Система роботи з удосконалення навичок говоріння в учнів 5-6 класів на уроках української мови



Сторінка3/14
Дата конвертації19.02.2016
Розмір2.91 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

1.2. Психологічні чинники вдосконалення навичок процесу говоріння підлітків
Інтелектуальна активність учнів 5–6 класів стимулюється не тільки рівнем розумових здібностей, а й зацікавленістю, бажанням спілкуватися. Тому важливу роль у психічній діяльності підлітків відіграє говоріння як можливість самоствердження, активного задоволення пізнавальних потреб.

Істотні зміни в мотиваційній сфері діяльності учнів 5–6 класів зумовлені розвитком пізнавальних процесів, адже в підлітків спостерігаємо інтерес до самих знань, що спонукає до емоційно-насиченої діяльності, підвищену інтелектуальну активність, що стимулюється до­питливістю, бажанням підвищити культурний рівень, розвинути та продемонструвати свої можливості. Інтерес в учнів підліткового віку набуває характеру захоплень, серед яких виділяють й інформативно-комунікативні (потреба в спілкуванні, потяг до нової інформації). Це захоплення не тільки задовольняє пізнавальну потребу, а й значною мірою сприяє вдосконаленню навичок говоріння, є показником розумової активності.

Психологи (В. Дружиніна, Є. Ільїн, та ін.) помітили, що в умінні користуватися зовнішнім мовленням підлітки вбачають свою інтелектуальну силу, тому прагнуть точно й виразно висловлювати думки. У зв’язку з цим, виділяючи здатність підлітків усвідомлювати свій процес дискурсивного (розмірковуючого) мислення, спрямовувати свою увагу на власний процес роздумування, стежити за його послідовністю, контролювати, виявляти в ньому недоліки й усувати їх, Г. Костюк стверджує, що учні підліткового віку навчаються аналізувати вербальну форму думок та й сам процес мислення, довільно й свідомо керувати ним [186, с.199-200]. Проте слід зазначити, що у висловленні думок в учнів 5-6 класів існують серйозні труднощі, зокрема не усвідомлюється організуюча роль задуму під час створення висловлювань, що позбавлені змістової цільності, часто не відповідають основній думці. Можна зробити висновок, що підлітки ще тільки вчаться логічно й продуктивно думати, контролювати власне мовлення, тому вчителі не повинні переоцінювати їх досягнення, а лише керувати становленням процесів розумової діяльності.

Отже, учні 5–6 класів – це особливі діти, які, за словами В. Сухомлинського, „допитливо вдивляються в світ, прагнучи узагальнити численні факти, речі, явища, відчувають, переживають своє прилучення до людської мудрості, до нескоримого пориву все знати [219, с. 103]”. Ці домінувальні потреби допомагатимуть розглядати усне оформлення думок як особливе завдання, від розв’язання якого залежить успіх спілкування підлітків, їх пізнавальний розвиток.

Широке коло пізнавальних інтересів постійно активізує мисленнєву діяльність, що в підлітковому віці підноситься на вищий рівень. При незацікавленій позиції до мисленнєвої активності знижується її значущість і прагнення до діяльності, як наслідок – байдужість до мислення як форми інтелектуальної активності. Усвідомлення й стимулювання учнями 5-6 класів процесу мислення, прагнення до змістовної розумової діяльності вносить плановість, послідовність не тільки в уміння продуктивно думати, а й користуватися мовленням як засобом спілкування. Виділяючи в психологічних дослідженнях відношення мовлення до мислення, М. Львов трактує говоріння як озвучення думки, кодовий перехід з мисленнєвого коду, з коду внутрішнього мовлення, що передує усному висловлюванню, на звуковий (акустичний) код, на код фонетичний [115, с. 34]. Термін „говоріння”, на думку вченого, позначає дію відправника усно-мовленнєвого сигналу. У цій дії виділяють ситуацію мовлення, її мотиви та завдання, зміст висловлювання, його будову, словесне й граматичне передавання, перехід до акустичного коду – до форми, що сприймається співрозмовником [Там само, с.34].

У психологічних дослідженнях І.Зимньої „говоріння – це складний, внутрішньо мотивований, чітко організований, активний процес передавання думок, спрямований на задоволення комунікативно – пізнавальної потреби людини в процесі спілкування” [77, с. 54], що має структуру (орієнтування в комунікативному завданні, у зовнішній ситуації спілкування, у меті, в особистості співрозмовника; планування вибору й організація способів і засобів здійснення мовленнєвої діяльності; реалізація з використанням адекватних засобів для розкриття змісту; контроль з метою забезпечення зворотного зв’язку), предмет (думка як відображення в свідомості людини зв’язків і відношень явищ реального світу), продукт (мовленнєве висловлювання), результат (відповідна дія учасника спілкування) [157, с. 48]. Слід зазначити, що саме в продукті втілюється весь психологічний зміст діяльності говоріння, умови її реалізації, а також особливості суб’єкта говоріння.

Як відомо, психологічний зміст мовленнєвої діяльності визначається наявністю предмета, продукту, результату, способу і засобів реалізації одиниць. Психологічний зміст говоріння покажемо в таблиці 1.1.

Таблиця 1.1.

Психологічний зміст говоріння

ГОВОРІННЯ

Форма мовлення, що визначає вид

мовленнєвої діяльності

Усне мовлення

Зовнішнє виявлення

Виявлене

Спрямованість мовленнєвої діяльності

Продуктивна

Характер спілкування

Усний, безпосередній

Роль у спілкуванні

Ініціативна

Предмет говоріння

Думка як відображення в свідомості людини зв’язків і відношень явищ реального світу

Засіб існування, формування думки

Мова та мовна система

Одиниця діяльності говоріння

Мовленнєва дія

Продукт говоріння

Мовленнєве висловлювання

Результат

Відповідна дія (реакція)

учасника спілкування

Характер зворотного зв’язку

Внутрішній мисленнєвий та зовнішній слуховий

Отже, говоріння – це зовнішньо відбитий вид мовленнєвої діяльності, що забезпечує усне спілкування.

Визначення переліку вмінь і навичок, необхідних для процесу говоріння, повинно проводитися з опорою на модель породження висловлювання. Створена О. Кубряковою [99] модель породження висловлювання передбачає такі етапи: мотив → задум → формування думки → оформлення та розвиток думки за рахунок перекодування особистісних смислів у мовні значення, пов’язані з пев­ними типами знаків, → організація цих знаків у зовнішнє мовленнєве вислов­лювання. Є.Соботович розглядає такі етапи породження висловлювань : мотив → задум → формування смислової програми висловлю­вання (або внутрішнього мовлення) → словесно-граматичне оформлен­ня → лексико-граматичне оформлення програми → перешифрування програми в спонукуваний код → мовлення, що реалізується за допомогою моторних ме­ханізмів. Обов'язковою ланкою у схемі мовленнєвого породження, на думку Є. Соботович, є самоконтроль мовця за своїм мовленням: отримавши інфор­мацію про мовленнєву дію, мовець зіставляє з еталоном або мовними нор­мативами [209].

У нашому дослідженні беремо за основу модель породження висловлювання, створену О. Леонтьєвим. Ця модель включає шість взаємопов’язаних етапів: 1) мотивації та ймовірного прогнозування мовленнєвої діяльності; 2) формування задуму-плану; 3) перехід від плану програмування до граматико-синтаксичної структури; 4) пошук потрібного слова за семантичними і звуковими ознаками; 5) моторне програмування до заповнення її звуками; 6) забезпечення реального звучання мови [109, с. 76]. Учений розглядає процес самовираження (мовленнєве породження) як поетапну складну дію від мотиву, що утворює думку, до оформлення самої думки, опосередкуванню її у внутрішньому слові, потім – у значеннях зовнішніх слів, у словах і , нарешті, у словах.

У процесі говоріння мовець має чітко усвідомлювати завдання, що передбачає не тільки мету, а й умови, в яких ця мета має бути здійснена. За Т. Ладиженською, сукупність умов, що визначають мовлення, становлять ситуацію спілкування [105, с.89].
Основні компоненти мовленнєвої ситуації покажемо схематично:

Схема 1. 2.

На основі цієї схеми можемо стверджувати, що вихідним пунктом процесу вираження думки, зорієнтованого на створення майбутнього висловлювання, є смисловий зміст, який залежить від уміння школярів ураховувати й аналізувати мовленнєву ситуацію. Таким чином, мовленнєва ситуація є важливим компонентом формування навичок говоріння, що не тільки стимулює висловлювання, а й планує його форму, стиль, тип і жанр, створює певні умови для спілкування.

Ситуація визначає мотив (мету) говоріння: у комуніканта виникає потреба щось з'ясувати, необхідність повідомити, до чогось спонукати. Мотив у психології – це причина, що спонукає до діяльності, а мета – те, до чого прагне людина, виконуючи дію. Мета, що породжує мовлення, може бути різною, але в учнів 5-6 класів переважає комунікативна (пізнавально–комунікативна, інформативна, прагматична, встановлення контакту), некомунікативна (інтелектуальне самовираження, емоційне самовираження, емоційно-оцінне самовираження, саморегуля-тивна ціль) [136]. У зв’язку з цим для вдосконалення навичок говоріння учнів 5-6 класів важливим є виділення етапу мотивації, що „стимулює поступ індивіда до гностичної (пізнавальної) мети [Там само, с. 28]”.

С. Максименко розглядає мотив як імпульс, що дозволяє провести відбір слів, а предмет і мета майбутнього повідомлення визначають логіч­ну послідовність і синтаксичну правильність мовленнєвого висловлювання [120]. О. Леонтьєв пояснив мотив як предмет, що організовує та спрямовує поводження й діяльність, зазначивши, що сама по собі потреба не може бути мотивом, тому що для повноцінної мотивації потрібні два чинники: потреба та мотив. Потреба ж, на думку вченого, активізує свідомість мовця і слу­жить її стартовим механізмом, поштовхом мовленнєво-породжувального процесу [108, с. 203].

М. Львов під мотивом розуміє спонукання до активної мовленнєвої дії, усвідомлення причин, що лежать в основі вибору вчинків особистості, внутрішній стан мовця [115, с. 62]. На думку М. Василика, мотивом говоріння учнів підліткового віку є свідоме прагнення отримати максимум знань про предмет обговорення [147, с. 232]. Проте інтерес і пізнавальні потреби зникають, якщо підліток не бачить життєвого призначення окремих знань. Тому необхідно на уроках української мови так спланувати роботу, щоб підлітки відчували, що з процесом удосконалення навичок говоріння здійснюється розвиток їхньої інтелектуальної та емоційної сфери.

Мотивація породжує мовленнєву інтенцію (намір), що „ визначає роль мовця як учасника спілкування, пояснює характер та мету мовленнєвої дії [79 , с. 63]”. На цьому етапі мовець має загальне уявлення про результат, але ще не розробив плану мовленнєвої дії, що дала б змогу досягти цього результату. Втім, якщо учень не має чіткого комунікативного наміру, то не може здійснити адекватне до ситуації змістове членування фрази. Як наслідок – не регулює спілкування й не здійснює його. Саме тому намір стає не тільки об’єктом вивчення, а й об’єктом навчання в оволодінні говорінням.

Інтенція зумовлює задум майбутнього висловлювання, у формуванні якого значну роль відіграють процеси мислення з їх предметним змістом. Визначаючи психологічні функції комунікативної діяльності, І.Зимня зауважує, що процес говоріння починається планом ідеального (задумом), який, у свою чергу, є наслідком внутрішнього чи зовнішнього мотиву та реалізується в акустичному сигналі через ряд проміжних ізоморфних процесів [77].

Кожна діяльність, у тому числі й мовленнєва, має внутрішню й зовнішню сторони. Зовнішня, моторна, представлена артикуляцією, що програмується й регулюється її внутрішньою стороною. У говорінні внутрішньою стороною є процес висловлення змісту чи мовленнєвої діяльності. У підлітковому віці завершується формування когнітивних процесів, перш за все – мислення. У цей період, на думку Р. Немова, думка поєднується зі словом [139, с. 365], унаслідок – з’являється внутрішнє мовлення як найважливіший засіб організації мислення і регуляції інших пізнавальних процесів.

М. Жинкін дійшов висновку, що внутрішнє мовлення є важливим елементом мисленнєво-мовленнєвого механізму. Тут, на думку вченого, від­бувається перехід сприйнятого тексту у внутрішній код, причому код є універсальним і предметним. За його допомогою слухач перетворює мовлення в модель відрізку дійсності [73].

На основі експериментальних робіт дослідники (Н. Павлова, Т. Ушакова, В. Цепцов, Л. Шустова та ін.) виділили внутрішнє мовлення як етап підготовки майбутнього висловлювання та розуміння сприйнятого мов­лення. Зберігаючи у внутрішньому мовленні початок розмови (зміст попередніх реплік), кожен із співрозмовників у внутрішньому мовленні планує „смислові згустки” наступної репліки [182, с.103]. У ролі внутрішньої сто­рони діяльності, що здійснює організацію, планування, програмування діяльності, виступають психічні функції, якими вона реалізується, а саме: по­треби, емоції, мислення, пам'ять, сприйняття й увага. Складна їх єдність роз­глядається психологічним механізмом, за допомогою якого реалізується діяльність загалом і мовленнєва діяльність зокрема.

Отже, виконуючи функції планування та контролю, внутрішнє мовлення є початковим моментом мовлен­нєвого висловлювання, його програмуванням перед реалізацією, засобом ре­флексивних дій, що дозволяють самовизначитися під час спілкування з іншими людьми та в реалізації самоаналізу, самооцінки й само­свідомості [184 , с.72].

Передумовою мовленнєвого висловлювання М. Жинкін називає перехід внутріш-нього мовлення в зовнішнє. В акустичному сигналі здійснюється план задуму, формування та формулювання мовленнєвого висловлювання. Процес породження усного висловлювання супроводжується слуховим контролем, завдяки чому постійно здійснюється зворотний зв’язок, що приводить висловлювання у відповідність до задуму.

Для нашого дослідження важливими є висновки І. Зимньої, яка, аналізуючи психологічний зміст говоріння як виду мовленнєвої діяльності, визначила частини говоріння: мотиваційно-спонукальна, аналітико-синтетична, реалізуюча, контролююча [77].

У мотиваційно-спонукальній частині говоріння утворюється тільки задум висловлювання та комунікативний намір. Аналітико-синтетична частина говоріння включає весь операційний механізм так званого „внутрішнього оформлення” висловлювання, в який входять розумові дії по актуалізації вербальних засобів, граматичному структуруванню фраз, їх трансформації. Виконавча частина говоріння (або „фаза реалізації” в термінах О. Леонтьєва), що забезпечує „зовнішнє оформлення” висловлювання, реалізується в артикуляції, що представляє послідовність цілеспрямованих, доречних, структурованих, невимушено керованих дій [77, с.47]. Контролююча частина говоріння передбачає зіставлення власного мовлення з еталоном, сприяє виправленню помилок.

Ураховуючи етапи мовленнєвої діяльності та частини говоріння, слідом за О. Леонтьєвим виділяємо такі етапи породження висловлювань:

I етап (комунікативно-мовленнєва ситуація) – визначення поза- лінгвістичних чинників, що забезпечують процес говоріння;

II етап (мотивація) – з’ясування стимулів, що спонукають людину до породження висловлювань;

III етап (формування мовленнєвого задуму) – визначення загального задуму майбутнього висловлювання;

IV етап (внутрішнє програмування) – обробка внутрішньої інформації, пов'язаної з підготовкою майбутнього висловлювання;

V етап (здійснення задуму) – зовнішнє оформлення висловлювання;

етап (зіставлення мовлення з самим задумом) – зіставлення власного мовлення з еталоном, виправлення помилок і недоліків у змісті, структурі та мовному оформленні висловлювання [107].

Розробка методики вдосконалення навичок говоріння передбачає співвідношення етапів породження висловлювань та навичок, що забезпечують процес говоріння учнів 5-6 класів (Таблиця 1.2.).

На основі аналізу наукових праць та встановлених О. Леонтьєвим етапів породження висловлювань визначаємо вміння й навички говоріння, що необхідно розвивати в учнів 5-6 класів:

1). Орієнтуватися в ситуації спілкування:



  • аналізувати мовленнєву ситуацію, ураховувати умови, обставини, місце, спосіб, адресата спілкування, форму, стиль, тип і жанр висловлювання;

  • виокремлювати компоненти мовленнєвої діяльності (мотив, задум, мовленнєві дії, тема, мета, основна думка);

  • створювати початкове уявлення про можливий варіант змісту висловлювання, прогнозуючи його загальний характер на основі визначеної теми висловлювання;

  • виявляти залежність мовних засобів від мовленнєвої ситуації;

  • використовувати необхідний зібраний матеріал.

2). Орієнтуватися в змісті висловлювання:

  • аналізувати особливості змісту, визначати єдність теми й основної думки;

  • обмірковувати деталі створюваного висловлювання;

Таблиця 1.2.

Співвідношення етапів породження висловлювань та навичок, що забезпечують процес говоріння учнів 5 – 6 класів


I етап –

комунікативно-

мовленнєва

ситуація


Виконавча частина

говоріння

• визначити ситуацію, яка є стимулом говоріння, умови спілкування;

• уважно ставитися до об’єкта мовлення – співрозмовника, розуміти його настрій, поводження, почуття, знати його потреби в спілкуванні;

• створювати образ доброзичливого, компетентного, динамічного автора мовлення


II етап –

мотивація



• з’ясувати завдання, заради якого здійснюється процес говоріння (поділитися думками, почуттями, щоб подати точну інформацію, вплинути на думки, почуття співрозмовника);

• чітко сформулювати свій комунікативний намір (запитати, сказати, спонукувати )



III етап –

формування

мовленнєвого

задуму


• усвідомити тему та основну думку;

• установити логіку розгортання інформації;

продумати спосіб викладу інформації, що відповідає

меті та предметному змісту



IV етап –

внутрішнє

програмування


Аналітико– синтетична

частина говоріння

• планувати хід розвитку основної думки;

• використовувати необхідні механізми мовлення; мовленнєві засоби, що відповідають стилю, типу мовлення, сфері спілкування



V етап –

здійснення

задуму


Мотиваційно-спонукальна частина

говоріння

• правильно оформити мовленнєве висловлювання за принципом: вступ, головна частина, висновки;

• передати зміст з використанням невербальних сигналів;

• виявити фонетичні властивості мовлення (звуковимова, дикція, сила голосу);

• регулювати темп говоріння, ураховуючи, що усне мовлення сприймається та розуміється важче, ніж писемне;

• говорити доступно й цікаво, відповідно до норм літературної мови;

• коректувати задум і зміст мовлення, ураховуючи живу реакцію співрозмовника.



VI етап

зіставлення

мовлення з

самим задумом



• прогнозувати та ініціювати зворотний зв'язок у процесі говоріння;

• оцінити відповідність висловлювання до ситуації спілкування, задуму, вимогам культури мовлення та мовленнєвої поведінки;



• удосконалювати висловлювання в процесі створення.

  • відбирати й доцільно використовувати матеріали;

  • аналізувати особливості мовленнєвого оформлення створюваного висловлювання, визначати мовні засоби, що служать вираженню змісту;

  • ставити запитання, відповідати на них;

  • використовувати формули мовленнєвого етикету відповідно до ситуації спілкування;

  • влучно добирати потрібні мовні засоби для користування визначеним стилем, типом, жанром з урахуванням усіх складових мовленнєвої ситуації.

3). Визначати структуру висловлювання:

  • осмислювати структуру висловлювання;

  • виділяти логіко-смислові частини створюваного висловлювання;

  • встановлювати логічні зв’язки між елементами створюваного висловлювання.

4). Контролювати процес продукування висловлювань:

  • будувати й аналізувати власні висловлювання, увідповіднюючи мовні засоби з ситуацією мовлення;

  • здійснювати контроль і самоконторль, забезпечувати зворотний зв’язок, відстежуючи реакцію співрозмовника шляхом зіставлення створеного висловлювання та реакції адресанта відповідно до очікуваного результату.

Необхідною передумовою формування навичок говоріння є розкриття й усвідомлення важливості механізмів мовлення. Цінними для нашого дослідження є висновки вчених (І. Зимня, Г. Костюк, О. Леонтьєв, А. Маркова, І. Синиця) про важливість механізмів мисленнєво - мовленнєвої діяльності. У розкритті закономірностей дії цих механізмів спираємося на концепцію М. Жинкіна та основні положення досліджень І. Зимньої, О. Леонтьєва, С. Рубінштейна, за якими формування комунікативно-мовленнєвих умінь має будуватися з урахуванням механізмів мовлення, що суттєво впливають на породження висловлювання. Перш ніж створювати висловлювання, людина будує його „змістовий кістяк”. Тут, на думку І.Синиці, мовець користується „не тільки словами, а й образами, слуховими й зоровими, уявленнями, відчуттями. Це первинне оформлення думки являє собою тільки ескіз, схему, загальні контури її майбутнього оформлення [203 с.63]”. Це механізм програмування висло­влювання. Механізм осмислення встановлює і відтворює смислові зв'язки у висловлюванні, регулює перекодування за рахунок об'єднання, групування, розчленування, виділення головного, встановлення еквівалентних замін, смислових опорних пунктів, ключових слів. Механізм прогнозування (або антиципації) передбачає структурний і смисловий плани. У структурному плані антиципація можлива на рівні фрази, коли перші вимовлені слова прогнозують конструкцію фрази і навіть понадфразової єдності, що дозволяє породжувати висловлювання без довгих пауз між окремими фразами. У смисловому плані прогнозування є передбаченням того, чим завершиться ситуація мовлення. Механізм вибору, що зумовлений обсягом лексичного словника учнів, пов’язаний з предметом, завданням, темою, основною думкою повідомлення, визначений типом і стилем мовлення, передбачає вибір слів і граматичної структури. На вибір слів впливає комунікативна мета повідомлення, стосунки між комунікантами, їх спільний життєвий досвід, особливості реципієнта тощо. Психологічні дослідження свідчать, що пошуки слова у внутрішньому лексиконі виявляють істотну залежність від функцій слова в породжуваному висловлюванні й здійснюються в смислових зв’язках між словами. На вибір граматичної структури також впливає комунікативна мета, асоціативний зв’язок структури з її функцією в мовленні.

М. Жинкін вио­кремлює ще механізм, що забезпечує запам'ятовування, зберігання та реалі­зацію граматичних характерних слів, механізм переходу від одного типу конструкцій до іншого (трансформація), механізм розгортання елементів програми в граматичні конструкції, механізм реального існування звукового мовлення [72].

Для формування комунікативно-мовленнєвих умінь О. Леонтьєв обґрунтовує важливість механізмів контролю: а) змісту; б) мовної правильності. Механізм контролю змісту висловлювання оцінює створений текст з боку його адекватності ситуації спілкування. Другий механізм забезпечує свідоме ставлення учня до вибору мовних засобів та відповідності їх нормам літературної мови [108, с. 133].

На думку Л. Туміної, результативність говоріння забезпечується такими психофізіологічними механізмами: 1) механізм репродукції (використання готових і засвоєних структурно-смислових блоків для реалізації комунікативної мети); 2) вибору мовних засобів; 3) комбінування й конструювання; 4) прогнозування в структурному та змістовому планах; 5) керування процесом функціонування мовленнєвого висловлювання (іноді називають механізмом дискурсивності) [157, с.37]. Слід зазначити, що завдяки механізму дискурсивності мовець оцінює ситуацію, сприймає сигнали зворотнього зв’язку (вербальну чи невербальну реакцію співрозмовника), використовує необхідні знання стосовно предмета висловлювання.

Як показує практика, дія механізмів забезпечує поетапне формування мовленнєвих дій, спрямованих на створення висловлювань відповідно до вимог ситуації спілкування.

В удосконаленні навичок говоріння учнів 5-6 класів важливу роль відіграє робота пам’яті, що, за свідченням психологів, зберігає певні мовні засоби, правила, лексико-граматичні схеми слів, тобто робить можливим застосування одержаних знань у спілкуванні, забезпечує накопичення словникового запасу.

Розвиток пам’яті в підлітковому віці відбувається в тісному взаємозв’язку з розвитком мовлення й мислення. Провідною в перебігу процесів запам’ятовування і відтворення стає розумова діяльність, що здійснюється мовними засобами. Її роль, на думку О. Скрипченко, Л. Долинської, З. Огороднійчук, виявляється в розвитку свідомої цілеспрямованості запам’ятовування: засвоїти, зрозуміти, довести, логічно аргументувати, запам’ятати матеріал [40, с. 215]. Для нашого дослідження цінною є думка вчених про те, що активізація пізнавальної діяльності підлітків створює сприятливі умови для мимовільного запам’ятовування. Повнішому використанню його можливостей сприяє реалізація підлітками настанови „спочатку зрозуміти, потім заучувати”, що створює оптимальне співвідношення мимовільного й довільного запам’ятовування матеріалу учнями [Там само, с. 216].

Як зазначає К. Суворова [218, с. 34], підлітковий вік – це активний період мовленнєвого розвитку, для якого характерні емоційна чутливість на почуте, прагнення обґрунтувати свою думку. Тому важливе місце у створенні висловлювань посідає емоційна пам’ять, що фіксує все яскраве, барвисте. Потреби, інтереси та ідеали підлітка завжди емоційно забарвлені. Завдяки емоціям вони набувають спонукальної сили. С. Максименко стверджує, що емоції і почуття людини взаємопов’язані з її діяльністю: діяльність викликає переживання у зв’язку зі ставленням до неї та її результатів, а емоції і почуття також стимулюють людину до діяльності, стають внутрішньою спонукою, її мотивами [120, с.330]. Проте вчений зазначає, що позитивні емоції посилюють активність, спонукають до діяльності, негативні – пригнічують людину, послаблюють її активність, демобілізують. Звідси випливає увага до позитивних емоцій, що стимулюють процес запам’ятовування, збуджують увагу, удосконалюють мислення та мовлення, впливають на поводження. Важливу роль у вираженні емоцій відіграють виражальні засоби мови, за допомогою яких досягається не тільки виразність висловлювання чи емоційність спілкування, а може й послаблюватися чи посилюватись ефективність мовлення (наприклад, з участю допоміжних виражальних засобів – міміки, жестів). Жести, міміка допомагають людині, яка говорить, зосередити увагу співрозмовника, виразити своє ставлення до інформації, яку вона передає [149, с. 91-92]. Особливої уваги, на думку Е. Палихати, заслуговує погляд – „мова очей”, що виражає різні почуття людини, допомагає партнеру відчути ставлення співрозмовника, найголовніше – регулювати процес спілкування [152, с. 90].

Від яскравості уяви залежить гострота і свіжість сприйняття, допитливість, інтерес, бажання пізнати. Підліток може не тільки „проектувати", а й „підніматися" над дійсністю методом планування й контролю своїх вільних фантастичних побудов, на­вчається рефлектувати на свої розумові дії й операції та переживати від цього інтелектуальні почуття [139, с.182 -183 ]. Це значною мірою результат нової здатності мисленнєвого процесу – оперування ідеальними формами. У своїх фан­тазіях підліток краще усвідомлює свої емоції та нахили. Мрії постають в яскравій образній формі, тому в підлітковому віці уява може перетворитися на самостійну внутрішню діяльність, адже учень може програвати мисленнєві завдання, оперувати зна­ченнями та змістом мови, поєднуючи дві вищі психічні функції: уяву та мис­лення [Там само, с.396]. Розвиток уяви підлітка здійснює вплив на пізнавальну діяльність, емоційно-вольову сферу й саму особистість. Уява може збагатити внутрішнє життя підлітка, може, поєднуючись з творчим мисленням, стати креативною силою. Про розвиток креативного потенціалу в учнів 5-6 класів засвідчують продуктивність, оригінальність, самостійність процесу уяви.

Мовленнєвий слух як психолінгвістична спроможність людини програмувати висловлювання у внутрішньому мовленні визначають

Л. Аверченко, Б. Ананьєв, М. Жинкін. Роль розвиненого слуху та чіткої артикуляції в процесі розвитку мисленнєво-мовленнєвих навичок учнів визначив М. Жинкін, який довів необхідність удосконалення мовленнєвого слуху для формування інтонаційного синтезу, який лежить в основі культури мовлення.

Для успішного породження мовлення слід збагачувати словниковий запас учнів 5 – 6 класів , який допомагає відбирати потрібні одиниці мови й використовувати їх з урахуванням змісту мовлення, ситуації спілкування, а також дозволяє продемонструвати більше відтінків думки, виявляє глибину мислення.

Полегшує продуктивну організацію мовлення і мовне чуття, що виражається в умінні якісно висловлювати свої думки й почуття. З погляду психологів, чуття мови є компонентом внутрішнього мовлення, супроводжує процес програмування акту висловлювання [136]. Під час породження мовлення, конструювання висловлювання мовне чуття виявляється в пошуках точного, виразного й доречного оформлення думки залежно від ситуації спілкування.

Аналіз психологічної та психолінгвістичної літератури дозволяє стверджувати, що для успішного вдосконалення навичок говоріння в учнів 5-6 класів необхідно враховувати індивідуальні та вікові особливості, рівень пізнавальних можливостей, здібностей підлітків, психологічні механізми та етапи (сходинки) породження висловлювання, чинники мовленнєвої діяльності (багатство словникового запасу, уява, пам’ять, мовленнєвий слух, мовне чуття).

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка