Швейцарське бюро співробітництва в Україні



Сторінка4/12
Дата конвертації08.03.2016
Розмір2.05 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ТЕХНОЛОГІЙ ВИХОВНОЇ РОБОТИ ІЗ ОСОБАМИ, ЗАСУДЖЕНИМИ ДО ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ
Соціально-виховна робота — це цілеспрямована діяльність персоналу органів і установ виконання покарань та інших соціальних інституцій для досягнення мети виправлення і ресоціалізації засуджених.

Соціально-виховна робота спрямована на формування та закріплення в засуджених прагнення до заняття суспільно корисною діяльністю, сумлінного ставлення до праці, дотримання вимог законів та інших прийнятих у суспільстві правил поведінки, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівнів.

Засуджені, які відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі у виправних колоніях максимального рівня безпеки, утримаються окремо від інших засуджених, які відбувають покарання у виправних колоніях такого виду. Засуджені до довічного позбавлення волі розміщуються у приміщеннях камерного типу, як правило, по дві особи і носять одяг спеціального зразка. За заявою засудженого та в інших необхідних випадках з метою захисту засудженого від можливих посягань на його життя з боку інших засуджених чи запобігання вчиненню ним злочину або при наявності медичного висновку за постановою начальника колонії його можуть тримати в одиночній камері.

Абсолютна більшість засуджених цілком працездатні, вони можуть брати активну участь у виробничих процесах. Людей з обмеженою працездатністю майже немає, а якщо такі й зустрічаються, то, як правило, серед засуджених старшого віку. Засуджені за тяжкі насильницькі злочини проти осіб, як правило, ніколи не відмовляються від роботи, навпаки – вони вимагають більшого навантаження. Відмовляються від роботи засуджені, які відбувають покарання за шахрайство, крадіжки, за незаконний обіг наркотичних речовин і деякі інші. Дослідники встановили, що найбільше вбивць серед тих, які працювали, мали робітничі професії. Незважаючи на те, що більшість засуджених має невеликий трудовий стаж (8 - 9 років), працювати вони почали в дуже ранньому віці (деякі з 12 - 14 років вже трудились на важких для дітей роботах). Досягнувши 18 років, вони категорично відмовлялися від роботи.

Засуджені до довічного ув’язнення, як правило, зростали в неблагополучних сім’ях, були свідками пияцтва і колотнеч. Майже кожен другий з них виховувався у неповній сім’ї (з одним з батьків) або дідусем, бабусею, у спеціальних школах, інтернатах. У дитинстві їх часто били товариші по навчанню, батьки; вони ніколи не були в дитинстві „лідерами”. Спиртні напої вони почали вживати у ранньому віці. Окрім того, переважна частина їх негативно зарекомендувала себе ще під час навчання в школі. Кожний четвертий із засуджених ще з дитячих років перебував на обліку в міліції.

Будучи кримінально активними особами, стійко орієнтованими на здійснення злочинів, включали в конспіративну підготовку для здійснення злочинів складні дії, більш змістовні і об’ємні за своїм характером: спеціальну перевірку співучасників, попередню імітацію злочинної дії з метою визначення характеру дій потерпілої сторони. У підготовчих діях вказаних злочинців є такі, що спрямовані на приховування злочинів. Аналіз підстав об’єднання в злочинні групи свідчить, що у половині випадків це відбувалося добровільно. Але з бесід з неодноразово судимими дослідники роблять висновок, що ця категорія засуджених при вчиненні злочинів у майбутньому буде діяти самостійно.

Виховна робота з засудженими на довічне ув’язнення має специфічні особливості. Це обумовлюється не тільки особливостями кримінального та кримінально-процесуального законодавства, умовами утримання, виконання та відбування покарання, але й соціально-психологічними змінами, що відбуваються у житті та особистості таких засуджених. Серед таких змін основними є:

1) засуджені стають особами, які в силу чинного кримінального законодавства України не мають перспективи виходу на волю та залучитися до суспільно-корисної праці;

2) після виголошення вироку судом у засудженого до довічного позбавлення волі втрачається сенс життя (9 випадків з 10);

3) більшість засуджених (86 %) втрачає вже в перший рік відбування покарання будь-які соціальні зв’язки;

4) позбавлення чи значне обмежене спілкування, інформаційний „голод” негативно впливає на морально-психологічне здоров’я засудженого;

5) обмежений простір існування провокує появу різного роду фобій. У декого (37 %) вже на другий рік відбування покарання з’являються галюцинації, пов’язані з минулим життям або з вчиненим злочином. Дехто бачить картини майбутнього (18 %). У таких випадках вже потрібне втручання психіатра.

Основним видом виховної роботи з засудженими на довічне позбавлення волі є індивідуальна робота, що включає бесіду, інтерв’ю, консультування. Але її результативність залежить не тільки від знань, умінь і навичок психолога, але й різноманітності підходів до вирішення конкретної проблеми, які є в арсеналі практичного психолога.

Як свідчить практика, жодна методика з індивідуальної роботи з клієнтом не діє у „чистому вигляді” стосовно засуджених до довічного ув’язнення. Їм вже обридли бесіди, тестування і, як вони кажуть, „моральні нотації”. Будь-які розмови вони намагаються звести до біблійних читань. У 80 % засуджених Біблія стає настільною книгою.

Розглянемо детальніше мотивацію до життя у засуджених на довічне позбавлення волі.

Людина, засуджена за вчинений злочин довічно – решту життя, до смерті живе у винятково складних умовах, в яких депривація полягає, перш за все, у щоденному повторенні одноманітних, раз і назавжди штатних зовнішніх ситуацій. Засуджений, за умовами його утримання, перебуває на межі нервово-психічного стану, який важко витримати. Головна причина – неможливість життєвих змін, що даровані людству. Це призводить до: сенситивності у ставленні до людей, предметів, тварин, природних явищ тощо; нечуттєвості до усього світу; паранояльних проявів у поведінці; шизоподібних розладів особистості.

Особливістю засуджених на довічне позбавлення волі є те, що у них немає постійного психічного стану. Він швидко змінюється. Головна причина полягає в тому, що в’язні постійно переймаються спогадами про минуле, оцінкою ситуацій і подій, що привели їх за грати назавжди. Цікавий факт: багато засуджених починає віддавати перевагу духовній літературі й книгам з психології. Що це – спроба віднайти душевний спокій чи відповісти на запитання „Хто Я?” І перше, і друге. У більшості випадків засуджені покладають відповідальність на суспільство. Вони критикують норми поведінки, які воно їм нав’язує, що призводить до їх відторгнення та неприйняття. Це стосується усіх стосунків між людьми. Мабуть тому вони видають себе за „Робінів Гудів” сучасності, поведінка яких не знайшла розуміння в суспільстві.

Спілкування з засудженими на довічне позбавлення волі негативно впливає на співрозмовника, тому що: формує почуття провини за те, що не в змозі допомогти його рідним і близьким у важких ситуаціях; з’являється хвилювання за те, що хтось лишився одиноким і веде тяжку боротьбу з життєвими труднощами; втрачається самоконтроль та виникає почуття безвиході; норми людської поведінки набувають неадекватної оцінки.

Який вихід? Треба для себе зрозуміти, що відповідальність за вчинений злочин – це не тільки вердикт судочинства заподіяному, він накладає відбиток на сприйняття особистості засудженого. Рикошет від вчиненого впливає на всі сфери особистісного характеру злочинця, а відповідно й на суспільну думку про нього.

Чим це можна пояснити? По-перше, суспільство диктує взаємовідносини з близькими людьми. Існує так званий етичний кодекс суспільних відносин. Нав’язування суспільних ідей без їх усвідомлення призводить до їх відторгнення. Тому кожна соціальна група має, окрім загальноприйнятих норм, власні, які стосуються саме їх. Це основи субкультурного спілкування (субкультурної етики). Вони виникають як протидія тому, що склалося у суспільстві, або, при схожості декларованого, мають іншу поведінкову основу, яка суттєво впливає на результат життя. По-друге, для багатьох засуджених на довічне позбавлення волі суспільне стає приватним та навпаки. Це стосується втрат, любові, сподівань тощо – саме того, що не перетинається з мірою покарання. Мабуть, саме це і викликає масу запитань на кшталт „А судді хто?” Але головним залишається етичний вибір між мірою покарання та методами впливу на засуджених і тим, хто саме має впливати на їх особистість і поведінку. По-третє, для засуджених на довічне позбавлення волі головною цінністю залишається їх внутрішній світ як „найцінніша скарбниця”. У цьому їх біль та радощі. Власне „Я” глибоко приховане. Повсякдення перетинається зі спогадами, майже не втрачається надія на майбутнє. Майже весь час вони перебувають у мріях. Іноді втрачається межа між реальністю і фантазіями, засуджені починають вірити в те, що придумали. Кожен засуджений висловлює думку, що свого часу втратив можливість набути реальні цінності: освіту, справжніх друзів, втратив щось світле і чисте. Усе минуле життя уявляється помилкою.

Насправді, як свідчать спостереження, однією з причин злочинності, у тому числі й повторної, є неосвіченість – як загальна, так і соціальна. Прикро, що ніхто з них не робить для себе висновків і майже відразу після звільнення з місць позбавлення волі (на прикладі тих, хто відсидів тривалий термін за гратами) повертається до звичних поведінкових стереотипів, кола спілкування, звичок тощо. Реалії життя здаються суворішими, ніж вони сподівалися, і потребують певних жертв. Але ніхто з засуджених не готовий до певних втрат тому, що люблять не волю, а себе на волі.

Засуджені на довічне позбавлення волі порівнюють нав’язувані їм правила гри і те, як вони їх виконують. Якщо ці правила не виконуються, вони стають байдужими до розмов, але ніби продовжують уважно слухати. Але в цю мить вони будуть далеко. Це не маска, це відстороненість, відчуженість.

Оцінка людей у засуджених відбувається спочатку візуально, а потім за справами, але тільки тими, що їх стосуються особисто.

Результати психологічного обстеження достатньо детально розкривають суб’єктивні стани засуджених в умовах довічного позбавлення волі. Ці стани характеризуються високою тривожністю та переживаннями загрози, що смутно відчувається. Емоційна нестійкість і ригідність поєднується у них із заклопотаністю і готовністю. Більшість перебуває у стані низької стійкості до стресу, але, поряд з цим, може демонструвати радикальну та непоступливу позицію. Це можна пояснити нездатністю контролювати свою поведінку.

Цю обставину треба використовувати в процесі проведення психолого-педагогічних заходів, які мають бути спрямовані на підвищення рівня емоційної стійкості, стабілізацію психічних станів засуджених і психічне пристосовування в умовах довічного позбавлення волі. Тому такі психологічні ознаки, як слабкий суб’єктивний контроль та схильність приписувати відповідальність за вчинені вбивства іншим, разом з об’єктивними характеристиками вчиненого злочину, є основоположними при оцінці соціальної небезпеки засуджених, які відбувають довічне позбавлення волі.

Практично всі такі засуджені відзначаються жорстокістю, що проявилося в їх злочинних діях. Особи, які вчинили особливо жорстокі дії, відзначаються нездатністю до співпереживання, емоційною холодністю, інтелектуальною тупістю, егоцентризмом, фанатизмом.

Водночас серед таких засуджених можна виокремити категорії злочинців, які не позбавлені позитивних етично-психологічних особливостей, знання яких можна використовувати у виховній роботі. Так, особи, які вчинили вбивства із застосуванням вогнепальної зброї, проявляють схильність до навчання – отже, можуть бути залучені до сфери позитивної активності. Особи, засуджені за вбивства на грунті сімейно-побутових конфліктів, за своєю внутрішньою психологічною структурою орієнтовані на готовність до дотримання соціально-схвалюваних правил поведінки, вони емоційно стійкіші і можуть співпрацювати з адміністрацією. Навпаки, злочинці, які вчинили вбивства у сукупності із згвалтуванням, відзначаються дуже високою тривожністю, що породжується переважно невизначеністю їх соціальних і статеворольових статусів, хронічним невдоволенням собою, особливо сексуальними проблемами. Серед сексуальних вбивць за психологічними параметрами можна виокремити тих, що вчиняли замах на дітей. Прикметно, що у таких злочинців виявлена інфантильність, вони схильні до підкорення, залежні і в той же час обережні, відзначаються підвищеною чутливістю до загроз, потребують заступництва і підтримки, довірливі, у них занижена самооцінка.

Серед тих, що відбувають довічне позбавлення волі, переважають психопати, алкоголіки, особи із залишковими явищами травм черепа. Ця обставина зумовлює необхідність психіатричної допомоги злочинцям. Така ж допомога потрібна й іншим засудженим, оскільки із зростання часу перебування в тюремних камерах і серед них збільшуватиметься частка людей з різними формами розладів психічної діяльності. Такі розлади багато в чому визначають перелічені вище психологічні характеристики і психічні стани позбавлених волі довічно.

З урахуванням особистості і поведінки засуджених за вбивства можна запропонувати деякі методичні рекомендації.

1. Основна спрямованість психолого-педагогічних заходів щодо організації роботи з особами, яким вища міра кримінального покарання в порядку помилування замінена довічним позбавленням волі, має бути пов’язана із запобіганням їх агресії стосовно представників адміністрації колонії, інших засуджених і самих себе, усвідомленням своєї вини і каяттям на цій основі, зосередженням на власних духовних і етичних проблемах, виробленням прагнення компенсувати, наскільки це можливо, завданої ними шкоди.

2. Необхідно посилити психологічну службу за місцем відбування ними покарання. Робота психолога не повинна обмежуватися констатацією психологічних особливостей того чи іншого злочинця, а має носити активний психокорекційний і психотерапевтичний характер.

3. Необхідно проводити виховну роботу із засудженими на довічне позбавлення волі в залежності не тільки від того, до якого типу з числа описаних вище вони належать, але й від характеру самого вбивства: побутового, пов’язаного з розбоєм, згвалтуванням, з хуліганством, а чи найманого, а також від кількості жертв, способу скоєння злочину, проявів жорстокості і садизму.

4. Оскільки провідною рисою особи серійних вбивць є висока тривожність, до них бажано проявляти витримане ставлення, забезпечувати їх соціальну і психологічну визначеність з урахуванням властивостей особи та її типологічної приналежності.

5. Оскільки чимало вбивць є рабами своїх пристрастей, відтак вони не уміють управляти ними та тверезо оцінювати ситуації, що виникають у житті, а також власні переживання, важливим психологічним завданням є виховання самоконтролю у цієї категорії засуджених і здатності своєчасно вийти з-під криміногенної чи конфліктної ситуації. Така залежність часто створює враження випадковості скоєного вбивства, що практично ніколи не відповідає психологічним реаліям.

6. Вельми важливим є своєчасне виявлення і нейтралізація психічних станів, здатних викликати дії суїцидального характеру. Особливої уваги заслуговують злочинці, що вчинили три і більше вбивств, оскільки серед них виявлено максимальну кількість осіб, схильних до суїциду.

7. Така особливість вбивць, як нездатність контролювати свою поведінку (що особливо характерно для злочинців, що належать до другого типу), пояснює їх прагнення (на рівні несвідомого) до зовнішнього контролю своїх нестійких психічних станів. Цю обставину необхідно використовувати в процесі проведення психолого-педагогічних заходів, спрямованих на зниження рівня емоційної нестійкості і стабілізацію їх психічних станів, на завоювання довіри і встановлення співпраці з засудженими.

8. Окремі засуджені проявляють активність у трудовій діяльності, самоосвіті й підвищенні професійної кваліфікації. Проте іноді активність з соціальної може трансформуватися в антисоціальну, що спостерігається у випадках остаточної втрати значення життя, пов’язаного з браком надії на звільнення. Ось чому бажано запобігати будь-яким проявам неадекватної, пов’язаної з демонстрацією просоціальної, поведінки, переконувати у важливості нагромадження знань і навичок для самого себе і в умовах тієї роботи, яка може бути надана в колонії. Таке побажання особливо важливо реалізовувати у роботі із злочинцями нервового типу, що відбувають покарання за вбивства на грунті побутових відносин.

9. Серйозною проблемою в роботі з серійними вбивцями є формування їх належного ставлення до вчиненого злочину. Схильність звинувачувати самого себе виявлена лише в 1,2 % обстежених; іншими словами, практично всі вони проявляють бажання приписувати відповідальність за вчинену серію вбивств іншим, а досягнення в житті пов’язують із зовнішніми обставинами. На це необхідно звернути увагу тому, що вбивства, на відміну від багатьох інших злочинів, здійснюються внаслідок конфліктів, внутрішніх і (або) зовнішніх, що, природно, перешкоджає справжньому розумінню своєї вини і розкаянню. У зв’язку з цим формування настановлення на усвідомлення себе джерелом, причиною позбавлення життя має принципове значення.

10. Серед вбивць питома вага психічно аномальних осіб надзвичайно висока. Серед усіх інших категорій злочинців їх частка значно нижча. Тому для забезпечення ефективної роботи із засудженими за вбивства виявлення і лікування осіб з психічними аномаліями має особливе значення. Психіатр у ВК повинен не тільки фіксувати злочинців із розладами психіки, але й брати участь у здійсненні усіх найважливіших заходів стосовно кожного аномального вбивці (вибір режиму трудової діяльності, вирішення побутових питань, питань про накладення стягнень, заохочень тощо). Саме психіатр спільно з психологом має складати план індивідуальної роботи, коректувати його, здійснювати психотерапію, розмовляти із засудженим тощо.

11. Враховуючи психологічні й соматичні особливості деяких засуджених, треба мати на увазі реактивні стани, що легко розвиваються в них, істеричні припадки, схильність до фантазування з явищами психічної втоми (більш характерний для представників другого і четвертого типів). Найчастіше такі психологічні стани характерні для вбивць дітей і підлітків; серед них переважають особи з травматичним ушкодженням головного мозку. Всі їхні злочини вчинені з особливою жорстокістю, спричиненням страждань і мук, у тому числі заради самих страждань і мук.

12. Враховуючи особливу, а в окремих випадках неадекватну та гостру реакцію на „хибні” дисциплінарні стягнення, необхідно використовувати чіткі критерії в оцінці їх індивідуальної поведінки. Формулювання причин стягнень мають бути вичерпно мотивовані. Підвищений контроль з боку адміністрації належить здійснювати особливо стосовно осіб, які у минулому чинили опір представникам влади, скоювали злочини, пов’язані з бандитизмом, вбивством працівників правоохоронних органів, чинили дії, спрямовані на дезорганізацію діяльності виправних колоній.

13. Оскільки багато засуджених (переважно за вбивства у сукупності з розбоями, за вбивства на грунті побутових відносин) готові дотримуватися правил поведінки, ці обставини слід у повній мірі використовувати в індивідуальній роботі з ними, в процесі їх навчання, підвищення рівня освіти.

14. Необхідно відстежувати і своєчасно запобігати входження засуджених в конфлікти, пов’язані з відновленням соціальної справедливості. Справа в тому, що їх психотравмуючі переживання щодо „несправедливості”, жорстка залежність від цих переживань, обмеженість у виборі способів вирішення конфліктів можуть призвести до ситуацій, схожих за своїми емоційними наслідками з тими засобами, якими вчинено вбивство. В умовах довічного позбавлення волі виходом можуть стати самогубство або демонстративна спроба його здійснення.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Александровский Ю. А. Состояния психической дезаптации и их компенсация (пограничные нервно-психические расстройства). – М., 1976.

2. Блэкборн Р. Психология криминального поведения. – СПб.: Питер, 2004. – 496 с.

3. Гельдер М., Гет Д., Мейо А. Оксфордское руководство по психотерапии. – К.: Сфера, 1997. – Т. 2. – С. 64 - 85.

4. Нельсон-Джоунс Р. Теория и практика консультирования: Пер. с англ. – СПб.: Питер, 2000. – 464 с.

5. Словарь психолога-практика Сост. С. Ю. Головин. – 2-е изд., перераб. и доп. – Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2001 – 976 с.

6. Херсонский Б. Г. Лекции по клинической психологии. – Одесса: ОГУ им. И. Мечникова, 1999.



Вакуленко О.В.,

кандидат педагогічних наук,

доцент Інституту соціальної роботи та управління НПУ імені М. П. Драгоманова,

головний науковий співробітник Державного інституту розвитку сім’ї та молоді


Технології соціальної роботи

з особами, засудженими до довічного позбавлення волі:

соціальний аналіз
На сьогодні ні у кого не виникає сумнівів щодо доцільності запровадження технологій соціальної роботи у пенітенціарній системі. Так, декілька років тому одним із напрямів соціальної роботи центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді було визначено надання соціальної підтримки неповнолітнім та молоді, які повертаються з місць позбавлення волі. Спеціалісти центрів також проводять соціальну роботу у виховних колоніях для неповнолітніх.

Особливістю соціальних засад роботи з засудженими у виховній колонії є процес перевиховання та ресоціалізації. По закінченню терміну перебування у закладі виникає потреба у підготовці засуджених до виходу із місць позбавлення волі, основним завданням якої є пристосування, адаптація до позитивно спрямованого суспільного життя.

Адаптація це процес пристосування людини або групи людей до нового соціального середовища. Звичайно всі засуджені проходять процес адаптації й до умов перебування у пенітенціарних закладах. Проте є лише одна категорія засуджених для яких адаптація до режиму утримання і довготривалого перебування у пенітенціарній установі стає основою їх життєдіяльності. Це – особи, засуджені до довічного ув’язнення. Адже у такому закладі вони мають прожити все життя тільки сподіваючись на помилування.

Соціальна робота з в’язнями, засудженими до довічного ув’язнення, насамперед, має бути спрямована на надання соціальної допомоги у процесі ресоціалізації та адаптації до умов перебування у виправному закладі.

Основним очікуваним результатом соціальної роботи з такою категорією засуджених має стати прийняття особою правил режиму утримання, підтримка позитивного соціально-психологічного та фізичного стану, усвідомлення скоєного злочину і відповідності покарання, формування неагресивності до власної особи та персоналу, опанування суспільно-корисними формами зайнятості та зв’язків.

Засобами досягнення очікуваних результатів виступають процеси ресоціалізації та соціальної адаптації засуджених. Засобами і методами реалізації технології ресоціалізації та адаптації є соціальна допомога, надання соціальних послуг, соціальний супровід тощо. Вибір адекватних методів втручання, конкретизація їх змісту зумовлюються індивідуальними особливостями ситуації засудженого.

Ресоціалізація спрямована на відновлення у клієнтів якостей, необхідних для нормальної життєдіяльності в суспільстві, засвоєння відповідних цінностей і соціальних ролей, набуття потрібних навичок. Вона передбачає застосування комплексу заходів за двома напрямами: ресоціалізація свідомості особистості (відновлення позитивної системи цінностей, знань, переконань, установок тощо) та ресоціалізація діяльності (відновлення позитивних навичок, умінь, стилю спілкування тощо). Сутність процесу ресоціалізації полягає у поновленні соціального статусу, втрачених соціальних навичок, переорієнтації особистості на забуті позитивні відносини з людьми, види діяльності, референтні групи суспільства.

Соціальна адаптація в даному випадку розуміється як процес пристосування особистості до умов соціального середовища, формування адекватної системи стосунків із соціальними об’єктами, діяльність щодо освоєння стабільних соціальних умов, прийняття норм і цінностей нового соціального середовища. Психологічна і соціальна адаптація знаходяться у взаємозалежності. На характері розвитку соціальної адаптації позначаються індивідуальні психічні ознаки особистості (мислення, увага, пам’ять, почуття), характеристики темпераменту (інтенсивність, темп реакцій, пластичність), риси характеру (цікавість, відповідність, комунікабельність, працелюбність).

Соціальна адаптація може здійснюватися у формі:


  • акомодації (повного підпорядкування вимогам середовища без критичного аналізу);

  • конформізму (вимушеного підпорядкування вимогам середовища);

  • асиміляції (свідомого й добровільного прийняття норм та цінностей середовища на основі особистісної солідарності).

Виходячи із визначення соціальної технології як послідовності певних подій, процес соціальної адаптації зазначеної категорії клієнтів відбувається в три етапи:

 етап орієнтації, коли здійснюється ознайомлення з незвичним соціальним середовищем;

 оціночний етап, коли особистість диференціює компоненти власного соціального досвіду та способу життя згідно з установками та ціннісними орієнтаціями, які раніше склалися, на прийнятні і ті, що відхилятимуться з огляду на нові можливості щодо умов, форм і способів діяльності. Природно, позитивна диференціація здійснюватиметься лише за умов виникнення нових позитивних можливостей. Сприяння створенню таких можливостей стає на цьому етапі одним з основних завдань соціального працівника;

 етап сумісності, на якому об’єкт соціальної роботи досягає стану адаптованості до нових умов життя.

Досягти ресоціалізації та адаптації засуджених довічно до умов перебування у виправному закладі можливо шляхом послідовної реалізації таких завдань:


  • складання соціально-психологічного портрету засудженого;

  • визначення основних соціальних потреб засудженого;

  • визначення основних форм, методів проведення соціально-виховної роботи;

  • формулювання основних соціально-психологічних показників адаптації конкретного засудженого.

Виходячи із практики надання соціальної допомоги різним категоріям клієнтів, технологічний алгоритм соціальної роботи з засудженими довічно може включати такі компоненти:

 збір та аналіз повної інформації про засудженого (вивчення її характеристик, особової справи, медичної картки тощо);

 знайомство із сім’єю, оточенням молодої людини;

 бесіда-знайомство з засудженим (з’ясування індивідуально-психологічних особливостей, мотивації подальшої поведінки, міркувань щодо подальшого життя тощо);

 розробка індивідуальної діагностичної карти;

 підбір методів соціальної роботи щодо адаптації до умов життя у пенітенціарному закладі (засобів впливу на свідомість, почуття, волю);

 здійснення соціальної допомоги (за потребою або на запит засудженого);

 складання плану індивідуальної роботи;

 проведення індивідуальної роботи щодо формування соціальних цінностей, стимулювання розвитку позитивних рис характеру, подолання особистих комплексів, усвідомлення скоєного злочину тощо.

Загалом, враховуючи потребу в формуванні індивідуального підходу у роботі з кожним засудженим довічно, технологія соціальної роботи відповідає алгоритму здійснення соціального супроводу клієнта, що впроваджується центрами соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді з особами, які перебувають у складних життєвих обставинах.

Процес соціального супроводу стандартизований тим, що соціальний працівник виконує ряд типових функцій, зокрема:

1. Оцінююча – визначення конкретних потреб клієнтів і наявних ресурсів.

2. Допоміжна – забезпечення послуг клієнтам, що не здатні самостійно вирішувати свої проблеми.

3. Організаційна – ініціювання зусиль різних установ і фахівців з метою задоволення потреб клієнтів і забезпечення якості послуг.

4. Освітньо-виховна – забезпечення клієнта необхідними знаннями і навичками.

5. Консультативна – надання клієнтам інформації про наявні ресурси і допомогу інших фахівців щодо вибору найбільш ефективного методу допомоги.

6. Посередницька – спрямування клієнтів у відповідні установи і до конкретних фахівців.

7. Координаційна – об’єднання і розподіл зусиль щодо допомоги з боку різних установ і фахівців.

8. Адвокатська – захист прав та інтересів клієнта.

9. Адміністративна – планування, облік і контроль заходів із надання допомоги клієнтам та оцінки її ефективності.

10. Аналітична – збір і аналіз інформації, необхідної для прийняття рішень.

Соціальний супровід передбачає:



  • здійснення соціальної допомоги, надання соціальних послуг відповідно до потреб особистості та характеру самих проблем;

  • соціальне виховання, що включає створення умов та проведення заходів, спрямованих на оволодіння і засвоєння загальнолюдських і спеціальних знань, соціального досвіду з метою формування соціально-позитивних ціннісних орієнтацій;

  • психологічну, соціальну та юридичну підтримку, призначенням якої є надання професійної посередницької допомоги у розв’язанні різноманітних проблем;

  • консультування, у процесі якого виявляються основні напрями подолання складних життєвих обставин особи;

  • збереження, підтримка і захист здоров’я особи, сприяння у досягненні поставленої мети і розкритті її внутрішнього потенціалу тощо.

Зрозуміло, що використати таку технологію соціальної роботи з засудженими до довічного ув’язнення у повному обсязі фактично недоцільно, проте використати окремі елементи та пов’язати їх у цілісну систему можливо і цілком правомірно. Наприклад, розробка, складання та реалізація індивідуального плану соціальної роботи (супроводу) особи, яка засуджена до довічного ув’язнення.

Аналіз попередньо запланованих і отриманих результатів соціальної роботи з засудженими довічно дозволяє зробити висновки про його припинення або доцільність продовження ще на певний термін. Особливістю соціальної роботи з такою категорією засуджених є необхідність постійного проведення моніторингу досягнутих результатів.

Сучасні міжнародні положення утримання засуджених довічно висувають ряд вимог, яких повинна дотримуватися пенітенціарна система України. Соціальна робота має допомогти сприяти соціальні адаптації засуджених довічно. Проте складність проведення роботи з такою категорією засуджених пов’язана з надзвичайною закритістю системи утримання таких в’язнів, особливістю режиму утримання, соціальним спрямуванням та психічним станом засудженого.

Розробка і впровадження технологій соціальної роботи з засудженими довічно вимагає:



  • вивчення, шляхом проведення соціального дослідження, особливостей утримання засуджених довічно, соціально-психологічного стану засуджених, їхніх соціальних потреб;

  • розробка і апробація форм та методів соціальної роботи з такою специфічною категорією в’язнів;

  • підготовка спеціалістів пенітенціарних закладів до проведення соціальної роботи з засудженими до довічного ув’язнення.

Враховуючи закритість пенітенціарних закладів і специфіку утримання довічно ув’язнених, основним замовником і партнером впровадження соціальної підтримки засуджених має виступати Департамент виконання покарань Міністерства внутрішніх справ України.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка