Сін’їті Хосі. Народився в Токіо



Сторінка1/4
Дата конвертації19.02.2016
Розмір0.54 Mb.
  1   2   3   4

Annotation


Сін’їті Хосі. Народився в Токіо. В 1948 році закінчив агроекономічний факультет Токійського імператорського університету. Батько — вчений-хімік, фундатор фармацевтичної фірми. Хосі успадкував президентське крісло батька, але не зміг успішно керувати компанією і вона збанкрутіла. В 1951 році він опублікував у комерційному журналі «Хосекі» оповідання «Секисутора», яке одразу викликало зацікавленість серед читачів. Після написання ще ряду блискучих оповідань Хосі вирішив зосередитись на літературі. В 1963 році в Японії виник Клуб японських письменників-фантастів, і Хосі став його першим президентом (19761977). В 1968 році він отримав премію Клубу японських письменників детективного жанру за твір «Скажений банк», а у 1998 — спеціальний приз в рамках конкурсу «Гран-прі японської наукової фантастики». Хосі написав понад тисячу творів, які увійшли в 20 томів, і став одним з найвідоміших письменників-фантастів Японії. Його оповідання друкувалися у «Всесвіті» в 1982, 1987, 1988, 1989, 1992, 2007 р. Помер 30 грудня 1997 року Вікно

Гей, вилазь-но!

Голос за стіною

Дещо нове про Шерлока Холмса

Ера готівки

Знахідка

І що воно за час!

Людина в білому

Міністерство життєзабезпечення

Нічна зустріч

Таємничий юнак

Телебог

Вікно


Гірська мандрівка. Я йду вузькою, вихлястою стежкою. Тут, напевно, рідко хто ходить. Стежка місцями ховається в густій траві, а подекуди зникає під камінцями, що скотилися з гори. Я прямую через гаї, минаю лужки, знову заходжу в гайок. — Рятуйте!.. Здається, хтось кличе. Я мимоволі зупиняюсь. Голос дуже знайомий. Звідки він? Я озираюся навколо. Ні, позаду нема нікого. Потихеньку рушаю далі. За лісом відкривається новий краєвид. Дивлюся праворуч угору. Бачу крутий схил, із скелями, місцями зарослий травою. А нагорі — споруда. Так високо, що в мене навіть болить шия відхиляти голову. Це старий будинок у європейському стилі. Досить великий і незважаючи на вік міцний, неушкоджений. Видно, то заміський дім, на будівництво якого хазяї не жаліли грошей, але одного дня розорилися і, зважаючи на те що під’їзд до нього дуже незручний, не змогли знайти покупця. Так він і стоїть уже багато років. «Нічогенький будиночок», — думаю я, роздивляючись. В одному з вікон на другому поверсі щось маячить. Наче силует людини. Згадавши крик, який чув нещодавно, я думаю: «Може, хтось подає знаки, закликаючи на допомогу?» Піти подивитись? Страху не відчуваю. Скоріше цікавість. Чому там когось закрили, чому хтось благає допомогти? Напружено вдивляюся. Небо ясне, сліпуче сонце, тому розгледіти, що відбувається за вікном, важко. Однак навряд чи мені привиділось, що у вікні щось ворушиться. Мабуть, таки треба піти на допомогу. Але як бути? Схил надто крутий. Десь тут має бути дорога. Заходжу в ліс. Але праворуч дороги не видно, і не схоже, що вона десь тут є. Я повертаюся на те ж саме місце. Схил там же, де й був, будинок — на своєму місці вгорі, а у вікні на другому поверсі знову щось ворушиться. Знову в ліс. І тут помічаю невелику звивисту стежку, що веде ліворуч нагору. Мабуть, до самого будинку. Скоро підходжу до дерев’яних воріт, біла фарба на яких майже облупилася. «Навіщо вони тут?..» Дивно. Але згодом я зрозумів, що жива огорожа переросла ворота і вони стали куди нижчі за дерева поряд. Порівняно з будинком ворота виглядають досить маленькими і скоріше нагадують фіртку. Треба буде пошукати потім, де тут вхід парадний. А зараз, першим ділом, слід знайти ту кімнату. Я підходжу до будинку. Праворуч занедбаний великий сад. Роздивляюся його потім. Ось невеликий вхід. Напевно, на кухню. Добре було б, якби не зачинено. Так міркуючи, я повертаю ручку дверей. Запросто відчиняються. Лишили незамкненими необачно. Але одразу переконуюсь, що грабувати тут нема чого. Порожнє приміщення, все вкрите пилом, на стелі, в кутку — павутиння. Якщо і можна було щось винести звідси, то це благенькі штори на вікні. Хоча навіщо — вони такі брудні. Штори. Ага, може, я бачив, що то хитаються штори? Ну і дурень. Розсердившись, я підняв одну з розкиданих долі пляшок і пошпурив її у вікно. Почувся брязкіт. Пляшка розбилася на дрібні скалки. У вікно, напевно, вставлені шибки з надміцного скла. Той, хто будував цей будинок, був, схоже, дуже заможний. Я подумав, що і будматеріали, мабуть, використовувались вогнетривкі. Цікаво, скільки ж коштував цей будинок? Треба подивитись, що там усередині. Відчиняю двері поруч. За ними зал без жодних меблів, навіть люстри немає. Повітря ж наче не застояне, і не відчувається вогкості. Вражає тільки порожнеча. Іду вгору сходами. Одразу знаходжу ту кімнату. Стукаю — відповіді нема. Питаю: — Є тут хтось? Тихо. Але ж це саме тут. Відчиняю двері. Заходжу. У великій кімнаті знову ж таки нікого нема. Але на відміну від залу відчувається, що нещодавно тут хтось був. Спочатку зазирну в сусідню кімнату, а потім подивлюся, що за вікном. Беруся за ручку дверей — зачинені: може, я зачинив машинально, а може, вони самі зачинилися. І не відчиняються. Це як у номерах готелів, там двері ззовні і зсередини відчиняються по-різному. Автоматично зачиняються, і без ключа вже не відчинити. Я обдивляюся кімнату — нічого схожого на ключ немає. Потім обстежую замкову шпару — там теж нема. Не вийти. Усвідомивши це, відчуваю, що мені стає гаряче. Я підхожу до вікна. Натискаю раму в нижній частині, і вона по скісній трішечки відсувається. І це все. Можна було б якось розбити вікно чи виламати раму. Але внизу круча, і, стрибнувши з другого поверху, звернеш собі в’язи. Ніякої мотузки у кімнаті немає. Тут навіть немає штор. Через вікно не втекти. Вечоріє, настає ніч. Я розмірковую про те, як можна врятуватися, втомлююся думати і засинаю, потім знову думаю. І так до ранку. Світає. Я визираю у вікно. Внизу скелі, а по обидва боки — гай. Учора я там ішов. А далі тягнеться ліс. Як же звідси вибратися? Ні через двері, ні через вікно. Стіни такі товсті й міцні, що без інструмента їх не пробити. Тільки якщо хтось сюди прийде. Ці двері, напевно, просто відчиняються іззовні. Так було вчора. Я дивлюся в вікно і чекаю. Може, побачу когось, хто буде проходити. Я зосереджуюся і починаю молитися. Аби хтось з’явився. Так, у молитві простоявши до обіду, я когось помічаю у гаї праворуч. Кричу: — Допоможіть!.. Людина виходить на галявину, зупиняється і дивиться вгору. І тут я припиняю кричати. Угору дивлюся наче я сам. Я, внизу, повертаю праворуч у ліс, потім вертаюся і дивлюсь угору. Не подаючи голос, я звертаю на себе увагу рухами. Нарешті заходжу в ліс, що ліворуч. Що далі — і так зрозуміло. Он воно як. Виходить, учора тут у вікні я бачив свій привид. Тоді я, що тут і я, що наближаюсь — хто з нас справжній? Внизу почувся брязкіт — розбилася пляшка… Перекладено за виданням: Shiniti Hoshi. Goiraino ken. — Japan, w: st=«on» Tokyo: Shinkyoshya, 1980. © Дмитро Москальов, переклад, 2007.  

 

 



Гей, вилазь-но!

 

Тайфун скінчився, й небо знову затопила блакить. Проте село на околиці міста спіткало лихо: сільську капличку під горою зруйнував оповзень. Про це селяни дізналися вранці, коли прийшли до каплиці. І стривожено загомоніли: — Відколи ж вона тут стояла? — Хто зна! Певно, споконвіку. — Треба б її відновити. — Який жах! Дощенту зруйнувало. — Ніби вона була тут… — Та ні, трохи далі! Раптом один селянин вигукнув: — Погляньте, якась яма! Всі з’юрмилися навколо отвору в землі з метр завширшки, зазираючи вниз, Але нічого не побачили, бо всередині було темно. — Певно, нора лисиці-чарівниці, — мовив хтось. — Гей, вилазь-но! — загукав у яму якийсь молодик. Але звідти не почулося навіть луни. Тоді він узяв камінця й хотів укинути його до ями. — Краще не треба, бо не минути лиха! — зупиняли його старші. Проте юнак кинув камінця в яму. Але й цього разу ні звуку. Селяни нарубали кілків, повбивали їх довкола ями й зв’язали мотузкою: вийшла ніби огорожа. А тоді неквапом рушили до села. — Що ж воно за диво таке? — А де ж нову каплицю ставити? Невже на ямі! Цілісінький день теревенили, та так ні до чого певного й не дійшли. А наступного дня машиною примчали репортери, до яких докотилася чутка про яму. Не забарились і вчені. А щойно прибули, то попростували до ями з виглядом, ніби для них таємниць не існує. Зібралися цікаві, з’явилися й стали витріщатися на яму якісь ділки. Найближчий відділок поліції поставив вартових, щоб, крий боже, хтось не впав у неї. Якийсь газетяр прив’язав до довгої мотузки важок і опустив у яму. Мотузка зникала в ній, поки й скінчилася. Та коли потягли вгору, мотузка не піддалася. Репортерові кинулися допомагати кілька чоловік, та марно: мотузка обірвалася біля краю ями. А репортер, що вже обв’язався канатом і тримав напоготові фотоапарат, бачачи таке, мовчки став відв’язуватися. Вчені зателефонували до інституту, щоб прислали потужний гучномовець: може, звуком визначать глибину. Та як не старалися, відлуння не було. Дослідники трохи збентежились, та відступити не могли, ще ба пак, усі на них дивилися. Тож установили гучномовця над самісінькою ямою, дали найбільшу гучність. Різної сили звуки довго розлягалися на кілометри довкола, але яма наче поглинала їх. Тож здалися і вчені. Вимкнули гучномовця, ніби так мало й бути, й заявили: — Яму треба засипати! Атож, простіше знищити те, чого не розумієш. Хотіли вже розходитись і цікаві, міркуючи про те, як ці мудрагелі засипатимуть яму.  



Та один із ділків раптом проштовхнувся наперед і попросив: — Віддайте цю яму мені. Я сам її засиплю. На що сільський староста відказав: — Хоч самотужки засипати яму нам і важкувато, проте й віддати не виходить.  

Адже тут має стояти наша каплиця. — За каплицю не турбуйтеся: я вам збудую нову, ще кращу. А на додачу й залу для зібрань. Староста ще не відповів, як селяни загукали: — Та невже? Але щоб ближче до села! — Нехай забирає цю яму! Тепер і староста не заперечував. Покупець дотримав обіцянки. Невеличку, але з залою для зібрань, каплицю таки збудував. І біля самого села. На час, коли надійшло свято врожаю, на будиночку біля ями, що його звела новостворена компанія по засипанню ями, вже красувалася вивіска з відповідною назвою. Спільники комерсанта розгорнули в місті бурхливу діяльність, пропонуючи яму якої завгодно глибини. Адже вчені казали, що яма не менше п’яти тисяч метрів завглибшки. А для радіоактивних відходів кращої годі й шукати. Власті дали дозвіл, і фірми, що мали атомні електростанції, наввипередки стали укладати угоди. Мешканці села занепокоїлися, та їх заспокоїли: мовляв, для землі на найближчі кілька тисячоліть небезпеки ніякої, та й частку прибутків вони матимуть. А крім усього, з міста до села негайно проклали чудове шосе. Тим шосе самоскиди привозили свинцеві контейнери, водії піднімали ляду, що закривала яму, й скидали вниз радіоактивні відходи. З Міністерства закордонних справ і Управління збройних сил самозахисту привозили в сейфах непотрібні таємні папери й теж кидали до ями. Урядовці, що наглядали за цим, теревенили про гольф, а їхні підлеглі вкидали один по одному папери й базікали про гральні автомати. Чи то яма була глибшою, ніж сподівалися, чи то внизу ширшала, але несхоже було, щоб вона колись заповнилась. А тим часом компанія по засипанню ями процвітала. Вчені привозили рештки тварин, на яких робили досліди з вивчення інфекційних хвороб. Поліція й собі додавала трупи бездомних волоцюг. Виник задум відвести до ями стічні води: адже це куди зручніше й безпечніше, ніж зливати їх у море. Яма запалила і мешканців міста: вони більше цікавилися роботою й перестала відкладати на чорний день. Усі прагнули на підприємство чи в торговельну фірму, а сміттярем уже ніхто бути не бажав. Та всі сподівалися, що й це, завдяки ямі, якось улаштується. Дівчата, збираючись заміж, викидали в яму старі щоденники. Дехто вкидав до ями фотокартки колишніх коханих, перш ніж завести нових. Поліція знищувала в ямі фальшиві гроші, вилучені в злочинців. А злочинці й собі полегшено зітхали, коли позбувалися тут речових доказів. Яма поглинала все, що б і хто в неї не кидав. Місто скидало в яму всі покидьки, аж помітно почистішали морська вода й повітря. Якогось дня один робітник зварював нагорі арматуру в будинку, що самезводився. Потім присів перепочити. Аж раптом у нього над головою почулося: — Гей, вилазь-но! Він поглянув угору, але там розпросторилося тільки безкрає небо. «Певно, вчулося!» — подумав будівельник і знову опустив голову. А звідти, звідки чувся голос, упав мало не на нього камінчик. Але той не звернув на це уваги, милуючись містом, що день у день гарнішало.  

© 1987 Ігор Дубінський (переклад українською мовою)  

 

 



Голос за стіною

Скориставшись нагодою, чоловік придбав досить дешево квартиру. — І сполучення зручне, та й платня помірна… Квартира не дуже велика, та для одного цілком достатня. Однак звикнути до нової квартири перешкоджала одна обставина. А саме — сусідка. 27—28-річна, небалакуча, чемна жінка; працює вона, схоже, в якійсь фірмі. Не можна сказати, що не приваблива, але й не красуня. Живе собі безтурботним життям. Чоловікові життя таким не видавалось. Як тільки наставала ніч, за стіною починалася балаканина. Скоріше за все, то вона зі своїм хлопцем базікають собі опівночі. Чоловік вагався. — Невже будинок зведено на скору руку? Зовні, та й усередині, будинок виглядав досить солідно збудованим. Зрештою, при такій платні за квартиру, можна заплющити очі й на те, що перегородки між квартирами затонкі. А були б вони ще тонкішими, можна було б, напевно, чути зміст розмови в сусідній квартирі. Однак чутно було тільки гомін, під який заснути неможливо. — Хто ж може бути цей балакун? Ні йдучи на роботу, ні повертаючися додому, чоловік не бачив, щоб хтось виходив чи заходив у сусідню квартиру. Напевно, цей тип уникає зустрічі з людьми. Будь ласка, ваша справа, але ж ця балаканина серед ночі діє на нерви. Якби хоч музику ввімкнули — не так дратував би звук голосів. Недосипання стало позначатися й на роботі. Згодом чоловік узагалі почав страждати від безсоння, почувався виснаженим. А якщо спробувати поговорити? Можна було б застосувати якісь звукоізоляційні матеріали з обох сторін стіни — і я б спокійно відпочивав і вони могли б скільки завгодно розмовляти. Чоловік пройшов у кімнату, подзвонив у двері сусідки. Жінка відчинила. — А, сусіде, будь ласка, проходьте. — Вибачте, що я оце так… Пройшовши в кімнату, чоловік сів на стілець. Жінка промовила: — А я саме хотіла поговорити з вами. — Ось як? Тож добре, що я завітав. Чоловік зрадів: ну тепер можна буде спокійно домовитись. — Мабуть, вас турбує, що відбувається вночі? — Так. Ви розумієте… — Дійсно, розмови за стіною дуже чутно і це не може не заважати. — Згодна. Жінка, схоже, мислить адекватно. Зазвичай люди, окрім себе, нічого не бачать. — І заснути, за таких обставин, дуже важко. — Саме так. — Я вважаю: в певному віці чоловік і жінка починають зустрічатись, і чинять так, як вважають за потрібне — тут нема нічого поганого. Але, при цьому, необхідно поважати й інших людей. — Так, повністю з вами згодна. Тому я би хотіла запропонувати, з обох сторін стіни зробити звукоізоляцію. Можливо, таким чином, ми не будемо заважати одне одному. — Я також про це думав! Дуже радий, що ви це запропонували. — От добре, що ми можемо порозумітися. Жінка звернулась до сяючого від радощів чоловіка. — Отже тепер про спокійний сон можна не турбуватись. А можна вас запитати. — О, прошу, прошу. — А хто та жінка, з якою ви ведете розмови до пізньої ночі?  

Перекладено за виданням: Shiniti Hoshi. Goiraino ken. — Japan, w: st=«on» Tokyo: Shinkyoshya, 1980. © Дмитро Москальов, переклад, 2007.  

 

Дещо нове про Шерлока Холмса


 

 



— Ви, як завжди, вчасно, Уотсоне! — мовив Холмс безбарвним голосом, коли я знічев’я завітав до нього в контору. Замість привітання я поцікавився: — Чого це ви такі похмурі? — Та бачите, мої фінансові справи останнім часом дещо погіршились. До речі, не позичите дещицю, якщо маєте? Я скрушно махну рукою: — Де там! У самого вітер у кишенях. Та й не звик я з’являтися сюди при грошах. От коли їх нема, зазирнути до вас — найкращий рятунок від нудьги. І сьогоднішні відвідини — не виняток. От тобі й маєш! Вам, здається, зрадила ваша славетна логіка! — Що за… — згукнув був Холмс, але урвав і тільки глибше вгруз у крісло, похню плено й відчайдушно запалахкотівши люлькою. Вигляд він при цьому мав досить ку медний. Незле б зробити про нього комікс. Видавництво «Шпинат», гадаю, не відмовилося б. За дверима почулися кроки. Холмс підхопився на рівні й, не випускаючи люльки з рота, жваво відзначив: — Ага, пахне грубою рибою! Певен, що не помиляюсь! — Звідки така певність? — Кроки то наближаються до дверей, то віддаляються. Отже, відвідувач вагається: ввійти, чи ні. Та й хода виказує, що в нього катма грошей. Бо в кого гаманець повний, той ступає поважно. Не те, що наш нерішучий гість. — Справді, міркування цілком логічні. Але якщо відвідувач без грошей, яка ж це «груба риба»? — Не сумнівайтеся, Уотсоне! Багатії скнаристі. І не полюбляють розлучатися з грішми. А в злидаря слабинка: в нього тільки й думки, що про гроші, він прагне легкої наживи. Граючи на цьому, можна робити з ним, що заманеться. — Слушно. Ваша логіка бездоганна, як завжди! — Я сам займуся ввідвідувачем. А ви, будь ласка, втримайтеся від зайвих зауважень. Ось і він! У двері постукали, й на порозі постав молодик — у ньому відразу вгадувався зубожілий аристократ. Атож, логіка Холмса справді бездоганна! Гість нерішуче почав: — Чи тут контора славетного містера Шерлока Холмса? — Ви не помилились. Холмс — це я. Проте мою славетність нехай оцінять прийдешні покоління. — У мене до вас прохання… — Будь ласка! Я саме вільний. І ладен віддатися важкій задачі й прислужитися вам. — Не знаю, як почати… Я — Джон Клей, останній нащадок шляхетного роду. Але я… захряс у боргах. І не знаю, як уберегти свої добре ім’я. Тож вирішив удатися до людини такого виняткового розуму… — Як сумно було чути таке! Холмс позирнув на мене й незворушно відповів: — Зараз важко не тільки вам. Певно, в цьому винний уряд. Але я вам співчуваю. Бо розумію, як це нестерпно. — Благаю вас, благаю, порадьте, що робити?! Холмс усміхнувся й сказав відверто: — Вам лишається одне: вкрасти гроші! — Що? Вкрасти? А власне, чому б і ні? Якби я був простого роду, міг би найнятися, скажімо, в Тауер прибиральником. Але аристократу не личить ховатися в тінь! От тільки… Хіба ж я тямлю в злодійському ремеслі! — Пусте! Покладіться на мене. — Дякую вам, містере Холмс! Вдаючися до вас по допомогу, я відчуваю себе в цілковитій безпеці. — От і чудово! Зараз я викладу вам усе докладно. Мій мозок зберігає безліч способів здійснити злочин. Проте я ділова людина. За пораду належить винагорода. — Винагорода… — Атож. Якщо не маєте грошей, можу порадити непогану позичкову касу. Її власника звуть Уїлсон. Можете сходити хоч зараз. – І яка винагорода? — Це залежить від оригінальності злочину. Такі правила! А оригінальність я гарантую. — Що ж, до скорого побачення! Зубожілий аристократ Клей пішов дещо підбадьорений. Зовні він не скидався на злидаря, якому нічого заставити. І справді, невдовзі перед нами знову постав наш відвідувач. — Я таки дещо роздобув, хоч і небагато, — заговорив він. — Цей ваш Уїлсон — досить похмура особа. Сподіваюся, цього вистачить? Клей дістав із кишені сто фунтів. — Гадаю, що так. Отже, йдеться про позичкову касу, де ви щойно побували. — Цього рудого чоловічка? — Саме так. — То мені що, його пограбувати? — Не кваптеся! Ви маєте справу з Холмсом! Мій гонорар за пораду занадто висо- кий для таких невибагливих прийомів. Насамперед помістіть у газеті оголошення: «Спілка рудих. Відкрито вакансію. Висока винагорода». — Яка ще «Спілка рудих»? — Пояснення — потім. З Уїлсоном ви вже познайомились. Покажіть йому оголошення й порадьте не проґавити нагоди. Запропонуйте свої послуги як заступника на час його відсутності. Якщо ж його руда чуприна — перука, запропонуйте найновіший засіб проти облисіння. В будь-якому випадку вдасться відволікти його днів на десять. Домовтеся заздалегідь з кимось із приятелів щодо приміщення. Клей аж у долоні сплеснув від захвату: — Так-так, розумію! За його відсутності можна хазяйнувати в касі скільки хочеш. Що ж, містере Холмс, задум справді чудовий. Сто фунтів — чималі грошики, але вони воздадуться сторицею. Чим швидше обертаються гроші, тим краще. Тож мерщій до діла! Енергійно підвівшись, Клей рушив до дверей, але Холмс зупинив його: — Стривайте-но! Якщо ладні викласти ще деяку суму, то в мене є дотепніший задум. — От як? — затримався Клей. — А втім, не наполягаю. Ми з Уотсоном цілком спроможні здійснити його й самі. Чи не так? — Холмс несподівано обернувся до мене. Я підхопив його гру: — Атож! Я й сам оце міркував, як би трохи розвіятися! — У що ж обійдеться ваш незвичайний задум? — Клей невпевнено сягнув до кишені. Холмс, упевнившись, що з клієнта можна витягти щось іще, відповів: — Двісті фунтів. Клей на мить завагався, але дістав гроші. — От і чудово! Чим більші капіталовкладення, тим вищий прибуток! Якщо це правило викликає у вас сумнів, можу познайомити вас з таким собі Кейнсом… — Холмс миттю сховав усі триста фунтів до внутрішньої кишені. — Ні, лекції з економіки залишмо до кращих часів. Отже, ваш план? — Клей явно непокоївся. — Не хвилюйтеся, зараз усе поясню. Повернімося до нашої позичкової каси. Задня стіна будинку прилягає до Міського й приміського банку. Підкоп із сутерену позичкової каси приведе просто до підземного сховища банку. Гадаю, вам відомо, містере Клей, де більше грошей — у позичковій касі чи в банку. — Ото ну! Ви просто чарівник, містере Холмс! Ваш задум вартий кожного пенса з тих двохсот фунтів, що я за нього виклав. Хутчій до роботи!.. Зраділий Клей зірвався з місця, та враз зупинився: в нього зродився якийсь сумнів: — Стривайте, але ж при підкопі буде ціла гора землі. А де її подіти? Холмс здивовано звів очі: — Оце питаннячко! — Перепрошую, але, схоже, вам доведеться повернути мої двісті фунтів. — Та не кваптеся!.. Ви чули про чоловіка на ймення Едмон Дантес? Ув’язнений у підземеллі, він щодня, потай від наглядачів, копав підземний хід. І врешті-решт докопався до камери старого сусіди. Потім йому вдалося видобутися на волю, й він зажив слави як граф Монте-Крісто. Прочитайте, як він діяв, і зробіть так само. Я зовсім розгубився, але Холмс, схоже, ніколи не втрачав самовладання. Ото голова! Клей повеселішав: — Щиро вдячний за пораду, містере Холмс. Тепер честь мого стародавнього роду врятовано! Він рушив до дверей, але Холмс знову окликнув його: — Містере Клей, я б радив вам продовжити розмову. Чи не маєте ще три сотні? Мені сяйнув просто фантастичний задум. — Ні, мені досить і того, що ви запропонували. — Що ж… А все ж радив би ризикнути… — Дякую, але мушу відмовитись. Клей вийшов. Холмс провів його поглядом і цмокнув язиком: — От негідник! Пожалів триста фунтів! — Ет, не побивайтеся! Адже триста фунтів усе-таки маємо! — Воно так, але груба риба, як оця, трапляється не щодня. А знаєте, треба провчити його за скнарість. Триста фунтів мусять дістатися нам. Я простяг руку до Холмса, що палав благородним гнівом: — До речі, мало не забув. Не хочете поділитися? — Поділитися? Справді, адже треба, щоб ви мовчали. На жаль, багато не можу запропонувати… — Холмс простягнув мені сто фунтів. Через кілька днів я знову завітав до Холмса. — А-а, Уотсон! Я саме збираюсь іти. Неабияка дичина, скажу я вам! — Я просто гублюся, Холмсе! І на кого ви полюєте цього разу? — Той самий Клей, зубожілий аристократ, що пошкодував три сотні. Я цього не подарую! — Не заздрю йому! — Не слід співчувати злу. Коли такому, як він, потрапляють до рук гроші, іншим їх уже не бачити. Вдячності від нього не діждешся. Але не гаймо часу! — поквапив мене Холмс. Я відчував, наскільки переважає мій друг інших силою розуму й нетерпимістю до зла. Він зв’язався з поліцією й службовцями банку, і ось ми зачаїлися в підземному сховищі. — Намагайтеся не шуміти. Гадаю, чекати вже недовго. — Ви ніби все знаєте заздалегідь! — докинув управитель банку Мерівезер, помітно занепокоєний. — А все у дедуктивному методі міркування! Раптом підвальну темряву розітнув спалах. У стіні відвалився камінь, і з’явився чоловік. — Це він! Іменем закону… Чоловікові — а то був Клей — вистачило одного погляду, аби зрозуміти: його задум провалився. — То ти мене обдурив! — Стій, ані руш! — гримнув інспектор. Клей, втрачаючи залишки аристократичного лоску, аж завив: — Підступна бестія! І спрямував на Холмса пістолет. Та порух мого друга виявився на мить швидшим. Клей отримав кулю разом зі словами Холмса: «Негідник лишається негідником до останнього подиху». І впав мертвий. — Містере Холмс, вас не поранено? — Інспектор і Мерівезер кинулися до нього. — Пусте! — Мій друг гордовито випнув груди. — Шерлока Холмса не так легко здолати! Ми вислухали холмсові детальні пояснення. Клей нічого не міг заперечити, а інші цього й не прагнули. — Що більше вас слухаю, то більше впевнююся, що той Клей — просто геній зла! – Інспектор не на жарт розхвилювався. Він не мав і тіні сумніву: розгадати подібний злочин під силу лише Шерлокові Холмсу. За інспектором озвався і Мерівезер: — Якщо хтось і геній, то це містер Холмс! Тільки завдяки вам наш банк чудом уникнув лиха. Не знаю, як і дякувати… — Гадаю, трьохсот фунтів вистачить! З легким серцем поверталися ми до холмсової контори. — Який ви розумник, Холмсе! — похвалив я друга, простягаючи долоню. Помітивши мій порух, Холмс уклав у неї сто фунтів. — От і все, Уотсоне. Вам лишилося тільки написати про це гарне оповідання. — Згода. Але я, як і ви, ділова людина. Щоб описати все, як годиться, не завадили б іще сто фунтів. Адже доведеться стільки переробляти, та ще й у найголовнішому! А це виснажлива розумова праця. — Що ж, нема ради! Тільки напишіть як слід! — Можете не турбуватись! Отак я заробив двісті фунтів лише за день. Хіба ж міг я написати про Холмса погано! Адже ми з ним — випробувані друзі. Та й для мене, підданого її величності, було б непрощенним виносити на загальний розгляд сторінки літопису Британської імперії, яких слід соромитися: це могло б навіть похитнути підвалини панування над колоніями! Отож, перехилю чарку, й за перо! Здається, й непогана назва є: «Спілка рудих»!  

 

© 1992 Ігор Дубінський (переклад українською мовою)  



 

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка