Шлях богомола



Сторінка9/32
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.99 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   32

4


[року вісімсот шістдесят першого за ромейським численням, у п’ять тисяч п’ятсот одинадцятому році від народження Дани, другої аватари Карни, у п’ятсот шістдесят четверте літо від руйнування карпатських святилищ легіонами Гая Валерія Діоклетіана Августа, у літо наглої смерті десятого абасидського халіфа правовірних ал-Мутавакіля, вбитого заколотниками у власному палаці]

4.1

Карпатські схили вже притрусило снігом, а стегно в Риски все ще не заживало. Макарій підозрював, що тут не обійшлось без ворожбитства, але не мав певності щодо його джерела. Серед підозрюваних були і схильні до шкідництва духи мертвих, які мешкали у городищі, і відьма, халупа якої причаїлася у розгалуженні трьох гілок гігантського дуба, що ріс через дві гори від їхньої схованки, і хорватські чаклуни, що — не сумнівався Макарій — прокляли трьох своїх родовичок, які за волею поганських богів (чи то й вищого Промислу) тепер належали колишньому дияконові.

Риска й далі лежала у тій печері, куди її принесли у перші хвилини після доленосної зустрічі біля брами старого городища. Повітря тут гріло вогнище, дбайливо обкладене камінням. Дим від нього залишав печеру крізь вузьку тріщину у склепінні, а гирло скельної порожнини, що виходило до ріки, закрив збитий з міцних колод і обмазаний глиною щит. При помірних морозах вогнище добре справлялось зі своєю функцією, й новостворена родина часто залишалась ночувати у печері. Тут, на відміну від дерев’яних надземних споруд, було відносно безпечно. Ця обставина набула особливої ваги після того, як двійко ведмедів заповзялись регулярно навідувати городище.

У першій сутичці з ведмедями, які влаштували засідку у напівзруйнованій стайні, Макарій, Спірка і Доброслава зазнали ганебної поразки. Їм не вдалось навіть легко поранити звірів, а під час відступу до підземного лазу було загублено чи не половину зброї. Їм ще пощастило, що рани від ведмежих кігтів у всіх трьох виявились легкими.

Чотири доби, аж поки у печері геть не закінчились дрова, маг і його гарем не ризикували виходити на поверхню. Коли ж вони все ж таки обстежили захоплену чотирилапими ворогами фортецю, то виявилось, що ведмедям вдалося дістатись до запасів харчів. Й до тих, що були сховані на верхівці сторожової вежі, й до закритих у секретному порубі під теремом. Злодійні звірі похазяйнували у своє задоволення: зжерли майже третину зимового запасу, а решту розкидали городищем. Шукаючи їжу, ведмеді зруйнували дровітню й навіть завалили одну з малих сторожових веж.

Те, що лишилось від їдла, Макарій з наложницями перенесли до печер та ще й нагромадили там сухої деревини. Візантієць заспокоював себе і свій гарем тим, що ведмеді невдовзі поринуть у сплячку. Спірка поставилась до такої вичікувальної стратегеми скептично. Розвідниця мала досвід зустрічей з волохатими господарями гір, які між теплим барлогом і полюванням у снігах чомусь обирали останнє.

Загнані ведмедями під землю, вони мали безміж часу для кохання і бесід. Макарій розповідав юним слов’янкам про життя в Імперії та про свої мандри. Вони ж співали та вчили візантійця хорватської говірки. Він розпитував їх про науку чаклунів білого племені та родових богів, але його новоспечені наложниці відповідали непевно й блукали околясами. Зате вони охоче, перебиваючи одна одну й сварячись, розповідали про свої мисливські пригоди. В цих пригодах Спірка і Доброслава виглядали достоту безстрашними амазонками, нагромаджуючи одну вигадану перемогу над іншою. Макарій охоче слухав, питав і уточнював, коли в оповідях траплялись незнайомі слова. Й жодного разу не згадав, як знамениті на весь лісовий край мисливиці наввипередки тікали від розлюченої ведмежої родини.

Поступово колишній диякон вивчив вдачу кожної з трьох.

Найпростіше було зі Спірославою. Звитяжну й безхитріснуї Спірку цікавили лише змагання, бої та мисливські подвиги. Видно, боги Білого племені помилково помістили мандрований чоловічий дух у ніжне дівоче тіло. Дух від такої оказії не розгубився й пристосував отримане тіло під свої потреби. Попри її небуденну вроду, кохатись зі Спіркою візантійцеві не сподобалось. Юна воїтелька залишалась холодною та відстороненою, хоча, згідно з присягою, й виконувала усі накази чорнобородого мага. Альковний бік життя не цікавив Спірку. Вона цілими днями займалась зброєю, гострила мечі, перемотувала стріли, майструвала луки та мисливські петлі. Під час ганебної битви з ведмедями лише Спірка не втратила зброї. В суперечках з Доброславою вона ставала все більш різкою, не визнаючи за родовитою турицею ні військового, ні мисливського авторитету. Панічна втеча Доброслави у згаданому бойовищі остаточно знищила її репутацію у Спіркіних очах. Їхні суперечки готові були перетворитись на відкриту ворожнечу, чому сприяли бездіяльність та тісний простір печери.

Характер Доброслави сформувався навколо фамільної гордості Горанового роду. Вона легко ображалась і довго пам’ятала найменші кпини. З кожним днем її настрій гіршав. Хоча вона й не ділила ложе з Макарієм, навіть формальне становище наложниці її гнітило і принижувало. Візантієць помітив, що Доброслава перебуває у напруженому очікуванні. Він здогадався: їй хтось обіцяв допомогу, дівчина сподівається на появу родичів-рятівників. Вона знає, що чутки долають кордони племен та народів, й невдовзі її рідні почують, що зайда-маг, якого пригріли дідичі верховинців, узяв за наложниць трьох хорватських дівчат. Від вістових застав Білого племені до старого городища воям йти дві доби. Навіть якщо князь та його жупани не сприятимуть рятуванню випханок, впливові родичі дівчини здатні відрядити до городища своїх посіпак або ж найманців. Саме цього, на думку візантійця, й очікувала Доброслава. Тому Макарій вирішив про всяк випадок не ризикувати й до пори до часу не займати онуки княжого радника. Тим більше що йому більше подобалась Риска. Він вважав, що в ній втілились риси найпершої іпостасі богині — Вогненної Орай, пророчиці і берегині. Владність Дани, утілена в Доброславі, і войовнича вдача Тари, що її отримала Спірка, насторожували колишнього диякона.

Лікуючи Риску і спілкуючись з нею, він швидко зрозумів, що душа рудої не прагнула ані мисливських подвигів, ані життя у високих княжих хоромах. Риску в першу чергу цікавили замовляння від хоріб, рецепти травників і заморські способи готування їжі. Вона спокійно прийняла своє нове становище і була ніжною з Макарієм, незважаючи на поранення. Він любив розповідати Рисці і про свої алхімічні пошуки, і про сімейний досвід з анткою. Почувши від нього про звичаї антів, Риска визначила, що дуже багато з побуту цього південного народу співпадає з предківськими поконами Білого племені. На підтвердження своєї думки вона навела приклади з весільних обрядів та домашніх заборон. А ще вона згадала, що її мати, так само як і антська дружина візантійця, кидала ропуху через вогонь, щоби луснуло черево сусідської корови. І дійсно, сміялась руда, та корова потім жерла й жерла траву, аж поки їй не роздерло шлунок.

Візантієць із цієї новели второпав, що мати рудої була ще тою відьмою.



Одного дня, коли Спірка з Доброславою таки наважились відправитись на полювання, Макарій пригостив Риску хмільним медом, випив сам й, слово за слово, розповів рудій про свої поневіряння у Херсонесі, що його слов’яни називали Корсунем.
В тому славному кримському місті з давніх часів існували дві ворогуючі лікарські корпорації. Перша сповідувала вчення Гіппократа і Галена, твердо орієнтуючись на писання грецьких та римських авторитетів. Друга зналась на східній премудрості і вважала своїм засновником жовтошкірого лікаря, що народився й вивчився десь на краю світу. Його, за переданнями, привіз до Херсонеса заможний караванник, що з дитячих літ перевозив шпигунів і товари Шовковим шляхом. Караванник страждав від задавненої хвороби нирок. І лише жовтошкірий вмів тамувати ті страшні ріжучі болі, що кожного повного місяця краяли його поперек. Він лікував караванника зіллям, в основу якого покладена була ртуть.
— Що є ртуть? — поцікавилась Риска, блискучими очима вдивляючись в обличчя візантійця.
Ртуть, одна з семи фундаментальних субстанцій, яку отримують за допомогою випалу кіноварі, стала основою для тих херсонеських лікарів і знахарів, що протистояли греко-римській книжності. Сиру кіновар випалювали, і рідина, яка випадала з димом, була подібною до розплавленого свинцю. Вона і називалась ртуттю і суррою, сріблосвітним сім’ям Індри. На доторк вона подібною є до води, але важка, легко просотується та володіє трьома отрутами земляного соку. Згідно з древніми писаннями, ртуть добувають із ртутного каменя, з алевроліту, з одягу трупів, що вимиті рясними дощами, із попелу поховальних вогнищ, з рослини Нев, з білого голуба та із чорного скорпіона. Її оброблюють двома способами: «тим, що з’їдає», й «тим, що зв’язує». Вона не випаровується і не руйнується при плавленні. Якщо на довгий час покласти ртуть поряд із свинцем, то останній розплавиться й змішається з ртуттю[61].

Прибічники традиційної еллінської медицини використовували ртуть лише для виготовлення нашкірних мастил і суворо забороняли отутні препарати для внутрішнього застосування. Спадкоємці лікарської мудрості жовтошкірого над такими обмеженнями сміялись. До ртуті вони ставились не лише як до ліків, але й вважали її священною субстанцією, провідником божественної енергії. Така позиція знаходила повне розуміння у кримських кочовиків, котрі до появи Макарія в Херсонесі переважали серед клієнтів «ртутної партії». Недовго міркувавши, прибулець долучився до громади шанувальників сурри. Вже за кілька тижнів йому вдалось за допомогою ртутно-сірчаного зілля притамувати шлунковий біль в кількох ненажерливих громадян Херсонеса. Кремезний, мовчазний, одягнений у шаровари і варварську халамиду, колишній диякон справляв на пацієнтів сильне враження. Жінок зачаровували його гіпнотичні очі, в яких вони помічали спалахи пророчого полум’я.

Слава про нового лікаря-чудодія блискавично поширилась містом. Патриції і багатії, не слухаючи застережень спадкових ескулапів, наввипередки запрошували Макарія до своїх палаців, купували мазі, натирання, пластирі та настоянки колишнього диякона. «Ртутна партія» визнала його своїм лідером та практикуючим авторитетом. Послідовники жовтошкірого товклись біля Макарія, заглядали йому до рота, просили консультацій та записували на череп’ї його поради. Вершиною його лікарської діяльності стали публічні диспути з представниками Галенівської школи, які магістрат влаштував під портиками міського форуму. На диспути зібрались не лише медики з ворогуючих партій, але й сила-силенна глядачів. Харизма Макарія перемогла вчену аргументацію ескулапів. Під регіт своїх послідовників він порадив опонентам лікувати хворих, прикладаючи трактати римських авторитетів до чиряків та виразок.

За отримані гроші колишній диякон придбав пристойний будинок, де кожного вечора збирались віддані шанувальники ртутної справи. На древній терасі, яка пам’ятала і боспорських царів, і вигнанців з Вічного міста, і оргії опального імператора Юстиніана Другого, медики смакували міцне вино і приймали шанування від веселих вродливиць портового міста. Кімнати в будинку Макарія прикрасили коштовні вази, шовкові подушки та перські килими.

Так, у лікуваннях, диспутах і забавах минуло щасливе літо, а в кінці вересня фортуна явила ртутній партії свою дупу. Один за одним почали помирати хворі, поліковані ртутними зіллями… На тілах померлих виступали недвозначні ознаки отруєння, і міські збори звинуватили в тих наглих смертях медиків. Найбільше обурення викликала смерть доньки одного з місцевих багатіїв. Дівчині ще не виповнилось і шістнадцяти років. Батьки та наречений покійної вимагали негайного розслідування. До них долучились лікарі греко-римської школи, котрі не впустили нагоди відплатити за кпини та зневагу.

Гроза зібралась швидко. Більш передбачливі колеги Макарія встигли сісти на корабель, що відплив у напрямку Меотїї, проте колишній диякон втратив пильність у ніжних обіймах херсонеських красунь. Його арештували вночі, при світлі смолоскипів. Будинок оточили, й навіть біля клоаки поставили сторожу. З лікарських скринь міські еділи при свідках витягли червоні і помаранчеві ртутні розчини. ЇХ негайно, під наглядом лікарів Галенівського вишколу, випробували на псах. Ті вже до ранку відмучились і побігли в собачий вирій. Урешті-решт, побитий, у розідраних шароварах, Макарій опинився в сухій цистерні, в, компанії з напівмертвим єврейським мудрецем і ще кількома підозрюваними у чаклунстві та отруюваннях.
— А від чого ж насправді померли ті хворі? — запитала Риска, поклавши руду голівку Макарієві на коліна.

— Напевне, їх отруїли лікарі-заздрісники, — припустив візантієць, блукаючи пальцями у вогненному волоссі Орай.

— А ртуть тут ні до чого?

— Думаю, що ні, — сказав Макарій, але в його запереченні не було впевненості.

Риска відчула це, підвелась й запитливо подивилась на премудрого мага:

— Ти ж тепер не лікуєш ртуттю.

— Ні. — Колишній диякон відвів очі. — Не лікую.

— Ти не гризи себе. — Риска поклала голову на плече Макарія. — Є такі речі, котрі бува помагають, а бува шкодять. Є такий гриб, від якого одна людина може померти, а друга житиме до ста років.

— До ста років? — посміхнувся візантієць. — Це казка. Немає такого гриба. Хто його бачив?

— Мало хто. Він у горах росте, у місцях заповіданих.

— Гриб Калокирика?

— Кого?


— Так на моїй батьківщині називають гриб, що дарує довге життя.

— Він не всім «дарує», — нагадала руда. — Від нього частіше вмирають.

— А чому так?

— Ніхто не знає. Лише чаклуни з Громового хребта про те відають.

— Вони знають місця, де росте волошебний гриб?

— Вони про гриби відають все. У нашому городищі живе одна така жінка, її Зміївною називають. Вона трохи дурнувата, але через неї до нас промовляють зміїні боги. Так вона одного разу казала, що чаклуни є родичами грибів. Що вони трохи люди, а трохи гриби. І цей гриб, що є отрутою і ліками одночасно, також трошки гриб, а трошки людина.

— Серед верховинців також є такі зміївни. Вони їх «гадєрками» називають.

— У нас ще кажуть «причинні». Але все, що через ту жінку рекли зміїні боги, завжди збувалось. — Руда потерлась щокою об плече візантійця. — Завжди-завжди. До Зміївни навіть Пекич прислухається.

— А це що за один? — Макарій занурив своє обличчя у волосся Риски, чорне змішалось з рудим.

— Начальний волхв.

— А чому «Пекич»?

— Він відрікся від старих богів і перейшов під владу Пека Блудня.

— Таке буває?

— Старі боги не захищають нас у цих землях. Вони залишились на північному сході, біля могил предків. А люди ж не можуть жити без божого захисту. Тому Пекич присягнув Блудневі за себе й за нас, а той дав нам сім років мирного життя.

— Цікаві у вас жерці.

— Які вже є, — промурмотіла руда, блукаючи губами у вирізі Макарієвої сорочки.

— Давай поспимо, — запропонував колишній диякон.

— Як скажеш, — розчаровано кивнула руда.

— Рана болить?

— Свербить дуже.

— Це добре, якщо свербить, — позіхнув Макарій, підкинув цурок до вогнища й розтягнувся на облізлих шкурах. — Свербить — значить заживає.

«Трохи люди, а трохи гриби, — подумки пирхнув він. — Предивні діла Господні! Й чого лише я не бачив за ці роки, але люди-мухомори мені ще не зустрічались».


Минула ніч, але ані Спірки, ані Доброслави вони не дочекались. Макарій накинув на плечі овечий кожух, виліз з печери, і піднявся на стіну городища та оглянув околу. Жодне переміщення повітря не турбувало сіро-білої зимової непорушності гірського краю. За ніч снігу побільшало, він вкрив рідкі лисини вітровалів сріблястими ліжниками. Десь далеко внизу, під скелею та ж сніговими нароснями, шумував-джеркотів чорний потік. Над ним, наче грудки мороку, мерзли ворони. Височезні ялинки підносили свої засніжені шпилі до захмареного неба, що важко опустилось на гірське пасмо, накривши залісовілі гребні волохатим туманним стріччям. Розмотане вусібіч, воно висіло так низько, що здавалось досяжним для простягнутих з вежі рук. У цій картині візантієць відчув зловісне попередження, ретельно загорнуте у тишу й неполохану велич.

Гори немов казали: «Не ображай пустим рухом наш спокій, не чіпай наших тайн».

«Де мої наложниці?» — не розтуляючи губ, запитав їх Макарій.

Подвійне мовчання — звукове і астральне — було йому замість відповіді.

«Начувайтесь!» — так само беззвучно пригрозив він горам, зручніше перехопив рогатину й рушив до лісу.

4.2

Хамдуна з Жаринкою зазимували недалеко від Шепких воріт, під Сур-гіркою[62]. Судячи з назви, на цій гірці за доби чаклунів стояло капище сонцепоклонників. На її південному схилі, з якого у ясну погоду відкривався вид аж на чотирнадцять карпатських вершин, збереглись товстезні обгорілі колоди. Від них і досі віяло терпким неспокоєм, що залишився від давніх волхвувань. Кожного разу, йдучи попри них за водою, донька Стоймисла відчувала на собі щось на штиб пильного погляду. Кожного разу вона мурмотіла охоронні закляття, тричі спльовувала і намагалась якнайшвидше пробігти повз залишки капища. Жаринкові родовичі подейкували, що на Сур-гірці час від часу бачили невідомого духа, що в подобі білої кози рятував звірину від мисливської зброї. Тому полювали тут рідко. За ті вісім седмиць, що вони з войовницею прожили на гірці, люди з’являлись лише двічі. Одного вечора нижньою стежиною прокрокував самотній мандрівник у довгому ведмежому кожусі, одягненому хутром назовні. Гострі очі куниці розгледіли під одягом мандрівника небуденних розмірів зброю, радше за все сокиру. А через три дні на кабанячому водопійлі виникли сірі постаті верховинців та їхніх псів. Нарозвидні вони тихо вийшли з туману, й лише псячий гавкіт виказав їхню появу. Хамдуна з Жаринкою приготувались до бою, проте сильний вітер з Горганів урятував утікачок, не давши собакам відчути їхню присутність. Верховинці про щось довго радились, відтак зникли так само безгучно, як і прийшли. Від Шепких воріт потім чувся собачий гавкіт.

Хамдуна не дозволяла Жаринці полювати.

— Ти дуже шумна, тебе у горах почують, — посміхалась вона на всі мисливські поривання білявки.

Сама войовниця також намагалась не відходити далеко від їхньої схованки-землянки. Раз на седмицю вона впольовувала в Горохолиному лісі або ж у сусідньому, зарослому дубами, міжгір’ї то косулю, то молодого кабанчика. Хамдуна вміла запікати м’ясо між пласких каменів так, що грань майже не давала диму. А той, що виповзав з укриття тонкою цівкою, ніколи не піднімався вище берегів зарослої ялівцем улоговини. Смаженина у Хамдуни виходила соковитою і поживною. До м’яса дружина Богомола додавала сіль і терте зілля. Раз на три дні вона пила цілющий відвар з вербових гілок. Жаринка жадібно слідкувала за всіма діями войовниці, намагаючись вивчити та перейняти її навички. Та не крилась у діях, дещо пояснювала, але вперто мовчала, коли Стоймислова донька починала запитувати її про зброю, отрути, військові та маскувальні вміння.

Коли вони тікали від жаб’ячих людей, Хамдуна виявила нелюдську витривалість. Тоді від довгого бігу серце в Стоймислової доньки ледь не вистрибувало з кістяної клітки, а у войовниці дихання завше залишалось рівним. День за днем вони збільшували відстань од переслідувачів, Жаринка бігла з останніх сил, а Хамдуна, здавалось, лише почала розминати м’язи. Білявка запитала її тоді, котрий з богів дарує подібну силу, на що її хазяйка відповіла лише, що цього бога називають «ворогом лінощів». Жаринка довго думала над її відповіддю, але врешті-решт визнала, що не може второпати, про котрого з богів йдеться.

В перші дні їхніх спільних мандрів Жаринка побоювалась, що войовниця буде примушувати її до речей безбожних та протиприродних. Серед її родовичів ходили чутки, що войовничі жриці мавпують чоловіків. Злягаються із жінками-рабинями, прив’язуючи собі до стегон дерев’яні та шкіряні знаряддя. Подумки вона навіть змирилась із такою перспективою, проте Хамдуна не виявила зацікавлення принадами білявки. Жаринка подивувалась сама собі, коли на третю-четверту ніч відчула щось на кшталт розчарування. У войовниці було красиве і сильне тіло. Вона слідкувала за собою й випромінювала саме ту впевнену силу, що притягує жінок до чоловіків сильніше за красу і багатство.

Однієї ночі, вже у схованці під Сур-гіркою, Жаринка відчула на собі погляд Хамдуни. Очі білявка не розплющувала, але шкірою відчувала, що войовниця пильно дивиться на її обличчя і шию. Хвиля жару народилась між ніг Стоймислової доньки й побігла всім її тілом.

«Почалось!» — вона вирішила бути ніжною і покірною, як й належить вдячній рабині.

Але нічого не сталось. Відчуття погляду незабаром зникло.

Коли Жаринка наважилась розплющити очі й подивитись на свою хазяйку, та спала. Білявка ще довго крутилась на ліжнику й весь наступний день відчувала дратуючу млявість.

Мети свого походу Хамдуна також не розкривала. Зате розпитувала Жаринку про Громовий хребет та його населенців. Та була б і радою розповісти, але її знання в цьому напрямі були вельми куцими. Біле плем'я жило в лісовому краї лічені роки, і народна пам’ять ще не встигла обрости казками і легендами про тутешні дива. Жаринка знала лише одне певне передання, пов’язане з Громовим хребтом.


За повір’ями Білого племені, боги насилають на захланні сім’ї страшну хворобу: вселяють у новонароджених замість однієї аж три душі. Ознакою хорі є три ямочки під грудьми дитини. Хорватські могитичі вважають себе безсилими перед цим прокляттям. Отже, коли в однієї із куниць народився син з трьома ямочками, родичі почали схиляти охоплених жахом батьків до того, щоби принести його в жертву Пекові.

Рішучої миті Стоймислова наложниця-полонянка, котра народилась серед верховинців, порадила куничам не вчиняти зла, а звернутись до чаклунів з Громового хребта. Вони, казала горянка, лікують цю хор й з давніх-давен не роблять різниці між родами і племенами, допомагаючи за гроші усім потребуючим. Спочатку Волх спротивився цій пораді, але батько дитини належав до кунської знаті й до того ж довго чекав на сина. Врешті-решт Волх дав дозвіл віднести дитину до гірських чаклунів.

Батько дитини потім казав усім, що присягнув мовчати про все, що бачив і чув у горах. Його дружина виявилась більш балакучою. Вона розповіла, що чаклуни провідали їхню біду ще задовго до того, як нещасна сім’я побачила скелі Громового хребта. З гір назустріч куничам спустився одягнений в чорне маг, при священному дубі сотворив мольф[63], покатав веретено по дитячій сорочці, взяв срібло і сказав, що дві душі без борні залишили тіло, а третя законно перебуває у ньому в мирі і спокої.
— Маг був одягнений в чорне? — перепитала Хамдуна-Арата.

— Так казали.

— І катав веретено?

— Так.


— А що тепер з дитиною?

— Ніби здорова.

— А що ще у вас розповідають про чаклунів?

— Та наче нічого… — замислилась Жаринка. — А! — згадала вона. — Ті чаклуни роблять линовища.

— Що це таке?

— Це висушена гадюча шкіра. Якщо у відварі з правдивого линовища мити волосся, воно буде пухким і красивим і не сохнутиме від заздрісних поглядів. Правдиві линовища, освячені магами, верховинці продають лише за щире срібло. В нашому домі також є линовища з Громового хребта. Мати зберігає їх у скрині під божницею.


i_004.jpg

— Їх роблять зі звичайних гадюк?

— Ми називаємо цих змій писаними гадюками, бо вони несуть на спинах хвилясті мережки.

— Чаклуни з Громового хребта вклоняються писаним гадюкам?

— Не знаю, — похитала головою білявка. — Про таке ніхто не казав… Якби вони вважали гадюк за святе, то хіба б продавали їхні шкіри?

— Деякі маги продають свої святині.

— Навіщо?

— Я цьому також дивуюсь, — визнала Хамдуна. — Але я сама бачила, як християнські ченці у Теодоро[64] торгували забальзамованими пальцями та дітородними членами своїх мучеників. Вони називають такі святині «мощами» й ревно вклоняються їм.

— Християни — пусті люди, — впевнено мовила Жаринка. — В теремі мого батька часто гостюють купці-християни. Вони не їдять з кров’ю, а присягаючи, витягують з-під сорочок хрести із зображенням розіп’ятого бога й тричі їх цілують. Ті срібні хрести аж чорні від бруду й поту.

— Хіба твої родовичі не цілують могиці і святі знаки, коли творять присяги?

— Але ж вони не носять зображень богів на тілі. Навіщо богам нюхати піт і тілесні випари? Боги ж можуть на таке образитись.

— Християнський бог терплячий, — запевнила Хамдуна білявку. — Він рідко ображається на вірних собі. Тому християни часто сміються. Де християни, там завжди кпини і регіт. Ані послідовники Мухамеда, ані хазари, ані багатобожники не дозволяють собі таких пустих веселощів. Наші боги гнівливі й не люблять, коли смертні вдаються до нестримних почуттів. Хто багато регоче у Серединному світі, недостойний милості богів після смерті.

— Християни також вірять у посмертні світи, — виявила обізнаність Стоймислова донька. — У них є пекло для злих і вирій для благих.

— Не так, — посміхнулась войовниця. — У християн пекло для грішників і рай для праведників.

— А яка різниця?

— Християнський гріх нетотожний нашому злу. Що є гріхом, визначив законами їхній бог, а ми відрізняємо зло від добра за справедливістю, яка первинніша за усіх богів. У християн бог є джерелом їхньої правди-закону, а наші боги лише поставлені насторожі такої правди-справедливості, котра сама в собі існує від початку світів.

— У християн бог важливіший за Рта-правду? — здивувалась Жаринка.

— Ти цього не відала?

— Ні, не відала… Тоді чого варті їхні присяги?

— Слушне запитання, — кивнула Хамдуна. — Серед християн багато кривоприсяжників і клятвопорушників. Коли вони присягають іменем свого бога, то присягають не суттю, як ми, а лише межами своїх законів.

— Я не розумію.

— Спробую пояснити… — Богомолова дружина на мить замислилась. — Коли ти твориш присягу іменем бога-предка, що саме забороняє тобі її зламати?

— Якщо я її зламаю, то від мене втече… себто з мене вийде Сила предка, і я помру, — знизала плечима Жаринка. Питання було дитячим, відповідь на нього знала навіть малеча Білого Племені.

— А християнину забороняє зламати присягу лише закон їхнього бога. Й то тільки тоді, коли він присягає іншому християнинові.

— А якщо не християнинові?

— Тоді ніщо не забороняє.

— Але ж… — нахмарилась Жаринка.

— Ти правильно здогадалась. Усі присяги християн, які вони творять для іновірців, не вартують навіть яєчної шкаралупи.

— Чому ж люди нашої віри, хазари і східні люди торгують з християнами? — після довгої паузи запитала білявка. — Адже в торгівлі без присяг не можна.

— Купець не ламає присяги заради вигоди. Але християнський купець не помре, якщо зламає присягу. До речі, і хазарин не помре, і вірний Мухамедові також. Лише той дає справжню клятву, хто зберігає вірність древній вірі, присягає цілим життям, ставить на кон життєдайне єднання із Силою предка.

— А яке ім’я в твого предка? — раптом запитала Жаринка.

— Я живу в ім’я Триликої.

— То виходить, що ти також відступила від древньої віри?

— Я з роду жриць, у якому тридцять шість поколінь служили богині.

— Значить, Трилика — твій предок?

— Вона моя свекруха.

— Ти одружена з сином богині? — ледь не підстрибнула білявка.

— Так.


— Він смертний?

— Ні.


— Він живе у Серединному світі?

— Іноді… — Жаринці здалось, що Хамдуна стримує себе, щоби не сказати зайвого. — Коли схоче.

У землянці певний час панувало мовчання. Відтак Жаринка схопилась, сіла на ліжник і подивилась Хамдуні в обличчя так, наче уперше її побачила.

— Ти не служителька і не жриця, — урочисто промовила Стоймислова донька. — Ти — дружина цілого бога!



4.3

— Я ж сказав, що не дам тобі воїв! — Чоломир свинцевим поглядом гнав Пекича зі світлиці. — Такою є моя княжа воля! Що тобі не ясно?

— Загинемо.

— Не каркай, круче! — Князь кинув у стіну братиною. — Й не лякай мене, я не з лякливих.

— Не я крук, княже, не я, — похитав головою Волх. — Крук на Громовому хребті сидить, нашу погибель вичакловує.

— Та що він там вичакловує, про що ти мовиш… — Чоломир ковтнув хмелю просто з черпаку. — Яке йому до нас діло. Де Громовий хребет, а де ми…

— Сила в нього велика, а стане ще більшою.

— Ти лише лякаєш, а по суті нічого мені не кажеш. В чому погибель? Звідки та Сила? Верховинці он уже сім століть поряд із тими чаклунами живуть, і нічого злого їм не робиться. А ми конче мусимо згинути, так? Звідки у тому певність? Тітіра-дура щось там пробелькотіла! Щось там попричитала… А я, виходить, від тих її причитань маю просто серед зими йти війною на гірські замки, класти родовичів на скелях? Й без того добрих воїв можна на пальцях порахувати.

— Вислухай мене, пресвітлий княже. — Волх підніс свого посоха, наче являв через нього вертикаль Сили, що з’єднує три світи. — Вислухай, заради Хорса, моє відання, за все життя мною здобуте… В давні часи, княже, між світами були прямі дороги, якими древні жерці і пророки мандрували, як ми — лісовими путівцями. Потім люди здрібніли, стали жадібними та заздрісними, і боги закрили прямі шляхи. Вони замкнули нас у Серединному світі. Й від того ми здрібніли ще більше. Колись могутні пророки виходили на прю з богами і перемагали богів. Хто тепер на таке здатний? Благі боги також перестали гостювати у Серединному світі, де запанувала порожнеча. Сила майже вийшла зі священних місць. Там, де колись щиро сяяло, тепер ледь жевріє. Серединним світом нині цікавляться лише дрібні паскудні божки, що бажають крові й злягань зі смертними жінками…

— Пека свого згадав? — вищирився князь і знов потягнувся за черпаком.

— Ні княже, Богомола.

— Хіба він дрібний?

— Він скалічений. Його поранено у великій битві богів, й через рану витекла його первісна Сила. Могутня матір Богомола врятувала сина від остаточного згасання й підтримує його коштом своїх жриць, яких віддає йому на поталу. Він відбирає в них життєву наснагу, потихеньку харчується їхніми душами. Тому й називається ім’ям хижої комахи. Але таке життя для бога є жалюгідним.

— Звісно, — погодився князь і знов хильнув хмелю. Хтось міг би подумати, що Чоломирові нецікаво, проте двічі народжений знав: князь уважно, дуже уважно слухає й зважує кожне вимовлене начальним могитичем слово.

— Кажуть, що кожні тисячу років Богомол, всупереч волі своєї матері, нападає на Серединний світ. Намагається забути про свої муки, творячи жорстокі насилля, проливаючи ріки крові. Він послаблений раною, тому не може проходити крізь кордони світів, коли забажає. Лише тоді, коли відкривається шлях крізь таємну браму, Богомол отримує доступ до нашого світу. Востаннє він пройшов крізь браму в прадавні часи, коли предки теперішніх верховинців в ім’я Богомола напали на південні краї і дійшли до теплих морів. Тоді браму відкрили могутні жерці, які не лише пропустили божка до нашого світу, але й спорядили його дух вмістилищем — людським тілом. Ці жерці, як і теперішні чаклуни, жили на Громовому хребті.

— Навіщо вони це зробили?

— Богомол поділився з ними забороненими знаннями, що дають неозору владу. Завдяки цим знанням жрецький рід з хребта багато століть правив не лише Карпатами, але й суміжними землями. Лише великі правителі Риму змогли взяти приступом їхні замки й винищити чорне чаклунське сім’я. Проте зло не вмерло, воно заснуло й через багато років прокинулось. В замках Громового хребта знов оселились чорні волхви, а в печерах запалали волошебні ватри. Ти, княже, кажеш, що верховинці вже сім століть живуть поряд з чаклунами. Твоя правда, передання горян називають ці століття мирними. Але вони мовчать про ціну, котру платять за мир дідичі верховинців. Про велику ціну. Навіть мені не все відомо, хоча, до прикладу, я знаю, що кожнісінька із дівчат-верховинок перед настанням зрілого віку на кілька місяців відправляється до чаклунів. З Громового хребта вони повертаються до своїх родин жінками, які ніколи не згадують, що з ними там робили. Їхні наречені не вимагають від них цноти, а чоловіки — подружньої вірності. Чи це не приниження для цілого народу? Чи волів би ти, княже, мати мир за таку ціну?

— Ці казки тобі причинна напричитала?

— Я б не турбувався через казки.

— Волоше, я за своє життя випив сотні братин з дідичами верховинців, проте жодного разу не чув від них про таку чорну виру, котра буцімто змушує їх віддавати дівчат на поталу чаклунам.

— Вони твердо мовчать про це перед чужинцями, бо встидаються свого приниження. Вони навіть поміж собою про це не згадують. Кажуть про дівчину, яку відправили до магів: «Пішла стрийкові борг віддати».

— Й що, теперішні відьмаки-громівники так збільшили свою могуть, що подужають, як ті древні жерці, вторувати шлях Богомолові? — запитав Чоломир після довгого мовчання.

— Верховинці кажуть, що півстоліття тому на Громовому хребті сліпа рабиня народила хлопця. Зірки провістили йому небачену долю. Тепер його зовуть Корвоном, й він увійшов до віку зрілості мага.

— Цей відьмак сильніший за тебе?

— Його вміння спираються на магію, котру могитичам суворо забороняють боги. На чорне мистецтво, в основі якого лежить Сила, відібрана в живих разом із кров’ю.

— Сильне ворожбиння?

— Так, княже. Зі свіжої крові можна черпати багато Сили, а головне — черпати швидко. Наші ж волхви беруть Силу у чотирьох первнів — землі, води, вогню і повітря. Лише так годиться за Хорсовим поконом.

— Тобто у чаклунському двобої тобі його не перемогти? — підсумував Чоломир.

— Ні.

— Так навіщо ж ти хочеш йти до Громового хребта? — похитав головою очільник Білого племені. — Сам загинеш й нізащо покладеш життя моїх воїв.



— Я можу знищити той ключ, яким відкривається таємна брама.

— Й що це за ключ?

— Тайна ся лише для волхвів, княже.

— Не повідаєш?

— Ні, княже. Пробач.

— Ну й не треба. — Чоломир важко відкинувся на бильце стольного крісла. — Мені волошебні тайни без потреби… Так скільки тобі знадобиться воїв?

— Десять дюжин з найкращих, княже. З таких, котрі не бояться чаклунських заклять, вміють ходити горами, тримати рядно щити… і влучно стріляють з великих луків.

Князь кивнув. Він краще за двічі народженого розумів, що взяти приступом гірське укріплення без цілких стрільців неможливо.

— Але ж Корвон потім нам мститиме, — припустив він.

— Від нього можна відбитись, його можна вбити, а від Богомола не відіб’ємось і не втечемо.

— А якщо чаклуни знайдуть новий ключ?

— Брама знову відкриється лише через тисячу літ. Тоді про неї подбають волхви наступних часів.

Чоломир замислився.

— Ти, Волоше, пам’ятаю, казав, що чекаєш пришестя Богомола на Рахманний Великдень? — запитав він.

— Маємо випередити чаклунів, княже.

— Наскільки випередити?

— Рушимо до Громового хребта одразу після Стрітення[65].

Князь підвівся, не без зусилля випростав спину. Відтак підійшов до слюдяного віконця, крізь яке пробивалось світло.

— Десяти дюжин може й не вистачити, — примружив око Чоломир. — І воєвода на сей похід має бути не з простих.
Коли Пекич залишив терем, князь довго сидів розмірковуючи. Челядники лише заглядали до світлиці, бачили нахмареного волостелина й тихо відступали до нижніх покоїв. Уже проти ночі Чоломир закликав до себе Томирада. Той увійшов до світлиці розчервонілий, з холоду, у легкому кістяному панцирі, на пластинах якого сріблилась паморозь.

— Сідай, — кивнув князь на вкритий ліжниками ослін. — Буде до тебе тверда розмова.

— Слухаю, батьку.

— Ти мене не послухався, далі робиш по-своєму.

— Про що кажеш, батьку?

— Я все відаю, сине. Учора на полюванні ти змовлявся з Гораном.

— Ми завалили дика і…

— Не бреши князеві, потроше! — рикнув Чоломир. — За дурня мене маєш? Горан найняв провідника, мені це відомо. Він хоче послати до того городища, де ховається Доброслава. А ти обіцяв йому своїх джур.

— То обмова…

— Не бреши, не буди мого гніву. — Князь громовою хмарою навис над Томирадом. — Ви змовились проти княжої волі.

— Доброславу захопив чужинець.

— Це їй кара за втечу.

— Не треба було її на залізо вести.

— Пройшлась би, як інші. Он ті дівки, що по залізу бігали, вже до весіль готуються.

— Хтось готується, а хтось на Хорсовому вогні згорів.

— Вона б не згоріла.

— Не згоріла б? Правду кажеш? — не дивлячись на князя, криво всміхнувся княжич. — Вона ж туриця.

— Не віриш батькові?

— Не вірю. Це ти все придумав, щоби ми з Доброславою не побрались.

— Дурне кажеш, сине. Я не був проти.

— Був і є, — промовив Томирад твердо, наче відсторонюючи словом облудне марево. — Не хочеш родичатись з Гораном.

— Я випалював зло, — роздільно карбуючи кожне слово, мовив князь. — Навіть Жаринки не пожалів.

— Чому не пожалів? Пожалів… Вона ж на залізо не ставала. Вчасно вибігла з городища, і за нею чомусь не гнались. Відомо, чому. Ти її попередив. Ти ж її і сховав.

— Брехня.

— А де ж вона тоді?

— Маю вісті про неї від болотних людей. Жаринка загинула.

— Вона тобі вже набридла. Онде нову цибатку маєш. — Томирад вже не відводив очей, поглядом викликаючи батька на нові відвертості. — Чекаєш, коли тобі й про Доброславу таке звідомлять, як про Жаринку?

— Доброслава вже й так не наша. Вона тепер жона волхва-чужинця.

— То стане удовою.

— Плем’я її не прийме.

— Подивимось.

— Добре, сине, подивимось, — скупо кивнув Чоломир. — А поки що посидиш у порубі, щоби дурниць яких не наробив.

— За віщо? — схопився Томирад.

— За коромолу проти князя, — присудив волостелин Білого племені й зробив знак комусь за спиною княжича. — Прийміть!

До світлиці увійшли гридні, поклали руки на плечі Томирадові. Той не пручався. Коли в теремі відновилась тиша, Чоломир покликав челядника, розпорядився:

— Най до мене приведуть того провідника, що його найняв Горан.

Й потягнувся за братиною.

Бо зачув у нижніх покоях жіночий плач. Розмовляти з княгинею на тверезо Чоломир не хотів.



4.4

Тиша, що панувала в лісі, лякала Макарія більше за виття вовків та ревище буревію. В цій тиші таїлося щось для нього незрозуміле. Стежку, що вела до Відьминого дубу, він знав і зимовою, і літньою. На ній завжди були свіжі й численні звірині сліди. Але тепер сніг вкривав стежину незайманим покровом, ближче до дубу він побачив людські сліди. Численні глибокі ум’ятини від чобіт. Вони йшли з боку Білих каменів, а потім вертались. Макарій визначив, що вночі тут ходило не менше п'ятьох людей. З поганим передчуттям візантієць дістався до дубу. Підніматись до відьминої хижі на дубі не було потреби: мертве тіло відьми звисало з дірки, що правила за вхід до неї.

Її застрелили. Крицеве жало стирчало зі спини, на сірому кожусі чорнів кров’яний потік. Дивна важкість упала Макарієві на черце. Він глибоко вдихнув зимне повітря, обійшов дуб, уважно роздивився навколо. Жодних ознак того, що тут були Спірка із Доброславою, він не знайшов. Зате виявив дірку в снігу, звідки видобув замерзлий плювок з характерними коричневими волокнинами. Хтось із вбивць загострював свою чутливість волхвинним грибом.

Лісової відьми візантійцеві було шкода. Жила вона на своєму дереві тихо-мирно, видимого зла нікому не робила. Помагала горянкам по жіночому, варила зілля, сушила гриби і трави. Одного разу Макарію знадобилась порада, й він прийшов до Відьминого дубу. Дав його мешканці бронзового ножика, натомість навчився від неї знімати вроки зливанням воску. Відьма розповіла, з якими примовками брати воду з колодязю, а віск із бджолиного дупла, на який час й котрим способом ставити воду під ліжко вроченого. Пояснила, чим відрізняється лякана вода від стомленої, як над воском читати молитву до сімдесяти духів- громадильників, а як до сімдесяти духів-косарів. А ще навчила пускати застиглим воском вказівного жука, що допомагав швидко виясняти шляхи чаклунських уражень. Відьмовські засоби виявились помічними, особливо для тих нещасних, кого попсували лісові щезники та нічні духи-блудні.

А тепер лісову відьму вбили.
Од Відьминого дубу візантієць рушив до річки, перейшов її по камінню на перекаті, відтак покрокував у напрямі верховинської засіки. Навіть влітку ця дорога була не з легких, а тепер стала майже непрохідною. У деяких логовинах сніг доходив Макарієві до череса. Помагаючи собі рогатиною, він за кілька годин врешті-решт вийшов на торну стежину, яку утоптали на кригу людські ноги. Навколишній наст помережали сліди дрібної звіроти, що їм візантієць зрадів, наче знайденим після довгої розлуки друзям.

Стежина тим часом вела й вела угору. Після полудня суворі столітні ялини залишились позаду, поступившись місцем дрібнішим деревам та ялівцевим заростям. Сірі гірські ребра тут виступили назовні, вже не оплетені корінням й не прикриті мохом. Невдовзі скелі зійшлись з двох боків, утворивши ущелину, відому як Вузькі ворота. Тут з давніх часів верховинці тримали засіку.

Макарій побачив сторожову вежу, зайшовши за лобату брилу, що нависла над стежкою у найвужчому гирлі ущелини. Її побудували з дерева і каміння на виступі гори та пірамідально накрили помальованим в синє дубовим ґонтом[66]. Одним боком вежа тулилась до скельної вертикалі, її бійниці навіть у мороз не закривали щити і запони. Від вежі до протилежного боку Вузьких воріт йшла висока, складена з величезних брил, загата. В ній зробили дубову браму, що відкривалась для простих подорожніх за так, а для купецьких валок — за гроші.

Брама була відкритою, в ній стояли люди. Попереду Макарій побачив високого верховинця у конічній шапці з баранячого смуху. Під чорним кожухом високий носив сердак, оторочений чорною та червоною нитками. Срібна гривна на грудях відзначала маєстат високого. Його темне, ніби вирізане з твердої деревини, лице помережали численні дрібні зморшки, а з-під шапки вилось довге сиве волосся. Ліва ніздря та праве вухо верховинця, за звичаєм знатних горян, були пробиті тонкими золотими кільцями. Спирався він на патерицю, прикрашену посрібленими козячими рогами.

Цього високого верховинця, як знав візантієць, звали Бойвом. Він був спадковим дідичем місцевого племені, батьком Шикорчика й ще двох десятків синів від численних дружин та наложниць. Рід Бойва міцно опосів перевали, збираючи мито та охороняючи шляхи від приблудних торборізів і коромольників. Побачити дідича на Вузьких воротах Макарій не сподівався.

За десять кроків від Бойва візантієць підняв на знак вітання праву руку й ледь схилив голову на знак поваги. Дідич у відповідь лише примружив глибоко запалі очі.

— Нехай бережуть тебе боги, господарю! — мовив Макарій, на крок підійшовши до Бойва.

— Й тобі мир, жерче, — відповів той. — Круки злітаються до мертвячини.

— Про що кажеш? — насторожився візантієць.

— А хіба не відаєш?

— Я ранком був біля Відьминого дубу, бачив там застрелену кимось відьму.

— Ну то й там подивись. — Бойв кивнув на браму.

Макарій пройшов повз верховинців, котрі скоса поглядали на мага, зайшов за ріг укріплення. Там, один біля одного, лежало шість мертвих воїв. Пробиті груди, роздерті горла, прохромлені голови. Усюди сліди крові та рештки розкиданого сторожового багаття. Серед вбитих візантієць упізнав одного із одружених синів Бойва. Минулої весни Макарій вправляв йому звихнуту ногу. Всі вої були з верховинців. Як зрозумів візантієць, нападники або не зазнали втрат, або ж забрали своїх вбитих.

— Хто їх? — запитав він у старшого горянина, що вартував біля трупів.

Той лише знизав плечима.

Макарій повернувся до Бойва, що якраз вислуховував доповідь кремезного горянина. Візантієць почув, що виявили сліди, що вели на східний бік перевалу.

— Я, господарю, також бачив сліди від чобіт, що йшли від Білих каменів до Відьминого дубу й повертали назад, — додав Макарій до слів кремезного.

— Це ж поряд зі старим городищем, — озвався Бойв. — Ти чув щось вночі?

— Ні, не чув, але пропали дві з моїх наложниць.

— Де пропали?

— Вийшли учора до лісу стріляти білок і не повернулись. Не знаю, де вони. Сліди притрусив сніг.

— Підеш за жерцем до старого городища, — наказав дідич кремезному слідопитові. — Подивись, що там робиться й де ті жінки. Слід нікуди не дівся, треба лише вміти його підняти.

— Авжеж, — згідно кивнув горянин. — Піднімемо… Це якісь зайди, господарю. З наших ніхто узимку чобіт не носить.

4.5

Чоловік, якого уранці привели до Чоломира, навіть як на чужинця виглядав дивно. На його куртку, зшиту з м’якої скобленої шкіри, нашили дрібні фібули з фарбованої у жовте й червоне кістки. З тої самої шкіри зроблені були його штани і ковпак, формою подібний до клобуків християнських ченців. Під шкірою провідника мав сплетений з вовни теплий одяг, а на ногах — немилосердно розтоптані чоботи зі свинячої шкіри з відвернутими халявками. Лице в чоловіка було видовженим, блідим, синьооким, тонкі губи не закривали жовтих передніх зубів. Князеві провідник здався подібним на великого безвухого зайця.

Волостелинові Білого племені стало смішно.

— Ти з котрих будеш, чоловіче? — запитав він людину-зайця.

— З гравелів, пресвітлий княже, — мовив той, кумедно шморгнувши носом. — Називають мене Веремком.

— З гравелів? — перепитав Чоломир, й глибока зморшка пролягла його чолом.

Невелике й не войовниче плем’я гравелів, яких ще називали «убіжниками», жило в Карпатах від часів незапам’ятних. Їхні полонини, зусібіч оточені стрімкими горами, просторились у п'яти денних переходах південніше Бескидів. Мова гравелів не була подібною ані до слов’янських говірок, ані до говірок степовиків. Верховинці казали, що гравелі мешкали в горах задовго до карпів і керували ними старі жінки, що століттями зберігали у печерах священний вогонь. Подейкували, що гравелі знали зміїні та вужачі говірки, що вужі  були в їхніх хижах за домовиків, що коли вуж вмирав, то хижу спалювали разом з хатнім причандаллям. З гравелями, людьми іншомовними і незрозумілими, хорвати намагалися справ не мати. Та й ті не виявляли гостинності та потягу до спілкування. Вони час від часу сходили з високогірних плато, купували у підкарпатських долинах ковальське залізо, сіль, вино та домашнє приладдя. За товари гравелі платили хутром і бринзою, рідше — монетним сріблом. Дівчат їм не продавали — подейкували, що гравелі приносять їх у жертву своїм незрозумілим богам. Раз на рік, на Русалії[67], їхні жінки паломничали до святині, знаної серед слов’янських родів як Жаб’є[68]. Кожна з прочанок мусила припасти грудьми і лоном до Жаб’ячого каменя, що дарував їм тілесне здоров’я, плодючість та поживне молоко. Цю традицію шанували всі сусіди гравелів й ніколи не намагались напасти на беззахисних жінок.

Усе це промайнуло у княжій голові, коли Веремко назвався гравелем.

— Добре знаєш гори? — поцікавився Чоломир.

— Від дитинства ними ходжу.

— Бачу, що й мову нашу вивчив. Добре балакаєш.

— Знаю багато говірок, пресвітлий княже. Провідникові без цього ніяк.

— Скільки тобі заплатив Горан?

— Дав срібляк. — Людина-заєць запустив руку під шкіряну куртку, вийняв звідти стертий денарій і показав Чоломирові.

— Не густо.

— Та й робота не надто складна, пресвітлий княже. До старого городища зовсім близько.

— Так навіщо ж ти тоді здався Горанові?

— ?..


— Якщо до городища так близько, навіщо Горанові провідник?

— Ваші вої знають туди одну дорогу, а я чотири.

— Невже? — посміхнувся князь.

— Так, пресвітлий княже. Й серед них є така дорога, котру ніхто, окрім мене, не відає і ніяких застав там немає.

— Ніяких?

— Жодної засіки, жодної варти, пресвітлий княже. Можна вночі прийти, зробити справу і повернутись. Ніхто й знати не буде.

— А до Громового хребта скільки доріг знаєш?

— Куди? — В синіх Веремкових очах промайнуло щось відчужено-крижане.

— Туди, де живе чинтар[69] Корвон.

— Я туди не ходив.

— Усюди ходив, а туди не ходив, так?

— Так, пресвітлий княже.

— А якщо я тобі дам десять срібляків?

— Вибач, пресвітлий…

— Двадцять.

— Ні.


— Літр.

— ?..


— Це, гравеле, цілих сто денаріїв. Ти таких грошей за все життя не бачив… Можу й золотом дати.

— Уклінно дякую, пресвітлий. Але ж… Мертвим ні срібло, ні золото не потрібні. — Тепер людина-заєць дивився Чоломирові просто в очі.

— Невже ті чинтарі такі страшні?

— Й не питай, пресвітлий княже. — Вилиці на Веремковому обличчі стали виразнішими.

— Твоє плем’я їм служить? — примружився волостелин білого племені.

— Ми вільні люди й нікому не служимо, пресвітлий княже, і наші боги забороняють нам наближатись до того місця, яке ви називаєте Громовим хребтом.

— Чому?

— Те місце прокляте від початку часів. Там дірка до пекла. Звідти зло.



— Так кажуть твої боги?

— Кажуть ті, хто спілкується з богами.

— Все збігається… — промимрив Чоломир.

— ?..


— Я не тобі, гравеле… Отже, ти не хочеш провести моїх людей до Громового хребта?

— Вибач мені, пресвітлий княже. — Людина-заєць став на коліна.

— А знаєш когось, хто зміг би? — змовницьки нахилився до нього волостелин Білого племені. — Хто б не боявся?

— Є така людина, — прошепотів Веремко після недовгих роздумів.

— Що за один?

— Він ізгой з гравелів. Живе самотньо у хижі за Чорним лісом, бортничає, полює. Давно відрікся від наших богів і не визнав інших. За гроші проведе куди треба. Дуже гроші любить.

— За що його випхали?

— Спокушав чужих жон, віжлунствував[70] і не мав поваги до старших.

— Знає гірські стежини на півдні?

— Не гірше за мене, пресвітлий княже.

— Він ходив до Громового хребта?

— Казав, що тричі бував там.

— І ти тому віжлунові віриш?

— Вірю, пресвітлий княже.

— Він знається з Корвоном?

— Про се не відаю.

— Якщо приведеш його до мене, отримаєш два срібляки, — пообіцяв князь. — Не три підлоги.

— Дякую тобі, пресвітлий. — Людина-заєць спритно, не допомагаючи собі руками, підвівся з колін. — Я приведу його сюди… за шість днів.

— Ти сказав, — кивнув Чоломир.

— Можу присягнути.

— Не треба.

Вже у дверях світлиці Веремко озирнувся й спитав:

— Так чи можу я провести Горанових челядників до старого городища.

— Ні.


— Твоя воля, пресвітлий княже.

— Так і є. Моя воля, — підтвердив Чоломир. — А того вихудлого срібляка можеш Горанові не вертати.



4.6

— Осьдечки він, слід. — Кремезний слідопит-горянин, який називався Колодієм, відгорнув снігову кору, показав Макарію на крижану шкаралупу, що формою нагадувала маленький човник.

— Вони йшли на південь?

— Ніби й так. — Слідопит промацав наст патичком, відгорнув кору за два кроки від першого сліду. — Моця-пихавиця!

— Що? — Візантієць й собі нахилився над сніговою ямкою, придивився. — Ведмежий слід?

Колодій кивнув, рушив стежкою, знайшов ще ямку.

— Слідище, — видихнув він у густу бороду. — Ведмедик-блудник тутка гуляв. Здоровезний.

Вони пройшли ще зо дві сотні кроків. Під високим дубом помітили лисиць, що обгризали м’ясо зі свіжого ведмежого кістяка. Побачивши людей, лисиці повтікали. Слідопит неквапно оглянув залишки звіра, дерево, все навколо. Знайшов держално ножа, уважно його вивчив.

— Ведмідь за ними вчепився, а вони влізли на дерево. — Колодій показав на дуб. — Живодьор за ними, онде кора іздерта. Там й там теж… Люто до них пнувся, стрибав, ліз. Вони рогатинами його буцали, він узяв їх в облогу. А потім прийшли чужі люди. Моцні вої. Ведмедя ізнищили, обдерли з нього шкуру і жир. Жінок твоїх вони забрали. — Слідопит показав у бік темної логовини. — Он туди їх повели.

— Можемо їх наздогнати?

— Не варто. — Колодій покачав волохатою головою.

— Чому?


— Вони нас ізнищать.

— Їх багато?

— Троє, — впевнено сказав слідопит. — Але я за ними не піду.

— Йдемо тоді до Бойва. Най дасть підмогу.

— Не дасть. Його хапальники не підуть.

— Чому?


— Бо так, — Колодій показав Макарієві держално. — То були не прості люди, вони гремівники, тричі оперезані… Бачиш? — Слідопит підніс роговий циліндр упритул до очей візантійця. — Це Чорнобогові риси й креси. Забудь, чоловіче, за своїх жінок. З них гремівники босорок робитимуть.

— А що, Бойв простить їм смерть свого сина?

— А хто казав, що заставу ізнищили ті, хто вичепив твоїх жінок? — знизав плечима слідопит. — Міркую так: не встигли б вони за одну ніч й нищення таке вчинити, й від Вузьких воріт аж сюди прийти, відьму вбити, ведмедя ізпатрати, ще й жінок твоїх з дубу зняти. То були інші.

— А сліди з воріт наче сюди ведуть, — нагадав візантієць.



— То були інші, — сказав як відрізав Колодій і рушив назад, до Білих каменів.
Всю дорогу до городища слова слідопита не виходили Макарію з голови. З твоїх жінок гремівники, тричі оперезані, босорок робитимуть, сказав Колодій. Перша назва чітко вказувала на джерело нічного нападу — Громовий хребет. «Тричі оперезаними» верховинці називали чаклунів та їхніх слуг. А босорками — себто відьмами, бісицями — горяни спересердя кляли своїх жінок, які, за давнім тутешнім поконом, перед повноліттям побували в руках чаклунів. Цей немилосердний звичай свого часу вельми здивував Макарія. Він розпитував про нього лісову відьму, а та наспівала візантійцеві думу-оповідку про битву рахманів з Гаргоном. Від тієї битви, казала відьма, й настало для верховинців велике згіршення.
В тій думі розповідалось, що в давні-предавні часи до Карпат прийшло дванадцять святих аскетів, що звалися рахманами. Жили вони за морями, у благій землі, тримали суворі пости і молилися там за всіх сущих. До гірського краю привела їх звістка, що з глибокого пекла вирвався страшний демон на ім’я Гаргон. Як і пасує демонові, він спустошував гірські долини, випалював пасовиська та руйнував городища. Настали такі чорні часи, що верховинці вже подумували залишити Карпати і шукати кращої долі у дальніх землях. От і вирішили рахмани помогти гірським мешканцям, загнати Гаргона назад, до пекла. Вони оточили лігво демона й спрямували туди білі блискавки. Але демон володів великою силою. Він вирвався з лігва, вітром зі своїх крил загасив блискавки, розчепірив кігті й напав на рахманів. День і ніч тривала битва, гримів грім, миготіли блискавки, падала злива. Могутніми силами володіли рахмани, але Гаргон потроху почав перемагати. Тоді на поміч рахманам прийшли чаклуни-чинтарі. Вони викликали з печери під Попійваном[71] велетенського павука, який сплів і накинув на крила Гаргона міцнющу сітку. Тепер демон не міг літати й ухилятись від рахманних блискавок. Тіло — вмістилище демона — згоріло, а сам злодійний дух мусив повертатись до свого пекла. Рахмани запитали у чинтарів, якої вдячності ті чекають за свою допомогу. Чаклуни недовго радились і попросили, щоби з того часу всі верховинці віддавали їм незайманих доньок на три місяці у науку. Зажурились горяни, але рахмани взяли з чинтарів клятву, що не стануть вони чинити насилля над тими дівчатами та рушити їхню цноту. Чаклуни присягли в тому й за всі віки, що пройшли від битви з Гаргоном, не порушили цноти жодної з верховинок, що йшли до них у науку. Але, попри це, дівчата вертались до своїх родин дивними. І хоча вони ні словом, ні знаком не давали зрозуміти, що чинтарі навчали їх недоброго, чоловіки-верховинці підозрюють, що беруть шлюби із «зіпсованими» і «босорками». На те є причини. Жінки всіх народів бридяться павуками, лише верховинки беруть павуків на долоні і пришіптують над ними. А ще в них ніколи не гниють зуби, а ті з чоловіків, що захоплюються бражкою, підозріло швидко йдуть до предків, залишаючи молодих удів, що недовго ходять в жалобі й борзо знаходять собі свіжих і непитущих. «Їх ТАМ навчили такого в’їдливого закляття, що нагло зводить пияків зі світу», — кажуть найпроникливіші з мужів верховинських і погладжують родинні обереги з гадючої шкіри.
Риска аж завила, взнавши про заполонення Доброслави і Спірки. Руда лупасила по ліжнику кулаками, стогнала і плакала. Макарій нахмарено сидів поруч, подумки перебираючи різні способи визволити хорваток. Нічого корисного у тих його міркуваннях не виникало.

— Треба їх рятувати, — сказала Риска, коли обтерла лице від сліз.

— А як?

— Треба послати за Томирадом і Цапиком.



— Навіщо?

— Вони воїни, а ти не воїн, — твердо мовила руда. — Ти їх не врятуєш.

— Що зможуть вої супроти чаклунів… — знизав плечима візантієць.

— Воїн може вбити чаклуна. Мечем прохромити чаклунське черево, прострелити чаклунові голову. Закляття повільні, а мечі і стріли швидкі.

— Як я за ними пошлю?

— Зійди з гір побіля Темної діброви, знайди там наших вістових і передаси княжичеві від мене тривогу.

— Тривогу?

— Моє особливе слово до нього. Секретне слово. Він знає.

— Мене ж там схоплять.

— Так ти ж цілий волхв, вони побояться.

— Вони вб’ють мене за те, що я зробив вас своїми наложницями.

— Ти ж не зачепив Доброслави. А мене й Спірку викупив у розбійників. Ти не порушив покону.

— Цапик — то ж Спірчин брат?

— Так.


— Й він також вважатиме, що я не порушив покону?

— Ми — ізгойки, випханки. Цапик знає, на що ми йшли. Ти маєш передати Томирадові таке слово: «Білу турицю чорне боре» й розповісти вістовим про чаклунів. — Руда злізла з ліжника й спробувала опертись на поранену ногу. — Йо! Боляче!

— Тобі ще рано вставати, — зауважив Макарій.

— Так ти йдеш чи не йдеш? — крізь стогін запитала руда. — Ти не хочеш їх рятувати?

— Вже йду, — підвівся візантієць й узяв до рук рогатину. — Й щоб там не трапилось, не виходь з печери.

4.7


Тієї ночі Пекичеві наснилось пророче. Звідкись, певно з Вишнього світу, до його сну завітав Драган, що був начальним Волхвом Білого племені за тих далеких часів, коли малому Лобасові ще й зліва не виголили[72]. Старші могитичі розповідали, що Драган відразу після смерті став навідувати їх у снах, давати поради та наставляти в служінні богам. Без його магічної опіки шлях на захід коштував би Білому племені ще страшніших втрат та згіршень, аніж ті, що довелось зазнати. Хоча Драган ніколи не приходив до Пекича, Волх одразу впізнав свого далекого попередника: таким висохлим, гичкуватим, з довжелезною сніжно-білою бородою старий і лишився у його пам’яті. Всупереч своєму імені, Драган[73] був невисокого зросту. Уві сні він також дивився на Пекича знизу вгору. Але від того не малів Силою, яка навіть зримо виходила з його постаті — Драган випромінював м’яке золотаве світло.

— Зле тому, хто замислив діяння, ширше за його розуміння та вище за його сили, — тихо промовив білобородий жрець. Очі його були темними, непроникними, наче чорне скло, яке мандрівні перекупники привозили зі Сходу.

— Зле… — без вагань погодився Пекич. — Але, отче, що ж маю робити?

— Відречись від Пека, принеси треби отчим богам.

— Так вони не чують.

— Почують, — запевнив Драган.

— Як звелиш, отче.

— Скажи Пекові потрійне слово відречення й накажи всім могитичам зробити те саме. Роду-Вашрі, Індрі і Курукані принеси на требовища по дванадцять кіз білих з чорною відмітиною між рогами, по сімдесят куп збіжжя й по сімдесят мір меду. І проси в отчих богів пробачення великим прошенням й при постах суворих.

— Як звелиш, отче.

— Моли їх про повернення тобі волі у світах вищих і нижчих, про збільшення Сили твоєї.

— Слізно молитиму і поститиму твердо, благий отче.

— Не забувай про срібне волосся.

— Що воно таке?

— Бійся чорних воїв і підступності Корвона, бо могутній він і хитрий…



Можливо, він мав ще щось сказати, але у Серединному світі до Волхова тіла хтось доторкнувся і пророче видіння згасло.
Пекича рідко будили посеред ночі. Люди Білого племені казали, що спілкуватись з жерцями в той час, коли Хорсове Око відпочиває за обрієм, не годиться. Бо таке спілкування нагадує змову проти богів, а ті — як відомо — коромольникам не вибачають.

Тому, коли служка-могитич несміливим доторком перервав його сон, серце Волха стисло недобре передчуття.

— Яку біду приніс? — запитав він служку, накидаючи на плечі кожуха. Каганець в руці могитича освітлював лише його обличчя — широке, стривожене, з кумедно відстовбурченими вухами. А ще світло відбивалось від переляканих очей наложниць, що виглядали з-під ведмежих шкур.

— Там княжий гридень Цапик. — Служка вказав на сінник.

— Який ще Цапик, їжачі боги?

— Каже, що має до тебе невідкладну справу.

— Аж таку невідкладну, що не міг до ранку почекати? — Волхові ноги нарешті втрапили у ногавиці, а відтак й у викладені білячим хутром постоли. — Де він?

— Стоїть знадвору, перед ґанком.

— Знадвору він стоїть, Пек йому в… — промурмотів жрець, відсторонив могитича, пройшов сінником і ступив на заледенілий ґанок. Холод зимової ночі змією заповз йому під кожух.

На майданчику поміж ґанком та частоколом, що обмежував капище, стояв молодий озброєний воїн. Вишивка на комірі свідчила, що він з куничів-ратаїв.

— За якою до мене потребою? — грізно насупився Волх.

— Я Цапик, син Вільга, княжичів джура.

— Й що з того?

— Прислали тривогу з гір.

— Чому до мене прийшов, не до воєвод?

— Спірку з Доброславою забрали на Громовий хребет.

— Як про теє відаєш? — зачувши назву проклятого місця, Пекич одразу зігрівся: аж плечі спітніли.

— З гір прийшов чужинець-відун. Він тепер мій родич, чоловік Спірослави.

— Високо породичався, смерде, — криво всміхнувся Пекич. Він знав, про котрого з відунів каже син Вільга. За чутками зайда-грек, якому горяни подарували старе городище, був вправним костоправом. Проте до істинного відуна йому було, як Цапикові до князя.

— Й де ж той твій родич?

— Він з вістовими на засіці.

— На котрій?

— В Темній діброві.

— Так я ще раз питаю: чому ти до мене прибіг, Цапиче?

— Томирада князь у поруб кинув. Горан лежить при смерті. Я один чаклунів не здолаю.

— Це без сумніву… — Волх почав розуміти нічну появу Вільгового сина. — А мені що за діло до тих випханок?

— Томирад казав, що ти був проти ордалій.

— Тобі казав?

— Так.

— Й хто ще про се чув?



— Розмова була між двома.

Пекич зміряв Цапика уважним поглядом, махнув йому рукою:

— Заходь сюди.

Відтак увійшов до сінника й крикнув наложницям:

— Всі до горішнього терему! Хутчіш!

За хвилину жінки пробігли повз нього до виходу, а Волх з молодим куничем зайшли до світлиці. Там уже запалили олійні світильники, темрява відступила до запіччя й найдальших кутів. Жрець сів на ведмежий ліжник, джурі вказав на підстінну лаву, запитав:

— Не страшно йти на Громовий?

— Ні.


— А як нашлють на тебе прокляття?

— Батько мені казав, що воїнові личить чари і ворожбу долати зброєю.

— Мудро казав, — кивнув жрець. — Любиш сестру?

— Люблю. — Син Вільга здивовано подивився на двічі народженого: мовляв, як можна не любити такої сестри, як Спірка.

— Й кого б іще взяв до такої виправи?

— Всі Томирадові джури готові йти: Веслич, Тревен, Огнавець, Краслав.

— Хтось із вас ходив до тих місць?

— До Шепких воріт усі ходили, а далі — ні.

— Від Шепких до Громового далеченько, — зауважив Волх. Цапик нічого на це не відповів. Він не торопав, куди хилить Пеків служитель.

— Не лише вас з Томирадом образили ті чаклуни, — пояснив Волх. — Князь посилає проти них загін. Вибраних воїв, найкращих. А щоби воям не поробили злого, сам із ним піду…

— Ми теж підемо! — схопився Цапик.

— Не перебивай старших, гридниче! — гримнув на нього Жрець. — Ворог нині у нас небуденний, а про лігво його нічого не знаємо. Ані підходів до Громового, ані засік тамтешніх, ані озброєнь. У тому бачу основу нашої слабкості. Князь знайшов провідника, але віри йому нема.

Цапик хотів запитати: «Чому?», але вирішив промовчати. Не дай Хорсе, Пекич знову озлиться. Боги відають тих жерців, що вони можуть від злості. Абись не зурочив.

— Хочеш запитати, чому не довіряю княжому провідникові? — посміхнувся Волх.

Цапик кивнув, а подумки зойкнув: «Може, він й мислі бачить!»

— По-перше, — почав жрець, — він з гравелів.

— З гравелів? — не стримався джура.

— Бачиш, і ти здивувався. А по-друге, навіть серед гравелів його числять за випханця, віжлуна та затятого безбожника. Непевний се муж.

Волх уважно подивився на приголомшеного сина Вільга, витримав належну паузу й запитав:

— Як мислиш, кого саме з наших, із куничів, можна взяти за провідника?

Джура довго думав, потім сказав:

— Не знаю нікого, хто би ходив аж до Громового. Може, хто з турицьких городищ туди заглядав?

— Отож-бо й воно, — щиро зітхнув жрець. — Самі незнайки навколо. У поважній справі нема й на кого опертися.

— Хіба ж самі не знайдемо дороги? — спалахнув Цапик і відразу зрозумів, що дурню бовкнув.

Пекич похитав головою.

— А коли… вирушає загін? — після хвилинного мовчання насмілився запитати джура.

— Ти знатимеш, — запевнив Пекич.

Помовчав і додав:

— Боги нам поможуть… А за тим гравелем треба тримати око. Ти з побратимами таке подужаєш?

— Будемо пильнувати його яко ворога, — запевнив Цапик, — А можна ще про одне запитати?

— Дивлячись про що.

— Що зробили князеві оті чаклуни?

— Князь, Цапиче, не за себе лише думає, а за все наше плем’я, — повчально мовив жрець. — На те він і князь. Чаклуни вже насилали на нас злі чари й знову пробують наслати. Такого їм попустити не можна.

— Так це через них випробовували дівчат? — Вільгів син глянув двічі народженому просто в очі. Від раптової здогадки Цапикове обличчя немов загострилось.

— Через них, клятих, — не відводячи погляду, запевнив воїна Пекич. Він знав, що в основу праведного діла іноді можна покласти маленьку брехню. Або й кілька маленьких брехень. Боги за таке не карають.

4.8

Чоломир узяв смолоскип у вартового, струсив з нього чадний нагар. Дав знак, і вартовий відімкнув вхід до порубу. Одна сходинка, друга, третя… Ще двері — з міцного дубу, укріплені трьома смугами чорного заліза. Князь не без зусилля відтягнув довгий засув, ногою штовхнув дошку. Холодний сморід виповз з підземної темряви йому назустріч.

— Виходь, — сказав він, посвітивши на Томирада. Той сидів у кутку, підібгавши під себе ноги, дивився на батька злими очима.

— Виходь, кажу, — повторив Чоломир. — Йдемо визволяти твою Доброславу.



4.9

Відлигу приніс південно-східний вітер. Арата відчула його перший подув, полюючи у Горохолиному лісі. Тихо-тихо колихнулось букове віття, грудка снігу впала на стежку перед войовницею. Вона зупинилась, носом втягнула змінене повітря, потім ще раз. Знайшла у ньому ледь присутній дух далеких країв, де лежить під сонцем прогріте каміння, де сухі жовті колючки не відають зим. А ще у зміненому повітрі з’явилось щось лихоманне, неспокійне. Щось таке, що передує пробудженню.

Войовниця подивилась на небо. Хмари там прорідились, утворивши ґратчасте поле — де-не-де навишні боги розсунули сірі пасма, явивши захололій частині Серединного світу небесну блакить. Її була тільки крихта, вузька смужка, але в тій крихті крилась і широка обіцянка, золота вивірка вселенського сподівання.

Арата забігла на найближчий пагорб, з якого відкрився весь східний обрій, піднесла руки долонями до Сходу й заспівала древній гімн Сурі-Сонцю:


Сурі сарвашатра сарвадекара
Сонце всевідаюче, вчителю речей заблукалих
Трікаламкара арохга Авегі-лалаша,
Звідай нам всі три доби, крізь які шлях протягнено…


Карбовані слова гімну невидимими стрілами злітали до неба, до світлої лазурі, що відвіку дарує надію. Тими словами вітали сонце найперші сповідники Карни. Вітали за давньої благословенної доби, коли відлютувала тисячолітня зима й крізь залишки брудної поволоки над світом знову засяяв життєдайний диск.

Двадцять років тому, близь пустельного краю, нарозвидні, мати розбудила маленьку Хамдуну, вимила її тіло, розчесала волосся, одягнула у біле, підперезала потрійним червоним поясом, й вони удвох вийшли вітати схід сонця. Тоді майбутня жриця-войовниця, напружено повторюючи за матір’ю, уперше проспівала цей гімн, уперше прославила Суру. Зробити таке у самому серці Халіфату наважувався далеко не кожний сповідник давньої віри. Якби їх почули всюдисущі шпигуни імамів, Хамдуні та її матері довелось би до дна випити чашу громадського гніву. Тепер, ставши Аратою — дорослою, посвяченою й сильною, — вона співала переможну пісню Сури посеред сніжного лісу, на порозі нових випробувань і весни.

Арата не мала сумніву, що безпомильно розкодувала знак зміненого повітря: передбачений час виповнення вже не наближався крадькома, на м’яких лапах, подібно пустельному левові або росомасі. Час виповнення підстрибнув упритул і розкрив свою ненажерливу пащу.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   32


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка