Шлях богомола



Сторінка8/32
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.99 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   32
3.4

Минуло шість діб від її чудесного спасіння на вітровалі, коли Жаринка нарешті дісталась до південного кордону мочарів. Увесь цей час куниця намагалась відірватись від загадкового рятівника. Він нічим не видавав своєї присутності, але Жаринка знала, що невідомець десь поряд. Як і всі її родовичі, вона не піддавала таке знання сумніву. Його посилали боги-охоронці, і воно ніколи не зраджувало. А ще вона час від часу відчувала на собі погляд.

Двічі вона влаштовувала хитрі засідки, сподіваючись, що власник отруйних стрижелів проявить необережність. Лісова звірота вільно нишпорила та полювала навколо її засідок, тільки переслідувач нічим не виказав своєї присутності. Лише відчуття чужої уваги не відступало ані на мить. Досконале вміння маскуватись, котрим володів невідомець, її неабияк тривожило. З іншого боку, незрима присутність додавала Жаринці впевненості. Якщо загадковий стрілець уже взявся її рятувати, міркувала дівчина, то робитиме це й надалі. Інше ж перебувало у волі богів.

Зрештою вона змирилась з присутністю невідомця, припинила ховатись і навіть розвела багаття, підсмаживши чорноголівку, впольовану нею на лісовому озері. Воно виявилось останньою чистою водою перед неозорими багнищами, фронт яких розповзся на багато денних переходів із заходу, від ляського краю, до Деревної землі й примученого хазарами Сходу.

Попервах болотний край об’явив себе запахом. Північний вітер гнав назустріч Жаринці хвилі задушливого смороду. Потім щезли бадьорі й веселі дерева, вступивши місце Желєвим вербам[37], осиччю та сірій бадильній порості. Під ногами зачвакало, а над головою розкрилились пасма рідкого туману. Сонце за тим серпанком набуло холодного вапнякового кольору. Осінь запанувала тут на кілька седмиць раніше, аніж у Прикарпатських лісах.

«Вкаляний край», — згадала вона слова батька, який зі своїми воями ходив до північного кордону, супроводжуючи княжих вирників[38]. А ще згадала різні прислів’я про мочарі та їхніх мешканців. Не сміється вода з болота, а лише болото з води. Вона завжди думала, що таке кажуть про ницих та заздрісних насмішників. Але тут, у безлюдних нетрях, їй чувся булькотливий сміх чорної драгви. Над чим збиткувалося трясовиння — над чистою водою чи, радше, над нею, чужачкою, залишилось невідомим. Проте вона знала: в тому зловісному бульканні крився підступ.

Для ходіння болотом Жаринка виламала собі осикову гичку й сплела з кори мокроступи. Невдовзі вони розлізлися. А доброї шкіри чоботи набрали води. Лишалося дивуватись болотяним поселенцям, які зберігали здоровими ноги, все життя ходячи в личаках. Певно, місцеві боги берегли цих нещасних своєю волею.

Тутешніх стежок Жаринка не знала, тому йшла неквапно та обережно, промацуючи гичкою перед собою. Кілька разів болотна стежина заводила її у непролазне драговиння. Доводилося вертатись і шукати іншої тверді. Від постійної напруги боліли ноги, а смердюче повітря коромолило голову.

Проти ночі дівчина дісталась порослого вільхами та осокою острівця, скинула чоботи й без сил впала на гостре листя. Відлежалась, прислухалась: чи не йде слідом невідомець. Мочарі повнились регулярними звуками: кумкали-гули жаби, шумовила драга, час від часу чулось хлопання великих крил (певно, сови, бо чорногузи вже відлетіли на південь). Виділити з тих звуків ходу невідомця Жаринка не змогла. Одного разу їй причудився далекий плюскіт, але того, хто його спричинив, сховали глибокі сутінки й раптове падіння туману. Від вологості дівчина почала мерзнути й насилу притлумила тремтіння, що намагалось опанувати її тіло. Вона підібгала під себе ноги, охопила руками плечі й завмерла, намагаючись викликати з тілесних глибин внутрішнє тепло. Їй це вдалось. Тепло народилося у животі, піднялось хребтом до шиї і приємно розбіглось м’язами.

Цього способу зігрітись її навчив старий мисливець Невір. Він розповідав, що за старої доби, коли люди Білого племені були потужнішими і мали невідступну милість богів, сильний воїн міг внутрішнім теплом розтопити сніг на півтора кроку навкруги себе. Невір казав, що богатирі давніх часів улаштовували зимові змагання: хто у лютий холод розтопить навколо себе більше снігу. Коли бог Морозко сковував кригою хвилі священного Танаїсу, вони роздягались, сідали у кучугури і перетоплювали їх на воду, а жерці вимірювали кількість тієї води, оголошуючи переможця. Тоді, казав старий мисливець, княжий стіл не міг посісти чоловік, що не вмів топити сніг власним теплом. Називалося се вміння Яриловим даром. Коли світ почав згіршуватись, холонути і дрібнішати, Ярилів дар також згас, проте й малого спадку його достатньо, щоби правдивий воїн-кунич не загинув від холоду на полюванні. Невір навчив Жаринку таємної молитви до Ярилової подоби Хорса[39], а також вправи зосередження на джерелі внутрішнього тепла.

Тепер, після доторку Ярилового дару, дівчину огорнув спокій. Місяць-Калетник крізь нічне марево здавався волохатим. Задивившись на сизе відсвічування болотних випарів, Жаринка впала у дрімоту, раз у раз просинаючись від жаб’ячих криків.

— Жаба кваче, Блудень скаче, силь нечисте, кощ ходяще! — шепотіла дівчина й знов засинала.

Вона не помітила тіней, що нечутно підкрались до острівця з півночі. Тіні обережно вибрались на острівець, завмерли, прислухаючись до неспокійного дихання юної куниці. Звідкись з'явився мішок, тіні підстрибнули до Жаринки, блискавично зірвали з її череса зброю, скрутили руки і ноги мотуззям і з дивовижною спритністю запроторили дівчину до мішка. Вона билась і випручувалась, але, діставши кілька болючих стусанів, припинила опір. Тіні підібрали Жаринчині чоботи, торбу з харчами й залишили острівець так само нечутно, як і з’явились.
За кілька хвилин після цього, з іншого боку, на острівець застрибнула нова тінь, не менш швидка й спритна. Вона принюхалась, тихо, по-звіриному, загарчала й рушила за викрадачами.

3.5

Знайти Тітіру виявилось справою нелегкою. У городищі вона не з’являлась вже не першу седмицю. Лише на третій день, перед самим Здвиженням[40], молодші могитичі доповіли Волхові, що причинна ховається на Березовому горбі, де давні мешканці краю спорудили капище Живи[41]. Тітіра, казали вони, сиділа в землянці-божниці, лизала там гадючий камінь, сичала крізь ніс і навідріз відмовлялась виходити. На всі вмовляння й погрози вона відповідала: «Гич-гич! Як не квапишся в Урай, їжачину не чіпай!» Могитичі запитали у Волха, чи не привести бува дурну силою. Пекич їм того заборонив, натомість узяв посох й сам почвалав до Березового горбу.

Ще здалеку, за п’ять сотень кроків до капища, жрець відчув напруження Сили, яка пульсувала попереду. А ще почув дивне шарудіння. Він озирнувся навколо й зауважив рушення у траві. Здогадався: змії. Як твердило древнє повір’я, на Здвиження всі земні гади виходили з нір та криївок своїх і сповзались до місць Сили. Бувало, волхви ці місця й знаходили завдяки вересневим зміїним соборам.

Пекич посохом відгорнув зарості медуниці, підняв придорожнє лопушиння. Так і є. Незлічиме гадюччя вилося до горба живим потоком.

«Скільки живу, ще такого не бачив», — похитав головою Волх і собі рушив до капища. Він ще раз переконався, що Тітіру недарма зовуть Зміївною.

«Її тепер свято, її час, — зрозумів жрець. — Значить, і яснобачення в неї погострішало. Може, й підкаже щось корисне».

Перед тим як рушити далі, передбачливий Пекич відчепив від пояса маленьку мідну пляшечку з ясеневим соком, що мав здатність зачаровувати змій, натер собі ним руки і ноги. При тому він проспівав закляття від гадючих укусів:
Гальця-цепка тарагай,
Від стежини колом згай,
Чуро-чуро, колоправ,
Згинь перед стовбучих трав.
Дід Бобрець тебе ізги,
Згинь на нижніє луги.


На самому горбі так рясніло зміями, що до капища важко було підібратись. Усюди панував шерехливий рух. Гадюки, полози, вужі-цепичі та сарпи встеляли землю поміж березами, немов виповзле коріння рушило в мандри. Здавалось, саме повітря налякано зміїним походом: вітерці та протяги повтікали з горба, дерева завмерли, позникали і птаство, і комашня. А ще двічі народжений відчував якусь прийшлу Силу. Не лише гади земні навідали перед Здвиженням старе капище.

Обережно, щоби бува не наступити на гадину, Пекич прокрокував до божниці, тричі вклонився ідолові, проказав молитву до Живи, сімома кам’яними сходинками спустився в землянку й отетерів від побаченого там. На пласкому, широкому як стіл, требищному камені, просто перед лялею[42] звивала кільця величезна змія. Товщиною вона перевищувала пересічну гадюку більш ніж утричі. Срібляста мережка, що нагадувала рунічні письмена варягів, прикрашала білу луску небаченого гаспида. Тітіра сиділа з краєчку і дивилась на гостя крізь примружені повіки. Немите волосся її настовбурчилось, косми стирчали, немов промені темної корони.

— Добридень, Тітіро, — видавив з себе Волх, не відриваючи погляду від могутнього зміїного тіла. «Гадюча цариця!» — здогадався він.

— І тобі добро, відуне, — відповіла Зміївна. — Бачиш, до мене на свято неньо завітали. Сидимо з ненею, про те й про се собі теревенимо. Про тебе, товстого, також згадували.

— Й що ж казала про мене… неня? — Волх усе ще не наважувався переступити порогу божниці.

— Що ти нечемний.

— Через що?

— А навіщо намазався ясеневою витічкою? — Тітіра широко розкрила ніздрі, немов принюхуючись. — Пхе, яке бридке. Добре, хоч часником не натерся.

— А що ще казала?

— Катма в тобі їжака, каже.

— Їжака?

— Твердості їжачої, — зійшла до пояснень причинна. — І впертості. Мовлять-бо знаючі: «Казав їжак — не буде так!»

— І се є зле?

— Як для чого. Певне, не зле, як служити Блудневі, але ж він нині не волостелює.

— Хіба?

— Був кабан у лісі пан, та зачався вищий тан.



— І хто ж тепер у лісі пан?

— А нікого нема, — хитро вищирилась Тітіра. — Аж від Літнього Сварогу пусто-чалапусто[43]. Геть всі-всі повтікали.

— Від кого? ВіД чого?

— Не стомився стояти? — ухилилась відповісти Зміївна. — Заходь до нас, відуне, посиди з нами. Неньо тебе не вкусять.

Двічі народжений переступив поріг, притулив до стіни посоха, статечно вклонився чи то лялі, чи то зміїщеві й присів на протилежному від Тітіри краєчку требища. Кам’яний стіл був чорним від старого жертовного попелу й чомусь теплим. Гадюча цариця підвела пласку голову, швидким язиком помацала повітря між собою і Волхом, відтак знову заховала ніс між кільцями.

— Ти не їжак, не їжак… — зі зміїним сичанням мовила Тітіра.

А може, подумав Пекич, Тітіра лише переклала з гадючої на людську?

— Я Волх, прагну відати про всі небезпеки.

— А хіба ж не відаєш?

— Якби відав, то не йшов би сюди.

— То провідай, — за сичанням людської мови вже й годі було почути. — Відкривається його шлях…

— Шлях Богомола? — уточнив двічі народжений. — Він нападе на нас, так?

— На всіх нападе, якщо… не закрити… не зачинити.

— А як це зробити?

— Жертву… велію жертву… — розібрав Пекич.

— Й чим саме радиш жертвувати? — Волх побачив, що царствена змія знову підводить голову, і звернувся просто до неї. — Скажи мені, чим?

— Закрий один шлях, відкрий інший, — сказала Тітіра вже своїм звичним голосом. — У дві жмені вхопиш, не виграєш і не втратиш, рівноваги не зрушиш, нені не зашкодиш.

— Такого не буває, — недовірливо всміхнувся Пекич. — Жертва без певної втрати не чинна.

— Про те не бійся, про те не хвилюйся, — й собі всміхнулась Зміївна. — Про чинність оту не нам, не нам міркувати, не нам нею тішитись, не нам за нею й плакати.

— Світ на тому стоїть відвіку.

— Серединний світ — драбина, хтось угору — хтось в долину, — заспівала Тітіра. — Хтось до змійки, хтось до жабки, комусь дибки, комусь драбки.

Відтак вона наче прислухалась до чогось, жерцеві нечутного, прошепотіла:

— Час витікає, ручай його міліє… Йди, товстий відуне, йди… Чини свою требу.

— Так що саме чинити маю? Повідай…

— Йди, йди, тобі неньо кажуть… Гич-гич! Та йди вже! — заверещала причинна, підстрибнула, замахнулась брудним кулачком на двічі народженого.

Біла змія зашипіла, розгорнула кільця.

Пекичу ледь стало витримки не побігти, зберегти жрецьку поставу. Не озираючись і не творячи вихідної молитви, залишив він Живову божницю, перестрибнув гадюче кубло біля входу й швидким кроком покинув місце зміїного собору.

Тривога його зросла, чого не можна було сказати про розуміння. Він раптом згадав, що йшов до Тітіри питати про сірий туман і чорних воїв. Хіба ж вони також служителі Богомола?

Двічі народжений відкинув посохом вужика, що трапився дорогою, глянув на високе небо, зупинився й тяжко замислився.

3.6

Побачивши Макарія у брамі закинутого городища, Доброслава і Спірка схопились за зброю. Залишена без підтримки руда зі стогоном упала на землю. Втікачки з мечами в руках спостерігали, як до них наближається кремезний чорнобородий жрець у гаптованому балахоні, з потемнілими мідними бляхами на широкому чересі. Спірка миттєво розрахувала свій напад: здоровань ступить ще крок — і вона стрибне просто на нього. Вона швидка, і удари її блискавичні. Перш аніж жрець устигне замахнутись своєю гичкою або вимовити закляття, вона смертельно вжалить його мечем під ключицю або ж у шию. Боги покарають її за вбивство свого служителя, але це буде колись. А тепер їй треба рятувати родовичок: стогнучу Риску й задихану від довгого бігу спадкоємицю турських волостелинів.

Певно боги попередили чорнобородого про її намір, тому що він не зробив фатального кроку. Крем’язень відкинув палицю, підніс руки до неба й проказав з чужинською вимовою:

— Знахур я і зелійник знатний. Можу її, — кивнув на Риску, — полікувати.

Як і більшість вихідців з Імперії, він не вимовляв «ж». Тому замість «можу» в нього вийшло щось на штиб «моксу». Якби Спірка почула таке біля мирної ватри, вона б довго сміялась.

Але тепер було не до сміху.

— Стій, де стоїш, — озвалась Доброслава. — Скільки вас у городищі?

— Єсм я єдин.

— Якщо збрехав, ми тебе вб’ємо.

— Єсм я єдин, — повторив чорнобородий.

— Сховай нас. Дамо тобі срібла, злата, — запропонувала онука Горана.

Візантієць кивнув, махнув рукою. Мовляв, ідіть за мною.

Спірка і Доброслава перезирнулись. Вони зрозуміли одна одну без слів. Чужинець в жодному разі не заслуговував на довіру. Але вибирати не приходилось. Переслідувачі могли з’явитись тут кожної хвилини.

Дівчата знов підхопили руду попід пахви й понесли за Макарієм. Той зайшов до підкліту надбрамної вежі, відкотив там чималу брилу й пірнув до підземелля. Тут починалась складна система таємних лазів, котрим воїни з городища при потребі могли заходити в тил ворожій облозі. Видовбані у твердій скелі і сполучені з природними печерами, ці переходи опирались руйнуванню вже кілька століть. У вузькому лазі з Рискою виникли складності. Її прийшлось волокти нерівною підлогою, слідкуючи, щоби не роз’ятрити поранену ногу. Коли лаз перейшов у вертикальний колодязь, втікачкам знадобилась допомога Макарія. Утрьох вони затягли руду до великої сухої печери, що одним зі своїх розгалужень виходила на річковий крутояр.

Чорнобородий зиркнув на Рискину ногу, принюхався до рани, промимрив щось чужинською і поліз назад.

— Зрадиш — уб’ю! — крикнула услід йому Спірка. Доброслава заплющила очі й зашепотіла молитву до Берегині.


Макарій ледве встиг затулити брилою лаза, як до городища увірвався загін підлітків-верховинців. Візантієць знав кожного з них поіменно. Не одного із цих молодих горян він рятував від пітливої лихоманки, нагноєнь та гадючих укусів. Не одному єднав переламані кістки та виправляв вивихи. Навіть ті з них, котрих боги берегли від хоріб і травм, звертались до мага по амулети, приворотне зілля та волховські приманки. Підлітковим загоном верховодив Шикорчик, середущий дідича Бойва, до котрого слали віру півдюжини карпатських городищ. Шикорчикова мати була з ляських старостівен, що набавляло малому пихи. Бойв віддав ляшичеві засіку з вежею, що сторожила Нижній Язижський перевал[44] та дозволив лишати собі третину з перевізного мита. Шикорчик зібрав з однолітків невеличке військо й швидко набув слави бешкетного отамана. Його джури викрадали овець і дівчат, грабували підданців хорватських жупанів та ходили на полювання до дідичів-чаклунів із Чорногір’я. Бойв дивився на всі ці витівки крізь пальці, суворо караючи лише за збитки, нанесені купецьким валкам.

Цього разу Бойвів син вивів на слід непрошених зайд дюжину своїх воїв. Невисокі на зріст, чорноголові, мокрі після переправи й збуджені погонею, вони оточили візантійця, як тільки той вийшов з вежі.

— Де вони? — без зайвих передмов поцікавився в колишнього диякона Шикорчик. Від решти мисливців отамана вирізняв золотий ланцюг, щільно припасований до міцної шиї. Ланці цієї колись витонченої прикраси немилосердно розплескали ковальським молотом.

«Варвари, що гордують красою, зневажають спокуси зманіжених міст», — подумки погодився з давнім поетом Макарій. Вголос сказав:

— Я їх сховав.

— Це наша здобич.

— В мене померли дружини, жупаниче, — високо потитулував Шикорчика візантієць. При тому, що він вимовляв «ксафаніт» замість «жупанич», горяни його розуміли. — Хочу взяти хорваток присяжними наложницями[45].

— Це наша здобич, жерче, — в темних очах молодого отамана постала непроникна завіса впертості. — Віддай по-доброму.

— Дам за них сто срібляків.

— Я здобиччю не торгую. Мені здобич боги дають.

— Дам півтори сотні. За кожну, навіть за ту, котру підстрелили, по п’ятдесят срібних монет. Не різаних, цілих. За такі гроші ви собі у вівчарів купите аж тричі по п’ять дівок. — Щоби його зрозуміли, він показав «тричі по п’ять» на пальцях. — Слухайте, воїни, таж за півтори сотні повновісних дирхемів можна усім вам мечі харалужні купити, — краєм ока Макарій побачив, як почали перезиратись і перемигуватись Шикорчикові джури. Він знав, що на їхню думку пропозиція більш ніж щедра. Ані на Преславському тракті, ані за Вужем[46] таких грошей за рабинь не отримати. Тим більше тепер, коли на Заході йде війна і ринки наповнені юними бранками.

— Чому ж сам не купиш? — не повівся Бойвів син. — У вівчарівен стегна міцні, на овечій бринзі рощені.

— Небесні Цепичі-змії послали мені знак. На цих хорватках — печатка Сили.

— Не розумію, — Шикорчик зачув за спиною гомін, озирнувся й шикнув на джур.

— Боги, жупаниче, беруть собі те, що хочуть. — Макарій відчув, що якась прониклива Сила підказує йому всупереч усьому зберігати твердість. Він раптом впевнився, що зможе перемогти у цій нерівній суперечці.

— Боги — так. Але ж не жерці, — не відступав тим часом Шикорчик.

— Жерці наглядають за божим. Інші мають відступити. Хто зачепить боже, проклятий буде. Анафема вето сі!

— Та невже? — молодий отаман стиснув держално меча, так що поблідла шкіра на пальцях його правиці.

— Так. Боги привели їх сюди для служіння собі. — Макарієві здалось, що Сила перетекла до його голосу, що слова виходять з нього не звуками, а разючими перунами.

— То ми їх сюди загнали, не боги.

— Всі ми лише знаряддя богів, жупаниче. Сам щойно казав, що саме боги тобі посилають здобич. А я поставлений наглядати за божим.

— Святі отчі боги, — не відриваючи погляду від очей візантійця, наголосив на цьому слові Шикорчик, — можуть узяти собі двох сучок за двічі по п’ять дюжин монет. Я відступаю їх богам. Нехай Рід Перетинь буде свідком моєї побожності. Але ту, що у гаптованій безрукавці, віддаси мені. Зі здобичі я вибрав її для себе.

— Вона також потрібна богам.

— Звідки відаєш?

— Бачу те, чого не бачать інші.

— Чому маю тобі вірити?

— Тому що я відігнав від тебе Моку-пропасницю, коли вона прийшла взяти твоє життя. Тому що це я дав гадючника й тирлич-зілля[47] Дрожкові, — кивнув Макарій на одного із джур, — що ним навернув він до себе серце діви Олади. Тому що це я перед ликами трьох богів палив сіно й тим зупинив буревії, що насилали з Громового хребта. Тому що й ти сам знаєш: я бачу далі й відаю більше за тебе, за твоїх джур і за усіх твоїх родичів. Якби не я, жупаниче, чаклуни-чорнокнижники понищили б половину твоїх родовичів. Я сказав.

— Знаємо, що ти хитрець[48], але ж і хитреці брешуть, — примружив ліве око Шикорчик.

— Хто бреше про волю богів, той наражається на страшне прокляття, — твердооко глянув на нього Макарій і зіскочив з богословської теми: — А чим тебе, жупаниче, так зачепила ота миршава хорватка? Твої наложниці вродливіші.

Шикорчик хвилину роздумував, відтак непомітно дав Макарієві знак: відійдемо, мовляв.

Вони пройшли зо півсотні кроків до позеленілої скелі, що захищала старе городище зі східного напрямку. Тут, на дикому камені, давні люди вирізали охоронну руну, подібну до руни Спаса-Велеса. Макарій, котрого мандри навчили пильності до священних справ, не забув привітати жестом-славнем знак присутності Сили.

— Та дівка не з простих буде. — Шикорчик також сотворив славень. — Дорого коштує. Продамо її родичам за злато.

— Хочеш за неї золота? Скільки?

— В тебе стільки немає.

— Звідки відаєш? — тепер це питання поставив візантієць.

— Добре, не відаю, — відступив молодий отаман після недовгої паузи. — Яви, що маєш.

— Це пасуватиме до твоєї нашийної прикраси. — Макарій витягнув з-під череса восьмикутний медальйон, відкрив його, розгорнув пластини дорогоцінного складня. — Агіос Артемісіо сіма[49]. Навіть твій батько-архонт[50] не має такої сустуги.

— Це печатка чужинських богів, — Шикорчик недовірливо доторкнувся до медальйона. Полірований електрум сяяв ні сонці, не поступаючись щирому золоту.

— Всі вільні народи, жупаниче, прославляють Велику богиню. Твої родовичі іменують богиню Даною. У світлиці твоєї матері я бачив її дерев’яну подобу. А це її знак, карбований на світлому хазарському золоті. Запитай у чаклунів з Ігровця[51], якщо мені не віриш.

— Звісно, що запитаю, — пообіцяв Бойвів син, засовуючи медальйон до свого череса. — Й не тільки в них… Добре, беру це золото за хорватку в гаптованій безрукавці. А ти тягни свої «повновісні» монети. За двох сучок двічі по п’ять дюжин.

— Авжеж, жупаниче, я почув тебе. Десять дюжин. Це буде сто дирхемів, себто один літр, і ще двадцять.

— Я знаю, премудрий жрече, — кивнув Шикорчик. — Не лише ти вмієш числити. Тягни сюди і сто, і двадцять. Подивимось на твої діряві дирхеми.

— Спочатку сотворимо присяги, — кивнув на Велесову руну візантієць.

Чорнобородий відступник від віри Христової і молодий отаман верховинців підійшли до скелі, поклали правиці свої на руну й майже суголосно мовили:

— Присягаємо на цьому і на незримому, що не маємо ані жалю, ані здрості, ані таємної злої думки по здійсненній згоді. Нехай буде вона чинною у Трьох світах, уночі і вдень, в будні і на свята, для чоловіків, жінок і дєцкого. Нехай Рід Требовник, святі боги і предки у Нав’ї будуть нам в тому свідками і покарають кривоприсяжника наглою і болючою смертю, де б він не ховався.


За годину, втомлений суперечками з Шикорчиком, який забракував не одного з його дирхемів, Макарій повернувся до печери. Рудій за цей час погіршало. Візантієць промив її рану відваром святого Сіллабія, а про себе відмітив, що без лисячого жиру таку рану вилікувати не вийде[52]. Але лисячий жир в нього закінчився. Він покликав Доброславу до сусіднього підземелля й, не сходячи до подробиць, оголосив їй поточне становище втікачок. Те, що Спірка і Риска стали наложницями Макарія, не сильно схвилювало Горанову онуку, проте вона навідріз відмовилась визнавати себе рабою візантійця.

— Я з боярського роду, — гордо заявила Доброслава, — й радше горло собі переріжу, аніж стану чужинцеві купленою жоною!

— Походження значення не має, — похитав головою Макарій. — Коли авари або слов’яни беруть у полон підданих імператора, вони не роблять різниці між простими паріками зі стасії і шляхетними патриціями[53]. Вас узяли в полон молоді фракійці, і я вас купив.

— Нас не взяли в полон, — зашипіла Доброслава. — Мій меч й досі в моїй руці!

— Ви самі звернулись до мене по допомогу. Ви поклались на мене і на богів, а не на свої мечі. Хіба ж не так?

— Так, але мені не потрібна така допомога.

— Краще бути моєю жоною, діво, аніж незаміжньою та бездітною піти до предків або ж у розбійницькому лігві задовольняти бажання і виконувати примхи десятків воїв.

— Вони б не посміли! — В очах Доброслави Макарій не помітив впевненості у мовленому.

— Я їх добре знаю. Повір мені, посміли б.

— Я викуплю себе. Скільки ти заплатив за мене?

— Я віддав за тебе цінний золотий артефакт, який коштує двісті дирхемів або ж двісті двадцять нових франкських денаріїв. Ти розумієш, що таке денарії, діво?

— Так, я знаю лічбу і знаю ціну монет. Я маю при собі тридцять срібляків. Тих, про які ти кажеш. Цього мало, але мій дідо заплатить тобі решту. Заплатить, скільки ти скажеш.

— Твій дідо — заможний патрицій?

— Так. — Доброславі було відомо значення цього чужинського слова. В Горановій світлиці нерідко гостили купці з півдня, що привозили бояринові хитрі прикраси і солодке вино. — Він ближній радник нашого княз… ігемона, — блиснула вона знанням ще одного іноземного слова. А ще в неї на язиці крутилося і свербіло повідомлення, що вона наречена княжича Томирада. Але про це молодша онука Горана врешті-решт вирішила змовчати. Бо ж розуміла, що така об’ява могла зашкодити не лише їм з князенком, але й усьому Білому племені.

— І цей достойний та багатий патрицій відпустив свою дорогоцінну онуку в наші гори?

— В мене є охоронниці.

— З малими луками і короткими мечиками? — посміхнувся Макарій. — Видатна охорона для родички радника самого ігемона. Щось тут не так, високородна пані… А може, ви ізгої?

— Я залишусь в тебе заручницею, а Спірку відправимо до мого діда. — Доброслава зробила вигляд, що не почула слова «ізгой». — Спірка принесе злато, але ти до того часу не зачепиш мене. Можеш взяти собі за жону Риску… Так кличуть руду, — пояснила вона, раптом второпавши, що чорнобородому їхні імена не відомі.

— Руду ще треба відібрати у смерті, — зауважив Макарій. — Крім того, я викупив вас із тією умовою, що ви під моїм началом служитимете богам і воюватимете з чорнокнижниками. Якщо син місцевого архонта провідає, що я відпустив когось з вас за виру, або ж послав когось по виру, він забере вас собі як законну здобич. І буде правий.

— Ти ж заплатив їм.

— Вони вважають, що їм заплатили боги. Мене вони не бояться, діво, вони бояться лише богів. Вони будуть пильно слідкувати за цим місцем. Твоя охоронниця не дійде до вашої землі.

— Спірка знає дорогу. І вона дуже спритна.

— Не спритніша за хлопців Шикорича. Ти чула про нього, діво?

Онука Горана кивнула. На її обличчя набігла сіра тінь розпачу.

— Це місце перебуває під охороною богів, — мовив візантієць. — Я тут господар, маг і орофілак. Місцевий архонт визнає мій стасис, мій маєстат і мою магевму[54]. І саме я буду вирішувати, що і як ви тут робитимете. Ти розумієш, про що я глаголю, діво?

— Так, — тихо сказала Доброслава. Незримий стрижень, на якому досі тримався її спротив, раптом розтанув. Дівчина відчула себе безпомічною і дрібною перед волею ображених нею богів.

— Ти коритимешся мені, діво?

— Так.


— І твої охоронниці коритимуться мені?

— Так.


— Присягни, діво, за себе й за них ім’ям вашого роду.

— Присягаю Старим Туром Обойрогом, батьком нашим, — вона ледь витримала пронизливий погляд темних очей і продовжила крізь твердий згустень у горлі. — Присягаю за себе, за Спірославу і за Рискату.

— Ти щойно присягнула відкритим іменем свого предка, — зауважив візантієць. — Таку легку й облудну присягу, за вашими віруваннями, не гріх й зламати. Я не дурний і знаю, що бога вашого роду насправді зовуть не Туром і не Обойрогом. Присягни його істинним ім’ям.

Доброслава подивилась на відуна так, що здавалось: її погляд спалить йому обличчя. Відтак дівчина тяжко зітхнула, відкинула з лоба мокре волосся, зволожила язиком пересохлі губи, обома руками вчинила священну мудру й ледь чутно прошепотіла:

— Індрою-богом присягаю.

«Отакої, — подумав Макарій, — знов і знов випадає мені переконуватись, що застрашення у розмові з варварами вирішує більше, аніж дюжина розумних аргументів. Таке саме і з оною амазонкою. Ледь почула про Шикорича, як одразу посмирнішала, вже не меле дурниць і ваговиті присяги творить».

— Йди і скажи своїм охоронницям, що відтепер вони мої наложниці, — розпорядився візантієць. — Про тебе, патриціанко, я ще подумаю.

Він простягнув до неї руку. Спочатку Доброслава не зрозуміла, чого хоче цей чорнобородий відун, від якого линув нестерпно чужий дратуючий запах. Але швидко здогадалась. Вона відчепила від череса меч і ніж, віддала їх візантійцеві. Той кивнув, мовляв, правильно. Потім сказав:

— Для лікування рудої потрібний лисячий жир. Зможеш вполювати лисицю?

Доброслава мовчки кивнула й відвернула обличчя убік. Ні очі їй навернулись сльози, що для воїтельки вважалось ганебним. Ніколи не думала вона, що їхня втеча закінчиться настільки швидко й так прикро. В цю мить їй згадались прохромлена стрілою Навка і гадюка, вбита нею на гірському схилі.



3.7

Арата почувалася винною. Зловорожі болотні духи знайшли у її єстві слабкість, наслали на неї сон. Якби не це, вона б завадила місцевим полонити білявку. Тепер усе ускладнилось. Арата вкотре порівняла дівчину з дурною козою. А як ще назвати ту, котра, маючи під рукою зброю, дозволяє хирлявим мочарним виповзням захопити себе зненацька, запхати до мішка, віднести на смердючий хутір і зачинити у порубі.

— О богине, Володарко ночі, не карай мене запустілу й порожню чорною карою й жовтою карою не карай, — шепотіла Арата. — Я виправлю свою помилку й визволю провідницю.

Вона розуміла, що виконати цю присягу, воюючи одній із цілим кланом болотних жителів, їй буде нелегко. Й справа зовсім не в числі двоногих ворогів. Проти неї стояли не лише вої болотного клану, але й незримі мешканці цього згиблого драговища. Вона відчувала їх присутність. Ці духи також складали щось на штиб сімейства, адже за часів незапам’ятних усіх їх породило нечисте божество, таємного імені котрого Арата не відала, а знала як Жабу.



Уперше з невидимим виводком Жаби вона зустрілась чотири роки тому, коли повертала до степового святилища золоту магицю богині, вкрадену захланними уличами. Святиню приторбичив розбійницький улицький рід, що так само, як і тутешні багнючники, мешкав на укріпленому хуторі, оточеному непролазним трясовинням. Тепер, готуючись до смертельного бою, Арата згадала той свій напад на уличів.
Того разу вона увірвалась до укріплення, озброєна двома серпастими мечами; увірвалась, немов літній степовий вихор. Перші перемоги були легкими. Їй знадобилось лише півтора десятка проміжків між вдихами, щоби знищити сторожу при брамі. Крадії впали, жодним звуком не встигнувши попередити сплячих родовичів. Крізь перерізані шиї сигнальні звуки не проходять. Лише криваве булькання.

Але вже за мить Арата відчула протидію іншого рівня.

В очах войовниці потемніло, щось холодне й слизьке натиснуло їй на ребра. На мить їй здалось, що мечі повипадають їй з рук. Одночасно незримі охоронні сили розбудили уличів, які спали у великій довгастій будівлі, накритій очеретом. З неї вискочили бородаті драби у довгих сорочках з булавами і важкими мечами, більш подібними на заточені залізні штаби.

Арата промовила закляття проти дурману. Перш ніж слизька задуха відступила від її легенів, вона побачила зелено-прозоре велетенське тіло, що переповзало через снопи перед житловою спорудою. В цю мить войовниця відчула, що перебуває за крок від смерті.

«Жабо, згинь! Айме сміде!» — крикнула вона, знову відчула в руках силу й шулікою налетіла на першого з бороданів.

Той замахнувся мечовидною штабою й охнув — сталевий серп розрізав йому живіт і випустив на волю спрутоподібне звивище кишок. Воно вистрибнуло з черева бороданя, наче жива істота, й хлюпнуло на тік. Арата легко ухилилась від прямого удару, відразу забула про вибалушеного улича, стрибнула вбік і наступної миті зустрілась аж з трьома ворогами. Не такі кремезні, як перший, вони, тим не менш, подужали двічі подряпати її своїми мечами, перш аніж з їхніх розрізаних судин забили фатальні червоні фонтанчики.

Араті як жінці було важко змагатись з богатирями у замашному перерубуванні тулубів. Зате вона достеменно знала, де у людському тілі знаходяться кров’яні протоки. Для того щоби швидко знекровити дорослого чоловіка, особливої сили не треба — лише точність і блискавичність ударів. Тим більше що улицькі селюки не носили броні й не відзначались військовим вмінням. Вони безпорадно крутились навколо себе, намагаючись дістати вертку, наче сарпа, Арату, підставляючи свої тіла під ріжучі удари гострих як бритва мечів.

Більше клопоту було від собак, які на шмаття дерли шкіряні штани і чоботи войовниці. Їй довелось відволіктись на цих четвероногих, заскочивши на колодязний зруб і блискавично замінивши один із мечів на сталеве віяло. Уражені шматками отруєної сталі, пси порозбігались, а невістка Триликої знову взялась махати двома серпастими клинками.

Смертельно порізавши п’ятьох чи шістьох бороданів, дружина Богомола зустріла досвідченого воїна. Він не мав бороди, зате, за звичкою найманців, носив довгі вуса і хазарського оселедця. На грудях мав пишне татуювання — сонячний диск у кігтях хижого птаха. Воїн рухався утричі швидше за селюків, і в руці його була справжня зброя — меч-акінак з харалужним лезом. За всіма ознаками це був грізний супротивник.

Арата зробила вигляд, що тікає від нього, застрибнула на земляний насип, потім на стайню, звідти перелізла на дровітню, з неї знову зіскочила на тік. Вусань піддався на її хитрість, погнався за нею і в запалі погоні не помітив, як втікачка знову застосувала смертоносне віяло, з якого в бік ворога злетіла маленька залізна стрілка. Подряпина від неї була незначною, але отрута діяла швидко. Особливо тоді, коли у вжаленого стрілкою напружено працювали м’язи. Вусань не пробіг током і двадцяти кроків, уповільнився, схопився за груди. Відтак заточився, випустив з правиці зброю і захрипів, видушуючи з себе якісь пусті слова.
i_003.jpg

Арата здалеку спостерігала за ним, а потім продовжила свою справу. Підлітку з довбнею, що раптово вискочив з-під дровітні, вона блискавичним ударом зрізала чоловічу гордість й залишила його корчитись і верещати посеред двору. Потім їй під руку попався сивоголовий улич, ненависть якого набагато перевищувала силу. Він розмахував ножем, з його беззубого рота линув потік найжахливіших проклять. Арата нирнула старому під руку, опинилась у нього за спиною й — у розвороті, з розмаху — майже відтяла уличеві голову. Та повисла на вузькому шматку шкіри. Ворожа кров укотре залила їй очі.

Далі все було просто. Вона, майже граючись, вбила ще двох підлітків, яким злі духи підказали заступити їй шлях, зайшла до божниці, зробленої у вигляді зрубу зі шпилястим дахом, і забрала звідти подобу богині. В божниці, серед розмальованих кумирів, стояв невеликий, вирізаний з коштовного зеленого каменя, бовван Жаби.

«Певно, теж звідкілясь вкрали», — припустила Арата і скинула ідола на підлогу. Від удару в жаб’ячої подоби відкололась голова. Й відразу наче важкий тягар зістрибнув з грудей Богомолової дружини. Вона на повні легені вдихнула повітря, що пахло черешневою смолою і смертю.

Войовниця відчула задоволення своєї богині і заспівала. Коли ж пісня закінчилась, а кров на її обличчі висохла, вона залишила осиротілий дім улицьких богів і ще раз обійшла хутір.

Перестарки, жінки й діви-улички так і не наважились висунутись з житлової будівлі, що зберегло їм життя. Можливо, серед них ховалась і жриця Жаби, але Араті було не до неї.

Вона повернулась до того місця, де вмирав воїн з акінаком. Вусань ще змагався з Мораною-Смертю, намагався підвестись з колін, але почорнілі жили вже проступили всім його тілом. Рясний піт стікав голеною головою, капав з вус, зіниці звузились, на губи вийшла піна, а прикрашені коштовними перснями пальці корчила судома. Отрута мала відправити його у Нав’є ще до сходу сонця. Відправити після мук та соромітних вивержень. Арата підібрала акінак і добила ним вусаня, прохромивши йому серце. Істинний воїн має повагу та милосердя до переможеного, якщо той у бою виявив відвагу і військове вміння.

Вона побажала вусаневі щасливої дороги до Нижнього острова воїнів, а на пам’ять про нього відтяла оселедця й зняла один з перснів — золотий, з чорним каменем Сили.

Такого її вчили древні книги і старші жриці.
«Є що згадати, — вирішила войовниця, погладжуючи чорний камінь, — та пригода й направду вийшла славною. Крадії отримали добрий урок, проте самої Жаби мечем не дістати. Цікаво, чи пам’ятає зелена потвора приниження, отримане тоді від Арати Непереможної?»

Може, то болотний сморід закрутив їй голову, а може, Володарка ропух підтвердила її здогадку, але Араті здалось, що між її скронями незвично захололо. Войовниця приготувала зброю, закріпивши на ремінних петлях меч, ножі і метальні стрілки, затиснула в зубах духову трубку й тихо-тихо сповзла з болотяної купини до трясовиння.

Тут, знала вона, починається підводна стежка, що веде до хутора. Ще ранком вона помітила, як цим таємним шляхом ходили місцеві, і вирішила ним скористатись. Жодного разу вона не змусила воду відізватись звуком на її просування. Болотна змія пропливла між її ногами, драговиння обліпило все тіло, але Арата не зупинилась і не прискорилась. Концентрована і спокійна, вона подумки повторювала слова древнього поета:
Мій човен повільно пливе, розсуваючи очерети,
Услід йому дивляться боги, наче крізь нього,
Бо човен навмисно назвали невидимим іменем
І обтягнули шкірою невидимого звіра,
Впольованого у вівторок на повному Місяці.


Раптом просто перед нею з темного болотного лона випірнула величезна жаба.

«Привіт, о Володарко ропух, — подумки розсміялась Арата. — Давно не бачились!»

Жаба дивилась на неї і надувалась, щоби голосним кумканням попередити мочарних виповзнів про небезпеку. Але не встигла. Войовниця гостро заточеним нігтем пропорола її надуте черево. Драговина тихо і сумно булькнула, проводжаючи жаб’ячий дух до Нав’я.

Ще кілька кроків непевною твердю — і Арата досягнула острова, де мочарники збудували своє укріплення. На відміну від хутора уличів, за центр якого правила велика житлова будівля, тутешнє поселення складалось з багатьох очеретяних хиж, що своєю формою нагадали дружині Богомола шоломи гвардійців багдадського халіфа. Вона раптом згадала, як у дитинстві любила дивитись на урочистий виїзд намісника Пророка з Мадінат ал-Мансур[55], як палали на сонці золочені шоломи і виткані сріблом плащі його охорони, як її старша сестра захоплено шепотіла імена комонних красенів: «…бін-Мутадір, ал-Афшин, бін-Сулбат…». На мить уява Арати перестрибнула з холодних мочарів під сонце, що розжарювало різьблені плити Баб-Хурасан[56]. Кутики її очей ледь зволожились.

Войовниця схопилась за стебло осики, підтягнулась і забралась на укріплений подвійним тином берег. Вона згадала, що Кругле місто халіфа ал-Мансура також оточував подвійний мур, й ледве стримала сміх, народжений самою можливістю подібного порівняння.

Арата зачаїлась під тином, прислухаючись до звуків, що линули з хутора. Там сперечались чоловіки, які, судячи з їхнього голосного варнякання, встигли хильнути хмелю. Змісту розмови дружина Богомола не розуміла, але вона цього й не потребувала. Головним було те, що жителі мочарів відчували себе у цілковитій безпеці, а їхні вартові за цим п'яним гомоном нічого не чули. Псів, наскільки знала Арата, в болотяних поселеннях не тримали. Отже шлях до хутора був відкритим.

Вона нарахувала вісім очеретяних хиж. Це означало, що на хуторі живе не менше восьми сімейних пар.

«До десяти боєздатних чоловіків, два-три дідугани й кілька хлопців-підлітків, — припустила Арата. — Жінки у жаб’ячих дітей не войовничі, але можуть кинути ножа або ж хлюпнути окропом. Найбільша небезпека — від малих луків, з яких можна стріляти навіть через шпарини у хижах. З відкритого бою краще не починати».

Вона приготувала боєзапас для духової трубки, нечутною тінню перестрибнула через перший тин, зробила дірку у другому, пролізла крізь неї й обережно заглянула до найближчої хижі.

З темряви чулось дихання сплячих людей. Придивившись і прислухавшись, Арата розрізнила шістьох: старшу жінку, дорослу пару і трьох дітей. Одна дитина не спала, їй здалось, що це була маленька дівчинка. Дорослий чоловік лежав з самого краю, обличчям до стіни. Дружина Богомола обігнула хижу, приклала вухо до її очеретяного боку. Гаряче і смердюче дихання чоловіка пробивалось крізь сухе плетиво. Арата приготувала ніж з тонким видовженим лезом, примірялась і різко ударила крізь очерет на Шість пальців правіше від нагрітої диханням ділянки.

Було чутно, як сіпнулось тіло. Чоловік застогнав, але неголосно. Арата зачаїлась між хижою і тином, готова у будь-яку мить нирнути у дірку. Але нових стогонів і рухів вона не почула. Сім'я проспала смерть свого годувальника. Войовниця глянула в бік другої хижі. Перед тою поставили клітку, де рохкали свині. Один з підсвинків дивився просто на Арату. Гомін на хутірському токовищі тим часом вщух, верхівками хиж блукали непевні відсвіти сторожової ватри.

Богомолова дружина, намагаючись не наступати на купки розкиданого хрусткого сміття, перебігла до другої хижі, протиснулась між свинарником та очеретяною будівлею, прислухалась до тамтешнього буття. В житлі панував неспокій. Подружжя віддавало шану богам кохання, інші не спали. Зате у третій хижі панував сон. Випущена з трубки оперена голка вкоротила віку здоровенному дядькові, що хропів ледь не на весь хутір. Проте його жінки (а їх Арата налічила аж три) виявились більш чутливими, аніж сім’я в першій хижі. Не минуло й десяти проміжків між вдихами відтоді, як здоровань припинив хропіти, як з третьої хижі пролунав несамовитий жіночий вереск.

Арата сховалась за свинарником й звідти випустила голку в чоловіка, котрий вискочив на крик з другої хижі. Напевне, це він кохався з дружиною, бо вистрибнув надвір зовсім голим. Отруєна криця вжалила болотяного мешканця між лопаток. Він намацав її, витягнув з тіла і здивовано подивився на оперене жало. З цим здивуванням на обличчі мочарник і відійшов до предків.

Тим часом весь хутір піднявся на ноги. До третьої хижі підбігло аж четверо чоловіків, озброєних рогатинами та малими луками. Один з них тримав смолоскипа. Певно, хуторяни вирішили, що на острів напав звір. З хижі назустріч мисливцям вискочила молода жінка й почала щось гарячково пояснювати. На обличчях хуторян Арата побачила розгубленість. До них підбігли ще люди — троє чоловіків, жінки, діти. Один з хлопчиків побачив труп голого чоловіка і закричав.

«Семеро чоловіків, — визначила сили ворога войовниця. — Один з мечем, троє з рогатинами і смолоскипами, один з булавою і двоє з луками. Ще є два неозброєних підлітки і три сильні молоді жінки. На решту можна не зважати… Ото буде забава!»

Першими загинули ті, що були озброєні луками. Обох вразили метальні ножі-рибки. Жінки здійняли страшний лемент, побачивши Арату, що перестрибнула через свинарник і кинулась на хуторян. Брудна до чорноти, швидка і смертоносна, вона нагадувала нічного демона, що вискочив з Нижнього світу напитися свіжої крові.

Широкоплечий мочарник, якого войовниця визначила як ватага хуторян, розкрутив і кинув булаву. Хоча від нього на кілька кроків несло брагою, рука не схибила. Шпичаста залізна сфера на ланцюгу неминуче розтрощила б Араті голову, якби вона не присіла. Широкоплечий, якого важка булава розвернула уліво, несамовільно зробив півкроку вперед й несподівано для себе наштовхнувся на меч войовниці. Вона вколола його під серце і відстрибнула убік. Ватажок хуторян наче наштовхнувся на кам’яний мур, упустив булаву, блювонув зеленкуватою рідиною. Ще до того, як він упав на черево, войовниця стрибнула вперед.

Кілкий удар її зброї пробив борлака кудлатому дядькові з мечем. Захлинаючись кров’ю, той ще намагався навідліг розрубати нападницю, але його відчайдушний напад потрапив у порожнечу. Войовниця нирнула йому під руку. Меч потягнув напівмертвого за собою, дядько зробив два швидких кроки і розтягнувся поряд з широкоплечим. Цієї миті Арата вже устигла вибити рогатину з рук високого хуторянина і поранити одного з підлітків. Мочарники збились між хижами переляканою отарою, кричали і заважали одне одному. Якась знавісніла молодиця — певно свіжа удова — кинулась на войовницю голіруч і миттєво залишилась без руки. Злива її крові змішалась з брудом на тілі дружини Богомола.

Поки головні сили хуторян перегруповувались для контратаки, двоє молодих хлопців підкрались до Арати іззаду, намагаючись накинути на неї рибальську сітку. Маневр був небезпечним, і лише загартована в сотнях битв інтуїція врятувала її від метикуватих сіткарів. Відчувши небезпеку, вона різко крутнулась, меч порізав сітку і руки, що її тримали. Проте молоді хуторяни не відступили, кинувши сітку Араті в обличчя. Вона відступила й натрапила на рогатину. Гостра деревина пробила шкіряний панцир, різонула плече. Якесь мале дітисько вчепилось їй в ногу зубами.

Різким рухом вона відкинула кусюче створіння, стрибнула на одного з сіткарів, прохромила йому підребер’я, схопила за плечі, розвернула й підставила під рогатини хуторян, що підбігали. Тіло сіткаря прийняло в себе їхні дерев’яні гостряки. Наступної миті Арата відпустила його, розкрила своє смертоносне віяло, металеві стрілки вдарили в натовп, що сунув на неї.

— Віддайте ту, яку вкрали! — крикнула мочарникам Арата.

Тепер прийшов час погратись у перегони. Войовниця побігла між хижами, відчуваючи, як з роздертого плеча струменить кров. На її шляху опинився древній дід («Волхв!» — подумала Арата), котрого вона вдарила п’ятою у груди, й ще якась жінка, що миттєво присіла, затулила руками лице і заверещала, лише побачивши перед собою закривавлене брудне страхіття.

Раптом дружина Богомола виявила, що за нею ніхто не женеться.

«Дивно!» — сказала собі жінка.

Вона зайняла зручну позицію за земляним валом, котрий насипали біля хутірської брами, і приготувалась до бою. Сторожова ватра, що горіла на тому насипі, непевно освітлювала хутірський тік. З правого боку від себе Арата побачила капище з окатими бовванами, помальованими у червоне і синє.

На протилежному боці току з’явились троє хуторян. Вони, тягнули зв’язану білявку, приставивши ножа їй до горла. Та пручалась і верещала. Арата подумки посміхнулась своїй перемозі. Мовою полян, яку вона знала найкраще зі всіх слов’янських говірок, дружина Богомола пообіцяла, що залишить хутір відразу, як отримає бранку.

Серед вцілілих болотних мешканців також знайшовся знавець полянської. Він прокричав:

— Ми не віримо!

— Тоді я усіх вас уб’ю, — пообіцяла Арата. — Винищу до ноги. А потім спалю увесь цей смітник.

— А ми вб'ємо цю дівку.

— Не встигнете цим втішитись.

Хуторяни зачали радитись. До них приєднався той древній дід, якого вона прийняла за волхва. Він щось енергійно доводив чоловікам, махав руками і плювався. Арата здивувалась. Зазвичай після її ударів вороги не проявляли подібної жвавості.

«Дійсно небезпечний чаклун», — вирішила вона.

— Хто ти, жінко? — прокричав до неї тлумач.

— Янгол смерті.

— Ти служиш Богомолові?

— Я меч і нагай Триликої, Великої Матері світу.

— Навіщо тобі ця хорватка?

— А вам?

— Ми віддамо її жупанові як виру.

— Шукайте собі іншу для вири. На хорватку поклала око моя хазяйка. Я маю принести її в жертву богині.

— Відступись, жінко. Ми вже послали по допомогу.

— Коли вона сюди прийде, то знайде лише мертве.

— Тобі не вийти з нашого краю.

— Зі мною сила Триликої.

— Наші боги також могутні.

— Я не боюсь ані смерті, ані ваших богів. Я боюсь лише гніву богині. І вам раджу боятись.

Хуторяни знову засперечались. Було чути й жіночі голоси. Верескливий голос чаклуна потопав у несхвальному гомоні. Нарешті товмач прокричав:

— А якщо ти нас обдуриш, жінко?

— Про що мова? — Арата зауважила, що брама замкнута важким брусом.

— Може, ти мислиш так: ми віддамо тобі хорватку, а ти нас потім вб’єш.

— Ви не потрібні богині. Триликій знадобилась хорватка.

«Брус можна буде підважити, — тим часом міркувала Арата. — А на одвірку засувів не видно. Можна спробувати вийти у браму. Перелазити через тин небезпечно, навіть за капищем, де лучникам заважатимуть боввани».

— Присягни, жінко.

— Трімурш-рта гя’а-шабдай тарі-Бау! Присягаю трьома ликами Великої богині та іменем її Бау, — голосно мовила войовниця, виглянула за насип і сотворила мудру, «дашком» з’єднавши кінчики пальців двох рук над своїм закривавленим чолом.

Нова нарада тривала недовго. Чаклун знов лементував, але його не слухали. Білявці розв’язали ноги і штовхнули до насипу. Очі хорватки розширились від жаху. Йти вона не хотіла. Один із хуторян почав рогатиною колоти білявку в спину. Та верескнула, але залишилась на місці.

— Геть-геть! — кричали їй, аж захлинались, болотні мешканці.

Рогатина вжалила хорватку у шию.

Та приречено заплакала. Спотикаючись, рушила до Богомолової дружини, що терпляче чекала, не виходячи з-за насипу. Арата не мала сумніву, що невидимі лучники тримають під прицілом її позицію. Вона молила богиню, щоби мочарники не здогадались влаштувати засідку за брамою. Навіть діти, засівши з луками на болотяних купинах, могли стати смертельною загрозою при відступі.

Білявка дійшла до насипу. Вона не відривала очей від страшної войовниці, чекаючи, що та принесе її в жертву просто на цьому тоці.

— Ти розумієш, про що я говорю? — спитала у хорватки Арата.

— Так, преподобна жрице, — кивнула та. — Не все, але розумію.

Білявку трусив дрож. Вона була геть мокрою, без череса, штанів і взуття. З розбитого носа на її підборіддя стікала кривава цівка. Розпатлане волосся збилося в ковтуни. Крізь розідрану сорочку Арата бачила її тіло — брудне, все у синцях і подряпинах.

— Я тебе не вб’ю, не бійся. Розумієш?

— Я чула: ти принесеш мене в жертву.

— Ти чула брехню.

— Ти збрехала?

— Тепер ти належатимеш богині і робитимеш те, що я тобі накажу. — Одним ударом меча Арата розрубала мотуззя, яким хуторяни зв’язали білявці руки; рана відізвалась на цей рух болем, з неї знову вихлюпнулась кров. — Якщо не робитимеш, я тебе битиму. Буде боляче. Підемо на південь.

— Вони здогонять, — крізь стогін прошепотіла бранка. Кров зі страшним болем відновила свій біг у її зап’ястках і пальцях. Руки затерпли так, що вона ледь змогла розправити брижі на задертій сорочці.

— Тепер жаб’ячі діти слабкі, налякані і не мають вождя, — пояснила Арата, уважно оглядаючи капище і тин обабіч брами. — Допоки тутешній староста не пришле своїх воїв, нас залишать у спокої. А ми втечемо.

— Болотами?

— Іншої дороги немає.

— Для чого… Навіщо ти мене в них забрала?

— Ти допоможеш мені.

— Це ж ти врятувала мене, коли…

— Я.


— Ти поранена. — Голос білявки потвердшав. — Я вмію зупиняти кровотечу.

— Потім. Зараз жаб’ячі діти націлили стріли, — не підводячись на ноги, Арата, наче павук, перебігла від насипу до брами. — Якщо будемо гальмувати, мста жаб’ячих дітей переможе їхній страх.

— Я швидко бігаю, — запевнила хорватка.

«В лісі ти бігла, як корова, — подумки посміхнулась войовниця. — Але маєш довгі сильні ноги. Може, й витримаєш…»

— Як тебе називають? — запитала вона уголос.

— Я Жаринка з роду Куни. — Білявка, за прикладом Арати, навприсядки рушила до брами. — А твоє?

— При народженні мене нарекли Хамдуною, на честь доньки праведного володаря[57], — сказала дружина Богомола, підважуючи замковий брус. — Можеш називати мене цим ім’ям… Заринко.

Брус впав, стулки воріт розійшлись. За брамою на них чекали неозора болотна ніч й ображена Володарка ропух.



3.8

— Зачекай, відуне! — почув Пекич крик Тітіри.

Він усе ще стояв на тій дорозі, що вела від Березового горба до річного перелазу й далі, до капища. Причинна бігла, а її брудне вретище віялось, наче жмут зміїних хвостів.

— Срібне волосся! — мовила Тітіра віддихавшись.

— Про що мовиш? — Холод сів на плечі Волха, який жодній людині не розповідав про останні слова Пекового пророцтва.

— В неї тепер срібне волосся, — майже пошепки повідомила причинна. — Ти ж відаєш про срібне волосся.

— Від нього небезпека, — кивнув двічі народжений, до болю в пальцях стискаючи посох із золотим яструбом на верхівці. — Так в кого срібне волосся?

— У діви, яку… яку вполював Той.

— Хто вона? Я її знаю? — Холод сповз з плечей Волха аж до попереку.

— Знаєш, знаєш, — затрусила брудними космами причинна. — Бачив, бачив…

— Хто вона?

— Куничка, турова сестричка.

— Повідай її ім’я.

— Не пам’ятаю. — Личко Тітіри раптом зморщилось, нагадавши Волхові запечене в глині яблуко. — Не пам’ятаю.

— Де вона?

— Не пам’ятаю.

— Її проводили через залізо?

— Ні, ні, не проводили, не проводили, не водили і не приводили, вину заховали, на смерть послали, — заторохтіла причинна. — Нею відкриють ворота, нею розчистять дорогу, нею спрямують, нею вторують…

— Звідки дорога? Від якої брами?

— …через небесні ворота стежина йде. Той стежиною йде, прийде. А вона ж, куничка-калитка, діва-обида, воротарка, воротарочка, оборотна служенька, його зустрічатиме, на царство вінчатиме, за руки братиме, у поля вестиме, на стіл саджатиме…

— Чия вона дочка? Котрого з куничів?

— …служенька, служенька, комашине круженько, — торохтіла далі Тітіра, дивлячись у землю, пританцьовуючи, розгрібаючи босими ногами дорожній пил. — На тій горі, у тому дворі, де ти був-гуляв, Блудня замовляв, вже не Пек живе, вже не Пек княжить, скарби свої стражить. Там ворітний стовп, там…

Причинна раптом замовкла і подивилась на Пекича, наче на страшне чудо. Ні-ні, зрозумів Волх, вона дивиться крізь нього. Дивиться, в бік річкових верб і далі. Він навіть озирнувся про всяк випадок: чи не повстає за спиною якась потвора.

— Той! — зміїно засичала Тітіра.

— Де? — Волх підніс до безтямних очей причинної відшліфований майже до сферичної форми кришталь. — Де та брама? Де? Кажи, ну!

— На горі-гірці відкриється дірця. — Очі Тітіри прикипіли до каменя.

Волх повів каменем вліво-вправо. Очі причинної, наче прив’язані до нього, також зрушились спочатку вліво, а потім вправо. Рот її розкрився, слина капала на вужика, що звивався біля ніг Тітіри. Ще один гаспид виповз з трави біля Волхового посоха.

— Де та гора, кажи! — запитав жрець, вливаючи у свій голос залізо владності й мідь вимоги.

— У Корвона-гуримича, у Чорного Громича.

— На Громовому хребті? — Він підніс камінь аж до кінчика її носа, так, що зіниці причинної скосились до самого перенісся.

— Між двома зміями, між двома стовпами… — Тітіра мовила все тихше, очі її безтямно дивились у напівпрозорі, оповиті молочно-білим серпанком, кришталеві надра. По «двох стовпах» її мурмотіння перейшло в невиразний сухий шелест.

Волх дзьобом золотого яструба, що вінчав його жрецький посох, несильно ударив причинну в чоло. Та зойкнула, затрусилась, впала на своє лахміття, здивовано закрутила головою. Вужики з-під її ніг хутко поповз до трав’яного берега. Пекич сховав камінь і швидким кроком, не озираючись, рушив до капища. Про суть загадкового «Того», що розігнав лісових духів та боженят, він здогадувався й раніше, але тепер сягнув упевненості. Також він зрозумів, що серед куниць є дівчина або жінка, яку демон обрав собі за провідницю. Проте найголовнішим, про що повідала йому Тітіра (чи то через неї царственна неня-сарпа), було місце проникнення демона у Серединний світ. Шлях Богомола пролягав через знане місце Сили, розташоване високо в горах.

«Їжачі боги! Брама на Громовому хребті, — мурмотів собі під ніс Пекич. — Те ще містечко, борони мене Хорс! Й без того було клопоту, а тепер ще й Громовий хребет… Тьху!»

Він не питав у Тітіри, коли відкриється брама. Будь-хто з могитичів знав про весняну вершину юлу-коловорота. Всі брами поміж світами відкривались раз на рік, у святу ніч проти Рахманного Великодня[58].

«Маємо ще зо півроку, це добре», — визначив Волх.

Зрештою, це була одна-єдина обставина, до якої пасувало означення «добра».



3.9.

Чим більше Жаринка приглядалась до своєї рятівниці, тим загадковішою здавалась їй невисока темноволоса жінка, яка запропонувала називати себе Хамдуною. Стоймислова донька розуміла, що справжнього свого імені войовниця їй не відкриє, але й родильне дещо прояснило. Темноволоса прийшла до Серединного світу на півдні, у володіннях халіфа. Її перший крик почув край, віддаленість та чужість якого Жаринці й уявити було несила. Значить, вирішила куниця, життя Хамдуни пройшло у довгих мандрах, і вона бачила такі дивовижні місця, про які навіть старші купці лише чули. Це частково пояснювало її дивовижну військову вправність, невтомність м’язів та явну звичку до мандрівних злиднів. Хамдуна вживала їжу раз на добу, пила мало води й не спішила змивати з себе кров і бруд.

Чужинка, забувши про рану, відмірювала болотами версту за верстою, й Жаринка ледве встигала за нею. Хамдуна рушила не на південь, а на південний схід, де трясовиння де-не-де помежовувалось із сухими, порослими березняком острівцями. Схід сонця не зупинив їхньої втечі, але, побачивши Хорсів диск над туманним обрієм, войовниця зупинилась задля молитви й принагідного лікування.

Жаринка знала, що досвідчені воїни ніколи не лікуються уночі. Волхви казали, що навмисне припинення кровотечі злостить нічних демонів і рани потім погано загоюються. Лікуватись треба під Стрибожими променями. Хамдуна не порушила цього покону. Вона сотворила молитву, показала рану сонцю й тільки після цього покликала свою нову рабиню. Стоймислова донька промила поріз чистою водою зі шкіряної фляжки, присипала її якимось яскраво-червоним порохом (її родовичі використовували для цього сосновий пилок) та приклала зелене моховиння, зрізане зі старої липи. Обробляючи рану, Жаринка зауважила дивне татуювання на ураженому плечі войовниці: трикутник і дві крапки в ньому. Роздивитись малюнок уважніше вона не ризикнула, закривши його разом з раною моховинням. Кров з очищеного від струпа порізу насотала моховиння і зупинилась.

Деякий час вони відпочивали. Відтак чужинка одягнула коротку сорочку, що ледве сягала лосиних штанів, фарбовану в чорне безрукавку з телячої шкіри й підперезалась неширокими ременями, спорядженими численними петлями, мідними гачками та отворами для кріплення зброї, фляжки, кресала та решти мандрівного причандалля. На шию і поперек вона почепила обереги, на пальці одягла золоті і срібні персні. Дивлячись на це багатство, Жаринка пошкодувала за втраченим амулетом Матері Куни, який у неї, разом із чересом, грошима, взуттям, штанами і зброєю, відібрали мочарники.

Куниця придивилась до озброєння войовниці і мусила визнати, що воно незвичайне. Лезо химерно вигнутого, на дві сторони заточеного, меча зачорнили, щоби його блиск не зрадив під час нічної атаки. Кинджал мав надзвичайно тонке лезо, майстерно виковане з харалужної сталі. Метальні ножі-рибки, вкриті химерними письменами, Хамдуна порозсовувала по кишеньках безрукавки. Там вони не дзвеніли й не заважали рухатись. Й нарешті, на ременях було закріплено найцікавіше: запаковане до шкіряного футляру сталеве віяло з отруйними стрілками та вісім не менш отруйних стрижелів — рідних братів тих двох, що вкоротили життя туричам з Лівсунового городища. Малий лук войовниця, за допомогою Жаринки, прилаштувала на спині таким робом, щоби він не намулював рану. Ще Хамдуна мала ланцюг-удавку з металевими кулями на кінцях, шматок гострого бронзового дроту, змотану у кільце тонку шовкову мотузку та духову трубку з набором оперених голок.

Помивши ноги, войовниця змазала їх смердючим мастилом з мідного циліндрика. Запах був таким нестерпним, що Стоймислова донька відбігла на протилежний бік острівця. Побачивши її маневр, Хамдуна пояснила:

— Це засіб від п’явок та болотних змій.

— Такий смердючий?

— Його варять з чорнила морських спрутів, гірського масла[59] і жиру пустельних гризунів. Це мастило дорожче за золото. Давні царі дарували його своїм найкращим розвідникам.

— Тобі його цар подарував?

— Ні, — хитнула головою Хамдуна-Арата. — Людина, яка дала мені цей засіб, має владу, перед якою схиляються навіть царі.

— Й хто ця людина?

— Колись розповім, — пообіцяла войовниця. — А тепер, якщо ти не хочеш й собі намастити ноги, рушаймо. Жаб’ячі люди страшенно злі, довго йтимуть за нами.

Вони продовжили рухатись на південний схід, іноді легко пробігаючи трав’яними галявинами, іноді до стегон занурюючись у драговиння. Хмари комашні висіли над тутешніми мочарами, але під вечір дихати стало легше. Жаринка відчула, що вони вертаються до лісового краю.

Хамдуна тепер йшла обережніше. Час від часу вона зупинялась, прислухалась і принюхувалась до легеньких вітерців, що віяли з північного заходу.

— Вони наздоганяють, — повідомила войовниця, коли наблизились сутінки, а під ногами весело зашурхотіла глиця. — Але ліси вони знають погано і вночі не подужають швидко йти. Ми зможемо випередити їх.

— Цілу ніч йти? — перепитала Стоймислова донька.

— Якщо побіжимо, то ранком зможемо залізти на дерева і до полудня перепочити. Ти казала, що вмієш бігати швидко.

— Вмію, — зітхнула втомлена переходом через болота Жаринка. — Якщо треба бігти, значить, будемо бігти.

Вона закрутила волосся на потилиці, відірвала від низу сорочки тасьму й приладнала її замість пояса. Потім спитала:

— А тепер ти можеш сказати, що тобі від мене треба?

— Не тепер, — відрізала войовниця, підтягнула свою шкіряну збрую й побігла, петляючи між модрин і лип.
На вовків вони натрапили вже під ранок. Невеличка зграя заступила втікачкам дорогу. Ще два вовки зайшли ззаду. Жаринка відламала від сухого дерева важку гілку, але та не знадобилась. Хамдуна кресалом видобула вогонь, запалила сухе моховиння і поклала на нього щось подібне до позеленілого шматка дерева. Ліс наповнив сморід паленої кістки. Вовки зникли так само безгучно, як і з’явились.

— Це кістка древнього звіра, який полював на вовків, — прокоментувала їхнє чудесне спасіння войовниця. — Цих звірів давно немає на світі, а вовки все ще пам’ятають цей запах… — Вона втягнула носом сморід, наче насолоджувалась вишуканим ароматом. — Скільки життів урятував один-єдиний кістяк, який мої попередниці знайшли у горах Тавру[60].

— А чому люди не пам’ятають таких запахів?

— Є такі, що пам’ятають, — запевнила хорватку Хамдуна-Арата.

— Може, перепочинемо?

— Стомилась? — посміхнулась чужинка.

— А ти хіба ні?

— Ні, — сказала Хамдуна й борзо рвонула з місця.

За мить її п’яти вже блиснули на схилі лісового горба. Жаринка згадала недобрим словом Пека з Чуром і побігла слідом. Лише коли над лісом запалав лик Стрибожий, чужинка зупинилась, відпила ковток води з фляжки й полізла на розкидисту липу. За кілька хвилин втікачки зручно розташувались на її товстих гілках.

— Може, вже скажеш? — знову запитала Жаринка.

— Ти проведеш мене в гори, до чаклуна, якого у вас кличуть Корвоном. Чула про такого?

— Чула, — відповіла куниця. — Але він не з наших. Він живе в горах. І він…

— Що?

— Він злий чаклун, чорний.



— У нього чорна шкіра?

— Чорний — значить недобрий, — пояснила Жаринка. — Він служить Чорнобогові.

— Чорний — колір влади і мудрості. Багдадський халіф ходить весь у чорному, лише на плечах має білу бурку, яку носив ще пророк Мухамед.

— А у нас про чорний кажуть — колір смерті і жалоби. Корвонами горяни зовуть великих воронів. Вони віщують біду.

— Знаєш дорогу до Корвона?

— Напрям знаю, але ніколи туди не ходила. Наші до нього не ходять.

— Покажеш мені напрям.

Жаринка не відповіла. Вона зрозуміла, що відмови її хазяйка не прийме. Вона гарячково згадувала все, що знала про Корвона. Їй на пам’ять прийшла назва місця, де, як подейкували серед Білого племені, знаходилось його капище.

«Громовий хребет! — згадала вона. — Це місце називають Громовим хребтом, і ходити туди не радять».

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   32


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка