Слова 46 важучими, як слово



Сторінка12/13
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.69 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Юрій Гельман
ЕНДШПІЛЬ АДМІРАЛА

Сонце, наче руда кішка, неквапливо вмивалося кошлатими лапами хмар. Спекотне липневе місто, притулившись боками до річки, важко дихало асфальтово-бетонними грудьми бульвару. Було гучно й людно. Численні літні кафе, штовхаючись різнобарвними грибами парасольок, безвідмовно напували всіх охочих. Звідусіль гриміли примітивні радіо-хіти сезону. Народ пив воду й пиво і не хотів розходитися по домівках — задушливих квартирах, де навіть телевізори гріли повітря.

Вечоріло. Легкі коливання гарячого повітря раз у раз приносили через річку з парку «Перемога» нові звуки — там відкрилася дискотека. Колесо огляду, що в народі завжди називають «чортовим», позначилося в західному небі різнобарвним контуром з лампочок, що весело моргали.

І раптом якось враз потьмяніло небо, закрасилося в інші, холоднуваті тони. Це з півдня, з боку моря, тяглася до міста велика кучерява хмара. Багряна, повновісна, з золотавою облямівкою по краях, пробита наскрізь бронзовогарячим лезом сонця, що заходило, вона була схожа на мішок за спиною Санта-Клауса, з якого на притихле місто сипалися не по сезону іскристі подарункові блискітки заходу.

О пів на дев’яту Костя вийшов із шахового клубу. У його сірих очах хлюпалася розгубленість. Може, це були сльози? Ні, батько давно навчив хлопчика мужньо ставитися до невдач, переживати поразки. «Зрозумій, — казав батько, — немає шахістів, які виграють завжди. Це закон. Просто треба пам’ятати про це і не засмучуватися».

Батько завжди мав рацію. Після того, як це сталося з матір’ю, батько став для Кості всім, чим тільки міг — нянькою, учителем, другом. Він багато працював, іноді в нічну зміну, але все-таки знаходив час готувати їжу та гуляти з сином. І ще — привчав Костю до самостійності. «Чоловік повинен уміти все, — казав батько, — і ґудзик пришити, і зварити борщ, і полагодити стілець, і випрати білизну». До одинадцяти років Костя навчився багато чому. Він любив батька й не міг ставитися до його науки легковажно.

Одне тільки було погано: батько почав випивати.

— Не треба, тату, — казав йому син. — Мені це не подобається.

— Розумієш, — відповідав батько, — мені дуже зле без мами…

Костя розумів. Він добре вчився, він непогано грав у шахи. Він не хотів підводити батька, до якого сильно прив’язався за останні три роки.

І ось тепер, вийшовши з шахового клуба, він раптом зрозумів, що назріває катастрофа. Тут проходив міський турнір серед юнаків. Костя, якому тільки нещодавно виповнилося одинадцять років, був наймолодший з учасників. До нього ставилися зверхньо, не брали в розрахунок. Він відчував на собі поблажливі погляди й злився від цього. Хоч і не показував нікому те, що діялося в його душі. Він просто грав. Грав у повну силу. Грав так, як умів.

І — дивна справа — хлопчик, якого ніхто не сприймав усерйоз, ішов по турніру як тріумфатор. Він виграв у восьмикласника Титова, змусив капітулювати Шиманського, якому програвав раніше. Ще зіграв у нічию з Еким’яном і Зубовим. Програвши одну партію, потім знову виграв. До останнього туру в Кості було усього на півочка менше, ніж у лідера.

— Тату, якщо я виграю турнір, ти не будеш більше пити горілку? — запитав Костя в батька кілька днів тому.

— Обіцяю, — запевнив батько і сумно посміхнувся.

А сьогодні вранці він виїхав на здачу якогось важливого об’єкта.

— Мене не буде два дні, — сказав на прощання. — Їжа в холодильнику, голова на плечах. Ну, сину, будь молодцем, не здавайся!

— Я не здамся, тату, — відповів Костя, цілуючи батька в чисто виголену щоку.

… Він пройшов до парапету, сів на гарячу гранітну плиту, поклав поруч свою шахівницю, у якій, весело штовхаючись, перекочувалися фігури. Потім звісив ноги над обривом і став дивитися на міст. Уже гірлянда ліхтарів перекинулася в сутінку з одного берега на інший, уже машини й тролейбуси нишпорили фарами по асфальту, а Костя все сидів на гранітній плиті, майже не ворушачись, як статуя.

За його спиною ще горіли вікна шахового клубу — одноповерхового будинку, побудованого півтора сторіччя тому. Колись тут був ресторан, у якому ті, хто прогулювалися бульваром, могли посидіти за столиками, поїсти й послухати музику. Оркестр у красивих уніформах, що розташовувався на відкритому майданчику, награвав вальси й мазурки тих років. Публіка чинно прогулювалася, хтось танцював, хтось, напевне, освідчувався в коханні. Потім, набагато пізніше, поруч з рестораном було побудовано ротонду. Тоді, коли випадала погана погода, музиканти перебиралися під навіс.

Це було улюблене місце відпочинку городян. Таким воно, утім, і залишилося, хоча, крім самого будинку, не збереглося нічого. Але була якась аура, був таємничий магнетизм, що не ослаб за довгі роки, не убитий ані війнами, ані революціями, ані перебудовою.

Костя відклав останню партію з турами й різнопольними слонами, в якій у його суперника був зайвий пішак. Якби не він, якби не цей маленький чорний солдатик, що сміливо дійшов до третьої горизонталі, — він міг розраховувати на нічию при дограванні. Але тепер… Тепер усе зводилося нанівець, і усвідомлення власної безпорадності гнітило хлопчика.

Уже зовсім стемніло. Згасли вікна шахового клубу, і сторож замкнув двері з середини. Спорожнів бульвар. Останній радіоприймач в останньому відкритому кафе замовчав, нарешті, як убитий комар. Стало тихо й самотньо.

Костя зліз з парапету, озирнувся навколо. Нікого ніде не було. По трьох перекособочених сходинках він піднявся на майданчик ротонди, де тьмяно горіла одна єдина лампочка. У хиткому конусі світла стояла старенька лава. Хлопчик улаштувався на ній, розкрив дошку і неквапливо розставив фігури у відкладеній позиції.

Ледь хлюпала ріка десь унизу. Спорожнів міст, полегшено зітхаючи. На сході зійшов місяць — як чисто вимита тарілка.

— Що ти тут робиш, хлопчику? — раптом почув Костя зовсім поруч.

Здригнувшись, він підняв голову. Неподалік стояв високий чоловік у військово-морському кітелі. Широка борода з рівною сивою доріжкою посередині акуратно лежала на його грудях, ледь прикриваючи срібний хрест біля коміра. Щось знайоме було в рисах цієї людини. Але Костя не міг згадати, де бачив його раніше.

— Я… — сказав він боязко. — У мене зранку догравання, а вдома все рівно нікого нема.

— Ти сирота?

— У мене є батько, — відповів Костя, — але він у відрядженні.

— І ти вирішив провести тут усю ніч? І не боїшся?

Костя знизав плечима. Тільки тепер він зрозумів, що краще було б, справді, виїхати додому, коли ще було світло.

— Не бійся, — сказав незнайомець. — Зараз підійдуть мої приятелі, і ніхто не посміє тебе скривдити. Ти можеш залишитися, якщо не заважатимеш нам.

— А що ви будете робити?

— У нас відбудеться військова рада.

— Я не заважатиму, — підтвердив Костя. — Тільки посиджу збоку.

І тут він побачив, як з темряви в ротонду піднімаються четверо чоловіків. Усі вони були у військовій формі. Тільки не сучасній, а якійсь стародавній, баченій раніше тільки на картинках.

Один з них, який чомусь здався Кості головним, на голові носив невелику білу перуку з завитками над вухами. На витягнутому обличчі з високим чолом виділялися виразні розумні очі. Хлопчикові навіть здалося, що цей чоловік не може бути військовим, тому що занадто теплим і привітним був його погляд. І тільки кітель з коміром-стійкою, що був розшитий золотою ниткою, та численні зоряні ордени, які прикрашали груди, викривали в цій людині військового.

У другого було ледь одутле, гладке обличчя, опущені до низу куточки губ і гострозорий наставницький погляд. Він теж був у стародавньому кітелі, але іншого крою — з величезними еполетами, але без особливих витребеньок та прикрас.

Третій був сухорлявий і вилицюватий. На ньому був чорний мундир і кашкет з коротким, майже стоячим козирком. Вуса строгою щіточкою й орлиний погляд видавали в ньому людину сувору і цілеспрямовану.

І, нарешті, четвертий з чоловіків був явно молодший за інших, вигляд мав відважний, гусарський, хоча на ньому, як і на решті, бездоганно сиділа військово-морська форма.

І раптом Костя зрозумів, кого бачить перед собою. Зрозумів і жахнувся. Зрозумів і обімлів. Це ж були російські адмірали, чиї вольові погруддя давно прикрашали фасад Миколаївського музею суднобудування і флоту! Не кам’яні — живі! Той, у сивій перуці, не хто інший, як Ушаков. Другий був Лазарєв. Кашкет і вуса носив Нахімов. Наймолодший був Корнілов. А той, з великою бородою, що з’явився першим, — так це ж сам адмірал Макаров!

«Ну й справи! Нічого собі!» — промайнуло в голові хлопчика.

Він переводив захоплений погляд з одного легендарного героя на іншого, і вже тепер розумів: якщо завтра комусь здумає розповісти про свою пригоду, то неодмінно буде звинувачений у неправді й висміяний. І він твердо вирішив тримати язика за зубами.

— Степан Осипович, — раптом запитав Нахімов, суворо глянувши на Костю, — а мальчик нам не помешает?

— Ему, Павел Степанович, все равно некуда идти, — відповів Макаров. — К тому же, господа, я обещал малышу, что наше с вами присутствие станет порукой в его безопасности.

— Что ж, — помізкувавши, сказав Ушаков, пильно дивлячись на Костю, — мальчишка, кажется, смышленый и мешать нам не будет. Как тебя зовут, отрок?

— Константин, — несподівано для самого себе відповів Костя.

— Хорошее имя, твердое, — помітив Корнілов. Він підійшов до хлопчика й поклав руку йому на плече. — Малыш и прислужить может, ежели понадобится.

— Конечно, понадобится! — сказав Лазарев. — Жара-то какая! Ну-ка, дружок, сходи в ресторацию да принеси нам чего-нибудь прохладительного.

— А это куда? — здивовано запитав Костя. — Да вот же, сюда, — сказав Корнілов, указуючи на будинок шахового клубу.

— Так это же… — почав було Костя і раптом побачив, що вікна клубу залиті яскравим світлом.

— Там вестовой у входа, — продовжив Корнілов. — Скажешь, чтоб вынес тебе воды для адмиралов. Он знает.

— Слушаюсь! — вирвалося в Кості, і він кинувся виконувати наказ.

— Ну, что, господа, — сказав Ушаков, — начнем?

— Пожалуй, пора, — відповіли усі разом.

— А вот, кстати, шахматная доска, — вигукнув Нахімов. — На ней и разберем все маневры. Степан Осипович, не возражаете?

— Отнюдь, — відповів Макаров.

Через кілька хвилин повернувся Костя. У плетеному кошику, що він приніс, дзенькотіли пляшки з водою і кілька склянок. Адмірали стояли навколо лави, пильно дивлячись на шахівницю. На ній, як і раніше, була розставлена позиція відкладеної хлопчиком партії.

— А вот и живительная влага, господа! — вигукнув Корнілов. — От имени всех выражаю тебе, Константин, благодарность.

— Не за что, — відповів той.

— И ты бери, — по-батьківськи сказав Лазарев. — Небось, в горле пересохло?

— Спасибо, — відповів Костя і, узявши пляшку з кошика, причаївся в тіні.

— Ну, что, Михаил Петрович, — сказав Ушаков, звертаючись до Лазарева, — начинайте.

— С вашего позволения, разбор проведут Павел Степанович с Владимиром Алексеевичем, — відповів Лазарев.

— Не возражаю, — погодився Ушаков і присів на край лави.

— Что ж, господа, — почав Нахімов, знімаючи кашкет і витираючи хусточкою піт з чола, — прежде всего нам хочется послушать доклад адмирала Макарова.

— Как вы знаете, господа, — почав Макаров, відкашлявшись, — я был назначен командующим Тихоокеанским флотом. Японцы тогда были очень сильны, и наш флот, равно как и гарнизоны на берегу, претерпевали большие трудности. В конце февраля девятьсот четвертого года прибыл я в Порт-Артур. И знаете, что сразу бросилось в глаза? Безысходность в поведении боевых офицеров. Да, господа, представьте себе, это было так. Уж не знаю, почему, но настроение во флоте было ужасным. Впрочем, простая человеческая психология: когда тебе противостоят силы превосходящие, не каждый способен найти в себе мужество сопротивляться с достоинством.

— Однако же есть немало и обратных примеров, — зауважив Лазарев. — Впрочем, прошу прощения, что перебиваю вас. Продолжайте.

— Да, так вот, — продовжував адмірал Макаров, — когда я прибыл в Порт-Артур, только генерал Кондратенко, руководивший сухопутной обороной города, проявлял должный энтузиазм. В остальных же офицерах я обнаружил полную апатию и страх. Как вы думаете, господа адмиралы, мог ли я в такой ситуации оставаться безучастным, мог ли пойти на поводу у всеобщего настроения? Конечно же, нет! Познакомившись с ситуацией, я тут же сделал ряд перестановок в командном составе кораблей. Но, к сожалению, дело было давно запущено. Вот почему, господа, я принял единственно правильное, на мой взгляд, решение — выходить на разведку в открытое море, вне зависимости от того, что подумают об этом японцы. Они, конечно, в эти дни находились в сильной ажитации. Накануне, как вы знаете, был затоплен крейсер «Варяг» под командой Руднева, и японцы полагали, что теперь-то нас можно будет взять голыми руками. В заливе Бохайвань, на берегу которого стоит Порт-Артур, они не решились, впрочем, выставить свой флот, чтобы закрыть нашим кораблям выход в открытое море. Этим обстоятельством я и решил воспользоваться. Тридцать первого марта на броненосце «Петропавловск» в сопровождении двух канонерок я вышел в залив. Погода стояла прескверная. Волнение было на пять баллов, но ветер с востока крепчал, так что, во избежание сильной бортовой качки, приходилось держаться ближе к корейским берегам. Поначалу мы прошли к острову Синмидо, где, по данным разведки, наблюдалась какая-то активность японцев. Там ничего не обнаружили. Затем взяли курс на юг. На выходе из залива, милях в четырех от нас, увидели шесть дымов. Это была японская эскадра. В наши планы пока не входило вступать в бой. Во-первых, были слишком неравными силы. Во-вторых, и это главное, я еще не полностью знал возможности корабля. Мы приняли решение развернуться и пройти в виду неприятеля милю-другую, а затем вернуться на базу. Японцы заметили нас. Они предприняли попытку приблизиться, но, очевидно, тоже не готовы были к сражению, вот почему спокойно позволили нам уйти.

Адмірал Макаров замовчав. Було видно, що подальші спогади завдають йому біль.

— Что же было дальше? — холодно запитав Нахімов.

— Дальше вы сами знаєте, Павел Степанович, — відповів Макаров, надпиваючи воду зі склянки. — Мне трудно об этом говорить.

— И все же, извольте рассказать о событиях этого дня до конца, — наполягав Нахімов.

— Дальше… — Адмірал Макаров тяжко зітхнув, обвів поглядом присутніх. — Дальше, у входа в залив, мой эскадренный броненосец подорвался на мине. Скорее всего, это была связка японских мин, потому что пробоина выявилась чересчур большой, и корабль в считанные минуты стал погружаться. Мы не могли спастись…

— А что канонерки? — запитав Коршлов.

— Они не могли подойти близко, потому что от детонации начали взрываться арсеналы «Петропавловска», а это грозило гибелью для всех. Все было кончено очень быстро. Команда даже не успела спустить на воду ни одного спасательного баркаса. До последней секунды я стоял на капитанском мостике. Рядом со мной постоянно находился господин Верещагин. «Вы умеете плавать?» — спросил он меня. Я ответил, что в такой холодной воде и при таком волнении даже самый лучший пловец может продержаться лишь несколько минут. «Жаль, — сказал он, потом добавил: — Море — не самая худшая могила для моряка. Прощайте». Мы обнялись. Потом раздался еще один взрыв, и корабля не стало. Взрывной волной меня отбросило на несколько метров и швырнуло в ледяную воду. Я пытался разглядеть рядом хоть кого-нибудь, но тщетно. Затем ноги мои свело судорогой, и… все, господа, это все, что я могу рассказать.

— А что было потом с Порт-Артуром? — запитав адмірал Ушаков після паузи.

— Узнав о том, что командующий флотом погиб, японцы осмелели и почти беспрепятственно вошли в залив Бохайванъ. Затем началась длительная и кровопролитная оборона крепости. Русские войска под руководством генерала Кондратенко героически сражались на подступах к Порт-Артуру. За несколько месяцев боев они выдержали четыре сильнейших штурма. Увы, после гибели Кондратенко крепость была сдана противнику генералом Стесселем, — сказав Макаров.

— Который был приговорен военным судом к смертной казни, но помилован царем, — додав Корнілов.

— Да, — протягнув Лазарев, — довольно безрадостная картина.

— Вы только не обижайтесь, Степан Осипович, — сказав Нахімов, — но скажите, вы считаете себя героем?

— Люди — как спички в коробке: для каждого свой черед вспыхнуть и сгореть, — зі смутком у голосі відповів Макаров.

— Э, не скажите, дорогой мой! — заперечив Нахімов. — Люди вашего уровня и ранга не должны сгорать просто так, ни за грош. Это наше общее мнение. Ведь правда, господа адмиралы?

— Я, господа, выполнял свой долг, — сказав Макаров.

— Выполняя свой долг, вы потеряли чувство ответственности перед Родиной. Долг и ответственность, мой друг, это, как ни странно, разные вещи, — хмуро сказав Нахімов. — Никто из нас не умаляет ваших прежних заслуг перед Отечеством. Но неужели была в том такая острая необходимость, чтобы вы сами, адмирал флота, выходили в море? Вы подвергли себя опасности. Причем, сделали это опрометчиво и, простите, необдуманно.

— Я хотел личным примером…

— Личный пример, говорите? И чего вы добились этим? Ваша гибель предопределила исход войны, господин адмирал!

— Не надо уж так строго, Павел Степанович, — сказав Ушаков. — Вы и сами-то на Малаховом кургане от пуль не уклонялись. Тоже личный пример показывали.

Нахімов кивнув головою і замовк. Настала пауза.

Адмірал Макаров дістав з кишені хусточку й промокнув зіпріле чоло. По його обличчю було видно, що він згоден з усіма твердими доказами Нахімова.

— Подойдите, пожалуйста, Степан Осипович, — покликав Лазарев. — Посмотрите-ка на шахматную доску.

Макаров підійшов до лави. На дошці Корнілов і Нахімов пересували фігури.

— Вот, смотрите, — сказав Корнілов, — это — ваш броненосец, это — две канонерки. А вот здесь вы увидели японскую эскадру. Так?

— Так, — погодився Макаров.

— Теперь вот что, — продовжував Корнілов, — вы шли курсом на зюйд мимо острова Чходо, а затем повернули на вест и стали возвращаться, так?

Макаров хмуро кивнув.

— Японская эскадра вас не преследовала, так?

— Да.


— Тогда почему же вам, опытному моряку, не пришло в голову проложить обратный курс по собственным следам? Или вы не знали, что в заливе плавает полно японских мин?

Макаров мовчав, нервово покусуючи вуса.

— Вот как вам необходимо было маневрировать, — сказав Нахімов, підтверджуючи слова Корнілова, і став пересувати фігури на шахівниці. — Вот здесь вы разворачиваетесь, вот так уходите. Все. Тем самым вы сберегли бы себя для Родины, господин адмирал.

— Благодарю вас, господа, — глухо сказав Макаров. — Но теперь уж ничего не исправить.

— Да, историю переписать невозможно, — підсумував Ушаков.

— Однако я слышал, что в современности находятся некие силы, которые хотят определенные события прошлого в ином свете показать, — сказав Лазарев.

— Нас с вами это не касается? — запитав Нахімов, насупивши брови.

— Ни в коей мере. Наше место в истории государства незыблемо! — відповів Лазарев.

— Ну, а в остальном — Бог судья, — узагальнив адмірал Ушаков.

— Кстати, господа, — помітив Корнілов, — скоро светать начнет. Нам пора заканчивать совет.

— Что ж, — сказав адмірал Лазарев, — мы, с вами неплохо провели время. Пора, так сказать, по домам. А где, друзья мои, этот мальчишка?

— Да вот он, здесь, — відгукнувся Корнілов. — Мужественно просидел с нами всю ночь.

— Эй, Константин, — покликав Нахімов, — подойди-ка.

Хлопчик, у якого сну не було в жодному оці, наблизився до адмірала. Той, як і раніше, здавався йому суворим і неприступним. Навіть якусь образу Костя почував у душі. За адмірала Макарова, якого так лаяв Нахімов.

— Голодный? — запитав Павло Степанович по-батьківськи.

— Есть немного, — боязко відповів Костя. Адмірал вийняв з кишені кітеля два яблука і простягнув хлопчикові.

— Ешь, — сказав з теплотою в голосі, — тебе нужнее.

— Спасибо, — відповів Костя.

— Шахматы не потеряй, — сказав на прощання Корнілов.

— Не потеряю. У меня скоро доигрывание, я тут подожду, пока клуб откроется, — сказав він, оглядаючись. — А вы часто сюда приходите?

І коли Костя повернувся до співрозмовників, нікого поруч вже не було. Тільки голос адмірала Макарова з темряви пролунав, як напуття.

— Жизнь в равной степени состоит из удачи разочарований. Следует только помнить о том, что рано или поздно всему приходит конец, — сказав цей голос, і все навколо стихло.

Костя встав з лави, оглянувся ще раз. Бульвар був порожнім. Хлопчик пройшов до пам’ятника. Адмірал стояв на постаменті, спрямувавши свій сумний погляд на схід. Там посвітлішало небо, порожевіли хмари. Десь неподалік з відкритого вікна став нервово «пікати» будильник — голосно так, на всю вулицю. Прокидалося місто, жадібно вдихаючи обпаленими грудьми ранкову прохолоду — недовгу й тому ще більш бажану.

Костя повернувся до лави, кинув розсіяний погляд на шахівницю. Час для нього затаївся, перестав шелестіти крилами невблаганних хвилин, застиг — начебто запечатаний до конверта з позначкою «до запитання». І раптом хлопчик зрозумів, що бачить наперед усі ходи свого успішного догравання. Це були ті ходи, що показав щойно Нахімов, пересуваючи фігури. Це був ендшпіль адмірала Макарова, який Степан Осипович сто років тому зіграв неправильно…

… О десятій годині ранку він уже повернувся додому. Відкривши двері, Костя побачив батька.

— Татку, ти повернувся! — вигукнув він. — А я у відкладеній партії зіграв внічию і розділив перше місце з Шиманським!

— Який ти в мене молодець! — сказав батько, обіймаючи сина. — Я вірив у твою перемогу.

Костя звільнився з обіймів батька, прислухався. На кухні хтось дзенькнув посудом. Хлопчик глянув на батька.

— Бабуся приїхала? — запитав він.

— Ні, — відповів батько. — Розумієш, я давно хотів тебе познайомити…

У цей час у вітальню ввійшла жінка. На ній був мамин фартух. Зупинившись, вона притулилася до стіни.

— Це тітка Галя, — сказав батько, якось винувато розводячи руками.

— Здрастуй, Костику, — сказала жінка й усміхнулася. — Будемо дружити?

— Не знаю, — буркнув хлопчик, не зводячи очей з фартуха.

Він підійшов до батька, пригорнувся до нього і заглянув у вічі.

— Ти дотримаєш слова? — запитав якось по-особливому строго.

— Тепер так, — відповів батько й обійняв сина. — Пропоную після сніданку піти погуляти всім разом. Ми давно не були на бульварі імені адмірала Макарова.

Костя здригнувся і посміхнувся своїм спогадам.


м. Миколаїв, січень 2006 р.
Олександр Кудрявцев
ТРІЩИНА

Тріщина вперше заявила про себе в ту саму мить, коли мені подзвонила Галинка, щоб швиденько продиктувати маленького нехитрого вірша. Вірш називався «Бездиханна Мрія». Це був текст пісні. Галинка попросила віднести текст на студію «Ольвія-Рекордз», що знаходилася у Палаці творчості учнів. Її начальник був дуже суворий і десятихвилинну відлучку міг розцінити, як привід до звільнення. У студії з середини липня працював над своїм новим альбомом Сергій Лавочкін. Текст треба було передати людям із його команди.

Лавочкін був нашим земляком-миколаївцем. Перший же магнітоальбом підніс його на музичний Олімп, і протягом останніх півтора року «земеля» жодного разу не опускався нижче третьої сходинки в численних рейтингах популярності. На початку весни Сергій Лавочкін отримав гран-прі «Санкт-Петербурзької відлиги» — вищу музичну нагороду на просторах колишнього «непорушного», російськомовний варіант «Греммі».

Становище напівбога естради змусило його розпрощатися з осілістю і кочувати з міста до міста. Рішення на якийсь час осісти на історичній батьківщині виникло у співака, очевидно, з міркувань фінансового характеру: запис альбому в нашому місті коштував набагато дешевше, ніж у студіях братерської, у минулому, республіки.

Літнього віку вахтерка, яка сиділа при вході до Палацу творчості учнів й ретельно просвічувала всі дитячі таланти, які входили в цю кузню, двічі пояснила, майже розжувала, у який бік мені слід іти і як високо треба підніматися. Але навіть після цього знайти студію я не зміг.

Я піднявся на четвертий поверх, де, за словами вахтерки, розміщалася «Ольвія-Рекордз». Здивовано озираючись, знизав плечима: у який із трьох коридорів потрібно було звертати, я встиг забути.

Діставши сигарету, я чиркнув сірником і жадібно затягся. Перегнувшись через поручні, взявся розглядати сходовий майданчик поверхом нижче. На моєму лиці застиг безтурботний вираз, начебто в Палац творчості зайшов я виключно для того, щоб оцінити внутрішнє оздоблення цього шедевра соціалістичного кубізму. Це скидалося на якусь дивовижну гру, у якій моя байдужість повинна була обдурити тих, хто не бажав, щоб я передав продиктований Галею текст. Мнимі недоброзичливці втратять пильність, і в особі старої жирної балерини, піонера-переростка або похмільного худрука, які знають, де знаходиться триклята студія, з’явиться моє рятування-спасіння.

Я продумав дальший сценарій: знайду Лавочкіна й особисто, хоч би як там не шипіли й лили жовч підмайстри, передам йому списаний моїм рівним почерком аркуш. Я бачив кожну деталь: цілеспрямовано ступну вперед, стисну його долоню в нахабному рукостисканні і з апломбом представлюся: «Олександр Берсенев».

Сигарета зотліла до фільтра, але ніхто так і не матеріалізувався на сходовому майданчику. Я підкурив наступну. Недокурок, на зло демонові «совкових» лабіринтів, втиснув у діру, що світила цнотливо-білим поролоном, вирізану на спинці незручного коричневого крісельця.

Діставши з кишені текст, я уважно його прочитав. Він мені не сподобався: кілька слів були підібрані невдало, у двох місцях страждала рима, в одному — порушувався розмір. У мене в голові виник злочинний, навіть трохи блюзнірський задум — піддати текст виправленню. Гіршим від цього він не стане — друзі вважали мене талановитим поетом.

Захоплено підшукуючи синонім до слова «засмутитися», я не помітив як до мене підійшли. І тільки тінь, що впала на аркуш, змусила мене обернутися.

За моєю спиною стояв Сергій Лавочкін. Він ніяково м’яв у долоні свої повні губи. Ми цілу хвилину сконфужено мовчали. Я так був ошелешений його несподіваною появою, зовсім забувши, як збирав у кулак свою нахабність і прагнув знайомства. Що збентежило знаменитого співака, мені було невідомо.

— Ви дозволите присісти? — для чогось запитав він і, не чекаючи відповіді, сів. У те саме крісельце, у спинці якого, немов мінометний осколок, спочивав мій недокурок.

— Курите? — несподівано запитав я.

— Так, — відповів Лавочкін.

Я почав шарити по кишенях. Вивернув одну, другу, перевірив навіть маленьку кишеньку сорочки. Нічого.

Розгублено заморгавши, я розвів руками.

— Ви курите «Темп»? — запитав Лавочкін. І вказав поглядом на білу сигаретну пачку, що лежала на самому краї сходового майданчика.

Імовірно, діставши другу сигарету, я недбало сунув пачку в кишеню і вона, досить було мені поворухнутися, вивалилася.

Я нахилився, пальці торкнулися гладкої прозорої оболонки… Пачка хитнулася, центр ваги змістився і вона полетіла вниз. Через дві секунди пачка з глухим, картонним звуком вдарилася об плити чотирма поверхами нижче.

Лавочкін, дивлячись на мене, як мені здалося, з жахом, приглушено запитав:

— Звідки у вас цей текст?

— Чесно кажучи… Я вам його… Це… — Я чомусь зніяковів, ніби насправді безжалісно почеркав текст ручкою. — Я не знаю, хто автор. Це краще запитати в Галі. Галі Мін.

— Це останній текст мого брата.

— З вашим братом щось сталося?! — злякався я моторошнуватого підтексту.

Вони працювали разом: його брат Ігор був і композитором, і автором слів, і аранжувальником. Без нього співака Сергія Лавочкіна просто не існувало б.

— На перший погляд, нічого незвичайного, — співак надовго змовк, немов прокручуючи подумки якісь події. — Ми жили в «Туристі». Квартиру Ігор продав торік. На третій день… чи на четвертий… не пам’ятаю… у холі готелю ми зустріли худючу, наче смерть, жінку. І вона всучила Ігореві ті прокляті брошури, — слова Лавочкіна були схожі на сповідь.

— Ви бачили такі: «Хто насправді править світом?», «Коли зазвучать труби Страшного Суду?» Ми жили з Ігорем у різних номерах. Того ранку він затримувався — звичайно Ігор заходив за мною і ми разом направлялися в ресторан снідати. Я зайшов у його кімнату. Постіль була не прибраною, на подушці лежав текст пісні, а на журнальному столику — брошура, у куточку якої я знайшов напис: «СЕРГІЮ, З БОЖОЮ ДОПОМОГОЮ МЕНІ ВДАЛОСЯ НАРЕШТІ ДОПИСАТИ «БЕЗДИХАННУ МРІЮ». Я ВПЕВНЕНИЙ, ЦЯ ПІСНЯ ПІДКОРИТЬ СЛУХАЧІВ, ЗМУСИТЬ ЇХ ПЛАКАТИ. ТВІЙ БРАТ ІГОР». Знайшли Ігоря швидко. Напевно, ви не раз зіштовхувалися з усілякими новоявленими християнами. Він був серед них, — Лавочкін зробив паузу й важко зітхнув.

— Текст я ношу з собою, — він дістав з кишені піджака акуратно складений блокнотний аркуш. Назва «Бездиханна Мрія» була виведена великими друкованими літерами.

Ми порівняли текст, записаний мною під Галине диктування, і той, автором якого був Ігор Лавочкін. Різниця полягала в одній зайвій, у моєму варіанті, комі.

— І в чому сенс цього ідіотського розіграшу?.. — почуваючи себе обдуреним, зло мовив я. — Не думаю, щоб Галя могла дозволити собі щось подібне. Скоріш за все, її теж ввели в оману.

— Тепер ви розумієте, чому я так здивований? Але найголовніше, — тоном семирічного хлопчиська, що повідомляє стра-а-ашну таємницю, вимовив Лавочкін, — я ніколи, нікому не показував цей текст. Я не маю ні щонайменшого уявлення, відкіля він у вашої знайомої. Більше того, вперше про неї чую.

З центрального коридору вискочив маленький круглолиций чоловічок у дорогому сірому костюмі. Він посміхався, але його посмішка більше скидалася на оскал. Чоловічок, докірливо погойдуючи головою, направився до Сергія. Мене він в упор не зауважував.

— Сергійку, як можна?! Ми вже почали переживати. Роботи — непочатий край, підняли на ноги стільки людей, а Сергій Лавочкін прохолоджується!

У музичному діловодстві я розбирався кепсько. Тому наклеювати ярлики — імпресаріо, менеджер, продюсер — на спинку гнома в сірій парі не зважився. Більш за все гном нагадував опікуна.

Лавочкін винувато зсутулився і покірно побрів слідом за ним. Ідучи, співак навіть не обернувся. Немов геть-чисто про мене забув. Я хотів було окликнути його, але гном у сірій парі на мить оглянувся і пропалив мене наскрізь своїм поглядом. Тепер я зрозумів, чому Лавочкін був настільки покірливий — людині, здатній так на тебе дивитися, навряд чи хтось міг суперечити.

Я безпорадно подивився довкола, в наївному сподіванні, що свідком сцени, у якій я мимоволі взяв участь, був хтось ще. Мені хотілося почути: «На твоєму місці кожен стояв би, як безмовний бовдур. Твоя нерішучість тут ні до чого. У гномі насправді є щось демонічне.»

Однак мої сподівання так сподіваннями й залишилися — свідків не було, приборкувати свої комплекси мені належало самому.

Я терпіти не міг незручні становища. І саме в такому становищі зараз опинився. По-перше, Галинчине доручення я не виконав. По-друге, у мене залишився блокнотний аркуш, на якому Ігор Лавочкін власноруч записав свій останній текст.

Блокнотний аркуш слід було повернути, це вирішило б одразу обидві проблеми. Здавалося, не було нічого простішого. Однак — не для мене. Я не бажав більше зустрічатися з гномом у сірій парі, і своє небажання міг охарактеризувати не інакше як словом «надзвичайне».

Я вирішив залишити блокнотний аркуш на коричневому кріселку, хоча й розумів, що перша ж прибиральниця відправить його в сміттєвий бак.

Потоптавшись ще хвилин п’ять на сходовому майданчику, я спустився вниз. Знайшов у холі телефон-автомат і згадав, що мені потрібно було подзвонити Катюші. Тиждень тому ми домовилися сходити на пляж.

У моїй голові спрацював перемикач. Відсунулися на задній план і Сергій Лавочкін, і «Бездиханна Мрія» і дивовижний гном… Залишилася одна лише Катюша, моя солодко-гірка дівчинка.

Солодко-гіркий — такий був на смак дивовижний коктейль, до складу якого входили ніжність і відраза, бажання відгородити від болю і бажання біль заподіяти.

Три місяці тому Катерина вийшла заміж за мого друга Ваню Давидова.

Давидови жили в сусідньому будинку. Я часто заходив до них у гості. Тим самим караючи себе. За те, що прорахувався, упустив свій шанс. Адже зустрічався я з Катюшею майже рік: обіймалися, цілувалися, але…

Це «але» все й вирішило. Я не бажав затягувати її в ліжко. Доти, доки не визріє в моїй душі справжнє почуття. Мені здавалося, що не любов, а лише її зародок, живе там. Без любові сексом можна було займатися з ким завгодно. Але не з Катюшею. Я терпляче чекав. І от — дочекався.

Регулярно, раз на два тижні, мені доводилося вислухувати Ваньку. У ці хвилини він здавався мені особливо огидним. Цей дурень усе виправдувався переді мною, не бажаючи розуміти, що відбив Катюшу тільки через моє небажання, не побачивши міражів любові, тримати її біля себе. Від нашої колишньої дружби залишився лише смердючий труп.

Телефон-автомат проковтнув обидва мої жетони. Зганяючи свою злість на вахтерці, я гучно заявив, що настав час телефон викинути на смітник. Вахтерка в боргу не залишилася, єхидно зазначивши: «Отож бо, синочку, пора. З таким зв’язком телеграмою і то надійніше буде».

Я в черговий раз розлючено набрав новий Катюшин номер. І почув її радісний щебет, що вона, як завжди, попередила своїм солодко-тягучим «Са-а-ашечка». І моє тіло немов прошило електрострумом — подих завмер, серце пропустило удар, а потім гарячково застукотіло, руки зсудомило.

— О пів на четверту, як домовлялися. На косі, біля труби. Ваня сказав, що візьме вудки.

Я вичавив із себе стверджувальне «Ага». Катюша прощебетала: «Тоді — бувайчик!» і поклала трубку.

Близько хвилини я простояв, розсіяно розглядаючи носки своїх черевиків. Потім, увірувавши, певно, що навчився приборкувати телефонні автомати, знову взявся дзвонити без жетона. Цього разу Галинці. Автомат уже після другої цифри замогильним голосом забубонів: «Неправильно набраний номер. Неправильно набраний номер. Неправильно набраний номер…»

Я натиснув на важілець. І знову на другій цифрі стався зрив.

«Неправильно набраний номер. Неправильно набраний номер…»

Від цих слів, що вимовлялися монотонним, безмежно втомленим голосом, хилило в сон. Вони скидалися на заклинання. Або молитву.

Я подзвонив у довідкову.

«Молодий чоловіче, — позбавленим інтонацій, ще більш неживим, ніж в автовідповідача, голосом вимовила чергова довідкового, — АТС-51 у нашому місті немає. Вам дали неправильний номер».

— Дівчино, як це неправильний номер?! — прокричав я у трубку, але у відповідь почув лише голосні гудки, що нагадували передсмертну гикавку. Я підійшов до вахтерки і запитав, чи немає в неї телефонного довідника.

Одягнена в синю робу бабця відповідати на моє запитання не стала.

Я залишив будинок Палацу і за звичкою потягся за сигаретою.

Сигарети лежали під сходами. Згадавши, що в пачці їх залишалося всього три штуки, я вирішив не повертатися.

Незабаром звернув на Радянську, головну вулицю міста. На Радянській було не менше трьох десятків кіосків і крамничок, що торгують усіляким порохном, від колотих кокосів до горілки в поліетиленових стаканчиках. Я дістав гроші, пригадавши, що саме на Радянській я кілька разів купував свої улюблені сигарети «Match».

Більшість кіосків з невідомої мені причини були зачинені. У відчинених же строкате тютюнове різноманіття змінили ряди бляклих квадратних пачок з написом «Стара фортеця», немов продавці вирішили познущатися над курцями.

Від роздратування я став порикувати, щільно стиснувши зуби. Звуки, які я видавав, часом нагадували гудіння високовольтного трансформатора.

Жертвою собі я обрав багатокутний кольоровий кіоск із загадковим написом «Вочег». Не знайшовши на його полицях нічого, крім «Старої фортеці», я просунув свою голову у віконце кіоска і вихлюпнув в обличчя нафарбованій з несмаком юній продавщиці своє обурення: «Ви знущаєтеся?! Ви мені чесно скажіть?! Вважаєте, я повинен курити цю погань?!»

На поличці, в яку впиралися її круглі колінця, стояла попільничка-саморобка — порізана ножицями коричнево-зелена пивна банка. Від одного краю попільнички до іншого перекинулася схожа на стрижень від тонкого коричневого фломастера сигарета «Моrе». Вона випускала ароматний димок.

Зненацька комір моєї футболки виявився зім’ятим, тканина болісно урізалася в шию. Далі ривок — і мою голову різко й грубо висмикнули з віконця. Я преболяче вдарився потилицею.

На мене вирячилися маленькі червоні очиці — здавалося, ніби дивився бультер’єр. За винятком вічок і голови, усі інші частини тіла були занадто масивними. Вибивало просунув свою коротко обстрижену голову у віконце кіоска й звернувся, пересипаючи свою мову узорчастим матом, до дівчини. Я узагальнив його слововилив: «То що, вбити цього гада? «— запитував він.

Серце нагадувало паровий молот, кров кипіла від вприснутого в неї адреналіну. Я не міг вирватися з рук громила, судорожні скорочення моїх хирлявих м’язів не давали результатів.

Він збирався розмазати мене по асфальті, але раптом йому на плече лягла красива (рівні пальці, акуратно підстрижені рожеві нігті) чоловіча долоня. Громило з розвороту вдарив. Щось захрумтіло. Він зі свистом утяг повітря і схопився за руку, якою завдавав удару. Рука була в крові.

Мій несподіваний рятівник тримав у руці велике металеве розп’яття. По тілу Ісуса струменіла кров громила: кісточки його пальців потрапили в знівечене тіло металевого месії.

Почувся звук багатьох кроків. З Потьомкінської, що перетинала Радянську, звернула помпезна, повна відчуття власної гідності процесія. Красиві чоловіки й жінки простували, взявшись за руки. Вони тримали в руках кіптяві смолоскипи, чорний дим яких осідав на білій цеглі й дзеркальних вітринах магазинів. Це були п’ятдесятники.

Мій рятівник влився в ряди факелоносців. Процесія, яка його поглинула, втративши однорідність, вивергнула зі свого черева групу міцних, усміхнутих хлопців. Вони попрямували до викидайла. Той позадкував. Хлопці обняли його. Один із них, поцілувавши мого кривдника в щоку, простягнув йому свою долоню і повів убік процесії, що віддалялася. Громило жадібно подивився на мене, немов уважав, що я можу йому допомогти.

Остаточно прийшовши до тями, я побачив, що тримаю в руках кольорову брошуру з золотим написом на титульному листі: «Чи може верблюд пройти крізь голкове вушко?» Трохи нижче були зображені долари, що кружляли у вихорі, марки, фунти. Купюри, опускаючись на землю, складалися в число звіра, 666.

Я зім’яв брошуру і жбурнув її у брудну урну. Перед тим, як згинути в чорному проваллі, брошура блиснула заголовком: «… Ізь гол…»

Біля тролейбусної зупинки, між двох кіосків, синього книжкового, і облізло-рожевого, що торгував талонами, сиділа товста баба, яка торгувала насінням. У місткій мисці лежали білі прямокутні пачки — «Темп». Я заплатив за дві.

Замість золотих молдавських левів, що прикрашали герб тютюнової фабрики, на пачці була зображена розгорнута книга. Попередження Мінохорони здоров’я, що приїлося, зазнало істотних змін: «Від усякої напасті позбавить вас Віра в Господа нашого, Ієгову!»

Тоді я не надав цьому значення, навіть пожартував: «Свіжо!»

Зробивши кілька затяжок, я остаточно розслабився. Роздратування зникло. Я дивився на світ крізь рожеві окуляри.

Насолоджуючись тим, як нікотин отруює мій організм, я пропустив напівпорожній тролейбус. Добре, що на це ніхто не звернув уваги: у нашому місті, що катастрофічно страждало від недоліку транспорту, за такий вчинок могли запросто обізвати ідіотом.

Подумки я повернувся на півгодини назад.

«Це дурниця якась! — сказав я собі. — Немає п’ятдесят першої АТС! А як же Галинка? Її я знаю чотири роки, три з них — регулярно дзвоню їй. Вона живе й працює на схід від центра. Я. впевнений, що Всі абоненти, що мешкають там, обслуговуються нібито неіснуючою АТС-51… Неіснуючі номери. Неіснуюча АТС. Залишається сказати: «Неіснуючий район». Буддизм якийсь! Як там буддисти проповідують? Речі, що нас оточують, це майя — мильні бульбашки в нескінченності порожнечі. Так, здається?»

Підійшов черговий тролейбус. Я, затоптавши недокурок і рукою підштовхнувши двері, що не до кінця відчинилися, опинився в його квадратній утробі.

На майданчику біля зупинки «Вулиця Червоних Майовщиків», тієї зупинки, де мені треба було виходити, за час моєї відсутності установили металевий навіс. Навіс був не пофарбованим, метал балок покривав оранжево-коричневий наліт. У контурі навісу проглядувалися гострі лінії середньовічної готики. Люди чомусь цуралися тіні від навісу, юрблячись під спекотним сонцем.

… Катюша була одна. Вона сиділа на сіренькому покривалі, підібгавши під себе ноги. Прикриваючи очі долонею, але все рівно продовжуючи мружитися, дивилася на водну гладь, що блискала в променях сонця. На Катюші була верхня частина купальника й чорна, у дрібну складку, спідниця. Я безшумно підійшов ззаду і ніжно торкнувся долонями її пліч.

— Вітаннячко! — відгукнулася вона на мій дотик. — Ванька незабаром підійде. Його викликали: аварія на заводі.

— Попереджаєш? — поцікавився я.

— Знову? Знову ти починаєш? Припини, прошу тебе! Адже ми йшли сюди не за тим, щоб сваритися.

— Ти вважаєш, я провокую сварку? — театрально здивувався я. — Та хіба я здатний на це? Усім же відомо: я — ангел, — іронія здавалася мені вкрай доречною.

— Розумію, — кивнула головою Катюша і в’яло всміхнулася. — Це схоже на одну дуже розповсюджену чоловічу хворобу. Ти мене хочеш, але не можеш. Бачити, — спробувала відбутися жартом Катюша.

— А ти й можеш, і…

— Припини! — вона спробувала скинути зі своїх пліч мої долоні. — Адже ти сказав, що крапки над «і» ми розставили! Що ворушити минуле ти не будеш більше! Чи твої слова вже нічого не важать?

— Боже мій! — сплеснув я руками. — Клятвопорушник прямо-таки! Фу!

— Може, досить насміхатися з мене? Адже тобі легше від цього не стає. Навпаки, твоя провина…

— Я в чомусь винний? — перебив я Катюшу, у моїх словах відчувалося навмисне здивування.

— У тім, що я пішла.

— Ну-у-у! Убила. Наповал. Виявляється, це я винуватий! Яка проникливість! Я винуватий! Я винуватий!!! У чому? У тім, що не гатив, як сучку? У тім, що не казав «Люблю», коли, насправді, не любив? У тім, що не брехав? Я ж ніколи тобі не брехав! Хочеш, скажу, чому ти вийшла за Ваньку заміж? Просто стомилася ти, зстраждалася! Ти думаєш, я не розумів, про що ти думала увесь час? Оченятка тебе видавали. «Під кого б підстелитися, кому б віддатися? Нехай нікчема, аби лиш в штанях щось бовталося!! Побіг! Аж перевертаюсь».

Усередині мене, пульсуючи, витікав величезний нарив. Душу на частини розривав біль. Заглушити його можна було, лише знищивши Катюшу.

І Катя була розчавлена, розмазана по піску.

Моя жорстокість перетворила її в пластилін, готовий відобразити будь-як форму. І цей пластилін повільно затікав за зламані краї тріщини, що розширювалася.

Я стяг з Катюші спідницю і потяг її у воду. З-під ніг, у шлейфах мулу і піску, слизькими кометами вискакували бички. Погойдуючися в мутній воді, плила темно-зелена клоччаста твань. Сірі хмари, що матеріалізувалися, немов від помаху чарівної. палички, вигиналися своїм черевом убік водної гладі.

Уздовж фарватеру вишикувалися яхти з золотими хрестами на червоних вітрилах.

Крізь плескіт хвиль долинали чисті звуки зверненого до Нього гімну.

Я м’яв Катюшині груди, як на Радянській — золотобуквенну брошуру п’ятдесятників, безжалісними поцілунками рвав її губи. Кров капала у воду й у ній розпливалися мутно-червоні обручі.

Хмари напухали, немов небо було вагітним якимсь грізним одкровенням.

Я зірвав з Катюші залишки одежі. Розтиснув пальці, куці квітчасті шматочки неквапливо потонули в темній воді.

Раптом зірвався вітер. Піднялися хвилі й стали розгойдувати нас, не даючи зблизитися. Я двічі намагався схопити Катюшу за талію, притягти, але її тіло зробилося чомусь напрочуд слизьким. Наче покрилося тонким шаром слизу.

Я схопив Катюшу за волосся, і в цю мить вперіщив дощ. Пролунав родильний зойк неба. Сяйнула блискавка, у її електричному світлі на яхтах спалахнули золоті хрести. І слідом за цим, розколюючи гуркоти грому, закричав Ванька.

Я здався. Відпустив Катюшу і знесилено побрів до берега. І чим ближче я до нього підступав, тим свинцевішою — і за кольором, і за вагою — ставала вода.

Ванька стояв по щиколотки в піску. Він стискав кулаки, стримуючи в собі чи то плач, чи то бажання звернути мені шию.

Катюшина блузка, яка лежала на трубі, промокла. Крізь тонку білу тканину в двох місцях проступили плями іржі, що нагадували величезних червоно-коричневих амеб.

Я зі здивуванням відзначив, що труба наскрізь проіржавіла, метал розлущився, і його можна було ламати пальцями. Але ж ще тиждень тому це чавунне чудовисько здавався безсмертним, його боки могли витримати влучення кумулятивного снаряда.

Ванька, не знімаючи одежі, увійшов у воду. Я, сковзнувши по ньому байдужним поглядом, сів на порослу яскраво-зеленою травою купину й закурив. Червоний носик сигарети доводилося ховати в гроті долонь.

Ванька упав перед Катюшею на коліна, повільно занурився в мул. Лише його голова, немов відсічена поверхневим шаром, виднілася над водою.

Він притискався щокою до Катюшиного живота. Катюша, здійнявши мокре обличчя до мокрого неба, губами жадібно ловила дощові краплі. До її маленьких безформних грудей прилип срібний хрестик, що з’їхав набік…

… Надвечір відключили світло. І відразу ж нахлинула грузька, важка пітьма. Я лежав на дивані. З розплющеними очима. Не рухаючись. Точніше, не в змозі поворухнутися.

Невдовзі з кухонного вентиляційного отвору потягло запахом гарячого воску — сусіди взялися палити свічки.

Дзвякнули гардинні кільця, на кілька сантиметрів піднялася штора — як вітрило після довгого штилю.

Я, як і раніше, придавлений до дивана важкою пітьмою, не міг поворухнутися. Раптом пітьма здригнулася і пружно заколихалася. Начебто желе з чорних переспілих слив.

Пройшла хвилина, дві. Коливання не загасали, більш того — посилювалися. Не витримавши вібрації, з мелодійним дзенькотом лопнула тендітна скляна шкаралупа пісочного годинника. Зашурхотів пісок, що розсипався, дрібний, немов товчене скло. Піщинки підхопив стрімкий вітер. Його струмені захльостали по тонких гранях струнких, величних кристалів, стісуючи білястий наліт, що зветься «цивілізація».

Усередині в мене щось болісно натягнулося і через секунду беззвучно лопнуло. Я відчув, як з-під грудей, заповнюючи живіт і грудну клітку, розповзається порожнеча й смокче мене.

… Коли тихохідна годинна стрілка, що палахкотіла фосфоричною зеленню, підтяглася до цифри «10», у мої двері неголосно постукали. Почувши стукіт, я здригнувся. І відчув, що заціпеніння пройшло. Після нетривалої паузи стукіт повторився.

Неважко було здогадатися: того, хто стукав, брав страх. Він боявся, що його почують мої сусіди, і не почую — я.

Беззвучно ступаючи, я підійшов до вхідних дверей, прислухався. Нічний візитер тимчасово затаївся. За дверима було надзвичайно тихо. Немов у глибокому підземеллі.

Я зіщулився. Хотілося втекти, забитися під ковдру, спиною втиснутися в поставлені ребром диванні пуфики. Сховатися.

Будинок, чотирипід’їздний, блокова цегла, спорожнів. У ньому залишилися двоє — я і той, хто причаївся за дверима. Бажання стрімголов бігти геть заполонило розум, мені з натугою вдавалося з ним боротись.

Подумки обізвавши себе параноїком, я простяг руку до дверного засуву, але… пальці зсудомило, рука заледеніла.

Темрява перетворила мене в заляканого дикуна. Для якого ілюзорна, існуюча лише в його уяві небезпека, страшніша, ніж небезпека реальна. Тисячоліття по тому, голодні мудреці, марно намагаючись перебороти нікчемність людини, розвинули постулати дикунського ідеалізму. Вони повідомили: реальність не є об’єктивною, вона — породження людини.

— Сашко, — видихнули за дверима.

— Сашко, — схлипнули.

— Сашко, — жагуче зашептали. Мене шарпонуло: лише одне ім’я можна було вимовляти настільки несамовито — ім’я Бога.

Шепотіла Яна. Обережно, боячись заскреготати якимсь металевим зчленуванням, я відчинив двері. Простягнув руку і намацав її зап’ястя.

Затягнувши дівчину всередину вітальні, я порушив тишу хлопком дверей і брязкотом замків, засувок і засовів. Немов бажаючи заявити, що поруч з нею темрява не страшна мені.

Обнявши Яну, я відчув, що вона тремтить. Я стис її пальці, розтер їх. Погладив холодні щоки, витер сльозинки.

Потім відвів її на кухню і посадив на табурет. Сам же підійшов до газової плити, висунув пластмасову шухлядку кухонної шафи і витяг з неї коробку сірників.

Сірник зайнявся з тріском і яскраво, немов магнієвий спалах, освітив скромний кухонний інтер’єр. Лице Яни на мить перетворилося в неживу маску — блискучі очі-ґудзики, гумові губи, мармурове чоло.

Синьо-червона айстра полум’я виглядала хирлявою і недоглянутою — тиск у газопроводі упав.

Я дістав дві сигарети. Вони були сухими» аж шелестіли. Здавалося, досить іскорки, щоб сигарети спалахнули, немов порох.

Я прикурив їх, нахиливши до палаючої конфорки. Одну з сигарет передав Яні.

Дівчина, вдихнувши тютюновий дим, закашлялася, мов хвора на сухоти. Зігнулася, впираючись долонями в стегна.

Я набрав у велику фаянсову чашку води й поставив її на стіл. Яна простягла мені сигарету, яка диміла, і заперечливо похитала головою. Я взяв сигарету й утопив її в раковині.

Коли кашель стих, вона запитала:

— Це з пачки із золотими хрестами?

Я промовчав, очікуючи, що скаже вона далі.

— Що за тютюн у них? Убивчий, хоч тарганів труй!

— Не зауважував щось. Хоча півпачки убити встиг, — і я на доказ своїх слів розгорнув підопустілу картонну пачку. — Сигарети як сигарети.

Довго мовчали. Я курив, Яна втупилася в підлогу.

— У мене забрали Віталика, — повсякденним тоном вимовила вона. Я здивовано на неї втупився.

Яна підвелася зі стільця й підійшла до мене. Уткнувшись обличчям у мої груди, заговорила:

— Знаєш, я на годинник забула подивитися. Може, восьма була. Може, трохи раніше… Я й мама сиділи в залі, а Віталик у своїй кімнатці спав, у тій, що з балконом. Подзвонили в двері, ну я відчиняти й пішла. Поки підійшла, двері й вилетіли. Бачиш? — вона підняла халат і провела пальцем уздовж ключиці. — Не бачиш — темно. Синець тут… Віталик і не плакав навіть. Замість нього я репетувала. Репетувала, у ногах плазувала — все марно. Знаєш, що вони на прощання мені сказали? «Дівуля молода — дасть Бог, понароджуєш. Але якщо знову без чоловіка, я тебе, шльондру» до урків своїх на ніч засуну». Тоді я й помітила, що це сусіда наш, з першого під’їзду. Він заступником начальника райвідділу міліції працює. Завжди жалісливий такий: «Як так, пацан без батька росте?» А сам на мої ноги коситься, сволота…

Я заплутався у її сумбурних поясненнях.

— Яно, будь ласка, постарайся трошки доступніше. Я зовсім не розумію, навіщо їм відбирати в тебе Віталика.

— Вони не пояснювали, — втомлено вимовила вона. — Не знаю, Сашуню, навіщо їм Віталик! Але боюся я за нього, боюся. Страшні вони. І — однакові якісь, на роботів схожі. Однаковий одяг, однакові лиця. А на лицях — однакові посмішки, солоденькі такі, самовпевнені, — полум’я конфорки, глухо хлопнувши, згасло.

Знову навалилася пітьма. За вікном посилився вітер і зацокотали по шибці піщинки.

— Ходімо в кімнату, — сказав я Яні і, взявши її за руку, немов дитину, повів за собою. Я рухався навпомацки. Минав ванну й туалет, стінну шафу й старий величезний шифоньєр. Залишилися позаду вхідні двері й хиткий сервант, зашкарубла шафа з відкритими дверцятами й холодне підвіконня…

Я зупинився, зненацька усвідомивши: моя квартира витягнулася в довжину, уздовж нескінченної стіни стояли незнайомі меблі — хиткий сервант, зашкарубла шафа… Якби поруч зі мною не стояла Яна, я б, напевне, закричав. Від жаху.

— Сашко, що коїться? — пошепки запитала дівчина.

— Зокрема чи загалом? — бадьореньким тоном запитав я.

— Мені зараз не до жартів. Вибач.

— Коїться? Ти запитуєш, що коїться? — повторив я запитання, поставлене Яною. — Не знаю. Але в мене є гіпотеза — щойно виникла. Може, ця гіпотеза бредня, не мені судити… Я вважаю, що ми — це два здорових нейрони в глибинах хворого мозку. Як тобі?

Яна знизала плечима й нічого не сказала у відповідь. Тоді я заговорив про Віталика — у тиші з бажанням закричати боротися було важко.

— Янчику, завтра зранку я зідзвонюся з Митрофановим. Це головний редактор «НІКА-ТВ». Друзями нас не назвеш, звичайно, але ставиться він до мене добре. Я поясню йому ситуацію. Думаю, не відмовиться допомогти. Може, надішле оператора. Може, особисто під’їде. Адже матеріал сенсаційний. «Міліцейський кіднепінг».

— Що-що?

— Так англійці називають викрадення дітей.

— Спасибі, Сашко, — сказала Яна. — Я хочу прилягти, голова щось розболілася.

Я не знав, чи стояв мій старенький диван на старому місці. Можливо, словосполучення «старе місце» взагалі втратило сенс. Як не напружував я зір, розгледіти в темряві мені так нічого і не вдалося. Закусивши губу, я рушив ліворуч. Там, підказував мені невпевнений внутрішній голосок, мав знаходитися диван.

Моя нога торкнулася накритого покривалом пуфика. Коліна ослабли, подих ледь участився — я відчув радість маленької перемоги.

Сівши на диван, я стис рукою краєчок пуфика. Диван був для мене зараз єдиним острівцем статичності в необ’ємному морі розбурханого хаосу. Вкривши Яну колючою верблюжою ковдрою, я приліг поруч з дівчиною і почав ніжно гладити її долоньку.

— Сашко, я не заважаю тобі? Не запитала відразу, вибач.

— Не мели дурниць, — коротко відповів я.

На декілька секунд запанувала тиша.

— Сашко, не мовчи — моторошно!

— Моторошно, — підтвердив я. — Не знаю, Янко, що тобі розповісти. Лякати не хочеться, анекдотів не пам’ятаю. Краще ти.

Дівчина присунулася. Її губи іноді торкалися мочки мого вуха, подих лоскотав:

— Мама за ними пішла. А я… Упала біля дверей і — ні поворухнутися не можу, ні слова сказати. Шок, напевно. Не пам’ятаю, скільки так пролежала. Коли отямилася — до одних сусідів, до інших. Мало кулаки не повідбивала — світло на той час пропало вже. Стукала, стукала — так ніхто і не відчинив. Затаїлися. Вискочила я на вулицю. Бачу, біля школи багаття горять. Придивилася, біля багать — люди в білих балахонах. Думаю, куди тепер бігти? Сопот і Фаля на морі. Денис у нічній…

… Коли я прокинувся, на годиннику було за п’ять друга. Спросоння я ніяк не міг зметикувати, чому нічний небокрай висвітлює денне світило.

Я жахнувся — невже Земля зійшла з орбіти? І лише після цього зрозумів, що за вікном — день, я проспав більше дванадцяти годин.

Яна пішла.

Нестерпно хотілося курити. Я попрямував в кухню, за сигаретами.

Моя квартира виглядала звично. Зникли зайві меблі, повернулися знайомі пропорції. Однак її немов би мимохіть торкнувся безжалісний час. Шпалери вицвіли, стеля була у вогких розводах.

Коли я взяв у руки сигаретну пачку, з неї посипалося сухе біле-коричневе кришиво. Другу пачку розпечатувати я не став. Струснув її, почув шурхіт тютюну і жбурнув у відро для сміття.

Можна було скрутити самокрутку, але робити цього я не став — процедура здалася вкрай принизливої. Я відшукав ключі, закрив квартиру й вийшов у двір. Гроші я залишив дома.

Зовні будинок виглядав дуже дивно. І не тільки він один — увесь мікрорайон. Здавалося, простір витягнули вшир. Багатоповерхівки сплющилися, увійшли в землю. Вони дещо скидалися на середньовічні фортеці. Їхні стіни були в патьоках жирної кіптяви, начебто їх обпалив вогонь велетенського смолоскипа. Вікна витягнулися вгору і були схожі на вузькі засклені бійниці. Вулиця була безлюдною. І головне — тихою.

Мої коліна затремтіли. Я сів, намацавши рукою ослін. Нічні страхи обросли плоттю, світобудову дійсно вразила важка хвороба.

Мені здавалося, що от-от обрушаться небеса і я, нікчемна мураха, не встигнувши навіть скрикнути, загину.

Вітер за ніч наніс піску, який тонким шаром покрив асфальт.

Листя вишень і абрикосів, які росли біля І під’їзду, було буро-зеленими, запиленими. Біля сміттєвого бака лежала гола лялька з і відірваною головою.

З проходу між будинками почулася хода.

Я повернув голову.

Назустріч мені косолапо прямувала молода присадкувата жінка. Це була Ніночка, колишня моя однокласниця і залицяльниця.

Ніночка була одягнена в дивне архаїчне убрання — важке брудно-оранжеве плаття до п’ят і яскраво-жовтий чепець зі спущеним на спину шлейфом. Одяг був не по сезону, тому на вічно зморщеному Ніночкином лобику блищали великі бісерини поту.

— Господи, благослови! — сказала вона, І і я, почувши оглушливий тріск, схопився за голову. Ніночка, яку я знав, гостра на язик, весела й велелюбна, перетворилася в марновірну бабу, на обличчі якої лежала печатка дрімучого неуцтва.

Ніночка грузно присіла поруч. Ослін: жалібно заскрипів, прогнувшись під нею. Вона мовчала, важко дихаючи.

— Ох і кричала, паскуда! — зло промовила Ніночка. — Сльозами обливалася! Зате і коли почали її вогнем палити, по-звіриному заревла. Єпископ її запитує: «Визнаєш, що кров’ю людскою чрево своє насичувала?» А вона, стерво, розсміялася, у горлянці в неї заклекотало! Плюнула. Єпископ від себе плювок відвів. Той на пісок упав, дим від нього пішов. Як глянули, пісок у скляну кульку перетворився. Після цього топити її почали. Завертілася — відчуває, що кінець їй прийшов. Ніхто раніше й подумати не міг, що відьма! Поруч жили ж…

— Почекай, про кого це ти? — перебив я Ніночку. Мені не треба було запитувати — відповідь виявилася страхітливою.

— Про Янку. Смагіну.

Мене зім’яло. Під ліву лопатку невидимі мучителі засунули розпечену спицю, на внутрішній стороні повік затанцювали сині блискавки, легені перехопила судома.

Яна Смагіна. Проспав! Проспав!!!

— … І куди очі дивилися! — продовжувала Ніночка. — Якщо без мужика дитя народжується — насторожитися треба! І куди очі дивилися! Від диявола вона зачала, від диявола! Чого ж він у неї дефективний був?! Хворість, казала, у спадок перейшла. Відомо, від кого спадок такий дістається. Святі батьки вовченя її вчора ще відібрали. А сьогодні вранці її схопили — докумекали, який на ній гріх.

Логіка була жорстокою. Нелюдською.

… До Барона я добирався в розбитому й торохтливому екіпажі. Крізь вкрите павутиною і мохом місто. Його вулиці й проспекти надзвичайно звузилися. Над головою подекуди ще провисали проводи тролейбусної лінії, однак ні тролейбусів, ні автомобілів я не трапив — вони були з іншої епохи.

Асфальт просів. Екіпаж рухався стародавньою бруківкою.

Місто смерділо перекислими залишками привокзальної їдальні. Уздовж узбіччя тяглися неглибокі канави, по яких струменіла огидна грудкувата рідота.

Ближче до центру безлюдні вулиці почали оживати.

По проїзній частині рухалися вишукані карети, на їхніх дверцятах красувалися вигадливі герби — золотогривий лев, що пожирає змія, тризубий дракон на жовто-блакитному полі, вітрильник в оточенні товстощоких хлопченят, що видували зі своїх легень стрімкі вихори.

На Радянській палало полум’я автодафе.

Солодкуватий запах горілого людського м’яса довгий час переслідував мене. Я затискав ніс, дихав крізь носову хустку, але це не допомагало.

Екіпаж зупинився біля будинку, в якому жив Барон. З візником я розплатився золотими монетами невідомого карбування, що загадковим чином опинилися у кишені моїх штанів.

Барон не здивувався моєму візитові. Він мовчки провів мене у свою єдину, тісну кімнатку. П’яний Лена, погойдуючись, виціджував у пластиковий стаканчик з-під сметани останні краплі мутнуватої рідини.

— Відкорковуй коньяк, — сказав Барон. Лена, опустивши руку за спинку дивана, зробив невидимі перестановки, супроводжувані скляним дзенькотом, і витяг на світло пляшку «Білого лелеки». Мені налили в червону кавову чашечку з відбитою ручкою.

— За довгоочікуваний Кінець Світу! — вимовив Барон і торкнувся своєю склянкою моєї чашки.

Лена й Барон випили, захрумтіли огірочком. Барон подивився на мене і грізно наказав: «Пий!» Мені довелося скоритися. Лена розлив ще раз.

Коли пляшка спорожніла, Барон, уподібнюючись суворому комдивові з фільму про Велику Вітчизняну, сказав:

— Тепер, братухо, доповідай обстановку.

Моя розповідь була плутаною, з купою відступів. Я розповідав то докладно, то вкрай поверхово, перескакував з одного на інше, плутав послідовність подій. Іноді — плакав, і тоді Барон підкурював сигарету й акуратно вставляв її мені між губ. Я затягувався і чмихав носом.

— Бароне, чому це робиться?! — запитав я, зім’явши п’ятий недокурок об дно зеленої скляної попільниці.

— От тобі й на, приплили! І в кого ти такий кмітливий? — здивувався Барон. — Сашко, ти сам щойно відповів на своє запитання.

— Я? Я відповів? Бароне, ти п’яний!

— Відповів. Причому докладно. Але ти боїшся визнати це, — Барон перейшов на хриплий шепіт. — Боїшся усвідомити свою провину. Тому що вона розчавить тебе.

— Костю, — зненацька назвав я Барона по імені, — це п’яна бредня! Тобі потрібно проспатися!

— На жаль, ні. Саме ти винуватий у тому, що наш світ неждано-негадано звалився в середньовіччя. Згадай про голодних мудреців. Реальність не об’єктивна, вона — породження людини.

— Ні!


— Сашко, у нашому місті ніколи не було АТС-51. Як і вулиці Лейтенантова, на якій нібито живе твоя Галинка. До вчорашнього дня ти не був з нею знайомий, я вперше чую це ім’я. Тріщина, дозволь і мені використовувати цей термін, зародилася в той момент, коли ти переніс на матеріальний носій, папір, текст пісні «Бездиханна Мрія». Я не знаю, чи написав ти її сам, і вже потім видумав Галинку, її телефонний номер і вулицю Лейтенантова, чи текст був надиктований тобі згори-знизу. Не знаю. Чи відбулося роздвоєння реальності, чи час повернув назад, чи справді настав Кінець Світу, першопричиною цього стала поява другого тексту. Пам’ятаєш, тобі в голову прийшла думка про важку хворобу, що вразила світобудову. Отож, я, дипломований біохімік, заявляю: хвороба — інфекційна. «Бездиханна Мрія» — вірус. Головний симптом хвороби — регрес цивілізації. Текст Лавочкіна з’явився першою ланкою, геном вірусу, вбудованим у нашу реальність, немов у ДНК клітки-вірусоносія. Ти став рибосомою цієї клітки, за допомогою якої був синтезований наступний вірус. Будучи ключовою ланкою у розмноженні вірусів, ти міг виробити імунну відповідь, запобігти сповзанню в середньовіччя. Але, розтоптавши Катюшу, ти обірвав пута ненависного тобі минулого, і тим самим знищив шлях назад.

— Не вірю! Сказане тобою — повна, цілковита бредня!

— Ти можеш пояснити те, що сталося, за допомогою звичних формул? — Барон схилив голову набік, заглянув мені в очі.

— Бароне, але чому я?!!

— Що за непристойність? Єдине, про що можна шкодувати, те, що твоє ім’я залишиться невідомим.

Коли ми прощалися, Барон сказав:

— Витри соплі — нічого вже не зміниш. Краще подумай, який з новоявлених християнських Орденів найбільше імпонує тобі. Я вибрав Орден Баптистів. І, до речі, дуже сподіваюся одержати баронський титул. Головне, не втрачати почуття гумору. Навіть тепер.

… Коли я засунув руку в кишеню, щоб дістати ключ, двері моєї квартири розчинилися. У їхньому прорізі, на тлі жовтеньких шпалер, стояв заступник начальника райвідділу міліції. В одній руці він тримав чорно-червоні чотки, в іншій — батіг з металевою кулькою на кінці. Посміхаючись, він запитав: «Як, друже, гарні Янчині принади?» Слідом за цим чимсь важким і твердим мене вдарили по потилиці. Втрачаючи свідомість, я заглянув йому в очі. Його зіниці були бездонними.

… Уздовж насиченими запахом гару стін підвалу, де раніше знаходився бар «Баварія», а нині — темниця, блукали блідо-зелені безтілесні тіні. Розрізнити, де кінчаються примарні бачення і починається примарна реальність, я був не в змозі. Я не міг навіть підняти голову — крові було втрачено стільки, що я непритомнів при найменшій спробі зробити це. Хотілося пити, але попросити води я не міг — мені відрізали язик.

Через деякий час мені вдалося сісти. Я притулився потилицею до холодної стіни. В очах трохи прояснилося.

Крізь маленьке брудне вікно я став спостерігати за тим, як неголені мужики вкопували в землю грубу сукувату колоду й обкладали її в’язками хмизу. Я знав, що незабаром в’язки запалають і жаркі язики полум’я торкнуться моїх п’ят. А потім мій попіл рознесе по місту пронизливий вересневий вітер.

Заскрипіли двері й у темницю, намагаючись не послизнутися на крутих і ослизлих кам’яних сходах, спустилося четверо чоловіків, одягнених у картаті чорно-білі плащі. В одному з них я впізнав громила з очицями бультер’єра. Мені заламали руки.

Коли в мої долоні стали забивати товсті іржаві цвяхи, я майже не відчував болю — я звик до нього. Згодом мене залишили на якийсь час у спокої. Я стулив повіки, і перед моїми очима виникла голенька Катюша, що грається відсіченою Ваньчиною головою. А трохи збоку я побачив себе. Я з посмішкою спостерігав за Катюшею, оскільки не знав ще своєї долі.

Мене повернув до дійсності цокіт підків. Розтягнувшися на кілька кварталів, до Інгульскому мосту прямував загін важкої кавалерії.

Одноманітний цокіт порушив голосний лемент. Кричав юнак:

— Барон Костянтин! У мене пакет для барона Костянтина!

Його лемент вітром знесло вбік. Вітер метнувся до небес, припав до землі, і поніс уздовж пропахлої горілим м’ясом Радянської мільйони однакових паперових аркушів, яких з кожною миттю ставало все більше.
1996 р.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка