Швейцарське бюро співробітництва в Україні



Сторінка10/12
Дата конвертації08.03.2016
Розмір2.05 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Крім того, п.п.2.2. наказу ДДУПВП від 14.04.2001 р. № 65 “Про затвердження Положення про організацію виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі в установах кримінально-виконавчої системи” дозволяє засудженим до ДПВ за власним бажанням здійснювати релігійні обряди і таїнства, спілкуватися з представниками релігійних організацій, користуватися релігійною літературою, вести листування (в тому числі з представниками релігійних організацій).

Таким чином, аналіз міжнародних та вітчизняних нормативно правових актів, що визначають взаємодію релігійних організацій з пенітенціарною системою України, свідчить, що основними принципами її є: добровільність участі засуджених, надання їм права на свободу совісті і віросповідання, сприяння адміністрації УВП в роботі релігійних організацій, що здійснюють духовну роботу із засудженими до ДПВ.

На даний час ДУПВП взаємодіє з 25 релігійними конфесіями, 24 з яких є християнськими. 12 з них входять до Міжконфесійної Християнської місії «Духовна та благодійна опіка у місцях позбавлення волі» (Українська Православна Церква, Українська Православна Церква Київський Патріархат, Римо-католицька Церква, Українська Греко-католицька Церква, Євангельські Християни-баптисти, Адвентисти Сьомого Дня, Християни Віри Євангельської та інші) [5].

Місія духовного виховання є рушійним девізом усіх християнських конфесій. Для виконання цього завдання, на наш погляд, обов'язковим є усвідомлення двох положень:




  • саме християнські (насамперед православні) цінності і традиції є основою української культури і моральності;

  • необхідність об'єднання зусиль Державного департаменту України з питань виконання покарань та релігійних організацій з метою формування у засуджених християнських цінностей.

В останнє десятиліття дедалі більше науковців (психологи, соціологи, політологи, педагоги, філософи, правознавці) звертаються до християнських моральних цінностей як найбільш стійких, універсальних, не підвладних політичній і ідеологічній кон'юнктурі. Г.Радов ядром пенітенціарної ідеї вважає християнські цінності [6]. Це означає, що сучасне українське суспільство поступово під­ходить до визнання й освоєння етичних основ християнських цінностей, від яких воно було штучно відлучено протягом багатьох десятиліть, а в біль­шості людей навіть було сформовано різко негативне ставлення до них. У ситуації гострого дефіциту ціннісних установок і орієнтацій христи­янські моральні цінності, які є основою гуманістичних цінностей, відігра­ють дедалі вагомішу роль у сучасному вихованні засуджених до ДПВ.

Отже, ви­никає гостра потреба в залученні християнських цінностей до процесу духовного ви­ховання засуджених до ДПВ.

Представники Української Православної Церкви вже проводять духовну роботу із засудженими до ДПВ (здійснення бесід, таїнств, надання духовної літератури). Історія цієї роботи досить тривала (з перших віків нашої ери) [6]. Зараз, як правило, у кожному секторі ДПВ обладнана православна молитовна кімната.

Необхідно враховувати, що для православного християнина головна мета земного буття – спасіння душі, досягнення життя вічного. Віра для істинного християнина – це не просто малозначуща особливість приватного або сімейного життя. Це основа всього буття. Тому перевиховання засуджених до ДПВ неможливо без залучення їх до вічних цінностей християнства. Поза духовним змістом виховання виявляється позбавленим найвищого сенсу, і тому малоефективним.

Православна система виховання ґрунтується на християнському розумінні антропології людини, яка в свою чергу будується на положеннях, викладених у Святому Писанні (Старий та Новий Заповіт), а також у творах Святих отців. Усі вони приходять до висновку, що людина є образом та подобою Божою. При цьому образом Божим вона є з народження, а стати подобою Божою – діло її життя і мета виховання.

Віра в людину лежить в основі християнства, так само як і в сучасній педагогіці. І основою її є вчення про людину як образ та подобу Божу. Православ'ю притаманна глибока віра в можливості людини бути чистою, щирою, спрямованою до добра. Така спрямованість людини закладена самою її природою, оскільки вона є витвором Божим. Але позитивне в людині не є єдиним та назавжди даним, оскільки душею володіють і сили зла, як свідчить Святе Письмо. Звідси випливає головне завдання виховання – побороти зло в людині і спрямувати її до добра. Це потребує активної творчої діяльності педагога, який мусить покладатися не лише на власні сили, але й на допомогу Бога. Саме слово «виховання» визначає його головну мету – ховати людину від гріха.

Єдність слова і діла – важливий принцип будь-якого виховання, в тому числі і православного. Відомо, що лише добре слово та повчання не може бути дієвим без втілення у конкретних справах – «віра без справ мертва». Сама назва пенітенціарної системи перекладається як «каяття», а це вже суто християнський термін. Це визначає мету пенітенціарної системи – пробудження у душах засуджених поклику до каяття та добра.

Нажаль, в сучасній виховній практиці пенітенціарних установ християнські цінності фігурують лише у вигляді загальнолюдських етичних норм, при цьому майже не зазначається, що ці норми є нормами християнської віри, і без інтеріоризації цих норм вони релятивізуються, перестають бути імперативом для засуджених.

Християнські цінності складаються з заповідей Старого та Нового Заповіту.

Старий Заповіт (Втор.5:6-21) проголошує дві категорії цінностей:

- пов'язані з Богом (поклоніння лише Йому, Його ім'я, присвячений Йому день відпочинку);

- пов'язані з ближнім (батьки, життя, подружня вірність, власність, правда, відсутність заздрості).
Тобто, Старий Заповіт визначає цінності-цілі, а цінності-засоби визначені вже в Новому Заповіті («заповіді блаженств») (Мф.5:3-11): вбогість духу (усвідомлення власної гріховності), смирення, покаянний плач, прагнення до правди Божої, милосердя, чистота серця, прагнення до миру, готовність бути гнаним за правду Божу.

У творах Святих Отців Православної Церкви (Іоанн Дамаскін, Іоанн Лествичник, Євагрій Понтійський, Пахомій Великий, Антоній Великий, Єфрем Сирин, Макарій Великий, Ігнатій Брянчанінов, Серафим Саровський та інші) докладно описаний духовний шлях християнина, який може бути дуже корисним для засуджених до ДПВ. Цьому присвячена спеціальна галузь православної теології – православна аскетика.

Духовний розвиток засудженого у відповідності з християнським вченням повинен початися зі зречення від поклоніння мирському, тому що «світ лежить у злі» (Ін.5:19), і неухильного дотримання найголовніших заповідей: любові до Бога та ближнього (як друга, так і ворога). Крім того, воцерковлений засуджений повинен брати активну участь у житті Християнської Церкви: брати участь у богослужіннях, таїнствах (Хрещення, Сповідь, Причастя, Соборування), творити добрі справи, тому що «віра без справ мертва» (Іак.2:20). Засуджені-християни не можуть ділити своє життя на церковне і мирське, бо заповіді Господні необхідно виконувати скрізь і всюди як у думках та на словах, так і у конкретних вчинках. У засуджених-християн головними рисами особистості повинні бути: віра, надія та любов [4].

Деякі Святі Отці Православної Церкви (Іоанн Затворник, Феофан Затворник, Серафим Садовський) багато років провели у затворі та усамітненні, не виходячи з келій. Ще більше Святих Отців (Іоанн Лествичник, Пахомій Великий, Антоній Великий, Макарій Великий, Сисой Великий) багато років провели в усамітненні далеко від людей, ведучи аскетичний спосіб життя (піст, голод, спрага, холод, спання 3-4 години на добу сидячи, постійна молитва, важка фізична праця та інше). Серед головних шляхів духовного розвитку вони застосовували:



  • каяття (усвідомлення власної гріховності і прагнення до досконалості);

  • боротьба з гріхами та пристрастями (помірність у їжі, піст, цнотливість, байдужість до матеріальних речей, відсутність гніву, лагідність, віра, надія, любов);

  • молитва (не тільки устами, але й розумом та серцем);

  • читання Біблії, творінь Святих Отців.

Безумовно, цей досвід буде дуже корисним для засуджених до ДПВ, які сповідують православну віру. Але застосовувати ці духовні засоби можна лише під керівництвом досвідченого православного духівника (як особисто, так і шляхом листування). Їх самовільне застосування може призвести до психічних розладів.

Таким чином, теоретичні та практичні дослідження дозволяють зробити деякі висновки та практичні рекомендації:

1. Християнські цінності – той виховний ідеал, який визнають всі розвинені країни. Християнство вказує вищу мету виховання – формування особистості людини як образу та подоби Божої.

2. Український народ пронизаний глибоким релігійним почуттям. Християнські духовні цінності і моральні якості є основою української культури і моралі.

3. Пенітенціарні установи – це насамперед виховні заклади, які можуть формувати християнські цінності у засуджених (у тому числі засуджених до ДПВ) замість кримінальних. Світоглядна нейтральність держави не означає її нейтральності стосовно суспільної моралі. Тому духовному вихованню необхідно відвести цільне місце серед напрямків виховання засуджених (в тому числі засуджених до ДПВ).

4. Спочатку рекомендується формувати світогляд засуджених до ДПВ через систему християнських цінностей, а згодом – і характер засудженого до ДПВ як практичне втілення світогляду у життя. Для цього необхідно здійснювати відповідну підготовку кадрів соціально-психологічної служби до впровадження у виховний процес християнських цінностей, враховуючи принципи поступовості і добровільності, а також національні, культурні, освітні, гендерні фактори.

5. З метою формування у засуджених до ДПВ світогляду, що базується на християнських цінностях, необхідно об'єднати зусилля працівників пенітенціарної системи, громадських та релігійних організацій.

6. надати бажаючим засудженим до ДПВ можливість користуватися релігійними засобами масової інформації (газетами, журналами, теле- та радіоканалами, відео- та аудіозаписами).

7. надати бажаючим засудженим до ДПВ можливість більше проводити часу з представниками релігійних організацій, які відвідують їх;

8. надавати змогу представникам релігійних організацій (православних, католицьких, греко-католицьких, мусульманських, протестантських) здійснювати духовне виховання засуджених до ДПВ.


СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ


  1. Беца О.В. Довічне ув’язнення: яким йому бути // Пожизненное заключение. Международные стандарты и практика в Украине и за рубежом. – Донецк: Донецкий мемориал”, 2001. – С. 42-51.

2. Збірник нормативних документів і методичних рекомендацій з питань організації виховної та соціально-психологічної роботи серед осіб, засуджених до позбавлення волі (уклад.: С.Скоков, Ю.Олійник, О.Янчук). – К.: МП «Леся», 2002. – 312 с.

3. Мостепанюк Л.О. Довічне позбавлення волі як вид кримінального покарання: Автореф. дис. … канд. юрид. наук.: 12.00.08 / Національна Академія внутрішніх справ України. – К., 2005. – 23 с.

4. Пахомов І.В. Особливості духовного виховання засуджених-рецидивістів // Проблеми загальної та педагогічної психології. збірник наукових праць Інституту психології ім.Г.С.Костюка АПН України / за ред. С.Д.Максименка. Т.Х, част.4. – К., 2008. – С.418-425.

5. Пахомов І.В. Вплив релігійних організацій на процес ресоціалізації засуджених // Проблеми загальної та педагогічної психології. Збірник наукових праць Інституту психології ім.Г.С.Костюка АПН України / за ред. С.Д.Максименка. Т.Х, част.2. – К., 2008. – С.374-381.

6. Радов Г. Пенітенціарна ідея: думки на тему. – К.: МП «Леся», 1997. – 288с.


  1. Рудник В.И.. Отрицательные последствия применения уголовного наказания в виде лишения свободы и основные меры их нейтрализации: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08. / МВД СССР; Киев. высш. школа им. Ф.Э. Дзержинского. – К., 1990. – 25 с.

  2. Скоков С.И. Исполнение наказания в виде пожизненного лишения свободы // Пожизненное заключение. Международные стандарты и практика в Украине и за рубежом. – Донецк: Донецкий мемориал, 2001. – С. 36-42.

  3. Фролов О.І. Довічне позбавлення волі у вітчизняному законодавстві // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Збірник наукових статей. – Донецьк: ДІВС, 2001. – №2. – С. 307-317.

10. Шевченко О.Т. Смертна кара (кримінально-правове та кримінологічне дослідження): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / УАВС. – К., 1995. – 23 с.
Перкова Наталія Анатоліївна,

викладач циклу загальноправових дисциплін

Білоцерківського училища ППП ДКВС України

ГЕНДЕРНІ АСПЕКТИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИГЛЯДІ ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ
«Кожній людині надаються всі права і всі свободи,

незалежно від...статі...»

(ст.2 Загальної Декларації прав людини)
У 1968 році в науковий обіг американським психологом Робертом Столлером введено термін «гендер». Для позначення соціальних і культурних аспектів статі було й запропоновано слово gender. Гендерне спрямування виокремилося з феміністичного руху.

Поняття гендер означає соціальну стать на відміну від біологічної статі, тобто соціальні можливості кожної статі в освіті, професійній діяльності, доступ до влади, сімейна роль та репродуктивна поведінка.

Поняття гендеру розглядається як вимір соціальних відносин, вкорінених у певній культурі, що має елементи як стабільності, так і змінності. Це означає, що унормування й виконання, співвідповідні мужності та жіночності, можуть бути різні для різних поколінь, різних етнокультурних, релігійних груп та суспільних верств. Компонентами поняття гендер є: гендерні стереотипи, гендерні норми, гендерні ролі та гендерна ідентичність, які в різних суспільствах є різними [10].

Однією із складових поняття «гендер» є гендерний стереотип – це спрощені, однозначні, схематичні уявлення про «чоловіків» та «жінок», сформовані в певній культурі - про місце, належну суспільну поведінку тощо, очікувані від тієї чи іншої гендерної групи, за якою оцінюється її представники. Стереотипи, як правило, є неусвідомлюваними. Їх зміст багатоманітний і містить як традиційні статево-рольові уявлення й очікування, так і оцінки того, як конкретний чоловік або жінка їх виконують. Уявлення про психологічні та поведінкові відмінності статей є основою формування й відтворення гендерно-рольових стереотипів[10]. Наприклад, змалку дитина чує від своїх батьків: «Не плач, чоловіки ніколи не плачуть!»; «не бийся, дівчатка так не поводяться!»

Особливий статус жінки у суспільстві як матері, виховательки підростаючого покоління, трудівниці пред’являє підвищені вимоги до її моральності, поведінки та соціальної відповідальності. Чоловік-злочинець і жінка-злочинець сприймаються в суспільстві абсолютно по-різному, жінка в такому статусі сприймається набагато негативніше, ніж чоловік, для жінки це є взагалі недопустимим. Існує загально прийнята думка (стереотип), що жінка не може бути злочинцем, не може бути засудженою, чоловікові такий статус більш «личить».

Гендерні ролі - це також один з основних складових поняття гендеру. Це набір очікуваних зразків поведінки (гендерних норм) чоловіків і жінок. Зміст гендерних ролей не є сталим. Ці ролі історично змінювані та культурно варіативні, тобто є різними в різних суспільствах. Багатоманітність гендерних ролей у різних культурах та в різні епохи є свідченням того, що наші гендерні ролі формуються культурою, а не є природними, одвічно даними тощо.

Сучасні наукові уявлення про гендерні ролі ґрунтуються на ідеї їх фрагментарності чи розщепленості: немає єдиної ролі чоловіка чи жінки (як це закріплюється гендерними стереотипами). Кожен/кожна з них грає не одну, а цілу низку різноманітних ролей, наприклад: дружини, матері, студентки, працівниці, подруги тощо[10]. У засудженої до ДПВ, можна спостерігати процес атрофії більшості гендерних ролей (втрата роллю її функціональних особливостей). Це може відбуватися в результаті обмеження рольової поведінки, тривалого перебування гендерної ролі в латентному вигляді. Атрофія ролі виникає тоді, коли внаслідок соціальних причин виконання гендерних ролей унеможливлюється. Наприклад, під час тривалого ув’язнення втрачаються такі важливі гендерні ролі як «шлюбна партнерка», «мати», «бабуся», «донька» та ін.

Ще однією складовою «гендера» є гендерна ідентичність – це усвідомлення своєї належності до певної статі та готовність дотримуватись відповідних суспільних гендерних норм. Гендерна ідентичність є одним з вирішальних чинників у становленні соціальних відносин. [10]. Використовуючи це поняття до засуджених жінок, можна говорити про порушення гендерної ідентичності, що призводе до статевих девіацій чи статевих дисгармоній. Статеві девіації- це відхилення від нормативів статевих і гендерних ролей. Рольові девіації можна проілюструвати на такому прикладі, коли засуджена жінка, опиняючись в одностатевому середовищі, причому на тривалий строк, знаходить собі «партнера» в особі жінки. Відбувається зміна компонентів чоловічих та жіночих ролей на протилежні- гомосексуалізм. Гомосексуалізм вважається одним з найпоширеніших випадків таких девіацій. Він проявляється як інверсія спрямованості статевих почуттів, зміна об’єкта цих почуттів (замість представника протилежної статі об’єктом почуття стає людина тієї ж самої статі). Гомосексуалізм, як правило, не призводить до глибинних змін статевої ідентичності, тобто жінки продовжують усвідомлювати себе жінками. Проте це вважається відхиленням від традиційних статево-рольових норм.

Для запобігання таким негативним явищам і повинні запроваджуватися різнобічні заходи, які в цілому і формують гендерну політику.

Відповідно, гендерна політика - це комплексна цілеспрямована діяльність держави, міжнародних та недержавних організацій щодо інтегрування гендерного підходу для ліквідації усіх форм дискримінації за ознакою статі в суспільстві [10] .

Щоб звернутися до проблеми гендеру в місцях позбавлення волі, варто зазначити, що пенітенціарна система є соціальною інституцією, своєрідною соціальною клінікою, яка завжди відображає суспільство в цілому. Але всі суспільні процеси проходять тут набагато гостріше й жорсткіше, зумовлені її закритістю. В жорсткій, закритій в'язничній атмосфері жінки є особливо вразливими. Досвід показує, що чоловіки (як персонал, так і засуджені) часто фізично, емоційно, сексуально ображають жінок-ув'язнених. Інша проблема для жінки пов'язана з її роллю в сім'ї. Оскільки на жінках традиційно все ще лежить відповідальність за сім'ю та дітей, їхнє ув'язнення може потягнути за собою серйозні проблеми як для них, так і для їх сімей. «Якщо батько опинився в місцях позбавлення волі, то мати бере його обов’язки на себе і успішно з ними справляється, нарівні із своїми. Якщо ж трапляється навпаки, то батькові дуже важко буває вирішувати усі сімейні проблеми, які навалилися на нього» [12 с.24]. Тому це вимагає гендерно - диференційованого, а не гендерно - нейтрального ставлення до проблеми, створює методологічні підстави для вдумливої та кропіткої роботи, яка, з одного боку, дає можливість забезпечити весь комплекс людських прав, що мають засуджені, а з іншого, враховувати їх гендерні особливості, застосовувати принципи гендерної адекватності [8]. Принцип гендерної адекватності полягає насамперед в тому, що біологічні особливості чоловіка і жінки не повинні нівелюватися у праві шляхом створення привілеїв чоловікам чи жінкам, а мають ураховуватися шляхом забезпечення адекватності ставлення суспільства до природних особливостей чоловіка і жінки. «Зокрема, здатність жінки народжувати дітей не потребує створення привілеїв для жінки, а лише потребує адекватного ставлення суспільства до цієї здатності. Це ж стосується й певних особливостей біологічної конституції чоловіків» [8 с.23].

Так, наприклад, якщо надати засудженій жінці, яка має малолітню дитину, можливість частіше спілкуватися з нею (шляхом збільшення кількості короткострокових побачень, наданням права на тривалі побачення), то це ні в якому разі не може трактуватися як гендерна дискримінація відносно чоловіків, це всього-на-всього застосування принципу гендерної адекватності. Ми вважаємо, що також слід передбачити на законодавчому рівні надання таким жінкам права на відпустки після відбуття певного строку покарання і при умові позитивної поведінки (щотижневі, щомісячні і т.п.). Це також буде ілюстрацією гендерно- адекватного підходу.

Яким чином повинна здійснюватися гендерна політика? В основу рішення проблем, пов’язаних з гендерною політикою, повинні бути покладені міжнародно-правові стандарти. Україна підписала низку міжнародних документів, що утверджують гендерну рівність [1-5]. Один з цих документів Декларація Тисячоліття - ключові цілі та завдання людського розвитку до 2015 року, яку підписали 189 країн-членів ООН. Забезпечення гендерної рівності стало однією із 8 цілей розвитку України в ІІІ тисячолітті. Це, в свою чергу, стало своєрідною детермінантою для спроби врегулювання гендерних питань на національному рівні. Так, 08.09.2005 р. було прийнято Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» за який проголосувало 286 народних депутатів (1-й проект закону вносився ще в 1999 р.) і цілу низку інших нормативно-правових актів.

Метою нашої роботи було дослідження гендерних аспектів виконання покарання у виді довічного позбавлення волі (далі ДПВ).

Для виконання поставленої мети нами вирішувалися наступні завдання:

1. Проаналізувати законодавчі та нормативно-правові акти, які втілюють гендерну політику в сфері виконання покарання у виді ДПВ.

2. Проаналізувати результати анкетування жінок засуджених до ДПВ.

3.Надати практичні рекомендацій щодо впровадження гендерних принципів у сфері виконання покарання у виді ДПВ.

В ході аналізу нормативно-правової бази, що регламентує відбування покарання у виді ДПВ [6,7], було виявлено недостатню вираженість гендерних аспектів. Складається враження, що кримінально-виконавче законодавство створено тільки для чоловіків. Про це свідчить і граматичне тлумачення текстів кримінально-виконавчих норм - звернення законодавця тільки до «засудженого». Такої категорії як «засуджена» взагалі не існує [11]. Але реальна дійсність свідчить, що правовий статус засуджених жінок різко відрізняється від правового статусу засуджених чоловіків, тому їх проблемам і потребам на законодавчому рівні і в повсякденному житті повинна приділятися особлива увага.

З 23.06 по 24.06.2008 р. працівниками училища було проведено анкетування жінок, засуджених до ДПВ, у загальній кількості 13 респонденток.

В ході анкетування було з'ясовано, що переважна більшість з них (76%) мають середню та середню спеціальну освіту. Переважна меншість (8%) мають незакінчену середню освіту. І лише 15% мають незакінчену вищу освіту. Це свідчить про незначний освітній рівень опитуваних засуджених-жінок. Тому отримання освіти (повної середньої або вищої) може стати для них засобом покращення психічних станів, розширення світогляду, отримання навичок набуття знань та умінь, можливістю спілкування з людьми, які можуть позитивно вплинути на них.

Майже всі опитані засуджені працювали на роботах з низькою кваліфікацією (77%) або взагалі не працювали. Це свідчить про відсутність у них професійної кваліфікації. 38% засуджених вважають, що суспільно-корисна праця найбільш сприяє виправленню, а 46% опитаних жінок відзначають її позитивне значення в подоланні буденності життя. 92% опитаних мають бажання працювати та забезпечені роботою.

Позитивно, що майже всі засуджені-жінки забезпечені роботою, але в установі вони не можуть виконувати висококваліфіковану працю і вимушені займатися працею низької кваліфікації. Ця монотонна рутинна праця ще більше поглиблює їх негативні психічні стани. Тому є необхідність створити певні умови для підвищення кваліфікації засудженим жінкам, які в майбутньому зможуть використовувати здобуті знання і навички на більш цікавих роботах.

В нашому суспільстві, на жаль, існують певні гендерні стереотипи, які поділяють усі види робіт на суто «жіночі» та суто «чоловічі». До суто «жіночих» робіт відносять швацьке ремесло, тому, як правило, засуджені-жінки займаються саме ним, не маючи іншого вибору. Ми вважаємо, що це є порушенням принципу гендерної рівності: засуджені-жінки повинні мати змогу обирати роботу за смаком та здібностями.

Більшість опитаних респонденток не мають сім'ї (85% не одружені або розлучені) і тільки 15% одружені. Але разом з тим 87% підтримують зв'язок з рідними та близькими, причому серед осіб, вперше засуджених цей відсоток є більшим (91%), ніж серед рецидивісток (83%). Згідно з прийнятими у суспільстві гендерними нормами, жінка в першу чергу є дружиною, берегинею сімейного вогнища. Тому, відсутність для жінки коханої людини, повноцінної сім'ї може призвести до тяжких психічних станів (безнадійність, апатія, фрустрація, депресія). Щоб подолати ці стани в спілкуванні із засудженими жінками необхідні такт, доброзичливість, терпіння та заходи психокорекції.

77% опитаних жінок мають дітей. Враховуючі попередні цифри (85% не одружені), можна зробити припущення, що в кращому випадку діти виховуються родичами засудженої, в гіршому їх вихованням займаються дитячі притулки. Зрозуміло, що і в одному і в другому випадках це має дуже негативні наслідки як для дитини, так і для матері. Згідно з нормами кримінально-виконавчого законодавства засуджена до ДПВ має право на 2 короткострокових побачення на рік. Цього явно недостатньо для того, щоб підтримувався психологічний зв'язок «мати-дитина». Важко переоцінити можливість тактильного спілкування матері і дитини (потримати на руках, обійняти, притиснути до себе, поцілувати). Покращити це становище можливо за допомогою надання можливості частіше спілкуватися матері з дитиною (шляхом збільшення кількості короткострокових побачень, наданням права на тривалі побачення та телефонні переговори). Це підтверджує опитування засуджених, 85% з яких вважає, що збільшення кількості побачень позитивно вплине на їхню поведінку. Цікавими є данні, які свідчать що переважна більшість співробітників (78%) погоджується з думкою засуджених і вважають, що збільшення кількості побачень з рідними позитивно вплине на поведінку засуджених до ДПВ.

Лише 15% засуджених жінок раніше відбували покарання, відповідно решта (85%) вперше опинилися в місцях позбавлення волі. В період адаптації до нових умов у багатьох засуджених можуть спостерігатися переважно негативно забарвлені психічні стани, почуття безперспективності, внутрішньої дезорганізації. Позбавлена волі жінка постійно знаходиться в стані очікування, яке може бути різним за психологічним змістом. Це страх можливих страждань, тривога, яка виникає, коли подія, що цікавить засуджену, за своїм результатом невідома. В стані очікування людина може відчувати і нетерплячість. Наприклад, особливу нетерплячість проявляють засуджені в чеканні побачення з родичами, сім'єю. Нетерплячість може протікати у жінок по-різному: від бурної радості до афективно-гальмівних реакцій. Зазначимо, що необхідне проведення спеціальної адаптаційної роботи із знову прибулими до колонії жінками, яка допоможе засудженим легше увійти в новий колектив, сформує стан готовності до життя в нових умовах, активізує позитивні психічні стани. Керування цими позитивними психічними станами необхідне протягом всього строку відбування покарання, тому що ці стани в умовах ізоляції непостійні і часто залежать від середовища. Психологічна підготовка знову прибулих засуджених жінок буде результативною тільки тоді, коли вона буде проводиться систематично та послідовно.

Переважна більшість опитаних респонденток (46%) відбувають покарання у вигляді ДПВ до 5 років, але значна кількість (38%) - більше 10 років та 15% від 5 до 10 років. Більшість засуджених (69%) вважають, що тривалий строк ізоляції призводить до психічних відхилень та аномалій. Пенітенціарна практика свідчить, що для засуджених до ДПВ жінок особливо характерні такі психічні стани, як безнадійність, апатія, туга, смуток, сум. В такому стані людина втрачає перспективу та сенс життя, пригнічується воля, послабляється пам'ять та ін. Тому жінки намагаються якось звільнитися від негативних психічних станів. Проявляється це в тому, що особистість зовсім не реагує, чи навпаки, бурхливо, болісно реагує на зауваження, схильна їх оспорювати. Тому особливу увагу слід приділяти психологічній роботі не тільки з самими засудженими, але й з персоналом. В зв'язку з цим постає необхідність якісного, ретельного підбору та навчання персоналу, здатного виконувати покладені на них функції на високому рівні.

Переважна більшість респонденток (76%) провину у скоєних злочинах не визнають або визнають частково і тільки 24% - визнають повністю. Це значно ускладнює роботу з ними: засуджена, яка не визнає провину у скоєному злочині, не може стати на шлях повноцінного виправлення. Усі заходи, що проводяться з ними (соціальні, психологічні, виховні) ці засуджені сприймають як примусові, тому ефективність їх дуже мала. Отже, головну роботу слід проводити із засудженими саме в напрямку визнання своєї провини. Каяття - це перший крок який веде до виправлення, це те, заради чого в цілому і була створена система пенітенціарних закладів (poenitentia - від латинської «каяття»).

100% опитаних засуджених вважають справедливою мірою покарання для себе - позбавлення волі на певний строк. Одночасно ці ж 100% жінок не вважають себе небезпечними для персоналу та інших засуджених. Це означає, що всі засуджені до ДПВ жінки вважають цей вид покарання для себе занадто суворим і таким, що не відповідає тяжкості скоєного злочину. Тому, можливо, доречно б було в якості альтернативного виду покарання передбачити меньш суворий вид покарання - позбавлення волі на певний строк. Застосування більш гуманного виду покарання (позбавлення волі на певний строк), на наш погляд, цілком би змінило ставлення засуджених жінок до процесу виправлення і ресоціалізації. А саме: у них з'явилася б перспектива звільнення. Це підтверджується наступними цифрами: 92% сподіваються у майбутньому на застосування помилування та умовно-дострокове звільнення і тільки 8%- ні.

Більше половини опитаних жінок (54%) вважають, що виправленню в місцях позбавлення волі найбільш сприяє релігійне виховання та гуманне відношення персоналу. Така ж кількість засуджених (54%) вважає, що саме віра в Бога допомагає їм долати буденність життя. Пенітенціарна практика свідчить, що саме віра в Бога може надати засудженій нового сенсу життя, позитивно вплинути на її поведінку, покращити ставлення до інших людей. Зараз ДДУПВП співпрацює з 25 релігійними конфесіями (православними, католицькими, греко-католицькими, протестантськими, мусульманськими), 12 із них входять до Міжконфесійної християнської місії «Духовна та благодійна опіка у місцях позбавлення волі». Тому необхідно широке залучення вищеназваних релігійних конфесій до духовної роботи із засудженими-жінками і для цього адміністрація повинна створювати сприятливі умови.

Крім релігії, важливим фактором виправлення 30% засуджених-жінок назвали соціально-виховну роботу. Звичайно, форми та методи соціально-виховної роботи із засудженими до ДПВ мають свою специфіку: головний аспект переноситься на індивідуально-виховну роботу (бесіди, доручення, читання книжок ті інше), але є можливості і для групової роботи (тренінги, лекції, бесіди, спортивні та культурні заходи, перегляд телепередач). Тому 46% опитаних жінок відзначають позитивне значення телебачення, книг, газет, а 15% - заняття спортом у подоланні буденності життя.

Позитивними є дані, які вказують на наступне: у 46% засуджених думки про недоцільність життя не виникають взагалі, у 30%- інколи, у 15% - часто. Можна припустити, що психокорекційна робота, спрямована на профілактику самогубств, проводиться, але не в достатньому обсязі. Можливо, необхідно використовувати у роботі із засудженими до ДПВ жінками особливі підходи, форми і методи соціально-виховної та психологічної роботи, які б враховували б особливості психічних станів саме жінок. В зв'язку з цим вважаємо необхідним участь у роботі із засудженим до ДПВ психолога, спеціально підготовленого для роботи з цією категорією засуджених.

28 % опитаних вважають персонал достатньо підготовленим для роботи із засудженими до ДПВ, але 24% - недостатньо підготовленим до цієї роботи. 46% опитаних оцінюють ставлення до них з боку персоналу як позитивне, вважають, що персонал приділяє достатньо уваги вирішенню проблем засуджених. Але, на жаль, 53% опитаних визнають ставлення до них персоналу як байдуже та негативне, вважають, що персонал приділяє недостатньо уваги вирішенню їх проблем.

З погляду пенітенціарної теорії, у тюремній справі головну роль відіграють не засоби й методи, а люди, які там працюють. З одного боку, вони несуть позитивний соціальний стереотип, і, спілкуючись із ними, людина набуває його. З іншого боку, тільки професіонал здатний впливати на певні соціальні патології. «Кажучи про в'язницю, було б правильніше проводити аналогії з охороною здоров'я, адже в'язниця в класичному варіанті - певний вид соціальної клініки. Ми не можемо звинувачувати хворого в лікарні у тому, що він не видужав, завжди відповідальні ті, хто його лікує» [9, с.51]. Тому знову повертаємось до проблеми якісного підбору та підготовки персоналу. Виникає нагальна необхідність підвищення рівня професійної підготовки персоналу, особливо персоналу, який працює із засудженими до ДПВ жінками.

Доведено, що на психіку людини значною мірою впливають комунально-побутові умови, в яких вона знаходиться. Адміністрацією Качанівської виправної колонії (№ 54) УДДУПВП в Харківській області зроблено багато для покращення комунально-побутових умов засуджених-жінок, зокрема засуджених до ДПВ, щоб ці засуджені не відчували себе соціально небезпечними та соціально ізольованими. З цією метою вони мешкають у зручних, гарно облаштованих кімнатах, умови яких наближені до домашніх. Засуджені до ДПВ мають змогу під наглядом представника адміністрації відвідувати церкву, клуб, бібліотеку, медичну частину, заходи громадських та релігійних організацій. Це підтверджують результати досліджень, згідно з якими жінки, засуджені до ДПВ, в цілому задоволені соціально-побутовими умовами. З них харчуванням задоволенні - 69%, 61% - медичним забезпеченням, 77% - комунально-побутовими умовами.
Проведене дослідження дозволяє зробити наступні висновки:

1. Жінки, засуджені до ДПВ, в переважній більшість мають середню та середню спеціальну освіту. Тому хоча майже усі вони забезпечені роботою, але вимушені займатися працею низької кваліфікації.

2. Більшість опитаних респонденток не одружені або розлучені, але підтримують зв'язок з рідними та близькими, мають дітей. Переважна більшість їх вперше опинилися в місцях позбавлення волі, тому вони згодні з тим, що тривалий строк ізоляції призводить до психічних відхилень та аномалій.

3. Переважна більшість респонденток провину у скоєних злочинах не визнають або визнають частково. Усі жінки, засуджені до ДПВ, вважають цей вид покарання для себе занадто суворим і таким, що не відповідає тяжкості скоєного злочину.

4. Більше половини опитаних жінок вважають, що виправленню в місцях позбавлення волі найбільш сприяє релігійне виховання та гуманне відношення персоналу. Вони погоджуються з тим, що саме віра в Бога допомагає їм долати буденність життя. Крім релігії, важливим фактором виправлення третина засуджених-жінок назвали соціально-виховну роботу (телебачення, книги, газети, заняття спортом).

5. Майже у половини засуджених-жінок думки про недоцільність життя не виникають взагалі.

6. Майже третина опитаних вважають персонал достатньо підготовленим для роботи із засудженими до ДПВ, але така ж доля опитаних вважають, що персонал недостатньо підготовлений до цієї роботи. Майже половина опитаних оцінюють ставлення до них з боку персоналу як позитивне. Але, на жаль, половина опитаних оцінюють ставлення до них персоналу як байдуже та негативне.

7. Переважна більшість опитаних задоволені соціально-побутовими умовами.


Зроблені висновки дають можливість надати наступні рекомендації:

  1. Якщо звернутися до норм кримінально-виконавчого законодавства, то привертає на себе увагу те, що проблемі відповідності прав, свобод і законних інтересів чоловіків і жінок приділяється недостатньо уваги. Вважаємо за необхідне, щоб законодавець забезпечив гендерну адекватність в кримінально-виконавчому законодавстві, враховуючі те, що у жінок специфічні фізіологічні та психологічні проблеми, які дуже відрізняються від потреб чоловіків.

  2. Створити в установі необхідні умови (дистанційне навчання, навчання за допомогою мережі Інтернет), щоб засуджені до ДПВ жінки мали можливість скористатися своїм правом на освіту в більшій мірі, ніж це передбачено нормами кримінально-виконавчого законодавства на сьогоднішній день. Система навчальних закладів в установі повинна бути такою, що враховує потреби сучасного ринку праці.

  3. Важливим чинником підвищення мотивації засуджених до навчання є інтелектуалізація їх праці. Потрібен поворот до більш інтелектуальної праці, перепрофілювання виробничої бази пенітенціарних установ на малі цехи, імпортне устаткування. А це передбачає нові додаткові знання, а отже, й підвищення рівня освіченості [8, с.51]. Надання можливості засудженим жінкам обирати роботу за смаком і здібностями і буде одним із пунктів виконання гендерної політики в державі.

  4. Слід застосовувати усі міри, спрямовані на збереження соціально-корисних зв'язків засудженої до ДПВ жінки зі своєю сім'єю, в тому числі шляхом збільшення кількості короткострокових побачень та телефонних переговорів, наданням права на тривалі побачення, наданням права на відпустки після відбуття певного строку покарання і при умові позитивної поведінки (щотижневі, щомісячні і т.п.).

  5. З особами, які вперше опинилися в місцях позбавлення волі, причому в статусі «засудженої до ДПВ», необхідне проведення спеціальної адаптаційної роботи, яка допоможе засудженим не тільки легше увійти в новий колектив, а і сформує готовність до життя в нових умовах, активізує позитивні психічні стани, надасть їй навички керування цима станами протягом всього строку відбування покарання, тому що ці стани в умовах ізоляції непостійні і часто залежать від середовища.

  6. Особливу увагу слід приділяти психологічній роботі не тільки з самими засудженими, але й з персоналом. В зв'язку з цим постає необхідність якісного, ретельного підбору та навчання персоналу, здатного виконувати покладені на них функції на високому рівні.

  7. Головну роботу слід проводити із засудженими саме в напрямку визнання власної провини.

  8. Застосування більш гуманного виду покарання (позбавлення волі на певний строк) або запровадження можливості поетапної змініи умов тримання, на наш погляд, цілком би змінило ставлення засуджених жінок до процесу виправлення і ресоціалізації. А саме: у них з'явилася б перспектива звільнення.

  9. Необхідне широке залучення різних релігійних конфесій до духовної роботи із засудженими-жінками. Адміністрація в свою чергу повинна створити всі умови для цього.

  10. Форми та методи соціально-виховної роботи із засудженими до ДПВ мають свої особливості. Головне місце займає індивідуально-виховна робота, але не слід залишати осторонь і групову роботу, вона також може принести певні позитивні результати.

  11. Психокорекційна робота, спрямована на профілактику самогубств, проводиться, але не в достатньому обсязі. Необхідно пам’ятати, що засуджені до ДВП це особлива категорія, яка потребує особливої уваги. Що стосується засуджених жінок, то крім психологічних особливостей, слід враховувати специфічні фізичні, фізіологічні. Тому, важливо, щоб участь у роботі з такими жінками приймав психолог, спеціально підготовлений для роботи з цією категорією засуджених. Слід зауважити, що значну увагу слід приділити забезпеченню компетентності у виконанні функційних обов’язків персоналом, формуванню орієнтації на гуманність у стосунках із засудженими, розвиток навичок толерантної поведінки та вмінь поводитися в екстремальних ситуаціях.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка