Скарб душі частина 3 дарія максимлюк друкується за дозволом церковної влади «Скарб Душі 1,2,3 частини»



Сторінка1/6
Дата конвертації05.03.2016
Розмір0.93 Mb.
  1   2   3   4   5   6


Дарія Максимлюк

СКАРБ ДУШІ

Частина 3

Івано-Франківськ

- 2007 -

СКАРБ ДУШІ

Частина 3

ДАРІЯ МАКСИМЛЮК
ДРУКУЄТЬСЯ ЗА ДОЗВОЛОМ ЦЕРКОВНОЇ ВЛАДИ
«Скарб Душі 1,2,3 частини» Д. Максимлюк рекомендується як посібник для вчителів християнської етики, катехитів та батьків у християнському вихованні дітей різного віку.
Цитати з Нового Завіту з коментарем підібрані за виданням "Новий Завіт з коментарем"

Львів - 1994 р.


Рецензент:

Професор, о. Іван Козовик
За видавництво книги сердечно завдячую:

Преосвященному Владиці Кир Софрону Мудрому, Преосвященному Владиці Кир Іринею Білику, о-д. Доротею Шимчію, о-д. Івану Козовику, о. Володимиру Павчинському, п. Гутник (Климович) Марії .

За допомогу у підготовці матеріалів до видавництва складаю щиру подяку:

Квич Ганні Дмитрівні,

Тимів Христині .
© Дарія Максимлюк

Присвячую чоловікові Ярославу, дітям і внукам: о. Олегу, о. Ярославу, Тетяні; Ярославу-Тадею, Олегу-Андрію, Назарію, Христині-Анні, Соломії.
Хто думає про вишнє, після смерти відходить на небеса, а хто причепився до земного, сходить до глибин підземних, бо для душ що розлучаються з тілом, нема третього, середнього місця.
Св. Йоан Ліствичник

СПРАГА

«ТО БУЛО СПРАВЖНЄ СВІТЛО, ЩО ПРОСВІЧУЄ КОЖНУ ЛЮДИНУ. ВОНО ПРИЙШЛО У ЦЕЙ СВІТ... КОТРІ Ж ЙОГО ПРИЙНЯЛИ, ТИМ ДАЛО ЗМОГУ ДІТЬМИ БОЖИМИ СТАТИ, ТИМ, ЩО ВІРУЮТЬ В ІМ'Я ЙОГО».

(І. 1, 9-12)

СВІТАНОК
Ніч закінчилась. Непомітно вийшло усміхнене сонечко. Крізь крони старих ялиць пробивались яскраві золоті промінчики. Все оживало, зеленіло, співало хвалу Всемогутньому Творцеві.

Дивимось на небо, Ісуса витаєм,

Всемогутньому Богу подяку складаєм.

Линув спів у верхів'ях дерев, несучи радість прийдешньому дню. Який Господь милосердний. Він завжди про нас пам'ятає, - шептались коники, витанцьовуючи на скошеній траві: «Господу хвалу складаєм, Він нам радість посилає».

Галявина повнилась сонцем, красою, свіжістю. Всюди лунали пісні хвали, слави, подяки. Хори звірят, пташок, комах, співали голосами, що переливались гучними, дзвінкими і ніжними мелодіями. Десь недалеко грала на арфі дика лань. Ніжні тони скрипки видавала косуля. А соловейко на чарівній сопілці протяжно і лагідно виводив свою пісню:

Ми любимо Бога

І в дощ, і в спеку,

Ми любимо Бога

Вночі і вдень,

Він нас годує,

Він нас голубить,

Несе нам радість

В дзвонах пісень.

З гілки на гілку, закидуючи пухнастими хвостиками, стрибали білочки, даючи про себе знати своїм сусідам:

Всі ураз заметушились

Й до роботи поспішили,

У молитві і піснями

Славлять Бога разом з нами.

Навшпиньках пробіг їжачок, даючи їм відповідь:

Ожила уся природа,

Все хвалить і славить Бога,

Дзень-дзелень, дзень-дзелень,

Всіх витає Божий день.
ЛІСОВА СПІЛЬНОТА
Росте серед поля розкішний дуб - кремезний, повнокровний, широколистий. Хто проходить мимо, зупиняє свій погляд на ньому. Ото краса! Що значить всі достатки -родюча земля, сонце і дощу доволі. Не дуб, а - красень. А скільки пташок гніздилось на ньому. І всім давав спочинок і поживу. Навіть дятел прилітав і стукав, деколи цілими днями, очищав його, радіючи, що знайшов поживу. Та сумно було дубові, завжди був у задумі. Весною, під час гроз, всі блискавки освічують, громи турбують. Немає захисту. Як добре мати хоч якусь родину. От ліс неподалік, там хотів би жити. У них все дружньо, ніхто нікому не завидує. Всіх крони і коріння переплелися, ніби просто всі одне — ліс. Одна пожива, одне сонце, одне дихання. Ялиця прикрила ялівець, ліщина нахилилась над вільхою, осика обняла граба. Ялинки взялись за руки і обгородили яфинник, а під ними заховались козарі. Все ніби одно. Запорука, захист, взаєморозуміння. І ніхто не претендує на вищість над кимось. Ялиця не заздрить смереці, а сосна не бідкається, що обсипається знизу. Ялинки не дорікають березам, що зовсім іншої вроди. Все дружно, все злагоджено. Прекрасна лісова спільнота. Всі здалися на Божу волю. Як Бог дає, дякувати Богу. Там зазеленів розсадник, чимдущ тягнеться скоріше вирости. Там буря звалила старі дерева, а багато і молодих позламувала, ще на здорових стовбурах і міцному корені. Стара ялиця перекрила вибоїну. Ніби й непогано, замість кладки для людей стала, бо внизу темно і сиро, аж моторошно переходити. А дерева стоять без турботи й вимог, здалися на Божу волю. Господь знає все, що кому треба і яке чиє призначення. Що піде на дрова, що на будови, що на підвалини, а кого просто обламають і залишать, щоб зігнило, дало поживу іншим.

А дуб стоїть один, все в нього прекрасно та доля самітня. Поглядає, тужить і завидує лісу. Яка чудова спільнота!


РІЗДВО
Січень. Зимове сонечко дивилось лагідно і щиро, ніби обіцяючи, що скоро прийде весна. Під ногами скрипів сніг. Мороз пощипував щоки дітей і малював загадкові візерунки на вікнах. «Розвеселімся всі разом нині, Христос родився в бідній яскині...», «Бог Предвічний народився...», - линули звідусіль дитячі голоси колядників.

Славчик і Володя стояли, розмірковуючи звідки почати коляду. «Може ще й гормошку взяти», - подумки запитував себе Славчик. Сьогодні народився Христос, Бог, Спаситель, Месія. Як віддати славу, щоб потішити Його, звеселити, подякувати від усього серця. Мама наказувала, що не за грошима ідуть колядувати, а сповіщати добру новину - народження Ісуса. Славчик глибоко задумався. Ти передумав, - хотів запитати Володя та Славчик несподівано впевнено сказав. Почекай, піду гармошку ще візьму. Я ж не самолюб. Господь мені допоміг, щоб я навчався музики. І швидкою ходою поспішив додому. Володя вдоволено прицмокнув. От буде тішитись Ісусик, коли ми заколядуємо з гармошкою. Славчик завжди добре придумає. Я також вмію грати на акордеоні. Ото ідея. І побіг щосили по акордеон. Через хвилину Володя і Славчик вже колядували у сусідів. Грали і колядували, вкладаючи всю душу, всю любов у слова, що линули для Ісуса. «Небо і земля, небо і земля, нині торжествують. Ангели й люди, Ангели й люди весело

празнують, Христос родився, Бог воплотився...», - радісно й урочисто грали хлопці.

Ох, як прекрасно співають Ісусові, - говорила до своїх дітей господиня дому. Мамо, я також хочу колядувати Ісусикові, шептала маленька Наталочка, заглядаючи у віконце. «Я маленький пастушок, по коліна кожушок», - віншували хлопці. Наталочка з усмішкою подала їм цукерки, тримаючись у мами за руку. Матусю, а що це дзвонить? Це мабуть вертеп до вас іде, - поспішили сказати хлопці. Вернувшись у кімнату, Наталочка знову припала до вікна, з цікавістю розглядаючи всіх, хто наближався. Славчик і Володя пильно придивлялися, стараючись впізнати старших друзів. Серед них були учні 5-х, 6-х та 7-х класів. Вони були в костюмах ангела, солдата, трьох царів, тощо. На другий рік треба і нам готуватись до вертепу . Ото буде сила! - не втримався Володя. Вечоріло. Село радісно світилось вогнями ялинок, що урочисто виструнчились у вікнах будинків. Спів коляди переливався в морознім повітрі і линув до неба, зливаючись із співом ангельських хорів, прославляючи Ісуса, Діву Марію, Святу Родину.


У ЦЕРКВІ
Іринка давно прагнула піти в церкву. Тільки й чути було: «Мамцю, а цієї неділі вже візьмеш з собою»? Як куплю тобі нове платтячко, - тоді обов'язково. Та платтячка нового мама довго не купляла. В хаті шестеро дівчат, тай Івась, а працює один батько, і то не постійно. Час від часу поїде на заробітки, в Білорусію чи деінде, а потім ніяк не може прийти до себе. То печінка болить, то серце. Все кволиться. Мама вірить, та нічим допомогти не може. Співчуває йому і молиться таємно за ним Іринка. Тато обіцяє Івасеві все, що захоче, бо він один хлопець в сім'ї. А Іринка в недоносках весь час ходить, бо вона найменша. Всі хочуть бути у новому, розуміє дівчинка, та грошей не вистачає. Велике бажання Іринки піти в церкву, принесло їй прекрасну думку. А хіба Ісусик не буде мене любити в старому платті? Воно ще не зовсім погане. Я все зроблю сама, виперу, випрасую. Так і робила, цілий тиждень оглядала, шила, прасувала. В неділю встала найраніше.

Довго молилася «Отче наш... Богородице Діво...», «Ангеле-Хоронителю мій...». Одягнулася в те, що так пильно готувала, і окрилена Божою ласкою підійшла до мами. «Мамина донечка - вже готова», - сказала, поглядом запитуючи маму, - підемо до церкви? Так, так сьогодні підемо вже обов'язково і вийняла із шафи нове плаття. Дівчинка розгубилась... я вже старе починила. Матінка Божа дивилася, як ти трудишся і подарувала тобі нове плаття. Мене Ісус любить навіть в старому. Я знаю, що Ісус любить всіх дітей, а особливо бідних. У мами на очах появилися сльози. Так, так, але Ісус нагородив тебе за твої молитви і працю. Сьогодні ти підеш зі мною, - говорила мама, пам'ятай ми йдемо до храму Божого, до святині, де проживає Господь. То як поводитись вже не буду говорити. Я буду уважна і спостережлива. Я вже розпитувала Марійку, як поводитись у церкві, вона кожної неділі ходить. А як ставити знак хреста ти знаєш? Дівчинка схвально похитала головою. Тільки три пальчики склади акуратно, а два пригни до долоні, а тоді клади хресний знак... ніколи їй було вчити, діти одні других вчать. А чи добре? Краще в хаті покажу, ніж в церкві встиду наберуся. Та Іринка швиденько поставила ліву руку на серце, а правою чітко клала складені пальчики на чоло, груди, праве та ліве плече. Мама задоволено усміхалася.

До церкви прийшли перші. Почалась Служба Божа. Іринка не спускала очей із священика, ловила кожне його слово. Тільки, коли потрібно було хреститись, кланятись і вклякати перед Господом, спостерігала як це роблять інші люди. Коли священик читав Євангеліє, майже всі діти пішли на солію вклякати. Іринку, як магнітом, потягнуло також. Яка радість! Вперше в житті я слухала, як Господь розмовляв зі мною. В думках дівчинка запитувала: «Господи, а ти дозволиш, щоб я кожної неділі приходила до Тебе? Мені так солодко Тебе слухати». Серце відстукувало - так, так, так. Так тепер мене ніхто не зупинить. Навіть хвора, і то піду. Не просто думала про цю подію, а жила нею і дихала Іринка.

Дуже хотіла вклякнути разом із всіма, щоб прийняти Тіло і Кров Ісуса. Та мама шепнула: «Ти ще не готова». Так, Святі Тайни треба приймати достойно, дуже відповідально, розважала Іринка. Господи, невже я зможу приступити до Святого Причастя, раділа і щиро надіялась. Хоч би швидше друга неділя. Літургія закінчилась та люди ще не виходили. Найперше підходили до тетраподу і священик робив мирування. Іринка здалеку спостерігала, як поводитись. Підійшла і їх черга. Ніби не вперше, вона спокійно підійшла, перехрестилась, поцілувала хрест і прийняла благословення. Яка легкість душі і тіла... буду чекати другої неділі. Яке щастя, що я можу ходити в церкву.


ПРАГНЕННЯ НЕБА
Дівчатка сиділи біля потічка, опустивши ноги у воду. Хлюпались і дивились, як бризги стрілами розліталися в різні сторони. На головах яскравими барвами польових квітів, переливаючись, величаво сиділи віночки, які дівчатка щойно сплели.

Залишилось, як не дивно, дві ромашки. Марійко, - мовила Надійка, зараз дізнаємось чи будемо спасенні, чи нас Ісус візьме до неба.

Я так хочу бути в небі, - вдумливо казала Марійка. Пощипаємо ромашку, - впевнено відповіла Надійка. Ну все, почали -,,небо», «пекло», швидко заговорила, вириваючи по черзі пелюстки, дівчинка. В мене -«небо» радісно повідомила Марійка. А-а-а в мене...

Подай ще одну ромашку, тремтячим сумним голосом, прошепотіла Надійка. «Пекло», - догадалася Марійка і поспішила потішити подругу. Це неправда, - я точно тобі кажу. Це просто гра, - заспокоювала Марійка. Мама мені розказувала, як небо здобувати. Ромашка хоч і знає та не каже. А твоя мама точно знає, як здобувати небо?

Так, так вона все знає. Моя мама знає все, вона - вчителька. Я так люблю свою маму. Одного разу вона мені сказала: «Марійко, ти хочеш бути в небі, враз із ангелами споглядати і прославляти Бога?»

Хочу мамцю, хочу!

Зроби, щоб я пішла до неба.

Будемо старатися разом, - запевнила мама. А зараз послухай, що буду казати. Ісус Христос - Живий Бог. Кожна людина - це Божа дитина, а отже вона має розмовляти з своїм Творцем, просити і дякувати за все, за життя, за цей чудовий світ. Розмовляти з Богом треба щодень, щиро і відкрито молитвами. І у всьому старатись подобатись Богові. Розумієш, у всьому...

Мама також молиться і хоче подобатися Богові. Робить все тільки добре. Навіть сусідці, що ображала її брутальною лайкою, пробачила і не тримає образи, а молиться за неї. Любити Бога, значить, любити людей всіх, всіх - і добрих, і злих, і гарних, і негарних. А ще мама пообіцяла, що мене кожної неділі і свята буде брати з собою до церкви. Ми будемо уважно слухати Службу Божу, приступати до Святої Тайни Сповіді і приймати Ісуса. Достойно приймати Ісуса, значить, дбати про небо.

Я також так хочу, - пошепки говорила Надійка, - але моя мама не вчителька, вона цього не знає.

Не переживай. Про все пишуть книжки і священик оповідає в церкві. Сьогодні приходіть разом із своєю мамою до нас. Моя мама буде дуже задоволена. Добре, - з радістю і легкістю серця, проговорила Надійка. Моя мама вам про все розкаже, - продовжувала Марійка.

Це прекрасно! - зраділи дівчатка. Ми справді будемо старатися здобувати небо. А «ромашка», «ромашка» - просто дитяча гра.


ГРІХ ІВАСЯ
Сутичка виникла несподівано. Івась підбіг до Андрія, з криком, вимахуючи кулаками. Ти вкрав мою ручку! - Яку ручку, червоніючи і ніяково відступаючи, закривався руками Андрій. Всі, хто ще не вийшов з класу, обступили учнів. Ото ганьба, - поквапливо сказала Надійка. - Може він не хотів, - захищав Василько. - Красти це гріх і порушення Божого закону, - підхопила Оксанка.

- Я ніколи не крав,- оправдовувався Андрій. Івась підійшов і з усієї сили вдарив Андрія. Ти вкрав, - кричав Івась. Андрій позадкував і впав на землю. - Я не брав, падаючи повторив Андрій.

Уроки закінчились та діти не поспішали додому.

Цікаво, хто винуватий?

Ото лютий Івась! - гукали діти.

Івасю, ти образив Бога! - сказала Галинка. А якщо Андрій вкрав ручку? - продовжував Івась. Немає значення. Все одно ти згрішив. Івась вискочив з класу. По дорозі додому йому не давали спокою слова Галинки, «Ти Івасю згрішив». Так я згрішив, так я згрішив, - погоджувався щораз більше Івась. Думка невідступно дорікала: «А що робить Андрій? Може він ще лежить в класі? Може йому погано?»

Мама зразу помітила неспокій Івася. Щось сталося? «Я хочу спати», - сказав Івась. Докори сумління не давали йому спокою. Що я наробив,- зітхав хлопчина. Я ж не бачив, щоб він крав мою ручку. Може мені так здалося?

Муки совісті огорнули його душу. Він вже і сам відчув, що згрішив. «Я згрішив, -повторяв щохвилини, - бідний Андрій, я був жорстокий до нього!»

Івась дуже пізно заснув і уві сні побачив Андрія. Снилося, що він через вікно увійшов у кімнату і вдивлявся сумними очима, повними сліз, зовсім так само, як тоді, коли говорив, що він не винен. «Пробач мені», - прошепотів Івась. І в той момент скривавлене обличчя Андрія стало світлим і білосніжним. Придивляючись до цього дивного світла, він вже бачив не Андрія. На його місці стояв Ісус. Ісус - Дитя, такий, який знаходився в капличці, але живий. У тиші кімнати почувся лагідний голос: «Я не винен».

«Вибач мені» - повторив Івась ще з більшим жалем. Ісус протягнув руки, але саме в той момент, як мали обнятися, багато сухих галузок тернини розділяли їх. «Не притискай, мене болить», - сказав Ісус. Тоді Івась пригадав собі слова: «Що-небудь ви вчинили одному з, тих моїх найменших, те мені ви вчинили».

Після цих слів Івась прокинувся. Складаючи книжки в портфель, несподівано випала ручка. Ще більший біль відчув хлопець. «Я згрішив, я образив Ісуса», -весь час думав він. Зустрівши Андрія біля воріт школи, Івась наблизився і сказав йому на вухо: «Пробач мені». Андрій, силкуючись усміхнутися, потиснув йому руку. Ти добрий Андрію, прикро мені, що я тебе так образив.

Івась з нетерпінням чекав неділі, щоб піти до сповіді. Він старався винагородити Андрія за нанесену образу. Однак , сон про тернину час від часу його непокоїв.

У сповіді Івась про все розповів священикові.

«Так, то, власне, Ісусові ти зробив кривду», - сказав сповідник.




МОЛИТВА МАМИ
Світало. З-за гори піднялося сонце, виблискуючи своїм промінням та заглядаючи в кожне віконце. Миколка спав міцно і смачно. Мама то підходила до ліжка, то знову відходила. Господи, Ісусе Христе, Господи, Ісусе Христе ...., - зітхала і схвильовано повторяла слова Ісусової молитви, тамуючи подих. Щиро дивилася на ікони, що висіли рядочком над столом. Дивилася та дякувала від душі, невимовними словами. Невже Миколка буде жити, невже Господь вислухав мої молитви? В голові поставала надія, щира надія. Так, так Господь милосердний. Він нас любить, Він так нас любить. Він все бачить, він все відчуває. Господь - Живий. - Так, так Господь вислухав мої молитви, шептала про себе мама.

Пройшов рік з того часу, як Миколка повернувся зі школи стурбованим і кволим. Немилосердно боліла голова, все йшло обертом, тіло ставало гнучке і безладне. Домашні нестатки не завадили відправити Миколку на лікування , до столиці. Допомагали і сусіди, і родина, і вчителі.

Діагноз не обіцяв життя. «Білокрів'я», - впевнено і стурбовано сказав доцент. Миколка лежав, здавалось без надії, без свідомості, з прикритими очима і послушним волосячком, яке мама щоразу гладила, а рясні сльози котилися по щоці і гучно падали на землю. Бачив їх тільки Господь. Складна апаратура реанімації була холодною до сприйняття і відчуття материнського сердечного болю. Господи, благаю Тебе спаси мою дитиночку, - шептала, молячись. Бо ж лікарі не подавали надії.

«Будемо робити все можливе», - обіцяв лікар. З такої хвороби не виходять, говорили між собою хворі. А мама плекала в душі надію на видужання сина. Молилась і надіялася. Молилася щиро і постійно. Здається, думки позникали - була тільки одна молитва, одні благання до Бога. Впевненість і надія на Боже милосердя залягла в її серці. О, яка велика сила надії. Господь зміцнював її сили, робив виносливою, мужньою. Десять днів наодинці з безнадійно опущеним тілом дитини, яке здавалось не дихало, не жило. Тільки лікарі відмічали показники на приладах, що свідчили про життя. Кожного дня вісті про смерть з інших палат приходили, як ніж у серце. Смерть здавалося ходила по п'ятах і нагадувала про своє потворне існування. Особливо тяжко було вночі, коли все окутане сном, напівжило, напівдихало, напівнадіялось. Нічна тиша була тривожна і чуйна. Години нічної молитви були особливо відкриті і щирі: «Господи, я віддаю все у Твої руки. Я знаю, що Ти Творець, я знаю, що Ти - Спаситель, я знаю, що ти можеш усе. Але хай буде воля Твоя - щоразу шептала мама, - Твоя, а не моя воля нехай станеться». - Молилася і покладалася на Божу волю. Чула, як Господь її кріпить, як вселяє надію, як робить живою і щирою її молитву, як дає відчути Себе, Живого Бога.

«Щось неймовірне! - одного дня вигукнув лікар, - щось неймовірне!» Серце дитини працює ритмічно, чітко; дихання чисте. Повійки Миколки, ніби зі сну відкрилися. «Я не спізнюся до школи?» - запитав Миколка і сором'язливо подивився на лікаря, нерозуміючи, що сталося, де перебуває. «Прекрасно! Йому Господь дарував життя!», - радісно повідомив лікар маму. «Це неймовірно! Це може тільки Бог!»

У мами з очей градом потекли сльози. «Я знала, мене Господь вислуховує», - і, вклякнувши на коліна, щиро дякувала і проливала сльози радості. Дитина вернулася до життя...

Мама стояла біля вікна, роздумуючи над подіями, які були давно, але так міцно закарбувалися в її душі. Віра в Бога, надія на його безмежне милосердя подарували життя її єдиному синові, який по одужанню сказав так: "Мамо я знаю точно, що Ісус Христос - Живий. Що Він - наш Господь, Ісус постійно був зі мною. Він приходив до мене із Своєю матір'ю, Дівою Марією, звільняв моє нутро від того, що так калічило душу і робило немічним тіло, вселяв мені надію на вічне життя. Живи, Миколко, достойно, ніби голос Божої опіки постійно бринів у моєму серці - живи, щоб жити вічно».
НЕДІЛЬНИЙ УРОК
Недільний день видався незвичайно святковим. Раділи всі - і діти, і природа. В повітрі витав аромат весняних квітів. Марійка і Світлана поспішали в школу, акуратні, по-святковому прибрані, урочисто стримані. Наблизившись до подвір'я школи, побачили, що священик уже стояв у колі їх однокласників.

Задзвенів дзвінок і всі пішли у приміщення. Перше заняття недільної школи розпочалося. Священик зайшов у клас і з батьківською теплотою привітався «Слава Ісусу Христу». Діти радісно і схвильовано відповіли «Слава навіки». Чемно посідали, оченята щиро і довірливо дивилися на пароха. Прийшли на перше заняття і вчителі. «Це, мабуть, відкритий урок», - подумали діти. Вчителі з цікавістю дивилися і аналітично розмірковували, як отець-парох розважливо, впевнено, без конспекту і папірців розпочав розмову.

Сьогодні, діти, поговоримо про те, який є Бог, бо на цьому ґрунтується наша віра. Про це прекрасно каже зміст молитви «Символ віри»: Вірую в єдиного Бога - Отця Вседержителя, Творця Неба і Землі, і всього видимого, і невидимого. І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, єдинородного і від Отця родженого перед всіма віками... І в Духа Святого, Господа животворящого, що від Отця і Сина ізходить...», - спокійно, лагідно і послідовно говорив священик. Один Бог в трьох Особах - Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий. Бог, який все сотворив, який нас і все живе опікує, Бог, який нас безмежно любить. Живий Бог, Бог Слово, який був, є і буде завжди і всюди...

Все дуже складно, думали вчителі і старались збагнути глибше своїм розумом. Все зрозуміли діточки? - «Все!»,- в один голос відповіли діти. Це, що так складно було збагнути вчителям, легко і просто сприйняли діти. Довір'я і щирість дитячих сердець були тією таємницею, яку знає тільки Святе Євангеліє:,,…Якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство ,, ( Мт.18.3).

Може є запитання?» - запитав отець. Ні. Тепер я із задоволенням послухаю вас. Діти сором'язливо опустили очі, а відважний Івасик сказав: «Отче, я так люблю розмовляти з Ісусом». - А я знаю Господню молитву і до Пресвятої Богородиці, нашої заступниці і небесної Матінки також, - сказав Василько. - Мене бабуся бере щоразу в церкву з собою, - задоволено повідомила Надійка. Священик мило усміхався, гладив дітей по голівках, а в душі безперервно молився за всіх присутніх. - Яка прекрасна зустріч, - думали діти, а Марійка нестримано запитала: «Отче, а ви ще до нас прийдете?» Будем надіятись, що наша зустріч не остання. Вас так любить Господь. І закінчив словами Євангелія: «Не забороняйте дітям приходити до мене, бо царство небесне належить таким» (Мт.19 ,14 ) .

Урок закінчився молитвою. Діти були окрилені думками зустрітися з Живим Богом, розмовляти з Ісусом, віддати йому своє серце назавжди.


ХОЧУ ПОДОБАТИСЬ БОГОВІ
Непомітно наближалось тринадцяте число. Члени Марійської дружини готувались до Святої Сповіді і Святого Причастя. На перерві йшла жвава розмова. Звідусіль лунали запитання і відповіді: «Ти вже провела іспит свого сумління?», «Я хочу подолати свою погану звичку», «Тобі вдалося дотримати постанови?» «Тепер я хочу збудити досконалий жаль за гріхи», «Я жалію, що поповнила попередній гріх», «Хочу взагалі не грішити». В класі було поважно. Всі були в роздумах, в доброму намірі - добре підготуватися до сповіді, збудити щирий жаль за гріхи, зробити тверду постанову поправи. Суєтилися тільки кілька дівчат і пару хлопчиків.

«Що значить жаліти за свої гріхи?» - запитала Марійка. Жаліти, то каятися, що ображала Ісуса. Ісус Христос - Живий і всякий гріх - це біль і зневага, що йому причиняємо. А як розуміти «постанова поправи», - невідступно допитувалась Марійка. Вона не є членом Марійської дружини, і дещо їй виглядає дивним і навіть незрозумілим. Дівчата зібралися в гурт і непомітно включились в обговорення.

Постанову поправи, - впевнено сказала Галинка, - я розумію так: якщо, наприклад, легко вступала в сварку, то тепер я постановляю уникати не тільки сварки, але навіть суперечки, які передують їй. Я думаю, - доповнила Ліда - це знаходити в собі силу волі, відходити від злих вчинків, слів і думок.

- Постановити, - означає дивитись на себе збоку, недопускаючи злих вчинків, слів і почуттів. Так, - підтримував збоку голос, - треба відходити від бездумності і легковажності. Поправитися, - значить, відходити від злого, а йти в ногу з добрими намірами. Йти до чесності, справедливості, послуху, до любові. У всьому старатися подобатися Ісусові. Так обмінювались своїми думками подруги.

«Я не хочу цілком ображати Ісуса, навіть найменшим грішком», - сказала Іринка, і по паузі додала, - «Я хочу бути святою».

Хлопці сиділи, роздумуючи над сказаним, і готувались виголосити щось вражаюче. «Ти щось таке придумаєш», - підійшов, кажучи Юрко. Хіба людина може бути святою, один Бог - святий. «Я також з ним згодна», - сказала Марійка. Зовсім правильно, - сказали в один голос дівчатка-марійці. Господь Бог - найсвятіший із всіх святих. Однак, люди можуть бути святими. Одного разу священик сказав, що навіть великий грішник може стати святим. Сам Ісус сказав розбійникові, що висів поруч з Ним на хресті, коли він Його визнав Господом, - «Ще сьогодні будеш зі мною в раю». Головне покаятися, повірити і наслідувати Ісуса. Марія – найкращий взірець наслідування.

Прочитайте книгу «Життя Святих» і зрозумієте, що святі - це досконалі люди. Люди, які з Божої ласки освятилися, - підходячи до гурту переконливо розказував Василько. Це люди, які живуть в Христі і для Христа, ніби підсумувала вчителька, кладучи на стіл журнал. Учні навіть не помітили, як вчителька зайшла в клас і, зацікавлена думками своїх вихованців, вичікувала.

Урок розпочався. Марійка намагалась продовжити бесіду , та Іринка лагідно сказала: «Почався урок, не хочу ображати Ісуса своєю легковажністю. Обов'язок вчитися дітям - це не просто чийсь задум - це Божа воля». Іринка зосередила всю свою увагу і пильно вслуховувалася в кожне слово вчителя.

Непомітно закінчився урок. Насолода від цікавої наполегливої праці огортала старанних учнів. Тільки декому він був нудним і тягнувся як дощовий місяць. «Який чудовий урок», - сказали дівчатка-марійці і чемно подали щоденники на 12 балів. Молодці!, - записала в щоденнику і голосно сказала вчителька.

- До мене прийшла невідступна думка, - з радістю сказала Марійка «Мене любить Ісус». Це правда, - запевнила вчителька, - він любить всіх дітей. Марійка продовжувала: «Я також хочу вступити в Марійську дружину, і робити все миле для Ісуса». Бажання чудове, тільки погодь це з мамою, - радила вчителька .

Юрко підійшов до Василька і , по-секрету , запитав, чи він має книгу «Життя Святих». Я так би хотів її прочитати. Їх є декілька. Гаразд , гаразд, - я принесу тобі. Впевнений, що мама не заперечить. Вона теж посвячена в Марійську дружину. Молиться за всіх людей, навіть за тих, хто не визнає Бога. Хочеш, приходи до нас , повечеряємо, а потім разом помолимось. Минулої неділі священик, отець Олег , якраз робив наголос на важливості спільної молитви. Добре, - погодивсь Юрко. Так закінчилась субота. Завтра – неділя, тринадцяте число, день вшанування Божої Матері.

  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка