш як удвічі. Тепер він на власні очі побачив живу гору, що сунула на мур, нахиливши голову. Велетенські роги вдарили вежу і рознесли її парапет. Але тамтешні гармаші були напоготові. Гармата впритул вистрелила у садхузаґа. Ядро розтрощило кілька рогів, відірвало шмат панцирного коміра і зірвало кістяні пластини з хребта чудовиська. Потоки темної крові зросили товстезний тулуб.

Садхузаґ заревів. Здригнулося суще в Опадлі.

Анемподест побачив струмінь вогню, що вдарив садхузаґові в морду. Чудовисько підвелося на задніх лапах, всією вагою обрушилося на вежу і розвалило її. Прочанинові здалося, що між залишків споруди спалахнуло блакитне сяйво Тітоньчиної сокири. Але хмара пилюки і диму закрила битву від його очей. Видно було тільки живу гору, що ворушилася і ревіла у тій хмарі.

— Увага! — почув він голос Белітіс.

Темна тінь накрила бастіон. Пирхнула гармата. Щось важке, мокре і волохате впало на Анемподеста. Він скрикнув і опинився під зливою на Горбатій горі.

26

Над хвилями роззлощеної Уборті нічого не змінилося. Рената застигла над трупом свого першого хлопця, Голомозий чекав на Карну, вдивляючись у темряву під соснами, гірчично-жовте водопілля на півночі зливалося з низьким мишастим небом.

— Де моє дзеркало? — спитав Анемподест.

Голомозий не відповів.

— Мені потрібне моє дзеркало.

Опадлієць повільно обернувся до прочанина.

— Потрібне, кажеш? То шукай. — Він показав очима на сосни. Анемподест вирішив бути терплячим.

— Послухай мене, розвідниче, і поміркуй неупереджено. Ти ж сам казав, що тільки Витискувач може перемогти Руйнівницю. Так?

— Казав, — погодився Голомозий.

— І зробити це я можу тільки на Сцені, чи не так?

— Так.

— Мені потрібно на Сцену.



— Ще раз вдарити тебе?

— Ні, не треба мене бити… Я попав сюди з відніг Райдужної Гори. Якщо я знепритомнію, то повернуся туди ж, але не на Сцену…

— Як там Белітіс?

— Стримує ворогів. Щойно вбила мантикору і великого катоблепа. Вони з Німою направду знамениті воїтельки. Наче ті Геродотові амазонки.

— Вони й є родичками матнійських амазонок, — уточнив Голомозий. — Тобі вдалося знищити вмістилище?

— Здається, я вбив того хлопця… Але, — прочанин помаца встегно, де в його опадлійської подоби висів кинджал, а тепер було порожньо, — я не впевнений остаточно. Це сталося у занедбаному храмі злої богині. Там було темно, і я квапився утекти від жриць… Тепер мені здається, що я пропустив у тому капищі щось дуже важливе, можливо, найважливіше. Там було металеве дзеркало, і я так відчуваю, що воно пов’язане з моїм дзеркалом. Адже і там і тут все ніби повторюється: там гора і тут гора, там німа і тут німа…

— Третій закон Напередвизначеності, — перебив його Голомозий. — Нерегулярні фрагменти структури у паралельних явностях мають ознаки подібності.
i_014.jpg

— …Так-от, — продовжив Анемподест. — Я думаю, що за допомогою мого дзеркала я зможу, якщо буде на те воля Божа, потрапити знов у той занедбаний храм і зрозуміти, як ушкодити Руйнівницю. Це дуже древній храм, можливо, найперша її твердиня… Її у давні часи називали Нічною Викрадачкою Немовлят.

— Певно, маєш рацію, — сказав Голомозий, і втома опосіла його обличчя. — Я чув про занедбаний храм. Так, чув… Але навіть великим предкам Белітіс не судилося до нього потрапити… Отже, все одно доведеться зробити тобі боляче.

— Чому? — напружився учень авви Макарія.

— Я, друже Витискуваче, сховав твоє дзеркало в Опадлі.

— ?..


— Воно там стало дуже маленьким. У Вузькій Явності усе дрібнішає. Воно тепер, певно, висить на шиї мого найкращого друга… Маленьке таке дзеркальце у срібному футлярчику… До речі, ти забув повернути мого медальйона.

Прочанин витягнув гаман, вийняв з нього свою монетку, а решту віддав Голомозому.

— Я бачив подібний у Сапфі… У Белітіс, — виправився він.

Голомозий поцілував кругляк і повісив його на шию. Анемподестові здалося, що опадлієць подумки проказує молитву.

— А хто ж твій найкращий друг? — спитав він.

— Його звуть Лліґ, — відповів Голомозий і різко вдарив Анемподеста. Від несподіваного болю той випустив з руки монетку і видав звук, подібний до заячого писку. Потім заплющив очі. Шум зливи пропав.



27

Він розплющив очі повільно та обережно. Над ним знов нависали ребра Райдужної Гори. Він повернув голову і побачив те, що лишилося від гармаша. Потім знову заплющив очі.

— Не зволікай, — почув він вібруючий Голос.

Намагаючись не дивитися на вивернуті ребра вбитого, Анемподест підвівся. Йому відкрилося невтішне видовище. Майданчик був завалений мертвими оборонцями і тушами монстрів. Від східної частини бастіону лишилося кілька уламків. На гарматному верстаті сиділа Белітіс. Права рука Марципанової Акробатки була розшматована до кісток, ліве вухо висіло на смужці шкіри, на стегні кривавилися сліди кігтів. Побачивши прочанина, дівчина прошепотіла:

— Дурням щастить.

Учень авви Макарія перетягнув її скалічену руку ґнотом. Він помітив, що дівчина хрипко дихає, і зрозумів, що ушкоджене її нутро і, певно, відбувається внутрішня кровотеча.

Белітіс нахилилася до його вуха і сказала:

— Ти — Обраний Хорефу. Рятуй Німу…

Прочанин озирнувся і побачив велику воїтельку Вузької Явності. Вона стояла перед війстям печери, тримаючи одною рукою чорний від крові меч, а другою спираючись на мушкет. Права нога Німої була химерно вивернута, певно, зламана. Перед воїтелькою застигло у смертельному очікуванні броньоване страховисько. Воно нагадувало одночасно велетенську жужелицю, скорпіона і черепаху. Чорні панцирні пластини блищали, як металеві. Довгий — майже у півтора людських зрости — хвіст носився у повітрі, наче оскаженілий нагай.

— Скутулія! — визначив Анемподест і згадав інструкцію для профанів: від катоблепа і скутулії — тікати.

Німа побачила його і зробила швидкий випад мечем, ніби намагаючись розрубати верткий хвіст. Потвора відскочила, а прочанинові здалося, що він зрозумів наказ Розвідниці. Він витягнув кинджал і став наближатися до скутулії, оминаючи трупи гоблінів та мартоплясок… Чорна блискавка хвоста пролетіла майже перед обличчям Анемподеста. Прочанин різонув її кинджалом, але промахнувся. На його щастя, потвора зосередилася на головному ворогові й зневажила задню небезпеку.

Учень авви Макарія зробив ще один крок. Найважчий у своєму житті. Він вкрився холодним потом увесь — від носа до підошов. Тепер він бачив кожен рух пластинчастих сегментів на спині скутулії, кожне подриґування її лускатих лап. Хвіст на мить завмер, електричне штрикало вигнулося гаком. На долі секунди випереджаючи смертельний стрибок потвори, Німа впала на коліно і в падінні дотяглася мечем до щілини між першим і другим сегментами панцира. У ту ж мить Анемподест уразив хвіст посередині, там, де луска не здавалася непробивною. Між його кинджалом та штрикалом майнула іскра, від електричного удару він ледве втримався на ногах. Але хвіст було розтято, оскаженіла від болю скутулія сіпнулася і сама настромилася на меч Німої. Обрубок затанцював, кроплячи прочанина зеленою кров’ю, а Німа встигла витягти меча і нанести потворі нового удару. Скутулія крутнулася і почала відступати. Вона переповзла через тушу катоблепа і завмерла.

— Bravo! — почувся кволий голос Белітіс. — До Майстра Зброї тобі ще далеко, але Імператором Повені я тебе титулую…

— Хіба маєш таке право? — запитав Анемподест, стираючи з обличчя зелену бридоту. Йому було важко говорити, серце шалено билося, і спазм перехоплював горлянку. Здавалося, кожне слово протискується назовні окремою істотою і відбігає убік, подалі від запитання.

— Ти колись розпитував мене про Деміурга Опадла, — замість відповіді нагадала Белітіс. — А я тобі сказала, що він зустрічає кожного переселенця до цього світу. Хто зустрів тебе біля Ринви, Витискуваче?

— Одна дуже розбещена дівчина.

— Вона не розбещена. Просто цій дівчині дуже сподобався щойнопереселений кабанчик. Ти був такий кумедний.

Запала мовчанка. Німа Розвідниця звелася на здорову ногу і пошкандибала до скутулії. Можливо, вона вирішила засвідчити остаточну смерть електричного монстра. Анемподест побажав їй успіху і подивився в бік дороги. Там були лише руїни і трупи.

— І ти примислила увесь цей напружений до війни світ? — спитав він онуку Пендози.

— Його примислили мої предки. Їм було потрібно щось на кшталт спостережної вежі для боротьби з Карною. Коли ж вони один за одним гинули у цій нескінченній битві, то їхні діти домислювали Опадло далі. Від покоління до покоління. Мені немає кому заповісти цей світ. Я бездітна, і сили залишають мене.


i_015.jpg

— Садхузаґи прорвалися?

— Вони йдуть до Картагени. Особлива Оборона нагло занепадає. Глобус мав рацію…

— Мені потрібний Лліґ.

— Нащо?

— У нього моє дзеркало. Я хочу з його допомогою повернутися на Сцену. Моя клятва не виконана.



— Для цього дзеркало не потрібне.

— Не розумію.

— Колись давно в Матні жив мудрець. Одного разу учні задали йому загадку про гусака, що сидить у глечику з вузьким горлом. Загадка була така: як витягти з глечика живого гусака, не розбивши при цьому вмістилища. Мудрець відповів, що нікого витягати не потрібно. Гусак-бо давно у небі… Отже, Імператоре, було б вельми нерозумним застромлювати до глечика ще й дзеркало. Воно ж може розбитися, гусак може поранитися.

— Себто?


— Ти не залишав Сцени, бевзю… — напружуючи останні сили, промовила Белітіс, закашлялася, і рожева піна виступила в кутиках її губ. Обличчя дівчини поблідло, зуби зацокотіли.

Анемподест зрозумів, що у деміуржиці Вузької Явності починається передсмертна лихоманка. Він безпорадно озирнувся й побачив велетня Лліґа, що виходив з печери.

— Ось твоє дзеркало, — прохрипіла Белітіс. — Чи зрозумів нарешті мене?..

Новий напад кашлю не дав їй договорити.

Прочанин зробив крок назустріч Лліґу і відчув, що майданчик вислизає з-під ніг. Кольори Опадла виблякли, Лліґ і Німа перетворилися на сріблясті контури. Потім темрява огорнула Витискувача. Але це був не морок запаморочення, а напівморок святилища Нічної Викрадачки Немовлят.

28

Перед вівтарем Ламашту горіли п’ять олійних лампадок. Вони висвітлювали людське тіло, прикручене ланцюгами до вівтарної плити. Людина була ще жива, але без шкіри. Видно було, як здригаються синюваті міхури легень і ворушаться оголені ребра. Акуратно зрізана шкіра жертви щільно обтягувала статую богині. Розрізи були зшиті бичачими жилами і сльозилися кров’яною сукровицею. Натерта лоєм кам’яна мармиза Викрадачки сяяла задоволенням від нового одягу.

Кати залишили жертві обличчя, і прочанин впізнав Аттика.

Він завмер, і спазм остаточно закрив шляхи і стежки звуків у його горлянці. Натомість заговорив Аттик. Голос його був глухий. Звуки цього голосу виринали з глибин страченого тіла, немов бульбашки з рота утопленика.

— Привіт, вороже! — сказав Аттик. — Чи подобаються тобі овочі справ твоїх?

У відповідь Анемподест видав щось подібне до тихого виття.

— Ти впізнав мене?

— Ти — Карна! — видихнув він свій здогад разом із жахом, полегшенням та здивуванням.

— Так називали мене шамани Півночі. Мої правдиві імена — Розхитувачка і Пантера Напередвизначеності. Тобі, смертному, не зрозуміти їхнього значення, але щойно ти став свідком загибелі останньої з рівних мені Дітей Рівноваги. Тому noli turbare circulos meos[195].

— Ти — Руйнівниця і загрожуєш моєму світові!

— Я сказала, ти почув.

Стогін вирвався з колишнього тіла Аттика, воно сіпнулося і завмерло. Легені перестали ворушитися. Почулися голоси. Якісь люди входили до святилища з бічного входу. Анемподестові не лишалося нічого, як сховатися між задньою стіною храму та дзеркалом.

До святилища внесли смолоскипи. Почулися тверді звуки латини. Голоси прибульців були гучні, слова уривчасті, немов команди. Прочанин почув:

— Miserium est miseris insultare![196]

— Monstrum informe, horrendum[197].

Він зрозумів, що офіцери Авреліана увійшли до храму і побачили жорстокість ламій. Він також передбачив, що, знайшовши його у кривавому капищі, римляни не стануть довго розбиратися, і він загине або буде ув’язнений як служитель бридкої Ламашту. Він почав шукати надійнішої схованки, натискати на виступи стіни. Один з таких виступів піддався, а частина цегляного муру відбула чверть оберту навколо прихованої вісі. Анемподест протисся в отвір, закрив його за собою й опинився у цілковитій темряві. Навпомацки він знайшов сходи, що вели вниз.

Він довго йшов підземним хідником і втратив лік часу. Він би не здивувався вийти звідси до Гадоххи або до Вічної Візантії, або ж вилізти через дупло просто на Горбату гору. Йдучи, він розігнав батальйон щурів і розірвав стільки павутиння, що його вистачило б на попони кільком садхузаґам. Дорогою він тричі спорожнив сечовий міхур і впустив у себе ціле озеро байдужості. Тепер тільки Вбивчий Напис горів перед його очима, і тільки клятва примушувала рухатися його стомлені і стерті ноги. На додачу, розболілися коріння вибитих Голомозим зубів. Він відчував, що попав у лабіринти Напередвизначеності, що годинами (а може, й днями) ходить колом, що віддзеркалення цього хідника він вже проходив колись удвох із Гімнософістом і що невдовзі він має опинитися у черговій подобі Катарактного Театру. Йому вже було ясно, що він ніколи — навіть якщо проживе ще сто років — не спроможеться забути Нікти та Аттика і що тепер вже жодна інша земна краса не зможе його здивувати й наснажити. Він відчував себе герменевтом, якому підклали книгу, писану гіркими говірками дияволосповідників, і змушують тлумачити слова, саме лише звучання котрих викликає в нього огиду. «Спочатку, — згадував він, — Сапфіра обіцяла, що я все зрозумію про чин Витискувача, побачивши Карнавал. Я побачив той безглуздий Карнавал, але нічого не второпав. Потім вона сказала, що я все зрозумію, побачивши Музейну колекцію. І що я мав зрозуміти серед тих опудал? Потім вже Сцена мала все прояснити… І де воно, це прояснення?» Він прокляв свою цікавість і свою зупинку у Хирлицькому лісі, і всі війни усіх часів, що заважають паломникам йти до Єрусалима, молитися й занедбувати марноту марнот. А ще він прокляв червоних жуків, які спокусили його своїм виглядом, і разом із ними все незвичайне та небуденне, що уводить у гріх простих посполитих.

Так, сиплячи неблагодатними словами, він вийшов у сухий, освітлений небом колодязь, де хідник розходився трьома шляхами. Він розсміявся, упізнавши в черговій витівці Сцени стару казку: «Наліво підеш — коня загубиш…».

Але на стінах колодязя не було попереджуючих написів, а у нього, відповідно, не було коня. Він сів просто на землю і відчув, як гудуть ноги. Він чекав знаку і не здивувався, коли з правого проходу вискочив синій щур.

— Привіт тобі, лікувальний пацюче! — сказав Анемподест. — Як ся має татусь Марамулько?

Щур вирячився на Витискувача і запищав.

— Ти пропонуєш йти за тобою?

Синій щур побіг до центрального проходу. Прочанин знизав плечима й пішов за звіриськом. «Зрештою, — вирішив він, — у казках саме так і буває». Невдовзі він потрапив на сходи, що вели угору. Вони закінчувались перед глухим муром, але прочанин уже звик до потаємних входів. Він знайшов виступаючу цеглину, натиснув і вийшов до розкішної зали.

«Певно, царський палац», — здогадався учень авви Макарія, розглядаючи мармурові горельєфи з крилатими биками і списоносцями. Бронзові вінки на стінах, амфори і срібні ритони вказували на трапезне призначення зали. Анемподестові здалося, що тріумфальні вигуки солдат Одената ще гуляють між яшмових і бірюзових вітрил палацового склепіння. Щур прошмигнув у найширшу арку, прикрашену мозаїкою і срібними ґратами.

Прочанин неквапно пройшов арку. Ґрати виявилися незачиненими і прочинилися з приємним дзеленчанням. За ними відкрився широкий ункторій[198] з круглим басейном та мармуровими ложами. Світло потрапляло до ункторію через отвір у стелі. Мозаїчна підлога, вистелена оніксом і лазуритом, сяяла жовтими та синіми блискітками. На краєчку басейна сиділа копія Кінського Каштана у білому одязі. Біля нього стояла скриня з лікарським причандаллям. Щур застрибнув старому на коліна.

— Де мій син, Парфанію? — спитала копія костоголового.

— Нерегулярні фрагменти подібні, — повторив слова Голомозого Анемподест. Він сів навпроти батька Аттика і сказав: — Він мертвий.

Обличчя старого посіріло, але зберегло гідність.

— Його вбили римляни?

— Ні. Його вбили ламії Нічної Викрадачки Немовлят.

— Навіщо?

— Він хотів припинити богиню.

Після важкого мовчання старий промовив:

— У давні часи Викрадачка забрала в мене трьох синів. Тепер убила останнього. Але ж моя родина не завинила Ламашту нічого. Мої предки були лише лікарями і робили свою справу.

— Її треба припинити.

— Ти здурів, філософе?

— Ні.

— Хто може закреслити безсмертя богині?



— Це я в тебе питаю: хто?

Очі старого раптом спалахнули.

— Інша безсмертна богиня! — сказав він і підвівся.

— Та, що повбивала змій Півночі, Півдня і Заходу?

— Почуй мене, Ідейська Мати! — повстав старий ескулап. — Я хочу помсти, і мертві діти мої волають про помсту! — Пальмірська подоба костоголового обернулася до статуї, якої Анемподест раніше не зауважив. Мармуровий бовванчик Кібели стояв у ніші, і штучне джерельце плюскотіло під ногами Матері Богів. Раптом отвір у стелі потемнішав. Хмара отінила небо Пальміри. Сталася громовиця, і блискавка впала у басейн. Хоча Анемподест вважав себе готовим до усіляких несподіванок, але тут він впав на підлогу й закрив голову руками. Блакитна на доторк енергія промкнулася до його єства і розклала дійсність на різні способи дріб’язковості. Сузір’я спалахнули під повіками прочанина, і вібруючі голоси загомоніли в його потилиці.

«Ти почула мене, Мати!» — донеслося до нього одночасно з плюскотом повені і голосом Голомозого: «Ти дуже вчасно допетрав, Витискуваче!» А ще він почув крики тисяч викрадених немовлят і рев Закреслюючих Істот, й сирітське рохкання Мідного Паця при розтрощеній садхузаґом Сцені…



29

Блискавка, що спопелила Повноважне Втілення Карни в Опорній Реальності, була у сотні разів потужніша від блискавки в ункторії. Її бачили втікачі-змїївчани з висоти Хирлицького водорозділу. Її спостерігали вартові підскарбія Сокольського на переправі і залишки сотні Приблуди, оточені водою на дузі Костянтинівського шляху. Її світловий вибух помітили навіть у Проскурові і в таборі полковника Кривоноса, і багатьом у той вечір здалося, що світ розколото навпіл і янгольські сурми скликають сонм праведників у долину Армагеддона. Велетенська блискавка потрапила у літописи та легенди, які розповідали свідки й діти свідків до часів Гайдамаччини, і був один, хто бачив її з відстані п’ятсот кроків. Ім’я та чин найближчого свідка перекази не зберегли, але цей невідомий божився і клявся життям рідних, що Велика блискавка була подібна до небесного дерева з пишним корінням, що огорнуло потоками блакитного вогню цілу Горбату гору. Він розповідав також, що блискавка повбивала з півсотні ведмедів, котрі рятувалися на Горбатій від повені, але цьому числу ніхто не повірив.


Станіслав,

2001—2002 pp.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   32


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка