Слова 46 важучими, як слово



Сторінка11/13
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.69 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

***

Він ледь вибрів у двір і там знесилено привалився до стіни. Ніг просто не відчував.

Ще б пак! Така звістка кого завгодно здатна підкосити.

Чверть століття тому він, жвавий відчайдушний хлопчисько-сирота, найнятий на допомогу панському прикажчикові, з вантажем прядива по підряду приїхав до Севастополя. Раніше він не бачив води більше, ніж річечка під назвою Синюха, що протікала через село. З першого погляду він несподівано, але щиро, всією душею полюбив те, що побачив.

МОРЕ.

Полонив хлопчика простір. Хвилі, що напливають на берег нескінченно. І відсутність землі на горизонті… А що там? За горизонтом?.. І раптом нестерпно захотілося йому подивитися, що там, за цим самим горизонтом, знаходиться.



Він кинув обоз, пробрався на корабель, сховався у канатний ящик… Знайшли його вже в морі, поки вирішували, що з ним робити, малий прижився, став юнгою. Потім, коли виріс у кремезного парубка, — став матросом.

З того часу багато що сталося, багато що траплялося. Походи й битви, шторми й штилі. З простого матроса вислужився в боцмана…

— Гавриличу!.. Винуват, пане боцмане! З вами все гаразд? — поряд з ним стояв юнга Альошка.

Христофор настовбурчив його буйну чуприну.

— Йди, хлопче. Все у мене добре! Так, потьмяніло щось…

Відштовхнувся від стіни лазарету, ступив крок. Невгамовний Альошка все ще був тут.

— Юнга! — гаркнув Христофор. — Нумо! Швидко начисти бляху!..

— Слухаюсь, пане боцмане! — просяяв, витягнувся «у фрунт» юнга. — Є начистити бляху!

Спритний Альошка випарувався геть з очей.

«Справний хлопець! — подумав старий вояка, відволікаючись від своїх невеселих дум. — Зовсім як я в його роки!»

Христофор Гаврилович Міріков, сорока років від народження, давно міг би звільнитися, пити геть з імператорського флоту. Але йому це й поготів було не потрібно! Сирота, нікуди йому повертатися. Життя своє він присвятив морю. Починав ось так само юнгою, як розгільдяй Альошка. А потім чого тільки не було!..

Ось таким же сопливим малим він брав участь в Наваринській битві. Пекло на морі! Не інакше! «Азов», на якому він тоді служив, одержав сто п’ятдесят три пробоїни. Сім з них в підводній частині! Цей корабель прийняв тоді на себе основний вогонь супротивника. «Азову», першому на флоті, присвоїли Георгіївський кормовий прапор! А сам юний Христофор, виконуючий обов’язки номера, що подає снаряди до гармат, загасивши пожежу в крюйт-камері «Парижа», отримав першу медаль «За відвагу» з Георгіївською стрічкою. Після тієї битви Христофор Міріков став ординарцем самого Павла Степановича Нахімова, тоді ще лейтенанта.

Потім була Синопська битва. На борту флагману «Імператриця Марія» саме Христофор, після того, як сигнальні фали «Імператриці» були перебиті ворожою картеччю, на шлюпці відправився на «Париж» — передати екіпажу подяку командувача. Був поранений в плече, ледве одужав. Турецькі кораблі горіли. Два з них вибухнули, засипавши місто уламками. Горіло воно в ночі величезним факелом… За цей подвиг, не без втручання самого адмірала, його ординарець отримав орден Анни 4-ого ступеня!

Після цього була оборона Севастополя. Там скрізь кипіла робота. Всі бігали, метушилися. Полки та ескадрони були озброєні лопатами, кирками, мотиками, іншим інструментом для побудови укріплень; робочі носили землю в кошиках, мішках, шинелях, у всьому, в чому тільки можна було. Звідусіль зносили й звозили колоди, дошки і таке інше, що могло бути використано у спорудженні укріплень, на яких встановлювалися гармати, зняті з потоплених кораблів Чорноморської ескадри. Навіть жінки брали участь в укріпленні батарей. Десятирічні хлопчаки пробиралися на бастіони, де й залишалися зі справжнім героїзмом під сильним вогнем ворога. Підносили гарматній обслузі снаряди та заряди…



Христофор тоді й сам гасав по бастіонах услід за своїм невгамовним начальником. Павло Степанович отримав подряпину від штуцерної кулі. Саме тоді, мабуть, передчуваючи швидку загибель, адмірал сказав йому: «Пора нам, Христофор, перестать себя помещиками полагать, а матросов — крепостными. Матрос есть движущей силой на корабле, а мы лишь пружины, которые на него действуют. Сам посуди, матрос есть главная сила на корабле. Он управляет парусами, наводит пушку, пойдёт на абордаж, ежели потребно станет…»

Ех! Та що там казати!.. Яка людина була — батько рідний. Від щирого серця про матросів піклувався…

Після смерті адмірала Христофор потрапив служити на сімдесятичотирьохгарматний «Цісаревич» старшим каноніром третього дека. Був у нього талант до гарматної стрілянини.

Минули роки. Христофор тепер вже боцман, на фрегаті. Але, завжди відрізняючись завидним здоров’ям, старий морський вовк раптом занедужав. Незрозуміло, що з ним. Слабкість, пітливість.

Корабельному лікареві казати не став; думав, застудився. А як зайшов фрегат до Миколаєва, з усіх ніг кинувся до знайомого фельдшера. Ісаак Мойшец був немолодий єврей, що мав дві характерні риси: великий ніс і на диво добрі та розумні карі очі.

Уважно вислухавши його скарги, подивився суворо поверх скелець, обрамлених у золото пенсне.

— Я вам, Христофоре, так скажу. Я, звичайно, не гарантую, Боже збав! Ось тільки підозрюю я, що це у вас таки сухоти!..

— Не може бути! — зблід моряк.

— На жаль, на жаль… — фельдшер розвів руками. — Проте тут недавно до штабу новий указ таки надійшов. Піддати весь наявний склад рядових і унтерів медичному огляду… Через місяць збереться медична асамблея і почнеться кінець світу… Так що ви, звичайно ж, зможете проконсультуватися й у них!

— А якщо… якщо це… підтвердиться, ну… підозра? — вичавив з себе вражений новиною моряк, вкриваючись холодним потом.

— Якщо підтвердиться моя підозра, — Ісаак Семенович знизав плечима, — вас спишуть на берег, друже мій, і спробують лікувати.

— На берег? Як на берег? Мені не можна на берег! — Христофор стрепенувся. — Я без моря не можу! Ніяк не можна…

— Таке життя, дорогий мій, дорогий мій! Якщо підтвердиться, що це сухоти, вони вас таки ізолюють. З цим нічого не поробиш.

— А видужати якось… можна? — із завмиранням серця запитав моряк.

— Вилікуватися теоретично можна від усього, окрім смерті, молодий чоловіче. Тільки ось сучасна медична наука не знає надійного методу лікування цієї хвороби… А поки що попийте ось це.

Ісаак черкнув щось на аркуші, подав Христофорові. Боцман тупо витріщився на клаптик паперу, поданий фельдшером. Там було написано не російськими буквами.

— Це латинь, Христофоре. Покажете аптекарю, він зрозуміє. І повірте старому бідному євреєві, це повинно таки вам допомогти!..

Ісаак Семенович, що в медичних колах мав авторитет — куди там іншим лікарям! — був, звичайно, немолодим. Що правда — то правда! Познайомилися вони років двадцять тому. Вже тоді Ісаак Мойшец був фельдшером. Правда, тоді ще корабельним.

А зараз він влаштувався при штабі Чорноморського флоту і портів.

А ось що стосується бідності…

Ісаак Семенович, м’яко кажучи, лукавив. Люди, що більш-менш знають його, мірою в курсі того, що старий єврей глибоко пустив свої корінці в надра машини, званої Постачання Чорноморського флоту. І жив він далеко не бідно!

Хоча раптовому горю боцмана Мірікова це жодним чином допомогти не могло…

Почував себе Христофор, як палицею по голові вдарений. Оце так! Сухоти!!! Невже невдовзі почнеться кровохаркання?!!

Попрямував до аптеки, настільки поринувши у свої думки, що навіть не помітив лейтенанта, який ішов назустріч. І отримав би прочухана сивий ветеран від сонливого юнака, але офіцером виявився Мітя Зайчіков з «Цісаревича». Побачивши повну байдужість боцмана до себе, Мітя здивувався, знизав плечима й пішов собі далі. Христофор Міріков був на фрегаті особою авторитетною. М’яко кажучи. Та ще й колишній ординарець самого Нахімова…

Залишивши в аптеці гривеник, Христофор став власником невеликої темно-зеленої скляної пляшки з білою етикеткою і маслянистою рідиною, що хлюпалася всередині.

Покрутивши пляшечку в руках, засунув її в кишеню і розсіяно побрів вулицями, не розбираючи дороги. Життя руйнувалося… СПИСАННЯ! Дійсно, залишалося тільки лягти й померти. Флот був його життям, його сім’єю! Позбавити Христофора моря — все одно, що вбити. І тут ще ця зараза!..

— Моряче, га, моряче! — увірвався в його свідомість приємний жіночий голос. — Купи бубликів!

Боцман зупинився. Перед ним стовбичила миловидна жінка років сорока з упевненим поглядом виразних чорних очей. Одягнена біднувато, але чисто и охайно, вона тримала великий лоток, на якому були розкладені якісь булки.

— Красеню! — тітка завзято підморгнула. — Купи бубликів чи пиріжків! Все свіженьке, смачне! Щойно з печі!

— Мені зараз не до пиріжків, сестро, — відмахнувся боцман. — Апетиту немає!

— Так ти про запас купи! — не здавалася торговка. — Потім з’їси, а то он який блідий! Вас що, там не годують на кораблях ваших? Купи! Купи, не пошкодуєш!..

— От причепилася! — зітхнув Христофор. — Ну, чого тобі треба?

— Мені дітей годувати треба, — серйозно сказала тітка, відкинувши грайливий тон.

Моряк запхав руку в кишеню, вигріб кілька мідяків і протягнув їй.

— Ну, так чого тобі, голубчику? — уточнила вона, приймаючи гроші.

— Та нічого не треба мені! — він відмахнувся і попрямував було далі вулицею, але невгамовна тітка наздогнала його і схопила за руку.

— Любчику! Я ж не жебракую… Я товар продаю. Вибирай що хочеш!

Тітка тицьнула йому під ніс свій лоток.

— Ну й настирлива ж баба! — боцман видавив. слабку усмішку і байдуже зняв з лотка найближчу булку. — Задоволена тепер?

— Я-то завжди задоволена… А ось ти, голубчику, дивлюсь, не веселий. Трапилося щось?

— Ну трапилося. Тобі що до цього?

— Та так… Може, й нічого. Просто в народі кажуть, що розділене горе в два рази легшим стає. Поділися зі мною, раз вже сестрою назвав. Раптом підкажу щось?

— Нічим ти мені, сестро, не допоможеш. Підозрюють лікарі сухоти у мене, а це загрожує списанням. А я без моря жити не можу. І померти хочу в морі, на кораблі. Краще, в битві! І похованим хочу бути в морі!..

— Так? Ой, лихо… — абсолютно щиро поспівчувала торговка.

— От так! — спересердя сплюнув моряк. — А фельдшер каже, медична наука, мовляв, не знає вірного способу лікування.

— Значить, треба до дідівської науки звернутися! Я ось бабцю одну знаю, справжня тобі чарівниця. Дива творить. Ось тобі хрест! — Жінка розмашисто перехрестила в’язки бубликів, що навісила на шиї. — Бабцею Явдохою звуть. Не знаєш? Давай відведу тебе до неї. Я неподалік живу та й торгувати вже скінчила. Підемо?

Доведений до відчаю, Христофор зважився негайно. А чом би й не спробувати? Він був готовий вдатися до будь-якого засобу, лишень би допомогло!

Ремінь, що підтримував лоток, перекочував на його ще міцну шию, і чоловік попрямував кудись через усе місто в компанії з новою знайомою Катериною, яка виявилася жіночкою вельми балакучою, легкою в спілкуванні. Була вона солдаткою-вдовою. Чоловік загинув, а вона з того часу осіла з двома хлоп’ятами в Миколаєві. Працювала вуличною торговкою при пекарні купця Старікова. Синок одинадцяти рочків влаштований у друкарню розповсюджувачем газет, дев’ятирічна дочка Марія сидить на господарстві.

Поки Катерина описувала своєму супутникові жалі та радощі життя вдови, вони непомітно дісталися до бідних, не мощених вулиць міської околиці.

— Ну, спасибі, що допоміг! Далі я сама, — жінка забрала у моряка лоток і крикнула в бік мазанки, біля якої вони зупинилися: поміч! Я тут до тебе хворого привела… Не відмов, зроби милість!

— Ну, давай, іди! — це було сказано вже безпосередньо Христофору. — Щасти тобі, моряче!

Катерина відкрила перекошену хвіртку, підморгнула Христофору й попрямувала далі вулицею. Проводячи тужливим поглядом В ще неабияку гарненьку фігурку, він перетнув маленький дворик і увійшов до напівтемної хатини з низькою стелею. Відшукав поглядом червоний кут, перехрестився на лики святих, що потемніли від часу, ледве освітлені слабенькою лампадкою.

Увійшовши з яскравого денного світла, боцман не відразу помітив у напівтемряві, серед почеплених де тільки можна пучків трав, корінців і ще казна-чого маленьку, сухувату, сутулу жіночку від брів до підборіддя закутану в чорне. Господиня була зайнята чимсь для гостя незрозумілим і вигляд мала справжнісінької відьми. Жовта пергаментна шкіра, ніс гачком, пронизливі, обпалюючі очі.

Бабця нехотячи глянула на гостя через плече.

— Ну, я тобі нічим допомогти не зможу, служивий! — заявила вона, повертаючись до заняття, перерваного появою моряка. — Сходи-но краще до собору через… сьогодні у нас… через три дні йди. Сходи, склади молитву щиру Миколаю Чудотворцю… Тільки щиро молися! — раптом прикрикнула бабця. — Істинну молитву чути!!

Навіть ногою притупнула. На підлогу впали обривки якихось сушених рослин.

Христофор навіть відскочив до стіни.

Бабця тим часом витягла звідкись химерну люльку. Довгу таку, тонку. З великим, схожим на чашу чубуком, прикрашеним, як і мундштук, майстерним різьбленням. Все Це було вкрито чорним лаком і перев’язано в кількох місцях різноколірними шнурівками. А ще вся ця композиція завершувалася трьома, досить великими, бурими пір’їнами, закріпленими біля чубука кумедною круглою пряжечкою, виробленою, схоже, з почорнілого від часу дерева.

Усі ці тонкощі Христофор зміг розгледіти вже після того, як «бабця Явдоха» вправно зачерпнула чубуком з середини однієї з численних гірок, розсипаних по невеликому столику серед всілякого непотребу і якихось віників, і притоптала те, що зачерпнула, коричневим пальцем з довгим жовтим нігтем.

— А-а, ти ще тут? — здивувалася бабця, коли обернулася до нього з люлькою в зубах. — Ну, коли не пішов ще, то пригости жінку вогником.

— Що?! — здивувався Христофор.

— Що-що? — передражнила його Явдоха. — Куриш, мабуть? Кури-иш…

— Курю, — погодився боцман.

— Ось я й кажу, пригости жінку вогником за добру пораду, від щирого серця дану, бо відома мені скрута твоя.

— Яка скрута? — завмер моряк, вже витягнувши з кишені кресало.

Явдоха вихопила його у боцмана, з помітною вправністю висікла іскру та розкурила свою люльку. По кімнаті рознісся своєрідний такий, з одного боку і приємний, а з іншого, навпаки, десь навіть і відразливий запах.

Заплющивши очі, Явдоха глибоко затягнулася, завмерла на кілька секунд. Випустила дим.

— Що це у вас, бабусю, за люлька така цікава? — раптом осмілівши, поцікавився боцман. — І тютюнець якийсь дивний… Ви, перепрошую, часом не відьма?

Бабця, що в цей час знову затягнулася, поперхнулася димом, зайшлася важким кашлем з гучними хрипами, намагаючись чергувати його зі сміхом.

— От насмішив! — Явдоха втерла рукавом сльози, що виступили; ще кілька раз хлипнула. — Ну, ти даєш! Сто років так не сміялася!.. Ти при своєму розумі, хлопче? Чи з глузду з’їхав на ґрунті життєвого розладу? Яка відьма? Чого раптом? Такий солідний з вигляду чоловік, начальник, а в казки вірить!

Бабця усміхнулася, показавши за синюватими старечими губами набір гнилих пеньків.

— На, спробуй! — вона протягнула Христофору свою люльку, заздалегідь протерши мундштук хусточкою.

Моряк слухняно узяв люльку, кілька разів затягнувся. Кашлянув.

— Міцний у вас тютюнець, бабусю! Кахи-кахи… І такий…

Христофор зробив правою рукою в просторі багатозначний жест, але, так і не пояснивши, який саме у неї тютюнець, раптово притулився до стіни. Вираз обличчя у нього був найздивованіший з усіх, які бувають у людських істот. Бо сповнився він зараз відчуттями, які збентежили сильніше, ніж усе, що траплялося з ним за сорок з лишком років багатого на події життя!

Ноги зненацька зробилися ватяними, голову ніби зчавили чиїсь невидимі обережні пальці. Кілька разів його хитнуло, але штормом боцмана не налякати! Христофор звично розпластався по стінці, неначе вона була стіною надбудови під час шторму. Думки плуталися у важкій голові, що раптово стала чомусь чавунною, думки наповзали одна на одну, вимагаючи уваги тонесенькими осоружними голосками… А він все намагався пригадати те, єдине, НАЙГОЛОВНІШЕ!

Христофор похитав головою, ніби намагався витрусити з неї горезвісний дур.

— …привіз мій пращур з Америки, — донісся, нарешті, до його слуху скрипучий голос відьми. Тепер Христофор був упевнений в цьому, що «бабця Явдоха» була найсправжнісінькою відьмою. — З тих пір вона в нашому роді переходить у спадщину, разом із силою…

— Га-а?.. — спробував вступити в бесіду боцман, але бабця відрубала:

— І скажу тобі таке. Зроби, що раніше казала, а потім придивися до Катерини… Придивись-придивись! Справна дівка, якраз для тебе.

Бабця ще раз затягнулася з своєї дивної люльки.

— І пам’ятай! Щиру молитву! Щиру!!! Зрозумів? Зараз же — йди геть!..

І, відвернувшись, взялася за свої незрозумілі маніпуляції з горами зелених, з гострим запахом, подрібнених рослин.

Його винесло з бабциної хатини, неначе вихор під лікті підхопив. Через короткий час Христофор не міг пригадати ані вулиці, де жила бабця Явдоха, ані того, як він примудрився дістатися практично до центру малознайомого міста.

Тут він отямився. Постояв, розгублено оглядаючись довкола. Потім втомлено сів на найближчу лавку, набив свою люльку й закурив.

«Ну й справи, — думав Христофор, пихкаючи люлечкою, набитою добрим матроським тютюнцем. — Їй-бо відьма!.. Але…»

Він помовчав, попихкав, поширюючи навколо себе хмари сизого диму.

«За таких обставин? Та все, що завгодно! Хоч дияволу душу продати…»

Від цієї думки Христофор Міріков здригнувся, як від удару батогом, наїжачився і почав хреститися, супроводжуючи свої дії бурмотінням:

— Свят, свят, свят! Боже, навіть вигадати таке! Святий Миколаю, покровителю моряків та інших мандруючих по водах! Спаси й захисти!..

І озирнувся довкола. Чи не бачив хто раптом моменту його сумніву у Священних Канонах.

Широка вулиця була порожньою. Ще раз перехрестившись для певності, Христофор докурив люльку, вибив її та заховав до кишені. Посидів кілька хвилин у роздумах.

Потім устав і рішуче рушив уздовж вулиці. Виявилось, що його занесло до Адміралтейського собору, який підносився над дахами будинків у кварталі ліворуч. Моряк рішуче звернув туди, підійшов до храму. Похрестився-помолився на святі хрести, постояв трохи й вирушив додому на «Цісаревич».

Біля трапу тупцював Альошка. «Йому що, зайнятися нічим?» — промайнула грізна думка, але тут же теплом розлилася інша: «Чека-а-а-є!»

Альошка був йому замість сина. Десяток років тому купили хлоп’я, скинувшись всією командою, на невільничому ринку в Ізмірі. Так припав морякам до душі п’ятирічний карапуз, що однаково гарно шпарив російською й турецькою, але пам’ятав тільки своє ім’я: Альошка. За всіма ознаками був хлопчисько слов’янського роду. Та й хрестик натільний… Кульгавий араб, що продавав Альошку, не зміг пролити світло на його історію. Сам, мовляв, купив у когось, родоводу не питаючи.

З того часу хлопчисько вступив у юнги Російського Чорноморського флоту.

— Гавриличу! Та де ж ти ходиш? — Альошка витягнувся у фрунт, відважно, як Христофор учив, віддав честь. — Там тебе каноніри з обіду чекають.

— Чого б це?.. — здивувався боцман, ступаючи на трап.

— Так там Козибов з Гришкою Марфутіним посперечався про щось. А про що — не кажуть. Чекають на тебе, кажуть, тільки тобі їх розсудити довірять, — пояснював Альошка, поспішаючи по трапу позаду нього.

— Гаразд, розберемося.

— Гавриличу! — це був вже лейтенант Зайчиков. — Що це ти по вулицях чорніший за хмару ходиш, людей не помічаєш, не вітаєшся?

— Ви це про що, пане лейтенанте?!

— Так сьогодні удень на Спаській! — вигукнув Мітя, червоніючи, що траплялося з ним завжди, коли боцман Міріков величав його за званням.

— Не пам’ятаю! — чесно зізнався Христофор. — Може, і був я на цій вулиці сьогодні, але вас не бачив точно, перепрошую.

Зайчиков знову знизав плечима і, коли боцман з юнгою сховалися в надбудові, пробурмотів:

— Ось вона, старість, що з людьми робить!.. Адже міцний ще мужик.

Юний лейтенант був старший за Альошку всього лише на два роки, але все ж таки він трохи гонорився. Хоча всього лише місяць тому споров мічманські нашивки і змінив їх на лейтенантські еполети. І те, що два своїх мічманських роки провів на батареї Хіума, одного з островів Моонзундського архіпелагу, і в море виходив лише двічі, не враховуючи переходу з Одеси до Миколаєва, теж не рівняло Мітю з Альошкою, що виріс на кораблі… Адже Зайчиков був офіцером і дворянином! Хай не казна-якого знатного роду, але все ж таки.

Поклавши руку на серце, Мітя просто заздрив Альошці. Юнга був улюбленцем всього екіпажу і капітана зокрема. Сильний, спритний, вже досвідчений моряк!..

«Ну то й що! Теж мені! Ну не всім дано по реях скакати! — в думках бурчав, чесно кажучи, трохи незграбний Мітя, дивлячись на усмішки, що спалахували на обличчях моряків, які стежили за хлопчиськом, що пурхав по снастях зі спритністю мавпи. — Я ось, може, артилерист не з останніх! І міг би тут декого примусити себе поважати. Та ось на судні я всього місяць. І жодної стрілянини за цей час не було!»

Дійсно, артилерист Мітя Зайчиков і справді був, як кажуть, від бога! Вже чого-чого, а настрілявся за два роки на батареї він більш ніж достатньо.

Батарея знаходилася на маленькому острівці, де НЕ ВІДБУВАЛОСЯ НІЧОГО.

На сусідніх острівцях теж були батареї. І відбувалося там те ж, що й на Хіумі, тобто ЗОВСІМ НІЧОГО! Панове офіцери давно перепробували всі можливі й доступні розваги, включаючи скотолозтво. При тому продовжуючи безперервно пиячити. Коли виникала необхідність, з тієї або іншої причини постріляти, вони, не змовляючись, відправляли на яликах матросів, які везли на Хіум картузи з порохом і ядра для «пришелепкуватого» мічмана. І якщо де й кипіло життя в сонному царстві численних батарей берегової оборони Моонзундського архіпелагу, так це на батареї нумер 243, де служив заступником командира «Мічман Заєць», як, не змовляючись, прозвали його панове «боги війни», навколишні офіцери-артилеристи. «Нічого! — сміялися п’янички з еполетами, дивлячись на те, як бігають матроси на батареї «Зайця». — Просидить тут з наше, обросте мохом, йому це набридне. Скоро набридне! Всі через це проходили. «Мічманська хвороба» називається! Жадання діяльності, вирування молодої крові та прагнення змінити світ. Мине, як минає все в цьому світі…»

Не минуло! Щойно отримавши еполети лейтенанта і виставивши відповідне частування товаришам по службі, Дмитро Петрович Зайчиков написав рапорт про переведення до флоту.

Так от і потрапив він на корабель Чорноморського флоту «Цісаревич», боцман якого виявився великим знавцем артилерійської справи. У Міті з’явилася до нього велика пошана. І тепер юний лейтенант, сам того не усвідомлюючи, боровся за увагу свого кумира.

— Мітю… Гм-м, винуват, пане лейтенанте, люльки моєї не бачили?

Лейтенант, який саме задумався, здригнувся, почувши поряд хрипкий голос боцмана.

— Га? Що? Ні!.. Що це ти, Гавриличу, так офіційно? Ти не подумай, я не образився, що мене не помітив! Ну, буває ж, задумалася людина!..

— Так точно! Буває!

— Облиш, Гавриличу!

Христофор у відповідь сумно зітхнув. Невідомо, скільки йому залишилося, а тут ще й таке!

— Розумієш, Мітю, люлька моя кудись щезла. Курив вдень сьогодні недалеко від Адміралтейського собору. Але точно пам’ятаю, що в кишеню клав… А зараз знайти не можу. От халепа!

— Загубив? Купиш нову, не турбуйся!

— Нова мені без потреби! — відрізав боцман, спираючись на фальшборт. — У мене люлька особлива, дідівська. А йому від його діда залишилася…

— Так, кепські справи, — погодився Зайчиков.

— Гаразд, піду я… — боцман потупцював і пішов. Коли він спускався до себе в закуток, його раптом скрутив короткочасний, але вельми хворобливий напад кашлю. Розпрямившись, Христофор з жахом виявив на долоні, якою прикривав рот, яскраво-червону пляму…

Два дні, котрі залишилися до терміну, він провів, як на голках. Чотири рази стираючи кров з долоні.

Вранці третього дня вмився, одягнувся в чисте й відправився до храму. Було морозяно, вулиці вкрила паморозь, з рота виривалася пара. Христофор щулився від холоду.

Адміралтейський собор був якось по-особливому святковий цього ранку. У кришталево-прозорих небесах без жодної хмаринки, над золотом куполу, носилася зграйка голубів.

Коли боцман вже виходив з храму, відбувши відповідний ритуал і помолившись, його зупинив хлопчик-служка.

— Вибачте, пане моряче! Ви, часом, люльку не Губили?

— Так, загубив третього дня! Ви її знайшли? — пожвавішав Христофор.

— Ні, не я, — засмутив його служка. — Але один пан знайшов люльку неподалік від храму й описав моряка, схожого на вас. З бакенбардами…

Боцман машинально погладив свою гордість — пишні бакенбарди, що переходили у вуса.

— Зараз він має вже підійти. Та ось він!..

Перехрестившись на порозі, до храму увійшов підтягнутий чоловік років сорока п’яти, одягнений скромно, але зі смаком.

— Здрастуйте! — усміхнувся він. Добре усміхнувся так. Широко, відкрито. І очі! Пронизливо-блакитні, ясні. Вони, здавалося, навіть блиснули.

— Сердечно дякую вам, е-е…

— Микола! — завзято усміхнувся пан. — Гм… Микола Миколайович.

— Міріков Христофор Гаврилович, боцман фрегата «Цісаревич»! — відрекомендувався моряк. — Величезне вам спасибі! Я вже зневірився зовсім. Люлька ця в нашій родині стільки років вже передається!

— Нема за що, нема за що! Головне — не треба зневірюватися. Все буде добре!

Удвох, пліч-о-пліч вони вийшли з храму; прогулюючись вулицями, поговорили про море.

Христофор був надзвичайно задоволений. І люлька знайшлася, і з гарною людиною побалакав! Людиною, яка, мабуть, так само, як і він, старий боцман, щиро любить море.

Ця двогодинна бесіда немов овіяла його свіжим вітром відчайдушної молодості…

З того часу кашляти він перестав. Розпрямив плечі, немов десяток років скинув. Здоров’я бравого боцмана впевнено пішло на поправку.

Йдучи на медичну асамблею, Христофор трохи хвилювався. Але, як виявилось, надаремно. Коли він вже одягнувся й вийшов до коридору, услід за ним вислизнув Ісаак Мойшец у білому лікарському халаті.

— Вітаю вас, дорогий мій! Виходить, що я таки помилявся. Але це просто неймовірно, скажу я вам! Усі ознаки захворювання були наявні… Значить, або сталося диво, або одне з двох, — фельдшер узяв його за руку. — Христофоре! Скажу вам авторитетно, що наука в чудеса не вірить. У будь-якому разі, ви таки здорові, як бик!

Через півроку Христофор Гаврилович одружився з Катериною Палієнко. На той час, як її старшого віддали навчатися на штурмана, вона вже народила щасливому боцманові спадкоємця — Миколу Христофоровича Мірікова…

***

Леонід Максимов піднявся на другий поверх готелю; пройшовши темнуватим коридором, постукав у двері п’ятнадцятого номера.

Відчинив розпатланий хлопець років двадцяти.

— Я до Володимира Олексійовича! Удома він?..

— До-ома, — зітхнув хлопець. V Тільки не приймають вони. Веліли не турбувати…

— Чому ж так? — поцікавився Леонід, входячи до кімнати та знімаючи рукавички.

— Меланхолія у них… — знизав плечима слуга, причиняючи за ним двері.

— Он як? — усміхнувся гість. — Ну, це ми вилікуємо! Ти, люб’язний, повідом пана, що лейтенант Леонід Максимов жадає аудієнції.

Він зняв кашкета й пригладив волосся.

— Поквапся, люб’язний, не стовбич!

Хлопець ще раз знизав плечима. З помітним небажанням поплентався до дверей у сусідню кімнату. Глибоко зітхнув і, обережно прочинивши стулку, просунув голову в утворену щілину… І тут же корком вилетів назад. У двері з силою вдарило щось тверде. Судячи зі звуку — дзвону уламків, що сипалися, — це була пляшка. Слуга стояв прямий, як палиця, і білий, як крейда.

— Пане, він… той… спокійний зазвичай пан наш. Але вже якщо гніватися зволить. Краще вже під руку не потрапляти. Зовсім скаженим стає!

— Що? Гнівається? — усміхнувся Леонід, протягуючи слузі кашкет і рукавички. — Давно п’є?

— Третій день… — буркнув той. — Нікуди не виходить і не їсть нічого.

— Зрозуміло! — лейтенант підхопив стілець, що стояв неподалік, і виставив перед собою як щит. — Відчиняй!

Слуга зробив круглі очі, але наказ виконав. Заледве Леонід переступив поріг, як отримав пляшку в сидіння стільця, що радісно дзенькнула на всі боки уламками зеленого скла.

— Ей, братику! Трохи легше! — вигукнув він, обережно визираючи з-за стільця.

Картина, що постала перед ним, була невтішною. На тлі загального буйного безладу, що панував у кімнаті, посеред ліжка стояв капітан-лейтенант Володимир Олексійович Дубов, фамільний дворянин і морський офіцер, із занесеною для кидка черговою пляшкою в руці.

Але в якому вигляді стояв, Боже милостивий! Зім’ятий увесь, змарнілий, блідий. Волосся у безладді, не голений, сорочка розстібнута до середини грудей…

І очі! Каламутні, виснажені, вони розгублено бігали, силоміць намагаючись розгледіти зухвалого прибульця.

— Володю! Це ж я, Леон! — гість опустив стілець. — Ну?! Впізнав?..

— Льонька? Ти, чи хто? — губи Дубова розпливлися в усмішці. Він захитався. — Яким вітром ти тут?

Леонід поставив на підлогу стілець, підійшов до кузена, і вони міцно обнялися.

— Ось приїхав до Миколаєва, випадково дізнався, що ти тут, і-і… — Леонід красномовним жестом обвів приміщення.

— Це треба відзначити! — вирішив Володимир і заглянув у пляшку, затиснутої в правій руці. Побачене його розчарувало. Він стиснув губи, не дивлячись, кудись викинув спорожнілу посудину і, хитаючись з одного боку на інший, повідомив: — Випити треба, а нічого… Васька!!!

До кімнати боязко зазирнув слуга.

— Зганяй в магазин! Принеси-и… ну та-ам, сам знаєш!..

— Вольдемаре! Зачекай! — спробував зупинити брата Леонід, але той гаркнув: — Ну?! Чого стовбичиш? Пішов!

— Добре, пане! — зітхнув Васька й зник.

Володя Дубов був старший за свого двоюрідного брата на п’ять років. У дитинстві Леон Максимов кожне літо проводив у підмосковному маєтку Дубових, і старший брат був учасником усіх його ігор та повіреним усіх його хлоп’ячих таємниць. Вони тоді були надзвичайно дружні!

Пізніше Володя вступив до Петербурзького Морського кадетського корпусу. З того часу бачилися вони зрідка, але ці нечасті зустрічі приносили обом величезну радість. Леонід дуже пишався братом, коли дізнався, що той виявився кращим випускником кадетського корпусу. І не тільки свого року!

Потім він і сам вступив туди ж. Рік тому одержав перший офіцерський чин… А любимого братика бачив востаннє добрих роки два тому. Точно! На похороні тітоньки Ернестини! Ну й набралися ж вони тоді!..

Хм-м… Гаразд! Справа минула. Але п’яницею Володимир ніколи не був.

Ні! Вони, звичайно, напивалися в дим, бувало. Але в звичку це не переходило. А тут — третій день вже!..

Тим часом, Володимир витримав тривалу паузу й повідомив:

— Зараз Васька повернеться… Усе влаштуємо! Відзначимо!

— Вольдемаре, ти маєш кепський вигляд, — сказав лейтенант, намагаючись розгледіти що-небудь в каламутних «дзеркалах душі» брата. — Щось трапилося?..

— Ну, як ся маєш, братику? — довідався у відповідь капітан-лейтенант Дубов, ніби не почув його запитання. — Розкажи-но мені, Левове Серце, як живеш, як служба?..

— Володю!.. — спробував повернутися до колишньої теми Леонід, але брат картинно зморщився, приклав вказівний палець до губ.

— Тш-ш-ш…

— Але, Володю…

— Лейтенанте!!! — гаркнув Дубов, клюнувши носом. Але зробив це ОСОБЛИВО, тим самим «командним голосом», який молодий офіцер Максимов виробити ще не зумів!

Леонід інстинктивно схопився і став по стійці «струнко», чим викликав напад нестримного реготу у свого п’яного до нестями кузена.

— В-в-вільно!.. — прохрипів Дубов і це, здавалося, додало йому нових сил.

Володя впав на спину й залився щасливим дитячим сміхом. Напади реготу стрясали його кілька хвилин. Леонід, добре знаючи брата, не намагався перервати його веселість, чекаючи, коли вона вщухне сама собою. Коли ж Володя остаточно відреготав і затих, запитав:

— Володю! Щось трапилося?..

Дубов витримав ще одну паузу, сів, і, дивлячись кудись убік, повідомив:

— Трапилося…

— І-і, що?..

Скрипнули двері.

— Пане, Володимире Олексійовичу! — в кімнаті з’явився лакей Васька, навантажений громіздким кошиком. — Все виконано. Прошу бачити…

Васька почав, вправно вивантажувати вміст кошика на стіл, супроводжуючи свої дії цінними коментарями про властивості того чи іншого продукту, що виставляв на суд глядачів.

Відразу було видно, що при всій своїй «наїжаченості» Васька щиро прив’язаний до свого пана. Бо, крім випивки й щедрої закуски («Може, хоча б гість ЇХ поїсти змусить?..»), потурбувався також і придбанням неабиякої дози «похмільного порошку» Віденської аптечної фірми «Зельтцер і Сини», що продається у всіх, навіть найвіддаленіших куточках вельми обширної Російської Імперії.

По собі Леонід знав, що порошок цей ні к бісу не годиться! І його звичайні товариші по чарці, перевірені хлопці, з якими випито не одне барильце, стверджували, що воно є «шахрайство й обдурювання щонайповніше, тільки смак у роті псує».

Васька, що виявився несподівано вправним під свинцевим поглядом пана, який раптово посуворішав, миттєво накрив стіл. Хутко подав холодну закуску, змів на позичений у готельної прислуги совок залишки «панської стрілянини» та зник. Враз випарувався!

Леонід, який увесь цей час уважно спостерігав за братом, дістав з кишені кітеля срібний портсигар і пачку новомодних сірників. Закурив і твердим голосом запитав:

— Вольдемаре! Скажи нарешті, що трапилося?

Дубов налив собі та кузену горілки, підняв свою чарку.

— Трапилося!.. — видихнув він, чокнувся з братом, не чекаючи, коли той візьметься за свою чарку, і перехилив горілку всередину.

— Хе-ех… — зморщився Володимир, увіткнувся носом у рукав, а потім відправив до рота солоний огірочок. — От-так, панове… Міцна!.. Й-і-ех! Поїдьмо, Леоне, в номери! Тут недалеко начебто…

— Дрейку! — Льоня назвав його, як у дитинстві. Це прозвучало по-особливому — після того, як Володя згадав його власне прізвисько, що залишилося в їхньому безтурботно-щасливому дитинстві. Тоді він був — Ричард Левове Серце, а брат — знаменитий капер Британської корони. Володя вже тоді марив морськими просторами.

З самого дитинства кузен мріяв про військово-морську кар’єру. І нічого дивного в цьому не було! Дубови з покоління в покоління вірою і правдою служили російським царям з того часу, як Петро Великий заснував Флот Російський!

Де вже Леоніду змагатися зі своїм кузеном, володарем двох медалей і ордена за героїзм, проявлений при блокаді російською ескадрою Босфору під час останньої турецької війни, що закінчилася Адріанопольским мирним договором 1829 року.

— Що?..


— Усе погано, Льоню! — жалісливим тоном повідомив зазвичай життєрадісний Дубов. — Я під слідством, а «Олена» — на дні Понту Эвксинського[3]! Отак воно!

— Як на дні? — Леонід знав, що останні півтора роки брат служив старшим помічником капітана на бригу «Свята Олена».

— Дуже просто, Леоне! Банка, не позначена в жодній лоції Чорноморського басейну!

Володя спересердя махнув рукою.

— Я переслідував шхуну контрабандистів в районі Одеси… Ми обстріляли їх, вони вже майже лягли в дрейф, коли «Олена» за чергового маневру несподівано напоролася черевом на камінь!

— І?.. — Леонід нахилився до брата.

— І, — гірко посміхнувся Дубов, — контрабандист пішов, а все, що зміг зробити я, це кинути всі сили на порятунок екіпажа! У результаті — старий маразматик Воленберґ бризкає слиною мені в обличчя, вичитує, як шмаркача, і погрожує розжалувати в матроси!!!

Леонід присвиснув. Сам він не був знайомий з сімдесятидворічним заступником Головного, командувача Чорноморською ескадрою і портами, Миколаївського і Севастопольського військового губернатора, контр-адмірала Лазарева. Але вже почув чимало про цього старезного Солов’я-розбійника, який міцно засів у штабі Чорноморського флоту волею одного з фаворитів Імператора на посаді заступника Головного командувача. І це при тому, що високошановний Ананій Ігнатович Воленберґ все довге життя прослужив у гвардії на тепленькому місці, і лише ближче до старості захотілося йому пригод і порохового диму, що й привело його в молодий Миколаївський край…

Близькість неспокійних турків загрожувала можливістю чергової війни в нескінченній низці конфліктів північного й південного берегів Чорного моря, розпочатій, мабуть, ще за часів «оних», коли князь Олег у 907 році від Різдва Христового прибив свій щит на воротах Константинополя!..

Скільки існувала Імперія Османа, турки постійно й наполегливо лізли на землі України. Чимсь вона їх притягала, вабила нестримно. І до її возз’єднання з Росією лізли, і після — не лінувалися…

Втім, як і багато інших народів до і після османів. Було, мабуть, в цих ковилових неозорих степах і справді щось украй привабливе! Наче медом помазане, одвіку пруть і пруть кляті вороги на землі ці приморські…

— То що тепер?

— Тепер!.. — Дубов гірко посміхнувся і налив собі ще. — Тепер ось сиджу, чекаю закінчення слухання у моїй справі.

Володя ще раз чокнувся з кузеном, що так і не доторкнувся до своєї чарки, і відправив горілку до рота.

— Левенятку! Чому не п’єш? — капітан-лейтенант Дубов кілька разів клацнув пальцями, смачно захрумтів огірочком. — Чи ти не радий мене бачити, га-а?..

— Що ти, Дрейку! Радий, звичайно! Ось тільки новини ти повідомляєш… такі, що ой-ой-ой.

— Така дійсність, братику! — Володя смішно відкопилив нижню губу. — Твій брат…

— Краса й гордість Чорноморської ескадри! — утнув Леонід жарт, що вперше прозвучав давно вже, приблизно вісім років тому; тоді брат, ще будучи мічманом, повернувся з медаллю з кругосвітнього плавання на шлюпі «Мирний». То була перша російська кругосвітка…

Почувши це, Володимир гірко посміхнувся.

— І ось тепер «краса й гордість Чорноморської ескадри» «бездарно втопив довірений його команді бойовий корабель», я цитую, упустив контрабандистів і сидить під арештом!.. І нікчема Воленберґ, що до ладу не знає, що таке море, втоптує ветерана Наваріна в багно!

— Дрейку, Дрейку! — Льоня поклав руку братові на плече. — Все владнається! Не вірю, щоб не розібралися. І вже зовсім навіть не припускаю думки про те, що ти міг помилитися! Адже море — твоя стихія!!

Дубов посміхнувся з ще більшою гіркотою.

— Проте все виходить саме так! Контрабандист утік, бриг на дні, а я…

Він приречено махнув рукою.

— А капітан?

— А капітан з лихоманкою звалився ще за тиждень до виходу в море. Отже капітаном на момент, хм… Інциденту, був я. Таким чином, на мені вся відповідальність!

— А Микола Петрович? Він же, ти казав, прихильно ставився до тебе ще з часів походу на «Мирному»?

— А Микола Петрович, Льоню, зараз по той бік моря, в Туреччині з візитом від Імперської Корони. Ананій же в повному розумінні заміщує адмірала… І не інакше, як мстить мені за дуель з його племінником.

— Ти про того зухвалого поручика інфантерії, що стрілявся з тобою роки три тому через Анастасію Довгоруку?!

— Саме так! — знов схопився за пляшку Дубов.

— Вольдемаре, годі пити! — спробував зупинити його Леонід, але марно.

— У мене, братику, жорстока меланхолія виникла з цього приводу, — пояснив Володька. — Ні можливості з’єднатися з коханою, ані реалізуватися як офіцер!..

— Але ти ж…

Дубов підняв руку в застережному жесті, і Леонід слухняно замовк.

— Льо-он-чику! — брат буквально повалився на нього своїм масивним тілом. — Не рий і не намагайся!.. У Воленберґа все схоплено, як кажуть мої матроси!

— Але ж ти…

— Пусте! — відрубав Володимир. — Тим більше, що Настю вже не повернеш!

Після дуелі, що мала вельми гучні наслідки при дворі, княжну Анастасію Довгоруку видали заміж за посланця Французької корони, але вона не прожила в шлюбі й півроку — згоріла від швидкоплинних сухот, як і її новий чоловік услід за нею!

— Вовчику! — нерішуче покликав Леонід. — Ну, так що ж тепер?..

Володимир Олексійович Дубов, капітан-лейтенант Російської Чорноморської ескадри, був його кумиром з дитинства. І тепер ВІН раптом опинився під судом! Леонід навіть у страшному нічному кошмарі не міг уявити такої ситуації! Брат, якого він щиро обожнював, вплив якого змусив молодшого кузена порушити сімейну традицію!..

Наскільки він знав сімейну хроніку, Льоня був першим Максимовим, Щ° став морським офіцером. Споконвіку Максимови служили царям російським як піхотні офіцери. Традицію цю не зумів зламати навіть несамовитий цар Петро Олексійович!

І ось тепер Леонід Пантелеймонович Максимов став першим у всьому, далеко не короткому, роді Максимових морським офіцером.

І все завдяки впливу кузена, старшого на п’ять років!

Максимови, по роду військові, неабияк проявили себе на полях битв. І все на суші. Він же, Леон Максимов, п’ятий Леонід в роду Максимових, під впливом брата, який заразив його морськими просторами, захотів бути першим Морським офіцером у роду…

Слава Богу, що Вольдемар виявився набагато майстернішим стрільцем, ніж Саша Пушкін!

Саме тому бездітний Ананій, прив’язаний до свого племінника, однозначно вирішив поквитатися з його «кривдником і убивцею»…

Поручик Болен-Тодес сам кинув Володимиру Дубову виклик!

Життя або смерть через жінку!

Цього Володимир Олексійович Дубов не стерпів! Тим паче, що княжна Анастасія очевидно симпатизувала йому!..

Скривавлений кітель поручика інфантерії Аристарха Болен-Тодеса дотепер зберігався в одному з його південних маєтків. І не тому, що був чимсь примітний! Просто Володя мав слабкість…

Він колекціонував призи!

Медаль «За відвагу», підв’язка від панчохи якоїсь завзятої баронесочки, простенький, але зручний в ужитку олов’яний ківш, поцуплений мимохідь з якогось невідомого готелю в Альпах, у якому вони разом проводили відпустку… Ще медаль, орден.

Бо за вдачею своєю Володимир Дубов був Переможцем! Навіть думка про можливу поразку не допускалася ним, як така. ТІЛЬКИ ПЕРЕМОГА.

«Aut Caesar, Aut Nihil!»[4], — завжди, скільки пам’ятав Леонід, було девізом кузена. І ось нині…

— Вольдемаре! Думаю, тобі слід розвіятися! — вирішив лейтенант Максимов. — Давай прогуляємося містом. Можливо, і в ну мера сходимо…

При згадці «нумерів» — «краса й гордість Чорноморської ескадри» помітно пожвавішав!

— Оп-на, братику! Говориш вже, як справжній морський вовк, що повернувся з круго— світки!

Леонід встав.

— Так, може, вийдемо «в чисте поле»?

— Вийдемо! Обов’язково вийдемо! — пообіцяв Дубов, наливаючи знову… — Тільки не раніше, аніж ти зі мною вип’єш…

— Добре, Вольдемаре! Давай вип’ємо! — лейтенант підняв свою чарку.

— За Могутність і Славу Чорноморської ескадри, трясця її матері!!

Володя випив, закусив. Дочекався відповідних дій від молодшого кузена.

— Скажи-но мені, Леоне! Якщо за стільки років не зуміли тямущої лоції скласти…

— Господарю! — в кімнаті виник ординарець Васька. — Пакет вам!

Володимир забрав простягнутий лакеєм великий поштовий пакет, розірвав його і зосередився на читанні.

— Ось, Льончику! — повідомив він, кидаючи листки паперу на стіл. — Шедевр графоманства від барона фон Воленберґа! Цим словоблудством приписується мені злочинна змова з контрабандистами, зловмисне затоплення російського бойового корабля і частка в незаконній торгівлі забороненими товарами, а саме: тютюн турецький, тканини…

— Володю, прошу тебе! — скривився Максимов. — Не звертай уваги на старого маразматика! Ходімо!

— Ходімо! — погодився з ним старший брат. — Дівчатка вже, мабуть, заждалися!

Не без допомоги Леоніда Володимир Дубов одягнувся і покинув готель… Дуже скоро вони опинилися в єдиній на той час у молодому Миколаєві ресторації під назвою «Корона».

— Люб’язний! Чарку коньяку! — крикнув Дубов з порогу.

До них підскочив уважний слуга, посадовив за вільний столик… Далі Льоня Максимов пам’ятав усе досить туманно. А його гаряче любимий братик у результаті взагалі десь зник.

Був-був, і не стало!

Ось тільки що, начебто, пили за перемоги російського флоту! І от вже стілець навпроти Льоні порожній!

Де ж Володя?..

Володимир тим часом опинився у кабачку для простолюддя, сидячи за гладенько обструганим столом.

Дубов озирнувся і побачив, що навпроти сидить якийсь старий і дивиться на нього вельми співчутливо. Сива акуратна борідка додавала його обличчю благородного вигляду. На столі перед старим лежала книга в чорній строгій палітурці й стояв кухоль пива.

— І?.. — запитав візаві.

— Що-о, и-ик, і?.. — не зрозумів капітан-лейтенант.

— Ну, ви казали, що ваш корабель напоровся на мілину! Де саме це трапилося?

— А вам яка різниця? — буркнув Володимир, відсьорбуючи пиво з кухля, що стояв поряд з ним. Взагалі-то пиво він не любив! Але в цьому місті варили дуж-же непогане…

— Мені-то, якраз, дуже велика різниця! — відповів його несподіваний співбесідник. — Я служу в Миколаївському картографічному депо, і такі питання мене цікавлять надзвичайно.

— Ну, значить, погано працює ваше депо, — досить грубо кинув у відповідь Дубов, від душі прикладаючись до свого кухля.

— Дарма ви так говорите, молодий чоловіче! — співбесідник теж сьорбнув пива. — Справа нова, наука поки що не дозволяє…

— Та до дідька вашу науку! — гаркнув Володимир, чим привернув увагу інших відвідувачів невеличкого закладу. — Тим більше не дозволяє вона…

— Спокійніше, молодий чоловіче! Не треба так нервувати, — спокійно сказав старий. — Тим паче, що ви привертаєте зайву увагу тих, хто нас оточує.

Володимир хотів було образитися, але випадковий товариш по чарці поставив запитання, що абсолютно збило його з пантелику.

— Де це сталося?

— Що? — не зрозумів капітан-лейтенант.

— Ваша катастрофа.

— А вам яка…

Старий не дав йому договорити. Він мовчки підсунув під ніс Володимиру книжку, що лежала на столі. Витиснена золотом назва свідчила: «Особливості навігації Чорного моря».

— Ця книга тільки готується до видання. Це найдокладніша на даний момент лоція Чорноморського басейну з усіх, що коли-небудь складалися.

— Е-е-е… — тільки й зміг вичавити з себе Дубов. Старий посміхнувся. Подальша бесіда мала суто спеціальний характер.

Випив, звичайно, Володя Дубов чимало, але він був фамільним офіцером! Не можна сказати, що випите зовсім його «не брало», але «звалити» не могло. Капітан-лейтенант, звичайно, був далеко не тверезим, але…

У розмові, що зав’язалася, він несподівано навіть для самого себе вилив душу перед випадковим слухачем. Розповів, як усе було, повідав щиро, як любить море, що без моря йому — життя немає… хоч стріляйся!

Співбесідник вислухав його дуже уважно й запевнив, що з огляду на останні дані гідрографії, зокрема, вже описані у новій лоції, капітан-лейтенанта просто зобов’язані виправдати.

Все, що було далі, Володя, чесно кажучи, пригадати не міг… Прокинувся він у своєму готельному номері. Братик Леонід спав поряд, як бувало в дитинстві. З тією лише різницею, що в дитинстві від нього не несло перегаром за версту. А ій; е він в дитинстві не блював і не страждав вранці жорстоким похміллям…

Нещодавня бесіда справила на Володимира Дубова мало не чарівну дію. Ні! Досада не пройшла. Тим паче на старого дурня Воленберґа! Просто…

Він би й сам не зміг до ладу пояснити, що саме змінилося. Але щось змінилося! Напевно…

Леон виїхав до Севастополя. А через два дні капітан-лейтенанту Володимиру Олексійовичу Дубову прийшов наказ негайно з’явитися в штаб флоту. Нашвидкуруч привівши себе в порядок, він вирушив до штабу. Досить йому лише було доповісти про своє прибуття черговому ад’ютантові, як його негайно провели прямо в кабінет Головнокомандувача; той, як виявилось, тільки вчора повернувся зі своєї заморської місії.

— Володю! — Михайло Петрович Лазарев відкинув у бік папір, який вивчав до його приходу. — Заходь, заходь!

— Здравія бажаю, пане…

— Облиш! — відмахнувся контр-адмірал. Він обійшов завалений документами стіл і гаряче потис руку молодого офіцера. — До чого ці церемонії між старими товаришами? Чи ти думаєш, що, ставши контр-адміралом, я раптом забуду всіх своїх соратників?!

Капітан-лейтенант Дубов аж ніяк не чекав, що Лазарєв його хоч би пам’ятає! І не наважився навіть сподіватися, що адмірал вважає його своїм товаришем…

Уже вийшовши зі штабу, Володимир зумів нарешті зрозуміти лише одне: його визнано невинним у тому, що трапилося. Більш того, його дії були визнані максимально корисними і єдино правильними в даній ситуації.

За проявлену мужність і уміле командування, а також за порятунок екіпажа, довіреного під його команду, Володимир Олексійович Дубов нагороджується «Георгіївським хрестом» IV ступеня і призначається командиром нового, тільки-тільки спущеного на воду красеня-фрегата…

***

За Кючук-Кайнаджирським мирним договором 1774 року до Росії відійшли обширні області на південному заході.

Ще до початку російсько-турецької війни вісімдесят сьомого — дев’яносто першого років для Російської Імперії гостро постало питання необхідності спорудження третьої суднобудівельної верфі на Півдні. Молодий Чорноморський флот потребував виготовлення кораблів у місці зручнішому, ближче до моря. Севастопольське адміралтейство цілком було завантажене ремонтними роботами на суднах, що вже увійшли до ескадри, а Херсонське не могло поодинці самостійно забезпечити зростаючі потреби флоту у великих морських бойових кораблях, що мають велику осадку.

При цьому виведення побудованих на Херсонській верфі суден по мілководному Дніпровському гирлу ускладнювалося низкою додаткових обставин. У літній час Дніпро дуже мілів і, взагалі, мав порожистий фарватер. Це вимагало спеціальних понтонних пристроїв — камелей і дуже значних витрат часу як для проводки суден на корабельню для ремонту, так і для виведення їх у море через лиман.

Крім того, турки, що тоді ще володіли добре укріпленим Очаковом, у будь-який момент могли перекрити вихід з Херсона в море…

Тому пресвітлий князь Потьомкін-Таврійський, який командував у той час Чорноморським флотом, своїм ордером від двадцять п’ятого жовтня 1787 року зобов’язав голову Чорноморського адміралтейського правління контр-адмірала Мордвинова провести ретельні роботи з пошуку відповідного місця для майбутньої верфі. Іншими словами: «сделать промер глубины на Ингуле от устья вверх вёрст на 20 или более и доложить оный немедленно».

Місце на півострові, утвореному при злитті Інгулу та Південного Бугу, для будівництва запропонував Фалеев. Глибина дозволяла будувати тут кораблі практично необмежених розмірів і переправляти їх до Севастополя — головної бази юного Чорноморського флоту. Своїм ходом, без камелей.

Врешті-решт, після особистого огляду командувача, який висловив велике задоволення і затвердив розташування верфі й «будущего грандиозного адмиралтейства — гнезда грядущего Черноморского флота», була вибрана велика вільна ділянка на лівому березі, де річка Інгул впадала в Південний Буг…

У перших числах серпня 1788 літа від Різдва Христового інженер-підпоручик Соколов на місці, вибраному пресвітлим, провів інженерне розбиття під будівництво двох суднобудівельних елінгів і кузні при них. Услід за цим почалася екстрене спорудження верфі.

«К прибытию моему изготовьте проект корабля 46-пушечного, в самых лучших пропорциях, чтобы нижняя батарея состояла из 24-фунтовых, на баках и шканцах 18— фунтовые, включая тут по 2 картаулъных единорога на сторону, да и на деке по два же поставить, ют так укрепить, чтобы можно было поставить карронады, — писав Потьомкін Мордвинову. — Все орудия будут медныя, ежели надобно, то длину и ширину можете прибавить. Ещё лёгкий нарисуйте фрегатец скорого хода и прочный, 22-пушеч— ный, нанизу по 8-ми орудий, 6 и 18 фунтовпушек, на середине по два картаула на баке и шканце полукартаульные, кают хороший, который убрать прикажу сна рядом своим, артиллерия вся медная. Сие судно строю для себя, чтобы иногда водою в Тавриду или ко флоту ездить. Экипаж будут греки».

Ще через рік нове підприємство, рішенням того ж «светлейшого князя Таврического» перетворилося на адміралтейство й разом з усіма спорудами, що належали до нього, казармами та житлом іменуватися стало градом Миколаєвим.

Не примусила себе довго чекати й грамота імператриці Катерини Другої, Государині Всеросійської. Грамота, що затверджувала рішення всесильного фаворита…

Відбулося це 1790 року.

На підприємство, що активно будувалося, були направлені з Петербурга та Архангельська майстри корабельні й майстрові, хто здібним був. Зібрали й робочі екіпажі. По розверстуванню із сіл набрані були кінні та піші робочі люди…

Таким ось чином Кузьма Савєлов й опинився серед корабельних теслярів.

6 січня 1790 року на новій верфі урочисто заклали перший корабель, сорокашестигарматний фрегат, що іменувався «Святий Миколай».

Михайло Фалеев, який здійснював будівництво верфі, 16 серпня представив Потьомкіну плани майбутньої «колиски кораблів», із зазначенням величин і відстаней. Плани склав корабельний майстер Семен Опанасович Соколов, той самий, який збудував перший миколаївський фрегат. Фалеев писав князю:



«… Заложил корабль святого Николая на канун богоявления Господня при собрании всех членов адмиралтейских, штабу и обер-офицеров и нижних служителей… Работа проводится со всевозможным поспешанием, надеюсь и его отстроить до…»

При Миколаївській верфі створили артилерійську кузню і токарню, а трохи згодом і канатний завод.

Стапельні роботи на «Святому Миколаї» тривали близько восьми місяців. 25 серпня після полудня о шостій годині спустили корпус корабля на воду…

У цій вельми значній для нової верфі події брали участь усі члени Чорноморського адміралтейського правління, офіцери, майстрові й, звичайно ж, народ. Тільки для виготовлення насалки спускового пристрою було потрібно сім десятків відер пісного масла, шістдесят пудів топленого сала й двадцять пудів гарячої сірки.

Ці витрати вразили Кузьму, звиклого до тихого житія у своєму глухому селі Покровці Рязанської губернії.

Кузьма, крім землеробства, потроху теслярував, як і батько, і дід його. Та раптом, по розверстуванню, потрапив на нову верф… Це б ще й нічого. Панське свавілля на Русі не новина! Проте ось нині його з робочого екіпажа намірилися перевести в корабельні теслярі з припискою до борту «Святого Миколая». Бо майстерний дуже в теслярській справі…

Кузьма впав у відчай. У нього ж у Покровці дружина Фекла та троє хлоп’ят! Давид, Михайло і Марфутка, молодшенька, яка обожнювала татка і обожнювалася татком…

Рішенням адміралтейства «о недостатке плотных людей корабельных касательно экипажей» Кузьму перевели з екіпажа робочого в екіпаж фрегата, що будувався. Тому перебував мужик у повному чорному відчаї. Удома земля-годувальниця хиріє без нього, дружина, діти! Та й прихворіла Феклуша, як він чув від односельця кривого Федьки Вознюкова, який потрапив зовсім недавно на нове будівництво. Що ж тепер буде?! Він уже думав, відпрацює повинність та й додому, до сім’ї… Ну, рочки два-три, не більше… А зараз…

Служба на флоті — двадцять п’ять років, як відомо. Як же вони там без нього? Хто годуватиме їх?..

Кузьма не хотів служити на флоті. Був він з діда-прадіда селянином і любив землю. Перетирати в зашкарублих від нелегкої селянської праці пальцях свіжозорану земельку, опускати зерно в її черево… Що може бути краще за це?!

Нехай і став він майстерним теслею, але завжди однозначно був людиною землі. Велика вода для нього — страховисько. Та й, крім того, нудить його нещадно від хитавиці… Жах, що з ним робилося, доки йшов сюди фрегат відкритим морем!!!

Отже, ніяк Кузьмі не можна у флот. Немає для нього доленьки гіршої, ніж хвилі борознити! Мила його душі доля — в землі борозни проорювати…

— Савєлов! Пішов! — проревів молодий лейтенант Аркадій Варсоноф’євич Мафусаїлов.

Саме його капітан другого рангу Львов, призначений командиром нового фрегата, поставив стежити за тим, щоб екіпаж «висповідався й отримав благословення» на флотську службу; корабель зовсім недавно влився у Чорноморську ескадру, і малодосвідчені здебільшого матроси відчайдушно потребували зміцнення духу…

Кузьма підхопився і пройшов до каюти капітана, де батечко сповідав майбутніх моряків.

Тесляр увійшов до капітанової каюти й побачив молодого священика років тридцяти. Дивився той привітно і з розумінням, як і личить святому отцеві.

— Проходь, сідай, Кузьма Савєлов, син Демида! Повідай, чим серце важке.

— А ви мене знаєте, отче?! — подивувався тесляр.

— Може, й знаю… — ухильно відповів священик. — Хто щиро молиться Господові, відомий слугам його.

Цей молодий отець мимоволі викликав довіру.

Не те що Лукавий попик з Покровки, отець Никифор, якого не тільки в їхньому селі, але й у всіх навколишніх поселеннях позаочі йменували не інакше як Лукавим. Не у значенні бісом, а саме лукавим. Та подейкували, що й у монастирі, де він перебував до того, як з’явився пастирем в Покровський прихід, за ним водилися грішки, не тільки з черницями з сусіднього жіночого монастиря, але й з мирянками з навколишніх сіл.

Несподівано навіть для себе самого Кузьма «на духу» виклав молодому священикові все. І про землю, і про сім’ю, і про хитавицю, і про долю гірку, що привела рязанського мужика в чорноморські степи…

Уважно вислухавши сповідь селянина, святий отець запитав раптом:

— А чи знаєш, Кузьмо, день який сьогодні?

— Як не знати! — пожвавішав мужик. — На Миколая Угодника у нас в Покровці завжди… Е-е-ех! — зітхнув тесляр тяжко й замовк. Знов зажурився, опустив голову долі. Згадалася йому рідна хатинка, яскраво вималювалася в уяві… Дружина, дітки, старенька-матуся, ПОЛЕ…

— Миколай тобі допоможе… — тихо мовив священик, і його ясні очі виблискували, чи то відображаючи вогники свічок іконостасу, чи то самі по собі. — Що бажано душі твоїй, яка настраждалася, те й збудеться. День такий сьогодні. Дива не обіцяю, проте обіцяному — бути… Кому з моряків найгірше, тому й підмога в цей день поспівала, той і врятований був. Силоміць людину на погибель в море тягнути — куди вже гірше. Тим паче на першому кораблі, що народжений в місті, яке прозвали…

Тихий голос отця стих, і мужик, боячись повірити власним вухам, поволі звів голову…

Очей таких Кузьма Савєлов ні до, ні опісля того ні в кого на всьому білому світі не бачив. Бездонно-сині, як ясне полуденне небо, вони сяяли, немов яскраві лампади, проте небесний вогонь цей не палив зовсім, а зігрівав змерзлу, зболілу душу…

— Не бійся, сину мій. Все буде добре. Море відпускає тебе додому. Вільну тобі дає.

— Скажи, отче, як тебе звуть? — майже нечутно, одними губами, запитав селянин. — За кого молитися мені, кому подяку складати…

— Молитися Господеві нашому Всевишньому треба. Всі дари від нього, воістину. Ми лише сподвижники… А мене пам’ятай… як отця Миколая. Йди з миром, сину божий. Віруй в небесного Творця нашого й пам’ятай, що щирі молитви Небеса чують.

— Небеса чують… — луною повторив заворожений Кузьма.

— І відповідають істинно страждаючим… З Богом, майстре. Амінь.

Сонячноокий священик перехрестив Кузьму. Підневільний моряк, ревно повторивши хресне знамення, поклонився в пояс, приклався до руки отця і мовчки, затамувавши подих, навшпиньках вийшов з капітанової каюти.

… Корабельного теслю Савелова викликав до себе командир «Святого Миколая» за тиждень після візиту священика.

— Кузьма! Дійшла тут до нас грамота від твого пана Павла Андріїча Троєцького… — Михайло Іванович помовчав. — Вільну тобі пан дає! І земельки… Чого б це, га?

— Не можу знать, пане капітане другого рангу! — за статутом відрапортував Кузьма.

Львов ще помовчав, уважно вивчаючи матроса, який витягнувся по швах.

— Гаразд! Успіху тобі! Йди…

— Дуже вам вдячний, пане капітане другого рангу!

Душа корабельного теслі, який раптово чудесним чином перетворився на землероба, тріумфувала. Не обдурив дивний батечко, і справді воля прийшла! ВОЛЯ!!!

Питання, як молодий священик міг дізнатися про наміри пана, Кузьма собі не ставив. Небеса чують щирі молитви… І відповідають! Тому тепер усі помисли мужика були про ЗЕМЛЮ, яка, стомившися без турботи, кликала його додому тихим і рідним голоском.

Не всім випадає любити море… Не всім Творець дарує таке щастя. Кузьмі ось — доля залишатися на березі. Хто щиро прохає — неодмінно отримує. Амінь.

… Наприкінці вересня корабель, названий на честь Миколая Угодника, зі встановленими щоглами й бушпритом, на камелях прибуксирували до Очакова, для подальшої добудови й озброєння артилерією. Звідти 29 листопада 1790 року, прибув він своїм ходом до Севастополя. Де наприкінці осені під командуванням капітана другого рангу Михайла Львова й почалася флотська служба першого корабля, народженого на верфі в місті, нареченому ім’ям цього ж Святого.



***

— Годі тобі!.. — відмахнувся від кока Юрій. — Завжди ти перебільшуєш!

Містечко на перший погляд було так собі. Нічого надпримітного. Місто як місто. Невже це — центр суднобудування півдня колишнього СРСР? У минулому, знову ж таки!..

— А ось ще анекдот! — Іванов закурив і обернувся до своїх супутників. — «Дочка скаржиться матері: — Мамо, здається, я вагітна! — «Чому ти так думаєш? Де, цікаво, була в цей час твоя голова?» — Не пам’ятаю! Здається під кермом!»

Аудиторія вибухнула дружним реготом. Особливо, нечисленна жіноча її частина…

Вони йшли головною вулицею міста; подібно до московського Арбату, була вона пішохідною. Народ енергійно снував нею туди-сюди.

— Онде барчик цікавий, — повідомив кок, указуючи на склопластикову прибудову на розі будівлі. Споруда була прикрашена розфарбованим під камуфляж муляжем авіаційної бомби й дівчинкою в стилізований військовій формі часів Великої Вітчизняної, але в дуж-же коротесенькій спідниці!

— Зайдемо? — з надією спитав Вітька.

— На зворотному шляху! — відрубав перший механік. — Ходімо далі!

Завантаження вже скінчилося, і Дракон відпустив їх у звільнення на берег, заздалегідь попередивши властивим йому менторським тоном, щоб не надумали «влипати в різні неприємності»… Інакше «на судно навіть не повертайтеся!»

— Ну може, хоч в намет заскочимо, свіженьким «Янтарем» підзаправимося? — з придихом запитав Іванов, широким жестом вказуючи на пивний заклад, що знаходився посеред пішохідної мостової вулиці.

Намет із загостреним дахом, розписаний яскравими лейблами легендарного Миколаївського пивзаводу «Янтар», що нині входить до структури європейського концерну «Сан-Інтербрю», гостинно прочинив отвір входу. Там, у теплій затишній напівтемряві, заклично й принадно мерехтіли ряди пляшок, що підсвічувалися лампочками барної стійки. «Біле», «Багряне», «БілаНіч», «Янтар» — преміум, темний, міцний та світлий, відновлений «Чорний Принц», не кажучи вже про обов’язкове «Чернігівське» — світле, міцне, темне та преміум — щонайповніший комплект пивних радощів був у фірмовій точці пивного гіганта. На мить здалося навіть, що там, на полицях, стрункими рядками вишикувалися пляшки з легендарними сортами миколаївського пива минулих уже часів: «Фаворит», «Особливе», «Вечірній Миколаїв», «Веселий Роджер», «Оксамитове», «Гетьман» і часів позаминулих — «Українське» перших років незалежності та «Жигулівське» радянської доби…

Застигнувши при вході до цього «палацу» насолоди, Вітька дивився на супутників з торжеством, ніби чарівник, що помахом руки викликав з небуття всі ці хмільні скарби.

Чіф глянув на кока не менш виразно.

— «Оболонь» краще! — безапеляційно заявив він. — З українських — найправильніше пиво.

— Нахабна брехня! — заволав ображений до глибини душі Іванов. — Це було давно й неправда! А в Миколаєві як варили добре пиво, так і досі варять…

— А мені «Живчик» оболонський подобається, — заявив старший моторист Вовчик Абеленцев, єдиний в екіпажі непитущий. — І мінералка в «Оболоні» смачна…

Під акомпанемент диспуту на тему пивних та інших смаків, моряки з «Андрія Голубева» | пройшли ще з півкварталу.

— А, до речі, он там, — невгамовний корабельний кухар раптом різко змінив тему і махнув рукою вліво, — миколаївці недавно поставили пам’ятник Миколаю-Чудотворцю… З-поміж іншого, покровителя моряків, — багатозначно додав він. — Ходімо подивимося?..

Протестів ця пропозиція ні в кого не викликала. Навіть у чіфа.

Тільки непитущий Абелєнцев запитав, ні до кого зокрема не звертаючись:

— Блін, а хіба ж можна ставити пам’ятники не реальним, а вигаданим особам?

— Ну, це як подивитися, — сказав раптом Сергій Стульник, третій помічник капітана. — Де вигадане, а де справжнє. Якщо безліч людей у щось або в когось вірять, напевно, це | неспроста? Казка — брехня, та в ній…

— Щодо цього святого, я десь читав, що якраз він був цілком реальною людиною, — повідомив чіф. — Християнський священик, здається… І діяннями своїми заслужив таку величезну славу, що дотепер пам’ятають його… Дива творив насправді, людям допомагаючи.

— Невже? Ну-ну, — скептично прокоментував кок. — Шкода, що в наш час чудеса тільки в кіно бувають. А в житті хіба що з перепою привидітися можуть!

— От-от, жива людина! І взагалі, я вірю, що в основі будь-якої легенди лежать якісь реальні події й факти, — переконано гнув свою лінію категоричний, як завжди, Стульник. — Диму без вогню не буває! Просто не вся інформація стає широковідомою. Але щось просочується, і народжується міф… Причому, цілком можливо, насправді істина куди крутіша і фантастичніша, ніж ми думаємо. У Всесвіті ІСНУЄ не тільки те, що бачать наші очі і що ми можемо помацати руками…

… Вони піднялися сходами між двох битих життям левів з білого мармуру.

— До речі, — перебивши балакучого штурмана, з натхненням повідомив Іванов, — є про них місцева легенда! Ці леви прокинуться, коли між ними пройде незаймана дівчина старша за вісімнадцять років!

— Ха! Цікаво, який факт лежить в основі цього міфу… — прокоментував старший механік.

— І що? Давно вони тут чекають? — поцікавилася, ніби між іншим, буфетниця Тетяна, володарка «найбільшого в СНД заду», за визначенням того ж кока.

— Таню! Якщо за їхнє виховання візьмешся особисто ти, думаю, все налагодиться! — запевнив її невгамовний кок, обіймаючи за плечі.

— Здохни! — від щирого серця побажало йому буфетниця, скидаючи кухарську «клешню» зі свого пухкого плеча.

… Але Юрко їх вже не чув.

Його немовби магнітом потягнуло геть, геть від міщанства й суєти… Вабило його в глиб скверу, утвореного високими старими капітанами. До пам’ятника, що височів у центрі широкої алеї.

На паралелепіпеді чорного мармуру здіймалася закутана у безформний балахон фігура бородатого чоловіка з книжкою в руці…

Юрко оторопів!

З постаменту на нього дивився не хто інший, як його позавчорашній співбесідник. Той самий тальман, з яким хлопець розмовляв і пив каву з коньяком у курилці, а потім вештався у пошуках його по всьому кораблю…

Той самий!!!

Юрко не міг помилитися. Обличчя нещодавнього співбесідника вкарбувалося в пам’ять якнайміцніше.

З відкритим ротом застиг матрос перед пам’ятником і відверто вирячився на нього.

— Юрок! Ти ніби НЛО побачив! — обійняв його за плечі Вітька. — Що трапилося?

Ні слова не кажучи, Юрко скинув з плеча руку кухаря і побіг до краю скверу. Туди, де виднівся квітковий риночок.

Повернувся матрос з букетом гладіолусів. Від хвилювання прискорено дихаючи, поклав квіти до квадратного постаменту… на гранях його було висічено: «МИКОЛАЇВЦІ СВЯТИТЕЛЮ МИКОЛАЮ ЧУДОТВОРЦЮ».

А зверху Юрко приладнав бейджик. Той самий, який (хлопець спеціально дізнавався!) виявився чомусь зайвим у «судновій канцелярії». Ну не було одинадцятого відвідувача на борту! Десятеро їх було зареєстровано 19 грудня. Рівно десять…

Юрко раптом похитнувся. Гаряча хвиля Ударила в голову.

Мармуровий святий підморгнув?!

Чи йому це тільки здалося?..

Як би там не було, бейджик він знову забрав. Заховав у внутрішню кишеню, ближче до серця. Чомусь з цієї хвилини моряк свято впевнився, що поки у нього є «документ» незареєстрованого Візитера № 11, нічого поганого з ним не трапиться.

Нез’ясовним чином Юрко знав напевно, що найстрашніший день його життя залишився позаду. У нього дійсно все буде в/повному порядку. Тому що й він тепер, можна сказати, один з миколаївців…
м. Миколаїв, грудень 2005 року від Р.Х.
Особлива гаряча подяка за поміч у написанні, фактично співавторові — Андрію Синенкові, який відстояв не одну тальманську вахту на крижаному вітрі, під дощем та снігом…

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка