Швейцарське бюро співробітництва в Україні



Сторінка9/12
Дата конвертації08.03.2016
Розмір2.05 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Закон України від 12.12.1991 року № 1972-12 «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» гарантує всім, хто обстежується на СНІД, конфіденційність результатів медичного огляду, які є службовою таємницею, що охороняється законом.

З метою врегулювання міжвідомчих нормативно-правових аспектів, організації АРТ в закладах кримінально-виконавчої системи Департаментом спільно з МОЗ було видано наказ від 15.11.2005 № 186/607 “Про впровадження АРТ в закладах виконання покарань та слідчих ізоляторах”...

Певний час антиретровірусна терапія не проводилась через її високу вартість та відсутність лабораторної бази для оцінки ефективності проведеного лікування.

На сьогодні порядок організації обстежень засуджених і осіб, узятих під варту, на наявність ВІЛ-інфекції, надання медичної допомоги хворим на ВІЛ-інфекцію/СНІД, призначення та проведення антиретровірусної терапії хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах визначає Інструкція про організацію антиретровірусної терапії хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД осіб, які тримаються в устаноах виконання покарань та слідчих ізоляторах (наказ вiд 15.11.2005  № 186/607).

На сьогоднішній день в установах Департаменту отримують антиретровірусну терапію 118 осіб, з них близько 30 % розпочали терапію на волі.

Департамент завжди відкритий для співробітництва з державним установами, громадськістю та духовенством. На сьогодні Державна кримінально-виконавча служба працює над удосконаленням системи організації надання медичної допомоги ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД, зокрема: забезпечення АРТ-препаратами, проведення лабораторних досліджень, організації консультацій лікарів-інфекціоністів, моніторингу якості АРТ та взаємообміну інформацією.

Упровадження нових принципів, насамперед конфіденційності та доступності медичної допомоги ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД, утримання на загальних засадах сприяло зменшенню напруги серед засуджених та особового складу, більш доброзичливому ставленню до ВІЛ-інфікованих, підвищенню рівня знань про ВІЛ-інфекцію та СНІД, шляхи передачі інфекції та засоби перестороги.

Важливою складовою забезпечення здоров’я та особистої безпеки засуджених є встановлений порядок відбування покарання (режим). Режим, поряд із забезпеченням правопорядку та дисципліни, відіграє значну роль у щепленні засудженим корисних соціальних навичок, які дозволяють зберегти здоров’я. Відповідно до статті 102 Кримінально-виконавчого кодексу режим має зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії і на свободі, сприяти підвищенню відповідальності засуджених за свою поведінку і усвідомленню людської гідності. До речі, ця вимога Кодексу повністю відповідає положенням Європейських в’язничних правил.

На базі територіальних органів охорони здоров’я та навчальних закладів Міністерства охорони здоров’я України організовано навчання лікарів, середнього медичного персоналу та лаборантів бактеріологічних лабораторій установ Державної кримінально-виконавчої служби України. Біля 30 лікарів пройшли навчання на семінарі ”Початок антиретровірусної терапії у дорослих та підлітків”, що проводився регіональним учбово-інформаційним центром з питань допомоги та лікування ВІЛ/СНІД в Євразії.

За результатами оцінювального візиту у кінці 2005 року медичних експертів у рамках співпраці Ради Європи з утвердження верховенства права щодо вдосконалення системи охорони здоров’я в установах виконання покарань, особливо зважаючи на проблеми туберкульозу, ВІЛ/СНІДу та психічного здоров’я підготовлені відповідні рекомендації. З цією метою розроблені та впроваджуються методичні рекомендаціями для медичного персоналу та інших служб по роботі з ВІЛ-інфікованими та хворими на СНІД.

СНІД/ВІЛ – дуже серйозна проблема в царині охорони здоров’я, і позбавлені волі, у яких встановлено наявність ВІЛ, мають отримати доступ до спеціалізованих центрів в системі органів охорони здоров’я, бути об’єктом контролю і лікування з їхнього боку. Нині, наприклад, бюджет пенітенціарних установ не передбачає можливості фінансувати лікування ВІЛ-пацієнтів з допомогою антиретровірусних ліків.


ВІЛ – інфекція серед засуджених може поширюватись унаслідок:

  • незахищених статевих, особливо гомосексуальних стосунків;

  • користування чужим брудним інструментарієм, що використовується для ін’єкціонного введення наркотиків, або користування наркотиками, у розчині яких є вірус (саморобно виготовлені наркотики, коли з однієї ємкості декілька осіб набирають наркотик, а один із них є ВІЛ-інфікованим);

  • користування забрудненими лезами для гоління або голками для татуювання.

Передання ВІЛ-інфекції від особи, яка позбавлена волі, до іншої особи або персоналу у звичайних обставинах виключена. Є теоретичний ризик інфікування при уколі забрудненою голкою, при попаданні інфікованої крові до рани під час бійки.

Предмети, які можна знайти у заарештованих чи засуджених (леза для гоління, які зашиті у відвороті одягу, приклеєні під столами, сховані у шматках мила, у книгах, шпильки та голки, що сховані у лацканах одягу; інструментарій для ін’єкцій схований у кулькових авторучках, у середині різних труб тощо) можуть стать чинниками поранення шкіри або слизових оболонок.

Головним ризиком інфікування персоналу, що проводить обшук є укол голкою або іншим гострим предметом, який може містити на собі залишки крові та попадання крові або інших біологічних речовин до відкритої рани чи садно на шкірі або на слизовій оболонці. Особі, яка буде виконувати обшуки, необхідно дотримуватись певних правил.

Враховуючи те, що інформація про засуджених, які є ВІЛ-інфікованими і хворими на СНІД та утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань, є конфіденційною, то персонал установи, який працює з даним контингентом, наражається на певну небезпеку.

У зв'язку з цим у Наказі Департаменту з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я України від 18. 01. 2001 року № 3/6 “ Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання покарань” вказані рекомендації персоналу для роботи із засудженими:


Заходи перестороги під час проведення обшуку:

  • накрити пластирем усі порізи та садна на шкірі;

  • на час обшуку вдягти шкіряні рукавички, особливо у разі обшуку тих місць, де можливий ризик порізу шкіри;

  • одягати додатково гумові рукавички у разі, якщо існує можливість контакту з кров’ю або іншими біологічними рідинами та субстанціями другої людини;

  • якщо можна “використовувати очі, а не руки” – дивитись, але не торкатись. Наприклад, коли під столом приклеєний якийсь предмет, то спочатку його потрібно уважно роздивитись і лише потім торкатись руками;

  • особливо обережно слід оглядати одяг. Там, де це можливо, запропонувати засудженому самому звільнити свої кишені і показати білизну. Запропонувати засудженому своїми руками промацати свій одяг;

  • усі вилучені речі, у першу чергу – гострі, з ознаками забруднення кров’ю, необхідно з усіма належними пересторогами помістити у контейнер для подальшої утилізації. Бажано, щоб указані предмети поміщав сам ув’язнений. Забороняється використовувати целофановий пакет, як контейнер.

Заходи перестороги при насильницьких діях:

У випадку акту насильства ризик інфікування може виникнути під час ударів, укусів, уколів гострими предметами. Необхідно пам”ятати, що хоча ризик заразитись ВІЛ від уколу або від крові, яка пролилась, досить малий, але він існує. Тому важливо, щоб працівники установ, які мають справу з актами насильства та обшуком, захищали себе за допомогою таких заходів перестороги:



  • необхідно завчасно оцінити можливість ризику;

  • у разі виникнення ситуації, що призвела до конфлікту, - покликати на допомогу;

  • використати спеціальні засоби та спорядження для контролю та запобігання насильству;

  • уникати контакту з кров’ю та біологічними рідинами ув’язнених;

  • у разі розлиття крові потерпілого під час насильницьких дій, спроби самогубства тощо, ізолювати місце розлиття з подальшим його дезінфікуванням та прибиранням.

Якщо контакт з кров'ю, біологічними рідинами чи біологічними матеріалами супроводжувався порушення м цілісності шкіри, то потерпілий повинен:

  • зняти рукавички робочою поверхнею усередину;

  • видавити кров із рани;

  • ушкоджене місце обробити одним із дезінфектантів (70 %-ним розчином етилового спирту, 5 %-ною настоянкою йоду при порізах, 3 %-ним перекисом водню);

  • ретельно вимити руки з милом під проточною водою, а потім протерти їх 70 % -ним розчином етилового спирту;

  • на рану накласти пластир, надіти напальчник;

  • при потребі продовжувати роботу - одягти нові гумові рукавички;

  • терміново повідомити керівництво та медичну частину установи виконання покарань, слідчого ізолятора про аварію для її реєстрації та проведення екстреної профілактики ВІЛ-інфекції.

У разі забруднення кров'ю, біологічними рідинами чи біологічними матеріалами без ушкодження шкіри необхідно:

  • обробити місце забруднення одним із дезінфектантів (70%-ним розчином етилового спирту, 3 %-ним розчином перекису водню, 3 %-ним розчином хлораміну);

  • промити водою з милом і вдруге обробити спиртом.


Соціальний захист осіб, інфікованих вірусом імунодефіциту людини, хворих на СНІД та членів їхніх сімей

У відповідності до ст. 17 Закону України "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення" від 12.12.1991 ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД громадяни України користуються всіма правами та свободами, передбаченими Конституцією та законами України, іншими нормативно-правовими актами України.

Крім загальних прав і свобод, вони мають право також на:

- відшкодування збитків, пов'язаних з обмеженням їх прав, яке мало місце внаслідок розголошення інформації про факт зараження цих осіб вірусом імунодефіциту людини;

- безоплатне забезпечення ліками, необхідними для лікування будь-якого наявного у них захворювання, засобами особистої профілактики та на психосоціальну підтримку;

- безоплатний проїзд до місця лікування і у зворотному напрямку за рахунок лікувальної установи, яка видала направлення на лікування; користування ізольованою жилою кімнатою.

Участь ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД осіб у випробуваннях медичних засобів і методів, науковому вивченні або навчальному процесі, фотографуванні, відео- та кінозйомках проводиться тільки за їх згодою.

Використання крові та інших біологічних матеріалів ВІЛ-інфікованих або хворих на СНІД осіб для наукових досліджень провадиться лише за їх згодою і передбачає компенсацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.


Стаття 18. Забороняється відмова у прийнятті до лікувальних закладів, у поданні медичної допомоги, ущемлення інших прав осіб на підставі того, що вони є ВІЛ-інфікованими чи хворими на СНІД, а також ущемлення прав їх рідних і близьких на цій підставі.

Стаття 19. Неправомірні дії посадових осіб, які порушують права ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, їх рідних і близьких, можуть бути оскаржені до суду.

Стаття 20. Особи, зараження яких ВІЛ-інфекцією сталося внаслідок виконання медичних маніпуляцій, мають право на відшкодування в судовому порядку завданої їх здоров'ю шкоди за рахунок винної особи.

(Частину другу статті 20 виключено на підставі Закону N 2776-III від 15.11.2001)



Стаття 21. Батьки дітей, інфікованих вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, та особи, які їх заміняють, мають право на:

спільне перебування в стаціонарах з дітьми віком до 14 років із звільненням на цей час від роботи з виплатою допомоги по тимчасовій непрацездатності у зв'язку з доглядом за хворою дитиною;

збереження за одним із батьків у разі звільнення його з роботи у зв'язку з доглядом за дитиною віком до 16 років безперервного трудового стажу для нарахування допомоги по тимчасовій непрацездатності за умови влаштування на роботу до досягнення дитиною зазначеного віку.

Стаття 22. Матері, які мають дітей віком до 16 років, заражених вірусом імунодефіциту людини або хворих на СНІД, мають право на одержання щорічної відпустки у літній чи інший зручний для них час. У разі відсутності матері та виховання такої дитини батьком або іншою особою це право надається зазначеним особам.

Стаття 23. Дітям віком до 16 років, інфікованим вірусом імунодефіциту людини або хворим на СНІД, призначається щомісячна державна допомога у розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 24. ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають чи на законних підставах тимчасово перебувають на території України, мають право на соціальний захист у порядку та обсягах, визначених законодавством України та відповідними міжнародними договорами України.

Соціальний захист медичних працівників та інших осіб, виконання професійних обов'язків яких пов'язане з ризиком інфікування вірусом імунодефіциту людини.

Стаття 25. Зараження вірусом імунодефіциту людини медичних і фармацевтичних працівників при виконанні ними професійних обов'язків належить до професійних захворювань.

Стаття 26. Працівники, зайняті поданням медичної допомоги населенню, проведенням лабораторних і наукових досліджень з проблем ВІЛ-інфекції, виробництвом біологічних препаратів для діагностики, лікування і профілактики ВІЛ-інфекції та СНІДу, підлягають обов'язковому страхуванню за рахунок власника (уповноваженого ним органу) закладу охорони здоров'я на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов'язків, а також на випадок настання у зв'язку з цим інвалідності або смерті від захворювань, зумовлених розвитком ВІЛ-інфекції.

Категорії працівників, які підлягають обов'язковому страхуванню, та порядок страхування встановлюються Кабінетом Міністрів України.



Стаття 27. Медичні працівники, які були заражені вірусом імунодефіциту людини або захворіли на СНІД внаслідок виконання професійних обов'язків, мають право на щорічне безкоштовне одержання путівки для санаторно-курортного лікування в спеціалізованих оздоровчих закладах міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, до сфери управління яких належать відповідні медичні служби, а також право на щорічну відпустку загальною тривалістю 56 календарних днів з використанням її у літній або інший зручний для них час.

Стаття 28. Медичні працівники, які були заражені вірусом імунодефіциту людини або захворіли на СНІД внаслідок виконання професійних обов'язків, мають право на першочергове поліпшення житлових умов у порядку, встановленому законодавством України.

Стаття 29. Працівникам, зайнятим поданням медичної допомоги особам, інфікованим вірусом імунодефіциту людини або хворим на СНІД, лабораторною діагностикою ВІЛ-інфекції, проведенням наукових досліджень з використанням інфікованого матеріалу, виробництвом біологічних препаратів для діагностики, лікування та профілактики СНІДу, встановлюється доплата до заробітної плати, надається право на пенсію за віком на пільгових умовах та щорічну додаткову відпустку в порядку, встановленому законодавством України.

Стаття 30. Власник (уповноважений ним орган) закладу охорони здоров'я, персонал якого проводить діагностичні дослідження на ВІЛ-інфекцію, подає лікувальну допомогу ВІЛ-інфікованим та хворим на СНІД, а також контактує з кров'ю та іншими матеріалами від інфікованих осіб, зобов'язаний забезпечити працівників необхідними засобами захисту згідно з переліком та нормативами, встановленими Кабінетом Міністрів України, а також умови для проходження за бажанням таких працівників медичних оглядів з метою виявлення зараження ВІЛ-інфекцією.

При проведенні робіт, зазначених у частині першій цієї статті, працівники, виконання професійних обов'язків яких пов'язане з ризиком інфікування вірусом імунодефіциту людини, зобов'язані користуватися відповідними засобами захисту.



Рекомендації:

  1. Частіше проводити просвітницьку роботу серед засуджених стосовно проблеми ВІЛ/СНІДу із залученням спеціалістів з державних та громадських організацій;

  2. Пропаганда серед засуджених здорового способу життя;

  3. Збільшити фінансування на проведення антиретровірусної терапії серед засуджених;

  4. Забезпечити працівників установ виконання покарань засобами індивідуального захисту для проведення обшуку (шкіряні та латексні рукавички);

  5. Вдосконалити нормативно-правові документи щодо соціального захисту працівників які працюють із ВІЛ-інфікованими та хворими на СНІД засудженими.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ


  1. Закон України від 12.12.1991 року «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення» ( № 1972-12 ) (зі змінами).

  2. Постанова Кабінету міністрів України від 4 березня 2004 р. N 264 "Про затвердження Концепції стратегії дій Уряду, спрямованих на запобігання поширенню ВІЛ-інфекції/СНІДу, на період до 2011 року та Національної програми забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004-2008 роки { Із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ N 1321 ( 1321-2007-п ) від 08.11.2007 }".

  3. Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я України вiд 15.11.2005  № 186/607 "Про організацію антиретровірусної терапії хворих на ВІЛ-інфекцію/СНІД осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах".

  4. Наказ  Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства освіти та науки України, Міністерства в справах сім'ї, молоді та спорту України, Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства праці України вiд 23.11.2007  № 740/1030/4154/321/614а "Про заходи щодо організації профілактики передачі ВІЛ від матері до дитини, медичної допомоги і соціального супроводу ВІЛ-інфікованих дітей та їх сімей

  5. Наказ Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства освіти та науки України, Міністерства в справах сім'ї, молоді та спорту України, Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства праці України вiд 23.11.2007  № 740/1030/4154/321/614а "Інструкція про порядок профілактики передачі ВІЛ від матері до дитини в закладах Державної кримінально-виконавчої служби України".

  6. Наказ Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства освіти та науки України, Міністерства в справах сім'ї, молоді та спорту України, Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства праці України вiд 23.11.2007  № 740/1030/4154/321/614а "Інструкція про порядок надання медико-соціальної допомоги ВІЛ-інфікованим дітям".

  7. Наказ Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства освіти та науки України, Міністерства в справах сім'ї, молоді та спорту України, Державного департаменту України з питань виконання покарань, Мінпраці України  вiд 23.11.2007  № 740/1030/4154/321/614а "Типове положення про міждисциплінарну команду із забезпечення медико-соціальної допомоги ВІЛ-інфікованим дітям та їх сім'ям".

  8. Наказ Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства освіти та науки України, Міністерства в справах сім'ї, молоді та спорту України, Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства праці України; Інструкція  вiд 23.11.2007  № 740/1030/4154/321/614а "Про заходи щодо організації профілактики передачі ВІЛ від матері до дитини, медичної допомоги і соціального супроводу ВІЛ-інфікованих дітей та їх сімей (Додаток 9 до Інструкції)".

  9. Наказ Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров’я України від 18. 01. 2001 року № 3/6 “ Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання покарань”.

  10. Кримінально-виконавчий кодекс від 11.07.2003р.

Пахомов Ілля Володимирович,

викладач циклу психолого-педагогічних дисциплін

Білоцерківського училища ППП ДКВС України,

аспірант Інституту соціальної та політичної психології АПН України

ОСОБЛИВОСТІ ДУХОВНОГО ВИХОВАННЯ ЗАСУДЖЕНИХ ДО ДОВІЧНОГО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ
До найвищих духовних потреб людини належать потреби у пізнанні, спілкуванні, естетичні та релігійні потреби. Незадоволення цих потреб призводить до стану напруги, змін в самооцінці, порушенню емоційних процесів. При довічному позбавленні волі (далі ДПВ) проходить розпад і порушення соціальних зв’язків особи, зміни соціального статусу, соціальних ролей, різноманітні моральні та соціальні втрати, що призводить до дезорганізації свідомості, діяльності і поведінки особи [3;7].

Неминучим супутником фізичної ізоляції засуджених до ДПВ, їх сенсорної деривації, є негативні психічні стани фрустрації, тривожності, страху, нудьги, депресії, приреченості, апатії, агресивності та інші. Зважаючи на це, необхідно виходити з того, що спілкування є однією з обов’язкових умов нормального функціонування психіки людини. Тому існує об’єктивна необхідність у духовному спілкуванні позбавлених волі з іншими особами (і не тільки зі своїми співкамерниками) [10].

Оскільки відбування ДПВ проходить в двомісній камері, то важливим фактором, що впливає на стан і самопочуття кожного з двох засуджених, є обстановка, яка склалася в камері. Відсутність доброзичливості, взаємної підтримки будуть більше сприяти зростанню тривоги, роздратування, емоціональної нестабільності. Згідно з інформаційною теорією, емоції виконують функцію заміщення браку інформації [8;9].

Проведені працівниками Білоцерківського училища ППП ДКВС України анкетування 410 засуджених до ДПВ свідчать про наявність у них психологічної напруженості внаслідок:



  • відсутності соціально-корисних зв'язків із рідними та близькими (13% опитаних);

  • страждань рідних та близьких (70%);

  • несправедливого, на їх думку, покарання (59%);

  • невизначеності перспектив відбування покарання (57%);

  • обмеженості у спілкуванні (48%);

  • режимних обмежень (22%);

  • негативного ставлення персоналу до них (12%).

Це призводить до того, що у 34% опитаних інколи виникають думки про недоцільність життя, а у 15% – часто. Переважна більшість з них (68%) впевнені, що тривала ізоляція призводить до психічних відхилень.

При цьому більше половини опитаних засуджених до ДПВ (55%) вважають, що саме релігійне виховання сприяє їх виправленню. Також більше половини опитаних (54%) зазначили, що долати буденність життя в умовах ізоляції їм допомагає віра в Бога. Але лише 13% опитаних зазначили, що їх регулярно відвідують представники релігійних конфесій, а 28% - що відвідують, але рідко.

Тому метою дослідження був аналіз особливостей духовного виховання засуджених до ДПВ.

Для досягнення визначеної мети мною були поставлені і реалізовані такі основні цілі:


  • узагальнити літературу щодо особливостей духовного виховання засуджених до ДПВ;

  • проаналізувати нормативно-правові документи, на підставі яких здійснюється духовне виховання засуджених до ДПВ;

  • дослідити форми та методи духовного виховання засуджених до ДПВ представниками релігійних організацій;

  • надати практичні рекомендації щодо підвищення ефективності духовного виховання засуджених до ДПВ.

Аналіз нормативно-правових актів, які регламентують духовне виховання засуджених, свідчить, що на засуджених до ДПВ, розповсюджується дія міжнародних нормативно-правових актів, Законів України, Кримінально-виконавчого кодексу України, Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарання, “Положення про організацію виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі в установах кримінально-виконавчої системи”, затвердженого наказом Держдепартаменту від 14 квітня 2001 року за № 65.

До основних міжнародних нормативно-правових актів, ратифікованих Україною, які регламентують духовне виховання засуджених (у тому числі засуджених до ДПВ), належать:

- мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями від 13.05.1977 р.

- європейські пенітенціарні правила від 12.02.1987 р.

- основні принципи поводження з в'язнями від 14.12.1990 р.

Згідно з ст.41 Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями, у заклади, де є досить велика кількість в'язнів однієї конфесії, слід призначати кваліфікованого служителя даного культу або дозволяти йому відправляти там відповідні обряди. Якщо є можливість, а кількість таких в'язнів значна, його треба призначати на певний час. Він повинен мати можливість регулярно проводити релігійні обряди та у відведений для цього час періодично відвідувати наодинці в'язнів його конфесії для бесід на релігійні теми.

Крім того, в'язнів не можна позбавляти можливості доступу до кваліфікованих представників будь-якої конфесії. З другого боку, якщо в'язень протестує проти відвідування його служителями культу, до його побажань треба ставитися з повною повагою. У межах досяжного кожен в'язень повинен мати можливість задовольняти свої релігійні потреби, беручи участь у релігійних обрядах у стінах закладу і маючи в своєму розпорядженні релігійні писання, властиві його віросповіданню.

Ст.3 Основних принципів поводження з в'язнями, також наголошує на необхідності поважати релігійні переконання тієї групи, до якої належать ув'язнені, в усіх випадках, як цього вимагають місцеві умови.

Ст.46 Європейських пенітенціарних правил, дозволяє кожному ув'язненому, по мірі можливості, задовольняти свої потреби релігійного, морального та духовного порядку і для цього бути присутнім на службах або зібраннях у місці позбавлення волі та мати у власному розпорядженні необхідні книги та публікації.

Ст.47 Європейських пенітенціарних правил, також наголошує, що якщо у місці позбавлення волі знаходиться достатня кількість ув'язнених, що належать до однієї релігії, повинен бути призначений або затверджений офіційний представник цієї релігії. В тому випадку, коли це виправдано великою кількістю засуджених і обставини дозволяють це, робиться домовленість щодо його роботи на постійній основі. Офіційному представнику, призначеному або затвердженому, повинно бути дозволено проводити служби і вести релігійну діяльність, а також зустрічатися у зручний час з ув'язненими, що сповідують дану релігію, у якості їх духовного наставника. Жодному ув'язненому не може бути відмовлено в праві спілкування з офіційними представниками будь-якої релігії. Якщо ув'язнений заперечує проти візиту релігійного представника, йому повинно бути дозволено відмовитися від цієї зустрічі.

Європейські пенітенціарні правила відповідають концепції в'язничного управління, яка традиційно визнає можливість богослужіння у в'язничному житті для задоволення особистих потреб окремих в'язнів. У в'язницях посилення ролі релігії та служителів культу зумовлюється духовними змінами, що відбуваються в сучасному суспільстві. Релігійна діяльність розглядається як один з головних аспектів тих свобод та форм надання духовної допомоги, які міцно закріпилися у повсякденному житті в'язниць. Відповідно до цих правил, керівництво в'язниць має забезпечити, щоб усі в'язні разом та кожний з них окремо могли безперешкодно і з гідністю сповідувати свою релігію з розумними обмеженнями, що зумовлюються наявними ресурсами та повсякденною пенітенціарною практикою.

Таким чином, головна ідея міжнародних нормативно-правових актів – право засуджених на сповідування будь-якої релігії одноособово чи разом з іншими засудженими, яке зобов'язано забезпечити їм адміністрація виправних закладів.

Згідно з ст.35 Конституції, кожна людина (в тому числі засуджений) має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Але ніхто не може бути звільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань.

Крім вищеназваних нормативно-правових актів, духовне виховання засуджених (в тому числі засуджених до ДПВ) регламентується Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 року із змінами від 1992, 1993, 1994, 1996 та 1997 рр. Цей Закон є базовим для здійснення співпраці ДДУПВП з релігійними організаціями [2].

Згідно з ст.21 Закону, богослужіння та релігійні обряди в місцях попереднього ув'язнення і відбування покарання проводяться на прохання засуджених, які перебувають в них, або за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація установ сприяє цьому, бере участь у визначенні часу та інших умов проведення богослужіння, обряду та церемонії.

Більш конкретно богослужіння і релігійні обряди в установах виконання покарань регламентує Кримінально-виконавчий кодекс України, а в місцях попереднього ув'язнення – Закон України «Про попереднє ув'язнення» від 30.06.1993 р.

Згідно з ст.128 КВК, в колоніях здійснення свободи сповідувати будь-яку релігію або висловлювати переконання, пов'язані зі ставленням до релігії, підлягають лише тим обмеженням, які необхідні для забезпечення ізоляції, громадської безпеки і встановлені КВК. Богослужіння і релігійні обряди в УВП проводять на прохання засуджених або по зверненням релігійної організації у вільний від роботи час. Адміністрація колонії сприяє у запрошенні священнослужителів, приймає участь у визначенні місця, часу та інших умов проведення богослужіння, обряду чи церемонії.

Засуджені мають право на придбання та користування релігійною літературою, іншими предметами і матеріалами релігійного призначення, використання яких не суперечить інтересам забезпечення ізоляції засуджених, а також іншим умовам відбування покарання. Засуджені не мають права, посилаючись на свої релігійні переконання, ухилятися від виконання своїх обов'язків, а також встановлених вимог режиму відбування покарання. Відправлення релігійних обрядів не повинно порушувати розпорядок дня в установі, а також утискати права інших засуджених. В колонію для відправлення релігійних обрядів можуть бути допущені лише представники релігійних організацій, які офіційно зареєстровані (ст.128 КВК).

Деякі аспекти духовного виховання засуджених до ДПВ викладені у Правилах внутрішнього розпорядку УВП, затверджених наказом ДДУПВП від 25.12.2003 р. №275. Згідно ст.23 ПВР, засуджені до ДПВ мають право в індивідуальному порядку користуватися релігійною літературою, відправляти релігійні обряди, але тільки в межах камери у вільний час та якщо це не буде заважати іншим засудженим.

Згідно з ст.79 ПВР, адміністрація УВП сприяє забезпеченню релігійних потреб засуджених. Релігійні обряди проводяться на прохання засуджених або за ініціативою релігійних організацій, але з відповідними обмеженнями, передбаченими для різних категорій засуджених. Пропаганда будь-яких релігійних вчень серед засуджених здійснюється тільки на їх бажання та за їх згодою. Дозвіл на відвідування УВП представниками релігійних конфесій погоджується з керівництвом територіальних органів управління ДДУПВП та представниками служб у справах релігії міських чи районних держадміністрацій.

Порядок взаємодії УВП з релігійними організаціями регламентований вказівкою ДДУПВП «Про заходи щодо взаємодії з релігійними організаціями з питань їх участі в духовному вихованні осіб, які тримаються в установах кримінально-виконавчої системи» від 11.08.1999 року № 5/1-101 [2].

Згідно з вимогами ДДУПВП, взаємовідносини з представниками релігійних організацій здійснюються в інтересах виправлення засуджених на засадах взаємоповаги і взаєморозуміння, суворо дотримуючись законодавства. При цьому адміністрація УВП не повинна створювати будь-яких переваг або обмежень одній релігійній організації перед іншими. Діяльність релігійних організацій, які не зареєстровані у встановленому законом порядку, в УВП не дозволяється. Зустрічі засуджених із представниками релігійних організацій, богослужіння та релігійні обряди проводяться лише за власним бажанням та добровільною згодою засуджених. Адміністрація УВП сприяє створенню умов для зустрічі представників релігійних організацій із прихильниками своєї віри з числа засуджених та визначає час їх проведення. При наявності можливості в установах виділяються приміщення для обладнання молитовних кімнат. Проведення зустрічей представників релігійних організацій зі своїми прихильниками не повинно порушувати встановлений внутрішній розпорядок УВП, а також принижувати права інших осіб. Адміністрація УВП забезпечує заходи безпеки представникам релігійних організацій під час їх перебування на території УВП та доводить до них встановлені законодавством вимоги щодо взаємовідносин із засудженими. Відвідування представників релігійних організацій УВП погоджується з регіональними управліннями ДДУПВП. Безпосередньо порядок та час відвідування УВП представниками релігійних організацій визначається адміністрацією УВП. Відвідування УВП релігійними проповідниками, які є іноземними громадянами, здійснюється лише з дозволу ДДУПВП за погодженням з Державним комітетом України у справах національностей та релігій.

Крім того, засуджені до ДПВ, згідно з наказом ДДУПВП №116 від 17.06.2004 р., можуть брати участь у програмах диференційованого виховного впливу, однією з яких є програма «Духовне відродження». Метою її є підвищення значення духовних традицій і християнської культури в моральному вихованні, розвиток корисної ініціативи та творчих здібностей, запобігання морально-психологічній деформації, пов'язаній з позбавленням волі. Релігійні заходи мають здійснювати лише індивідуально у камері, кімнаті виховної роботи або молитовній кімнаті у вільний від роботи і навчання час згідно з розпорядком дня (читання релігійної літератури, молитви, перегляд кіно-, відеофільмів та телепередач, прослуховування радіопередач релігійного характеру, спілкування з представниками релігійних організацій, релігійне навчання, ознайомлення з релігійною пресою, художньо-прикладна та літературна релігійна творчість, здійснення релігійних обрядів та таїнств). Результати проведеної роботи відображаються в індивідуальній програма соціально-виховної роботи із засудженими (розділ 4).

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка