Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості



Сторінка1/9
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.48 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9
Сині Води

в усній народній та художній творчості

До 650-річниці

Синьоводської битви
Сині Води

в усній народній та художній творчості

Київ 2012


ББК 84(4УКР)я43:82.3 (4УКР):63.3 (4УКР)43

С 38


Сині Води в усній народній та художній творчості / Упор. О.Д.Брайченко. – К., 2012. – 194 с.
До першого випуску антології увійшли легенди, перекази, думи та пісні, поетичні й прозові твори, з яких постають Сині Води у художніх образах мальовничої природи, величних і повсякденних справах людей, історичних подіях, відомих далеко за межами України, як Синьоводська битва – 650-річчю якої і присвячене видання.

В оформленні обкладинки використано фрагменти картин О.В.Демиденка “Ранок на Синюсі”, “Над Синюхою”.

© Брайченко О.Д., упорядкування, передмова,

примітки, 2012



Передмова
Поєднавши Вись і Тікичі, пролягли Сині Води степами більше ніж на сто кілометрів аж до впадіння у Південний Буг. Глянеш на карті – течія стрімка у своєму прагненні сягнути моря, жодної звивини, а вийдеш на берег – тече розлого, вбирає ріки і потічки, джерельця і струмочки, розливається на бродах, дозволяючи без мостів обирати короткі шляхи, глибинами приваблює рибу, плесами – птахство, пологими берегами – звірину.

Родючі землі на обох берегах споконвіків щедро врожаїли для працьовитих і волелюбних. А що небезпека чигала зі степу і від державницьких північних чи західних сусідів, то чепіги і меч, коса і шабля постійно змінювалися в натруджених руках, і колосилася нива, щоб не переводився хліб на столі. Вдатними були предки і в ремеслі: видзвонювали молотами хвалу металу й гартували зброю, інструмент, хатнє начиння. Не зупинявся гончарний круг, та й іншим майстрам ніколи було байдикувати. І по сьогодні знаходять вчені на берегах Синюхи горни і печі, струги і кераміку, серпи і стремена.

Не обділеними були краяни й увагою істориків. Адже не багато вітчизняних теренів можуть похвалитися описами Геродота, а його Ексампей – священні скіфські шляхи це тут, поряд. А в середньовічних манускриптах багатьох країн Східної Європи битва на Синіх Водах закарбувалася, як завершальна сторінка ординська.

Хоча цих свідчень мало б бути набагато більше… Частина втрачена безповоротно у вихорі часу, писемні ж згадки через свою лаконічність після грунтовних досліджень вже певною мірою вичерпали себе. І зазвучати по - новому можуть лише в поєднанні з джерелами, раніше не використовуваними, через складнощі їх віднайдення, дослідження та введення до наукового обігу.

Започатковуючи у середині дев’яностих років минулого століття комплексні експедиції з вивчення синьоводського середньовіччя і, зокрема, синьоводської битви автор цих рядків ставив за мету розширити коло джерел, об’єднавши зусилля професійних вчених і краєзнавців, реставраторів, музейників і архівістів, викладачів і студентів. І це певною мірою вдалося.

Вже до перших розвідок у квітні 1997 року та комплексної археологічної і фольклорно-етнографічної експедиції влітку того ж року, організованої регіональним центром Інституту історії України НАН України (керівник Олексій Брайченко, виконавчий директор Олександр Демешко), долучилися археологи Нінель Бокій, Микола Тупчієнко, фольклористи Леонід Куценко, Олег Попов, мовознавець Василь Лучик, краєзнавці Іван Безвершенко, Волеслав Кузьменко, Дмитро Фартушняк, Микола Шраменко. Постійну допомогу надавали вчені з Інституту історії України Євген Скляренко, Фелікс Шабульдо, з Інституту археології Георгій Козубовський, Людмила Литвинова, із Національного реставраційного центру Наталія Бредіс та Наталія Щеколдіна.

Про отримані результати та перспективи подальших досліджень йшла мова на наукових конференціях 1997 та 1998 року в Кіровограді, у яких взяли участь науковці, краєзнавці України і Литви. Публікації у наукових часописах, збірники статей “Центральна Україна за доби класичного середньовіччя: студії з історії XIV cт.”, “Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях”, десятки статей у періодичній пресі привернули увагу до Синьоводської битви та досліджень середньовічного міста на берегах Синюхи у с.Торговиця, які і по сьогодні здійснюють викладачі та студенти педагогічного університету імені Володимира Винниченка під керівництвом Ірини Козир. Особливо варто підкреслити, що за п’ятнадцять років на розкопках пройшли школу наукового пошуку сотні студентів. А учасники перших експедицій Ірина Карашевич, Тетяна Позивай, Михайло Сичов, Наталія Токар, Олександр Чорний вже ствердилися як досвідчені науковці.

Цікавими, але недостатньо вивченими залишаються зразки народної та художньої творчості, які дають змогу зазирнути у світ народної пам’яті, поглянути як історичні події і їхні безпосередні учасники, неповторні краєвиди і неодноразово ходжені путівці, розкриваються гранями, на які ще вчора не звертали уваги; оживають, набувають пронизливого звучання під пером митців.

Цього ювілейного року – року 650-річчя Синьоводської битви – варто започаткувати антологію присвячену Синім Водам, до якої увійдуть легенди про Синьоводську битву й інші не менш відомі пізніші події краю. Доба козацтва та поширеного тут гайдамацтва звучала в піснях, при чому не лише в оспівуванні звитяги, а й туги за колишніми безповоротно втраченими вольностями.

Більшість авторів, чиї твори представлені на цих сторінках, життєвими шляхами були пов’язані з Синіми Водами. На берегах Синюхи промайнули дитячі роки видатного поета, історіософа Євгена Маланюка. У його творах раз по раз виникали образи рідного краю, у яких воєдино злились власні тремкі спогади і чуті від діда перекази, набуті ґрунтовні знання і враження років національно-визвольних змагань, а особливого щему додавав ностальгійний біль за батьківщиною.

Читачі мають можливість співпереживати перебіг битви разом із її учасниками – героями роману Володимира Рутківського. А в поетичних рядках постане і ліризм вдало змальованої миті мінливого степового виднокраю, і філософські роздуми, і сміливі порівняння історичних ретроспекцій.

Переконаний, що це лише перший випуск. Значні фольклорні скарби ще чекають своїх записувачів у селах не лише по берегах Синюхи, але і її приток, особливо коли з тими чи іншими урочищами жителі пов’язують місця значних битв, як з Чесним полем, полем при впадінні р. Кагарлик в Синюху, чи полем, яке жителі с.Добрянки, що у Вільшанському районі, називають Татаркою. Оскільки ж вони знаходяться неподалік від Синюхи, то знахідки стріл, списів, збруї пов’язують із найвідомішою Синьоводською битвою. Але таких свідчень чимало, і завдання фахівців здійснити необхідні дослідження і підтвердити чи спростувати висловлювані припущення. Встановлення точної дати кожної із сутичок звужують коло ймовірних місць битви і наші знання стають ґрунтовнішими і об’єктивнішими. До речі, започатковуючи археологічні розкопки в Торговиці, учасники експедиції дослухалися до переказів місцевих жителів, перевіряли їх пробними шурфами і, як правило, розповіді підтверджувалися знахідками. І дарма, що після всебічного вивчення і атрибутації розбіжність у датуванні фольклорного джерела і віднайдених пам’яток вимірювалася десятиліттями, а іноді й століттями. Головне полягає у збереженні народною пам’яттю значимих суспільних подій та локалізації їх у певних просторових координатах.

Доречно проаналізувати фольклор Білорусі, Литви, адже білоруська пісня про чотири визначні перемоги литвинів починається саме зі згадки про Синьоводську битву…

Маловідомими залишаються й чимало літературних творів. До переліку варто включити роман Петра Угляренка “Після довгої ночі”, Ольги Іпатової “Ольгердів спис” (Вольга Іпатава “Альгердава дзіда”), багато творів місцевих авторів. Вони стануть основою наступних збірок. Безумовно, окремий том буде присвячено непростому ХХ століттю.

Багатолітні дослідження цього краю утверджують у переконанні, що пам’ять людська та місцеві землі ще таять у собі чимало цікавих знахідок. Доторкнутися до давнини, намагатися зрозуміти день сьогоднішній, вільно почуваючись у віках минулих, зазирнути у прийдешнє, ґрунтовно вивчивши сучасність, цілком можливо завдяки осмисленому бажанню і наполегливій праці.

Шановні читачі! Сподіваюся, що звитяга предків, творчість відомих і невідомих митців знайде у вас відгук і Сині Води назавжди причарують вас, як і покоління місцевих жителів та дослідників цього неповторного краю...

Олексій Брайченко

ЛЕГЕНДИ І ПЕРЕКАЗИ

БОРОТЬБА КОЗАКА І ЛИТВИНА-ВОЇНА

З ТАТАРСЬКИМИ ХАНАМИ
Давно це було. Більше сотні літ стогнав цей край під татаро-монгольським ігом. Брав татарин дань хлібом, медом, шкурами, а особливо гірка була данина кров’ю: забирали дітей, дів і хлопців. Остогидло козаку платити щорічно таку постилу дань, ще з зими почав готувати щит, шаблюку, лук і стріли. Купив у купця-зброяра ще й меча та піку… Тренував коня. Як прийшла весна, то тільки появиться десь татарський хан, то князь налетить зненацька, поб’є і прожене або в Дике поле, або аж за Дніпро. І так ганяв його всю весну і літо. Прийшла осінь. Зовсім розгнівався татарський хан. Взяв з собою ще двох ханів і напали на козака. Тиснуть всі троє на козака. Важко козаку відбиватися і не має куди відступати: позаду річка Синюха, а на тому березі неприступна скала.

– Сусіде, поляче! Допоможи! – не чути, мовчить, не хоче гнівити ханів, та й радий, як уб’ють татарські хани козака, то поляку залишиться земля.

– Брате московитяне! Підсоб! – Мовчить москаль, боїться татарів.

Тоді згадав козак, що біля холодного моря живе Литвин, який тільки те й робить, що відганяє від домівки німецьких рицарів.

– Литвине! Хоч тобі й важко, але трішки підсоби мені.

Загуділа земля, засвистіло в небі. На огненнім коні прилетів Литвин-воїн і прямо впав на трьох ханів. Забив їх глибоко в землю і сам загруз разом з конем.

Стоїть! Стоїть зимою і літом, стоїть роками, стоїть віками не випускає з-під землі татарських ханів, щоб не брали вони данини, не сіяли тугу на нашій землі.

Стоїть, почорнів, а як насувається яка біда, то гримить, гуркоче, блискає, мовби каже: “Люди, будьте на сторожі!”.

Легенда пояснювала походження трьох каменів, в обрисах яких вгадувалися: вросла по пояс у землю постать, а обіруч щит та меч.

Запис Івана Безвершенка



НАЗВАЛИ ПОЛЕ ЧЕСНИМ
Довганями ми були з діда-прадіда. А ось якого, то не знаю. Переказували, що за прадавен наш предок був дуже високий та довгий, як верства голодному. Такий чоловік, що внизу стоїть, а за горою бачить. Ото всі його взивали довгань та довгань. Так Довганями й стали. Колись те йому допомогло й на пошану стало.

Це було так давно, що й не знати коли. Віджнивували люди. Снопи в стодоли позвозили. Коли це якось вдосвіта Довгань – глядь на поле й очам не вірить: стоять копиці ряд у ряді. Якесь марево? Тільки ж коні хвиркають. Приглянувся, аж то татарські намети на житниську. Божечку, на які ж це жнива вони припхалися?! Людей викосять та дівчат пов’яжуть.

Еге, треба вибиратися від біди подалі. Потай зібрав людей. Жінки за дітей та шмаття. Чоловіки сяку-таку зброю та сокири побрали. Згинці-згинці через тальник до Чорноводського яру повів. Всім з руки так, а йому хоч поповзки берися, то виднітися буде.

Отаковилися в прихистку яру. Довгань наказав чоловікам зирити в штири ока на всі боки. Сам піднявся до вершини яру. Звідтіль забачив ратників, що кіньми куряву збили. Їхали так, мов гора наверталася. Навстріч валу ступив. Розповів, де татарва отаборилася, кудою треба обійти та як обступити.

Обкружили ратники здирників так, що й виходу не було. Ой билися! Та так билися, мов усі біди довголітні в кожному змаху меча, в кожному поштриху списа виливалися. Аж сонце потьм’яніло. Тільки мечі блискали та гискрилися. Як збіжжям, вкрилося поле трупом. Не було куди ворогам дітися, то притьмом у воду цибали. Та й та їх не спасала. Стріли і там їх знаходили. Синя вода текла тоді червоною.

Спливла татарва Синюхою, як і не була. Пішла геть за водою аж кудись до моря і більше не потикалася. Почали люди тоді казати: «Якби не Довгань, то не щезла б погань!» Славили Бога й ратників, які землю і честь відстояли. Відтоді поле почали називати Чесним, а село – Чеснополем. Запис Вадима Мицика.


КОЗАК СИНЮХА
У сиву давнину, коли наші пращури боронили і відвойовували рідний край від бродячих чужинців, козаки в степах через певний проміжок відстані лаштували дерев’яні вишки, а їх верх вкривали соломою, або очеретом. На них почергово сиділи сторожі і чатували в оба наближення чужоземців, а у випадку їх появи, підпалювали дашок, щоб і далі вогонь із вишок міг оповістити людей про готовність до захисту або порятунку.

У цей літній день було спекотно. На одній із останніх вишок чергував козак Синюха. Раптом бачить він: повалив дим, а потім вогонь з сусідньої вишки. Ні хвилини не вагаючись витяг він з торбинки кресало і висік вогонь, також підпалив дашок з соломою. А сам зістрибнувши з верху, кинувся до коня і галопом помчав до села, де збирався загін з козаків, а мирне населення залишало домівки і поспішало до річки. Дідусі брали весла і переправляли жінок і дітей на протилежний правий беріг річки, де вони ховалися в очеретах і лозах. А козаки перевіряли стремена, доточували шаблі, готувалися до зустрічі з непроханими гостями. Та ось здійняли гамір незвані гості, татари і кинулися на малочислений загін козаків. Почалася безстрашна, грізна січа. Почали наліво й направо злітати ворожі голови й відрубані руки. Танула й дружна лава козаків сміливців. Пощади не прохав ніхто. Падали у траву на схилі узвишшя останні найспритніші і найдужчі оборонці. А татари усе насідали і вже готові були смакувати криваву перемогу. Козак Синюха перекинув шаблю з однієї руки в іншу, продовжував діставати татар хитрими випадами. Але відчував, що сили залишилося мало. Тоді він озирнувся і глянув на річку, де помітив, як останній човен з мирними людьми допливає до протежного берега. Зітхнув козак і мовив: «Помагай вам Бог, рідні й близькі!» Тоді направив свого коня для стрибка з високої скали у річку. І стрибнув козак з конем у воду, і такі хвилі пішли...Тут здійнялася така буря, що водою позмивало татарську кіноту. Піднявся страшний лемент, гамір і, як не дивно, зливою позмивало полчище завойовників. А козак Синюха, кажуть, залишився живий, залікував свої рани і подався продовжувати службу на Запорізьку Січ. Як би там не було, назвали річку Синюхою. Бере вона початок неподалік Скальової від злиття річки Висі, що межує з двома областями, а не доходячи кілометрів зо три до черкаського села Чеснопіль, у неї впадає неглибокий Гнилий Тікич, де місцеві жителі посадили сосновий ліс. Пологий берег. Місцина, здається справжнім раєм. Та, на жаль, за своєю сільською працею немає часу ним милуватися.

Запис Дмитра Танського.

ТАТАРСЬКА ПОГРОЗА
В один із останніх татарських набігів відбився від орди один татарин. Чи жадібність спонукала ще щось награбувати, чи інша причина сталась, але наздоганяли ординця козаки, намагаючись притиснути до високого берега Висі. Прихилився татарин до шиї коня і мчав що було сили. І вже майже біля річки вітром зірвало з нього шапку. Притримав він коня, але бачить – крутнеться, шапку підніме, і козаки оточать його. Він не лише все втратить, але й життя позбудеться. Пришпорив він коня і кинувся в річку – не побоявся висоти. А козаки зупинилися на березі і дивилися чим же це закінчиться. Зумів ординець випливти і піднявся на лівий беріг. Відчув себе у безпеці і, незважаючи на козацькі постріли, загарцював, кленучи козаків і нахваляючись і через триста років повернутися за шапкою.

Перед війнами чи іншим лихоліттям суне хмара із-за Висі – старі люди кажуть: – Татарин погрожує, чекай біди…

Запис Олексія Брайченка
ЯТРАНЬ
Ще в сиву давнину тут, скільки сягає зір, пролягав незайманий степ, безводний і сухий. Тільки після зимової холоднечі, коли з настанням потепління сходили сніги і весна починалася грозами, тутешні яри та видолинки повнились гомоном талих вод і спалахували буянням степових квітів. У червневу спеку тріскалася пригнічена шпарким сонцем земля, рослинність усихала і тамтешні племена впадали у відчай. В одну таку, особливо посушливу пору, зібралися старійшини думу думати. Як бути далі, що вдіяти? Здійматися з насиджених місць і вирушати в незвідані краї на пошуки води? Чи може, зачекати поки змилостивиться всевишній і зрештою напоїть вологою спраглий степ та його згорьованих поселенців?

Глибокі роздуми убілених сивиною стариків порушила дівчина-сирітка Ятрань.

– На білому світі не буває так, щоб під землею не бігла вода. Вона так само тече, як і кров в наших жилах, – вигукнула вона.

Гнівом вибухнули старійшини на таку нечувану досі зухвалість.

– Та як ти посміла порушити нашу раду? – гримнув на Ятрань один з дідуганів. – Забирайся звідси геть, а то ще більшу біду накличеш.

– Змініть гнів на милість, прошу вас, старійшини. Бо від щирого серця хочу вам раду дати, – мовила налякана сирітка.

Всі були приголомшені такою нечуваною жіночою сміливістю.

– Стривайте люди добрі, – порушив мовчанку давно закоханий у Ятрань молодий коваль. Давайте ще раз обміркуємо: може дівчина й справді добре діло радить.

– Щоб дістатися води, треба криницю копати, – наполягала Ятрань.

– То що ж по-твоєму виходить якщо під землею є вода, то вона не може сама вийти на поверхню? – засумнівався один бувалий старійшина племені.

– Не все так робиться, як вам того хочеться, – наполягала на своєму Ятрань.

– Що ж, давайте спробуємо копати – порішила зрештою рада.

І заходилися всією громадою рити криницю. Спливали дні, глибшала яма, але крім червонуватої глини нічого не знаходили.


  • Послухали дівку – от і маєте, – нарікали згорьовані сільчани. – У неї коса довга, та розум короткий. Треба було вже давно податися до морів-річок, а так увесь рід від спраги загине.

  • ­Людоньки милі, копайте ще – вода під землею є, я чую її відгомін, – благально умовляла Ятрань.

Копали ще день-другий третій… Зрештою увірвався терпець злютованого натовпу.

  • Годі вигукували збудоражені одноплемінники. – Тепер ми приречені на загибель. Але першою сконаєш ти, Ятрань…

  • Ні, вода буде, всеодно буде! – стояла на своєму сирітка і сама спустилася у темну безодню. Рипіла ринва, цебро за цебром подавала дівчина червоно-руду глину на поверхню…

Наступного ранку як тільки на світ благословилося, весь рід завмер від здивування – криниця вщерть наповнилася водою, вона струмками жебоніла через вінця. Радощам не було меж.

  • А де ж Ятрань? – занепокоївся коваль.

  • Справді де ж вона запропастилась? – перепитували люди одне одного. Шукали її у спраглому степу не один день і ніч, до себе кликали – та все марно.

І здогадалися тоді одноплемінники, що дівчина, мабуть, не дісталася до води і заради них, заради їх життя сама перетворилася в джерело, яке наповнило криницю. Струмок розливався все ширше і ширше, він вперто пробивав шлях по видолинках і зрештою розлився у петлясту річку, яку від тоді й зовуть іменем доброї страждальної дівчини-сирітки – Ятрань.

А як же коваль? Побутують оповідки, що він не зміг знести такої безповоротної втрати.



  • Візьми ж мене, моя доле, моє кохання! – з тугою вигукнув він і кинувся у річку. Вода розступилася і прийняла бідолаху в свої ласкаві обійми. Береги в ту ж мить спалахнули червоними польовими маками. Відтоді вздовж Ятрані та її приток – Джерелянки, Поляночки, Журбинки, Холоднянки, Сльозинки пломеніють ці квіти, нагадуючи вдячним нащадкам про молоде, палке кохання двох сердець.

Запис Володимира Крамаренка
МИКОЛА СМОЛЕНЧУК
ЛІЛЕЯ.
Біле озеро. Дикою, у нетрях дрімучих жила дівчина краси небаченої – Лілея. Коло порогу хижі її хвиля на пісок наскакувала, а ночами місячними берегині танок вели. Одяглася Лілея в сукню білу, і в коси довгі вплітала конвалії. Коли співала вона – вітер стихав, птахи замовкали і звір лісовий ставав підвладним її руці маленькій. Якось княжич землі литовської виїхав з воями своїми до озера дикого на лови звірині. Загинув би, необережний, од зграї вовчої, коли б не Лілея. Остовпів княжич землі литовської, красою Лілеї вражений, меч і серце до ніг її склав. На весілля пішло, та напали на Литву тевтони хижі у кутах залізних. Нівечили поля, палили села мирні, хапали красунь і знищували мужів.

Злилися литовці під руку княжича доброго і хороброго і повів їх на січу смертну. Розбили намети вони, походом стомлені, біля озера дикого. Доки військо перепочинок робило, пішов княжич з нареченою своєю до чарівниці, що світлими силами дня відала.

– Матимеш удачу, вою, – сказала чарівниця, – поки суджена буде вірною тобі. А зрадить вона, чи полонять її – упаде чорна жалоба на голову дружини твоєї і землі нашої.

– Клянусь вірною бути живому чи мертвому, – відповіла Лілея. – Щоб не впала чорна жалоба на голови дружини твоєї і землі нашої.

Чарівниця додала:

– А одженеш недруга за землі наші – шукай суджену свою на озері по сукні білій...

Відійшов княжич тевтона разити. Лілея у хижі лишилась. Звірі їжу їй приносили, а земля плоди. Та великий у силі своїй недруг полонив землі, на яких озеро стояло. Князь раті ворожої довідався про дівчину краси небаченої і повелів слугам привести її до свого намету. Ще й не вийшли слуги з стану ворожого, як птиці-зигзиці Лілеї вістку сумну однесли.

Кинулась Лілея до чарівниці:

– Рятуй мене, бабуню, – благає, – в ім’я судженого мого і дружини його, в ім’я землі нашої...

Думала-гадала чарівниця, як порятувати Лілею, щоб від озера не відірвати і у в сукні білій лишити. Порішила зачарувати дівчину під квітку водяну. Дала їй стебло довге, щоб од землі не одривалась, і лист пишний – квітку білу – честь свою ховати. Тільки запаху не дала медового, щоб не виявити себе. Зраділи лебеді і берегині, сам водяник зрадів, що на озері така квітка появилась. Очерети-рогози оточили її стіною зеленою, од вітру і ока злого захищаючи.

А слуги княжі по нетрях никають, дівчину красну шукають. Та не знайшли Лілею, бо звірі всі і природа проти них виступили. Тоді кличе князь чаклуна свого, що темними силами ночі відав. Знав чаклун про зарок Лілеї, знав, що сила землі литовської у вірності її. І повелів темним силам ночі дівчину шукати по сукні білій. Першу ніч літали вони страшні і потворні, зокола озера, дуби столітні до землі гнули та скелі у озеро валили. Та не знайшли Лілеї ні в нетрях, ні на берегах. Другу ніч пролетіли буревії над озером, сам чаклун з ними, як чорний крук. Шуміло озеро і пінилось, ламало очерети-рогози, і берегинь на скелі кидало, які тілами своїми нагими квітку прикривали. Уже перед світом угледів чаклун очима совиними одежу білу дівочу.


  • Он вона! – крикнув.

Та й зник, бо йшли на землю світлі сили дня. Плаче Лілея, лист зірваний збираючи, просить чарівницю на берег.

  • Рятуй честь мою і волю краю нашого, бабуню, – молить її Лілея.

Злий в одну чару отрути, тільки порятуй, бабуню.

Чарівниця на березі стояла, сумно на Лілею дивилась:

– Порятую честь твою, та дорогою ціною. Від заговору мого не знайдеш чар, які б знову вивели тебе на люди. Навіки-вічні так і лишишся квіткою водяною. Думай, дитино, вирішуй...

– Я поклялася, бабусю! – тільки й одповіла Лілея.

Надійшов третій вечір. Лілея згорнула пелюстки білі і зникла під водою.

Княжич … одігнав недруга і на все життя поселився коло озера. Роздавав людям квіти білі і жовті, розлуку свою, щоб вірними були одне одному і краєві рідному.



КУЗНЯ ЗАЛІЗНЯКА НА ЧАЛІЙ ГОРІ.

До кінця дев'ятнадцятого століття на Чалій горі біля села Камянечого існувала кузня Залізняка, яка згоріла. За словами старих людей, і після її зникнення ще довго було чути, ніби хтось працював з ковадлом, що навіть наводило подекуди страх. Саме в таких кузнях майстри своєї справи робили прекрасну і доброякісну зброю, яка ніколи не підводила в бою.



ПІДЗЕМНИЙ ХІД ЗЕЛЕНЬКІВСЬКОГО ЯРУ.
В часи Коліївщини, з Зеленьківського яру, де тепер пасовища, було прорито широкий і високий тунель, який виходив за 40 кілометрів в м.Умань. Саме по ньому, гайдамаки таємно проїжджали кіньми у фортецю. Вірять, що навіть Іван Гонта пробирався через цей тунель у село Кам’янече (тоді ще Семиріччя) в кузню до Максима Залізняка. Сьогодні цікаві кам’янечани коли намагаються відкрити таємний прохід звідти доноситься різкий свист, тому люди бояться серйозно взятися за цю справу.

КОЗАЦЬКИЙ СКАРБ.

В одного старого козака, що жив десь на Чалій горі, було шість міцних та сміливих синів. В часи Коліївщини з Умані приїхали гайдамаки, щоб вербувати молодих і дужих хлопців у військо. Зібрав тоді батько своїх синів у підвал, де зберігалось сімейне багатство. Він і звернувся до них зі словами: «Сини мої, посилаю вас на святе діло. Ви йдете боронити рідну землю, рідний край і волю. Будьте мужніми, відважними, не осоромте батька й матері, котрі дали вам життя; рідної землі, яка вас вигодувала. У бою тримайтеся завжди разом, пильнуйте один одного і обов'язково залишіться живими. А повернувшись сюди, до рідної оселі, поділіть все майно між собою порівну». Перехрестив кожного, по-батьківськи обняв. Пішли брати-козаки на війну, заваливши перед тим підвал камінням, загорнувши вхід до нього землею. Та не повернулися кам’янеччани-герої додому, помер посивілий батько з горя, а все їх сімейне багатство і досі залишається захованим під землею. Ще нікому за багато років не вдалося знайти хоча б місця, де знаходився підвал. Але, маємо надію, нашим нащадкам все ж таки пощастить.



ПОШУКИ ГАЙДАМАЦЬКИХ СКАРБІВ.

За переказами, гайдамаки переховували в районі Семиріччя велику кількість коштовностей (золотих, позолочених, срібних злитків і грошей, здобутих у польської шляхти). Якимось чином чутки про ці коштовності дійшли до цариці Катерини II, яка, після придушення гайдамацького повстання, спорядила полк на їх пошуки. Кажуть, копали ціле літо, але даремно. Нічого так і не знайшли. Зараз можна побачити сліди таких розкопок. Молодь знаходила дивні ями, закладені камінням. Кинувши сірники туди, вони помічали, що іде тяга. Значить, далі є хід. Тоді десь за 10 метрів бачили димок з-під землі.



ЛІСОВИЙ СТАВ.

Поблизу нашого сільського поселення, на невеликій лісовій галявині розкину­лося невелике озерце. В ньому жила лісова німфа, яка дуже любила гуляти по лісових просторах та галявинах. Вона була безсмертною і тому завжди моло­дою і привабливою.

Одного ранку, гуляючи по лісовій гущавині, вона почула ніжний, дзвінкий, чаруючий голос. Дівчина пішла на цей голос і побачила молодого хлопця неймовірної вроди. Німфа розуміла, що закохуватися їй було заборонено, але не втри­малася і з першого погляду закохалася в молодого парубка. Вона підійшла до нього і заспівала свою чаруючу пісню. Він повернувся до неї обличчям і вони злилися в поцілунку. Весь світ затьмарився перед ними. Боги це побачили і ви­рішили позбавити їх людського життя, перетворивши закоханих на двох прек­расних диких лебедів.

1 з тих пір кожного літа ми можемо побачити двох чарівних лісових лебедів. І назвали це озеро Лебединим, але люди вирішили, що потрібно дати нову наз­ву цьому ставу, щоб не згадувати цю трагічну історію, і назвали став Лісовим, на честь лісової німфи.



ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ РІЧКИ СИНЮХИ.

Було це в ті часи, коли на Україну поляки накинули ярмо. Саме тоді, як славний гетьман Богдан Хмельницький здійснював свої героїчні подвиги. Але він не прагнув війни з Польщею, тому вирішили домовитися з королем про підписання мирного договору. Його шлях пролягав повз річку, яку у народі називали Синявою.

Пройшовши досить довгу відстань, козаки зупинились пообідати, і саме там, де річка Синюха зливається з Ятранню.

У козаків припаси їжі закінчилися. Хмельницький сказав, щоб варили юшку із річкової риби та води. Страва вийшла дуже пісна, адже там не було ні сала, ні жиру, до того ж, ще й риба у річці була пісною. І коли Хмельницький заглянув у казан то сказав: «Синь уха». Від тоді й пішла назва річки Синюха.



КОЗАК ТЕРЕН.

Давно це діялось, а саме тоді, коли татарські орди робили набіги на славну неньку Україну.

Під час одного з таких набігів, коли козаки мужньо боронили рідну землю, татари взяли в полон молодого козака на прізвище Терен. Статний, синьоокий, у вишиваній сорочці, широких шароварах. Довго катували вороги парубка, аби той зрадив товаришів, але Терен мовчав. І тоді татари познущавшись з козака прив’язали його до кобилячого хвоста і пустили степом.

Люди розповідають, що всюди, де падали краплі крові, виростав терен, який навесні зацвітав білим цвітом, та нагадуючи про сміливого козака. Виросло терну дуже багато над голубою стрічечкою річки.

Пізніше це красиве місце заселили втікачі, які також: не хотіли коритися панам так само, як і Терен не скорився татарам. На честь молодого козака люди назвали село Тернівкою.

ЗАСНОВНИК СЕЛА ТЕРНІВКИ.
Колись дуже давно, ще в сиву давнину, за часів дідів та прадідів, через наше село пролягав чумацький шлях. Місцевість тут була тернистою. Одного разу чумаки вирушили по сіль. Пробираючись крізь колюче терня, один із них поранив собі ногу і не міг іти. Порадившись подорожні збудували товаришеві курінь, залишили їжу, а самі продовжили мандрівку.

А коли поверталися назад то побачили, що на місці куреня стоїть маленька охайна хатка, обсаджена квітами та різнотрав’ям. Вони дуже здивувалися і завітали в гості до господаря. Він розповів чумакам про прекрасну землю, про чисту блакитну річку багату на рибу. Про ліс у якому водилося безліч дичини. Тому повертатись додому в рідні краї він не захотів. Згодом у цій місцевості почали поселятися люди. Так і народилося мальовниче село Тернівка.



ЗАТОПЛЕНИЙ ГРЕЦЬКИЙ КОРАБЕЛЬ БІЛЯ МАКІТРИ

Між греками, які жили на побережжі Чорного моря, і поселенцями вздовж Синюхи, яка була судноплавною, йшла жвава торгівля. Біля Макітри, скелі над Синюхою, на північ від села розбійники затопили грецький корабель, трюми якого були наповнені золотом.




ДУМИ і ПІСНІ

ОТАМАН МАТЯШ СТАРИЙ
На усті Самари — Богу,
Семенова козацького рогу,
Усі поля самарськії пожарами погоріли;
Тільки два терни-байраки не горіли.
Що під собою гостей великих іміли:
Там пробувало дванадцять козаків
Бравославців-небувальців,
Між ними був отаман Матяш старенький.
Стали козаки вечора дожидати,
Стали терновії огні розкладати,
Стали по чистому полю коні козацькії пускати,
Стали козацькії сідла од себе далеко одкидати,
Стали козацькії семип’яднії пищалі поза кущами ховати.
Отамане Матяш старенький тоє зачуває,
Словами промовляє:
«Козаки, панове-молодці!
Не безпечно ви майте, —
Козацьких коней із припона не пускайте,
Сідла козацькії під голови покладайте,
Бо се долина Кайнарськая,
Недалече тут земля татарськая».
Тогда козаки з отамана Матяша насміхали:
«Десь ти, отамане,
Матяшу старенький,
Між козаками не бував,
Десь ти козацької каші не їдав,
Десь ти козацьких звичаїв не знав,
Що ти нам, козакам-бравославцям,
Великий страх задав».
Тогда отаман Матяш од них далеко одступав,
Терновий огонь розкладав,
Коня свого козацького осідлав.
Біля себе припинав.
То саме вночі, заждав малую годинку.
Невелику часинку —
Як не буйні вітри повівали, —
Як турки-яничари з чистого поля в долину припали,
Дванадцять козаків
Бравославців-небувальців
В полон забрали.
Отаман Матяш старенький на доброго коня сідав.
Шість тисяч турок-яничар побіждає,
Бравославців-небувальців із полону одбиває
Ще й словами промовляє:
«Козаки бравославці-небувальці!
На коні козацькії сідайте,
М’ні, старому, помочі давайте!»
Тогда козаки на коні сідали,
Чотири тисячі безбожних бусурманів побіждали,
Сребро і злото турецькеє од них забирали,
До города Січі швиденько поспішали,
В городі Січі безпечно себе мали,
Серебро і золото турецькеє между собою розділяли

За отамана Матяша господа бога прохали:


«Десь твоя мати в небі пресвятилась,
Що тебе (лицаря да) породила,
Що ти в чистім полі пробував
І з нас, бравославців-небувальців,
Ні одного козака із війська не утеряв».

ЇДЕ ХАРКО З ТУРЕЧЧИНИ

(Пісня про Харка і Гнатка)


Їде Харко із Туреччини,
Їде та й співає;
Гей, як приїхав та до куреня, —
Аж коней немає.
«Гей, козаки, превражії сини,
Що ви наробили?
Повен курінь козаків набито. —
Коней погубили!
Сідлай, Гнатко, та сідлай, братко,
Коня та й не гайся,
Як приїдеш до річки Синюхи, —
Броду не питайся».
Як став Гнатко, як став братко
До Синюхи доїжджати,
Стали його ляхи, превражії сини,
Градом обсипати.
Як став Гнатко, як став братко
Та на той бік підпливати,
Гей, стали ляхи, превражії сини,
Звірем утікати.

ОЙ НА БІДУ НА ГОРЕ
Гей, на біду, на горе
Козак уродився, —
В чистім полі, край дороги,
Ляшкам знадобився.
У недільку рано
Та й славонька стала:
Взяли ляшки сіромаху
Да й забили в кайдани.
Ой на руки кайдани,
А на ноги диби, —
Хотять ляшки сіромаху
До світа згубити.
Ой на руки кайдани,
На ноги скрипиці
Та й вкинули сіромаху
В темную темницю.
Ой приїжджає жовнір,
Став його питати:
«Чи є в тебе, козаченьку,
Отець, рідна мати?»
«Ой є в мене родина
Уся Україна,
Та доведеться сіромасі
Без помочі згинуть.
Ой Великий Луг — батько,
А Січ — моя мати;
Доведеться сіромасі
У неволі погибати.
Гей, ви мені не пани,
А я вам не хлопець —
Догадайтесь, вражі сини,
Що я запорожець!»
Та збиралися люди
Й молоді молодиці:
«Визволь, боже, сіромаху
З темної темниці!»
Прилинула Галя
З темними бровами.
Обійняла козаченька
Та й поцілувала.
Прилинула друга —
Ця вже не такая,
Ця обняла козаченька
Та й плакати стала.
Ой їв же я сласно,
Ходив я прекрасно, —
Доведеться мені, молодому,
Погибнуть напрасно.
Ой їв же я сласно
Та ще їсти буду —
Таки ляшкам, синам вражим,
Поки жив не забуду!

ОЙ ЗА РІЧКОЮ ТА Й ЗА СИНЮХОЮ
Ой за річкою та й за Синюхою

Та виросли ожини;

"Гей, давай, давай, батьку, переміни,

Бо далебі, загинем!" -


"Гей, не річ моя, славні запорожці,

Переміни давати,

Гей, просіть собі, славні запорожці,

У цариці зарплати!"


Гей, дала, дала славним запорожцям

Та цариця зарплату,

Що понабивали на ноги кайдани,

Дали в руки лопату.


Що понабивали на ноги кайдани,

Дали в руки лопати,

Гей, іще й послали на "легку роботу" -

Та канави копати.


Гей, летить ворон та із чужих сторон

Та він крилами має;

Гей, сидить сірома та над канавою

Та сорочку латає.


Гей, летить ворон та із чужих сторон

Та літаючи закрякав;

Гей, сидить сірома та над канавою

Та сидячи заплакав.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка