Система роботи з удосконалення навичок говоріння в учнів 5-6 класів на уроках української мови



Сторінка2/14
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.91 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Схема 1.1.

Завдання мовця в процесі говоріння

Як бачимо, через говоріння комунікант реалізує процеси вираження думки, почуттів, волевиявлення з метою розв'язання завдань спілкування, що виступає як процес взаємодії індивідів, інформаційний процес, як ставлення людей один до одного, процес взаємовпливу, співчуття і розуміння. У зв’язку з цим за програмуванням висловлювання розрізняємо ініціативне (активне) говоріння, реактивне (відповідне) говоріння, репродуктивне (стохастичне) говоріння. Метою ініціативного говоріння є повідомлення інформації, спонукування реципієнта до дій, оцінки даних, фактів, подій, виявлення інтересу та вербальної реакції. Тому Н. Захлюпана, І. Кочан під говорінням розуміють дію “відправлення мовленнєвих акустичних сигналів, що несуть інформацію [76, с.234]’’. Проте під час говоріння не лише передають інформацію, а й приймають її, тобто здійснюється зворотний зв'язок. Реактивне говоріння передбачає адекватну реакцію на мовлення співрозмовника і відбір матеріалу під впливом певного мотиву та наявності мети комунікації. Для нашого дослідження прийнятною є думка авторів словника-довідника з української лінгводидактики про говоріння як “продуктивний вид мовленнєвої діяльності, у результаті якого людина висловлює власні думки або ретранслює чужі в усній формі [207, с. 33]”. Репродуктивне говоріння програмує послідовність вчинків, за допомогою яких відбувається обмін діями (мовленнєвими актами) між мовцем і слухачем.

Відповідно до цієї класифікації ми розглядаємо говоріння як вид усномовленнєвої діяльності, продуктом якої є висловлювання думок і почуттів як в ініціативній, так і в реактивній формах. Висловлювання виступає як комунікативна, смислова одиниця мовленнєвого процесу.

Створення висловлювань залежить від засвоєння школярами комунікативно-риторичних якостей мовлення (змістовність, правильність і чистота, точність, дохідливість, логічність, ясність, багатство й різноманітність, доречність (доцільність), краса, естетичність, виразність й образність, емоційність, щирість), що „пов’язані з усіма складовими комунікативного акту: учасниками (адресантом і адресатом), їх взаємодією (принципами та правилами спілкування), мовним кодом, конситуацією, що сприяє формуванню ефективного спілкування [16, с.196]”.



Змістовність мовлення передбачає необхідний ступінь лаконізму, відсутність пустих фраз, багатослів’я, правильність і чистота – додержання норм літературної мови: акцентологічних (правила наголосу), орфоепічних (правила вимови), лексичних (правила слововживання), словотвірних (правила творення слів), граматичних (правила творення граматичних форм і сполучень слів та об’єднання їх у речення) [58, с.37].

Точність мовлення характеризується вмінням добирати з багатого словникового запасу такі мовні одиниці й форми їх, які б забезпечили досягнення мети спілкування. Точність мовлення, як стверджує М. Пентилюк, – це „ввічливість, чемність, мовна етика у всіх сферах спілкування” [160, с. 46].

Будь-яке висловлювання має бути дохідливим. Дохідливість мовлення досягається точністю вираження думки, почуттів, волевиявлень за допомо­гою точно дібраних слів і конструкцій речень, правильним поділом вислов­лювання за допомогою логічних пауз на смислові частини, відповідною роз­становкою логічних наголосів. Як правило, мовець виступає ініціатором спілкування. Він програмує хід бесіди й прогнозує мовленнєві дії слухача. Його мовлення є вихідною точкою реактивних дій співрозмовника, тому до важливих якостей мовлення вчені відносять логічність, яка забезпечує смислову послідовність у передачі думок. Уміння говорити залежить від доречного, ясного, красивого мовлення. Ясність, що передбачає відповідність плану висловлювання змістовому плану в тому вигляді, в якому він формувався у свідомості мовця, є не тільки комунікативною якістю, а й експресивною, що відіграє провідну роль у процесі формування думки.



Багатство мовлення – це використання великої кількості мовних одиниць (слів, словосполучень, речень), що відрізняються за смислом і будовою. Різноманітність мовлення – застосування різних мовних засобів для вираження однієї і тієї ж самої думки. Виражаючи думку, кожен із нас може використати різноманітні засоби залежно від знання мови, ерудиції, стилю висловлювання. Багатство й різноманітність мовлення забезпечується збагаченням словникового запасу кожної людини, умінням використовувати мовні засоби, інтонувати мовлення й постійно його вдосконалювати.

Краса – це відповідність висловлювання й плану змісту естетичним потребам учасників мовленнєвої комунікації, а доречність – відповідність плану висловлювання й плану змісту специфічним умовам спілкування (ситуації, темі, жанру та ін.). Доречними мають бути не тільки слова, а й тон, інтонація мовлення: офіційна чи інтимна, урочиста чи жартівлива, схвальна чи насмішкувата. При цьому слід додержуватися правил мовленнєвого етикету, загальної високої культури. Як відомо, мовний етикет є тією сукупністю мовних засобів, що регулюють нашу поведінку в процесі мовлення, тому „ робить спілкування людини з іншими приємним, бажаним [160, с. 83 ]”. У зв’язку з цим учні 5-6 класів на уроках української мови вчаться виявляти повагу, доброзичливість до співрозмовника, бути уважними, ставити до центру уваги слухача, не нав’язувати власних думок, тобто користуватися правилами ввічливості.

Естетичність мовлення полягає в реалізації законів милозвучності мови, додержанні оптимального темпу й звучності мовлення. Велике значення при цьому має використання лексичних і синтаксичних синонімічних засобів, що дає змогу уникнути одноманітності, а також міміка, жести, поза.

Виразність мовлення, що досягається самостійністю мислення, інтересом мовця до предмета розмови, знанням мови, її стилів, наявністю розвинутого „чуття” мови, свідомим бажанням говорити, залежить від його звукового оформлення, що виявляється в милозвучності, інтонації. Проте на уроках української мови залишається поза увагою вчителів-словесників навчання інтонаційно правильного мовлення, “ритміко-мелодійна структура якого повністю відповідає основному змістові висловлювання, його граматичній структурі, логіці, ситуації мовлення і якнайповніше доносить зміст висловлювання до слухача [215, с. 7]”. На думку І. Борисюка, важливим чинником говоріння є інтонація, лінгвістична значущість якої полягає в тому, що “вона об'єднує окремі слова у висловлювання, визначає його комунікативний тип чи вид, характер смислових взаємозв'язків елементів у межах висловлювання, передає суб'єктивне ставлення мовця до предмета висловлюваної думки, до співрозмовника, до фактів навколишньої дійсності в момент спілкування [28, с. 64]”. Додамо, що інтонація уточнює та конкретизує зміст висловлювання, розвиває навички виразного та емоційного мовлення, характеризує мовця та ситуацію спілкування. В учнів 5–6 класів необхідно формувати інтонаційні вміння, що забезпечують вплив на слухача: допомагають у чомусь переконати, викликати певні почуття, спонукати до чогось.

За В. Сухомлинським, виразне мовлення завжди емоційне, адже “осягнення емоційних відтінків слова — це передпокій багатого, повноцінного інтелектуального життя підлітків... [219, с.508]”. Ми наголошуємо на важливості емоційності мовлення як уміння підлітків відчувати, “переживати” відтінки, емоційний підтекст слова, що “пробуджує дрімотні сили розуму”, а отже, сприятиме розвитку мовлення. Жести, міміка, інтонація допомагають людині, яка говорить, не тільки зосередити увагу співрозмовника, а й виразити своє емоційне ставлення до інформації, яку передає.

Учені (Н. Бабич, М. Пентилюк) з-поміж основних якостей мовлення виділяють образність, що є показником якісного, довершеного мовлення, культури спілкування учнів, творчих здібностей [13], [160].

Усне висловлювання, на думку І. Ющука, має характеризуватися щирістю, яка виявляється в глибокій переконаності мовця у своїй цілковитій правоті, у справедливості того, що він стверджує, що обстоює, адже якщо “мовець кривить душею, його висловлювання не буде переконливим для інших [244, с.33]”.

Слід зазначити, що в динамічному аспекті досліджує ці якості риторика, яка, на думку Г. Сагач, розвиває в людині цілу систему якостей (культуру мислення, мовлення, поведінки, спілкування) [198].

Усі комунікативні якості забезпечують умови для створення усного мовленнєвого продукту (висловлювання), якому властиві ще й такі якості: структурність, логічність, інформативність, продуктивність.

Отже, володіння цими якостями є важливою умовою вироблення мовленнєво-комунікативних умінь і навичок у процесі говоріння, показником загального особистісного розвитку школярів.

Умовою здійснення говоріння є наявність мовленнєвих автоматизмів, або мовленнєвих навичок (лексичних, граматичних, вимовних), що забезпечують оволодіння одиницею говоріння — мовленнєвою дією.

Лексичний аспект, що складається з лексичних знань і мовленнєвих лексичних навичок, посідає особливе місце, тому що передумовою оволодіння цим видом мовленнєвої діяльності є не тільки накопичення словникового запасу, а й сформованість умінь доцільно використовувати його відповідно до ситуації, типу чи стилю мовлення. Цей аспект найповніше й найточніше репрезентує особу мовця, його розумовий розвиток, рівень його можливостей, стан загальної і мовленнєвої культури. Проте знання лише слів і граматики недостатньо для того, щоб спілкування було успішним: потрібно знати ще умови функціонування тих чи тих мовних одиниць та їх сполучень. Тобто, крім граматики, мовець повинен оволодіти “ситуативною граматикою”, що вимагає використання мови не тільки відповідно до змісту лексичних одиниць та правил їх сполучень у реченні, а й залежно від характеру стосунків між співрозмовниками, мети спілкування та інших чинників [127, с. 6].

Граматичний аспект складається з граматичних знань і мовленнєвих граматичних навичок. Для навчання школярів граматично правильно оформляти думки в усній формі необхідно сформувати в них певні граматичні навички. У методиці під граматичною навичкою розуміється синтезована дія, що виявляється в навчанні й забезпечує адекватне (відповідне) морфолого–синтаксичне оформлення речення (або мовленнєвої одиниці будь–якого рівня). Вона складається з кількох дій, а саме:

● вибір структури, що відповідає мовленнєвому задуму мовця (за даної ситуації);

● оформлення мовленнєвих одиниць, якими заповнюється структура відповідно до мови й певних часових параметрів;

● оцінка правильності й адекватності (відповідності) цих дій [Там само, с. 9].

Одиницями організації граматичного матеріалу є структурні типи трьох рівнів: словосполучення, фрази, надфразні єдності. Для кожного з них

С. Дубовик визначає структурні труднощі, які доводиться долати. На рівні словосполучень – морфологічні труднощі, на рівні фраз – синтаксичні, надфразних єдностей – логіко-синтаксичні. З метою забезпечення послідовного оволодіння структурним аспектом говоріння дослідниця справедливо вважає, що необхідно на кожному рівні враховувати в граматичному матеріалі основні структурні типи, ступінь навчання, а також мовленнєві функції [67, с. 30].

Фонологічний аспект говоріння, що складається з фонетичних знань та мовленнєво–слухо–вимовних навичок, передбачає додержання мовцем фонетичних, орфоепічних норм мовлення, вимог інтонування, темпу, тембру, висоти голосу, пауз тощо як засобів передачі смислу висловлювання та впливу на слухачів, доречне використання жестів, міміки.

Отже, щоб здійснити говоріння, в учнів 5-6 класів мають бути сформовані мовленнєві навички (автоматизми): вимовні (артикуляційні та інтонаційні), лексичні й граматичні.

У зв’язку з тим, що говоріння служить засобом здійснення усної форми спілкування, потребує уточнення поняття „усне мовлення”. Учені (С. Караман, М. Пентилюк, О. Сиротиніна) під усним мовленням розуміють „форму реалізації мови, яка вимовляється, виражається за допомогою звуків, існує як процес говоріння з властивими йому інтонаційними та ритмомелодійними засобами [132, с.21]”.

За результатами досліджень І. Гальперіна [45], М. Пентилюк [160], усне мовлення часто виникає спонтанно, є ненормованим, ситуативним, розраховане на безпосереднє слухове сприйняття і залежить від реакції слухачів. Усне мовлення відзначається більшою інформативністю, ніж писемне, володіє засобами звукової виразності (інтонацією, темпом, висотою і тембром, паузами, логічними наголосами, силою звучання), може супроводжуватися жестами, мімікою. Додаткову інформацію в усному мовленні несе ситуативно-предметний контекст, тобто явища, спричинені обставинами живого контакту мовця зі слухачем. Згідно з цим усне мовлення в плані говоріння є зовнішнім вираженням способу формування й формулювання думки засобами мови, процесом розв’язання комунікативного завдання, активним процесом здійснення спілкування людей.

Відомо, що говоріння забезпечує усне спілкування в двох формах: діалогічному (полілогічному) та монологічному мовленні. Для нашого дослідження важливо показати ті їх особливості, що формують говоріння.

Е. Палихата [152, с.12] трактує діалог як процес мовленнєвої діяльності (діалогування) та його результат (діалогічний текст), виділяючи діалогічні єдності, релевантною ознакою яких є комунікативна інтенція; реплікування; фразеологічність, еліптичність, клішованість; повторення слів та їх сполучень; стилістичну диференціацію діалогічного мовлення; жести, міміку, інтонацію. Діалогічна єдність – це одна або кілька реплік, що характеризуються структурною, інтонаційною та семантичною завершеністю. Репліки поділяються на стимулюючі (репліки-стимули), які спонукають співрозмовника до відповіді або дії; реагуючі (репліки-реакції), що звучать у відповідь, та реактивно-стимулюючі, які стимулюють наступні репліки, необхідні для продовження спілкування [150, с.30]. Рівень клішованості залежить від різних чиників – міри ситуативності, обраної сфери спілкування, рівня й характеру володіння мовою. Еліптичність потрібна як засіб підвищення динамізму реп­лік діалогу, їх ситуативного напряму, економності та ефективності усномовленнєвого висловлювання, їх розвантаження від зайвих елементів, що га­льмують інтонаційний обмін. Заслуговують на увагу питання про норматив­ність еліпса, який у невимушеному діалогічному мовленні якраз і є нормою, що має суттєве значення в лінгвістичній характеристиці діалогу. Діалогічне мовлення, позбавлене фразеологічності, стає біднішим і недостатньо ви­разним. Фразеологізми служать засобами наповнення синонімічних і лексич­них одиниць, позитивно впливають на підвищення плавності, невимушеності реплік, підвищують ситуативне спрямування і стилістичну диференціацію ви­словлювання.

Поділяючи точку зору Е. Палихати, що діалогічне мовлення – це „об’єднане ситуативно-тематичною спільністю й комунікативними мотивами сполучення усних висловлювань, послідовно породжених двома, трьома (трилог) і більше (полілог) співрозмовниками в безпосередньому акті спілкування [152; с.12]”, зауважимо: говоріння в діалогічному мовленні – це самостійне створення висловлювань як складових частин цього мовлення.

Діалогічне мовлення є більш реактивним, ніж монологічне, і ґрунтується на двох системах зв'язків – на зв'язку з ситуацією і на логічному зв'язку з попередньою фразою [118, с.6]. Таке спілкування містить не лише зміст висловлювання, а й певні оцінні характеристики того, про що йдеться. Кож­ний із партнерів діалогу висловлює своє ставлення до предмета розмови, до позиції іншого. Тому діалогічне мовлення є завжди більш насиче­ним позамовними засобами спілкування (міміка, контакт очей, пози, жес­ти тощо), за допомогою яких мовець висловлює бажання, сумніви, припу­щення, обурення, жаль тощо [151, с.32].

Зважаючи на те, що діалогічне мовлення спричинюється потребою щось повідомити, з’ясувати, спонукати (мотиви спілкування), передбачає усвідомлення співрозмовниками реальних умов спілкування (розуміння ситуації спілкування), а також реакцію на репліки співрозмовника, можна стверджувати, що діалогічне мовлення – це ситуативно вмотивований і ситуативно зумовлений процес. Тому необхідно виділити двосторонній характер діалогічного мовлення, функції якого, на думку А. Ляшкевич, “реалізуються у процесі безпосередньо­го спілкування співрозмовників у результаті послідовного чергування стимулюючих і реагуючих реплік [118, с.6]”. Зосереджуючи увагу на структурно-синтаксичних і функціонал-льних особливостях діалогічного мовлення, дослі­дниця зауважує, що „багато синтаксичних особливостей діалогу залежать від самих реплік, межею між якими є кінець мовлення одного співрозмовника і початок мовлення іншого [Там само, с. 7]”. До основних мовних особливостей діалогу А. Ляшкевич відносить велику кількість питальних і спонукаль­них реплік, наявність повторів і перепитувань у реагуючих репліках, їх син­таксичну неповноту, що компенсується за рахунок попереднього висловлю­вання. Специфічними рисами дослідниця вважає еліптичність, відносну стягненість синтаксичних засобів, зверненість до співрозмовника, клішування, інтонацію [Там само, с. 12].

У контексті досліджуваної нами проблеми необхідно визначити вміння й навички говоріння в процесі діалогу. Так, О. Горошкіна виділяє такі вміння й навички: 1) виявляти обізнаність з обговорюваної теми; 2) досягати комунікативної мети; 3) дотримуватися теми спілкування; 4) аргументувати висловлені тези; 5) спростовувати хибні думки співрозмовників; 6) викори­стовувати правила спілкування, мовленнєвого етикету, репліки для стимулювання, підтримання діалогу, дотримуватися норм літературної мови;

7) не пе­ребивати співрозмовника, висловлюючи власну думку, доброзичливо його вислуховувати тощо [132, с.291].

Серед умов, що складають основу процесу говоріння, є не тільки вміння вести діалог з додержанням вимог українського мовленнєвого етикету, а й створювати усний монолог. Під усним монологом розуміють „ розгорнуте висловлювання однієї особи, звернене до однієї людини або певного колективу одночасно [173, с.4]” з певною комунікативною метою: для повідомлення інформації, свідомого впливу на слухачів шляхом переконання, для спонукання до дії чи її запобігання, для пробудження почуттів і емоцій. У зв’язку з цим виділяють комунікативні функції монологічного мовлення: інформативну (повідомлення інформації); впливову (спонукання до дії чи попередження небажаної дії, переконання щодо справедливості чи несправедливості тих чи тих поглядів, думок, дій, переконань); експресивну (емоційно-виразну) – використання мовленнєвого спілкування для опису стану, в якому знаходиться той, хто говорить, для зняття емоційної напруженості; розважальну (виступ людини для розваги слухачів); ритуально-культову (висловлювання під час ритуального обряду) [52,с.119]. Кожна з цих функцій має свої особливі мовні засоби вираження думки, відповідні стимули та мету висловлювання.

Монологи є організованим різновидом мовлення. Той, хто говорить, наперед планує чи програмує не лише окреме слово, речення, а й увесь процес мовлення, увесь монолог загалом, іноді подумки, а іноді у вигляді плану чи конспекту [47, с.32]. Тому акцентуємо увагу на наявності як мотиву висловлювання, так і загального задуму; як завдання, що ставить перед собою мовець, так і виду конкретної діяльності, до якого включено розгорнуте усне мовлення.

Монологічне мовлення, за визначенням С. Рубінштейна, – „тривале, по­слідовне, зв'язне висловлення системи думок, знань однією особою [197,с.411]”, що виражається в композиційно-смисловій єдності висловлювання як продукту говоріння. При монологічному мовленні, порівняно з діалогічним, найбільше змінюється змістовий бік – зв'язне, контекстне. Монолог не терпить неправильного будування фраз, а також висуває низку вимог до темпу й звучання мовлення. Змістова сторона монологу повинна єднатися з виразністю, що виникає як за допомогою мовних засобів (вміння застосовувати слово, словосполучення, синтаксичні конструкції), так і немовними комунікаційними засобами (рухи, погляд, поза, система пауз, міміка, жести, різні несловесні символи й знаки). Успішність оволодіння учнями 5-6 класів усним монологічним мовленням залежить від того, наскільки вони володіють мовою, її виражальними засобами, уміють визначати вид монологу залежно від ситуації спілкування й створювати власні монологи різних типів і стилів мовлення. Досягти цього можна за допомогою певної підготовки, що полягає у відборі змісту, чіткому плануванні та відповідному словесному оформленні.

Аналізуючи процес говоріння, О. Горошкіна визначила вміння й навички говоріння в процесі створення монологічних висловлювань: будувати висловлювання певного обсягу; добирати та впорядковувати необхідний для реалізації задуму матеріал; ураховувати тему висловлювання; виразно відображати основну думку; розрізняти головний і другорядний матеріал; використовувати мовні засоби відповідно до комунікативного завдання; дотримуватися норм літературної вимови; зберігати єдність стилю[132, с. 291]. Ці вміння й навички також є умовою формування мовленнєвої вправності відповідно до сформованих мовних умінь і навичок як засобу пізнання, спілкування, самовираження людини. Є підстави вважати, що компетенція в говорінні є мовленнєва компетенція, що є способом формування думок і почуттів через посередництво мови в процесі мовленнєвої діяльності. У мовленнєвому спілкуванні мовці набувають здатності взаємодіяти, обмінюючись інформацією, вступати в контакти, сприймати й розуміти один одного. У результаті реалізується головна мета Державного стандарту мовної освіти – формується комунікативна компетенція, що базується на засвоєних мовних нормах та мовленнєвих уміннях і пов’язана з організацією спілкування відповідно до мотивів, мети, завдань, з дотриманням норм мовленнєвої поведінки.

Отже, компетенція в говорінні забезпечується умінням учнів вести діалог, сприймати й будувати усні діалогічні й монологічні висловлювання різних видів, типів, стилів і жанрів, що слугуватимуть для спілкування в життєвих ситуаціях.

Говоріння реалізується в різножанрових варіантах. Дослідники (Ф. Бацевич, Л. Туміна та ін.) до жанрів говоріння відносять: бесіду, розмову, суперечку, розповідь.



Бесіда є найпоширенішим жанром мовленнєвого спілкування, в якому відбувається: 1) обмін думками з певних проблем; 2) обмін даними про особисті інтереси кожного з учасників з метою встановлення типу стосунків; 3) обмін думками, новинами, спостереженнями [16, с.165-166].Специфічним різновидом бесіди може бути інтерв’ю. Ознайомлення з інтерв’ю відбуватиметься в 6 класі, проте учнів 5 класу слід навчати швидко осмислювати та оцінювати нову інформацію й реагувати на неї, прогнозувати й складати запитання. Тому А. Фасоля серед інтерактивних форм роботи рекомендує вже в 5 класі з’ясування позиції партнера (партнерів) з певного питання (інтерв’ю), адже підлітки мають навчитися знаходити й відбирати необхідну інформацію, осмислювати її, висувати ідеї та обґрунтовувати їх, ініціювати бесіду, підтримувати хід інтерв’ю, спрямовувати його, заохочувати співрозмовника до висловлення своєї точки зору [230, с. 21].

У межах такого жанру, як розмова, може реалізовуватися як кооперативна, так і некооперативна стратегія спілкування. Ф. Бацевич виділяє за метою спілкування інформативну розмову (повідомлення, інформація); наказову (прохання, накази, вимоги, рекомендації, поради, переконування в чомусь); розмови, метою яких є з’ясування міжособистісних стосунків (конфлікт, сварка, звинувачення) [16, с.166]. Характерною рисою розмови є цілеспрямованість.

Серед жанрів спілкування, у межах якого відбувається обмін думками з метою ухвалення рішення або пошуку істини, виділяють суперечку. Мета зумовлює необхідність зацікавити учнів 5-6 класів в спілкуванні, що впливає на щирість, етичність, ввічливість під час пошуку аргументів. До інноваційних форм організації суперечки, або “словесного змагання”, належить дискусія - “усна форма організації мовлення, у процесі якої розглядаються протилежні точки зору; комунікативна взаємодія групи учнів, що організовується для обміну думками, обговорення спірного питання [157, с.42]”. Необхідність її застосування зумовлена тим, що підлітки набувають умінь аналізувати, формулювати й відстоювати свою точку зору, здійснювати вплив на співрозмовника. Залучення учнів 5-6 класів до міні–дискусій, що стимулюватимуть процес думання школярів, спонукатиме до “активного” говоріння в умовах спілкування.

Складним жанром для підлітків залишається розповідь, у якій переважає монологічна форма мовлення в межах діалогу чи полілогу. Характерною рисою розповіді є цілісність інформації, що забезпечується зв’язністю фрагментів. У розповіді адресат, інтерпретуючи певну подію, виступає в ролі автора, який з власної точки зору оцінює її.

Додержання особливостей жанрів дозволяє осмислено добирати матеріал, оцінювати й удосконалювати власну мовленнєву діяльність, творчо використовувати прийоми риторичної майстерності, створювати висловлювання різних типів і стилів.

Говоріння як наукове поняття – явище складне й багатогранне: це інформаційний процес, соціальна взаємодія мовців, процес вираження думок, почуттів, настроїв, волі, бажань за допомогою мови в процесі мовленнєвої діяльності людини, спонукання до інтелектуальних дій, що забезпечують продукування висловлювань у процесі спілкування. Тому реалізація говоріння вимагає вдосконалення в учнів необхідних навичок, що спираються на мовленнєвознавчі знання (висловлювання, стилі, типи, жанри мовлення, способи й засоби зв’язку речень у тексті), операційні знання (аналіз тексту) і власне комунікативні вміння – уміння мовленнєвого спілкування з урахуванням різних сфер, ситуацій, мотивів і цілей спілкування учасників комунікації, адже в продукуванні важливим компонентом є “розуміння”, що необхідне для усвідомленого, зрозумілого для слухача мовлення. Отже, говоріння є мовленнєвознавчим поняттям, що формує уявлення про мовлення як вид діяльності, спрямованої на спілкування, сукупність мовних і позамовних умов спілкування, а також ставить у центр уваги не тільки адресанта, а й адресата.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка