Сін’їті Хосі. Народився в Токіо



Сторінка2/4
Дата конвертації19.02.2016
Розмір0.54 Mb.
1   2   3   4

Ера готівки

 

 



Ранок. Як завжди, закукурікав електричний півень, і я розплющила очі. З вітальні чувся незнайомий голос. Я зазирнула крізь нещільно зачинені двері до вітальні: навпроти татка сидів якийсь молодик. Я нашорошила вуха. — То як? Бажаєте відкрити і в нашому банку рахунок для хабарів? Із слів гостя я зрозуміла, що то агент якогось банку. Татусь заперечливо похитав головою: — Але ж я вже маю такий рахунок у банку, через який проводжу свої комерційні справи. Та банківський службовець наполягав: — Воно то так, проте насмілюся завважити, що такому фахівцеві з космічної торгівлі, як шановний пан, не завадив би ще один рахунок. Вам, певно, відомо, чим вигідні послуги нашого закладу: ми виконуємо всі операції якнайшвидше. Лише зателефонуєте, й гроші опиняться на вашому рахунку. Та й ми відразу інформуємо своїх клієнтів про надходження. І «Хабарний вісник» щодня розсилаємо! — Його й інші банки надсилають! — незворушно хитнув головою татко. — Та що там говорити! Ось погляньте, якщо ви тільки відкриєте рахунок… — На столику між татком і гостем затуркотіла портативна обчислювальна машинка. — Щось подібне… — Ну-ну, подивимося, що з того вийде, — татусів голос пожвавішав. Я відразу зрозуміла, що тепер розмова затягнеться. А сьогодні ж татко обіцяв повести мене в космоботанічний сад, та, певно, сподівання марні. Я перевдяглася й вийшла до вітальні. — Доброго ранку, тату! Здрастуйте, шановний пане! І відразу перейшла до справи: — Татусю, в тебе сьогодні вихідний. То, може, підемо до космоботанічного саду? — Хіба не бачиш, що я зайнятий? Нехай іншим разом… Я так і гадала, тому зарюмсала: — Он як, не хочеш! Ти ж обіцяв… І заревла голосніше. Татусь сягнув до кишені й простягнув мені золоту монету. Я ще плакала, але сльози капали лише з одного ока. Татко дістав другу монету. Я перестала плакати й посміхнулася: — Гаразд, але наступного разу неодмінно! Під туркотіння обчислювальної машинки я подалася до їдальні. Втішена двома монетками, я необачно грюкнула стільцем біля столу й аж злякано зойкнула. Бо, якщо почує мама, то надає ляпанців. А щоб заслужити пробачення, треба віддати монету. Тож треба трохи стриманіше виявляти свою радість. Поснідавши, я вирішила йти до школи, бо ж до космоботанічного саду татко мене все одно не поведе. Та відразу за ворітьми я побачила, що мені не пощастило: там уже чекав малий здирник.  

— Гей ти, недолуга! — гукнув він. Я не вважаю себе за недолугу, але куди дінешся, якщо малий здирник так вітається. Хоч іноді, гадаю, непогано б йому вітатись якось по іншому. Часу в мене обмаль, тож якщо торгуватися, спізнюся до школи. А за спізнення треба віддати вчителеві дві срібні монетки. Тому мовила до малого здирника: — Здачу маєш? — Авжеж! Ще б пак! Хто бачив, щоб у малого здирника та не було здачі! Як завжди, мої слова означали згоду. Я простягла йому золоту монету й отримала дев’ять срібняків решти. Здирник вдоволено посміхнувся: — От і гаразд! — Ти б кинув це діло! Вигадай щось краще. — Незле б, але я дурний. А й справді, розумні діти здирством не займаються. Якщо брати забагато, тебе боятимуться й обминатимуть, тоді взагалі нічого не одержиш. А якщо нажаліється хтось, то й відберуть назбиране. В аеробусі, що йшов до школи, було людно, проте я спритно прослизнула в нього, ще й усілася. На наступній зупинці ввійшла старенька й зупинилася біля мене. — Дитинко, чи не поступишся мені місцем? — І простягла срібну монетку. Я вдала, ніби нічого не чую. Такса є такса! Старенька неохоче витягла ще одну, я підвелася й привітно всміхнулася: — Сідайте, прошу вас. Сідайте! До школи я встигла вчасно. Першим уроком була історія. — Почнемо, діти! З давнини засоби підтримки суспільної діяльності час від часу змінювалися. Для цього використовували релігію, владу, політичні доктрини, науку й таке інше. Але найкращий із засобів — гроші! Якщо порівняти суспільство з машиною, то гроші ніби мастило, а якщо з організмом — то ніби кров. Хто там куняє?! Навіть якщо тобі зрозуміло, однаково на уроці слід слухати уважно. Вчитель лише зауважив хлопцеві на останній парті. А наступного разу, певно, оштрафує його. Вчитель повів далі: — Безумовно, закони існують і тепер. Але, як відомо, хоч зараз і є в’язниці, та ніхто в них не сидить, хоч і є шибениці, проте нікого не страчують. У давнину люди прагнули розв’язувати справи на основі законів. Та це все одно, що пускати машину без мастила. Вчитель перевів дух. — Ви, певно, знаєте, що поліція не нехтує дрібними злочинцями. Звичайно, якщо поліцай отримає хабаря, він може й відпустити харцизника. Та якщо він так чинитиме постійно, то не досягне успіхів у роботі, не дістане підвищення й не займе становища, де хабарі більші. Так і прокурор. Перш ніж узяти хабаря від захисника, він має зважити, як це відіб’ється на його майбутньому. Серед прокурорів трапляються й такі, що задля скорішого підвищення самі дають хабарі адвокатам, аби процент злочинності зріс. А для підсудного це значить, що адвокатові треба дати більше. Одним словом, у наш час злочини зовсім невигідні. Мені було нецікаво слухати такі дурниці. Проте я знала, що коли ловити ґав, учитель може стягти штраф. — Але щоб кожен зрозумів, що порушувати закон невигідно, потрібен час. Найскладніше було подолати розуміння хабаря як правопорушення. До речі, для ведення справи потрібні ще двоє людей. Хто вони? — вчитель звертався до мене. — Один — суддя. Вислухавши прокурора й адвоката, він визначає розмір штрафу. — Вірно. Неспроможного сплатити штраф чекає каторга, ба навіть смертна кара. Та в економічно розвиненому суспільстві таких дурнів нема, тож ці поняття існують тільки на папері. Гаразд, а хто ж другий? Я не могла відповісти. Я збиралася сьогодні в космоботанічний сад, тому й не довчила уроків. Хлопець, що сидів попереду, покрутив рукою в себе за спиною, мовляв, можу підказати. Якби я кашлянула, він би написав пальцем у повітрі відповідь. Але останнім часом він надто дорого брав за підказку, тож я відхилила його пропозицію. — Не знаю, — відповіла я вчителеві. Тепер сплачуй учителеві штраф. Справді, невигідно погано вчити уроки. — Що ж, кепсько. Це — свідок. У ролі свідка можна добряче заробити, але заумови, що чудово знаєш справу. Бо за лжесвідчення стягується чималий штраф, та ще й судові витрати, тож це збитково. Кожен має пильнуватись, розраховувати, перш ніж прийняти рішення. Це вкрай важливо! Потім була математика, мій улюблений предмет, тому я заробила на підказках учням поруч і ззаду. От і відшкодувала за штраф на історії. Після уроків я побігла в учительську: — Пане вчителю, ось гроші… Вчитель сховав гроші до кишені. Потім дістав перевірену контрольну й показав мені: — Цього разу оцінка лише шістдесят. Багато помилок! — Багато помилок?.. А як же я покажу вдома?! Адже татусь сердитиметься. Пане вчителю, чи не можна якось зарадити? Я не відступалась від учителя. Навіть прибрехала, який величезний штраф стягнетатко. Хоч тут треба пильнуватися, бо коли назвати завелику суму, вчитель здогадається, що хочеш трохи урвати, тоді взагалі нічого не вийде. Торгувались довгенько, але за золоту монету вчитель таки переправив оцінку на дев’яносто п’ять. На сто балів не вистачило б грошей. Та й татусь здогадався б, що тут щось не те. — Щиро вам вдячна, пане вчителю! Я попрощалася з учителем і побігла додому. Татусь саме щось розраховував у себе в кабінеті. — Добридень, татку! Я одержала дев’яносто п’ять! — вигукнула я. — Он як! Молодець! Маєш винагороду. Татусь простягнув мені три золоті монети. Якщо відняту ту, що віддала вчителеві, то залишаться дві. Але якби я краще вчила уроки, її б віддавати не довелося. Треба краще вчити! Вирішено: з завтрашнього вчитимуся без штрафів! Перш ніж лягти спати, я вкинула до скарбнички гроші, зароблені за день. Скарбничка була така важка, що годі й підняти. Я щосили пхнула її й трохи зрушила з місця. Всередині приємно забряжчало. Вже в ліжку я ще раз переглянула каталог обчислювальних машин, які можна було замовити. Які ж вони гарні та яскраві! Може, невдовзі і я придбаю таку. Адже помилятися з обрахунками — значить зазнавати збитків! У кінці каталогу значилися обчислювальні машини для дорослих, для підрахунку хабарів. Великі й напрочуд гарні. Скоріше б вирости й самій мати таку! Запугикала електрична сова, й світло у спальні примеркло. Я відклала каталог і натягла на себе ковдру. Може. сьогодні мені насняться обчислювальні машини та золоті монети, що дзвенять, плинуть одна по одній. Непогано б… Цікаво, а що снилося дітям колись? І що снитиметься в майбутньому?  

© 1987 Ігор Дубінський (переклад українською мовою)  

 

 

Знахідка


 

 



— А поглянь-но, яка чудова штука! Схоже на інформаційний пристрій!.. Кілька жителів планети Піра, що приземлилися вночі, якимось дивом затесалися на склад і в кутку помітили щось небачене. — Справді… Ану-но, подивимось… Та він може й накопичувати дані! А ємність яка! — Слухайте, та він не просто накопичує дані, а й упорядковує! А при потребі ще й миттю видає!.. Піряни не могли надивуватися. — Оце пристрій! Накопичує інформацію, впорядковує її, осмислює та ще й робить висновки! У нас на Пірі такі чи й побачиш. Хіба що загін косморозвідників, як-от наш, спроможний ще розжитися. А тут мало не під ногами валяється! — Стривайте! Та стривайте ж! Схоже, цей пристрій не тільки робить висновки, а й керувати здатен. Робить висновок, а тоді на його основі і діє! Страшенно зручно! — От-от! Він куди кращий за наші! — Друзі, та на цій планеті у кожного є такий! І не можуть використати до пуття! І сам не гам, і іншому не дам — так виходить! Знаєте що, гайда мерщій додому, доповімо. А тоді відкриємо торгівлю й закупимо цих пристроїв якнайбільше. До речі, прихопимо й оцей, за взірець правитиме, а то не повірять. Ну ж бо, як він тут розбирається? Сторож, який досі лише тремтів, забившись у куток, раптом зарепетував не своїм голосом: — Та боляче ж!.. Ой-ой!.. То, виходить, не примари це, не привиди! Не інакше, як ці дивні роботи — інопланетяни! Ой!.. Та що ж ти мені голову відкручуєш?! Пробі, рятуйте, люди добрі!..  

 

© ВСЕСВІТ. - 1988. - № 5. © ДУБИНСЬКИЙ Ігор, переклад з японської, 1988.  

 

 

 



І що воно за час!

 

 



— Передаємо останні новини. Міжнародні події. Напруженого становища на жодному з кордонів між країнами не спостерігається. Внутрішні події. На вчорашній день кількість правопорушень у нашій країні дорівнювала нулю… — лунав голос. На екрані великого телевізора на стіні — чудовий краєвид із горами та морем. Чоловік, що лежав перед екраном, пробурмотів: — Не те, зовсім не те! В кімнаті приємна прохолода. Повіває чисте, свіже, запашне повітря. В сусідній кімнаті прибирає робот. Програма змінилася. Екраном попливли фантастичні кольорові візерунки, полилася приємна музика. Чоловік подивися трохи, тоді клацнув перемикачем і став натискати кнопки з цифрами — екран міг працювати і як відеотелефон. Сигнал виклику урвався, на екрані постав приятель. Чоловік запитав: — Ну як, усе по-старому? — Звичайно, по-старому, хіба не бачиш? І приятель розмовляв лежачи. Він палив цигарку, а робот тим часом робив йому масаж. — А ти ніби ще пострункішав! — Ще б пак! Та й ти не погладшав! Друзі втішено засміялися. — Ніде нічого не трапляється. Воно, взагалі, непогано… — Твоя правда, просто чудово! Сьогодні — не новорічне свято. Ба навіть не вихідний! Найзвичайнісінький собі день. Чоловік не витримав: — Спокій та спокій, а час спливає. Аби якась подія, хоч маленька, хоч одна! — Може, ще й значна? — Ще краще! — Знаєш, як це зветься? Небезпечні думки! Втім, не в тебе одного вони виникають. Але ніхто не пробує сам кудись піти й щось утнути. Тож такі думки можна навіть не вважати небезпечними. Це ти просто відчуваєш, що запізно народився. Невже сам не розумієш? — Та розумію я все! Вже й побалакати не можна! — А все ж наш час… Колись таке нікому й не снилося! — Ет, якщо заведеш про давнину, то кінця тим розмовам не буде. Марне базікання! Ну, бувай здоровий! — Цього міг би й не казати, все одно ніхто не хворіє. Хоч-не-хоч, будеш здоровим і житимеш довго. — Та це тільки приповідка. Бувай!.. Чоловік вимкнув телефон, і постать його приятеля на екрані зникла. До кімнати ввійшов робот і запитав: — Ви нудьгуєте, пане? Може, заграти на піаніно? Чи почитати книжку? — Та ні, дай спокій! — Може, волієте якусь гру? Або поїздку електромобілем по околицях? То був бездоганний універсальний робот. Грав в усі ігри й програвав, коли слід. Водив машину так, що аварій можна було не боятися. Вірні роботи ніколи не завдавали шкоди людині. Й уночі робот не спав, охороняв дім від злодіїв. А втім, які там злодії! У двері подзвонили, й робот пішов відчиняти. А чоловік собі лежав. Прийшов робот-розсильний. — Ось вам продукти на тиждень! — Дякую! Грошей платити не треба. Робот узяв продукти, відокремив частку, щоб приготувати їжу, а решту сховав у холодильник і замкнув на ключ. Чоловік аж скрикнув, побачивши таке: — Що ж ти робиш!.. Такий уже настав час… Кожен у світі мав затишне житло, універсального робота. Фізичної праці ніхто не знав. Так що гріх нарікати. От тільки з їжею гірше. Комп’ютер несхибно розподіляє на всіх порівну. Але одержаного ледь вистачає, аби не вмерти з голоду… Робот відказав: — Я особисто не розумію, що таке порожній шлунок. Тому співчуття від мене не ждіть! «Паскудство! Хоч би поцупити щось їстівне!» — Та далі думок справа не йшла, бо бракувало сили. Хтозна, чи пройшов би самотужки хоч півсотні метрів. Краще вже лежати… Тому й не було злочинців. А зухвальця, що розв’язав би війну, — й поготів.  

© 1987 Ігор Дубінський (переклад українською мовою)  

 

 



 

Людина в білому

 

 



Коли вранці я заходжу в кабінет начальника відділка, то насамперед дивлюсь у велике дзеркало на стіні — така вже в мене звичка. В дзеркалі відбивається постать чоловіка років тридцяти — моя. Біла форма. Мені подобається вона. Чи ж не символ це ідеальної чистоти?! Я пишаюся правом носити цю форму. Ззаду, до самої шиї, форму застебнуто на всі ґудзики. Підперезано синім паском. З лівого боку на паску висить сріблястий нагай сантиметрів сімдесяти. Гнучкий, з особливого сплаву. На лівому рукаві — пов’язка, на ногах — сірі чобітки. Все пасує якнайкраще, все свідчить про важливість роботи. Розумні люди там, нагорі, вигадали таку форму! Я і роботу цю обрав через неї. Проте шлях до неї не був гладенький. Цьому місцю передувало довге й суворе навчання в спецшколі. Де тренували і м’язи, і нерви. До вподоби мені й те, що мене оточує. Ми маємо і обчислювальні машини, і магнітні запам’ятовуючі пристрої, і безліч перфокарт у найсуворішому порядку — вони будь-якої миті ладні прислужитися нам. Всі прилади точні й невтомні. Така вже наша робота. Бо годі припуститися помилки чи розслабитися бодай на хвильку. Місце моєї роботи — 89605 відділок особливого загону поліції. Я — його начальник. Разом із двадцятьма підлеглими відповідаю за свою дільницю. На роботі я передусім зв’язався з центральним управлінням. Потім пішов до апаратної, де уздовж всієї стіни тягнуться ряди кнопок. Черговий натискав їх одну по одній і вмикав розташовані в різних місцях потайні мікрофони; вони давали змогу чути, про що там говорять. Щойно я увійшов, черговий привітався: — Добридень, шефе!.. — Продовжуй роботу! Черговий натиснув кнопку; молодий жіночий голос запопадливо допитувався: — То як, ти задоволений? Ну скажи, ти задоволений?.. Мабуть, мікрофон був у готельному номері. А чи й під лавкою десь у парку. Черговий незворушно натиснув наступну кнопку. Жіночий голос зник, натомість якийсь чолов’яга хрипко проказав: — Снодійних куль вдалося роздобути лише п’ять. З цим на серйозне діло не підеш… — Чорт забирай! Слухай, а чи не взяти містечко розваг? Коли парк зачинять, заліземо і… Черговий так само незворушно потягнувся до іншої кнопки. В нашій апаратній чого тільки не почуєш! Часом якісь дурниці, часом щось цікаве, а іноді, як-от зараз, про грабіжницькі задуми. Випадало навіть чути про підкупи й замахи. Однак таким дріб’язком нехай займається звичайна поліція. Наш особливий загін поліції в ці справи не втручається. Ми нікому не доповідаємо про них, просто не звертаємо уваги. Адже само по собі підслуховувати аморально. Навіть коли готується замах… Часом поліція неспроможна знайти убивцю. А тим часом його знав і я, і мої хлопці. Траплялося й стикатися з ним віч-на-віч. Та брати його ми не могли. Жоден м’яз на обличчі в нас не мав ворухнутися. Цього нас теж навчали в спецшколі. У нас кожен має зберігати таємницю, як католицький священик таємницю сповіді. Але ж найнестерпніше для людини — тримати язика на припоні! Серед моїх підлеглих були й такі, що дізнавалися в апаратній про зраду власних дружин. І мусили робити вигляд, ніби й не здогадуються про це. Певно, куди важче самому підслуховувати, ніж знати, що підслуховують тебе. Але така вже наша робота. Вкрай важлива робота. Хтось повинен жертвувати собою заради загального добра. Тому кожен із нас мав спокійно виконувати свої обов’язки… Черговий натиснув ще одну кнопку. — Татусю!.. — почувся голос хлопчика років п’яти. — Чого тобі? — Давай пограємося! Хочу гратися у ві… І в мене, і в чергового раптом напружилися обличчя. В апаратній наче війнуло холодом. — Щоб я більше не чув від тебе цієї гидоти!.. — Голос батька був погрозливий. Чоловік, хоч і не знав, що його підслуховують, проте, мабуть, напружився як і я. — Де ти про це чув? — запитав він. — Від хлопців, з якими грався. — Щоб більше з ними не водився! — Чому? Чому, татусю? — допитувався хлопчак. — Нічого пояснювати! — прикрикнув батько. — Кажу не можна, значить, не можна! Щоб я цього більше не чув! А то я тобі ось… Почувся звук ляпанців і відразу ж — лемент дитини. Здавалося, тому хльосту не буде кінця. Почувся голос і жінки, певно, матері хлопчика. Та коли дізналася від чоловіка, в чому річ, додала малюку ще й від себе. — Візьми на замітку, — сказав я черговому. — Перевіряй час від часу, що казатиме цей хлопчак. Треба простежити за ним, чи щось зміниться. Може, він і виведе нас на тих надміру обізнаних дітлахів. — Слухаюсь! Черговий почав вибивати на перфокарті належні позначки. Я звернувся до чергового: — Як гадаєш, а не варто трохи розширити апаратну? — Атож. Спробуйте попросити керівництво, щоб збільшило групу підслуховування. Бо якщо людей побільшає вдвічі, то й показник викриття збільшиться вдвічі. Я повернувся до свого кабінету. За мить зазирнув один із моїх хлопців: — Шефе, час на обхід. — Гаразд, збираюся. На час моєї відсутності залишаю заступника. Узяв двох підлеглих у сірій формі і вийшов до міста. Перехожі поглядали на нас. Декого трохи дивувала моя біла форма, але не більше. Не було ні ворожих, ні зляканих поглядів. Всі ж бо знали, що особливий загін поліції створено задля загального блага. А чим саме він займається — того не знав ніхто. Від нас не сахалися, скажімо, ті, що знайшли щось і привласнили. Це — справа звичайної поліції. Проте деякі людці нас таки побоювались. Помітивши ще здалеку мою форму, вони мерщій забивалися в глухі закутки. Тож і тоді я не відчував неприязних поглядів. А мої хлопці в цивільному засікали тих, хто так сахався від мене, і брали собі на замітку. От і ще одна перевага моєї білої форми. Ми вийшли на площу, де до залізних стовпів було прикуто кількох людей. Перехожі раз по раз підходили до них, щоб молоснути котрогось нагаями, що лежали поряд. У тих, біля стовпів, вже клаптями висів одяг, з тіл соталася кров. Проте з їхніх вуст не вихоплювалося й звуку. Ще б пак, адже їм впорснули наркотик і паралізували голосові зв’язки! Хоча й без цього вони навряд чи спромоглися б на слово. На стовпах, що до них було прикуто злочинців, таблички коротко сповіщали: «Ворог людства». Їх викрив і знешкодив наш особливий загін поліції. Коли їхню провину довели, їх прикували до цих стовпів. Звичайних злочинців так не карали. Адже навіть вони не позбавлені людських прав. Таких прикути до стовпа на площі, де їх міг шмагати будь-який перехожий, значило б зазіхнути на людську гідність. Проте з ворогами людства інша справа. Скарати їх десь потай мало що дасть. Щоб послужити уроком, вони мали загинути на очах, від рук усього народу. І лише перед смертю їх забирали до підвалів особливого загону поліції. Не лікувати. А щоб покінчити з ними й ліквідувати трупи. Я підійшов до одного стовпа й зняв з паска власний нагай. До стовпа було прикуто молоду жінку. Сріблястий нагай свиснув у повітрі й розітнув одяг. Показалася біла шкіра. Та вона недовго лишалася білою. Я хльоснув ще раз у те ж саме місце. У спецшколі ми добре відпрацювали удари нагаями. Нагай розітнув тіло, червоний рубець став братися кров’ю. Годі збагнути, як ця красуня докотилася до такого. Може, лихий поплутав. А може, оступилася на хвильку. Та все одно прощення їй не було. Жінка кинула на мене благальний погляд. З останніх сил вона благала пощадити її. Але ніяких жалощів. Добрий би я був начальник відділка, якби завагався такої хвилини. Це означало б зраду нашої справи. По-перше, звільняти злочинців я не мав права. А якби й мав, то все одно не вдавався б до нього… Прикутий до сусіднього стовпа старий плюнув у мене. Хоч так він, позбавлений голосу, виказував мені своє презирство. Але я спритно ухилився від плювка. Бо хіба можливо, щоб хтось забруднив мою білосніжну форму! Натреновані рефлекси не дали, щоб дійшло до такого. Я натиснув кнопку на держаку нагая й хльоснув старого. Тепер удар супроводжувався й електричним розрядом. Старий, вже добряче ослаблий, аж сіпнувся. А мені раптом згадався шкільний дослід, коли до жаб’ячої лапки ми підводили електричний струм. — Здається, цього вже завтра вранці можна доставляти до нашого підвалу. — Слухаюсь!.. — жваво відгукнувся один з моїх хлопців. Ми пішли з площі, а позаду все хльоскали нагаї: перехожі знічев’я шмагали злочинців. Проте зойків не чулося. Ані пари з вуст вони вичавити не могли. Якби цим людцям ще й говорити, то вони б і перед смертю вигукували свої небезпечні гасла. Ми повернулися у відділок, і мій заступник доповів: — За вашої відсутності надійшов донос. Зараз ним займається черговий по доносах. Завдяки доносам ми викривали чимало злочинців. Система доносів у особливий загін поліції була поставлена на широку ногу. Ми мали ще й власну мережу інформаторів. Дехто доносив на своїх друзів, аби мати винагороду. Та більшість допомагала щиросердно, з власної волі. Це ж бо задля загальнолюдського добра, заради миру в усьому світі. Теркотання обчислювальної машини вщухло, і черговий по доносах доповів: — На цих суб’єктів у нас вже назбиралося чимало записів та іншого матеріалу. Вони вкрай підозрілі! — Он як! Група захвату, на виїзд! Чинитимуть опір, стріляти без попередження! Їдуть п’ятеро! Один нехай прихопить портативну телекамеру. Я звідси спостерігатиму й даватиму вказівки! — Слухаюсь!.. П’ятеро моїх хлопців у цивільному помчали брати злочинців. Я уважно спостерігав їхні дії за телеекраном на стіні. Мешкали злочинці на тридцять сьомому поверсі хмарочосу. Група захвату підійшла до потрібної квартири, один із моїх хлопців випалив замок тепловим випромінювачем і обережно відчинив двері. Наш загін поліції мав виняткове право заходити до приватного житла без ордеру на арешт. — Ні з місця! Особлива поліція! Якщо ворухнетеся — стріляю! — вигукнув один з моїх хлопців. У кімнаті було двоє юнаків років сімнадцяти. На слова «особлива поліція», обидва пополотніли й затремтіли. Здавалося, вони от-от кинуться до столу шматувати папери, та жоден не ворухнув бодай пальцем. Розуміли, що можуть накласти головами за це. Мої хлопці підійшли до столу з паперами. Один із них націлив на них телекамеру, щоб я міг їх бачити. Так, наявний злочин в присутності поліції! Вирізка з якоїсь допотопної газети, точніше, копія з неї. Досить блякла, чи не тому, що і її копіювали. Проте на фотографії все можна розрізнити. Чоловік у сталевому шоломі натискає на спусковий гачок гвинтівки. На іншому плані вибухи снарядів вивергають землю. Бридка фотографія. — Паскудство! Це ж знімок «ві»! — промимрив я. Далі навіть я не наважився вимовити. Бо цього слова жодна нормальна людина вголос не промовить. Я передав своїм хлопцям по радіо: — Цих доказів досить. Забирайте їх і вертайтесь! Юнаків узяли в наручники. На ту метушню прибігла жінка, певно, їхня мати, і ну побиватися. Я не чув її слів, та й не було потреби, бо й так знав, що вона могла казати: — Це якась помилка. Та що ці хлопчаки могли скоїти? Прошу, відпустіть їх! Вони більше ніколи… — І таке інше. Мої хлопці відсторонили жінку й вивели заарештованих. Зрештою, хіба не вони скоїли злочин у присутності поліції! Ці юнаки виявили цікавість, ба навіть прихильність до війни. Докази їхнього злочину зафіксовано на відеострічці. Все ясно. Ми мали право і навіть мусили на підставі таких доказів заарештувати й приставити до відділка будь-кого. Особливий загін поліції підлягав безпосередньо Найвищій Раді миру. Нас не торкалися зміни в політиці, ми не залежали від уряду. Можна сказати, нас підтримувало все людство. Один із моїх хлопців попередив жінку, що голосила й благально простягала руки до юнаків: — Якщо ви нам будете заважати, ми й вас заарештуємо, як ворога миру! — Ох!.. Жінка потамувала зойк і вмовкла. Усвідомлення, що і вона один із членів людства, переважило в ній материнську любов. Обох заарештованих привезли до відділка. Я звелів приставити їх до камери допитів у підвалі, а там дав скуштувати нагая. — Де ви взяли фотографію з старої газети? Кажіть! Та хлопчиська мовчали. Бо добре розуміли, що коли викажуть ту людину, то їй не минути лиха. На їхніх невинних обличчях читалася рішучість. Але я вирішив почати з ними по-доброму: — Ваше бажання не виказувати ту людину цілком зрозуміле. Але ж поміркуйте, що важливіше: мир в усьому світі чи доля тієї людини? Ви маєте зробити вибір: розчавити паростки війни ще в зародку чи дати їм розростатись. То хто вам дав цю фотографію?.. Хлопчиська вперто мовчали. — Ви, схоже, зараз скажете, що це вітер заніс її у вікно! Але не раджу так зі мною жартувати! Я натиснув кнопку й змахнув нагаєм. Обличчя одного юнака перекосилося від удару струму. Я вдарив його не спересердя. Не відчував від цього втіхи, хоч і відрази не відчував. Просто такий мій службовий обов’язок. Священний обов’язок за дорученням усього людства! — Краще кажіть! Якщо викладете все, матимете тільки років двадцять каторги чи підете до лікарів випробовувати нові ліки. А будете мовчати, то нарікайте на себе… Та хлопчиська виявилися міцними горішками. Вони зціпили зуби, ніби збиралися мовчати до кінця. Але розтуляти таким роти — справа нашого особливого загону поліції. Засоби у нас для цього досконалі. Я звелів одному з підлеглих: — Впорсни-но їм у руки наркотик! Наркотик мав паралізувати бранцям руки, щоб не відбивалися, коли я візьмуся до них упритул. — Спробуємо спочатку смердючий газ! На допитуваних натягли маски й подали газ, смердючий до нестерпності. Ніби ото палили людське тіло чи розтирали отруйних комах. Від нього просто нутрощі вивертало. Один юнак не витримав, з очей його бризнули сльози. — Годі, поки що газу вистачить. Спробуємо інше… За моїм наказом маски зняли. Хлопчисько хрипко застогнав: — Боже, що ви зі мною робите! І це через якусь одну фотографію… Тут вже і мені терпець урвався. Що значить «одну»! Якщо можна одну, то можна й дві, й три, а тоді що — дозволити, щоб громадська думка збочила до війни? Тоді думки про війну поширюватимуться, а це вдячний ґрунт для розв’язування війни. Бо коли є ґрунт, початок війни — це вже тільки питання часу. Єдина запорука миру — зробити так, щоб у греблі не було шпаринки навіть для мурашки! Навіть мене казять людці, що цього не розуміють. Тож і хльоснув кожного шмаркача разів по п’ять. У нас налічується десять ступенів тортур. Та до останнього майже не доходить. Юнаки ж розв’язали язики вже на третьому ступені. Шмаркачі! Дізнавшися, звідки у них вирізка зі старої газети, я негайно надіслав туди своїх хлопців. Я склав протокол і телетайпом передав його до Трибуналу миру. Вирок, запевне, винесуть за кілька днів. Але який саме, це вже нас не обходить. Завтра, певно, до нашого відділка доставлять іще кількох злочинців, яких засуджено до ганебної смерті. Їх прикують до стовпів на площі. А тоді місцеве телебачення покаже передачу: «Смерть ворогам людства!»  

У середньовіччі іноді влаштовували «полювання на відьом» чи щось подібне, коли люди всією громадою, несамовито, кидалися переслідувати відьом. Подейкують також, нібито колись після телереклами до крамниць збігалися юрби жінок. Так от, зараз техніка агітації, спроможна керувати людською психікою, зробила відчутний поступ. Після такої телепередачі ноги наче самі несли людей на площу; рукам, що тримали нагаї, додавала сили навіяна передачею ненависть. У звичайному випадку таке годі схвалювати. Адже змушують не мислити, не розмірковувати багато, а робити те, що заманулося комусь. Та в цьому випадку все інакше. Це ж бо вороги миру. З ними не можна по-людському. Їх треба лише щосили шмагати. Щоб кожен удар нагая вибивав з людських голів і душ самі думки про війну. Коли я впорав свої звичайні справи, була вже друга по обіді. Я попросив свого заступника: — Побудь тут замість мене. А я гляну, як там справи в таємній бібліотеці. Цей морочливий заклад розміщувався в моєму районі. Я не мусив його перевіряти, але й полишити напризволяще не міг. Адже там ще стільки необробленої літератури! Я попростував туди. Бібліотека посилено охоронялась, але мене, звісно, пропустили. Та й із завідуючим я разом вчився у спецшколі. Тож залаштувати все було неважко. Я поцікавився: — Сьогодні ми заарештували двох молодиків, що мали копію з старої газети. Ми з’ясовуємо, звідки вона взялася. Як гадаєш, чи не з твоєї бібліотеки часом? — Дурниці! Якби звідси вийшла бодай сторінка, я б наклав головою. Не жартуй так! Я заспокоївся. Так, мабуть, і є. Але краще зайвий раз запитати. Воно не завадить. Я перевів розмову на інше: — Як іде обробка? — Роботи сила-силенна! Адже треба переглядати всі книжки, що виходять, та й старі якхутчій обробляти. Хлопці в мене працьовиті, та все ж не встигаємо. Ми гадали, що з історією науки впораємося швидко, а воно, бач, що виходить… У великій кімнаті тиснулися один до одного столи, за якими найкращі працівники таємної бібліотеки перевіювали історію науки. Певно, зайве пояснювати, що викреслити з книжок треба було саме слово «війна». Хоч якби тільки слово, то з цим упоралися б швидко. Треба було знищити всі поняття, пов’язані з війною.  

В історії людства воєн на землі ніколи не було. Все мусить підлягати цій ідеї. Для цього всі згадки про минулі історичні події відповідним чином переробляли. Може, комусь це не до вподоби. Та самі поміркуйте, що важливіше: історичні факти чи збереження миру. Збереження миру, чи не так? Навіщо винайшли радіолокатор? Звичайно ж, для безпеки літаків, щоб уникнути катастроф. Щоб безпечно літати в повітрі! Людина заздрила птахам і мріяла про це з давніх-давен. Тож мрія кінець кінцем мала здійснитися. Навіщо відкрили атомну енергію? Невгамовна жадоба до знань і праці людини дозволили вирішити проблему — звідки брати енергію. Людство прагнуло кращого, більш забезпеченого життя, й домоглося цього. Навіщо винайшли ракети? Людина завжди захоплено вдивлялася в нічне небо й мріяла злетіти туди. І її мрії, врешті-решт, здійснилися. Навіщо винайшли підводний човен? Бо спрадавна людина мріяла плавати у воді як риба, стати господарем океану… Отак по-новому, без жодного натяку на війну, перероблялися книжки й мікрофільми. А вже потім розповсюджували їх через бібліотеки та книгарні. Мабуть, щоб переробити усю літературу, потрібні роки й роки. Проте цього не уникнеш. І коли її, нарешті, буде завершено, людство знатиме, що на землі завжди панував мир; і буде певен, що його ніколи ніщо не порушить. Завідуючий таємною бібліотекою нарікав далі: — Морока з цією історичною літературою. Треба, щоб не було жодної розбіжності. Бо якщо читачі усумняться в чомусь, жди лиха. Тож треба нещадно ганяти всі обчислювальні машини, аби узгодити історію. - І як же це вдається? Як витлумачити, скажімо, руїни замку? — Щодо цього не турбуйся! Виходячи з того, що воєн не було, ми пишемо, що вони були потрібні для якоїсь модної масової гри. Навіть правила гри вигадуємо! А чого не вдається пояснити, те просто нищимо. Та це ти, певно, й сам добре знаєш! — Еге ж! — кивнув я. Я знав, що так було переорано старі бойовища, щоб жодної кулі чи осколка не лишилося. Марудна робота, та без неї де певність, що якийсь розумник не знайде чогось, з чого виснував би, що війни були. Тож справа миру потребувала певних жертв.  

Таємна бібліотека мала димар. Щоправда, диму не було, бо все спалювали дощенту, крізь димар виходило лише гаряче повітря. У печі спалювали непотрібну стару літературу, вже перероблену. У супроводі завідуючого я обійшов бібліотеку. У сховищі в підвалі книжок ще лишалася сила-силенна. Тхнуло пліснявою і старим мотлохом. — А що це за книжки? — запитав я. — Так звана художня література. Узгоджуємо її з історією. Простіше було б спалити все, але пробуємо дещо й зберегти. Та й вказівка згори була саме така. Не можна ж нищити одним махом культурну спадщину! Книжки було розподілено на дві купи. Я показав на них: — А яка між ними різниця? — Отам книжки, що їх годі довести до пуття. Вони підуть у піч. В них і зазирнути страшно. Мені гидко було торкатися тих книжок, тож я лише глянув на обкладинки: «На західному фронті без змін», «Живі і мертві», «Трицарство», «Розвіяні вітром». — А «Віднесені вітром» нібито безневинна назва? — мовив я, та завідуючий тільки примружив очі й скрушно похитав головою. Певно, книжка була переповнена жахливими батальними сценами. Ось чого мені годі зрозуміти! Є ж іще людці, які не відчувають до війни відрази й ненависті, вона для них — щось піднесене й захоплююче. Такі думки треба викорінювати. Культура, література, мистецтво… Що воно все порівняно з миром! Я підняв книжку з однієї купи. Написав її Ціцерон, чи як там його. Розгорнув знічев’я, і в очі впало: «Я волію найганебніший мир від найсправедливішої війни». Дехто і в давнину, виходить, міркував так само, як і ми зараз. Проте всі тоді тільки міркували, а нічого не робили. А яка користь від слів, не підкріплених ділом! Та і як мир може бути ганебним! Адже мир — єдина абсолютно справедлива річ. Я кинув книжку до купи, що її мали спалити. І завжди я нервуюся в цьому підвалі! Так і здається, що тут товчуться у нескінченній битві шалені привиди минулого. Найкраще б піти геть і заспокоїтись, та не так воно просто! На виході перевіряють вдесятеро ретельніше, ніж при вході. Навіть мене! Так, напевно, звідси старої газети не винесли. Коли я, нарешті, видобувся з таємної бібліотеки, вже сутеніло. Я попростував до відділка. В голові паморочилось, роїлися всілякі думки — чи не через ті кляті купи книг! Я — працівник особливого загону поліції, тож іще в спецшколі дечого дізнався про справжнє минуле людства. Треба знати, звідки чигає небезпека!  

Проте не все ще я збагнув. Мені й досі невтямки, як міркували в давнину. Схоже, люди гадали, що уникнути війни можна тільки шляхом роззброєння і заборони зброї. А розмірковувати про війну, вивчати її історію, виходить, можна доволі, бо це, мовляв, до війни не призведе. Гадали, певно, що досить повторювати по-папужачому «мир, мир» і він настане. Ніяк цього не второпаю. Чому нікому не спало на думку викоренити саме поняття про війну раз і назавжди? А може, хтось і додумався, та вдіяти нічого не зміг? Яка різниця! Все від лінощів. Божевільні ледацюги! Хіба можна жити у мирі, коли хтось розмірковує чи теревенить про війну? Це ж безглуздя! А якщо не безглуздя, то, виходить, тим людям війна подобалась. А це вже божевілля! Хіба ні? Саме тому ці мерзотники розв’язали наприкінці двадцятого століття шалену світову війну. Яке жахіття, яке марнотратство, яке безглуздя! Слів немає!  

А хто вцілів, потроху відбудовував те, що ми маємо зараз. І відразу вжили дійових заходів. Щоб наступні покоління й уявлення не мали про війну. Щоб будь-якою ціною не дозволити нікому порушити мир. Попри будь-які жертви… Залунав сигнал мого кишенькового радіо: терміновий виклик з відділка. — Що там у вас? — спитав я, і почув свого заступника: — Тут інформатор приніс донос. Група вистежування перевірила — все сходиться. Скільки йому заплатити? — Плати, скільки просить. А про що йдеться? — У лісі на околиці міста дітлахи затіяли гру у «ві». Схоже, неабияк раді, бо гасають, галасують… — Зрозуміло! Висилай п’ятірку наших. А тікатимуть, стріляти без попередження! Я їду теж. Я несамохіть схопив нагай при боці й навхрест розітнув ним повітря. Малі шибеники! Якщо не приструнити їх, то де певність, що не виростуть нові александри, наполеони, гітлери. Якщо не знищили зло ще в зародку… Нагай свиснув у повітрі. Мене переповнювали почуття обов’язку й власної сили. Вибити ворогів миру до ноги! Війна — наче заразний мікроб чи вірус. Хтозна, чи вдасться винищити їх до останку. Тому й слід вчасно викривати й ліквідовувати, поки не поширилася ця пошесть. І невтомно! Бо якщо робити це абияк, хвороба розів’ється, і тоді буде пізно. Я поглянув на свою форму. Яка вона біла! Білий колір — то символ миру. Ми, наче ті лікарі, винищуємо заразу війни. Ще й у цьому сенс нашої білої форми. Як і знак на пов’язці: сніжно-білий голуб на блакитному тлі.  

 

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка