Сін’їті Хосі. Народився в Токіо



Сторінка3/4
Дата конвертації19.02.2016
Розмір0.54 Mb.
1   2   3   4

© ВСЕСВІТ. - 1989. - № 3. © ДУБИНСЬКИЙ Ігор, переклад з японської, 1989.  

 

Міністерство життєзабезпечення


 

— Доброго ранку, шефе! Приємно, що встановилася гарна погода, правда? Хіба що по обіді буде жаркувато. Я стояв біля столу керівника відділу й відчував, як із розчиненого навстіж вікна вітерець доносить запах свіжого листя. — А-а, доброго ранку! Ось завдання на сьогодні, — задивлений невиразними очима на купу хмар серед блакиті, він посунув до мене кілька карток, що лежали на столі. Що мій шеф не полюбляє воловодитись, я знав, тож без зайвих розмов склав картки, запхнув до кишені й повернувся до себе. Тоді звернувся до колеги поруч: — Що ж, поїхали! Якщо не проти, сідай за кермо, а по обіді я тебе зміню. У машині колега поклав руки на кермо й запитав: — То куди їхати? Я вже потягнувся по картки, але раптом передумав і запропонував: — А давай зробимо от що. Погода така чудова, що й думати не хочеться про якісь там маршрути та продуктивність: адже все зведеться до того, щоб повернутися скоріше. Будемо тягти картки по одній і їхати, куди яка вкаже. — Можна й так. Адже для нас важливо тільки виконати доручення протягом дня, — схвалив він. Я дістав із кишені першу картку. — Так. Спершу поїдемо по автостраді. Загурчав двигун, і машина від’їхала від червоного цегляного будинку серед дерев — Міністерства життєзабезпечення: тут ми працювали. — Скоріше б уже перейти на внутрішню службу! — Незле б, та поки не проїздиш отак років кілька, туди не втрапиш. Машина бігла проспектом повз майже безлюдні квартали. Від дерев обабіч дороги на бруківку лягали зеленкуваті вранішні тіні. Де-не-де понад дорогою жінки котили візочки, старі вели за руки онуків, вродливі дівчата прогулювали собачок. Невдовзі скінчилися торгові квартали, де від сонця захищали намети в червоні та білі смуги. Почався житловий район. — Як перейду на внутрішню службу, одружуся й придбаю таку оселю. — Я показав колезі старомодний будиночок під берестом серед живоплоту з троянд. З вікна линули звуки рояля: хтось награвав давню мелодію. Певно, чарівна жінка з довгими віями; а може, клавішів торкалися тендітні пальці білолицьої дівчинки. Якби я жив у такому будиночку, щоб, прокинувшись, чути щебет пташок в оповитому вранішньою імлою вітті дерев. Або в тихе пообіддя, відпочиваючи, дослухався б, як точать деревину вовчки. — А я волів би отакий! — Напарник, не випускаючи керма, скинув підборіддям убік, де на березі чималого ставка стояв будиночок. Біля вікна літній чоловік, певно, господар, пензлем щось малював на полотні. Увечері з вікна чути, мабуть, як сплескуються в ставку коропи, видно, як вони вистрибують з місячної доріжки на воді. — Яка благодать! — Справді, благодать! Ще трохи проїхали мовчки. Будівель меншало. Машина долала порослі лісом пологі пагорби. Нас обігнала машина, певно, з закоханими, що весело щебетали. Мій напарник пробурмотів, проводячи їх поглядом: — Тим, що нашому суспільству так безтурботно ведеться, слід, певно, завдячувати уряду. Адже треба, щоб кожному вистачило землі. Розчувши в його словах запитання, я відказав:  



— Авжеж! Хіба ти не читав про різницю між нашим часом, коли після довгих пошуків ми, нарешті, знайшли вірний шлях, і давниною? Тепер зло ліквідовано. Немає грабунків, шахрайства, жодних злочинів. Зникли нещасливі випадки на дорогах, ба навіть хвороби! А колись, кажуть, дехто навіть вкорочував собі віку. Аж моторошно згадувати! — Воно так. Але одне таки лишилося. — Безглуздя так гадати! Адже неминуче зло — вже не зло. Без цього все повернеться до колишнього безладу. Тут мій колега рвучко натиснув на гальма, бо з кущів на узбіччі вискочив кролик. А за ним вигулькнув і засапаний хлопчак. — Ану-но, хлопче, хапай його мерщій! На мій голос малюк озирнувся, й ми побачили його всміхнене личко. Потім він знову пірнув у гущавину. Схоже було, що хлопчак от-от зловить кролика. А потім за вечерею лунатиме його дзвінкий збуджений голос. Машина знову рушила, й напарник спитав: — Не знаєш, де тут можна заправитись? — Бензоколонка має бути в найближчому селищі. Там і заправимось. Проїхали вздовж річки, в прозорій воді якої відбивалося блакитне небо, й опинилися в селищі. — У вас тут сьогодні робота? — Старий з бензоколонки при невеличкому ресторані, спохмурнів, побачивши нас. — Та ні, трохи далі. Можна заправитися? Старий, певно, впізнавши, що ми з Міністерства життєзабезпечення, більше не озивався. — Нам, здається, сюди, — мовив напарник. Я дістав з-під щитка картку й подивився написане. — Ще трохи, й ліворуч. Машина в’їхала у вузенький завулок. — Зупинимося тут. Ніби оте подвір’я з квітником. Ми вийшли з машини, проминули клумбу з купками яскравих квітів і попрямували до ґанку. Подзвонили. Двері відчинила засмагла жінка, певно, господиня, й запросили ввійти. — Тут живе панночка Аліса? — Так. Але, перепрошую, з ким маю честь розмовляти? Я відгорнув лівою рукою вилогу піджака й показав значок Міністерства життєзабезпечення. — Ох, янголи смерті!.. Жінка зблідла й заточилася. Колега звично підхопив її, дав зміцнювальну таблетку. Тримаючись за стовпець на ґанку, жінка тремтливим голосом вигукнула: — Як, мою Алісу?! Мою красуню Алісу, яку я так берегла!.. Я відповів: — Співчуваємо, але нічим зарадити не можемо. — Краще мене замість неї! Благаю! — Не тільки ви про таке просите, але, якщо зважати, то цьому кінця не буде. А це підірве підвалини нашого ладу. То де ж панночка Аліса? — Пішла до лісу, по малину. Прошу, дайте хоч рідним попрощатися з нею. — На жаль, не можемо, бо це й для неї важко, та й для родичів зайві переживання. Жінка скрушно втерла сльози: — Невже неодмінно скорятися такому закону? Це ж жахливо!.. — Ви ставите мене в незручне становище. Невже самі не розумієте? В нашому суспільстві люди живуть спокійно, привільно, в достатку. Можна майже не працювати, а мати, що заманеться. Кожен може робити, що йому до вподоби: читати, займатися садівництвом, музикою. Ви звикли до такого життя, тому, певно, й забули, як важко воно дісталося. Адже зараз і гадки нема про злочини, люди не знають хвороб. Тож єдине — коритися загальному законові, щоб цей устрій існував і далі. — Але ж Аліса… — Що ж буде, коли порушувати закон із власної примхи? Як і колись, зросте населення. І незчуєтесь, як назводиться багатоповерхівок. Із вікон лунатиме вереск докучливих немовлят, по площах тинятимуться ватаги шибеників, яким забракне шкіл. На дорогах — нескінченні аварії. Та якби зараз так було, то чи й досягла б ваша Аліса свого віку! А боротьбу за життя годі припиняти навіть на хвильку, вона доводить людей до нервових захворювань, божевілля, самогубств! Навіть повітря забруднене! Та й… люди стають на один копил, збираються в юрби, слухають гучну вульгарну музику, що збуджує. А закінчується все одним — війною! Я випалив одним духом те, що повторював уже, мабуть, не одну сотню разів. — Так, але ж… — Дехто воліє війну, що перетворює на руїну надбання культури. Але більшості людей війна огидна. Я от її ненавиджу. Тож суспільний тягар треба розподілити справедливо. У Міністерстві життєзабезпечення комп’ютер щодня вибирає певну кількість карток. Куди вже справедливіше? Тут уже не закинеш про знайомства абощо. Не має бути різниці між старим і малим. Право народитися й обов’язок померти мають розподілятися порівну між усіма. — Але ж, але ж… Я не бажав сперечатися далі: закон для всіх один, і всі мають йому коритися. Неподалік почувся дівочий спів. — Це Аліса? Жінка знесилено похилила голову. — Зберігайте спокій! Ми все зробимо так, щоб не привертати уваги. Це й для неї буде легше. Я сховався за стовпчиком на ґанку, витяг із кишені невеличкий променевий пістолет, пересунув запобіжник. Потім узяв на мушку власницю дзвінкого голосу й кошика з малиною. Відігнав комаху, що дзижчала біля вуха, й натиснув спусковий гачок. Пісня урвалася. А там, де щойно співала дівчина, в повітря здійнялася хмарка диму. Легенький вітерець відніс її до квітника, й там вона розтала. Ми повернулися до машини. Коли виїхали на шосе, мій напарник спитав: — Куди далі? Я витяг із кишені наступну картку. — Під’їдь до річки! — Як скажеш!.. Перепочинемо? Я показав йому картку: на ній значилося моє ім’я. Тоді витяг з кишені решту карток, променевий пістолет і простягнув колезі: — Доведеться тобі сидіти за кермом і по обіді. — А чого квапитися? Це можна відкласти насамкінець. Та я відповів, водночас закарбовуючи в пам’яті мирний, тихий краєвид: — Та ні, адже ж я сам запропонував порядок роботи. Ах, як же чудово було жити в наш час!  

© 1987 Ігор Дубінський (переклад українською мовою)  



 

Нічна зустріч


Чоловік мчав на автомобілі по нічному шосе. До міста було досить далеко, і в цей пізній час ні попереду, ні позаду машин не було, і дуже рідко проїжджали зустрічні. Почувся якийсь незвичайний звук. — Щось із двигуном, напевно. Ну, як завжди. І чого це він? Чоловік, з’їхав з дороги і, тяжко зітхнувши, вийшов з машини. Його обізнаність у техніці обмежувалася знанням про те, що машині час від часу треба давати відпочити. Повний місяць яскраво сяяв на чистому небі. Підвівши голову, чоловік побачив, як з’явилось щось блискуче: літак — спало одразу на думку, але червоний сигнал на ньому не блимав. Та раптом «воно» повернуло під прямим кутом і зависло в повітрі. — От тобі й на? Щось не дуже це схоже на звичайний літак. Невже це… «НЛО», — ледь не вимовив чоловік. Дивна поведінка автомобіля, літаючий об’єкт, що повернув під прямим кутом і зупинився — для чоловіка цього було достатньо, аби припустити таке. У НЛО він не дуже вірив. Точніше, наполовину сумнівався. Він був звичайний чоловік, з таких, яким треба, по можливості, хоч раз переконатися на власні очі. Об’єкт, який деякий час стояв на місці, знову почав рухатися і, похитуючися, став повільно опускатися вниз. — Що ж це, як не НЛО? Гелікоптер так не літає. До того ж без жодного звуку, хоча видно добре. Об’єкт наблизився, і стало чітко видно, що він має форму диска. По колу виднілося щось подібне до ілюмінаторів, які світилися. Чоловік стежив за диском, який безгучно, не зупиняючись, опускався над лісом. — Таку нагоду не можна проґавити. Звідти буде видно краще. Чоловік узяв ліхтарик і пішов у ліс. Місяць світив яскраво, проте ж ліхтарик може знадобитися, щоб світити собі під ноги. Раптом назустріч йому вийшов хтось, одягнений у сріблясту одежу, що обтягувала тіло. Обличчя у нього було зеленуватого відтінку, але навряд чи через місячне сяйво. Вуха незнайомець мав великі і трохи загострені. На голові був шолом, і тому не можна було роздивитися колір його волосся. Чоловік здригнувся, побачивши таке. Схоже, перед ним був пасажир літаючого об’єкта. Дивно. Чоловік вказав на ліс, потім на незнайомця, наче запитуючи, чи звідти він. Незнайомець кивнув. Напевно, він усе-таки інопланетянин. Але це настільки неймовірно, що незрозуміло з чого й почати. — Добрий вечір. Незнайомець відповів: — Добрий вечір. «Ага, він знає, як з нами можна привітатися. Однак навряд чи може підтримувати з нами бесіду», —пробурмотів сам до себе чоловік. Незнайомець промовив: — Не турбуйтеся. Я можу вільно спілкуватися з вами. Чоловік здивовано витріщив очі. — Ого, оце так! Ви вільно розмовляєте нашою мовою? Зараз виявиться, що ви просто прикинулися, а насправді… — Ні, це не так. Колір моєї шкіри змінити неможливо. І вуха я собі не розтягнув. Вони такі від природи. — Однак ви дуже добре володієте мовою, зовсім добре. — Так, а чого ж там? Це ж краще, аніж не володіти нею. — А-а, ясно. У вас високий розумовий рівень, і ви можете одразу запам’ятовувати і перекладати сказане… — Та ні, не зовсім так. — Телепатією ви навряд чи володієте, по голосу не чути. Не думаю, що у вас якийсь перекладацький пристрій чи ви розмовляєте за допомогою якогось приладу. — Звісно, ні. — Але таке враження, що це мені сниться. Все йде так гладко, хіба таке можливо? Я, напевно, загіпнотизований. І чоловік ущипнув себе. Боляче. Співрозмовник посміхнувся. — Дійсно, важко повірити. Якби я дивно рухався чи невміло говорив, це було б вірогідніше. — Ну добре, давайте все розставимо по місцях. Ви прилетіли на дископодібному космічному кораблі і приземлились у лісі. Потім вийшли і зустріли мене. Так? — Так. — А я можу побачити корабель? — Це досить складно. В момент приземлення ілюмінація вимикається. Під час польоту — будь ласка, а на землі світло все-таки кидається в очі. Тому зараз його не видно. — Так, я трохи знаю — читав і бачив по телевізору — про те, що НЛО існує, про подібних до вас істот, що висаджуються з тарілок, але ніколи не думав, що можна побачити їх на власні очі. — Ну, так вже вийшло, що ви зустрілися з нами перший. Чоловік глянув на співрозмовника. Досить дивні речі, однак йому не скидалось, що незнайомець аж зовсім інша істота. Він же насправді спілкувався з ним, та й зростом співрозмовник був не надто вище за нього. — Отже, ви космонавт? — Виходить, що так. — Скидається, що ви з планети Сонячної системи, але на Марсі і на Венері життя немає. Не схоже також, що ви з Юпітера чи Сатурна. Отже, ви з іншої системи. — Дійсно, так. — Відстань між планетами, може, й не велика, але насправді досить значна, і ви винайшли спосіб, як її подолати. — Краще не будемо про такі складні речі. — Ви вважаєте землянину їх не під силу зрозуміти? — Та ні, не в цьому справа. Головне — я тут. — То з якої ж ви планети? — А яка різниця? На небі незчисленна кількість зірок. Вас задовольнить, якщо я вкажу на одну з них? Чоловік почухав потилицю. На все є відповідь. — Складається враження, що вам можна вірити. — Звичайно, можна, я ж перед вами. Так, спілкуватися стало легше. — Не буду питати вас про планету. В якому вона сузір’ї. Не так важливо, звідки ви. А от яка вона, ваша планета? — Це дуже складне запитання. Я міг би й нісенітниць наплести, але не люблю говорити неправду. Отож не можу розповісти вам подробиці. — Напевно, цивілізація у вас більш розвинена, ніж на Землі. — На це можна відповісти — yes. Але я не можу сказати, в яких сферах і наскільки. — Ну, тоді найпростіше. Що ви їсте, як розважаєтеся, що вам не до вподоби? Про повсякденне життя можете розповісти чи ні? Співрозмовник похитав головою. — На жаль, не можу задовольнити вашу цікавість. Мені важко про це говорити і навіть пояснити натяками. Це ж треба, зустріти інопланетянина і ні про що не дізнатися. Сказати комусь, то просто засміють. Трохи подумавши, чоловік розпочав: — Навіть не знаю, чи захочете ви відповісти… — Будь ласка, прошу. Ви розумієте, про деякі речі можна говорити, а про деякі — ні. — А може, ваша остаточна мета захопити Землю, а зараз ви прилетіли на розвідку? Розвідаєте, що тут та як, і повернетеся додому. А про свої слабкі місця нікому ані слова. От, може, ви боїтеся заразитися нашими хворобами. Тому не хочете відповідати на запитання стосовно повсякденного життя. — Та ви що? Хіба я схожий на розвідника? — Не схожі. Але представнику цивілізації високого рівня не складно прикинутися мирним прибульцем. — Представнику цивілізації високого рівня не варто прикидатися кимось для того, щоб захопити Землю. Чоловік кивнув. — Ваша правда. Ви не такий. Людей, що бачили НЛО, на Землі багато. Всі вони були дуже вражені їхньою появою, але прибульці ніколи на них не нападали. — Звичайно. Я — мирний. — У мене враження, що ви не те щоб мирний, але не схильні до агресивності за своєю внутрішньою природою. То чого ж ви сюди прилітаєте? Будьте ласкаві, поясніть хоча б це. «Ну якщо і на це не дасть відповіді, то рахуй, що ніякого НЛО я і не зустрічав, — подумав чолокові. — Ні про корабель, ні про планету, ні про побутове життя я так і не дізнався». — Я міг би вам розповісти, але не знаю, чи зрозумієте ви мене. — Якось уже постараюсь. Не кожен день буває така можливість. — З чого ж почати? Ви вірите в існування Бога? Чоловік розгубився. — Ну-у! Начебто просте запитання, але відповісти на нього досить важко. Напевно, для людей, які вірять, — Бог існує. — Тобто, по вірі своїй люди отримують зцілення від хвороб чи добробут у житті? — Авжеж, віра таки допомагає людям. Тому можна сказати, що для віруючих Бог існує. — А ви особисто, як вважаєте? «Якщо не відповісти — далі не просунемось», — подумав чоловік. — Важко сказати. Якщо поміркувати, людство в процесі свого історичного розвитку створювало релігії, різні віросповідування. Існує чимало релігійних організацій та культових споруд, як і багато справді віруючих людей. Це безперечно. Якась сила, напевно, все-таки є. Дає людям принаймні пасивну підтримку. — Однак, чому ж Бог не показує себе? Це вам не здається дивним? — Так, справді. Можливо, тому, що в цьому немає сенсу, чи тому, що немає потреби. А взагалі, були ж люди, які спілкувались з Богом, чи бачили його у видіннях. — Але їх небагато. Причина, чому Бог не з’являється, полягає в тому, що різноманіття релігій занадто велике. Кожна з них уявляє Бога по-різному, отже не існує якогось взірцевого розуміння образу Божого. Добре було б, якби він став спільним, але це викличе шалену суперечку і неймовірний галас. — Справді. Якщо поміркувати, то привиди з’являються усім людям однакові. Співрозмовник погодився. — Атож. Однаковий психічний феномен. Вони схожі. Хтось скаже, що бачив привид, інші починають думати, що привиди існують, і декому з них вони привиджуються теж, і так поступово створюється спільний образ. Позиції тих, хто заперечує існування привидів, дедалі слабішають… Співрозмовник помовчав, чоловік, схиливши голову, видно, розмірковував. І враз вигукнув: — Ага! Здається, я зрозумів, що ви хочете сказати. Ви ведете до того, що і з НЛО теж саме? Ніколи не спадало таке на думку. — Насправді, так воно і є. — Виходить, що і ви, і дископодібний літаючий об’єкт — продукти людської уяви? Чоловік гостро позирнув на співрозмовника. — Краще назвати це ідеєю. Чимало хто з людей вірить в існування НЛО. Думки людей, які їх справді бачили, поєднуються з думками людей, яким здається, що їх бачили. З’являються спільні точки зору. Різні уявлення зближуються. А люди, які не вірять в їхнє існування, не часто заявляють про це. Таким чином, НЛО нічого не лишається, як з’явитися. Із зростанням попиту, в кінці кінців, виникає і сам продукт. Це людська особливість або здатність. — Чи є цьому якийсь прецедент? — В історії залишилось не дуже багато випадків чудес, появи привидів чи спіритуалістичних феноменів, які не можна пояснити природними причинами. Якщо думки людей не збігаються, феномен чуда не буде створений. — Отже ви продукт думок багатьох людей. А можна доторкнутися до вас? — Можемо потиснути руки. Чоловік потиснув простягнуту руку. — Дотик відчувається чітко. — Це так, ви його відчуваєте. Для вас реальність підтверджується п’ятьма органами відчуттів. Навіть якщо дотикаєтеся до витвору своєї уяви. Однак якщо розібратися, реальність — це велика проблема. — А можна поторкати ваш літаючий об’єкт? — Так, але заходити всередину не можна, бо принцип його руху не розроблений. Зовнішній вигляд НЛО значною мірою мислиться однаково, але про сам спосіб пересування ніхто не думає. Чомусь далі справа не йде. — Але все ж таки, ви інопланетянин? — Я інопланетянин, створений думкою землян. Тому і сам я себе вважаю інопланетянином. Зовні також так виглядаю. Якби я був трансформованою ящіркою, я перестав би бути інопланетянином. Однак пояснення, з якої я планети чи яке там життя, просто не існує. Люди ще не додумались до цього. — А існують ще такі, як ви? — Все залежить від попиту. Збільшується число людей, які бачили НЛО, збільшується кількість людей, які хочуть його побачити. Необхідно з’являтися в багатьох місцях. Бога побачити неможливо. Він один і може водночас спілкуватися з багатьма людьми. — Це ж треба, НЛО — продукт мислення… — Не так вже це й дивно. У світі все є продуктом людського мислення. Різниця лише в процесі набуття форми. Поки не виникало думки про можливість літати, не було нічого подібного до літака. І так від пірамід до телевізора. І про електричні батареї також спочатку було невідомо. Гарний приклад із Шерлоком Холмсом. Чи є люди, які впевнені, що його не було? — Однак, чому ж з’являються такі речі, як НЛО? — Існують різні причини. По-перше, можливо, тривалий час було забагато воєн. А можливо, першопричина — в усвідомленні того, що Земля маленька, а космос великий. Так поступово і сформувалися відповідні думки людства. — Можливо. Схоже на те. Ви продукт мислення людства. Але ж створилися ви не просто так. Напевно, на вас покладаються якісь сподівання? — Саме це і є найскладнішим питанням. Людство, керуючись своїми потребами, створює різноманітні речі, як то: роботів, комп’ютери, надзвукові літаки. Всі винаходи виконують чіткі функції. Але не те з нами. Створивши НЛО, людство перестало вбачати його призначення. — Це не так. Людство сподівається не допустити ядерну війну чи поліпшити стан суспільства… — І не більше. Але ж як це зробити на ділі, людство не мислить. Я ж не спаситель — яким має стати суспільство, вирішувати вам. — Людство молилось, сподіваючись на прихід спасителя. — Так, людство вибирає принагідну мету, і думки щодо неї дедалі зближуються. Я тут, бо повинен зробити свій внесок. — Ось як? У вас така місія? — Було багато сумнівів щодо моєї функції. І найпотрібнішою стала справа, пов’язана з майбутнім, — стримання росту населення та підвищення морального рівня. Реалізація цих двох завдань призведе до значного зменшення хибних вчинків, що спричиняють війни. — Оце так план! — Його впровадження вже почалось. Я цього не робив, якби люди про це не мислили. Тож я тут. — Чудово, якщо справа добра. А що саме ви маєте робити? — Існує середній рівень моральності, і люди поділяються на тих, чия моральність вище цього рівня, і тих, чия нижче. Так от, якщо позбавлятися від цих останніх, суспільство поліпшуватиметься. Цим також вирішується і проблема населення. Якщо пригадати концепцію ковчега Ноя чи Страшного суду, то підхід виявиться не дуже новим, правда? — І як насправді це має відбуватися? Прибулець відчепив від пояса якийсь предмет. — Лазер. Достатньо націлити і натиснути на гачок. Якщо моральність нижче середнього рівня, людина зникає безслідно, якщо ні, то забуває про зустріч зі мною і спокійно вертається додому. Дуже просто.  

Перекладено за виданням: Shiniti Hoshi. Goiraino ken. — Japan, w: st=«on» Tokyo: Shinkyoshya, 1980. © Дмитро Москальов, переклад, 2007.  



 

Таємничий юнак


 

Міський краєвид. Купчаться один до одного будинки, а де їх немає, без упину сновигають машини. Тож дітям, які тут живуть, ніде навіть погратися. Їм тільки й лишається, що сидіти біля телевізорів, кожне в тісній кімнатці, куди чи й заглядає сонце. І от у такому місці з’явився юнак. Скромно вдягнений, чемний, пристойний. Зазирнув із вулиці у вікно й спитав хлопчака: — Хіба вам ніде гратися? — Та ніде. Ми ніколи ні в квача, ні в піжмурки не грали, ні через скакалку не стрибали. — Шкода. Непогано було б для вас розбити тут садок. — Наші батьки теж так гадають. Навіть ходили до міської управи, та ба! Земля дорога, а звідки ж грошей узяти! — Ну що ж, тоді візьмуся я! — Та невже? Ото всі зрадіють! А я гадав, що таке лише в казках по телевізору трапляється. — Сам побачиш! Юнак не підманув. Добув десь грошей, придбав ділянку, обсадив її деревцями. Поробив гойдалки, пісочниці, і то такі, щоб дітлахам було безпечно. Тоді сказав малюкам, що збіглися звідусіль: — Тепер це ваше! Можете гратися, скільки душа забажає. — Оце здорово! Дітлахи радісно кричали, стрибали та гасали на сонечку. Не могли надякуватись і їхні батьки: — Ото добру справу ви зробили! То скажіть хоч, як вас звати. Ми назвемо садок вашим іменем, щоб пам’ятати довіку. Проте юнак був не марнославним, він лише скромно відповів: — Ет, неістотно, як мене звати. Я зробив те, що зробив би будь-хто. Досить і того, що ви задоволені, а пам’ятати мене нема чого! Хтось хотів сфотографувати юнака, але той непомітно зник. Навіть казали, що то чарівник, який прийшов зробити добро. А згодом цей же юнак з’явився в оселі дідуся, який жив самотою, без рідні. Дідусь увесь вік працював. Молодим заощадив дещицю грошей, та інфляція все знецінила. Тепер наголодь доживав віку й не знав навіть, чи матиме завтра шматок хліба. — Все життя я мріяв про подорож. Та ба, марні мрії! — зітхав старий. І саме тоді з’явився юнак. — Добридень! Ось вам квитки, подорожуйте. І квитанції, що місця в готелях замовлено й оплачено. А це гроші на витрати. Бажаю приємної подорожі! — Годі тобі кепкувати! Хіба ж незнайомій людині таке дарують? — Як хочете, але замовлення вже не скасуєш. Самі поміркуйте: весь вік ви чесно працювали, то невже не заслужили такої дрібниці? Старий розчулився мало не до сліз: — Коли так, то я справді скористаюся з твоєї доброти. Ні, мабуть, це сон! Тепер я хоч помру спокійно, не жалкуватиму, що чогось не встиг. Та ти ж справжній чародій, хлопче! — Годі вам! Я звичайнісінька людина. І зробив тільки те, що мав зробити. Тож приємної подорожі! І перш ніж старий знову почав дякувати, юнак нишком вислизнув за двері. Потім юнак з’являвся то тут, то там. Приносив гроші в оселі, де хтось загинув від нещасного випадку. Бо колу винуватця не могли знайти, щоб притягти до суду, родина потерпілого опинялась у неабиякій скруті. Якось він навіть відкупив у іноземця мистецьки твір, що його той намірявся вивезти за океан, повернув до музею й так само непомітно зник. А то дав грошей на відбудову старовинної споруди, яка от-от мала розвалитися. Вділяв тихцем грошей на дитячі садки та притулки для бідних, що їх мали зачиняти через нестачу коштів. І таких прикладів назбиралося чимало. Люди, яких провідував юнак, щиро дякували йому й гадали, з якої ж він родини. Певно, багатійський синок. А то й… Та ніхто нічого до пуття не знав, хоч усі погоджувалися, що то добра людина. Ще б пак, не розтринькує гроші на власні примхи, а роздає людям. Тільки б йому грошей на довше вистачило. Проте скільки ж їх може бути, тих грошей? Прийшов кінець і юнаковій доброчинності. Перший, хто помітив це, був його керівник, начальник податкової інспекції. Він викликав юнака до себе й суворо запитав: — Слухай-но, хлопче! Я мав тебе за чесну людину, тому й довірив тобі державні гроші. А ти мене так підвів! Від твоєї розтрати я мало не зомлів. Як це сталося? На що ти пустив гроші? — Одним словом… І юнак чесно про все розповів. Начальник страшенно обурився, він загорлав: — Негіднику! Люди сплачують податки, бо вірять уряду! То як же можна витрачати державні гроші на якісь дурні забаганки! — Хіба я вчинив кепсько? — А то ні? Ти просто з глузду з’їхав! — То виходить, ніби я божевільний, а уряд і державні службовці сповна розуму?.. Та начальник інспекції й не думав потурати юнакові. Треба було якось зам’яти цей скандальний випадок, бо урядовці не люблять вдаватися до суду. Тож, хоч-не-хоч, довелося оголосити юнака душевнохворим і відправити до божевільні.  

© 1987 Ігор Дубінський (переклад українською мовою)  


1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка