Швейцарське бюро співробітництва в Україні



Сторінка5/12
Дата конвертації08.03.2016
Розмір2.05 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ


  1. Безпалько О. В. Соціальна педагогіка: схеми, таблиці, коментарі: навч. посіб. (для студ. вищ. навч. закл.). – К: Центр учбової літератури, 2008. – 208 с.

  2. Беца О. Соціальна адаптація осіб, звільнених із місць позбавлення волі // Соціальна політика і соціальна робота. – 2002. – № 2. – С.5–14.

  3. Громадська думка: дослідження, аналіз, висновки. – К.: ДЦССМ, 2003 – 164 с.

  4. Збірник нормативних документів і методичних рекомендацій з питань організації виховної та соціально-психологічної роботи серед осіб, засуджених до позбавлення волі. Упор.: С. Скоков, Ю. Олійник, О. Янчук. – К.: МП Леся, 2002. – 312 с.

  5. Овчарова Р. В. Научные основы социально-психологической реабилитации осужденных // Научн.-метод. основы оказания психологической помощи осужденным. – М.: Права человека, 2001. – 156 с.

  6. Рущенко І .П. Соціологія злочинності. – Харків: Нац. ун-т внутр. справ, 2001. – 370 с.

  7. Синьов В., Радов Г., Кривуша В., Беца О. Педагогічні основи ресоціалізації злочинців. – К.: Леся, 1997.

  8. Скоков С., Суботенко О. Психологічна служба в умовах кримінально-виконавчої системи України// Соціальна політика і соціальна робота – № 1. – 2002. – С. 32–42.

  9. Словарь-справочник по социальной работе // Под ред. д-ра ист. наук проф. Е. И. Холостовой.– М. Юрист, 2000.– 424 с.

  10. Соціальна робота з неповнолітніми, які перебувають у місцях позбавлення волі. // За ред. Синьова В. М. – К., 2003. – 222 с.

  11. Технології соціально-педагогічної роботи: Навч. посібник / За заг. ред. А. Й. Капської. – К., 2000. – 372 с.

12. Шахрай В. М. Технології соціальної роботи. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 464 с.
Гжегож Драус,

Голова правління Української Міжконфесійної Християнської місії

Духовна та благодійна опіка у місцях позбавлення волі

ДУХОВНА ТА БЛАГОДІЙНА ОПІКА ЗАСУДЖЕНИХ

ДО ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ
У всьому світі капеланське служіння у в'язницях має за мету:

1. Духовну підтримку ув'язнених.

2. Реалізацію права людини на релігію.

3. Перевиховання, провадження до поведінки, яка відповідала б суспільним нормам.

Здається, що основна ціль пастирської опіки – ресоціалізація – не може бути здійснена відносно осіб, які покарані довічним позбавленням волі, бо за рішенням суду вони мають перебувати у в'язниці до кінця життя. Якщо їх і звільняють, то це рішенням є особливим, винятковим, це відступ від намірів суду. Не маємо сумнівів у доцільності праці над тими, які після передбаченого терміну вийдуть на волю. Суспільство очікує, що вони більше не будуть порушувати норми. А для чого працювати із довічниками?

Із Біблії знаємо про старозавітну відхлань (по євр. „шеоль”) – це місце, в якому перебували душі, котрі не могли ввійти до неба, бо ще не прийшло спасіння. Місце було темним, безвихідним, безнадійним. Його також називали в'язницею. Можна знайти щось подібне між описом відхлані та станом людини, яка відбуває довічне покарання: немає виходу, немає майбутнього. Але до відхлані після хресної смерті сходить Ісус Христос. Розбиває брами, простягає руки до грішників – Адама і Єви, і говорить: «Мир і спасіння нехай будуть з вами!». Він приносить звільнення від гріха і покарання, виводить на волю. Є також ікони, які це відображають. Про це йдеться в Біблії (Пт 3,19).

В християнській духовності ми визнаємо, що щастя людини, її повноцінне життя не залежать від тих умов, в яких вона перебуває. Навіть якщо хтось все життя лежить у ліжку, він може почувати себе щасливим, а хтось здоровий і молодий ходити сумним та пригнобленим. Важливим є стан духовний, а не зовнішні умови. Адже існують закриті монастирі, в яких монахи живуть, працюючи і молячись. Щастя людини не залежить від кількості подорожей, зустрічей та розмов.

Стиль життя монаха в закритих монастирях визначають слова: «Якомога довше перебувай у своїй келії і плач над своїми гріхами. Працюй, щоб диявол не захопив тебе зненацька». Тут можна бути щасливим і святим. У відділеннях довічного позбавлення волі зустрічаю людей, які прибули сюди не добровільно і розпочали свою дорогу не у намірах святості, як у випадку з монахами. Але ми показуємо їм, що вони можуть стати святими, навіть перебуваючи до кінця життя у в'язниці. Треба піклуватися про внутрішню свободу. В Євангелії читаємо, що слуга, якому було пробачено великий борг, не захотів простити своєму брату боргу малого. Він хоч і був зовнішньо звільнений від кари, всередині не став вільним та добрим (Мт).

Можна жити на волі і бути невільником зла, а можна перебувати у в'язниці й бути вільним духовно. Є велика різниця між свободою тілесною і духовною. Тому духовна праця з особами, які мають увесь час перебувати за мурами, скерована на реабілітацію, яка дала б можливість повноцінно жити саме у в'язниці.

Перші в'язниці (їх створили як альтернативний вид покарання, замість смертної кари чи відрізання рук) були побудовані за прикладом стилю життя монастирів. Так, як можна бути добрим, щасливим і навіть святим монахом, так можна стати таким, постійно перебуваючи у в'язниці.

Звичайно, знаємо про величезну різницю між монахами та в’язнями, але схожість між ними у тому, що одні й другі до кінця життя перебувають в обмежених законами умовах. Духовний розвиток може відбуватися і в таких обставинах.

Капелани ведуть ув’язнених довічників до такої мети:

1. Визнання своєї провини.

2. Духовного життя під час відбування покарань.

3. Створення перспективи життя після звільнення.

Наголос робиться на перших двох цілях.

Основна праця відбувається при індивідуальній розмові. Вона не може зводитися лише до обряду. Принципами релігійного служіння є:

1. Час. Треба дати час. Найкраще, коли для капелана праця у в'язниці буде головним завданням, якому він міг би присвятити себе цілковито.

2. Слухання. Капелан має вміти слухати, делікатно ставити запитання, поважаючи внутрішній світ в'язня.

3. Довіра. В усьому демократичному світі капелан зустрічається віч-на-віч із в'язнем, в тому числі і з довічником, у камері, де той перебуває. Особисто я як капелан у Холмі (Польща) протягом чотирьох років по 20 годин щотижня проводив у закритій камері, де були і довічники. В’язень не скривдить капелана (хто чув про такі випадки де-не-будь у світі протягом всієї історії?), тому що буде за це жорстоко покараний іншими в'язнями (без обмежень закону).

Йоан Павло II 40 хвилин розмовляв із Алі Ахча, який перед тим скоїв замах на Папу. Це відбулося 30 грудня 1983 року в зачиненій камері “Rebibia”. Є фотографічне свідчення цього, зроблене через вічко у дверях.

Людина завжди повинна зберігати свою гідність. І не треба втрачати надію. Підходячи з довірою і добром до іншого, можна пробудити ці ж риси і в ньому. Саме такою має бути позиція капелана, який сумлінно виконує своє служіння. І такий спосіб праці можливий у більшості країн світу.


Махлай Роман Васильович,

заступник начальника Білоцерківського училища ППП ДКВС України

по роботі з особовим складом, стройової частини та режиму

ВПЛИВ РЕЖИМУ НА РЕАЛІЗАЦІЮ СОЦІАЛЬНО-ВИХОВНОЇ ТА ПСИХОЛОГІЧНОЇ РОБОТИ ІЗ ЗАСУДЖЕНИМИ ДО ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

Протягом ряду років в Україні тривали нескінченні дискусії щодо відміни смертної кари як такої, що суперечить положенням Конституції України та міжнародним зобов'язанням нашої держави. Новий Кримінальний кодекс України скасував виняткову міру як вид кримінального покарання та запровадив альтернативний вид — довічне позбавлення волі.

Цей еквівалент смертній карі за ступенем суворості покаран­ня має ряд безперечних переваг. Він не усуває засуджену особу остаточно і не суперечить принципу невідворотності покарання за умови встановлення нових обставин скоєння злочину. Довічне позбавлення волі не позбавляє суспільство можливості виправлення судових помилок, які час від часу трапляються. і дає можливість в будь-який час виправити судову помилку. За засудженим зберігається право жити — природне пра­во, яке дає шанс спокутувати вину. Держава, застосовуючи до зло­чинця довічне ув'язнення, здійснює підхід до правосуддя як до інституту, що дає перспективну можливість колись повернути за­судженого до життя в суспільстві.

У ч. 1 ст. 6 Кримінально – виконавчого кодексу (далі -КВК України) визначається поняття виправлення засуджених. Вперше це поняття, достатньо складне з точки зору його юридичного оформлення, закріплено у кримінально-вико­навчому законодавстві.

Під виправленням розуміється процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки.

Виправлення полягає в тому, щоб шляхом примусового впливу на засудженого внести ко­рективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізува­ти негативні настанови, змусити додержуватися положень закону про кримінальну відповідальність, а ще краще, нехай навіть під страхом покарання, прищепити повагу до закону. Досягнення та­кого результату визнається юридичним виправленням, що само по собі є важливим результатом застосування покарання, суттєвий показ­ником його ефективності.

У відповідності до норми ст.6 КВК України основним засобом виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання .

Встановлений порядок виконання та відбування покаран­ня — це не що інше, як режим виконання та відбування покаран­ня, відповідно до визначення, наведеного у ст. 102 КВК України. Режим, який є одним із засобів виправлення засуджених, по суті створює основу та умови застосування всіх інших засобів впливу, тому законодавство приділяє найбільшу увагу його регулю­ванню. Так, у статті 102, що виражає режим у колоніях та його основні вимоги, вказується:

"1. Режим у виправних і виховних колоніях — це встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами порядок вико­нання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засудже­них; постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов'язків; реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку за­суджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засу­джених; різні умови тримання засуджених залежно від виду коло­нії; зміну умов тримання засуджених.

2. Режим у колоніях має зводити до мінімуму різницю між умо­вами життя в колонії і на свободі, що повинно сприяти підвищен­ню відповідальності засуджених за свою поведінку і усвідомлен­ню людської гідності.

3. Режим створює умови для застосування інших засобів ви­правлення і ресоціалізації засуджених."

Визначення у даній статті режиму через категорію «поря­док», у відповідності з тлумаченнями порядку, що містяться у словниках, дозволяє розуміти його як послідовність тих чи інших дій, правил, за яким здійснюється що-небудь. Отже, при такому розумінні режиму він визначає послідовність процесу виконання-відбування покарання чи правила, за якими здійснюється цей про­цес. Разом із тим, таке розуміння режиму не відображає його ха­рактеристики як засобу для досягнення мети покарання або ж за­собу виправлення, у якості якого він визначений частиною 3 ст. 6 КВК України.

Для усунення цієї вади необхідно звернутись до витоків поняття «режим». Оскільки це слово іншо­мовного походження, то з пояснень, які містяться у Словнику ін­шомовних слів, виходить, що під режимом розуміється система правил, заходів, необхідних для досягнення тієї чи іншої мети. Таке розуміння режиму надає можливість визначити й режим по­карання (в даному випадку — довічного позбавлення волі) як встановлену кримінально-виконавчим законодавством сукупність правил по­ведінки засуджених (режим відбування покарання) і заходів, що здійснюються органами й установами виконання покарань, спря­мованими на досягнення цілей покарання (режим виконання по­карання). Дане визначення режиму дозволяє виділити такі сторо­ни режиму, як режим виконання й режим відбування покарання.

За частиною 1 ст. 102 КВК України найважливішою вимогою режиму виконання позбавлення волі (довічного позбавлення волі) є ізоляція засуджених. Зміст довічного позбавлення волі знаходить своє вираження саме в ізоляції засудженого від суспільства шляхом поміщення його у кримінально-виконавчу установу закритого типу.

Позбавлення волі зумовлює застосуван­ня до засудженого досить вагомих правообмежень, що здатні істот­но змінити правовий статус особи. Ізоляція при позбавленні волі об'єктивно приводить до обмеження:

1) можливості пересуватися,

2) можливості спілкуватися,

3) вибору місця проживання,

4) вибору характеру й роду занять,

5) права вільно визначати свій спо­сіб життя,

6) права розпоряджатися своїм часом.

Серед перерахо­ваних найбільш важливим елементом ізоляції при позбавленні волі є істотні обмеження у спілкуванні засудженого з особами, що знаходяться на волі, за межами виправної установи. Без ізоляції засуджених і похідних від неї обмежень не може бути, власне, довічне по­збавлення волі.

Наступною основною вимогою режиму відбування покаран­ня є виконання покладених на засуджених обов'язків. Те, що права й обов'язки засуджених до позбавлення волі визначені у ст. 107 КВК України, безумовно, є позитивним кроком вперед чинного кримінально-виконавчого законодавства, оскільки визначення правил поведінки засуджених на рівні Закону, а не тільки підзаконного нормативного акта — Правил внутрішнього розпорядку — спрямоване на реалізацію принципу законності у діяльності кри­мінально-виконавчих установ.

Ст. 107 КВК України уточнює, деталізує правове положення осіб, позбавлених волі, у порівнянні із загаль­ним правовим статусом засуджених, що визначений у главі 2 КВК України. Отже, засуджені до позбавлення волі зобов'язані: дотримуватися норм, які визначають порядок і умови відбування покарання, роз­порядок дня колонії, правомірних взаємовідносин з іншими засу­дженими, персоналом колонії та іншими особами; утримувати в чистоті і порядку приміщення, дбайливо ставитися до майна коло­нії і предметів, якими вони користуються при виконанні доруче­ної роботи, здійснювати за ними належний догляд і використову­вати їх тільки за призначенням; виконувати всі законні вимоги персоналу колонії; виконувати необхідні роботи по самообслугову­ванню, благоустрою колонії; дотримуватися санітарно-гігієнічних норм; дотримуватися вимог пожежної безпеки і безпеки праці.

Окремі правила поведінки засуджених, зокрема, визначені у ч. 4 ст. 107 КВК України, мають характер заборони, що, власне, відображає притаманну позбавленню волі кару, тобто показує, яких же обмежень прав і свобод зазнають особи, позбавлені волі.

Відбування покарання, коли засуджені зазнають обмежень своїх прав і свобод, знаходить свій прояв не тільки у виконанні по­кладених на засуджених обов'язків, але й у реалізації їхніх прав і законних інтересів, що теж є однією з основних вимог режиму.

Органічним продовженням попередньої основної вимоги ре­жиму є забезпечення безпеки засуджених і персоналу. Таким чи­ном, праву засуджених на особисту безпеку (ст. 10 КВК України) кореспон­дує обов'язок адміністрації установ виконання покарання своєю діяльністю створити та забезпечити стан захищеності життєво важливих інтересів як осіб, позбавлених волі, так і персоналу. Без­пека є фундаментальною основою функціонування кримінально-виконавчої системи. Безпека є властивістю кримінально-виконавчої системи, організованої на принципах цілісності та сталих зв'язків між її структурними під­розділами. Кримінально-виконавча система, таким чином, є сис­темою забезпечення безпеки суб'єктів та учасників кримінально-виконавчої діяльності, спрямованої на реалізацію обмежень прав та свобод, притаманних покаранню.

На забезпечення безпеки засудже­них спрямований нагляд за ними, профілактична та оперативно-розшукова діяльність в колоніях, застосування технічних засобів нагляду й контролю.

Як вже було зазначено раніше, характер і особливості виконання та відбування кримінального покарання визначаються передбаченим законом режимом утримання та правовим статусом засудженого, тому безпосередньо розглянемо порядок і умови відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Засуджені до довічного позбавлення волі відбувають пока­рання у виправних колоніях максимального рівня безпеки.

Засуджені, які відбувають покарання у вигляді довічного по­збавлення волі у виправних колоніях максимального рівня безпе­ки, тримаються окремо від інших засуджених, які відбувають по­карання у виправних колоніях даного виду.

Згідно зі ст. 150 КВК України засуджені до довічного позбавлення волі мають відбувати покарання у виправних колоніях максималь­ного рівня безпеки, причому окремо від інших категорій засудже­них, яким Регіональною комісією з питань розподілу, направлен­ня та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі Державного департаменту України з питань ви­конання покарань визначена для відбування покарання колонія максимального рівня безпеки.

На доповнення цієї норми закону підзаконний нормативний акт - Правила внутрішнього розпорядку установ виконання по­карань визначають місцем відбування покарання у виді довічного позбавлення волі також ізольовані сектори максимального рівня безпеки, що можуть створюватися в колоніях середнього рівня безпеки (у цих установах відбувають покарання засуджені до довіч­ного позбавлення волі чоловіки).

Загалом на осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, по­ширюються права й обов'язки засуджених до позбавлення волі, передбачені ст. 107 КВК України.

Однак умови відбування довіч­ного позбавлення волі мають свою специфіку, тому що вони відрізняють­ся навіть від умов відбування покарання в колонії максимального рівня безпеки інших категорій засуджених.

Так, за ст. 151 КВК проявляється це в тому, що ступінь ізоляції цих осіб як від зовнішнього світу, так і від інших засуджених ви­щий, оскільки засуджені, які відбувають довічне позбавлення волі, розміщуються в камерах, як правило, по дві особи з ураху­ванням вимог ст. 92 КВК, наявності жилої площі та психологічної сумісності, що визначається адміністрацією установи.

На прохання засуджених та в інших необхідних випадках із метою захисту цих осіб від можливих посягань на їхнє життя з боку ін­ших засуджених чи запобігання вчиненню ними нових злочинів, або при наявності медичного висновку за мотивованою постановою начальника колонії їх можуть тримати в одиночних камерах.

Засуджені до довічного позбавлення волі залучаються до праці тільки на території колонії з урахуванням вимог утримання їх у приміщеннях камерного типу. Засуджені до довічного позбавлення волі виводяться на робо­ту у спеціально обладнані виробничі цехи, які розміщуються в ізо­льованих приміщеннях, де встановлюються додаткові засоби охо­рони та забезпечується надійна ізоляція, що унеможливлює кон­такти цієї категорії засуджених з іншими особами, позбавленими волі.

У разі неможливості працевикористання засуджених до довіч­ного позбавлення волі у таких виробничих цехах вони працюють із додержанням вимог санітарних норм і правил охорони праці у ро­бочих камерах при приміщеннях камерного типу, в яких вони про­живають.

Самодіяльні організації (ради колективу відділення та колонії) серед засуджених до довічного по­збавлення волі не створюються.

Для засуджених, які не мають за­гальної середньої освіти, у виправних колоніях утворюються кон­сультаційні пункти.

Засуджені до довічного позбавлення волі мають право:



  • витрачати на місяць для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби гроші, зароблені в колонії, в сумі до п'ятдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати;

  • одержувати один раз на шість місяців короткострокове поба­чення

  • одержувати протягом року дві посилки (передачі) і дві банде­ролі.

Засудженим надається щоденна прогулянка тривалістю одна година, а для хворих на туберкульоз – 2 години.

При сумлінній поведінці і ставленні до праці після відбуття десяти років строку покарання засудженому може бути дозволено додатково витрачати на місяць гроші в сумі двадцяти відсотків мі­німального розміру заробітної плати.

Після фактичного відбуття не менше як двадцяти років пока­рання засуджений до довічного позбавлення волі матиме можли­вість подавати Президенту України клопотання про помилування.

Отже, режим відбування покарання у виді довічного позбавлення волі виконує функції: караль­ну; забезпечення ефективного застосування заходів виправ­ного впливу; виховну функцію; спеціального і загального попередження.

Режим для заходів виправного впливу виступає немов би "точкою опори", завдяки якій організація і сприйняття ви­правного впливу проходить предметніше і полегшує ціле­спрямованість виховного впливу. Більше того, правообмеження в низці благ, що містяться в режимі, спонукають засуджених до намагання поповнити ці блага в сфері виправного впливу. У взаємодії з режимом, заходи виправного впливу сприяють вірному сприйняттю покарання засудженими, переконують в його справедливості і спонукають відбувати покарання без порушень вста­новлених правил поведінки.

Режим спрямований на досягнення мети — виховати у засуджених дисциплінованість, почуття добровільного виконання вимог режиму, виключити можливість вчинення правопорушень у процесі відбування покарання.

Враховуючи порядок виконання та відбування кримінального покарання у вигляді довічного позбавлення волі (режим), специфічні особливості мають соціально - психологічна та виховна робота із засудженими до довічного позбавлення волі.

На відміну від соціально-виховної роботи із засудженими до позбавлення волі на певний строк, яка має метою виправлення й ресоціалізацію засуджених, соціально-психологічна робота із за­судженими до довічного позбавлення волі спрямована на форму­вання та збереження у них соціально-корисних навичок, нейтралі­зацію негативного впливу умов тривалої ізоляції на особистість засуджених, профілактику та попередження їх агресивної пове­дінки щодо персоналу, інших засуджених та щодо себе, усвідом­лення провини за вчинені злочини та спонукати їх до каяття.

Основною формою соціально-психологічної та виховної роботи із засу­дженими є індивідуальна, яка здійснюється з дотриманням відповідних заходів безпе­ки за напрямами:


  • вивчення індивідуальних особливостей засуджених, їх психічних якостей;

  • просвітницька робота;

  • правове вихован­ня;

  • психокорекційна робота.

Організація соціально-психологічної роботи із за­судженими безпосередньо покладається на старшого інспектора із соціально-психологічної роботи та психолога, посади яких уво­дяться відповідно до існуючих штатних нормативів.

Проведення заходів виховного характеру проводиться у спеціально обладнаній кімнаті куди засудженого доставляють у встановленому порядку.

У разі виведення засуджених із камер, конвоювання по території установи та за її межами до них застосо­вуються наручники.

При застосуванні наручників руки засудже­ний тримає за спиною. Конвоювання засуджених здійснюється по одному в супроводі двох молодших інспекторів та кінолога зі служ­бовою собакою.

Ці обмеження, щодо ізоляції та забезпечення нагляду, стосуються і проведення виховних заходів (перебування "довічника" в наручниках, відділеного перегородкою із металевих прутів).

Наслідки спостере­ження за особистістю засуджених та їх поведінкою відображають­ся в індивідуальних програмах соціально-психологічної роботи, на підставі аналізу поведінки засуджених щорічно складається ха­рактеристика.



З метою оптимізації покращення впливу режиму на реалізацію соціально – виховної та психологічної роботи із засудженими до довічного позбавлення волі, нейтралі­зацію негативного впливу умов тривалої ізоляції на особистість засуджених, профілактику та попередження їх агресивної та негативної пове­дінки необхідно :


  • регулярне проведення профілактичних бесід;

  • стимулювання розвитку позитивних рис характеру;

  • здійснення постійного гласного контроль та аналізу їх поведінки;

  • оперативного контролю за намірами "довічників" та своєчасного вжиття заходів щодо недопущення та припинення протиправних дій;

  • забезпечення режиму виконання та відбування покарання на принципах "динамічної безпеки" – тобто режимна безпека основана на замках і ключах, повинна бути доповнена безпекою, основаною на всеохоплюючому знанні персоналом своїх засуджених і їх можливої поведінки [11, с. 22-23].


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка