Шлях богомола



Сторінка7/32
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.99 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   32
3.3

Сім років пригод і мандрів неймовірно ускладнили життєвий досвід Макарія. Він не знайшов дивовижного гриба Калокирика, проте навчився носити штани з лосиної шкіри і підбите хутром взуття, звивати гнізда на деревах, зберігати тілесне здоров’я та глузд у глибинах вологих печер, ставати непомітним серед голого степу і годинами ховатись під водою, дихаючи крізь соломинку. Він опанував мистецтво міжплемінних перемовин, навчився знаходити шлях по зірках, варити юшку з м’яса отруйних змій та спілкуватись півдюжиною дивовижних мов. Уже давно він поховав провідника й тих воїв, котрих дав йому у супутники стратег Леонтій. Він пережив моровицю в Болгарії, напад кочовиків на березі Істру[25] й почав голити голову. Він одружився на юній дівчині з племені антів, побудував сімейну хижу з очерету й не зміг врятувати дружину від родової пропасниці. Морем він дістався до Херсонесу, викликав смертельну заздрість й ненависть тамтешніх ескулапів, за їхнім доносом потрапив до в’язниці, втік звідти й назавжди залишив землі Імперії.

З купецькою валкою він повернувся на західний берег Великого Степу, пристав до розбійників і врешті-решт домандрував до гірського краю, мешканці якого ще не доросли до розрізнення лікарської справи і ворожбитства. Тому він оголосив себе магом, підтвердив сей чин небуденними вміннями й отримав у власність закинуте городище. Цей подарунок місцевих дідичів не свідчив про їхню щедрість. Давню руїну вважали місцем нечистим, і добрі люди там все одно не селились.

Те, що в старому городищі мешкають ворожі двоногим Сили, Макарій переконався, спробувавши оточити себе гаремом. Три його дружини вигибли за одну зиму. Одна зірвалась з обледенілої стежки, другу забрала швидка й гаряча, наче лісова пожежа, хвороба, третю опанував злий дух і змусив накласти на себе руки. Більше ніхто за мага йти не згодився. Те, що самого чаклуна ворожі Сили не чіпали, горян не дивувало. Всі-бо знали приказку: свій до свого по своє. Макарію довелось визнати: присуд простуватих мешканців гірського краю збігся з думкою про нього, висловленою колись ученим монахом на прізвисько Пекельна Ґуля.

Хворих серед горян не бракувало, і прийшлого чаклуна навідувало немало люду. Макарій нікому не відмовляв і плату брав необтяжливу. Від надміру вільного часу він знайшов собі заняття, достойне справжнього мага, — пошук скарбів і схованок. Досвід підказав колишньому дияконові, що старе городище мусить мати свої таємниці. Він потурбував могили під кутовою вежею і після трьох седмиць розкопок знайшов там глек з монетами та прикрасами.

Серед монет більшість складали різані дирхеми, що їх хазарські купці називали шелюгами, а місцевий люд — резами. Срібляки, вкриті незрозумілим Макарію арабським плетивом, він одразу сховав у колоді з приробленими дерев’яними крилами. Такі видовбані колоди горяни присвячували богу Раглу[26], прикрашали пір’ям ремеза[27] й дуже шанували. Більш цінні знахідки колишній диякон припасував між шкіряними смугами широкого чересу, котрого він не знімав навіть уві сні. Серед цих скарбів були: золотий статер імператора Гераклія, три золоті номісми варварського карбу, коштовна підвіска для гривні і важкий восьмикутний медальйон з електруму[28].

Зовнішню поверхню медальйону прикрашали (а може, ускладнювали) опуклі зображення сонця і місяця. Відкритим він перетворювався на складень, на чотирьох пластинах якого розмістили зображення оголеної жінки з широко розведеними руками, два трикутники, перехрещені палиці і лабіринт у вигляді подвійної спіралі.

Макарій знав походження і значення цих знаків.


П’ять років тому у Херсонеській тюрмі, куди його запроторили міські еділи[29], колишній диякон зустрів єврейського мудреця. Старого звинуватили у виготовленні магічних причандалів та незаконному ворожінні. Еділи боялись таємних вмінь єврея, тому довго не призначали суду, й врешті-решт вирішили за краще забути про його існування. Одноплемінники чомусь не спішили з викупом (певно, з тих самих міркувань), і мудрець заживо гнив у кам’яному мішку, що за давніх царів слугував водяною цистерною. Коли Макарія кинули до того мішка, єврей вже сильно охляв, майже втратив зір, вкрився коростою й був недалеко від краю спочинку своїх предків. Колишній диякон взявся лікувати виразки на ногах старого, а той, замість плати, ділився з ним знаннями.

Одного разу Макарій запитав його про богиню. Усі варварські племена, котрі він зустрів у своїх мандрах, поклонялись таємничій богині. Її ім’я було під забороною, а до присвячених їй вівтарів могли наближатись лише обрані зі старих жінок. Біля тих вівтарів варвари облаштували землянки або ж печери, куди йшли жінки, як тільки в них починались місячні. Одного разу Макарій спробував розпитати у своєї антської дружини, що саме вона та її посестри роблять у священних схронах. Та подивилась на нього як на навіженого, а потім сказала, що негайно помре і втрапить до лап жорстоких підземних духів, якщо вимовить при чоловікові хоч одне слово про тайни богині. Він запам’ятав вираз її обличчя. На ньому застигли переляк і побожна впертість. Він повірив: ніякі вмовляння й ніякі тортури не змусять жінку поділитись з ним таємницями. І відступився, зачинивши усі небезпечні запитання у найдальшій шухляді своєї цікавості.

Проте смердюча тюремна безвихідь рано чи пізно дістає до засувів усіх зачинених шухляд.

Макарію здалось, що мудрець тільки й чекав на запитання про богиню. Його очі зблиснули, він підвівся зі свого Йового ложа й мовив: «О, Ашем мені свідок! Ця таємниця таки коштувала й тих зусиль, і того золота…» Його розповідь була довгою, насиченою іменами та назвами, й не все з неї запам’яталось. Але головне Макарій поклав карбом на скрижалі розуму свого.


Колись давно, казав мудрець, на землю впала темрява і почалась Велика зима[30]. Це було безліч часових циклів тому, коли люди ще були дикими й беззахисними перед темрявою і холодом. Біда напала раптово, серед літа, і заскочила зненацька. Цілі племена гинули і зникали під неозорими саванами снігів, а на їхні землі наповзали льодовики, змітаючи дорогою ліси і гори. Навіть вкриті хутром звірі не витримували морозів. Замерзали озера та ріки, і рибу доводилось вирубувати з криги. Люди тікали на південь, а над ними, на буро-брудному небі, замість сонця жевріла червонувата пляма, від якої не линуло ані тепла, ані світла. День мало відрізнявся від ночі. Місяця й зірок взагалі не стало. Жахливі демони вирвались тоді з Нижнього світу, прагнули гарячої крові і заважали людям шукати теплих країв.

Найсильніші з людей дійшли до Дворогої долини. Мудрець вимовив назву долини єврейською мовою «Карнаїм» і сказав, що одне з таємних імен богині — Карна або Кара — походить від тієї назви. А Макарій, у свою чергу, згадав, яку перший весільний день антські жерці підкорочували волосся його майбутній дружині, примовляючи довжелезні закляття й раз у раз повторюючи: «Призначена єси, окарнена єси!».

У Дворогій долині, вів далі мудрець, з-під землі виходили потоки гарячої води. Сили, що їх живило підземне полум’я, успішно протистояли лютим морозам, і щедрість їх не згасала. Там, біля, паруючих озер, зібралось багато людей, і попервах їм було що їсти, бо звірі, принаджені теплом, також сходились туди і ставали поживою зголоднілих племен. В озерах водилась риба, і мешканцям долини здалось, що вони врятовані. Вони розпалили вогні, спорудили житла та кумирні і почали відправляти експедиції до найближчих лісів по вмерзлі у кригу і збережені від псування туші великих звірів. Так минали темні дні й ще темніші ночі. Лік часу було втрачено, але за віком дітей люди знали, що від приходу до Карнаїму минуло багато часу. Народжені під гнітом Великої зими ставали дорослими й недовірливо слухали розповіді батьків про сонце, блакитне небо і загиблий теплий світ. Там, у Дворогій долині, богиня втілилась у найкрасивішу дівчину племені людей з рудим волоссям. Пізніше, за цією ознакою, те перше втілення богині назвали ще й Орай (Вогненним).

Богиня устами рудої дівчини сказала людям, що їм суджено залишити Дворогу долину, бо невдовзі закінчиться мерзле м’ясо в лісах, а риби в теплих озерах вимруть. Богиня сказала, що на півдні Небесна пляма гріє втричі сильніше, під нею ростуть деякі рослини. Й що найголовніше, там є вкрите тонкою кригою море, у якому живе безліч риби й та риба не вичерпається аж до закінчення Великої зими.

«Готуйтесь до походу, соліть м’ясо і рибу!» — сказала вустами дівчини Орай. Проте, попередила вона, дорога страшна і довга. На безкрайніх рівнинах дмуть крижані вітри, а демони набули подоби велетенських білих ведмедів, шкіру котрих не пробивають кам’яні сокири. Далеко не всі дійдуть до рятівного моря, попереджала богиня, лише найсильніші та найвитриваліші. Тому казано було старим, хворим і малим дітям залишитись біля гарячих джерел Дворогої.

Частина з тих людей, що зібрались у долині Карнаїм, не повірила рудій дівчині і залишилась перечікувати біду. Ніхто не знає, що сталось з ними, бо через вісім століть Великої зими і Довгої весни, коли люди знов повернулись у Дворогу долину, там не знайшлось живих. Лише білі кістяки, вкриті вапняковими та соляними нароснями, лежали в гарячих озерах. А руду вже за життя стали називати Матір’ю Карнаїм. Адже порада богині врятувала тих небагатьох, хто потім дав життя усім народам від Ріфейських гір до Гераклових стовпів[31].

Відтак саме у долині Карнаїм було споруджено перший храм Карні Орай, а першими жрицями стали її рудоволосі прапраправнучки. Богиня ж бо обдарувала тіло, у якому замешкала, не лише пророчим натхненням, але й небаченою плодючістю. На березі замерзлого моря руде втілення Карни від найдужчих чоловіків народило вісімнадцять дітей. І досі десь у Карманїї, під склепіннями таємних святилищ, продовжується прямий рід Карни, що йде від її найстаршої доньки. З цього роду мудрі правителі Сходу, за прикладом царів Kipa і Дарія, беруть собі дружин-жриць. Рудих, плодючих, посвячених і досконало вродливих.

Через три тисячі років після Довгої весни, коли сонце знову набуло сили, а крига відступила на північ, настала Доба Возів. Наймогутніші племена, що шанували Карну, почали мандрувати світом у пошуках багатих пасовиськ та щедрої ріллі. Вони їхали на возах, у які впрягали волів, а стада червоних і білих корів йшли за возами. Люди Доби Возів будували круглі міста, славили відроджене сонце і велику богиню. Одне з племен зупинилось на берегах великої ріки, що велично несла свої води на південь. Степові береги ріки вкривали високі трави. Плем’я побудувало там кругле місто, де через кілька століть знов народилось тіло, що містило в собі полум’яний і віщий дух Карни.

Дівчину звали Дана, себто «милосердна».

Вона принесла людям Доби Возів нову мудрість. Вона сказала, що нова біда прийде від надміру знань та пошуку нового. За її словом жерці заборонили пошук нового знання та вбивали тих, хто намагався примножувати мудрість через накреслення знаків. Адже Дана сказала їм:

«Допоки слова не перетечуть у креслені і писані знаки, Ворог не знайде дороги до ваших осель».

Люди Доби Возів — легкі на мандри і щасливі у своїй простоті ратаї — зберігали цей завіт, передавали мудрість предків з уст в уста, креслили знаки лише на святкових яйцях і співали пісень на честь Карни-Дани. Але час зупинився для цих племен, військові вміння не розвивались, і коли прийшли завойовники із залізними мечами, сповідники Карни-Дани загинули. Від ратаїв Доби Возів залишились тільки назви рік, у яких все ще живе ім’я другого втілення богині, — Дунай, Дністер, Дніпро, Данаїс (Танаїс або ж Дон).

Завойовники із залізними мечами знали Карну під ім’ям Тари — третього втілення богині. Тара заповіла їм невтомно запліднювати жінок з підкорених народів.

«Діти Сили, — казала Тара, — народжуються від жінок, зґвалтованих на теплих трупах їхніх братів і батьків».

В епоху Карни-Тари народилося багато дітей Сили, і вони примножили зло на землі, розпалили ватри насилля і закликали на землю звитяжного нареченого Тари — Крома[32]. Від їхнього шлюбу народилось розумне чудовисько, відоме під багатьма іменами. Казали, що саме завдяки Карні-Тарі у Серединний світ прийшли древні боги, колись переможені у великій битві, що відбулась до початку часів на високих зорях. Десь там, де застібає свій пояс Небесний Мисливець[33].

Багато хто з посвячених був спокушений цими богами, забув мудрість, магією здобув владу, залізним жезлом пас народи і зійшов до Нав’я, обтяжений страшними провинами перед Творцем. А той послав людям святих пророків і вчителів, які проповідували милосердя і зупинили криваву повінь, спричинену шаленствами дітей Сили.

Пізніше богиня, яка не втомлювалася втілюватись у тіла юних жриць, отримала безліч нових імен, серед яких були місячні імена Анахіт, Іштар, Беешер та Артеміда. Ці імена не були ані таємними, ані іменами Сили. Призначались вони для вжитку серед профанів, а у жрецьких ритуалах їх не використовували. Зате простий люд полюбив смачні пиріжки-камани, що їх храмові кухарі пекли в ім’я Іштар, та сороміцькі свята кохання, коли і дівчата, і поважні матрони віддавались усім бажаючим в храмах і священних гаях богині. Єврейський народ також вірив у богиню, ханаанейське місячне ім’я якої було Анат. Їй, серед інших божеств, поклонявся цар Соломон, в її ім’я він шлюбився з царицею Савською. Про пиріжки Анат згадував навіть пророк Єремія[34]. Мудрець довго розповідав Макарію, як праведні царі Іудеї та Ізраїлю боролись з культом Анат, ідол якої стояв у Соломоновому храмі більше трьохсот років.

У ті часи, розповідав мудрець, простим вірним казали, що Карна має три божественні властивості: вона одночасно цнотлива, розпусна і войовнича. Відтак через ці її властивості мудреці, що досягали Йєсоду[35], визначили ще одне її ім’я Сили — Матроніт. Назвавши це ім’я, єврей пустився у такі складні пояснення єдності протилежних властивостей богині, що Макарій геть заплутався.

П’ять років по тому, тримаючи в руках медальйон богині, Макарій тяжко зітхнув, згадавши, як помираючий містик плутав грецькі, єврейські та варварські слова, гарячково пояснюючи християнинові цнотливу сутність войовничості. А ще він згадав, що мудрець у своїх чи то мареннях, чи то видіннях називав богиню Триликою, Троякою і Трояною — єдиною у трьох поставах або подобах.

Він намагався досягти точності у визначенні подібності. Вживав для означення постави слово «мішкан», що в перекладі з мови Старого Завіту означає житло і мешкання, та грецьке слово «іпостасіс», яким Соборні Отці позначали відмінні та нерозривні сутності триєдиного християнського Бога. Він згадував багатолику демоницю Ліліт і жіночу суть землі Адамах, доньку-голос Всевишнього Бат-Гол та інші імена, що звучали загрозливо, наче закляття. Він вичерпав останні сили, виголошуючи ці імена, й невдовзі рушив до кращих світів.

Колишній диякон усе ще пробував згадати імена Триликої, коли раптом побачив перед брамою старого городища трьох високих дівчат, одягнених та озброєних, немов Геродотові амазонки. А ще вони були молоді і вродливі, немов три втілення весни, що вийшли з осіннього лісу. Дві з них тягнули до брами третю, скоріш за все, поранену.

Три дівчини. Одна з них з вогненно-рудим волоссям, друга — з бездоганним обличчям казкової принцеси, третя — з войовничо-цнотливим поглядом небесної діви.



Орай.

Дана.

Тара.

«Це знак!» — остуда покотилась хребтом Макарія. Він сховав медальйон, голосно мовив:

— Мегас і Кіріє, ке фавмаста та ерга су![36]

Й сміливо рушив назустріч трьом дівам Білого племені.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   32


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка