Шлях богомола



Сторінка3/32
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.99 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32

1


[року вісімсот п’ятдесят четвертого за ромейським численням, у двісті вісімдесят шосте літо від кагана аварського Бояна, у сто сімнадцяте літо від походу арабського полководця Мервана до Хазарії і Нижнього Дону, де його армія полонила двадцять тисяч слов’янських сімей, у п’ятдесят п’яте літо від поразки маркграфа Еріха під Ловраном[1] через шість років після битви при Трояновому городищі]

1.1

Лише дітваки думають, що границю поміж просто старим і прадавнім лісом можна побачити тими очима, яким боги поклали кліпати поряд з носом. Насправді зорові отвори для правдивого бачення не годяться. Тільки заросле предкове око одразу помічає, що отой могутній, наче сплетений з велетенських полозів, дуб — буденне дерево, а сусідній з ним й нібито рідний — розкидистий та жилавий крем’язень — вже не просто рослина, але правдивий воїн коренистого війська, що від часів незапам’ятних тримає оборону у задушливих глибинах пущі. Там, де ловіння звірів закляте, а стежки присягли щезникам.

Могитич Лобас побачив священний кордон, обігнувши вкритий ялівцем та бадильною поростю пагорб. Над переніссям ніби щось захололо. Під шкірою, а може, й глибше. І буденний зір відізвався: на сонячну полудневу днину набігла сиза тінь. Лобас зістрибнув з воза на праву ногу, склав пальці сваргою, пошепки згадав небодержця Хорса, налигачем зупинив волів.

Широка звіриняча — а може, й мисливська — стежина тут різко сходила на прогин у траві, зникала під голим і грізним, наче занесеним для ударів, гілляччям.

Границя чар-лісу. Межа предвічної пущі.

— Кіпок-позірок, цур на сухе врок… — замурмотів могитич ухильне закляття і ступив під хмару високої комашні, що зависла між деревами. Хмара відповіла гудінням й наче піднеслася до пишних крон. Сиза мара відстрибнула в лісові надра.

— Дякую тобі, Хореє. — Лобас зрозумів нагле піднесення комашні як ясний дозвіл зайти під покров святих дерев, що бачили світанок богів.

Він рушив спочатку навмання, а потім надибав ручай і почав рахувати кроки. На другій сотні повернув за сонцем й став дертися крутосхилом, вкритим панциром багаторічної мертвої глиці. Святі дерева тут стояли немов колони в молитовних печерах — рівні, мовчазні, вкриті синіми нароснями і блискучим слизом. Темрява спочатку густішала, відтак крізь листя знов продерлися сонячні промені.

Начальний жрець Волх, котрий послав Лобаса до пралісу, не збрехав. На лисому тім’ї лісової гори стояло капище. Таке древнє й занедбане, що кам’яного бога й не видно було за густим рослинним плетінням. Воно їжачилося колючками та широким дірявим листям. Подібну порость Лобас бачив уперше. Так само як і листоподібних комах, що ворушили вусиками серед колючок. Він обігнув напівгнилу огорожу з козячими черепами на палях, рушив до стовпа. Але Вищі не допустили його до кам’яного бога, послали знак. Під підошвою тихо хруснуло. Могитич подивився під ноги й побачив, що кам’яного бога оточує коло дрібних почорнілих кісток. Досвідчене Лобасове око зауважило, що серед цих уламків є й людські.

Він обережно, з охоронними примовками, зійшов з кістяного кола, обійшов кам’яного бога з півдня і помітив крихітну божницю. Такої він ще не бачив. Закаляна птахами, збита з грубих почорнілих колод землянка. Її дашків коник підносився над жертвенним током ледь на два лікті. З коникової пащі стирчали жовті людські зуби. До підземної різьбленої двері вели не сім, як у всіх східних та північних божницях, а лише п’ять сходинок.

— Їжачі боги! — прошепотів Лобас. — П’ять кроківок! Це ж Пекова божниця, най мені цур…

Лобас зрозумів. Волх не попередив його навмисно. Якби могитич взнав, що треба йти по завіт до божниці злодійного і насмішкуватого Пека, відмовився б. Такі завіти надто дорого коштують. Проте Лобас не озлився на Волха. Тепер, коли їхній рід прийшов на чужі землі, рідні боги ображено закрилися у своїх Силах. Розірвали вікові завіти з родами-невдахами. Забрали з ріллі і випасів свою благодать. Мовчать і хворіють, зранені втечею дітей своїх з отчого шматка світу.

Тут, на вологому заході Хорсових земель, води і камені живили Сили інших богів. Треба було знайти того з них, який би знав їхній рід й водночас був би сильним і владним у західних землях. Наразі найближчим з таких виявився Пек Блудень. Неприємний, небажаний і шкідливий співрозмовник для кожного з двічі народжених могитичів Білого племені. А що робити? Без сильного заступника роди не виживуть. Є питання, без відповіді на які родичі не матимуть ані спокою, ані впевненості у пробуванні на нових землях. А божок не відповідатиме й не допомагатиме без завіту з ним і жертв, тим завітом зумовлених.

Тяжко зітхнувши і тричі примовивши, Лобас зійшов до входу в божницю, прочинив двері. На них він побачив різьблені зображення оленів і плетеного кола. Але того, що давні жерці накреслили в колі, могитич не зміг розібрати. Риси і черки вхідного закляття стерлися від часу, або ж (і таким припущенням не вартувало нехтувати) були кимось стерті навмисно. Лобас прошепотів принагідне звертання до Пека, назвавши його — вперше за все своє жрецьке життя — батьком роду. Й тільки після цього переступив через поріг.

У божниці тхнуло гниллю. Пеків камінь на вівтарі був таким, яким йому й пасувало бути, — чорним, довгастим, гладеньким, подібним до зведеного для дії джерела чоловічої сили. Хтось залишив біля каменя підношення — ніж з красивою кістяною ручкою, золоту фібулу у вигляді троянди, срібну монету давнього ромейського карбу. А ще Лобас побачив там небуденну магицю. Засохлу руку з пальцями, розчепіреними й прикрашеними перснями.

Вони привернули могитичеву увагу. Він дещо знався на високих посвятах й відразу впізнав знаки на перснях. На Пековий вівтар хтось поклав руку мага з далекої землі, що називалась Місром[2]1. Хрестик з петелькою на золотому персні був давнім знаком тамтешніх сонцесповідників. Могутні волхви давнини, що вміли виходити з власного тіла, незримо мандрували пустелями Місру. Набиралися мудрості. Нині ж подібні виправи відносили до недосяжного.

«Далеко ж тебе занесло!» — віддав належне магиці Лобас. За життя ця рука належала посвяченому.

Він зняв з шиї намисто. Коштовне, з червоних агатів-лалів та золотих хазарських злитків. Обережно розташував його поряд з ножем і рукою. Відтак став на коліна перед Пековим каменем, узяв до рота кілька дрібних шматків волхвинного гриба. Поклав праву руку на камінь. Почав повільно, дуже повільно і зосереджено, перетирати їх кореневими зубами. Відтак, утримуючи в роті грибну жуйку, ковтнув зі шкіряної фляги настоянки з тирличу та кореня оману. Отрута звично обпекла горло. Могитич заплющив очі й знову заходився жувати гриб. Щелепи рухалися, наче жорна. Повільні невмолимі жорна. Подумки Лобас викликав образ колоди, перекинутої через ущелину. За ущелиною уявив непроглядне і темне пасмо туману. Замурмотів примовки. Невідомо, скільки часу минуло, аж поки той туман з уявного став справжнім. Живим і гірким, як корінь оману.

Минув невизначеної тривалості уривок з вічного.

Навколо колоди з’явилося й наповнилось світловою могуттю зеленкувате сяйво. Могитич очікував, що Пек вийде до нього з гіркого туману, але норовистий божок усе втнув за своїм поконом. В колоди виросли рисячі очі, зморгнули і втупилися в Лобаса.

— Привіт, жерче.

— Й тобі привіт, отче Блудню.

— Відколи ж я вам отець?

— Просимо тебе про батьківство та дорожню опіку, бо ж осиротіли роди наші у мандрах.

— Вигнали вас, так.

— Від дальніх земель хазарських прийшли сповідники Богомола і подолали нас не мечами, а страшними своїми вроками. Мусили ми кинути дідівську ріллю, божниці і житла. Мусили відступити на захід. Під твій благий покров, отче. Скажи, чим саме маємо тобі офірувати.

— Ти саме про це хотів запитати, жерче?

У Пековому голосі могитичу почулося знущальне.

— Так. Й ще одне.

— Запитуй. — Очі ожилої колоди налилися пурпуровим світлом.

— Чи й далі переслідуватимуть нас служительки Богомола?

— Зупиніться у цих лісах. Матимете сім років ситого спокою. В ці роки віддаватимете мені одного хлопця з роду Тура на вершині літа й одну незайманку з роду Куни перед снігом. А з восьмого року, якщо світ не перевернеться, братиму утричі. Таким буду вам батьком та дорожнім опікуном, сіромахи.

— А Богомол?

— Хапатиме здобич на сході та близь теплого моря.

— Нас не зачепить?

— Не допущу.

— Чого нам боятися?

— Срібного волосся.

— ?.. — запитання, немов нестерпне згущення отрути, підступило до горла. Але вимовити його Лобас не подужав. Замість слів з рота хлинуло блювотиння.

Очі в колоди згасли, змеркло зелене сяйво. Могитич випірнув у непроглядно темний світ.

«Вже ніч», — зрозумів він.

— Срібного волосся! — прошепотіла над його лівим вухом смердюча темрява.



1.2

Отець-екдік[3] майже впритул наблизив сувій до свого гачкуватого носа, короткозоро примружився і зачитав уголос, спотикаючись на назвах:

— Як кажуть Езіди, преславні мудреці Мервські, справжнє, прадавнє ім’я її «сурра», а таємні імена наступні: «народжений кіновар’ю», «вода кіноварі», «той, що простромлює», «надрухомий», «своє сім’я», «синя коштовність», «залізна паморозь неба», «водяний кінь»… Як сіє розуміти, псаломниче?

— Маю чин диякона, а не псаломщика, — вирішив затятись Феодор. Нехай собі бісяться. Зрештою, вже немає чого втрачати.

— Як розуміти, питаю, оцю твою писанину? — отець-екдік бридливо, наче отруйного павука, відкинув од себе сувій.

— А той, що простромлює? — втрутився у допит соборний нотарій. — Певно, мова йде про якесь знаряддя? А це раптом не чортяче сороміцьке причандалля?

— Це одне з прихованих імен субстанції, відомої вам, отче, як ртуть або живе срібло. — Феодор скосив очі в бік нотаря, що недружньо глипав на нього з-під сивих кущастих брів. — Ртуть, до слова, є у тій червоній коломазі, котрою ви, отче, щовечора мастите собі коліна.

— Як? Що ти таке… До чого тут моя мазь? — сіпнувся нотарій.

— Ні до чого, отче, — відмахнувся отець-екдік. — Пусте. Він хоче спровокувати вас на суперечку. Хоче, щоби ми отут з ним диспутували, щоби достойні люди вчитувались у ту його писанину, прикладали до неї свій розум, переконували його, умовляли. А він буде впиратися, гордувати, викручуватись, доводити своє. Бачу я, отче, що черв’як сей вважає себе за когось небуденного. Сам є нікчемним, є прахом підніжним, поганкою плюгавою, трунком гнійним, а хоче — бач! — уваги від вищих за себе. Проте, отче, я не помітив тут жодної підстави для диспуту. Жоднісінької. Мені все зрозуміло.

— Чорнокнижництво, так! — кущасті брови зійшлися над бородавкою, що прикрашала перенісся нотаря. Та була здоровенною, зморшкуватою, майже чорною. Завдяки цій потворній стигмі нотарій отримав від пересмішників назвисько Пекельної Ґулі.

— Явне чорнокнижництво, достойне найсуворішої кари, — підсумував отець-екдік. — Владичний суд зберемо у середу. Передбачаю: довгої розмови там не буде.

— Згідно з Дванадцятим правилом Карфагенського собору, чинного диякона можуть судити лише в присутності трьох архієреїв, — Феодор майже прокричав канонічну заувагу, щоби чули владичні писарчуки та референтарії у сусідній залі. — А згідно з Шостим правилом святителя Феофіла, клірика можна судити лише після ретельного та доброзичливого розслідування. А ще: апостол Яків каже, що «милосердя понад суд»[4].

— Маєш у голові, хробаче, мішанину з невігластва та нахабства, — посміхнувся на цей відчайдушний демарш отець-екдік. — Ніхто заради псаломщика, що впав у поганство, збирати соборів і синклітів не буде. Завелика честь. А святий апостол писав не про таких, як ти, а про добрих овець череди Христової. Шосте ж правило Феофіла, владики Олександрійського, стосується лише вищих достойників Церкви. А не якогось приблудного дрантя… Замкніть його і наглядайте за ним твердо, — наказав він здоровенним причетникам, що пильнували за спиною диякона.
Замкнули Феодора до мокрого льоху, де від травневих злив не сходила смердюча вода. Диякон, аби не занапастити ніг, заліз на кам’яну поличку для діжок. І там склав компанію численній щурячій родині. Хвостатим мешканцям підземелля сподобався теплий прибулець, одне щурисько залізло йому на плече й терлося біля вуха.

Він ледь забувся серед полохливих сновидінь, коли зазнав брутального пробудження. Воїни, від яких тхнуло дьогтем, залізом і потом, мовчки витягнули Феодора з льоху, спритно зв’язали, закинули на кобилу й кудись повезли. Ганчірка, що нею обмотали голову дияконові, не давала подивитись навколо. Ребра нили, руки-ноги терпли, кожний крок коняки відбивався гострим болем у животі. Їхали довго. Коли Феодора знову поставили на землю, він не втримався від блювоти. Воїни діловито обтерли йому обличчя і бороду, потягнули диякона під темне склепіння.

«Монастир? Замок? Помістя?» — Феодор губився у здогадках. Тим часом його затягнули до просторого кам’яного покою, освітленого смолоскипами, поставили на коліна. Під тесаною аркою, на високому кріслі, сидів знатний військовий муж. До його панцирних наплічників майстри приторочили срібні лев’ячі голови з рубіновими очима. До них срібними ж кільцями було зачеплено масивного золотого ланцюга, що замикався застібкою з двоголовим орлом. Меч у сплетених з ременів піхвах лежав на його колінах. Широке, захмарене втомою обличчя прикрашали шрами. Світлі очі дивилися суворо.

Феодор упізнав його, хоча до цього бачив лише здалеку. Магістр Леонтій займав найвищу у прикордонному краї посаду стратега. Імператор доручив йому всі війська Мізії та прилеглих фем[5]. Якби не біль у всьому тілі, диякон здивувався б.

— Так, значить, це ти Феодор, син Смбата Бакуні. — Стратег не питав, лише означував ім’я особи, поставленої перед його очима.

— До ваших послуг, найсвітліший, — прохрипів диякон.

— Монахи кажуть, що ти чорнокнижник.

— Брешуть, найсвітліший. Я диякон церкви Святої Ірини, а ще знаюся на лікуванні.

— Бачу, що не маєш страху винуватити у брехні вчених і поважних кліриків.

— Правда страхів не відає, найсвітліший.

— Правда в кожного своя.

— Проте не кожна дерзає волати до неба.

— Високо мітиш, — похмуро всміхнувся стратег.

— Не маю тих гріхів тяжких, що до землі пригинають.

— Та за кого ти себе маєш, рабе?

— За мандрівника світу Божого, найсвітліший.

— Пройдисвіт, значить.

— Сказано у «Славні Давида-царя»: з Богом моїм зійду на мур, піду шляхом непорочним[6].

— Чиїм ім’ям лікуєш? — несподівано змінив напрям допиту Леонтій. — Кажи правдиво, не блуди словесами.

— Що? Яке ім’я? — не зрозумів Феодор. У нього знову запаморочилось у голові, він ледь не забруднив підлогу перед майстровим кріслом.

— В ім’я котрого з богів, питаю?

— Іменем Христовим. — Диякон закашлявся, тамуючи блювотний позив. — Я не чорнокнижник, не поганин. Я добрий християнин. Обмовили мене.

— Не бреши мені, чоловіче. Я не монах, жалю не маю. Я вогнем і каленим залізом з тебе правду витягну, — пообіцяв стратег, а його воїн за волосся відтягнув назад голову Феодора. Тепер Леонтій дивився йому просто в вічі. Погляд стратега — прозоро-холодний, вивчаючий — немов тупим баранячим рогом дотискав диякона. Феодор відчув незахищеність власної шиї. Шкіра на борлаку напнулась, стала тонкою-тонкою, наче грань поміж відчаєм і сподіванням. Якась холодна волога — мабуть, піт переляку — неквапно сповзала нею під брудну сорочку. Диякону цей бруд раптом став нестерпним. Він на мить здивувався недоречному, несвоєчасному обридженню, яке протиснулось між колючими стінами страху. Як не дивно, не страх, а саме це відчуття бруду на тілі виштовхнуло з Феодора плаксиві звуки виправдання.

— Істинно кажу, найсвітліший: не закляттями бісівськими, а Христовим іменем вивертаю недуги з плоті. — Слова виходили загорнутими у схлипи, куцими, без закінчень, бо повітря ледь пролізало крізь натягнуте і забите слизом Феодорове горло. — Обмовили, обмовили мене чорнороті заздрісники, вміння мої владичним людям поперек життя стали.

— Які саме вміння?

— Помічні.

— А може, чаклунські? — Погляд стратега немов випікав Феодорові мозок.

— Без того лікую, — не відвів він очей, витримав.

— Чим доведеш?

— Присягну на хресті.

— Того мало. Я не одного з тих поган бачив, котрі кривдно на хресті присягали.

— Якщо є тут хворий, іменем Христовим вилікую його.

— Добре, — кивнув Леонтій, відводячи свій таранний погляд від обличчя допитуваного. — Відведіть його до Скавра, нехай полікує. А ви будете дивитись, як і що робить. І головне: чи Христовим іменем лікує.

— Ведіть мене, ведіть, — хрипнув Феодор. — Усе зроблю праведно.

Його знову підхопили попід пахви, підвели, потягнули довгим коридором, потім через посипаний піском двір, до дерев’яної прибудови. Там на сіні лежав чоловік в одязі челядника. Його лихоманило, безтямні очі дивились за межі світу.

Феодора звільнили від мотузок і сказали: «Лікуй!»

Диякон зачекав кілька хвилин, поки відновився кровоток у його занімілих кінцівках, і швидко обмацав хворого. У того були сильний жар і прискорене серцебиття, проте живіт не роздувся, не затвердів, і крові на штанах челядника не знайшлось. Феодор намацав джерело болю у правому боці під ребрами, хворий застогнав. Для певності диякон умовив одного з воїнів ножем розчепити зуби челядникові, оглянув його язик. Той був сухим і вкритим білою осугою.

«Кишкова гноячка, — подумки визначив Феодор. — Таке я вже бачив і у книгах читав»[7].

Він вголос проказав молитву святого Агапіта на одужання немічних і попросив воїнів принести теплої води.

— Вода у колодязі, — сказали йому, — вогонь на кухні. Колодязь посеред двору. А кухня за двадцять кроків. Сам підігрієш і принесеш.

«Значить, мені дозволяють ходити помістям, — зрозумів диякон. — Це добрий, дуже добрий знак! Може, й вийде вигребти з погибельної ями. Тепер головне, щоби з гноячки болящого раба Божого Скавра гній вийшов не в брюхо, а природним руслом».
За три доби, проти ночі, його покликали до стратега. Цього разу все відбувалось інакше. Леонтій прийняв Феодора у затишній кімнаті, встеленій кілікійськими та ісфаганськими килимами. Вони вкривали і підлогу, і стіни кімнати. Дівчина у прозорій туніці грала на кіфарі, а глечики з винами й миски з наїдками щільно вкривали поверхню низького стола.

Свічки на срібних поставцях горіли рівно, заливаючи килими, стіл і кіфаристку теплим світлом. Лише володаря цього простору тепле світло майже не зачіпало, залишаючи його у напівмороці. Можливо, світло боялось торкнутись Леонтія, можливо, сам полководець, за прикладом давніх магів, умів оточувати себе темрявою. Диякона здивувала ця несправність зі світлом, проте способу прояснити її не передбачалось.

Стратег пив вино напівлежачи, за римським звичаєм. У вирізі вісонової сорочки була видна його широка грудь. Феодор зауважив татуйовані хрести, що, наче кільця пекторалі, трьома вервицями оточували шию Леонтія. Такі чорні хрести Феодор бачив на тілах ісаврійських і пафлагонських найманців, що приходили до храмової лічниці. Кожен з хрестів позначав убитого воїна. В деяких шереги смертних знаків доходили аж до черева.

— Маю до тебе питання, Макарію, — звернувся до диякона стратег.

— Мене, найсвітліший, охрестили Феодором.

— Феодор помер. Житиме Макарій.

— Чи дозволено запитати, що трапилось з дияконом Феодором? — після хвилинного мовчання поцікавився перехрещений.

— Підозрюваний у чорнокнижництві та планетництві Феодор відкинув копита у в’язниці і пішов на суд Божий. Опівдні відспівали.

— А я?

— А ти тепер мій раб, і підозр на тобі нема. Ось так, Макарію… — Стратег перехопив погляд, кинутий колишнім Феодором на кіфаристку. — Вона нічого не чує, їй вуха залито воском.



«А як тоді вона грає?» — подумки здивувався тепер уже Макарій.

Леонтій немов почув:

— У мене вправні раби, — сказав і зі смаком приклався до чаші. — Багато чого вміють… Випий вина, чоловіче, воно із самого Кіпру. Солодке. Сідай до столу, не бійся.

Макарій обережно, аби не зачепити дорогого посуду, присів на подушки навпроти Леонтія. Аромати вишуканих страв заповзли до його носа і зростили число бажань. Стратег власноручно налив до його келиха темного, як кров, вина.

Він зачекав, поки новий раб побачить пияцьке побажання, нашкрябане на дні келиха, поки струсить з куцої бороди пролиті краплі, вирівняє збите винним духом і довгим ковтком дихання. Відтак спитав:

— Смачне в мене вино?

— Так, найсвітліший. Солодке й густе, зі старої й благословенної Богом лози.

— Любиш життєві радощі?

— Не без того.

— Бачу, що не сподобився ти твердості у духовному покликанні. — Стратег відкинувся на подушки і весело дивився на колишнього клірика.

— Людина, за словами праведних, єсмь істота недосконала, приречена на земні спокуси.

— А що знаєш про смерть?

— Що її Божим творінням не оминути.

— Куце твоє знання, рабе.

— У Писанні сказано про дві смерті. Є перша смерть, неостаточна. І є друга, остаточна, якої не пізнають лише ті, хто воскрес для тисячолітнього Христового царства[8]. Перша смерть є вмиранням тіла, друга є припиненням буття грішників, безповоротною погибеллю у вічній скорботі та у вогненному озері. Давні юдеї також знали про другу смерть, яку розуміли як виключення з воскресіння, залишення у гробах та піддання прокляттю вічному…

— Досить, — зупинив його Леонтій. — У Писанні ти начитаний, бачу. Проте мене цікавить лише перша смерть, тілесна. Точніше, я хочу знати, як від неї тікати.

«Ось іще один із тих, хто прагне безсмертя земного паче життя вічного, — подумки посміхнувся Макарій. — Зрештою, Мефодій Патарський не відносив безсмертя до зла»[9]. Вголос сказав:

— Нікому ще, найсвітліший, не вдалось здобути безсмертя до виповнення часів.

— Мені, рабе, безсмертя без потреби, — стратег зробив добрячий ковток, закусив копченим вугром. — Мені потрібне довге життя. Мій первісток народився минулого року, а мені вже за шістдесят. Якщо помру до того, як він змужніє, його вб’ють і рід мій згасне. Прагну довголіттям захистити сім’я своє від численних ворогів, у світі сущих. Казали мені, що з лікарів ти найкращий. От і Скавра ти щасливо полікував, хоча всі тутешні травники і чаклуни йому неминучу смерть провістили і мене в ній запевнили. Якщо зможеш продовжити мої роки, зроблю тебе багатим. Що скажеш?

— Є різні способи продовжити життя. Знаю трави, що вичищають тілесні гумори[10] і зупиняють занепад плоті. Вербена є сильною рослиною для означеної цілі. Просвірник, полин, листя папороті, чорну бузину і траву єпископа[11] використовують для продовження літ мужеських, також корінь пісковий та корінь святого Онуфрія, що його степові варвари називають калганом…

— Ти не перший, рабе, з ким я про це веду бесіду, — перервав потік ерудиції Леонтій. — І не вперше чую назви цих рослин. Тинктуру з Онуфрієвого кореня п’ю більше року, відвари з листя чорної бузини вживаю. Але ці засоби не дають впевненості у довголітті, лише сприяють йому. Мені ж і синові моєму потрібна певність.

— Між смертними певності нема. Певність тримає у руці своїй Всевишній.

— Це ти, рабе, кажеш про певність для царств і народів. А моя певність криється не в руці Божій, а в рослині, про яку тобі має бути відомо. Її немає у наших травників, бо вона рідкісна. Росте вона лише в землях аварських, на горі Евне[12]. Охороняють її войовничі жерці.

— Золотий корінь? — припустив Макарій.

— Ні, не вгадав, не золотий корінь.

— Не відаю, про що кажеш, найсвітліший, — після напружених роздумів мовив лікар.

— Про гриб Калокирика. Чув про нього?

— Це неіснуючий гриб, найсвітліший. Премудрий травник Пасхалій нічого не пише про нього.

— Ні, рабе, гриб існує. Всупереч усім вашим писанням. Дам тобі секретну книгу, де написано про нього. Справжню книгу, в давні часи складену. Тоді люди мудріші були, теперішнім пасхаліям до них далеко. Володарям кімерійців, болгарським архонтам і жерцям їхнім гриб Калокирика помагав знаменито. Шість років тому помер отаман північних горців, що дожив до ста двадцяти років. До самісінької межі віку, котру поклав людям Отець наш. Я на власні очі бачив того отамана, коли старому було вже далеко за дев’яносто. А був він сильним і спритним, як зрілий вепр, міцним, як ріг морського нарвала. Тоді отаман святкував свого сімдесят четвертого сина, якого народила п’ятнадцятилітня жона його. Мене, як отаманового побратима, посадили за святковий стіл, я ділив зі старим вино й хліб батьківської гордості. Його ближні воїни знали про гриб, що дарує міцне довголіття. Казали, що отаман купив його за цілий кентинарій[13] золота. За сто повноважних золотих літрів! За три тижні пошлю я до Евне-гори своїх вірних людей і золото. Підеш з ними і зробиш так, щоби гриб Калокирика було доставлено сюди належно збереженим. Щоби не зогнив дорогою, не попсувався. Інакше, рабе, помреш недоброю смертю.

1.3

Наречених Богомола посвячували лише на вершині літа й лише у головному храмі Триликої, схованому в надрах Царської землі[14]. Колись тут, між двома морями, ховали скіфських володарів і верховних жриць із священного роду Йіми. Курган з храмом у плані нагадував велетенське, покладене горілиць, жіноче тіло. Дві конічні вершини позначали її груди, шлях до святилища йшов між довгих пагорбів-ніг і приводив до кам’яного лона.

Там, під конічним склепінням, горіли ароматні смолоскипи. Всі три лики богині дивились на ритуал. Давні майстри зробили їх із золота — променисто-сонячну Карну-Савру, непримиренну, закуту у лев'ячу подобу Карну-Ашу і заглиблену у свої сни Карну-Морану. Тільки у цьому святилищі аватари богині витримували присутність одна одної. Тільки тут вони забували про своє суперництво, що сягало темного лона часів. Витримували і забували заради наречених свого спільного сина.

Їх приводили сюди перед світанком, ретельно вимитих, намащених сандаловим маслом та загорнутих у сніжно-білі вісонові полотна. Кожна у лівій руці тримала гілку терену. Їхні правиці були зв’язані однією довгою червоною мотузкою. Попереду йшла стара жриця з титулом Садгани — «тієї, що веде до мети». Мотузка, що єднала наречених Богомола, тричі обвивала поперек Садгани. Через кожні три кроки стара промовляла:


Вахана, вахініг, ар-вагні,
Проведи, огорни, опали-освяти


Перед аватарами Триликої наречених розгортали, щоби богиня могла сама переконатись: жодного ґанджу, жодної вади немає в тілах, призначених її сину.

Наречені були не худими і не товстими, не високими і не низькими. Їхнє волосся не було ані грубим, ані м’яким, їхні груди не спокушали надмірними розмірами, проте й не потребували пошуків. Шкіра наречених не дратувала мармуровою білизною і не принижувала спостережника плебейською засмагою. В кожної з них не було ані гнилого, ані дірявого зуба. Їхню цноту дослідили і підтвердили пильні служниці Триликої. Природні запахи їхньої плоті були приємними, а голоси — мелодійними. Всіх їх єднала незрима та неозначена сила, що виходила з юних тіл. Якби на ритуалі опинився чоловік, він би відчув цю силу як непереборну хіть, хоча сутність-вастуа її була незмірно глибшою за енергії статевого потягу.


Й цього ранку все було як завжди.

Жриць богині наповнювали священний дрож і священна радість. Дрожем їхні тіла відкликались на вастуа наречених, підтверджуючи, що вибір був зроблений правильно, що й цього року син Триликої буде тріумфувати в насолоді своїй і явить силу свою племенам і народам Великого Степу.

Цілу ніч жриці виконували біля святилища і всередині храму складні ритуали, готуючись до приходу наречених, проте жодний паросток втоми не виріс в їхніх тілах, не лише в молодих, але й у тих, чий вік наближався до столітнього. Час від часу вони прикладались до золотих і срібних чаш з напоєм, котрий в цих краях називали сомою. Хоча напій цей був животворним і незмірно збільшував сили жриць, він не був тією правдивою сомою давніх часів, що її вживали великі посвячені минулого від Кайшавани до Заратуштри.

Секрет тієї старої соми було втрачено.

І ще багато чого, про що не згадували.

Попри всі древні втрати, ритуал ретельно відтворював святощі, встановлені тисячоліття тому. Жриці, збуджені новою сомою, наснажені вастуа юної і досконалої плоті, що наближалась до храму, співали належні закляття і водили належні процесії. Кожне слово у цих закляттях, кожен крок, жест і оберт у цих подорожах незмінно повторювались з року в рік уже майже шістнадцять століть, від того часу, коли служителі Триликої прийшли на береги теплих морів з півночі, знайшли тут прадавні святища і згаслі вівтарі своїх предків, відновили їх, освятили великими жертвами і запалили в них негасимі вогні Атраваджри[15].

Коли три наречені Богомола вклякли перед трьома золотими ликами, молода жриця з титулом Кшайя[16] загасила всі смолоскипи, покрила запоною священний вогонь, і святилище опанувала темрява. В ній виникли судомні звуки, немов невидима жінка стогнала від збудження і задоволення.

Цей хтивий стогін покрили дзвінкі слова закляття:


Ми починаємо ясне промовляння букв:
Акшура-шудши, акшара вамітрей.
Ми знаємо Ненароджену, яка народила.

В її сині немає потворності, немає вади, немає безсилля:


Ртай віграхата, ртай аманава.
Він швидший за найшвидшу здобич.

Три наречених стоять біля ложа його весільного:


Першу звуть Амба, другу — Амріта, третю — Арата.
Всі вони досконалі, і немає в них жодної анхалами-вади.

Вони ясно промовляють його ім’я:


Гадагхад.
І присягають йому у вірності.

Вони з побожністю відкривають лона свої, нехай увійде:


Бгада-вахаді!
І ми замовкаємо там, де всі промовляння зайві.


Та з наречених, що вклякла перед ликом Морани, відчула, як до неї наближається хтось настільки гарячий, що його доторк висушив суміш поту і масла поміж її ногами.

«Я — Арата, твоя наречена!» — назвала вона свій ритуальний титул і відчула проникнення в себе. Це проникнення було сухим і блискавичним, немов кінцівка велетенської комахи перевірила її цноту. Вона очікувала чогось іншого, страхітливішого і величнішого. Її готове до жертовного болю і жертовної насолоди тіло розчаровано розслабилось.

Жар відступив, натомість вона відчула запах жінки.

«Кшайя!» — впізнала вона запах жриці, знов напружилась до тремтіння, вигнула спину так, що соски торкнулись підлоги. У ритуалах Триликої Кшайя уособлювала всеперемагаючу нестримну хіть. Вважалось, що для отримання насолоди у її тіло могли входити сутності та духи найвищих рангів. Про ритуальну увагу Кшайі мріяла кожна служителька богині. Але жриця лише торкнулась її обличчя і відступила у морок, туди, де хтось схлипував і стогнав.

Темрява наповнилась рухом. Згущення сили насунули зусібіч, звузили простір святилища. У стисненому мороці наче заворочалась чорна гаряча хмара, де зливались енергії, поверхні та секреції людської і нелюдської плоті. Здавалось, невидима оргія оточила Арату. Проте вона не відчула жодного доторку, жодного дихання.

«Напевне, пристрасть Богомола пролилася на інших наречених і жриць, — зміркувала Арата, — а я йому не сподобалась… О милосердна богине, що ж тепер буде зі мною?»

Її затерплими долонями, що спирались на кам’яні плити підлоги, пробігла кусюча хвилька, немов під ними виросли кришталики солі. Спазм здавив горло.

Звуки, що линули з невидимої хмари, раптом зникли.

Повітря зрушилось, немов у святилище залетів нічний вітерець. Згущення сили відступили, темний простір розімкнувся. Десь високо, під самою верщиною храмового склепіння зашаруділи крила кажанів. Чиясь нестерпно важка присутність залишила храм, повернулася до свого правічного лігва.

За мить перед ідолом Марани спалахнуло світло. Смолоскип горів дивним зеленим полум’ям, світло якого стікало золотими віями богині, немов гаряче жертовне масло. Арата відчула різкий запах настою з кошачого кореня[17].

— Ти посвячена дружина Великого Богомола! Вшануй богиню, що довірила тобі свого сина! — промовили над нею.

«Хто дружина? Я?» — Тіло Арати випередило її розгублений розум і підвелось з колін.

Не знайома їй жриця у червоному вбранні простягнула Араті жертовну чашу-пуруг, наповнену темною рідиною. За формою пуруг нагадувала квітку шафрану й мала вісім пелюстків, помальованих у бірюзове. На кожному з них накреслили імена богів.

«Посвячена! Він обрав мене!» — щось тепле підкотилось до горла Арати, вона зусиллям волі змусила вологу завмерти в кутиках очей. Дрож пройшов її тілом, що раптом відчуло вологий холод підземелля. Золоте обличчя нічної аватари Триликої мружилось в обіцяючому зеленому світлі і чекало на шанування.

І не було марним це очікування.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка