Сині Води в усній народній та художній творчості До 650-річниці Синьоводської битви Сині Води в усній народній та художній творчості



Сторінка2/9
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.48 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ТАМ, ДЕ ЯТРАНЬ КРУТО В’ЄТЬСЯ...

Слова Антона Шашкевича


Там, де Ятрань круто в’ється,
З-під каменя б’є вода —
Там дівчина воду брала,
Чорнобрива, молода.

Ти, дівчино, ти щаслива:


В тебе батько, мати є,
Рід великий, хата біла,
Все, що в хаті, то твоє.

А я бідний, безталанний;


Степ широкий — то ж мій сват,
Шабля, люлька — вся родина,
Сивий коник — то мій брат.

СИНЬОВОДА
Слова Олега Попова
З-за гори русявий ранок

Підморгнув услід мені,

Коли я своїй коханій

Ніс дарунки чарівні:

Запашний букет з калини,

А намисто із роси

Для коханої дівчини,

Для дівочої краси.


Синьовода, синьовода, синь-вода –

Біля броду дівчинонька молода.

Синьовода, синьовода, синь-розлив.

Я дівочі сині очі, я дівочі сині очі

Усім серцем полюбив.
Жовтим соняхом з блакиті

Усміхнувся мені день,

Коли я одній на світі

Низку ніс своїх пісень:

Першу пісню про кохання,

Другу пісню про любов,

А що третю - не останню –

Про любов співав я знов.


Синьовода, синьовода, синь-вода –

Біля броду дівчинонька молода.

Синьовода, синьовода, синь-розлив.

Я дівочі сині очі, я дівочі сині очі

Усім серцем полюбив.
Зорі сипав тихий вечір

У її й мої сліди.

Ніжно я дівочі плечі

Обнімав біля води.

Біля синього потоку,

Що шумів і вигравав,

Я дівчину синьооку

Нареченою назвав.


Синьовода, синьовода, синь-вода –

Біля броду дівчинонька молода.

Синьовода, синьовода, синь-розлив.

Я дівочі сині очі, я дівочі сині очі

Усім серцем полюбив.


ПРОЗОВІ ТВОРИ
МИКОЛА ВІНГРАНОВСЬКИЙ
СЕВЕРИН НАЛИВАЙКО

…Дем’ян пішов очима по схилах, по випечених кручах, ярах, рівноті й широчіні, по цьому скаженому, хижому Степові, що впокоєно й тихо то горбився, то лежав, то жебонів потічками... Скільки тут пройшло, прожило, прогарцювало людей! І всі вони його прагли, за нього рубалися, гризлись за кожну його бадилину, вибалок і долинку, хоч, окрім непримітних кущів шипшини, глоду та будяків, нічого більшого та пишнішого в Степу й не було. Що ж за сила і таємниця ховались у нім, коли так до нього тягло племена і народи? Що – воля, розкутість, далечина?..

...Спочатку до нас прийшли кіммерійці. Вони притупцювали на Степ із-за Волги та Дону. Кіммерійські царі на запряжених оленями шкіряних візках, орудуючи бронзовими сокирами, поставили свої шатра саме отут, на Дністрі, на оцих дальніх та ближніх горбах, де їхав тепер Дем’ян, де після них, кіммерійців, коли їх не стало, через тисячу двісті років, оперезавшись возами, став табором Наливайко... А прийшли до нас у Степ кіммерійці за десять століть перед Різдвом Христовим. Забилось їм серце від не знаної ще краси й новизни, і вони сокирами порозганяли нас на північ від Степу – в ліси. Тікали ми, хто куди бачив. Ми – це наші роди й племена, що жили тут від тієї пори, коли люди тільки-но повилазили із печер: ліпили ми з глини горщики і макітри, сіяли й жали пшеницю та насипали над своїми небіжчиками схожі на небо ковилові могили... І жили б коло нас в Степу кіммерійці, бавили діток, молоділи, старіли й помирали, називали б своїми іменами пасовиська й річки, як назвали вони протоку з Азовського в Чорне море Кіммерійським Боспором. Та не встигли в Степу кіммерійці й натішитись, як треба було вже згортати шатра, гасити тиглі, споряджатися й запрягати оленів – з Ірану, з-поза Кавказьких гір на запалених конях насунувсь на них невідомий і грізний народ. То були скіфи. Не гаючи часу, вони позабирали у кіммерійців жінок. Чоловіків загнали в Кіммерійський Боспор й перетопили. Прожили кіммерійці в нашім Степу лише триста років, і їх не стало.

Нас, розігнаних по лісах, тямковиті, кебетливі скіфи почали винаджувати з хащ до себе. За наше зерно і мед вони заходилися нас навчати, як до ладу воювати і як скакати на конях. Одного літнього дня надвечір, за сімсот літ перед Різдвом Христовим, до морських берегів нашого південного Степу причалили гості. На веселих, гінких корабликах, повних вина й оздоб, мармурових богів і богинь, вони з’явилися до наших і скіфських вогнищ.



  • Драстуйте! — промовили гості.

  • Доброго здоров’я! – відповіли скіфи і ми.– А хто ви?

  • Ми греки. Купці з Мілет і Атен. Чи дозволите переночувати?

  • А чому ж? – сказали грекам скіфи і ми. – Ночуйте. Хіба нема де?

Греки, скіфи і ми, вихиливши по чарці грецького напиваннячка й заколовши у вуха нашим жінкам на золотих павутинках зелені сережки, привезені корабликами, ми всі обнялися й, притоптуючи, під гупотіння бубнів, пішли в танок.

Одне слово, ночували у нас греки п’ятсот з гаком років: в Ольвії, що в гирлі Дніпра, в кримському Херсонесі, Феодосії й Пантикапеї. Торгували вони і на Дону в Танаїсі, і в Тирі на пониззі Дністра…

А що ж завойовники наші, скіфи? Все було б, може, й нічого, якби з-під сірої хмари на виднокрузі не почулось скрипіння гарб: чорними, маслиновими очима на Степ, на скіфів і нас, з іранських країв, звідки прийшли і скіфи, глянули могутні сармати. За тьмою воїнів, тьмами жінок і дітей трусили на кривих лапах шакали. З голодним гавканням накинулись вони на наших лисиць, пороздирали їх і розпотрошили, а сармати накинулися на скіфів. Скіфи стали до бою, та сармати поглинули їх, як жменю піску поглинає хвиля... А ми? Ми знову позабігали в пущі і там віддихувались. А скіфи, як кіммерійці, пролюбилися в нашім Степу триста трохи неповних років, і під сарматами не стало і їх.

Сарматам-воїнам, сарматам-царям, сарматкам і сарматеняткам подобалися пампушки з часником. Через те як сармати прийшли, то нам вони і сказали: «Або ж ви щоосені даватимете нам зерна і муки стільки, скільки нам треба, або ж ми вирубаємо вас до ноги, і не врятують вас ніякі ліси». Стали ми годувати і їх. Годували п’ятсот з лишком років, коли й на сарматів через двісті років як по Різдву Христовім набіг і впав ще не бачений смерч: женучи перед себе полчища кіз, корів та овець, з Кавказьких вершин зійшли на долину чорноброві алани. Або роксолани, як ми їх завжди називали. Хто-хто, а роксолани битися вміли, бо не встигли сармати й оговтатись, як не стало і їх...

Вслід за кіммерійцями й скіфами пішли на дно Степу й сармати.

Роксоланам, на відміну од сарматів, смакували пампушки не з часником, а з коров’ячим молоком. Через те як роксолани прийшли, то нам вони і сказали: «Або ж ви щоосені даватимете нам зерна і муки стільки, скільки нам треба, або ж ми винищимо вас до нога, і не врятуєтесь ви ніякими вже лісами...» – «Так тому бути – подумали ми.— Бо ж куди нам подітись?» І ми вийшли сіяти, а роксолани пасти своїх корів... Та не встигли алани-роксолани й дійницю під корову поставити, коли з півночі, з берегів Одри і Вісли з’явилось і ударило германське плем’я холодних готів. І, вирубаних мечами, не стало аланів. Як і кіммерійці, скіфи й сармати, пішли на дно Степу й вони... А готський король Германаріх, лишивши дітей і жінок на Дністрі, Дунаї й Карпатах, рушив на Рим. Вічна Римська імперія захилиталась. Імператор Децій поліг від руки Германаріха. Рим не знав, що робити. Уперше за всі часи в його обличчя так сильно дихнула смерть. Та Рим відкупився від Германаріха: дав йому Дакію, і король повернувсь на Дністер. Та не встигли ще готи, прийшовши з римських відвідин, накосити полину на ніч від бліх, коли Степом, як протягом, втягнуло з Азії, – з Уралу й Алтаю, – приземкуватих гунів. Гуни допались до готів, що з тих полетіло дрантя...

І провалилися готи, як і кіммерійці, скіфи, сармати й алани, на дно дрімливого Степу.

Цар гунів Аттіла, як скрутив в’язи готам, побачивши нас, сказав: «Ми любимо пампушки і з часником, і з коров’ячим молоком, та найбільше з кобилячим кумисом. То або ж ви щоосені даватимете нам зерна і муки скільки нам треба, або ж ми видушимо вас до душі, і ніякі ліси вас не врятують…» Так нам сказав Аттіла і того ж 450 року по Різдві Христовім пішов за Карпати, і там у долині, де тепер є Угорщина і звідки учора повернувсь Наливайко, Аттіла осів. Там, у тихому й теплому придунайському затишку, він вже був і пригрівся, коли раптом у спину його вузькоокій імперії з навершя Волги затьохкали стрілами орди болгар й аварів. І знову, в котрий уже раз, Степ задуднів від копит. Болгари, вирізаючи гунів, впали на Нижній Дунай, заарканили римську провінцію Мезію і там поставили шатра. Авари придушили вгорі по Дунаю Аттілу і там поставили шатра свої.

Так не стало і гунів. Услід за кіммерійцями, скіфами, сарматами, аланами й готами пішли на дно Степу і гуни...

А на самому Степові не було вже вільного місця, де б не ступило копито чужого коня чи ратиця корови... Після болгар й аварів трохи ніби затихло, і ми, слов’яни, знову стали видибувати з Десни і Дніпра, з Прип’яті і Горині. Ховаючись по ярах і за могилами, просунули носа до одного й до другого моря — Чорного та Азовського, понюхали далеч – наче ніде нікого… «Все! — сказали ми своїм дітям, – Тепер вже нарешті ми заспокоїмось і візьмемося до діла: запряжемо для оранки в нашім Степу волів, зладнаємо лодії, будемо на морях торгувати та бачити, як живуть люди на схід від нас і на південь, де Персія та Аравія, де розкішна й благочестива стоїть Візантія...

А Степ без продиху гнав і гнав з себе трави, сховавши в собі кіммерійців, скіфів, сарматів, аланів, готів, гунів, болгар і аварів... А ще ж тупцювалися після них і хозари, і печеніга, і половці — і всі вони, всі потонули на дні ненаситного, в квітах і пахощах Степу...

ВОЛОДИМИР РУТКІВСЬКИЙ
СИНІ ВОДИ.
НАД ДНІПРОВИМИ КРУЧАМИ
Княже військо збиралося без видимого поспіху. Першою, ще в травні, рушила дружина Андрія полоцького й частина Кейстутового важкоозброєного полку. Вони нарізно рухалися в напрямку Любеча й на початку навіть не висилали сторожу наперед та по боках: у цих лісових краях ворогів у Литви не було. А от волинський князь Любарт мусив залишити вдома більшу частину свого війська. Чомусь не сиділося ляхам, несподівано заворушилися угри, Любарт навіть запідозрив, що вони якимось чином дізналися про Ольгердів задум і тепер лише чекають миті, коли волинські ратники вирушать до війська великого князя. І щоб не трапилося так, як із галицькою землею, Любарт залишив у своїх замках найсильніших гриднів – кремезних, довговусих дружинників, яких далека дорога вже не приваблювала. Зате битися на валах своїх твердинь вони вміли як ніхто інший.

Все ж до Ольгердового війська волинський князь відрядив майже чотири тисячі найметкіших дружинників – молодих хлопців, яких далека дорога вабила до себе не менше, ніж гарна дівчина. Вони мали обійти землі подільської орди крутою дугою і взагалі якомога менше потрапляти на очі татарським вивідникам. Сторожові загони, що супроводжували воїнів, мали стежити за кожним кроком ординців хана Солтана, що теж почав рухатися в напрямку Дніпра. Причому Любарт передав ратникам суворий наказ великого князя ні в якому разі не чіпати місцевих жителів, особливо тоді, коли доведеться з тієї чи іншої причини переступити рубіж межи Руссю й татарським Поділлям. Великокняжі вивідники доносили, що чимало ханських людей вагалися, не знаючи, до кого їм прихилитися в цій веремії. Тому кожен грабунок, насильство чи просто образа знову могли кинути їх в обійми ханських мурз і статарених тіунів-старост.

На початку серпня дружина Любарта проминула заславські землі князя Явнута-Івана, де до неї приєдналися ще дві тисячі воїв. Сам Явнут зустрічати брата не вийшов, а його люди переказали, що князь заславський знову захворів. Одразу за землями заславського князя збірний Любартів полк зустрівся з полком новогрудського князя Коріята. За Житомиром з’єднані полки уповільнили свій рух, готуючись перекрити подільській орді шлях на Київ. Таким було повеління Ольгерда.

А сам великий князь, здається, скинув зі своїх плечей добрий десяток років. Ще на початку літа вершники його десятитисячної дружини вирушили в напрямку Брянська. В тому ж напрямку подалася й кіннота князя київського. Дорогою кияни раз по раз нібито випадково в присутності місцевих жителів розбалакували, що після з’єднання на сіверській землі і придушення непокірних Ольгерд розверне списи своєї кінноти на Сіверський Дінець. Він має намір скористатися тим, що тамтешні ханки та мурзи безперервно чубляться між собою, і приєднати приєднати до литовської землі ще один шмат. А якщо все складеться добре, то він не від того, щоб дістатися й до самої столиці Золотої Орди.

Завмер безмежний татарський степ. Зіщулився в передчутті неминучої біди. Навіть останньому мурзі стало ясно, що Орді страшного сорому й ганьби не уникнути. Вперше з часів непереможного Чингіз-хана знайшовся сміливець, який відважився кинути виклик Піднебесній, і поки хани та мурзи перед лицем смертельної небезпеки будуть поспіхом миритися (що майже неможливо) між собою, поки збиратимуть свої тумени й розвертатимуть їх супроти Литви-Русі, Ольгердова кіннота встигне протупотіти розкішними вулицями Сарая. Погляди Орди були звернені на шаруканського хана Хазбулата, по чиїх землях мала пройти Ольгердова кіннота. Проте Хазбулат мовчав. Його щойно добряче пошарпав хан Богучар, чиї табуни паслися у верхів’ях Дону та Цни. Мовчав і хан Богучар. Надто дорогою ціною далася йому битва над шаруканським ханом.

Порятунок прийшов з того боку, звідки ніхто й не сподівався. Зненацька на південних берегах Сули, понад якою поспішала на з’єднання з Ольгердом київська та переяславська кіннота, з’явився беклербек Мамай із двома туменами своїх чаушів. Наче квочка, що кинулася захищати своїх курчат від тхора, супроводжував він русичів аж до верхів’я Сули. Скидалося на те, що він готовий швидше віддати своє життя, ніж допустити, щоб Литва і Русь осоромила Золоту Орду на весь світ... Так чи не вперше від Дністра і до Ітилю прокотилось ім’я кримського хана.

Відчайдушний вчинок Мамая, здається, змусив Ольгерда завагатися. Простоявши на південних рубежах брянської землі два тижні, він залишив свої полки і спішно подався до Києва – чи не за новими підкріпленнями. В усякому разі, так гадали ординські мурзи та беки. Замість великого князя дружину очолив його син, князь брянський та сіверський Дмитро Ольгердович. Із самого початку він виявив себе набагато рішучішим за батька, бо невдовзі після Ольгердового від’їзду рушив із п’ятнадцятитисячним полком у Степ.

Татарське та руське військо зійшлися над Сеймом. Проте до рішучої сутички не дійшло. Після дводенного стояння Дмитро не витримав і пішов униз за течією Сейму, а тоді й Сули, збираючи довкола себе не лише кінних, а й піших воїв. Скидалося на те, що він іще чекав слушної миті для стрімкої виправи у Степ. І, мабуть, він би врешті-решт відважився на це, якби не той-таки Мамай. Цей невгамовний беклербек знову впритул наблизився до суперника, пильно пантруючи кожен його крок. Таким побитом війська дійшли майже до гирла Сули і тільки тоді завернули кожне у свої землі. Орда полегшено видихнула.

А Київ весело бив у дзвони. Тисячі городян товпилися вздовж вулиць, визирали з вікон, а то й стиглими грушами висіли на деревах. Міські сурмачі, надимаючи щоки, злагоджено дули у свої мідні та позолочені сурми, всюди гриміли бубни та тулумбаси. Дівчата щебетливими ластівками перепурхували з одного майдану на другий, корчмарі виносили з льохів вина, меди та наливки. І погляди всіх з однаковою цікавістю були звернені до північних воріт: звідти до Києва входили дружина троцького князя Кейстута, полк Андрія полоцького та ратники менш значних князів.

Древнє місто здригалося від розміреного тупоту важкої кінноти. Велетні-вершники, закуті в обладунки – тільки шоломи тримали на колінах, – їхали по троє в ряд і менш за все скидалися на великокняжих дружинників, які вже встигли побувати в бувальцях. Вони нагадували радше рослявих сільських хлопців, які прибилися до Києва з-під Любеча, Переяслава чи то Чернігова й тепер із цікавістю й захватом роззиралися навкруги. І всі без винятку схиляли голови та хрестилися, коли з-за чергового повороту вигулькувала золота баня наступної церкви.

– Бач, хрестяться, – схвально перемовлялися кияни. – Отже, наші, православні це хлопці. А казали – нехристі.

– Звідки прямуєш, парубче? – гучно запитав найближчого дружинника бородань у чистій святковій сорочці та синіх татарських штанах-шальварах.

– Звідсіля не видно, дядьку, – чистою руською говіркою відгукнувся той і усміхнувся до бороданя, як до рідного. Це був білявий повновидий хлопець, майже отрок. І лише широкий шрам через щоку свідчив, що він уже побував у січі. І, можливо, не в одній.

– То ти, виходить, з нашої землі? – зрадів бородань. – А чий же будеш?

Проте велетневі-отрокові відповідати було ніколи – його затулили широкі плечі інших комонників.

За величною, хоч і дещо сповільненою в рухах кіннотою Кейстута йшла на конях різної масті легко озброєна полоцька рать. Ці вершники, на відміну від важко озброєних Кейстутових воїв, були більш верткі й гомінливі. Вони чимось нагадували зграйку шпаків, що дружно летіли в одному, лише їм відомому напрямку. Зголодніло-веселими очима задивлялися вони на усміхнених київських панянок, що махали хустинками з вікон своїх теремів, підморгували дівчатам, що тулилися до парканів, жадібно принюхувалися до звабних пахощів, які линули з широко розчинених дверей корчем і заїжджих дворів. Але й ці вояки не забували хреститися, забачивши храм Божий.

– Спритні хлопці, – задоволено перемовлялися кияни. – Ці маху не дадуть ні в ратному полі, ні в танцях, ні за чаркою.

– А де ж то ті литвини? – дивувався низькорослий чоловік з широкими грудьми, сизуватим носом і могутніми оголеними ручиськами кожух’яки. – Ти диви, геть чисто тобі всі наші!

– А ти, дядьку, думаєш, що литвини – це ті, що з одним оком у лобі та ще й з рогами? – під загальний регіт своїх товаришів поцікавився найближчий до кожум’яки вершник. - Ні, вони такі ж люди, як і ти.

– Навіть у декого носи точнісінько, як у тебе, – докинув інший вершник.

– Так це ж чудово! – жваво підхопив кожум’яка. – Коли спішишся, приходь сюди, я на тебе чекатиму тута. – І він тицьнув коротким товстим пальцем у бік найближчої корчми.

– Ні, дядьку, зараз ніколи, – долинуло вже віддалік. – Інша річ, коли назад вертатимемо...

– Нічого, я підожду! – кричав кожум’яка навздогін.

Дружини йшли цілий день і, на жаль для корчмарів та дівчат, жодна з них у Києві не залишилася. Великий князь наказав усім рухатись якомога швидше й на відпочинок зупинитися десь аж під Обуховом. Слідом за військом здіймали куряву гурти овець та іншої худоби – великий князь не хотів об’їдати порубіжних жителів.

А своє шатро Ольгерд звелів розкинути на північному краї канівської землі, являючи цим неприховану приязнь до Боброка. За останній рік цей незначний князь поволі й непомітно, проте міцно увійшов у життя великого князя, став украй необхідний там, де йшлося про найсвятіше – про Гедиминів заповіт мати під литовською рукою землі від Одра до Дону, від Варязького до Турецького морів. І, схоже, Гедимінові мрії починають збуватися… «Це чому ж тільки його? – заперечив Ольгерд сам собі. – Мої теж…» Довго, дуже довго прониділи нащадки язичницького волхва Криве-Кривейте у своїх неприступних болотах цього найкращого з світів. Закуті в панцир тевтони мали їх за лісових ведмедів, яких сам всевишній велів приєднати до християнської спільноти. Однак люто противилися нащадки Криве-Кривейте цьому збройному приєднанню. Вони ладні були лягти в землю до останнього воїна, щоб тільки не підкоритися зажерливим тевтонам.

А от русичі – то справа інша. Ці прийшли не лише з мечами та піками. Саме від них дізналися литвини, що таке білий хліб, полотняна одіж і великі лодії, які пливли в незнані, південні світи. І чи не тому могутні литовські вої ладні були прибитися швидше до руських дружин, а не до варягів чи тих же тевтонів. А коли поверталися вони після княжих виправ чи для того, аби дожити віку в землі батьків (таких було мало), то, крім деяких статків і страшних ран, приносили з собою і розповіді про красну Русь, золотоверхий Київ та руських воєвод, із якими не страшно ходити навіть на край світу. Він, Ольгерд, іще й досі пам’ятає ті далекі вечори, коли вони з Любартом, Кейстутом та іншіми Гедиминовичами сиділи біля багаття, хрупали соковитими чернігівськими яблуками і слухали оповіді про страшні січі з половцями та пишні бенкети після того.

Про татар біля тих багать говорилося мало. А коли й говорилося, то лише зі сльозами на очах. Ольгердові й нині впам’ятку батькові спогади про його дядька, воєводу Данилка, який п’ятнадцятирічним отроком рубався з татарами при облозі Києва і вибрався звідти лише завдяки волі Божій. І Гедимин – він тоді був ще хлопчиком – пообіцяв своєму дядькові, що коли виросте, то обов’язково побуває в київській землі. І слова Гедимин дотримав: понад сорок років тому зі своєю дружиною, складеною здебільшого з нащадків київських втікачів, увійшов до найкраснішого граду руського, проте надовго в ньому не затримався. Татари заворушилися, мов розлючені оси, і щоб їхній гнів знову не впав на руські землі, Гедимин підійшов у свої краї. А от він, Ольгерд, прийшов до Києва не на місяць. І прийшов не чужинцем: у його жилах руської крові було не менше, ніж литовської.

Ці думки мимоволі приходили до Ольгерда, коли він спинявся над дніпровими круами і годинами дивився на неозорі простори, які, здається, були видимі навіть за тією смугою, що означала злиття землі з небом. То були чи не найкращі хвилини його життя, виповнені спогляданнями і неквапними роздумами, бо щоденні військові клопоти непомітно для самого великого князя литовського та руського перебрав на себе Боброк. Ні, він не крутився з ранку до ночі біля великокняжого шатра, не розсипався славослів’ям у надії на якусь милість. Навпаки, він з’являвся в Ольгердовому шатрі рідко, і то лише на якусь хвилю. Так з’являється ластівка біля свого гнізда чи вовк біля лігва з вовченятами: не для того, аби зализати рани, а щоб принести поживу, без якої малечі не вижити.

Поживою, яку щедро приносив Боброк Ольгердові, були новини. А з ними і впевненість у тому, що збройно йти на татар не лише можна, а й треба. І не завтра-позавтра, а сьогодні, негайно! Ця впевненість звучала в кожному слові Боброковому, пробивалася в кожному його погляді. Вона передавалася не лише великому князеві, а й синам його. І що найдивовижніше – найбільше ця впевненість передавалася тутешньому безрідному людові, Боброковим бродникам, які ще вчора ладні були один одному перегризти горлянку, а сьогодні готові без вагання віддати за Боброка найдорожче – своє життя.

Часом великого князя непокоїло таке стрімке піднесення цього незначного удільного володаря до діяча державної ваги. Проте Ольгерд заспокоював себе: це вчасно. Канівський князь потрібен був йому саме тут, в іншому місці потрібним стане хтось інший. Те, що Боброк вирізняється з-поміж інших тисяцьких, бачили тепер не лише Ольгерд чи князь троцький Кейстут. Навіть найбільш ревні з Ольгердового оточений за останні місяці переконалися, що в державі Литовській та Руській є не просто надійний меч, яких тут ніколи не бракувало, – з’явився ще й військовий розум, що було надзвичайною рідкістю. Тож Ольгерд дедалі більше довіряв слову канівського князя не лише тоді, коли той підсумовував дані своїх вивідників-бродників, а й тоді, коли йшлося про час виправи чи про дороги, якими кожен із князів має вести свою дружину. Мабуть тому, що беззастережно сприйняв Боброкову думку про головне: як мають стояти литовські та руські полки під час вирішальної битви з Ногаєвими нащадками. Хоча пропозиція Боброкова звичайному воєначальникові здалась би маячнею божевільного.


РАДА
Великий князь стояв над Дніпровими кручами, спиною відчуваючи нетерплячі погляди князів та воєвод, які з’їхалися на раду. Хай почекають, нічого з ними не станеться. І може, хтось із них зще раз згадає істину, що важливі рішення приймаються не між іншим, а після довгих роздумів та вагань. Байдуже, що все вже зважено до дрібниць, і чи не вперше в житті зважено не лише ним, великим князем. Втім, яке це має значення? В таких справах головне не те, що й кому спало на думку, головне – хто приймає рішення. А рішення приймав не якийсь там дрібний князь Боброк, не гарячкуватий баламут Дмитро брянський та сіверський, для якого слово «відступ» було рівноцінне слову «ганьба», і навіть не гроза тевтонською ордену Кейстут, а він, Ольгерд, якого сам Бог поставив великим князем землі Литовської та Руської.

Великий князь востаннє обвів поглядом неозору далечінь задніпров'я і розвернувся до неї спиною. Зійшов із пагорба і повільно рушив до свого шатра. Сів на чільному місці і на якусь хвилину застиг, підперши долонями важке чоло. Нехай думають, що великий князь іще не вирішив, як діяти далі, досі вагається. Тоді, може, хтось і підкаже щось розумне.

Коли тихий гомін у шатрі припинився, Ольгерд із силою потер чоло і запитав Боброка з таким виглядом, наче крім них двох тут не було нікого:

– Які там трави за Тясмином? Усе вигоріло чи ще не встигло?

Боброк, який сидів на вже звичному місці між Андрієм полоцьким та Дмитром брянським та сіверським, підвівся й відповів:

– Посуха там, великий князю. Щоправда, тиждень тому над Чорним лісом пройшлася невелика злива, проте навряд чи після неї трава знову зазеленіє.

– Отже, треба діставати вівса, – сповільна, ніби сам до себе, промовив Ольгерд.

– Так, великий князю. Я вже наказав звезти до війська весь овес, який зібрано межи Каневом і Черкасами.

– Правильно вчинив...

Тільки тепер великий князь звернув увагу на присутніх. Усі сиділи на своїх місцях. Не було лише Любарта.

– Чули? – запитав він. – На пашу сподіватися нічого. Так що запасайтеся якнайшвидше вівсом, бо потім буде не до цього. Чи, може, хтось думає інакше?

Кейстут за звичкою заклав ногу за ногу й поцікавився:

– Я чув, що беклербек Мамай весь час супроводжував київських комонних людей уздовж Сули. А тепер що він робить?

Боброк уже підвівся, щоб відповісти на Кейстутове запитання, проте великий князь жестом звелів йому сісти і всім тілом розвернувся до Кейстута.

– Боброкові люди доносять, що тумени Мамая зараз випасають табуни над Ворсклою. Верстов за тридцять від Дніпра. І, як доносять уже інші вивідники, Хаджибей з братами допомоги в Мамая поки що не просять. Хоча й не збираються відмовлятися від допомоги тих лівобережних ординців, які вже зголосилися добровільно прийти на допомогу Ногаєвичам. А таких набралося близько п’ятнадцяти тисяч, і їх зведено в окремий тумен під командуванням Мамаєвої людини.

Тепер, коли до битви лишалися лічені дні, Ольгерд вирішив обходитися без натяків.

– Не розумію, – насторожився Коріят. – Адже ти, великий князю, зовсім недавно казав, що Мамай у наші стосунки з Ногаєвичами не втручатиметья.

– Казав, – охоче згодився Ольгерд. – І зараз кажу. Мамай так чинить не з великої любові до нас. Йому невигідно, щоб у битві з нами взяли гору Ногаєві нащадки. Він вважає, що наша поразка може стати і його поразкою. Проте він не всемогутній. Мало того, варто йому відверто висловити свою приязнь до нас, як багато татарських мурз негайно звинуватять його у зраді інтересів Золотої Оди. І невідомо, чи втримає він тоді бодай кримське ханство.

– Ну, перекопський хан у зраді його не звинуватить, – подав голос Володимир київський.

– Так, – згодився Ольгерд. – Він довіряє Мамаєві, бо цілковито залежить від нього. А от хан придніпровської орди Хайдар іще й досі намагається триматися незалежно. Наші вивідники, – великий князь кивнув у бік Боброка, – доносять, що придніпровський хан не від того, щоб допомогти Ногаєвичам. Його думка ясна: хоч би як улусні орди ворогували між собою, та все ж проти чужинця вони мають стати спільно. Так, мовляв, заповідав сам Чингіз, а його слово й нині священне для будь-якого мурзи Золотої Орди. Тому Мамай змушений не те щоб покарати Хайдара за його намір стати на бік Ногаєвичів, навпаки – про людське око він допомагає йому зібрати в тумен усіх охочих долучитися до братів. Щоправда, на чолі тумену він поставив свого темника, і є надія, що той виконувати волю швидше Мамаєву, ніж придніпровського хана.

Далі великий князь все ж говорити не зважився. Береженого й Бог береже. Про те, що між великим князем, точніше, між князем київським і ординським беклербеком існує зв’язок, як і раніше, не повинна здогадуватися жодна непричетна до цієї таємниці людина. В тому числі й найближчі до нього особи. Хай вони, як і володарі зацікавлених держав, гадають, що хоробрий беклербек Мамай зараз перебуває, яко казковий лицар, на перепутті. З одного боку, він начебто не проти того, аби збойно підтримати правобережних ханів, а з другого – без їхнього прохання про допомогу не захоче цього робити. Бо хай там як, а Ногаєвичі своїми діями відмежувалися від Золотої Орди. Відступники. А з відступниками ніякої мови про допомогу бути не може. Це істина, якої дотримуються будь-де: в Орді, Литві чи в землі лядській...

– З придніпровським туменом ніби все ясно, – подав голос Коріят. – А от щодо самого беклербека Мамая, то тут, великий князю, ти мене не зовсім переконав. Гадання – воно гадання і є, а от чи існує бодай якийсь доказ, що беклербек насправді залишиться збоку, коли ми зійдемося в бою з Ногаєвичами?

– А хто тобі сказав, що він має залишитися з боку? – ухилився від прямої відповіді Ольгерд. – Навпаки, я припускаю, що він, як справжній ординець, намагатиметься допомогти своїм єдинокровним братам, дарма, що ті відокремилися від Золотої Орди. Проте він це зробть не зовсім тоді, коли вона буде їм украй потрібна.

Якусь мить Коріят пильно вдивлявся в обличчя великого князя. Тоді широко розвів руками й мовив:

– Так би й раніше сказав.

Обличчя решти князів заясніли усмішками. Осміхнувся й великий князь. Здається, навіть найздогадливіші з його братів та синів щиро повірили, що він, Ольгерд, збирається обвести татарського беклербека навколо пальця – так, як свого часу разом із Кейстутом обводив тевтонський орден. I було б чудово, аби таємна домовленість між князем київським та Мамаєм, не занесена ні в які сувої, лишалася таємницею й надалі... А Мамай, здається, не тільки здібний воєначальник, а й тямковита людина. Навряд чи, крім нього, ще хтось в Золотій Орді збагнув істинну суть його, Ольгердової, виправи за брянсько-сіверські й чернігівські землі. Один лише кримський хан повівся так, наче вони обговорили суть цієї виправи на очній зустрічі. Без остраху й вагань кинувся Мамай навперейми дружині брянського та сіверського князя (який, до речі, не мав наказу ступати далі, ніж ступив) і цим уславився на всю Золоту Орду як її захисник і єдина надія. Тепер йому, власне, відкрито дорогу до найвищих ординських посад. Окрім, звісно, хана Піднебесної, бо для цього Мамаєві треба мати у своїх жилах бодай краплю Чингізової крові. Та як людина тямуща, Мамай мусить дійти думки, що за подібні послуги рано чи пізно треба платити. А щоб це сталось якомога швидше, князь київський з його, Ольгердової, намови, піднесе беклербекові гачок з такою наживкою, на яку той не може не клюнути. «Час вже Боброковій людині дістатися до Мамая, – подумав Ольгерд і усміхнувся. – Цікаво, як хан кримський збирається розпорядитися ясиром для придніпровської орди?» Він потер чоло і звернувся до Кейстута, який у задумі барабанив пальцями по підборіддю.

– А ти що скажеш, брате?

– Якщо все буде так, як ти, великий князю, кажеш, то ви молодці, – відірвався троцький князь від своїх думок. – Кажу «ви», бо відчуваю в твоєму задумі й думку князя канівського. Недарма ви вже й про овес домовилися… – І Кейстут по-змовницьки підморгнув Боброкові.

Від цієї похвали Боброкове обличчя порожевіло. В очах великого князя промайнула тінь невдоволення. Хоч як вовка годуй, а він у ліс дивиться. Здається, він, Ольгерд, уже так наблизив до себе цього безбатченка, як давно нікого на наближав. Та, схоже, слово Кейстутове й сьогодні важить для канівського князя більше, ніж він, Ольгерд, гадав. Що ж, коли вдасться якось упоратися з Ногоєвичами, а він не стане людиною, до кінця відданою великому князеві, – доведеться, мабуть, тримати його якомога далі від князя троцького. Бо відвага одного й розум другого – то небезпечна сполука для всякого володаря. Особливо в мирний час, коли підлеглих від нудьги може потягнути на необачні вчинки. З тієї ж причини Боброка треба помалу відлучати від Дмитра брянського та сіверського й Андрія полоцького, бо вони за нього ладні піти у вогонь і воду. Як і Боброк за них. Та й Володько київський теж, здається, от-от готовий заграти під Боброкову дудку. В усякому разі, так вважає старий Віхол. Тож, коли все складеться добре, треба дати Боброкові інший уділ, подалі від київської землі. І від князя волинського треба тримати Боброка подалі, бо той, як старший із братів, маючи такого спільника, певно ж задумається і про великокняжий стіл. Із ким же тоді зближувати Боброка? З Коріятом – неможливо, бо з такою нелюб’ю сина до батька може статися все, що завгодно, і провина за це впаде на нього, великого князя. З Явнутом-Іваном? Треба подумати. А що, коли Боброка посадити не на княжий стіл, а поставити його воєводою, скажімо, в того-таки Любарта? За умови, що він мусить розбити ляхів чи угрів. А помочі не давати. В такому випадку і найвидатніший воєначальник нічого не вдіє...

Великий князь відкинувся на спинку крісла, обвів поглядом обличчя князів і вів далі.

– А тепер до того, де і як краще зустріти Ногаєвичів. Гадаю, нам треба йти не на подільського хана Солтана, а рушити попід Чорним лісом просто на Хаджибея. Чи, може, в кого є інші думки?

– За такої спеки, – засумнівався Кейстут, – мої хлопці в обладунках спечуться, мов раки, і навряд чи дістануться до Очакова.

– А ми туди й не дійдемо, – заспокоїв його Ольгерд. – Із того як пересуваються хаються тумени Ногаєвичів, видно, що вони мають намір перехопити нас десь під Торговицею. Бо там у них стоять комори з усіляким добром і віддавати його без бою вони не захочуть.

– Тоді я мовчу, – відказав Кейстут і відкинувся спиною до стіни. Решта князів закивали на знак згоди з великим князем.

– А тепер про те, як ми зустрінемо братів, – вів далі Ольгерд. – У кого є яка думка?

Князі перезирнулися. Один лише Боброк сидів непорушно, і тільки міцно стиснуті щелепи виказували його хвилювання.

– Гадаю, що спочатку треба вибрати вигідне для нас місце, –- обережно почав Коріят. Його сини дружно закивали головами. – Бо Торговиця Торговицею, а непогано було б знати, на якому полі поставити дружини, до якого лісу чи яру притиснутися спиною...

– Припустімо, місце вже вибрано, – урвав Ольгерд. – Далі що?

– Далі? – Коріят поглянув на своїх синів, мовби чекаючи від них підказки. Проте ті мовчали. – Далі ясно що. Перш за все треба перерізати орді шлях. Стати рядів у дванадцять, а попереду натикати паль. Тисяч із десять кінних заховати десь поблизу, щоб вони у вирішальну мить вдарили татарам у бік.

– Непогано, – схвалив Кейстут. – Можна навіть зробити так: перед моїми воями поставити гуф лучників...

– Гуф – це те саме, що й полк, – шепнув Коріят синам.

– ... і нехай обстрілюють їхній клин. А коли татари наблизяться, вони швидко відійдуть межи кінних мого полку. І тоді арбалетники вдарять так, що від клину і згадки не лишиться. Якщо хтось із татар усе ж прорветься, думаю, що за рукопаш теж боятися нічого. Воїни, з якими я прийшов, іще нікому не поступалися. Єдине, що мене непокоїть, – аби у хлопців були захищені спини.

– Славно мовиш, брате, – схвалив великий князь. – Хто ще хоче сказати?

– А навіщо? – відгукнувся Андрій полоцький і поклав долоню на руків’я свого меча. – Все ясно, рушаємо на Торговицю. А де станемо – вирішиться на місці.

Ольгерд задоволено погладив бороду. Отже, поки що на Боброка можна покластися як на самого себе. Коли вже найближчий друг нічого не знає про їхній задум, то інші й поготів.

– Ти, княже канівський, що скажеш? – запитав він у Боброка.

Боброк підвівся.

– Дякую, великий княже, за дозвіл висловити й свою думку. Те, що тут було мовлено, – він зробив легкий уклін у бік Кейстута та Коріята, – заслуговує найкращих слів. Коли стати так, як князі пропонують, можна вистояти проти найсильніших полків світу. Принаймі мені, завдяки князю Кейстутові, пощастило бачити це на власні очі.

– Так, – задоволене згодився Кейстут. – То правда.

– Проте біля Торговиці, де, ймовірніше за все, татари збираються нас перестріти, немає таких перешкод, які завадили б їм зайти нам із тилу. Звичайно, піша лава у дванадцять чи й двадцять шеренг – то серйозна перепона для будь-кого. Та все ж є кілька причин, які змушують відійти від звичної для нас побудови війська. Відомо всім, що навального натиску татарських туменів не змогла витримати ще жодна лава. Орда невпинно довбала її то в одному місці, то в другому, аж поки лава не давала тріщину. Тоді ординці, як вода, вривалися в неї, розширювали її і добивали супротивника ударами як спереду, так і зі спини. Отже, ставати лавою проти татарської сили дуже ризиковано.

– То що ти пропонуєш? - запитав Кейстут. Обличчя його, щойно усміхнене й доброзичливе, враз посуворішало.

– Я ... – почав було Боброк, але Ольгерд зупинив його змахом руки.

– Вибач, князю канівський, – сказав він і звернувся до решти князів: – Як ви гадаєте, чому я просив вас якомога частіше ходити наїжаченим на всі боки гуфом?

– Зрозуміло, чому, – відповів за всіх Дмитро брянський та сіверський. – Щоб уберегтися від несподіваного наскоку з боків та спини.

– Це так, – згодився Ольгерд, – але тільки почасти. Поки ви діставалися сюди, ми тут із князем Боброком – не червоній, княже, – добре подумали й вирішили, що ходити на татар, як ходили наші предки, невигідно. Таких завад, які захистили б нас зі спини чи з боків, під Торговицею немає. Звичайно, якщо ми станемо по один бік тамтешньої річки, що зветься Синіми Водами, а татари – по другий, то можемо бути спокійними за свої спини. Проте невідомо, скільки ми так простоїмо – тиждень, другий чи місяць. А там князю Кейстутові треба буде повертатися до свого війська, бо ж тевтони не чекатимуть. Та й Любарт почне вимагати своїх вояків назад, бо вони йому теж потрібні. А за ними попроситься в свої землі Дмитро брянський чи ще хтось. Тому ми з князем Боброком пропонуємо іти на татар так, як ми йшли і до цього, – гуфами, окремішними полками ощиреними на всі боки списами та стрілами...

Великий князь відверто насолоджувався замішанням присутніх. «Мабуть, і в мене був такий вигляд, коли Боброк уперше про це сказав», подумав він.

Коріят першим потягнувся до потилиці.

– Отже, хай бусурмани б’ють нас поодинці? – запитав він.

– Хай спробують, – сказав Ольгерд. – Ми ж не просто будемо рухатися окремими гуфами, ми рухатимемося так, аби будь-якої миті можна було з’єднатися в один великий полк. Навіщо це треба, спробуймо подумати разом. Станемо ми, скажімо, в шість гуфів – три позаду, три спереду. Татари зразу ж помітять між ними тріщини і, думаю, негайно поквапляться скористатися з цього. Їхні тумени проскочать тими проходами під нашими, завважте, стрілами й почнуть тиснути зі спини і зсередини. Та оскільки ми стоятимемо окремішніми гуфами, наскочать на наші стріли й списи. Так що ні спереду, ні ззаду схопити нас за горло вони не зможуть.

– Цікаво, – сказав Кейстут і очі його загорілися.

– І це ще не все, – вів далі Ольгерд. – Уявіть собі, що наші гуфи будуть схожі на шість краплин ртуті. Вони безперервно рухатимуться то назад, то вперед, ліворуч або праворуч. А коли помітять, що між ними скупчилося достатньо татар, – ударивши на них з усіх боків, зіллються в одну велику краплину... – Ольгерд на хвилю замовк, давши князям час уявити наслідки такого злиття. – А в разі потреби розійдемося знову.

– Цікаво, – повторив Кейстут і гучно ляснув обома долонями по колінах. – Ну, брате любий! Ти завжди придумаєш щось таке, що аж руки сверблять зробити, як ти кажеш!

– Дякую, брате, – усіхнувся Ольгерд. – Я теж спокійний, коли ти поруч. Проте, – голос великого князя нараз посуворішав, – ні в якому разі не можна забувати, що хоч би як ми стали на ратному полі, татар все одно буде набагато більше. І щоб їх перемогти, самих лиш хитрощів замало. Треба мати мужність і стійкість, а головне – діяти так, щоб у наших шести гуфів було не шість голів, а одна. Бачили, як діє зграя шпаків? – Очі великого князя спалахнули. – Отак треба діяти і нам... А тепер поміркуймо, хто саме складе ці шість гуфів. Гадаю, окремо підуть Андрій полоцький, моя дружина та полк Володимира київського. Дмитро брянський та сіверський стане разом із двома тисячами Корибутових ратників, Коріят – із волинянами та заславцями, а Кейстутові я запропонував би рухатися разом із переяславськими воями. І не перебивай, брате, – застережно підніс руку великий князь, завваживши, що Кейстут поривається щось сказати. – Я недарма просив тебе прислати тих, хто розуміється не так на мечах, як на важких луках і арбалетах. Сам знаєш, що б’ють вони чи не втричі далі, ніж звичайні луки. Отож твої ратники мають стріляти по далеких цілях, а не тільки перед себе. А від татарських пострілів упритул вас і ваших коней убережуть списи та келепи переяславців. А також тих, хто ще має надійти, – по недовгій паузі додав він.

– Це інша річ, – погодився Кейстут. – Тільки шкода, що, коли вірити твоїм словам, мої хлопці мечами так і не попрацюють.

– Ну, для цього можливостей буде більше, ніж досить, – заспокоїв брата Ольгерд. – Плани для того й будуються, щоб їх порушувати... – І він з такою силою ляснув долонею по столу, що Коріятові сини здригнулися з несподіванки. – Все, дорогі мої родаки! А зараз давайте поснідаємо та й розійдемося до своїх гуфів. Бо наступного разу, схоже, зберемося хіба що під Торговицею. А дорогою туди я сам дивитимусь, як ви вмієте ходити гуфом і триматися поодинці...
НАЖИВКА
Замурзані татарські дітлахи з роззявленими ротами спостерігали за валкою возів, які котилися без звичного для ординського вуха скрипу, на височенних, могутніх коней, кожен з яких, либонь, важив чи не більше, ніж двійко татарських, на крутоплечих, бородатих уруських дядьків у полотняних сорочках та з брилями на головах. Дядьки незворушно напівлежали на возах чи йшли поруч з ними й басовитими, мов далеке відлуння грому, голосами повйокували на своїх неспішних, здоровенних огирів.

Дорослі, на відміну від дітлахів, ротів не роззявляли. Урусів вони перебачили більше, ніж досить, тому цікавість їхню виказували хіба швидкі погляди, що їх ординці кидали на щільно вкриті полотнищами вози. Чутки, що котилися поперед валки, сповіщали, що уруси везуть придніпровському ханові ясир, і тепер ординці гадали, що туди може входити. Якщо судити з кількості возів, то це мав бути ясир не менше, ніж за два роки, і складається він не з самих лише кадубів меду чи в’язок з хутром. Інакше урусам не було сенсу так ретельно накривати вози полотнищами.

Кривий на ліве око мурза Сурак, який уже двадцяте літо відає господарськими справами придніпровських ханів, до хрускоту стискав кістляві кулаки й аж буряковів од безсилої люті. Ясир, що його зазвичай пивозили до шатра світлого хана Хайдара (і якась дещиця з нього під час перерахунку неодмінно потрапляла до Суракових рук), цього разу прямував до шатра беклербека Мамая. І що з того, що хан Хайдар, на свою біду, кудись подався ще відучора! Раніше, коли таке траплялося, уруси терпляче чекали на його повернення. День чекали, два, а то й більше. А сьогодні чеканням і не пахло. Мало того, уруські вози, здається, прямували б до Мамаєвого шатра навіть у тому випадку, якби Хайдар був у себе.

Однак скидалося на те, що такого вчинку з боку урусів не чекав і сам беклербек Мамай. Навіть сторонньому було видно, як ніяково почуває себе цей могутній і завжди впевнений у собі кримський хан. Тільки те й робить, що примруженими очима зиркає то на валку возів із ясиром, то на скособочену постать мурзи Сурака, який, мов прив’язаний невидимим мотузком, трюхикає за валкою на сумирному конику. Раніше хан Хейдар віддавав воєначальникові трьох орд частину свого ясиру на військові потреби. Та до цього ясир проходив через Хейдароі та Суракові руки, тож ніхто не знав, скільки добра прилипло до них.

Вози зупинитися біля Мамаєвого шатра. Погоничі важко злізли з возів і скинули брилі. Наперед вийшов жилавий чоловік років тридцяти, в якому дехто зі знатних татар упізнав переяславського підстаросту Губу. Підстароста схилився перед Мамаєм голову і шанобливо мовив:

– Повелителю непереможних нукерів, будь справедливим і не гнівайся, що твої піддані змушені порушити давні звичаї Піднебесної! Проте часи нині непевні і тривожні, тому наші господарі наказал нам якомога швидше повертатися до своїх сіл і староств. Та оскільки світлий хан придніпровської орди Хайдар, хай ім’я його житиме в віках, наразі відсутній, зглянься над нами, найславетніший з батирів Золотої Орди, і сам прийми все, чим багата підвладна тобі переяславська земля.

Мамай примруженими очима міряв постать переяславського підстарости, який схилився перед ним у поклоні. Хоч і знатякав йому колишній нукер Качуба, що литовські й уруські князі з-поміж усіх улусних ханів віддають перевагу саме Мамаєві, та все ж таке визнання на очах знатних мурз придніпровської орди неабияк тішило його душу. Мамай повів очима по обличчях урусів, які скупчилися за спиною переяславського підстарости, перехопив лукаво-покірний погляд Коцюби – і скупа усмішка мимоволі спливла на засмаглому обличчі беклербека. Слава Аллахові, що не наказав одразу стяти голову цьому пронозистому урусові після тієї зустрічі в степу, коли Качубу, наче вівцю, тягли на продаж до Кафи. Так, Качубі тоді неймовірно пощастило. Та, виявляється, не менше пощастило і йому, беклербекові Мамаю. Бо без Качуби не було б тепер ні потаємного зв’язку з київським князем і його всемогутнім батьком, ні можливості чужими руками розквитатися з відступниками Ногаєвичами. Зрештою, не було б і цього випадку з ясиром, бо віднині навіть сліпий бачить, кого саме уруси мають за старшого. А уруси, дарма що безмовні перед Ордою, все ж являють собою силу, і то неабияку...

Зрештою беклербек схвально кивнув голеною головою і в цілковитій тиші мовив:

– Це дуже добре, що переяславська земля навіть у ці нелегкі часи не забуває свого святого обов’язку перед Золотою Ордою. Проте я не придніпровський хан і прийняти ясир не маю права. А оскільки хан зараз відсутній, то я вважаю, що ясир цей має прийняти й оцінити той, кому хани дружніх орд завжди довіряли. – І беклербек показав рукою на мурзу Сурака.

Мурзи збуджено зашепотіли між собою. Таке рішення беклербека трьох орд свідчило не лише про його безмежне благородство та некорисливість, а й про те, що Мамай шанує священні звичаї Золотої Орди. А це ще раз підкреслює його винятковість не лише в очах мурз та беків, а й в очах простих ординців, які оце скупчилися віддалік щільним натовпом. А на них, на простих чабанах та чаушах, споконвіку тримається велич і могутність Піднебесної. Цьому вчив іще посланець Аллаха на землі, повелитель світів Чингіз-хан, котрий, зрештою, і сам починав із простого чауша.

Проте не встиг беклербек відвернутися від мурзи Сурака, як наперед виступив невисокий натоптуватий урус з могутніми руками борця. Дехто з мурз упізнав і його. Це був староста одного з присульських сіл чи то Коцюба, чи то Качуба, до якого беклербек останнім часом ставиться так прихильно. В придніпровській орді ходили чутки, ніби цей норовливий урус є вухами й очима Мамая в переяславській землі. І зрозуміло, чому саме: не так давно мамай власною рукою зняв зашморг, який уже міцно затягнувся на товстій шиї воронівського старости. А за таку послугу своїм рятівникам довіку були зобов’язані й люди, вдесятеро знатніші від Качуби…

Коцюба благально приклав до грудей широкі, як лопати, долоні й густим голосом прогудів:

– І все ж, повелителю кращих шабель Піднебесної, якщо ти не хочеш прийняти ясиру, то дозволь передати тобі хоч дарунки, що їх з такою любов’ю збирали ті, чий спокій і працю охороняють твої звитяжні богатури...

На відміну від ясиру, особисті дари належали тільки повелителю й нікому більше. Тож не було нічого дивного в тому, що беклербек легко злетів із сідла. І подався за носіями, які зняли з воза велику скриню, розцяцьковану дивовижними птахами та квітами. Мамай кивнув акинові, який сидів біля входу до шатра, і той ударив по струнах. І в цьому теж не було нічого дивного: мурзам була відома Мамаєва прихильність до давніх пісень. Зайшовши до шатра, беклербек владним помахом руки відіслав нукерів-носильників назад, а Коцюбі голосно, аби чули всі, наказав:

– А ти залишся. Хочу почути, як живе нині мій найвідданіший з моїх нукерів.

Після того власноруч завісив товстою кошмою вхід і мовив:

– Тепер можна й поговорити. А що мій акин співає надто голосно, не зважай. Нашій розмові він не завадить, а от до зайвих вух навряд чи щось долетить.

– Твоя мудрість не має меж, – схилився перед ним Коцюба. Проте Мамай владним жестом наказав йому замовкнути і сісти поруч.

– Годі про це, – сказав він. – Часу і так немає. То як ся має твій хазяїн та його улюблений син?

«Такий же обережний, як і Ольгерд», – подумав Коцюба. А вголос відказав:

– Мій хазяїн та його син веліли передати тобі, повелителю, запевнення у щирій дружбі. А ще вони в захваті від твого супроводу вздовж однієї річки... – Тут Коцюба вважав за потрібне втаємничено усміхнутися. В усякому разі, Боброк твердив, що така усмішка нікому ще не зашкодила. – Твій похід став блискавкою серед ночі, яка освітила обличчя справжнього захисника Золотої Орди.

Мамай відчув, як усмішка поза його волею спливла на обличчі. Аби цього не помітив Коцюба, він схилив голову й начебто в задумі потер чоло. Атож, непросту загадку загадав йому Ольгерд, коли рушив у брянську землю. Спочатку він лише дивувався, чому уруські вершники раз по раз перепливали Сулу та, вгледівши татарський роз’їзд, притьмом кидалися назад. Так, наче пропонували позмагатися наввипередки. І аж тоді, коли війська дісталися Лубен, Мамай здогадався, що це Ольгерд подає йому знак. Тому, коли великий князь із брянської землі раптово завернув на південь і його дружина вже підходила до верхів’я Псла, Мамай зважився послати йому назустріч свої тумени. Хоча його душу шкребли гострими кігтиками десятки котів: а раптом цей здогад є помилковим? Проте помилки не сталося. Руські та литовські раті, уздрівши перед собою татарські тисячі, ніби в нерішучості зупинилися, а тоді стали повільно завертати до Дніпра. Отак і сталося, що хан пересічної кримської улусної орди, не випустивши жодної стріли, прославився як відчайдушний захисник усіх золотоординських земель. І ніхто не знав, що ця раптова слава була дарована Мамаєві руками Ольгерда.

– Перекажи своєму хазяїнові, що я в захваті як від його гострого розуму, так і від дій, гідних найславетнішого беклербека, – сказав Мамай.

Коцюба приклав праву руку до грудей.

– Перекажу, володарю. І це буде для нього великою приємністю, бо від його людей я дізнався, що він надзвичайно високо цінує кожне твоє слово. А перед твоїм рішенням послати на допомогу Ногаєвичам та його братам тумен чаушів він схиляє голову… Відтепер уже ніхто не сумніватиметься в тому, що для славетного беклербека Мамая єдність Золотої Орди – понад усе.

Мамай на знак вдячності кивнув головою. Враз у його зіницях спалахнули насмішкуваті іскорки:

– Гарно мовиш, Кочубо. От тільки не зрозумів, хто це не сумнівається: уруси чи ще хтось?

– Піддані Золотої Орди, до яких належу і я, – без найменшого вагання відповів Коцюба.

Мамай форкнув, мов кінь.

– Ну, Кочубо, за одну таку відповідь ти вартий стати мурзою! А ще що велів передати твій хазяїн?

– Ось це, повелителю, – і Коцюба коротким жестом показав на скриню.

Мамай, погладжуючи голене підборіддя, якусь хвилину дивився на неї. Подумав: «Після всього, що сталося, не він мені має давати бакшиш, а я йому...» Глухо стукнула ляда. Коцюба видобув зі скрині залізну сорочку. Струснув її перед Мамаєм.



  • Це, повелителю, сорочка, зроблена найкращими нашими майстрами. Хазяїн запевняє, що не бере її ні стріла, ані шабля. А ще він велів передати тобі побажання, щоб цієї сорочки ніколи не торкнулисяні руський меч чи руський келеп.

Мамай приміряв сорочку й від захвату ледь не зацокав язиком при гостеві. Поклав її поруч себе й лиш тоді поцікавився:

– Це ж як розуміти слова твого хазяїна? Що я тепер ніколи не повинен збройно йти на нього чи не так?

– Відповідь на це, повелителю, ти знайдеш в оцій ось скриньці. – І Коцюба подав беклербекові невелику, окуту золотом по ріжках чорнолакову скриньку.

Мамай зацікавлено оглянув її й підняв кришку. Скринька виявилася майже порожнью. Лиш на денці лежало десятків зо два золотих монет. Мамай глянув на них і стенув плечима.

– Звичайні гроші…

– Не зовсім, повелителю, – загадково посміхнувся Коцюба. – Поглянь пильніше.

Але й з другого погляду беклербек не побачив у монетах нічого особливого. Схоже, їх було викарбувано зовсім недавн. Звичайнісінькі дирхеми, які за хана Джанібека, хай Аллах уділить йому здоров’я на тому світі, були чи не в кожного заможного ординця. Зображення... Власне, в шатрі було затемно, аби зпершого погляду визначити, що наних викарбувано.


  • Пильніше, пильніше приглянься, володарю, – наполягав Коцюба.

Мамай підніс монету ближче до очей. Зазвичай на дирхемах було вибито родовий знак Джучі, Батия чи Джанібека. А на цьому... Його серце раптом дико закалатало: на монеті було вибитий знак його, Мамаєвого, роду!

– Де це ти таке дістав? – вражено запитав він.



  • Наші київські майстри виготовили, – гордо відказав Коцюба. – Ну як, подобаються?

Мамай промовчав, не зводячи погляду з монети. Нарешті, аби пересвідчитися, чи правильно він розгадав уруський задум, спитав:

– І що це має означати?

– А це, повелителю дужих, має означати, – урочисто почав Коцюба, – що коли Ногаєвичів буде поставлено на місце, ця монета стане основною в руській частині литовської землі.

– Не розумію, – повільно відказав Мамай. – Адже я не Джучі й не Бату-хан...

– Ти маєш стати врівень з ними, повелителю, – так же урочисто мовив Коцюба. – В усякому разі, така думка мого хазяїна. А тим із ханів чи мурз, хто в цьому сумнівається чи в кого надто короткий розум, ця монета має нагадати, що за тобою стоїть не лише перекопська чи придніпровська орда, а й уся Литва та Русь.

Мамаєві перехопило подих. Це був подарунок, гідний великого хана. Та що там хана! Найкращій у світі подарунок не зрівняється з цим дирхемом, навіть коли його буде викарбувано не зі злота, а зі срібла чи навіть із міді. Це не так запевнення з боку Литви-Русі у своїй відданості одному з ординських воєначальників, як натяк, ні, не натяк, а відверте свідчення чи, може, й наказ, що він, звичайний беклербек Мамай, має стати повелителем всієї Золотої Орди! І з боку Литви та Русі на цьому шляху йому обіцяно всіляка підтримка. Навіть якщо вона й не передбачає на випадок збройної виправи надання в Мамаєве розпорядження руських чи литовських полків, усе одно цій монеті немає ціни. Найзапекліший із його суперників, побачивши, що саме вибито на цій монеті, навряд чи захоче зв’язуватися з Мамаєм, чию вищість підкреслює та ж таки Литва, яка навіть Бату-ханові не платила ясиру. А якщо так...

– Аллах, сам Аллах послав тебе до мене, Качубо, – пересохлими губами проказав Мамай.

– Не розумію, повелителю...

– І не треба.

Волею Ольгерда він, улусний хан, став найвизначнішим із воєначальників Золотої Орди, бо ж ніхто з них не кинувся навперейми литовському війську. Після цього щонайменше половина улусів стали тягнути за нього руку. Але відтепер, завдяки волі князів литовських та руських, беклербека Мамая мусить визнати й друга половина улусних ханів. А там –Золотий Сарай, столиця всієї Золотої Орди. І він у ній – рівний самому Бату-ханові...

Втім – ні. На жаль, не бути йому рівнею не те що аллахоподібному Батиєві, а й найбезталаннішому золотоординському ханові-одноденці. Бо на золотоординському столі має сидіти тільки той, у чиїх жилах тече священна кров чингізидів. А він, вибившись у хани з простого нукера, не має жодної священної краплини. І коли він, без знатного роду-племені, зважиться посісти найвищий стіл у Піднебесній, тієї ж миті на нього збройно підуть зі своїми полчищами всі чингізиди. А проти цілого світу встояти неможливо. Шкода...


  • Шкода, – повторив він уголос.

  • Не зрозумів тебе, повелителю, – нашорошився Коцюба.

  • То я так, –махнув рукою Мамай. Все ж не втримався, пояснив: – Дарма старалися київські майстри. На таких монетах мають бути родові знаки самих лише ханів-чингізидів.

Коцюба витер вологе чоло. Тоді обережно, щоб не привернути Мамаєвої уваги, змінив позу, бо вже давно відвик сидіти з перехрещеними ногами. Навіть коли доводиться, як оце, сидіти на шовкових подушках.

– От і хазяїн мій такої ж думки, – сказав він. – Подивився на ці монети, – Коцюба кивнув на скриньку, – та й сказав, що тобі, світлий хане, таке навряд чи підійде. Проте, вів далі мій хазяїн, якщо ти не можеш ставити на них знак свого роду, хто тобі заважає ставити родовий знак того хана, якого ти, найславетніший із беклербеків Піднебесної, збираєшся посадити на золотоординський стіл?

Мамай довго мовчав. До шатра долинали віддалений гомін, кінське іржання і над усим – безперервний, протяжний спів акина. Нарешті беклербек підвів голову і глянув на Коцюбу.

– Мудрий чоловік твій хазяїн, – переконано мовив він. – Мудріших стрічати мені не доводилося. То коли він збирається виступати?

Коцюба схилив голову.

– Не гнівайся, повелителю, але він сказав так: тоді, коли переконається, що ти не прийдеш на допомогу Ногаєвим нащадкам.

Мамай посмикав вислого вуса, усміхнувся в задумі.

– Ну що ж… Мені залишається зробити так, аби він переконався якомога швидше. Зрештою, я все вже продумав… Про людське око я змушений буду вдавати, що мої тумени готові будь-якої миті прийти на допомогу братам Ногаєвичам. Але щоб ця допомога виявилася запізнілою, хай люди твого хазяїна пришлють Хайдарові гінця з вісткою, що ви збираєтеся стати до битви з нами... скажімо, за три дні. Це донесення, Хайдар передає мені. Я негайно піднімаю всі свої тумени й поспішаю до Дніпра, щоб перебратися через нього й кинутися на поміч Ногаєвичам. Та перед Дніпром на мене, скажімо, чекатиме мій вивідник з вісткою, що битва вже відбулася вчора... Якщо ви програєте, я все одно перебираюся за Дніпро і зі своїми соколами накинуся на відступників Золотої Орди. Так що їм буде не до того, аби гнатися за вами. А коли переможете ви, то я зупинюся і почну розбиратися, з чиєї саме вини я не мав змоги вчасно прийти на допомогу братам... Тож ви маєте прислати гінця, якого вам не шкода. Бо за такі невірні донесення, – Мамай жорстко посміхнувся, – накладають головою в першу чергу гінці.

Коцюба шанобливо схилив голову.
ПЕPEДГРОЗЗЯ
Сутички відбувалися на всьому степовому обширі від Росі до Бугу та грімких дніпрових порогів. Вони спалахували, як те багаття з сухого хмизу, і миттю згасали, щоб за якусь часину запалати за десятки верст. А оскільки руські й татарські вартові не поступались один одному, то переможців майже не було.

Ті, хто випасав отари й табуни, поспіхом відходили до чорноморських лиманів чи гирла Дніпра та Бугу, а хто займався хліборобством — хапав дітей, збіжжя й худобу і чимдуж поспішав на північ, до прип’ятських гатей та боліт, де можна було пересидіти непевний час... Татари не страшні, якщо вони десь неподалік випасають свої табуни та отари. Проте коли вони збираються по ясир — тоді треба негайно тікати світ за очі. І уруси теж непогані сусіди. Але коли на них надійде шал, правовірним краще триматися від них якомога далі.

Кінні вивідники порубіжних князів і бродники Боброка десятками, а то й сотнями гасали степом чи з-за кущів стежили за кожним рухом ординців. І коли їхні очі видивлялися щось небезпечне, шугали високо до неба чорні стовпи диму, летіли до Росі легконогі коні або розтинав повітря тривожний крик якогось невидимого птаха. І лише втаємничені могли зрозуміти, що саме криється за цією безладною, тріскотливою пташиною базіканиною.

Хаджибей сидів на вершині залісненого пагорба. Звідси йому було видно все, що діялося за багато верст на північ — аж до неширокої в’юнистої річки, що мала назву Сині Води. Вода в ній і справді була синя — Хаджибей у цьому переконався ще вчора. Цікаво, якою вона буде завтра-позавтра? Легкий вітерець, поблукавши між берестків, приємною прохолодою обвівав уже трохи брезкле обличчя очаківського хана, а чаша холодного кумису навіювала спокій на серці. Неподалік кам’яними бовванами застигли вірні охоронці, проте їхня невідчепна присутність стала такою звичною, що Хаджибей на них уже давно не зважав. Охорона для нього була таким же звичним явищем, як різноголосий гомін аулу чи сонце в небі.

Хаджибей знову перевів погляд туди, де над Синіми Водами темніли купини верб, і зробив кілька повільних ковтків. Атож, поспішати вже нікуди. Натомість треба набратися терпіння. Як доносили вивідники, Ольгердове військо має підійти до Синіх Вод не раніше, ніж за два дні. Тож часу на те, щоб підготувати невірним гідну зустріч, було більш ніж достатньо. А поки що після шаленої скачки під нестерпно пекучим сонцем від моря до Торговиці можна хоч трохи потішити себе ранковою прохолодою і неквапними роздумами, до яких останнім часом так тягнеться Хаджибеєва душа. Що Ольгердове військо обрало напрямок саме на Торговицю, сумнівів не було вже ні в кого з ханів. Мало того, вивідник на ім’я Медовуха дав знати, що Ольгерд має намір перебратися за Сині Води. Тож Ногаєвичі дійшли висновку, що кращої нагоди розбити старого литовського лиса, ніж під час переправи, не буде.

І тепер над Синіми Водами диміло кілька десятків вогнищ і роз’їжджало п’ять тисяч чаушів. Вони мали заважати Ольгердовим дружинам під час переправи й не пускати уруських вивідників у глиб степу. А на випадок, якщо хтось із уруських нишпорок усе ж подолає цей заслін, основні ординські сили криються по вибалках за два переходи звідси. На цьому наполіг Котлабуга. Він вважав, що обережний Ольгерд не зважиться зразу ж переходити за Сині Води. Ні, він спочатку вишле туди ватаги своїх вивідників або зробить розвідку боєм. Також Котлабуга не виключав, що Ольгерд узагалі може відмовитися від думки про переправу и чекатиме, поки це зроблять ординські тумени. Та легше від того йому не стане, бо тоді річку перейде орда. Проте не вся і не там, де на неї чекатимуть. Основна сила Ногасвичів залишиться біля броду, а тумени Котлабуги подолають Сині Води далеко звідси і вдарять на Ольгерда так навально, що він змушений буде розвернутися спиною до річки. І тоді на нього вдарять основні сили, яким перейти обмілілу річку дуже просто.

Були й інші думки. Так, Солтан непокоївся, що як тільки він вийде за межі своєї землі, підступний князь волинський вдарить йому в спину. Тому він пропонував спочатку разом напасти на Любарта і розбити його до підходу основних Ольгердових сил. Та коли він дізнався, що той залишив у волинських замках більшу частину свого війська, а решті наказав обходити подільську землю десятою дорогою, його побоювання розвіялись. І тепер Солтан привів до Торговиці більше трьох туменів. Два тумени складалися з досвідчених батирів, які добре зналися на січах, бо не раз і не два допомагали тому ж Любартові в його виправах на ляхів чи угрів, або ляхам та уграм — у їхніх виправах на Любарта. А тумен із гаком складали прості чабани та подільські смерди, які свого часу визнали за краще слугувати ханам, аніж своїм зажерливим князям. Ці теж битимуться до останнього хоча б тому, що пощади від своїх колишніх одноплемінців їм не буде. В усякому разі, так їх переконували останніх сто двадцять років.

Разом із туменами Солтана йшли і дві тисячі збройних найманців-угрів. У Котлабуги теж було близько трьох туменів. І цими туменами міг би пишатися золотоординський хан. Та що там золотоординський! Туменам Орди воювати було майже ні з ким, тому вони з часом заливалися жиром і втрачали витривалість і стійкість — риси, що з давніх-давен прикрашають справжнього нукера. А порубіжні чауші повинні міцно сидіти в сідлі й тримати шаблю, аби щохвилини бути готовими до оборони чи нападу. Сам Хаджибей привів до Торговиці чотири повноцінних тумени. Може, вони дещо й поступалися чаушам Котлабуги у швидкості та вмінні битися (бо не доводилось їм щодня хапатися за зброю), зате вони здебільшого складалися ще з тих батирів, які дали добрячого чосу правобережним ордам у битві над Куяльницьким лиманом. Їхню міць добре знає Мамай, який брав участь у тій битві. Дивно, але сьогодні саме його вважають найкращим беклер-беком Золотої Орди. Що ж, після перемоги над Ольгердом усі побачать, хто насправді є беклербеком, а хто ним лише прикидався...

Позаду, від підніжжя, долинули жваві голоси. Хаджибей озирнувся, і його обличчя мимоволі розпливлося в усмішці: на вершину пагорба, кинувши поводи нукерам, піднімалися його дорогі брати Котлабуга та Солтан. Брати були разюче не схожі між собою. Солтан був мало не на голову вищий за наймолодшого з Ногаєвичів і значно опасистіший за нього. Проте невисокий худорлявий Котлабуга переважав подільського хана жвавістю рухів і невгасимою енергією. От і зараз він перший розкинув руки для обіймів.

— Живи, брате, сто літ! — вигукнув хан буджацької орди. — І не гнівайся, що ми знову завітали до тебе. Аллах-бо бачить, що не так уже й часто доводиться нам бути разом.

— Так, любий брате, — щиро зітхнув Хаджибей. — На жаль, ти кажеш істинну правду.

Їх, нащадків славетного хана Ногая, вважали у Золотій Орді за білих ворон. Бо якщо інші такі ж високородні брати тільки й чекали нагоди, аби вчепитись один одному в горлянку, Ногаєвичі ладні були віддати один за одного праву руку — найцінніше з того, що мав справжній батир. І цю єдність браття — дарма що матері в них були різні — виказували не раз і не два.

Хаджибей дав знак охоронцям, і один із них каменем скотився з пагорба. За хвилину уклінні кухарчуки принесли на золотих тацях фрукти та солодощі, а ще турецької кави для Котлабуги й не менш духмяного чаю — для Солтана.

— Але й спритні ж у тебе кухарі! — щиро дивувався Котлабуга, дмухаючи на каву. Її він уподобав після зустрічей з турецькими пашами, які останнім часом не вилазили з Акермана. — Вони що, знали, коли ми прибудемо?

— Не знали, — усміхнувся Хаджибей і зробив чималий ковток кумису, якому віддавав перевагу перед будь-яким іншим напоєм. — Як, до речі, і я. Але тримаю людину спеціально для того, щоб чай чи кава були готові для моїх дорогих братів кожної миті — як удень, так і вночі.

— Дякую, любий брате, — відказав Котлабуга й аж примружився від насолоди. — Твій кухар, схоже, родом з Анатолії. Давно вже такого дива не куштував.

— Голову даю на відсіч, що він не з Анатолії, — заперечив Солтан. — Здається, наш старший брат, який замінив нам батька, щойно привіз його з самого Китаю. Разом із тамтешнім чаєм.

Така жартівлива суперечка заводилася майже під час кожної зустрічі нащадків Ногая. Проте Хаджибеєві вона не обридала. Він сприймав її як вияв щирої братерської любові та приязні.

— Не знаю, як ви, братове, до цього ставитесь, але я знову побував у тумені, що його надіслав Хайдар, — почав у перерві між двома ковтками Котлабуга. — Не подобається мені цей тумен. Схоже, битий нами беклербек Мамай намовив Хайдара всипати туди всіляке сміття, що здатне тільки горлати віддалік од поля бою та хапати все, що погано лежить. Тому я звелів темникові зібрати найближчі до мене Хайдарові тисячі й від нашого спільного імені пообіцяв їм, що ми будемо платити за кожне відрізане в руського чи литовського чауша праве вухо по коню.

— Правильно зробив, брате, — схвалив Хаджибей. — Чого-чого, а коней у нас вистачає.

— А не вистачить — позичимо в Ольгерда, — підхопив Солтан і жестом наказав піднести ще чаю.

— Але це ще не все, — весело блиснув очима Котла¬буга. — Коли вони почули про одного коня, то особливої радості не виявили, бо знали, що те вухо відрізати буде не так уже й легко. Та коли я сказав, що за десятника ми будемо платити десяток коней, вони пожвавішали. Коли ж я пообіцяв їм за сотника — сотню коней, а за тисяцького — цілу тисячу, вони заверещали так, що я ледве чув свої слова. Та коли я за Ольгердове вухо пообіцяв сто тисяч коней — ґвалт здійнявся такий, що якби я скомандував їм іти на невірних негайно, вони, певно, були б зараз уже в самому Києві...

Незворушні охоронці здригнулися від реготу своїх ханів. Хаджибей витирав очі рукавом шовкового халата.

— Ну, брате, й розсмішив ти нас, — простогнав він. — Тепер, здається, нам не треба переходити Сині Води. Все зробить один тумен хана Хайдара.

Сміх вибухнув із новою силою. Озиралися на нього нукери, що сновигали під пагорбом, і очі їм веселішали, а плечі розправлялися самі собою. Бо якщо напередодні битви хани так сміються, отже, вони упевнені в перемозі.

— Мабуть, мені треба теж так зробити, — насміявшись, сказав Солтан.

Брати здивовано глянули на нього.

— Коли ти скажеш, брате, що і в тебе такі ж тумени, як у Хайдара, я ніколи в це не повірю, — заперечив Котлабуга.

— І правильно зробиш, — відказав Солтан. — Двох своїх туменів я не проміняю ні на які інші. А от третій... Люди там від плуга й отар, і вигляд у них такий, наче їх на битву женуть канчуками. Тому коли дійде до бою, я сумніваюся, що вони покажуть себе справжніми багатурами. А от коли я пообіцяю їм те, що й ти, брате, тоді, можливо, битва їх зацікавить.

Унизу, на певній відстані від пагорба, на якому сиділи хани, вирувало людське море. То там, то тут лунко вдаряли на сполох тулумбаси та бубни, срібними голосами заводили сурми, їм у відповідь відгукувалися коні й верблюди. Навсібіч носилися вістовці, відсталі чауші розшукували свої десятки та сотні, час від часу між воїнами спалахували суперечки, а то й штовханина за місце в холодку чи за якусь кошму. На перший погляд, навколо пагорба панував цілковитий безлад, і лише досвідчене око воєначальника бачило в ньому звичну картину короткого перепочинку, коли межі між сотнями й тисячами погойдувалися, наче брижі на воді. Але варто лиш дати знак — і межі ці окресляться чітко й жорстко, і не буде у світі сили, яка б їх змогла порушити.

Але знак давати ще зарано, міркував Хаджибей. Передовий тумен має відпочити, бо останню добу летів сюди, мов хижий птах на здобич. Решта туманів отримала наказ хоронитися по дібровах та видолинках на відстані одного-двох кінних кидків до синьоводського броду. А головний очаківський вивідник Мустем-алі мусив накинути на степ густу сіть і перекрити всі підступи до розташування ординських туменів. Тож нехай старий литовський лис має певність, що основні сили орди досі перебувають на відстані трьох- чотирьох переходів. Хай переправляється собі без поспіху через річку й вірить у те, що коли за ним хтось і стежить, то не вся орда, а лише перші її сторожові роз’їзди. Тим більшими будуть жах і переляк литвинів та урусів, коли на них, наче блискавка, звідусіль ударять стрімкі ординські тумени. Після того можна рушити на Київ, Новогрудок і далі, аж до самого Свей- ського моря, куди навіть Батий не доходив... І бачив Хаджибей, як нестримні татарські вали котять завмерлими від жаху землями, як безголосо волають їм услід непоховані тіла старих і немовлят, як тягнуться в небо голі шиї димарів, а на згарищах тоскно виють бездомні пси. Так має бути і так буде. Орда вміє цінувати відданість підлеглих, але тим страшніша кара чекає на непокірних, які затялися у глупстві і впертості. Таким пощади бути не може.

Але й це ще не все. Слідом за чаушами, залишивши свої отари на старих чабанів, посунуть тисячі, десятки тисяч близьких і далеких родичів тих, хто пішов на війну. Загребущі пазурі цих шакалів не обійдуть того, що обійшли око та шабля чауша. Залізні й мідні речі, макітри, чаші, хутра, меди, зерно — все це поміститься на їхніх непомірних гарбах та мажарах. І коли після чаушів іще виють псища, то після цієї сарани й вити буде нікому І правильно, бо звідти, де панує пустка, небезпека не загрожує. А отже, можна більше уваги приділити тому, що діється на берегах Ітилю — там, де стоїть столиця Золотої Орди. Адже в жилах їхнього славного пращура Ногая, а отже, і в їхніх жилах крові чингізидів було не менше, ніж у нинішніх золотоординських повелителів...

Попереду і праворуч від пагорба, під крислатим берестком стояло шатро головного ординського вивідника Мустема-алі. Краєм ока Хаджибей завважив, як нукер супроводив до шатра високого чоловіка, схожого на уруса. Напружив зір і впізнав у ньому вивідника канівського князя Медовуху. Мустем-алі доводив, що цей урус горнеться до Орди всім серцем. Хоча, мабуть, відданістю тут і не пахло. Останнім часом він, Хаджибей, двічі велів привести до себе цього нишпорку й переконався, що в того лиш один Аллах — гроші. І все ж відомості, які приносив Медовуха, були значно важливішими за дані інших вивідників. Спочатку Хаджибей мав підозру, що Медовуха більше вигадує, однак перевірка свідчила, що кожне його слово було правдою. Отже, свої гроші Медовуха відробляє чесно.

Помахом руки Хаджибей підкликав одного з нукерів і звелів:

— Поклич Мустема і того, хто з ним.

— Слухаю і корюся, — стрепенувся нукер і велетенськими стрибками збіг до підніжжя. А за хвилину на вершині пагорба опинилися захекані Мустем-алі з Медовухою.

— За твоїм велінням, володарю... — почав було Мустем, але Хаджибей нетерплячим жестом зупинив його і звернувся до Медовухи:

— Де зараз Ольгердове військо?

Той схилив голову перед молодшими братами, відтак перед Хаджибеєм і лише тоді сказав:

— Коли я, повелителю, рушав сюди, його передовий загін саме зупинився на спочинок верстов за п’ятдесят від Синіх Вод. А мій хазяїн, князь Боброк, який послав мене на цю розвідку, наказав чекати на нього завтра зранку біля Сухого урочища. Це буде верстов за тридцять звідси. Він іде на чолі передового полку киян.

— Скільки чаушів у Ольгерда? — швидко запитав Котлабуга.

Медовуха розвернувся до нього всім тілом.

— Точно не скажу, — відповів він. — Проте від хазяїна чув, ніби позавчора під рукою Ольгерда було трохи більше сорока тисяч.

Хаджибей не міг стримати задоволеної усмішки: Ольгердове військо було значно менше від ординського. Тож правильно вони вчинили, що не звернулися по допомогу до Порти.

— Скільки піших? — допитувався Котлабуга.

— Більше половини, — без затримки відповів Медовуха й пояснив: — Про це я чув від князя київського, коли він розмовляв із Боброком.

— Канівські бродники підуть окремо? — втрутився Хаджибей.

— Ні, повелителю. Князі добре пам'ятають, хто саме підвів їхніх предків на Калці. Тому вони влили бродників до київського полку. Але наскільки я знаю, бродники все одно готові вчинити так, як їхні прадіди. І я, повелителю, чкурну чи не першим, коли зійдемося в списи. — Медовуха широко усміхнувся. — Гадаю, що твої багату ри навряд чи доженуть мене з моїми товаришами.

Ногаєвичі теж не могли стримати усмішок. Котлабуга дивився на Медовуху поглядом дитини, що побачила чудернацьку цяцьку.

— Отже, більшість Ольгердового війська становлять піші, — сказав він. — То виходить, до Синіх Вод вони прибудуть не раніше як післязавтра...

— Та й то якщо добре розженуться, — зауважив іще усміхнений Солтан.

— А що кажуть наші вивідники? — спитав Котлабуга, ні до кого особливо не звертаючись. Тепер його погляд, звернений на Медовуху, скидався на погляд дитини, яка збирається розібрати улюблену цяцьку на частини.

Наперед виступив Мустем-алі:

— На світанку повернувся вивідник, якого я послав за Сині Води ще позавчора. Він каже, що по той бік річки, на відстані кінного переходу йому стрічалися лише поодинокі ватаги уруських нишпорок. А оскільки Ольгердове військо здебільшого піше, то можна чекати його на берегах Синіх Вод лише за два дні.

— Мої вивідники теж таке кажуть, — зауважив Солтан.

— Вибач, брате, — рвучко розвернувся до нього Ко¬тлабуга. — Я не ставлю й під найменший сумнів твою розумну обережність, але в мене щойно виникла ось яка думка... — Він вибачливо усміхнувся. — Ті твої вивідники хто: уруси родом чи наші люди, чисті татарове?

— Гм-м-м... Здається це були уруські бродники, — невпевнено відповів Солтан. — А чому ти, брате, про це питаєш?

— Бо мені здалося трохи дивним, що відомості про урусів нам доносять лише уруси, — сказав Котлабуга і знову вняпився в Медовуху.

Той з гідністю випростався.

— В цьому немає нічого дивного, повелителю непереможних буджацьких багатурів. Мабуть, ти не будеш заперечувати, що татарин в уруському степу значно помітніший, ніж урус — у татарському. Тож йому важче вивідати все що треба й безперешкодно повернутися назад. А урусові, відданому Орді, зробити це значно легше.

У відповідь Котлабуга невизначено стенув плечем. Хаджибей глянув на Мустема-алі, який помітно зблід, і запитав:

— Ким є той вивідник, що повернувся сьогодні на світанку?

— Урусом, повелителю, — хрипким голосом відказав Мустем-алі. — Але він давно бродникує на Тилигульському лимані і його доноси завжди справджувалися.

Котлабуга широко усміхнувся. Хаджибей скоса зиркнув на нього і знову розвернувся до Мустема-алі.

— Коли востаннє прибули наші вивідники? — з притиском на слові «наші» запитав він.

— Стежа Кобули повернулася вчора під вечір, повелителю. Вона теж не бачила за річкою Ольгердових дружин. А після Кобули не повертався ще ніхто. Хіба ось цей, — кивнув він на Медовуху, — щойно передав мені тамгу десятника Темрюка. Твердить, ніби підібрав її на місці сутички між татарами та урусами біля Сухого урочища. Це на відстані кінного переходу до Синіх Вод. А більше про це, повелителю, я розпитати не встиг, бо поспішав з’явитися за твоїм викликом.

— Так...

Підозра наймолодшого з братів дещо образила Хаджибея. Власне, він і сам не раз замислювався про це, але де знайти такого ординського вивідника, що був би своїм в уруських байраках? Тому й доводилося ризикувати. Але ризик цей перекривався подвійною, а то й потрійною перевіркою кожного донесення. І досі все було гаразд. Тамуючи невдоволення, Хаджибей схилив голову. Не годиться, щоб напередодні такої битви бодай тінь образи чи недовіри промайнула межи братами. Краще навіть удати, ніби братова підозра захопила його, хана очаківської орди, зненацька.

— Дай-но тамгу сюди, — наказав Мустему-алі. Тоді покрутив її в руках і запитав Медовуху: — А може, ти сам зніс йому голову?

Медовуха відсахнувся, наче його вдарили,

— Як можна, повелителю! — вигукнув він. — Та якби я й хотів, усе одно не міг би цього зробити, бо з Темрюком було два десятки чаушів. Я саме пробирався невеликою балкою до Синіх Вод, коли побачив, як численна уруська сторожа перехопила татарський загін. Першим із коня впав саме Темрюк, бо він був попереду. А тоді уруси, їх було чи не вдвічі більше, кинулися навздогін за рештою. Проте догнали кого чи ні — того вже не знаю. А цю тамгу я зняв із Темрюка тоді, коли погоня зникла з овиду.

Хаджибей перевів погляд на Котлабугу. Той нічого не сказав. Схоже, відповідь Медовухи його задовольнила. І все ж Хаджибей вирішив з’ясувати все до кінця.

— Повернувся хтось із Темрюкового загону? — запитав він Мустема-алі.

— Поки що ні...

— Коли повернеться, негайно дай знати, — звелів Хаджибей. Тоді потер підборіддя і спитав: — А чим тепер займаються ті уруські бродники, які отримали від нас право безборонно ходити степовими урочищами та лиманами?

— Бажання йти з ханськими туменами, повелителю, виявили близько трьохсот уруських бродників, — відказав Мустем-алі. — Я наказав включити їх по одному-двоє до кожного загону, бо вони цю місцевість знають як свої п’ять пальців.

— Все ж накажи не спускати з них очей, — звелів Хаджибей і глянув на Медовуху: — Коли збираєшся назад?

— Хоч зараз, повелителю. Мабуть, моя ватага вже хвилюватися почала. Бо як подався вчора звечора на розвідку, — Медовуха широко усміхнувся, — то й досі не повернувся.

— Гаразд, можеш іти, — дозволив Хаджибей. — Втім... Так, ординську сіть накинуто на весь степ. Жоден не те що урус, а й правовірний не повинен вислизнути з неї. То чим цей Медовуха кращий за інших? Хай буде при тобі, — звелів він Мустему-алі.

— Але ж, повелителю, — склав той долоні на грудях, — ми так замислили, що він має запевнити урусів, ніби орда дійшла до Синіх Вод лише окремими роз’їздами...

— Звичайно, повелителю, — підтакнув Медовуха. — Я передам Боброкові, що на сьогодні до річки підійшли лиш окремі твої сторожові загони. А тумени підійдуть аж післязавтра.

Але підозра Котлабуги дарма не минулася. Хаджибеєві здалося, наче в очах Медовухи перед тим, як він заговорив, промайнуло щось незвичне. Що це було — розгубленість, переляк?

— Що, хочеться швидше опинитися серед своїх? — посміхнувся Хаджибей. — Ні, залишишся тут. І коли виявиться, що ти збрехав хоч на крихту, — останній хробак не позаздрить тобі! А ти, — звернувся він до Мустема-алі, — ока з нього не спускай.

— Слухаю і корюся! — схилився той перед ханом.


УРУСИ ПРИЙШЛИ
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка