«славна дочка прометея» літературно-музична композиція



Скачати 117.17 Kb.
Дата конвертації08.03.2016
Розмір117.17 Kb.


ЛЬВІВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ОБЛАСНИЙ ЦЕНТР НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ І КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОЇ РОБОТИ

«СЛАВНА ДОЧКА ПРОМЕТЕЯ»

(літературно-музична композиція

до 145-річчя від дня народження Лесі Українки)



Уклала: Ірина Гуреш

Львів 2015 р.

Оформлення сцени: сцена яскраво освітлена, в глибині – портрет Лесі Українки, обрамлений вишитим рушником. Над портретом цифра «145».

Звучить твір Мирослава Скорика «Мелодія».

На сцену виходять ведучі вечора.

Ведуча:

25 лютого 1871 року в місті Новограді–Волинському, тепер Житомирської області, в інтелігентній, «літературній» родині народилась Лариса Петрівна Косач (Леся Українка). Її мати – відома письменниця Олена Пчілка, батько – юрист, громадський діяч, багато уваги приділяли вихованню шістьох дітей, їх гуманітарній освіті. 


Дитячі роки Лесі минали на Поліссі, в краю предковічних соснових борів, таємничих лісових озер, росистих лук. Дівчина росла веселою і жвавою, розумницею і чепурушкою. Серед ровесників вирізнялась кмітливістю тапрацьовитістю.

Ведучий:

     Демократичний стиль життя в родині сприяв зближенню з селянськими дітьми, засвоєнню народних звичаїв, традицій. А фольклор Волині вводив вразливу дівчинку в незвичайний світ української міфології з мавками, перелесниками, русалками. Маленька Леся так повірила в існування лісових істот, що потайки вночі, долаючи страх, бігала в ліс і шукала там мавку. В останній рік життя, у поемі «Про велета» Леся Українка згадує:

Давно, в дитячий любий вік, 
в далекім ріднім краю
я чула казку. Чула раз,
а й досі пам’ятаю.

     Леся любила музику, старанно вчилась гри на фортепіано. Вважала навіть, що з неї був би кращий музика, аніж поет. Однак хвороба (туберкульоз кісток) не дала змоги втілити в життя її мрію про музику. З болем вона прощалася з інструментом, якому виливала свої радощі й жалі («До мого фортепіано»). Проте музику не полишила, а глибоке її розуміння, відчуття гармонії, мелодії відлунюється у багатьох творах, про що свідчать заголовки: «Сім струн», «Мелодії», «Ритми», «Пісні про волю», «Лісова пісня»…



Читець:

ДО МОГО ФОРТЕПІАНО

Елегія  
Мій  давній  друже!  мушу  я  з  тобою  
Розстатися  надовго…  Жаль  мені!  
З  тобою  звикла  я  ділитися  журбою,  
Вповідувать  думки  веселі  і  сумні.  

То  ж  при  тобі,  мій  друже  давній,  вірний,  
Пройшло  життя  дитячеє  моє.  
Як  сяду  при  тобі  я  в  час  вечірній,  
Багато  спогадів  тоді  встає!  

Картина  повстає:  зібравсь  гурточок,  


Провадить  речі,  і  співа,  й  гука,  
На  клавішах  твоїх  швидкий,  гучний  таночок  
Чиясь  весела  виграва  рука.  

Та  хто  се  плаче  там,  в  другій  хатині?  


Чиє  ридання  стримане,  тяжке?..  
Несила  тугу  крить  такій  малій  дитині,  
Здавило  серце  почуття  гірке.  

Чого  я  плакала  тоді,  чого  ридала?  


Тоді  ж  кругом  так  весело  було…  
Ох,  певне,  лихо  серцем  почувала,  
Що  на  мене,  мов  хмара  грізна,  йшло!  

Коли  я  смуток  свій  на  струни  клала,  


З’являлась  ціла  зграя  красних  мрій,  
Веселкою  моя  надія  грала,  
Далеко  линув  думок  легкий  рій.  

Розстаємось  надовго  ми  з  тобою!  
Зостанешся  ти  в  самоті  німій,  
А  я  не  матиму  де  дітися  з  журбою…  
Прощай  же,  давній,  любий  друже  мій!  

[15  березня 1890  p.]  

Ведуча:

З 1879 року, відколи родина Косачів у повному складі оселилася в Луцьку, це місто у житті майбутньої письменниці стало особливим. Її сестра Ольга Косач-Кривинюк писала, що там почалися два найвизначніші у Лесиному житті процеси: творчість, що піднесла її так високо, та страшна недуга, що занапастила її в розквіті творчості.


Хвороба призвела до того, що Леся не змогла навчатись ні у школі, а ні в жодному іншому навчальному закладі. Але наполеглива і працьовита вона здобула глибокі й різнобічні знання. Особливо добре знала літературу – вітчизняну і світову, володіла класичними і основними європейськими мовами, що дало змогу читати в оригіналі твори багатьох письменників світу, перекладати з грецької, французької, німецької, англійської, італійської, польської мов. Історію вивчила настільки досконало, що у 18 років написала підручник «Стародавня історія східних народів». З юних років цікавилась філософією. Швидкому розвитку письменницьких здібностей Лесі Українки сприяла творча атмосфера, в якій зростала, її оточення, серед якого були Михайло Старицький, Микола Лисенко, Іван Франко. Величезний вплив на її духовний розвиток мав дядько Михайло Драгоманов – відомий громадський і культурний діяч. Він намагався розширити світогляд Лесі, консультував з найрізноманітніших питань. 

Ведучий:

Історія початку творчості Лесі Українки пов'язана з іменем тітки, батькової сестри Олени Антонівни Косач (в заміжжі Тесленко-Приходько), заарештованої «ввиду крайней политической неблагонадежности», згодом засланої за участь у революційному русі. Відтоді перебувала під негласним наглядом поліції, який через деякий час було знято через закриття справи за недостатністю доказів. Наприкінці 70-х років прокотилася хвиля замахів на життя царських сатрапів і на самого царя. У зв’язку із замахом на петербурзького шефа жандармів (1879 р.), внаслідок доносу, було арештовано й Олену Косач, і за розпорядженням міністра внутрішніх справ вислано в Олонецьку губернію, а через два роки, після вбивства царя Олександра ІІ, ще далі – аж до Сибіру на п’ять років. Про арешт і заслання тітки Леся дізналася лише через кілька місяців. Сумувала, була принишклою, мовчазною. Переживала так гостро, що думками ставила себе на місце тітки, уявляла, як би їй було важко далеко від рідної України. Так народився перший у житті Лесі вірш «Надія», який увійшов до збірки «На крилах пісень».




Читець:

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, –

Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

[Луцьк, 1880]

Ведуча:

Глибоко вразила Лесю трагічна загибель у каторжанській тюрмі в снігах Забайкалля Марії Ковалевської – матері її найближчої товаришки. У вірші «Віче», згадуючи свої дитячі забави серед руїн замку Любарта в Луцьку, Леся Українка говорить, що діти «таємні товариства закладали», співали «червоні пісні». Відтоді в душі маленької дівчинки – майбутньої великої поетеси – проростали перші зерна протесту і непокори, розуміння того, що живе вона «у небезпечний час», який вимагає «боротись до загину». Відтоді й на все життя її захоплює герой, який, до землі прибитий списом, шепотів: «Убий, не здамся!» («Мрїї»).



Читець:
У дитячі любі роки,

Коли так душа бажала

Надзвичайного, дивного,

Я любила вік лицарства.

Тільки дивно, що не принци,

Таємницею укриті,

Не вродливі королівни

Розум мій очарували.

Я дивилась на малюнках

Не на гордих переможців,

Що, сперечника зваливши,

Промовляли люто: «Здайся!»

Погляд мій спускався нижче,

На того, хто розпростертий,

До землі прибитий списом,

Говорив: «Убий, не здамся!»

Не здававсь мені величним

Той завзятий, пишний лицар,

Що красуню непокірну

Взяв оружною рукою.

Тільки серце чарувала

Бранки смілива відповідь:

«Ти мене убити можеш,

Але жити не примусиш!»

Роки любії, дитячі,

Як весняні води, зникли,

Але гомін вод весняних

Не забудеться повіки.

Він, було, мені лунав

У безсонні довгі ночі

І єднається так дивно

З візерунками гарячки:

Мріє стеля надо мною,

Мов готичнеє склепіння,

А гілки квіток сплелися

На вікні, неначе грати.

Од вікна до мене в хату

Червонясте світло впало, –

Чи то вуличнеє світло,

Чи то полиски пожежі?

Що се так шумить невпинно?

Навісний, безладний гомін!

Чи в крові гарячка грає,

Чи війна лютує в місті?

Чи се лютий біль у мене

Тихий стогін вириває,

Чи то стогне бранець-лицар,

Знемагаючи на рани:

«Хто живий у сьому замку?

Хто тут має серце в грудях?

Другом будь, зійди на вежу,

Подивись на бойовисько!

Подивись на бойовисько,

Хто кого перемагає?

Чи над лавами ще в'ється

Корогва хрещата наша?

Коли ні, – зірву завої!

Хай джерелом кров поллється,

Будь проклята кров ледача,

Не за рідний край пролита!

Ні, я чую наше гасло!

Ось воно все голосніше…

Зав'яжіть тісніше рани,

Шкода кров губити марне!..»

Так дитячі мрії грали

Між примарами гарячки.

А тепер? – гарячка зникла,

Але мрії не зникають.

І не раз мені здається,

Що сиджу я у полоні

І закута у кайдани

Невидимою рукою.

Що в руці у мене зброя

Неполамана зосталась,

Та порушити рукою

Не дають мені кайдани.

Глухо так навколо, тихо,

Не шумить гарячка в жилах,

Не вчувається здалека

Дикий гомін з бойовиська.

Так і хочеться гукнути,

Наче лицар мрій дитячих:

«Хто живий? Зійди на вежу,

Подивися наоколо!

Подивись, чи в полі видко

Нашу чесну короговку?

Коли ні, не хочу жити,

Хай мені відкриють жили,

Хай джерелом кров поллється,

Згину я від згуби крові.

Будь проклята кров ледача,

Не за чесний стяг пролита!..»

Ялта, 18.11.1897

Ведучий:

Уперше ім’я Лесі Українки з’явилось 1884 р. у львівському журналі «Зоря», де було надруковано вірші 13-літньої поетеси «Конвалія» і «Сафо». З цього часу її твори все частіше публікуються в різноманітних виданнях, а 1893 року у Львові вийшла перша поетична збірка «На крилах пісень». 


З кінця 80-х років Леся Українка живе в Києві. Вона стає душею літературного об’єднання творчої молоді «Плеяда», часто буває також на таємних зібраннях, де читались і обговорювались реферати на політичні теми, велись гарячі дискусії. Плеядівці готують популярні видання з історії, географії, перекладають твори російської і зарубіжної літератури, пишуть власні твори. З «Плеядою» пов’язаний початок творчої діяльності Лесі Українки як прозаїка. Оповідання «Така її доля», «Святий вечір», «Весняні співи», «Метелик» та інші публікуються в журналах «Зоря», «Дзвінок».

Водночас молода письменниця здійснює переклади, віддаючи цій справі багато часу і енергії. Першою ластівкою стали переклади оповідань Миколи Гоголя «Запропаща грамота» та «Зачароване місце», які Леся зробила разом із братом Михайлом (виданий 1885 р. у Львові). Та найбільш зацікавлюють її поезії Генріха Гейне. У 1893 р. у Львові з’явилась українською мовою «Книга пісень» німецького поета, куди увійшли 92 переклади Лесі Українки. 


Та це був час не лише невгамовної праці, крилатих злетів, надій і сподівань, а й роки важких страждань молодої дівчини, у якої «була весна, та тільки за вікном», адже нестерпно боліла нога, уражена туберкульозом.

Звучить пісня «Стояла я і слухала весну»

(муз. Кирила Стеценка)
Ведуча:

Лікарі радили теплий клімат. Так розпочались мандрівки в теплі краї, у «добровільне вигнання». Перша поїздка 15-річної Лесі до Чорного моря викликала безліч вражень, які вилились в ліричному циклі «Подорож до моря». А далі була Болгарія… А там – дорога для неї зустріч з Михайлом Драгомановим, який жив у Болгарії як політичний емігрант. Далі Крим і його поетичний резонанс «Кримські спогади» та «Кримські відгуки», «Іфігенія в Тавріді». Згодом Італія, Єгипет.


Тим часом поезії Лесі Українки ширились Україною. У статі «Леся Українка» Іван Франко ставить її творчість поруч з Кобзаревою: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої хворої дівчини». У 1899 р. у Львові виходить друга поетична книжка Лесі Українки «Думи і мрії», письменниця активно друкується в журналах «Народ», «Житя і слово», «Літературно-науковий вісник», готує нову збірку «Відгуки», яка вийшла у 1902 році в Чернівцях.



Ведучий:

Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. З дитячих літ («Русалка») і закінчуючи останніми творами («Про велета»), він органічно входить в образний світ письменниці. Цьому слугували її невтомна праця над збиранням скарбів народної духовної культури. Вона збирала і записувала обряди, пісні, думи у виконанні кобзарів, щоб врятувати від забуття. З цих зацікавлень у спадщині письменниці зберігається рукописний зошит колодяженських пісень (весільні, обжинкові, родинно-побутові, веснянки, колядки), друкована збірка «Дитячі ігри, пісні й казки» (1903), упорядкований збірник «Народні пісні до танцю» (54 тексти). 30 записів веснянок і пісень у виконанні Лесі Українки зробив Микола Лисенко, 225 пісень увійшло до збірки «Народні мелодії з голосу Лесі Українки», яку упорядкував і видав 1917 року її чоловік Климент Квітка.



Звучить романс Миколи Лисенка на слова Лесі Українки

«Не дивися на місяць весною»
Читець:

«Хотіла б я піснею стати…»


Хотіла б я піснею стати

У сюю хвилину ясну,

Щоб вільно по світі літати,

Щоб вітер розносив луну.

Щоб геть аж під яснії зорі

Полинути співом дзвінким,

Упасти на хвилі прозорі,

Буяти над морем хибким.

Лунали б тоді мої мрії

І щастя моє таємне,

Ясніші, ніж зорі яснії,

Гучніші, ніж море гучне.



Ведуча:

В останні роки життя Лесі Українки хвороба, з якою вона вела «тридцятилітню війну», невблаганно прогресувала. Поетеса вимушена покинути Україну, адже холодний клімат не дозволяв жити в рідній стороні. Літом жила на Кавказі – в Кутаїсі, Хоні, Телаві, де служив її чоловік Климент Квітка, а взимку виїжджала до Єгипту. «Найгірше мені те, що я тепер і писати не завжди можу, – скаржилась у листі до Бориса Грінченка, – бо часто від виснаження голова не служить, і то так, як ще зроду у мене не бувало, хіба після операції». В одну із мандрівок до Єгипту в січні 1911 р. вона записала:

Хто не жив посеред бурі,
той ціни не знає силі,
той не знає, як людині
боротьба і праця милі.

Ведучий:

Боротьба і праця. Такий був зміст усього життя Лесі Українки, життя, гідного подиву і захоплення.


1 серпня 1913 року в невеличкому грузинському містечку Сурамі відійшла у вічність Леся Українка – великий поет України і жінка з трагічною долею. Звістка про смерть славної доньки України глибокою скорботою озвалася в серцях мільйонів людей.


Тіло Лесі Українки перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі. Похорон поетеси перетворився у велику народну демонстрацію. Море людей, море квітів. Жандарми забороняли промови, не дозволяли співати пісні, постійно супроводжували процесію. Але людей ставало все більше і більше. Вітчизна прощалась зі своєю дочкою, творчість якої відходила у безсмертя. І вона справді мала право сказати: « Ні! Я жива, я буду жити вічно».

Леся Українка по праву посідає одне з найпочесніших місць серед кращих майстрів пера. Її твори сповнені натхненням до боротьби за вічне життя. Вірш «Contra spem spero» – справжнє свідчення цього. Поетеса пише про те, що навіть у часи безнадійного смутку вона буде вірити у краще майбутнє – йти по життєвому шляху завжди з посмішкою і піснями. Навіть тоді, коли доля змушує її на високу крем’яную гору підіймать важкий камінь.
Читець:

Contra spem spero!

Гетьте, думи, ви хмари осінні!


То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,


Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі


Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане


Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть – і настане
Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную


Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.*

В довгу, темную нічку невидну


Не стулю ні на хвильку очей –
Все шукатиму зірку провідну,
Ясну владарку темних ночей.**

Так! я буду крізь сльози сміятись,


Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!
2 травня 1890 р.

Ведуча:

    Леся Українка вірить, що якщо вона посіє на вбогім сумнім перелозі барвисті квітки, то прийде весна, яка зможе їх пробудить. Перелог – глибокий символічний образ людського життя, а квіти – це вірші поетеси. Леся вірить, що її вірші стануть для інших чимсь визначним, і вона зможе досягти своєї мети – жити вічно в рядочках своєї поезії і в серці кожної людини. Леся також вірить і в існування провідної зірки – ясної владарки темних ночей. Для неї – це доля. А для нас вірші Лесі Українки є провідною зіркою у житті. Вони вчать не боятися часу, а боротися і досягати, жити, творити і перемагати.








База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка