Шлях богомола



Сторінка6/32
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.99 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32
3.2

Волх відчував наближення ворога. Все частіше у Пекичевих снах з'являлась зникла нагірна божниця, все виразнішим ставав зловісний шепіт, який він чув і серед ясного дня. Слів було не розібрати, лише чулося шамкотіння чи то старечого беззубого рота, чи то якоїсь нелюдської порожнини, спроможної до звукових вправ.

Відколи принесли звістку про смерть Нірада та його побратимів, Волх не виходив з капища. Він намагався проникнути у мінливі хитросплетіння Сил, передбачити дії зла і знайти якусь нову нитку, що з’єднала б родовий первень з богами і духами лісового краю. Але нитка не знаходилась. Усі зусилля Пекича зводились нанівець сірим туманом, в якому він блукав кожного разу, коли приймав у себе дух волхвинного гриба. Волх здогадався, що проти нього повстала Сила тих родів, що володіли лісовим краєм до Білого племені. Ця Сила чаїлась не під зорями Серединного світу, а в Нав’ї — у старих могильниках, зогнилих дідухах та у людській крові, пролитій в тутешню землю за незліченні століття[23]. Кров мстила, забуті кістки опирались чужорідному яснобаченню, глуха-сліпа, але злютована воля мертвих ставала сірою стіною на потойбічних шляхах. А могили предків Білого племені, з яких могла б прийти допомога, залишились на сході. Так далеко, що жодний відзвук з їхньої Нав’ї не досягав лісового краю. Плем’я зрадило предків, і тепер між ним, землею і підземеллям не складалось союзу.

Якби вони жили на своїй землі, то знайти тих зайд, що вбили Нірада і молодих куничів, було б нескладно. Звірі і птахи правили б Волхові за очі, трава і дерева підказували б йому, могутні підземні духи допомогли б оточити ворога жахами та лісовим блудом. Але нині він був безсилим, і сірий туман не давав третьому оку Пекича подивитись на загадкових чорних воїв.

Пек Блудень також закрився від двічі народженого. Той не дивувався. Вдача божка передбачала й не такі примхи. Зрештою, сім обіцяних мирних літ минули. Та й боги чорних плащоносців могли бути могутнішими за Пека. Могли змусити його мовчати.

Єдиний свідок жахливої бійні, що вижив, не зміг повідати про чорних нічого корисного. Досвідчені воїни племені, які обстежили нещасливий берег, також не додали старійшинам і Волхові розуміння. Всі зійшлись на тому, що творяться дивні діла. Нірад з облавою натрапили на ворога випадково. Плащоносці прийшли здалеку, на місцеві городища та засіки не нападали, бою не шукали, хитро уникали вартових і розвідників. Застави їх не зустріли, сліди загубились. Мета їхнього походу залишалась невідомою.

Старійшини довго радились і вирішили, що чорні лише пройшли через лісовий край, прямуючи кудись далі. Волх із цим не погодився, але змовчав, коли Дорош прийшов на капище і повідомив йому висновки ради.

Невтішний Нірадів батько довго сидів у божниці під суворими поглядами ідолів. Усе питав у Волха, чи щасливо злучився дух сина з тими преславними куничами, що відійшли на Хорсові угіддя. Пекич його заспокоював, хоча й не мав у тому певності. Після трьох ганебних спроб пройти сірий туман він уже ні в чому не мав певності.

— Чому всіх вбитих знайшли, й лише наш рід не годен вчинити належної тризни по Нірадові? — бив себе по колінах Дорош. — Чому так, Волоше?

— Твій Нірад уже залишив своє тіло, як метелик залишає пусту оболонку. Дух його вільний й не потребує опіки над мертвою плоттю. Праматір Куна потурбується про родовича.

— Чому ж лише його тіло зникло?

— Такою є воля богів.

— Воля богів… — Дорош хитав головою, немилосердно жужмив боярський ковпак, трусив випускними рукавами, гаптованими золотими сваргами. Не хотів він вертатись до своїх ближніх з такою бадильною відповіддю, не хотів. Що він скаже жінкам дому свого і молодшим синам? Що богам Нірадове тіло потрібніше?

— Незбагненна та воля й примхлива, — не піднімаючи очей на Дороша, тлумачив Пекич. — Те, що нам здається згіршенням, насправді може нас вивільняти від зайвих пут і присяг Серединного світу.

— Яких ще присяг? — не розумів старійшина.

— Тих, що прив’язують нас до минущого.

— Хіба мій Нірад на таке присягав?

— Усі ми присягаємо на таке, якщо хоч раз вклякаємо при вівтарях і требовищах. Якщо визнаємо вищість богів.

Дорош і далі не розумів. Дратувався, що не міг впіймати Волшого погляду, прочитати в очах невисловлене. Не знаходив місця рукам своїм, котрі нищили оксамит, лисячу оторочку й кунячий підбій ковпака.

— А все ж таки, — косував він на дубову Хорсову подобу, що стояла при вратах божниці, — правильно ми вчинили із тими дівками чи ні? Прийняв Заступник жертви?

— Хорс Охоронець радий, — запевнив його Волх, дивлячись на вечірнє сонце, що стояло над західним менгіром капища. Воно було червоно-зловісним, навпіл перекресленим тонкою хмаркою і фарбувало обрій у криваві відтінки.

— Щось ти не договорюєш, — зітхнув Дорош. — А я бачив сон. Нірад мій цієї ночі прийшов до мене з лицем почорнілим і плакав гірко.

— За незнайденою плоттю своєю плакав?

— Про те не згадував. Казав, що погано йому там, що куничі зла наробили і боги тепер не з нами.

— Я відмолю. Й богів умилостивлю.

— А може, офірувати богам Білку, що була Ніраду наложницею? Вона хоча й з чужинок, але молода і солодка тілом…

— Думай, про що кажеш, — нахмарився Пекич. — Людей за людей не жертвують.

— А якщо я принесу Хорсові сім білих кіз?

— Трьох достатньо.

— Трьох за челядника дають. За воєводича більше треба.

— Не треба.

— А якщо Охоронець образиться? Скаже, що відкуповую сина як безрідного драня?

— Хто тут Волх? Я чи ти? — Пекич повільно підвівся й твердо оперся на посох. Дорошеві здалось, що божниця раптово змаліла, що турячі черепи на її стінах оточили жерця тісним рогатим колом. Що у тих черепах замешкало темно-пурпурове світіння.

— Не гнівайся, Волше, — підвівся і невтішний батько. — Хочу, щоби все було за правдивим поконом. За заповітами предків.

— Усе так і буде, боярине. Приведеш перед сходом сонця трьох білих кіз до могитичів. Але мають бути істинно білими, без жодної плями, — жрець зробив паузу. — А ще скажи князеві, щоби відіслав до західної застави кмітливих воїв. У Темній діброві треба подвоїти варту.

— Про щось провідав?

— Неспокійно мені. Убачаю недобрі знамення.

— Скажу, — скупо кивнув Дорош, вийшов за поріг божниці, одягнув і розправив на лисині зібганого ковпака. Зблиснув на вечірньому промені вишитий стеклярусом знак Матері Куни.



— Сірий туман… — бурмотів на самоті Пекич, вглядаючись у криваві сутінки. — Знов отой сірий туман.
Уперше непроникна сірість зустрілась йому одинадцять зим тому, Грибного року. Тоді, разом із небаченим нашестям грибів, до лісового краю прийшло небачене Білим племенем зло. Нічне страхотворисько нападало на людей і кіз, випиваючи з них усю кров. Окрім тваринної сили, володіло воно Силою іншою, що в'язала жертвам м'язи й волю. Старійшини порішили, що звір не тутешній, а є приходьком. Забродою з Нижнього світу. Відповідно, вони віднесли його знешкодження до справ могитичів.

Молодий Пекич, що звався тоді Лобасом, сам визвався загнали звіра до темряви, що його породила. Знайшов у лісі слід потвори, з належними примовляннями вибрав його з ґрунту, відніс до капища і поклав на вівтар Велеса. Навколо сліду він встановив знаки чотирьох стихій: черешневу смолу (знак повітря), запалений каганець (вогонь), чашу з водою та сіль (знак землі). Збудувавши таким чином Храм[24], могитич запалив світла й розпочав ритуал. Йому йшлося про встановлення зв’язку з духом звіра. Для цього він сів перед вівтарем, розпрямив спину й прискорив вихід за межі Серединного світу волхвинним грибом. Легко пройшов Бузиновий і Сіро-голубий пороги, уявив себе стрілою, спрямованою на слід звіра. Перетворення на гостре знаряддя нищення відбулось навдивовижу пластично. Могитич кожною клітиною відчув, як його ніс загострюється, як видовжується голова, забуваючи про колишню круглу форму, як заростає рот, витягуються вилиці, очі, вуха, як руки зливаються з дротяним тілом, а ступні розростаються у велетенські пір’їни. У цій стрімкій подобі він націлився на ледь означену присутність звіра. Одночасно навколо нього розквітли скупчення кольорових ліній. Вони блукали, петляли, сходились і розходились, прямуючи до цілі. Могитич пронісся вздовж ліній, летячи туди, де в перспективі молочного кольору виднілось пульсуюче блідо-червоне яйце — вмістилище духу звіра. Воно також відчуло мисливську магію й набрякло тривожним пурпуром.

Воно пульсувало вже поряд, злякане, м’яке і вразливе, коли перед стрілою виник дивний серпанок. Пасмо сірого туману. Ця сірість була особливою. Її колір відрізнявся від молочних, сріблястих та сіро-рожевих просторів іншого виміру. В ній не проглядалось жодного виразного відтінку, звичного для мешканця Серединного світу. Перед могитичем нагло розквітла первісна, досконала, абсолютна сірість, невловима примара сірої тіні, від’єднаної як від світла, так і від темряви. В ній тонуло й зникало все напружене, визначене і спрямоване. Всі лінії згасли, а скупчення світла зникли. Стріла, на яку перетворився Лобас, без жодного спротиву і здригання увійшла до сірого лона, в котрому раптом відкрилась неочікувана глибина. Минали хвилина за хвилиною, стріла долала безмежні відстані, проте сірий туман не закінчувався. Він тривав, тривав, тривав. Він був непроглядним і однорідним, як первісна мла, з якої найперші боги вивели буття трьох світів. У якомусь сенсі, зрозумів пізніше вже не завзятий Лобас, а сподоблений мудрості Волх, сірий туман і був тією первісною млою.

А тоді, уперше зустрівшись з туманом, він втратив упевненість. Відтак загубив напрямок, злякався й заледве зміг повернутись до Сіро-голубого порогу. Від переляку він почав втрачати магічну форму. Тіло знову, крізь біль і зніяковіння всіх членів, набувало людської круглястості. Одночасно воно втратило швидкість і всі спроможності руху, стало мульким, безпорадно зависло у сірій безмірності. Звідкись ззовні, а потім від кінчиків пальців на нього почало наповзати смертельне оніміння. Воно повільно і впевнено повзло до серця, намагаючись вичавити дух могитича з плоті. Вичавити до холодної сірості і розчинити у ній назавжди. Але не встигло. Дружні боги відкрили браму у Серединний світ просто в його серці. Ця рятівна брама пульсувала, злучаючи живе з живим. Перед тим як туман відпустив затерпле тіло Лобаса, могитич почув щось на кшталт тихого невдоволеного шипіння.

Можливо, тодішня пригода в тумані була не тільки поразкою. Адже звір зник і більше не турбував мешканців лісового краю. Але в Лобаса відтоді залишилось відчуття небезпеки, що чатує десь поряд, на відстані ліктя. Після того пам’ятного полювання він не використовував закляття стріли. Навіть тоді, коли став Волхом Білого племені й отримав древні обереги, котрі спадкували начальні жерці від доби Матері Куни. Роки, довгі роки пошуків і роздумів, знадобились Волхові, щоби зрозуміти природу сірого туману.
Недарма, сказав він собі, недарма з пам’яті випірнуло оте полювання на звіра-приходька. Після розмови з Дорошем щось важке й неспокійне лягло на дух двічі народженого. Він обіцяв бояринові умилостивити богів, проте обіцянка ця ховала пустку і неспроможність. А жрець, який не виконує обіцянок, є загрозою для племені не меншою, аніж слабкий князь або немудрі старійшини. Грозова хмара образи огорнула Волха. Таку образу на себе самого й на підступність богів відчуває зрілий муж, коли виявляється безпорадним загасити хіть наложниці, коли даремно мучить свою зрадливу плоть і бачить, як росте й міцніє зневага в очах спраглої дівчини.

Вже догоріли криваві сутінки, вже капище огорнув морок, коли грозова хмара у єстві жерця випустила блискавку-підказку:

«Тітіра!»

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка