Слова 46 важучими, як слово



Сторінка13/13
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.69 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Геннадій Молчанов
ЯК ОМЕЛЬКО БЕКОН СВАТОМ БУВ




1

От воно, неминуче завершення кар’єри гонщика.

Отакої! Здавалося, морально давно себе підготував, а сталося — розгубився як юніор. Безсумнівно, причина мого сходу з Олімпу полягала не в тім, що я втратив спортивну форму; навпаки, з кожним роком я усе більше й більше жену. Я і в юності-то гнав — будь здоров! А зараз — так просто ховайся! Багатьох це дратує, кажуть: «Омельку, досить гнати!» Омелько — це я. Утім, не варто банальничати — хіба ще десь знайдеться людина з числа тих, що цікавляться результатами турнірних таблиць, яка б не чула імені Омелька Бекона (космічного Шумахера)?!

Так отож. Часто мені доводиться чути: «Омельку, досить гнати!»

Отакий я гонщик.

Я їх розумію: кому ж цікаво ганятися з абсолютним міжгалактичним чемпіоном без найменшої надії на перемогу — я ж не дам перемогти. І справа зовсім не в принципах. Просто я протягом багатьох років намагався досягти того, щоби хоч хтось із закоренілих консерваторів, що залягли у Федерації Міжгалактичного Спорту, виліз, нарешті, із цієї простроченої консервної бляшанки; нехай би з нього стекла «заржавіла» шпротна олія…

Перепрошую, це я образно. А що робити?! Наболіло!

Мені рівних нема. Усі призи мої. Але цей факт чомусь нікого не наводить на жодні думки. Спитали б: «Омельку, ти не міг би заради Великого Спорту поділитися своїми «фішками»? А «фішки» у мене дійсно є. Тому й жучу всіх без винятку на космічних трасах на своєму «Феррарі». Звичайно, я хитрую. Це ж очевидно! Однак їм мої фішки, як зайцеві стоп-сигнал.

З одного боку, воно й зрозуміло, для них — я всього лише якийсь там провінціал із периферійної планети Земля. Вони тисячі років грали за своїми нудними правилами, а тут бачте месія з’явився…

Та ну їх! Нехай живуть як хочуть.

Нудно мені з ними стало, і я відправився в експедицію по галактиках у пошуку собі подібних. Космос нескінченний, форми розуму неймовірно різноманітні, я не сумнівався в тім, що знайду однодумців. Утім, не можна сказати, що я розраховував на зустріч винятково з братами по розуму. Будь-яка експедиція — це завжди ризик. Безсумнівно, мені світило зіштовхнутися і з ворогами по розуму, і з найнебезпечнішими з істот — нерозумними. Однак я намагаюся не труїти себе й навколишніх негативщиною; такі події зазвичай відображають у моїй пам’яті інформацію хіба що у вигляді висновків для скарбнички життєвого досвіду. Навпаки ж, усе суб’єктивно цікаве, скажімо так, ненудне, мій мозок фотографує в деталях і мені часом доводиться самовіддано боротися зі спокусою захопитися подробицями якої-небудь історії. А історій цих, з огляду на відносний час, проведений мною в міжгалактичних просторах, накопичено просто незміряно. Навіть у межах однієї планети цивілізація, найчастіше, розвивається за різними моделями, що вже тоді говорити про форми цивілізацій різних планет і тим більше сузір’їв… Тому й майорять мої історії різножанровістю. То їх в впору образно порівнювати з протоколом, якого зобов’язаний дотримуватись англійський пер, то вони подібні до картин Сальвадора Далі, а буває, нагадують твори Гоголя і Гребінки з урахуванням того, що обростають антуражем неземного характеру…

До речі, чому б не повідати одну з таких історій, раз уже я змушений без усякого корисного діла тинятися по нечисленних відсіках мого скутера в надії згаяти час, необхідний на переліт з туманності Стрьома в сузір’я Цьоми.



2

Пролітаю це я, значить, повз одну симпатичну планетку під назвою Паланка св. Миколая.

Лечу.

Тут тільки «джюх» на перехоплення мені два сторожовики: «Стояти!»



Стою.

«Прізвище і все таке інше!»

Дивлюся — ніякої піратської атрибутики. Прапори без черепів, із гербами й таке інше. Загалом усе офіційно.

Зрозуміло, приймаю офіційний тон, відрекомендовуюся. Виявляється, знають мене і навіть дуже раді зустрічі. Ну що?! Цілком природно, просять здійснити посадку на єдиному космодромі планети. З мого боку безглуздо було б відмовлятися від запрошення — що ж тоді є метою моєї експедиції, якщо не відвідування обжитих планет?! Зрозуміло, я з глибоко прихованою радістю приймаю статус гостя.

Зустрічають.

Підскакує до мене якийсь кривоногий хлопець у широченних камуфльованих галіфе, об ногу рукоятка променевої шаблі б’ється. Осавулом відрекомендовується. А прізвище йому, ну точно як ті самі плямисті галіфе зі шкіряною вставкою проміж ніг, — Сідло. Радий, каже, вітати знаменитого гонщика всіх часів і народів на нашій скромній планеті й запрошую до його високоблагородія пана полковника на ланч. Суне мені в руки хліб-сіль і, не гаючись, веде по килимовій доріжці до гравільоту. Головне, не вженешся за ним, хода, як у жеребця: тик-дик, тик-дик… А я ж тільки зі скутера зійшов, бовтає мене — звичайна справа: ти-ин, ди-ин, ти-ин, ди-ин…

Пролітаємо кілька кілометрів і висаджуємося біля біленької розписної хати з очеретяним дахом. Дивлюся: через очерет вертикально стирчить ствол протонної гармати, а з вікон за мною спостерігають пульсарні кулемети. Тин навколо хати, на тинові — глечики глиняні догори дном, у дворі: «Гуси-гуси». — «Га-га-га». Загалом, затишком віє, привітністю. А тут ще осавул каже, типу, та ви проходьте в хату, що ви як нерідний? Оце я розумію, гостинність. Єдине, що створює дискомфорт — передчуття неминучості вживання самогону — не мій стиль.

Разючий контраст. Усередині все автоматизовано, з фольклорної атрибутики лише стара підкова на стіні. Усе. Крапка.

Розумію, що безглуздо звертати на це увагу, але надто вже боляче б’є по вухах гуркіт, що доноситься з контейнера з вакуумними ракетницями. А контейнер чималенький, стандартний: 2Х2Х2 м. Якщо гахне, то все: зливай воду.

Наскільки розумію, приміщення, у якому я знаходжуся, є одночасно і Командним Пунктом, і кают-компанією. За комп’ютерним столом сидить досить рослий і вгодований хтось та монотонно впливає на клавіші дотиком одного пазура вказівного пальця-сосиски. Боюся навіть припустити, що цей хтось є родичем заслінних чохловиків — вихідців із планети Тристагон, лютих монстрів. Про себе відзначаю, що на червоній пиц… на червоному обличчі відсутні бородавки, а на кінчиках вух замість пензликів майорять метелики, маленькі такі, миленькі, що нетипово для даної раси. Виходить, його швидше можна назвати просто заслінним, але не обов’язково чохловиком. Це мене тішить. До того ж очі — навіть розумніші за мої. А в мене, без удаваної скромності, розумні — аж гидко.

Гуркіт із контейнера посилюється вербальним супроводом:

— Галушка, це твої викрутаси? Відкрий, гадючий сину!

— Тобі треба, ти й відкривай, — комусь спокійно відповідає заслінний і відразу звертається до мене: — Рима до слова «плюралізм»?

— Пофігізм, — без запинки реагую я, із побоюванням оглядаючись на контейнер.

— Цілком, — схвально киває головою заслінний, і метелики на кінчиках його вух змінюють забарвлення.

Зненацька гуркіт усередині контейнера припиняється і звідтіля чутно лише могутній хрипкий бас:

— А це чий там ще голос? Галушко, досить стібатися, відчиняй!

— Ти, пане полковнику, генетично повноцінний, тобі це легше зробити, — холоднокровно відповідає заслінний.

— Якщо було б легше, то зробив би. Відчиняй.

— Я зайнятий.

— От добре! Люди скажуть: дурень Галушка, таки примусив полковника усю цитадель на молекули рознести! — реве хрипкий бас.

— У тебе зброї при собі немає, — сказавши це, заслінний виходить із хати. Перед тим, як голосно ляснути дверима, він хмикає: — Цитадель!

По якімсь часі у кімнату вбігають чоловік десять осавульців на чолі з осавулом на прізвище Сідло. Вони жваво налягають на контейнер плічми й упираються руками, намагаючись зрушити його вбік; і тільки з третьої спроби їм удається подужати те, що було під силу зробити одному заслінному — слабаки.

Виявляється, контейнер закривав собою дверний люк із табличкою «ПОЛКОВНИК НЕРВИПУП».

Полковник — дійсно ПОЛКОВНИК! Років сорока чоловік, ставний, ретельно відпрасована камуфляжна форма на ньому сидить як улита, от тільки обличчя, що запекло вимагає прасування, видає в ньому людину, що зловживає горілкою.

— Де цей… Цей? — задихається розлючений полковник, розмахуючи інкрустованою коминковою коцюбою. — Ууу, Брут нещасний!

Осавульці, оцінивши настрій полковника, кидаються до виходу, але він зупиняє їх окриком:

— Куди?! Стояти! Стр-р-рунко!!! Інвентар — на склад, мені чарку горілки, решті по наряду позачергово!

— Є: інвентар на склад, мені чарку горілки, решті по наряду позачергово! — козиряє осавул, забігає за барну стійку, дістає з холодильника пляшку «Перцівки», наливає собі повний фужер і, одним махом заливши рідину собі в горло, кричить на своїх підлеглих: — Ну, що поставали як корови?! Команда була: інвентар на склад!

Осавульці знову налягають на контейнер і штовхають його до виходу з кают-компанії.

І тут раптом мутний погляд полковника зачіпляється за мене:

— Не зрозумів!!! — реве він. — А це що за тіло?! Чому воно не виконує наказів?! Га?! Стояти! Струнко!!! — полковник, заклавши руки разом із коцюбою за спину, оглядає мене з усіх боків. — Хто дозволив вуса відрощувати довші за мої?! Га?! І взагалі, що це за форма одягу?!! У самоволку зібрався?! Я тобі покажу самоволку!!! Осавуле, під арешт його!

— Та я, власне, той, як його… — намагаюся я розставити крапки над «і». Утім, моя спроба так і залишається спробою — пізно!

— Господи, а це ще що таке?! — погляд полковника тверезіє без уживання «Алкозельцера», коли він бачить на моєму комбінезоні червону зірку.

Комбез, зрозуміло, по замовленні шитий: оболонка закамуфльована під джинсу, не сказав би, що занадто ексклюзивна модель, але деякі прибамбаси присутні. Спереду він, начебто, і не навернений, зате позаду виглядає дуже імпозантно, особливо всіх дражнить кишеня для сигарет на правій гомілці. Кишеня «лісточкою», а нижче — велика й чудова асиметрична зірка вишита червоними нитками. От ця сама зірка і подіяла на полковника, як на бика ганчірка.

— Ну ні, такого нахабства я не потерплю! — рикає полковник. — Осавуле! Розстріляти нахабу!

— Пане полковнику, так він же не служить у вас, — заступається за мене осавул. — Це гість. Я насмілився запросити його відвідати нашу планету, поки ви спали.

— Не говори так, люди скажуть: дурень осавул, — змилостивлюючись, зауважує полковник.

— Перепрошую, поки ви зі сном боролися.

— От так-то воно краще, — схвально киває полковник, остаточно змінюючи гнів на милість. — Що за гість? Якого стану?

— Гонщик він.

— Навіщо мені ще один гонщик? Тут від своїх не знаєш, як здихатися. Один Галушка чого вартий. Та й ти не далеко від нього пішов. Іди поклич мені Галушку. Скажи, полковник смирний, полуднати бажає. Ступай.

— Дурень ти, а не гість, — каже полковник, коли за осавулом зачиняються двері. — Тут я хазяїн, тут усі зірки мої на багато парсеків в околиці, а ти зірку із себе надумав корчити, — він кидає в крісло коцюбу і направляється до холодильника. — Ну, гаразд, не тремти, — заспокоює він, виймаючи з холодильника пляшку «Перцівки». — Ніхто не може мене звинуватити в негостинності, — ставить на барну стійку дві чарки, наповнює їх горілкою і жестом пропонує випити.

— Вибачте, але я не п’ю горілки, — відмовляюся я.

— Паскудна якість людини, — зауважує полковник. — Що, так-таки й узагалі не п’єш?

— Ну чому ж, від альтаїрського лікеру не відмовився б.

— Фу, капость яка — бабське пійло, — полковник уливає в себе чарку горілки, начебто комара відганяє. — Примхи в тебе справді зоряні. І де цей паскудний Галушка?! Галушко!!! — гаркає він у розкрите вікно. — Ну, годі вже дутися, я голодний! — і, знову обертаючись до мене, продовжує розмову — Гонщик, кажеш?! От добре! Зараз ми подивимося, який ти гонщик. Я буду їсти й пити, а ти будеш гнати.

— Перепрошую, я дійсно гонщик, але більшою мірою спортивний, ганяюся за призами. Може, вам доводилося чути про Омелька Бекона? Це я.

— На чому ганяєшся?

— На скутері.

— Ну й дивина! Мої хлопці обженуть тебе за дві секунди хоч на скутері, хоч на есмінці, хоч на мітлі й призів не зажадають. А все тому, що я їм накажу.

Сперечатися, як я зрозумів, було марно.

І подальше спілкування з полковником ще більше впевнило мене в цій думці. Схилити його до себе можна було лише хитрістю. Однак виявилося, що він сам є втілення хитрості й розуму. Та, власне, інакше й бути не могло — полковник! Він був єдиновладним хазяїном на планеті. У ньому зосереджувалася влада військова й цивільна; він був і воєначальник, і суддя, і правитель; він безмежно, безвідповідально розпоряджався на своїй території. Правда, право життя й смерті було за законом надано гетьманові галактики, але нерідко полковники порушували це право й навіть страчували самовільно злочинців. Хто смів скаржитися на полковника? Оточені численним збройним почтом, являлися вони перед народом — і міста, і села схилялися, поважаючи їхні військові доблесті й тріпочучи перед їхньою владою.

Був у полковника вірний ординарець Галушка — відданий як собака. Його походження справді мало безпосередній стосунок до раси заслінних чохловиків, однак через існування в даної раси закону відбраковування за генетичними відхиленнями, він був мутантом, покидьком суспільства і, власне, був приречений на голодну й холодну смерть. Йому пощастило. Полковник, який на той час був ще в чині поручика, підібрав його крихітним на планеті Тристагон, сп’яну прийнявши за дорослого собаку. Потім розкумекав через тиждень, але не прогнав, залишив при собі.

Галушка був вічно босий, нечесаний, з немитими руками й такими пазурами, що земні хижаки могли б йому позаздрити. Якщо траплялося бути війні, він завжди снував як полковницька тінь, незмінно тягаючи на плечі станковий лазерний кулемет; у мирний час спав, як тварина, згорнувшись у клубок на підлозі біля порога полковницької каюти, і готував полковникові їсти. Він користувався привілеєм безкарно говорити полковникові гіркі істини, суперечити й навіть грубіянити як рівному.

У цю ніч, забуваючись у хмільному маренні з першими півнями, полковник нагадав Галушці про його генетичну неповноцінність і змусив замовчати. Галушка блиснув очима й замовчав, але коли полковник заснув мертвим сном, узяв та й притяг зі складу величезного контейнера. Заслонивши вхідний люк у каюту полковника, він сів за комп’ютер і взявся складати вірші про життєву несправедливість; причому через те, що перебував у кают-компанії на одинці, дозволив собі поетизувати вголос.

— Недурно читає людина! — сказав полковник, продираючи очі від сну. — Однак дуже демократичний настрій у неї. Буде розумно припинити шкідливу тенденцію, чия б вона не була.

Але припинити не вдалося. Полковник поголився, умився, одягся і надовго відволікся у пошуках своєї табельної зброї — нема її. Нема! Він до дверей — глухо. Якийсь дурень заслонив вихід контейнером: стулки люка роз’їжджаються на різні боки, а вийти неможливо, нікуди йти.

От саме в цей час мені й поталанило в якості гостя з’явитися в кают-компанії: потрапив, як то кажуть, під гарячу руку. Утім, нічого непоправного не сталося, ми таки з полковником знайшли спільну мову, та ж усе-таки мені довелося пройти через іспит приниженням — препоганий осад. Але він людина військова, мислить своїми стандартами, його вже не переробити в цьому житті, треба приймати таким, який він є.

Приймаю.


Але все нанівець. Розумію, що довго не протримаюся. Підшикуватися під полковника — значить цілком перешикуватися, назавжди забути своє «я». Ніяких напівзаходів він не приймає. Якщо вже п’є — то горілку, якщо вже курить — то обов’язково набиває люльку самосадом, якщо вже їсть — то такі страви, що розумніше буде попросити його віддати осавулові команду «Розстріляти». Я й сам без люльки жити не можу, але ж набиваю її тютюном із сигарет «Політ», а не вбивчим самосадом; можу випити альтаїрського лікеру, але не горілки ж, зрештою; та й шлунок у мене нормальний, не занадто розбещений делікатесами, але вживати в їжу так званий «здоровий борщ», рецепт якого є ровесником Січового Козацтва і який на замовлення полковника на моїх очах готує Галушка, — понад мої сили!

З принесеної клітки ним він дістає зовсім дорослого дракона завбільшки з пристойного коропа і ще живого очищає своїми пазурами, без допомоги ножа знімає лушпайки. З невимовним задоволенням полковник спостерігає за операцією і періодично крякає: «Славно, Галушко! Як вовк управляєшся! Добрі нігті! Так його! По-похідному…»

Ну що я можу протиставити полковникові?! Свою бридливість до живої крові?! Нерозумно! Господи!

Галушка тим часом, очистивши дракона, кладе його у велику мідну каструлю, вливає туди ПЛЯШКУ ОЦТУ (!!!), додає жменю чорного перцю, солі, кілька цибулин, щільно накриває каструлю кришкою і ставить на плиту.

— Не здумай витяжку включити, нехай усе буде природно, — каже полковник.

Поки це зілля сичить, кипить і вариться, Галушка стоїть мовчки біля вікна й жадібно ковтає ротом свіже повітря. Я, сидячи в кріслі напроти полковника, змушений нюхати це вариво, так би мовити, у всій його концентрованій вроді.

— Чудесний буде борщ! — каже полковник, принюхуючись до пари, що вилітає тонким струменем з-під кришки.

— Кращого зварити не зуміємо, — підтакує Галушка.

— І не треба! Чи доста там солі?

А тобі хочеться солоного після пиятики?

— Що за пиятика! Так, злість прогнав склянкою-другою-третьою; проклята Христя в усьому винувата, набридла! Так і лізе в очі, так і лізе, хамка!

— Плюнь. Не рівня вона тобі. Ти хто? Ти — полковник, у тебе тільки на одному погоні аж цілих три зірки, а коли на двох, то й узагалі шість. А вона? Тьху! Плюнь.

— Та плював уже скільки разів! Тьху! — махає рукою полковник і звертає свою увагу на мене: — Ну, і що ж гонщик робить у наших богом забутих краях? У нас призів за такі штуки не дають, у нас люди серйозні, військові, ділом зайняті.

— Якщо дозволите, я зауважу, що існують світи, де люди теж серйозні, ділом зайняті, але не військові.

— Не говори так, люди скажуть: дурень гонщик. Найважливішого й найсурйознішого за військову справу нічого нема і бути не може.

У такому ж дусі ми спілкуємося з годину, поки вариться злощасний борщ. Утім, я усе більше зміцнююся в думці, що полковник належить до тієї категорії людей, що говорять так: «Якщо я з тобою розмовляю, це ще не означає, що ми спілкуємося». Та, власне, це й добре, мені доводиться більше мовчати, значить, я більше можу довідатися про співрозмовника, тим паче про такого колоритного співрозмовника…

І от про що я довідуюся.

Одержавши чергове звання й призначення на посаду, полковник Нервипуп відправився на планету Паланка св. Миколая і, відразу ж після прибуття на місце служби, занедужав найнебезпечнішою хворобою у місцевій сонячній системі — любовною лихоманкою. Предметом його обожнювання, як, власне, і предметом обожнювання для тисяч місцевих поселенців, зробилася зірка Христя, що живить променями свого цілющого світла все живе на планеті. Христя закохувала в себе, поневолюючи своєю сліпучою красою; любовні страждання без надії на фізичну близькість перетворювали людей на зомбі, що швидко марніли й ішли в могилу. Найсильніші із сильних запекло боролися з лихоманкою і, якщо не вмирали протягом п’яти років, то здобували перемогу над хворобою, адаптувалися, і ніщо більше не заважало їм назавжди залишитися жити на планеті. Лише аборигени не були підвладні чарам підступної любовної лихоманки. Точніше, процес адаптації для них проходив у більш м’якій формі, оскільки починався з моменту народження — вони любили своє сонце як батьків, як невід’ємну частину світу, у якому вирував потік їхньої життєвої енергії.

Безсумнівно, полковник Нервипуп був найсильнішим із сильних.

Йому радили не їсти місцевих драконів, тому що лихоманка їх не любить. «От і добре! — говорив полковник. — Стану я поважати жіночі примхи! Лихоманка — баба, а я, дякуючи Богу, — полковник». І три роки полковника колотила жорстока любовна лихоманка, і три роки він постійно їв драконів, кажучи: «Подивимося, чия візьме». Своє внутрішнє занепокоєння він запивав горілкою і майже щодня до вечора робився замисленим. І тоді він обов’язково посилав у сусідній бар за кобзарем. Приходив ді-джей і починав пальцем вертіти пластинку. Полковник пив і слухав, пив і слухав. І кидав кобзареві монети, якщо пісня зачіпала внутрішні струни, або стукав його пальцем по чолу, кажучи: «Брешеш, божа людино, не так! Ти п’яний і не виспався!» Із першими півнями, звичайно, полковник програвав битву зі сном, а, прокинувшись, знову опинявся в обіймах любовної недуги…

— От така вона паскудна ця Христя! І все одно, люблю її, гадюку! От таке моє надбання! Військові люди голови ламають, досліджують її, як можуть, а ти кажеш «гонки». От тобі й гонки! А що там борщ?

Галушка виставляє на кухонний стіл штатив із пробірками: одну на третину наповнює бульйоном із каструлі, із пляшки в піпетку набирає горілки і, відраховуючи натисканням пальців рівно три краплі, змішує інгредієнти.

У пробірці відбувається реакція і за лічені секунди з неї виривається півметровий стовп полум’я.

— Готовий, — відповідає Галушка.

— Фу! Яка штука! У роті палить, — каже полковник, підходячи до плити й куштуючи ложкою з каструлі борщ. — Чоловіча страва! У горлі наче віником мете, здоровий борщ! Я думаю, абориген не з’їсть цього борщу?

— Я думаю, лопне, — підтакує Галушка.

— Саме так, лопне! Одна людина здоровішає від нього, тому вона людина, усьому начальник.

— І людина не всяка.

— Не говори так, люди скажуть: дурень Галушка. Якщо доброму полковникові воно здорово, то аборигенові тим більше на користь піде. Усякий поздоровіє від такої знатної страви.

— Хіба, якщо Бог дасть, а всякий — що за вольниця!

— Правильно кажеш: якщо Бог дасть.

— Коли б я сказав по-твоєму, люди сказали б: дурень Галушка.

— Може, і так. Але, коли Бог дасть, то і всякий поздоровіє, — наполягає на своєму полковник. От хоча б гонщик. Гонщик поздоровіє?

— Ну, коли Бог дасть, отчого ж йому не поздоровіти, — погоджується Галушка. — Але, думаю, Бог нині вечеряє.

— Не говори так, люди скажуть: дурень Галушка. Бог не може вечеряти, зараз саме час полуднати.

— «Полуднати»! — обурюється Галушка. — Проспала людина полуденок, та й хоче полуднати. А нічого, що незабаром вечеряти пора?!

— Шкода. Хіба вечеряти прийдеться пізніше. Пропав день! — каже полковник. — Добре, розливай борщ, полуднати будемо.

— Я пас! Мені не треба борщ наливати! — говорю я, але таке враження, начебто верещу в паніці.

— Із якого горя? — здивовано запитує полковник.

— Я не можу. Це не людська страва! — точно, так і є: верещу.

— Що ж я урундюнин безвухий чи що? — ображається полковник.

— Від цього й урундюнин безвухий здохне!

— Так я гірший за урундюнина?! — починає закипати полковник.

— Боже збав мене думати таке! Це страва геройська, така важлива — а я що за важлива людина… Я простий гонщик, — червона зірка на моїй кишені «лісточкою» приймає джинсове забарвлення.

— Добре, бризни йому, Галушко, ложку. Нехай лиже, коли їсти не вміє, бо люди скажуть: дурень полковник, гостя не вшанував гостинністю.

— Помилуйте, я не можу. Я умру навіть від ложки цієї рідини, і ви ніколи не довідаєтеся, яке вам щастя звалилося на голову зустріти мене на своєму життєвому шляху, — узагалі, мені доводиться гнати таку завірюху, що в самого вуха загортаються. — Мені відомий секрет, як вилікувати вас від лихоманки.

— От добре! Одна людина каже: Бог нині вечеряє, а інша каже: я Бог, однак відмовляється від полуденка, навіть лизнути відмовляється! От яке завихрення, — каже полковник, зсьорбуючи з ложки палюче вариво. — Ох, добре! Просто менделєєвський склад у цієї страви, не інакше!

— Тому й відмовляється від полуденка, що вечеря нині, — сперечається з ним Галушка. — Хіба Бог стане полуднати у вечерю? Хіба що він не Бог зовсім, тоді так, тоді інша справа.

— Твоя правда. Наче не Галушка, а Сократ. Коли людина каже: я Бог, а сам і не полуднає у вечерю і від вечері відмовляється, хіба він Бог?

— А якщо людина не Бог зовсім, — запитую я, тремтячим голосом, — а просто відмовляється полуднати у вечерю кип’яченим оцтом, але бажає шинки або, скажімо, вареників?

— Отчого ж тоді ця людина, коли вона не Бог, бажає їсти божественний сніданок, коли інша людина каже: полуденок нині, а третя взагалі усе плутає, каже: вечері настав час бути?

На мене нападає істеричний сміх. Я давно чекав цього моменту, але протримався, на диво, довше, ніж очікував. Я Монотонно б’юся чолом об стільницю, на моїх очах сльози і зовсім пофігістський стан душі. Я навіть згоден, нехай мене розстріляють, нехай я умру від шлункових кольок, нехай я більше ніколи не одержу жодного призу…

Витираю рукавом сльози, відбираю в полковника миску з варивом і підношу ложку до рота.

Галушка напоготові, як барс перед стрибком. Вибиває ложку з руки. Полковник радісно відтягає мене по спині долонею, начебто ставить штамп «ПЕРЕВІРЕНЕ».

— Саме так, — каже він. — Молодець. Істинний гонщик! Ризиковий!

Галушка несе з холодильника буженину, яйця, фаршировану рибу, салат із натуральних овочів із сметаною і все таке… І пляшку альтаїрського лікеру.

— Підеш тренером до мене? — запитує полковник. — Хлопці мої засиділися, залудились — упору їм освоювати, як то кажуть, нові меридіани. Треба виходити на всесвітній рівень. Підеш?

— Отчого ж не піти? Піду, — відповідаю.

— Бачиш, Галушко, який козак! Навіть Христі нашої не боїться! — вигукує полковник. — Істинний характерник!

— А чого її боятися? Я знаю, як із нею спільну мову знайти.

— Я теж думав, що знаю, а бач-ти, скосила мене болячка, — зауважує полковник і рухає до себе миску з варивом. — Тільки цим і лікуюся. Коли б не здоровий борщ, у могилі гнив би.

— Хіба що через впертість характеру ти не в могилі, а здоровий борщ — що за вольниця? — каже Галушка. — Запах цього борщу хіба що тебе дражнить та гарних людей труїть. І Христя твого борщу не любить.

— Дурна баба тому що, — відповідає полковник і, звертаючись до мене, каже: — Я їй цілу каструлю посилав з безпілотним кораблем — хоч би спасибі сказала. Дурна баба, от і вся тобі пісня! Та ти їж, їж, бо люди скажуть: дурень полковник, заморив голодом самого Омелька Бекона, найвидатнішого гонщика всіх часів і народів.

— Та я тепер і не знаю, чи це я?

— Нічого-нічого, попустить, — знову відтягає мене полковник дружнім ляпасом по спині. — Відшкодуємо тобі моральний збиток. У госпіталі підлікуємо, підгодуємо; відіспишся, а то диви — одна шкіра так кістки. А знаєш, які в нас аборигенки?! Не сумуй! їж, поправляйся.

— Я не хочу в госпіталь.

— Шкода. У нас там тихо, затишно, Христя зі своєю любовною лихоманкою не дістає. П’ять років полежиш і все, адаптуєшся.

— П’ять років в ізоляторі?! — кричу я. — Ні! Я ж гонщик! Краще вже розстріляйте!

— Ця процедура нікуди від нас не втече, — ласкаво поплескує мене полковник по плечу. — От станеш погано моїх хлопців навчати — розстріляємо, що ж робити? — і посміхається в’їдливо. Гад такий.

У принципі, я більше боявся, що мене насильно відправлять у шпиталь, ніж якоїсь там зіркової лихоманки, оскільки побачив зірок на своєму віку — дай Боже всім і кожному! В одному тільки зоряному скупченні Цьоми така звичайна розмаїтість, що простому гонщикові важко було б виділити якусь зірку із загальної гірлянди. Усі вони по-своєму притягальні, красиві своїм різноцвіттям, величиною й конфігурацією корон. Відверто кажучи, я не зміг би тикнути пальцем, припустимо, у нашу жовтувато-білу красуню Вегу й сказати типу: «О! Оцю я люблю більш за всіх!» Краще вже полюбити кінозірку, її хоч можна за величезного бажання підкараулити десь… І щось таке вчудити, залежно від того, як зірки ляжуть. У крайньому разі, із неї можна хоч автограф вимагати. Я ж і сам зірка, тому знаю, що кажу. Зазвичай, я намагаюся відбитися автографами від тих, хто на мене чатує. Хоча не завжди і вдається… Але мова не про це.



Мене не розстріляли — хлопці в полковника виявилися розумні, гоночні істини всмоктують, як поролон: ще кілька місяців — і можна буде влаштовувати місцевий чемпіонат. От тільки сумніваюся, що полковник дасть добро. До нього зараз не достукатися. Він від своєї Христі не відходить ані на крок — справжня любов. Обопільна. До речі, завдяки моїм старанням.

Приходжу якось до полковника й кажу, типу, я прекрасно розумію, що ризикую, пане полковнику, оскільки ви є ніхто інший, як самодур, тому що є удільним князем, й управи на вас ніякої нема. Можете мене розстріляти, але краще вислухайте. А полковник образився і каже: відставити, ми ж свої, навіщо так офіційно? Люблю тебе, каже, гонщику! Сідай, розповідай, що там у тебе наболіло? Ну, я йому й кажу, що за професією своєю багато подорожую, багатьох людей зустрічаю на своєму шляху і, буває, історії всілякі вигадую, а враховуючи те, що я певною мірою вигадник, то мені доводиться бути трохи психологом і з психологічної точки зору мені ваша проблема здається зрозумілою. Полковник навіть не розлютився, на вигляд спокійний, каже, що взагалі-то, говорити до мене відверто — прерогатива Галушки, але один раз я тебе вислухаю, якщо влучно, то й другого разу можеш, а не влучно — розстріляю. Добре, героїчно кажу, двом смертям не бувати. І викладаю усе на чистоту. Ви, кажу, пане полковнику, замість того, щоб оцтом кип’яченим себе труїти, краще постаралися б установити контакт із своєю недосяжною Христею. От добре, каже полковник, я й не вигадник і не психолог, а й сам додумався до такої штуки. Що ж ти думаєш, каже, я не налагоджував із нею контактів? Ще й як налагоджував! Цілу каструляку борщу відсилав їй з безпілотним кораблем. Так вона проігнорувала таку мою прихильність до неї! Ви, відповідаю, тільки не ображайтеся, але дії ваші занадто солдафонські, ви поводитеся, як поручик Ржевський. Що мені, ображається полковник, якийсь поручик, коли я сам полковник?! Саме так, кажу я, ви — полковник, то й поводьтеся, як личить полковникові. Бо ви, як у тім анекдоті: «Підходить до поручика Ржевського молодий військовий і запитує, як це вам, поручику, вдається бути таким ловеласом? Дуже просто, відповідає Ржевський, підходжу до жінки, що сподобалася мені, і запитую, мовляв, мадам, а чи не дозволите вас впердолити? Господи, хапається за щоку молодий військовий, адже за це можна й ляпаса отримати! Можна, спокійно каже Ржевський, але можна і впердолити». От добре, вигукує полковник, ти диви, усього лише поручик, а замашки полковницькі, оце по-нашому, молодець поручик, бути йому полковником! Помиляєтеся, кажу я, Ржевський особистість легендарно-непристойна, вище свого чину навіть за тисячу років йому не піднятися, так і залишиться на рівні поручика; вам, пане полковнику, рости треба, мабуть, мрієте гетьманом зробитися? Мовчить полковник, думу думає. А я його добиваю по гарячому. Ваша каструля борщу, кажу, як те ж саме «чинеможнавасвпердолити». М’якше, кажу, треба. М’якше. Ви їй це саме, тобто борщу каструлю, а вона вам… От добре, каже полковник, що ж воно тоді виходить? Виходить, вона мені ляпаса дала? Виходить, не треба було посилати їй борщ? Отчого ж, кажу я, дуже навіть треба було, а раптом би їй сподобався ваш здоровий борщ? А так, ну що ж… Ну, не сподобався. Виходить, вона виявилася зіркою не спектрального класу М, а, можливо, і до самого спектрального класу О належить. Якщо б я, кажу, був таким, як ви, характерником, то обов’язково послав би їй любовне послання, як годиться, із запрошенням на вечерю у місцевому ресторані «Зірка полковника»; але, кажу, шкода, мені на таке не зважитися, для цього характер потрібний. От добре, каже полковник, характеру в мене — упору поділитися з кимсь. Вирішено, каже, от тільки чарку доброї горілки вип’ю — і напишу їй любовне послання!

На жаль, я не лірик, і допомогти полковникові не зміг, зате Галушка виявився на висоті — переклав щиросердечні переживання полковника поетичною мовою. На місцевій студії закатали болванку з піснею: «Прийди, прийди, Христю, на галявину під дубом…» у виконанні полковника. Я розрахував траєкторію і відправив увесь пакет інфи у вигляді зашифрованого радіосигналу прямо в саме «серце» зірки.

Наступного дня опівдні прокидається полковник від свербіння в носі — виявляється, сонячний зайчик турбує полковника. Чхає полковник і остаточно прокидається. Сідає на постелі, а зайчик — стриб на стіну й давай відсвічувати букви: «Я йду».

— Треба Галушці пряника дати за спритність, — каже полковник, роблячи потягеньки, і бачить, як розсуваються стулки вхідного люка, а на порозі Галушка стоїть. — Твої штуки? — запитує полковник, вказуючи підборіддям на стіну.

— Хіба що її. А так більше нема кому, — каже Галушка і, відійшовши убік, пропускає в спальню неймовірної краси жінку в легкому вечірньому платті. Жінка труситься від холоду, долонями потираючи плечі, покриті ципками. Вогненно-руді кучері сплутані.

— Христю, — шепоче в паніці полковник. — Господи, я на тебе так чекав, так чекав, — і прикладає долоні до серця.

— Це я тебе з учорашнього вечора на галявинці під дубом чекала, змерзла, — відповідає жінка у вечірнім платті. — Сходила, називається, у ресторан. Добре, хоч признав.

— Та хіба ж тебе можна не признати! — вигукує полковник. — Я тебе саме такою й уявляв!

— Добре, на перший раз вибачаю.

Сонячний зайчик перестрибує зі стіни на її посиніле обличчя. І раптом з її волосся на всі боки з дзенькотом тисяч дзвіночків повільно розлітаються іскорки. Коли вони осідають, то в жінки більше не видно ні синюшності, ні ципок; волосся завите в стильну зачіску. І головне, обличчя її грає усмішкою.

— Уставай, лежню, полуднати пора, — ласкаво співає жінка.

Потім вона повертається до Галушки і, куйовдячи рукою його нечесане волосся, каже: — Достойний Галушко, будь ласка, замов нам із паном полковником столик на двох у ресторані. І ще. Підбери собі більш підходяще ім’я, я розгляну варіанти…

А потім гуляли весілля… Боже, яке це було шоу!!! Мій «Феррарі» був прикрашений різнобарвними стрічками й голограмою весільних кілець, ми носилися по всій галактиці, молодята раділи, як діти, особливо, коли я сильно гнав.

— Істинно, гонщик, — задоволено крякав полковник. — Хочу, щоб мої хлопці швидше навчилися так само гнати.

— Хіба що Бог дасть, а хлопці — що за вольниця? — суперечив йому Богдан.

— Правильно, коли Бог дасть, — погоджувався полковник. — А кому не дасть, тому моя зірка допоможе! Чи не так, зіронько моя ненаглядна? — грайливо запитував полковник у жінки й цілував її взасос, бгаючи своїми величезними долонями фату.

— Так, мій полковнику, так, мій миленький, — погоджувалася з ним Христина…

От така-от історія.

У принципі, моя місія виконана. Я б давно залишив планету, але мені не вдається поставити крапку в програмі за курсом навчання молодих гонщиків — доводиться за сумісництвом працювати листоношею, тому що весь час хтось відволікає мене проханнями відіслати зірці зашифрований радіосигнал. Доведеться додатково відкривати курси листонош. Думаю, це заощадить час і я незабаром зможу, нарешті, продовжити свою експедицію.

А хлопці у полковника, що треба, бойові — істинно гонщики! По закінченні моєї експедиції з такою командою не соромно буде навести лад у Загальногалактичній Федерації Спорту. Як то кажуть, чим більше буде нас, тим менше їх.


м. Миколаїв, 1.06.2004
В’ячеслав Астров-Чубенко
ЗАХИСНА РЕАКЦІЯ

Коли Андрійчук приїхав на місце, машина вже догоріла. Але навіть у цьому зім’ятому обгорілому трупі, він упізнав нову марку БМВ. Як завжди, асфальтівка була перекрита й навколо аварії скупчилася міліція. Андрійчук вийшов з машини.

— Ну, що тут у вас? — запитав він одного сержанта.

— Ви не повірите, товаришу капітане, — з ентузіазмом почав рудий амбал, — Живописець розбився!

Андрійчук підійшов ближче і пригледівся до купки попелу, що була колись людиною, точніше — нелюдом. Знаменитий Живописець, на якого вже п’ять років безрезультатно полювали майже всі «органи». В отроцтві — маніяк і насильник, згодом — платний кілер. Тлумачення клички було ще красномовнішим, хоч і конкретнішим, аніж сама кличка — Живописець — тому що пише… писав по живому. І тепер він влаштував правосуддю майже те ж саме, що й Коперник Святій Інквізиції — помер без суду та слідства.

Те, на що перетворилася іномарка, покоїлося метрів за п’ять від шосе, навколо дерева, від якого теж майже нічого не залишилося. Страшний удар практично повністю розколов машину навпіл. Проте все виглядало, як банальний нещасний випадок, що, зрозуміло, було більш ніж дивно. Майже неймовірно, щоб такий вправний водій як Живописець не впорався з кермуванням на абсолютно рівній, практично порожній дорозі. Втім, чого не буває на трасі… Версія про самогубство здавалась анітрохи не кращою.

— Орієнтовно ДТП сталася години дві тому, тобто о дев’ятій вечора, на десятому кілометрі від міста по Херсонському шосе, — почав зачитувати сержант те, що вже було відомо. — До зіткнення машина йшла зі швидкістю приблизно двісті — двісті десять кілометрів. Те, що це саме Живописець, було встановлено по відсутньому в нього лівому нижньому ребру, золотому медальйону у вигляді полум’я й іменному Макарову, гм, точніше, по тому, що від усього цього зосталося. Також було знайдено три комплекти патронів. Практично відсутність гальмівного сліду свідчить, що потерпілий, — він вимовив останнє слово підкреслено саркастично, — не встиг навіть зреагувати. Слідом за зіткненням стався вибух бензобака.

— Так, не схоже на покидька… — пробурмотів Андрійчук.

— Ну, тепер уже сучий син нічого не скаже, — роздивляючись уламки, озвався його напарник, лейтенант Тарасов. — Хіба що — паталогоанатому. А було б цікаво з ним поговорити. Як взагалі сюди занесло таку знаменитість? Так, Михаличу, схоже, і цю справу на нас навісять.

Андрійчук зітхнув:

— Швидше всього. Ну, гаразд, я поїхав. Свиснете, коли будуть результати розтину.

Він сів у свою вірну «копійку» і попрямував назад до міста. Не тиждень, а чортзна-що! Якийсь ряд незрозумілих, зовні абсолютно не пов’язаних між собою смертей. Не інакше, як над цим тихим містечком нависло якесь прокляття. А ім’я йому — президентські вибори. Спершу з бруківки відшкрібали відомого міського інформатора всіх про всіх Шила, якого невідомо яким вітром занесло на дах шістнадцятиповерхівки й невідомо яким вітром здуло звідти вниз. І ніяких слідів, окрім ознак того ж горезвісного нещасного випадку. Цей Шило був вигідний усім, особливо СБУ. Власне, це сталося в понеділок, коли всі негаразди ще можна було списати на «важкий день». Проте у вівторок з річки довелося виловлювати Красновського — офіційного голову міського виборчого штабу Журавля — разом з його «мерсом» і трьома соратниками. Знову ж таки, невідомо, навіщо він влаштував подвійний обгін на мосту й куди так поспішав. Ну і, звісно, його екіпаж надто вже всіх обігнав. Зрозуміло, це теж лише нещасний випадок із сотнею свідків. Середа — незбагненне запалення легень прокурора області з тяжкими ускладненнями на нюх і зір. Найімовірніше — інвалідність і відставка. Четвер — гострий напад ішемічної хвороби на абсолютно здорове серце «свіжого» начальника міської податкової. Але тут не Москва, а він — не Єльцин. Тому Майкл Дебейкі зі своєю диво-апаратурою не перегородив цьому начальнику його шлях до кладовища. Ну і на закуску — попіл невловимого Живописця. Чортівня якась! А ще ж тільки четвер, точніше, майже п’ятниця…

«То про що це я? — струснув головою Андрійчук. Вже сліпили очі вогні нічного міста й виходили на полювання усі, кому «належить» полювати (шпана, карні злочинці, деякі менти). — А, значить так. Спочатку — виспатися, потім — у морг, тобто, знову в морг, вислуховувати результати найточнішого виду діагностики — розтину».

Почесна професія патологоанатома була найбільш виснажливою влітку. Адже не завжди справних холодильників вистачало далеко не на всіх, тому доводилося робити свою справу в будь-який час дня і ночі, розтинаючи потерпілих, поки вони ще свіженькі. Проте цього разу Мозговий був украй обурений: підняти його посеред ночі тоді, коли підсмажений, хай навіть і Живописець, цілком міг почекати до ранку. До того ж знову не було на кого залишити п’ятирічного сина, який прокинувся, а у хлопчика був гострий страх самоти.

— Та-ак, небагато від нього залишилося, — говорив Мозговий своєму асистентові Озеренку, котрий стояв навпроти, біля анатомічного столу з обгорілими останками. Раптом він кинувся до одного зі столів біля стіни й крикнув: — Синочку, не чіпай! Не бачиш, тітоньці холодно, вона спить.

Мозговий знов натягнув покривало на вже напіврозкритий труп, — одну з тих «клієнток», про яких він без тіні іронії зазвичай говорив: «Підписалася за Журавля і повісилася». Потім поправив п’ятирічному Вовочці марлеву пов’язку й повернувся до столу з Живописцем.

— Тату, татку. Тут смердить, і я їсти хочу!

— Потерпи, синку. Зараз тато закінчить, ми підемо додому і я приготую щось смачненьке. На ось, пограйся поки.

І Мозговий подав дитині лопатку для виколупування кісткового мозку.

— Тату! Тату, я пісяти хочу! — сказав хлопчик, колупаючи лопаткою кахляну підлогу.

Мозговий зітхнув і подивився на свого напарника.

— Гаразд, Мишко, — сказав він, — піди, погуляй з ним поки що. Я тут і сам впораюся. — І звертаючись до сина: — Зараз дядько Михась погуляє з тобою на подвір’ї. Там і попісяєш. А татко скоро прийде.

Напарник зняв халат і підхопив Мозгового-молодшого на руки.

— Ну, Вохо-Вовуню-Володимире Григоровичу, полетіли!

Коли кращий експерт-криміналіст області залишився сам, він нарешті узяв до рук скальпель і пробурмотів собі під ніс майже ритуальні слова:

— Що ж, почнемо, мабуть, штурм головного питання труповодства — що день минулий йому вготував?

З цими словами Мозговий швидким точним рухом зробив перший розріз на торсі Живописця.

Близько десятої ранку Андрійчук приїхав до моргу. Коли він увійшов до кабінету судмедекспертів, його кивком привітав молодший патологоанатом Михайло Озеренко, що попивав чай і читав газетку.

— А де ж Мозговий? — поцікавився Андрійчук.

— Пішов додому відіспатися. Усю ніч працював, бідолаха. Та ще й Вовчика знову з собою притягнув. Ні, він все-таки геній, негідник. Та ось, до речі, результати його експертизи.

Він простяг слідчому кілька віддрукованих на машинці й скріплених між собою аркушів.

— Так, подивимося… Стовідсотковий опік п’ятого ступеня, численні пошкодження внутрішніх органів, переломи кісток, випалені очні ямки… Ага, ось! Це вже цікаво: вміст шлунку.

Виявляється, незадовго до смерті кілер добряче повечеряв устрицями в соусі й запив червоним вином, витриманим тридцять два роки.

— Ну, як вам це? — сказав Озеренко, відкидаючи з лоба копицю свого непокірного рудого волосся. — Сподіваюся, це якось допоможе слідству.

— Та сподіваюсь, — загадково посміхнувся Андрійчук і поклав звіт до своєї шкіряної теки. — Залишається тепер знайти той ресторан, де відбувся цей історичний акт вечері, а якщо пощастить, то й «елемент», який складав нашому клієнтові компанію.

— Ну, залишається сам дріб’язок, — додав якось глузливо судмедексперт. — До речі, ти бачив останній номер «Незалежної Постаті»? Обурливі наїзди на владу! Та інших і за менше закопують, не звертаючи уваги на оголошену гласність, а цим наче сам дідько не страшний. Молодці, хлопці. Особливо цей, Вадим Космосе…

— Не бачив, не читав, — зітхнув Андрійчук. — Поки що. Гаразд, поїхав. Може, куплю по дорозі. Бувай. І передай Мозговому, що від імені всього дружного колективу «ментівки» я присвоюю йому звання героя патологоанатомічної праці.

Це був уже п’ятий ресторан, і якби у Тарасова були гроші, вони б уже давно скінчилися. Заклавши ногу на ногу і дивлячись, як черговий адміністратор перегортає чергову реєстраційну книгу, лейтенант поступово втрачав надію і терпіння. Але раптом жінка сказала:

— Ага, ось. Дві порції тихоокеанських устриць під соусом і пляшка «бургундського» шістдесят сьомого року. Двадцятий столик.

Ну, нарешті, зітхнув Тарасов. Вголос же сказав:

— Тоді мені необхідно поговорити з офіціантом, який обслуговував цей столик.

Адміністратор натисла одну з кнопок пульта на своєму столі.

— Ігоре, хто вчора близько восьмої вечора обслуговував двадцятий столик?

— Зараз скажу, — почувся з селектора молодий голос. — Так, тут кажуть, Зінка Антоненко.

— Попроси її до мене, терміново.

— Звичайно, але вона тільки-но понесла замовлення.

— Нічого. Як тільки повернеться, нехай негайно зайде до мене в кабінет. Тут з нею хоче поговорити один ме… людина з міліції.

Тарасов ледь помітно всміхнувся. Трохи не зірвалася на загальнолюдську мову. І не товариш, не пан, — «людина». Ну, що ж, людина— це теж звучить гордо. А хвилин за п’ять він встав зі стільця, тому що до кабінету увійшла офіціантка. Лейтенант машинально оглянув її з голови до ніг — професійна звичка, особливо приємна відносно протилежної статі. Це була манірна дівчина років двадцяти трьох, з рудим збитим догори волоссям, водянистими хитрими оченятами, кирпатим носиком та бризками настирливого ластовиння. Хвилинку, десь він її вже бачив… А — студентка «могилянки».

— Я нічого не зробила! — тут же попередила вона.

— Не враховуючи того, що нагодувала кілера, — відрізав Тарасов. — Та не хвилюйтеся, панночко. Вам ніщо в провину не ставиться. Я тільки хочу знати, як виглядав, точніше, виглядали ті, хто вечеряв учора за двадцятим столиком.

— Так це ж був Льовка Кабель, з команди Журавля. Тільки я не знала, що він зробився кілером.

— Він, може, й ні… А з ним був хто-небудь?

— Так. Чолов’яга якийсь…

— Як він виглядав? Могла б його впізнати?

— Думаю, що так. Високий, у капелюсі, одягнений пристойно…

Тарасов одним рухом дістав зі своєї теки фотографію Живописця.

— Він?


— Точно. Він. Хоча той був трохи темнішим, певно, загорілий.

Де нам до Америки-Європи з їхніми вишуканими якнайтоншими психофізичними методами виціджування інформації з підозрюваних. З їхніми кваліфікованими поліцейськими, психологами-гіпнотизерами й дорогою апаратурою. У нас — усе набагато простіше, хоча й не менш ефективно. Особливо, коли йдеться про таких довгов’язих сонливих пройдисвітів, як цей Льовка Кабель. Достатньо протримати його добу в КПЗ разом з вошивими бомжами, без жодної можливості зв’язатися із зовнішнім світом та барвисто вималювати йому тюремні перспективи, якщо він мовчатиме. Природно, його бос Остап Торфянян, голова виборчого штабу Журавля у місті (який, напевне, не має до цього жодного стосунку), навряд чи погладить Льовку по голівці за зв’язок з усюди розшукуваним злочинцем. У кращому випадку Торфянян його ж підставить і кине, ну, а в гіршому… У гіршому він сам розпочне проти Льовки показовий судовий процес, демонструючи всьому люду свою чесність і принциповість. І вже точно доведе справу до логічного кінця: Льовка одержить на всю котушку! Насамкінець не завадить навісити кілька синців для профілактики, і клієнт готовий, можна брати голіруч.

Подібні навчально-методичні заходи на таких, як Льовка, завжди справляли належне враження, і ось вже він, хлюпаючи й підтираючи рукавом соплі, сидить у кабінеті Андрійчука, готовий викласти навіть те, чого не було. Одним словом, Промокашка з усім відомого фільму.

— А все через цю сучку Пархоменко… — прогундосив Кабель.

— Це редактора «Незалежної Постаті», чи що? — не зрозумів Андрійчук. — А вона ж тут до чого?

— А до того! До того. Ніхто не може заткнути рота їй та її газетці.

— Ну?

— Ну, ось ми і вирішили дещо придумати. Звичайно, — крайній захід. А що робити?! Вони нам усі вибори перепаскудять!



— Стривай, стривай. Хто це «ми»? — Андрійчук не помітив, як запалив цигарку.

— Та я з корешами.

— А Торфянян?

— Він нічого не знав. Але від такого розвитку подій він теж би не відмовився. Загалом, я хотів проявити ініціативу, випендритися перед ним, так би мовити, піднятися в його очах. Піднявся…

— Так, ну і що ж ви вирішили?

— Ну, що вирішили? Ви, напевно, знаєте, що вона, ну, Пархоменко, цього вівторка проводитиме прес-конференцію. Тому саме доречною була б засідка в сусідній будівлі, гвинтівочка з оптичним прицілом… Коротше, гахнути ми її вирішили. Та так, щоб усі бачили. Та так, щоб ніхто не підкопався. Ніхто, крім Живописця, на таке не здатний…

— Та як же ти на нього вийшов, падлюко?! — не витримав Тарасов, що досі сидів мовчки.

— Через Уазика, місцевого авторитета. Він мене з ним і звів.

Залишалося тільки сплюнути й розвести руками. «Так, що глибше в ліс, то більше дров, — думав Андрійчук. — А гра все більш непередбачувана…» Що далі? Торфяняна турбувати поки що рано… Спершу варто з’їздити до Пархоменко й порадити їй підвищити пильність.

По дорозі в редакцію «Постаті» Андрійчук купив газету і в котре задумався над цим феноменом. Закривали і розоряли навіть куди більш нейтральні видання, а деякі з «майстрів гострого слова» вже давно сиділи на нарах або відпочивали на кладовищі, зрозуміло, не без сторонньої допомоги. А цим — хоч би що. Та неможливо, щоб у якоїсь газетки, тим більше опозиційної, був такий «дах»! Ніякий «дах» не встоїть проти влади. Ні, тут явно щось нечисто… І все-таки ця газета була для міста — немов ковток свіжого повітря.



***

— Все, Ігорчику, як це не сумно, але далі відлежуватися ніколи, — сказала Пархоменко, рвучко зриваючи з сина ковдру. — Я вже готова тебе піднімати, одягати, умивати… ну, і так далі, за планом. Чи ти сьогодні не йдеш на роботу?

— Та йду, звичайно. Куди ж вас подіти? — сказав Ігор, сідаючи на дивані. — І коли все це скінчиться, — пробурмотів він, потягуючись, хоча насправді мав на увазі зовсім не роботу.

— Після виборів, — відрізала мати, кидаючи йому сорочку. — Сподіваюся. Може хоч тоді нашу «Постать» перестануть намагатися підім’яти.

— Я б навіть сказав «невразливу постать»! — засміявся Ігор. За сніданком вони обговорювали зміст чергового номера газети. Звісно, куди приємніше було б писати про мистецтво, культуру, науку (хай навіть вони й спочили в Бозі). Але заголовки на кшталт: «Претендентів багато, а Патрон — один», «Вибираємо демократично, а то розбомблять», ну або, врешті решт, — «Почім опіум для народу, товариші комуністи?», наводили на глибокі підозри, що в статтях і не пахне такими благородними темами, як мистецтво, культура, наука… І ці підозри повністю підтверджувалися. У статтях під такими помітними заголовками, безперечно, йшлося про одне: про все ту ж найдавнішу професію — політику.

Скільки разів маленький колектив редакції поривався начхати на все, послати всіх подалі й писати про більш приємне. Але, мабуть, у цих людях було щось таке, що не давало їм стояти осторонь, коли когось втоптують у бруд, і спокійно, заліпивши очі «зеленими», не помічати, коли хтось тоне в трясовині брехні й лицемірства, коли хтось закриває від тебе світло сонця тільки тому, що він сильніший. Тим більше зараз, коли всім майстерно позатуляли роти, вважаючи, що при цьому всі засоби добрі.

— Так, уявляю, які фізіономії будуть у Торфяняна і компанії, коли вони побачать мою «Як у наших демократів недостатньо компромату», — сказав Ігор, допиваючи свій чай.

Пархоменко в цей час у коридорі готувала до виходу саморушне крісло.

— А ти її, до речі, так і не дописав, — зауважила вона.

— А ось зараз і допишу. В редакції, — Ігор поглянув у вікно на простору порожню вулицю і якось відчужено сказав. — Так, не заздрю я Торфу, якщо він вирішить дати нам за це по тім’ячку. Добре, коли для нього це обійдеться тільки лікарнею…

— Ти б хоч вголос цього не говорив, — сказала мати, підходячи до Ігоря. — Їм же і так дістається. Ну, їдемо?

Вони йшли пішки до офісу редакції, що знаходився відносно недалеко від їхнього будинку. Точніше, вона йшла, а він їхав у своїй електричній колясці.

— Не знаю… — раптом сказав Ігор. — Не знаю, але, здається, коли я про це говорю вголос, то удар якось м’якшає. Втім, я в цьому не впевнений.

Вони підійшли до величезної мілкої вибоїни прямо на проїжджій частині. Ще вночі вона була заповнена нечистотами, що натекли звідкись, а зараз зовсім висохла.

— Нічого собі, — здивовано сказала Пархоменко, коли вони переходили вибоїну. — Вчора ми б тут точно не перепливли: все було залито лайном.

— Тому ми й їхали вчора по Адміральській, — зазначив Ігор, — де зараз усе перекрито. Розбірки, здається, були. А ти що, усе ще дивуєшся?

— Не те щоб дивуюся… Просто ніяк звикнути не можу.

— Я теж, — зітхнув Ігор, коли вони вже минули вибоїну й наступне перехрестя. — Я б із задоволенням відмовився від цієї своєї здібності. Але, очевидно, в цьому чортовому світі мені без неї не можна…



***

У дверях редакції, що знаходилася в напівпідвальному приміщенні, Андрійчук мало не зіткнувся з Торфяняном. Той був темніший за хмару і навіть не привітався. Його «Фольксваген» понісся геть на непристойній швидкості.

— Здрастуйте, дівчата! — сказав Андрійчук, ледве увійшовши до кабінету.

— А, Анатолію Михайловичу! — відгукнулася редактор. — Яким вітром?

Андрійчук сів на стілець біля редакторського столу. За столом сиділа невелика темноволоса жінка років тридцяти п’яти з виду.

— Я, власне, прийшов серйозно поговорити… А що тут цей робив, ну, Торфянян?

— Пропонував заткнутись і лягти під нього, — відповіла Пархоменко. — Це я просто розшифровую його дипломатичну мову. І так само дипломатично ми його відшили. Чхали ми на нього і його наїзди.

Вона говорила і паралельно підписувала дискети.

— До речі про наїзди. Я саме тому до вас і прийшов. Я, звичайно, не хочу вас лякати, але мій обов’язок повідомити, що на вас, Єлизавето Матвіївно, готувався замах.

— Що? — вигукнула Лілія Вавілова, секретар-референт редакції.

— Та не лякайтеся ви так. Злочинців схоплено й знешкоджено, — тут же збрехав Андрійчук. Втім, не така вже це була й неправда.

Пархоменко з незворушним виглядом відклала підписані дискети і взяла до рук макет наступного номера газети.

— А хто вам сказав, що ми злякалися? — сказала вона, розглядаючи газету. — Ми вже давно нічого не боїмося.

— Авжеж, — зітхнув слідчий і, поклавши ногу на ногу, відкинувся на спинку стільця. — Та все ж, надалі будьте обережнішими. Особливо на перехрестях і прес-конференціях.

— Постараємося. Проте, напевне, саме з цим був зв’язаний приїзд у місто Живописця, нині покійного?

— Ви і це вже знаєте… — Андрійчук не відловів на пряме запитання.

— Ну, четверта влада, як бачте.

— Ось дивлюся я на вас і не перестаю дивуватися. І як це у вас виходить?

— Що, все знати?

— Ні, виживати. Адже, якщо по-чесному, після всього того, що ви пишете, будь-кому шию б уже скрутили, а газету — закрили або купили. У вас же навіть охорони доброї нема. Я просто відмовляюся це розуміти. Ви наче зачаровані! Чи, може, на вас у церкві якийсь захист наклали? Я, звичайно, не дуже віруючий матеріаліст, та все ж…

Тут у розмову втрутився третій, присутній в кабінеті. Немічне тільце за комп’ютером в інвалідному візку, рівний прямий погляд свердлячих наскрізь карих очей. Словом — Вадим Космосе, або просто Ігор Пархоменко.

— Не верзіть нісенітниці, капітане, — спокійно сказав він голосом, що не передбачає заперечень. — Ви бачите тут хоч одну ікону? Я ніколи по-справжньому не вірив у цю міфологію і ніхто на нас нічого не накладав. Ми самі на кого хочете… Проте ми думали над цим. І прийшли до більш-менш задовільних для нас висновків — хоч якогось раціонального пояснення, без зайвих неіснуючих сутностей. Розумієте, моє нормальне й ефективне фізичне існування прямо залежить від певної категорії необхідних мені людей, їх здоров’я і душевної рівноваги. Іноді я просто починаю відчувати загрозу всьому цьому з боку якихось людей чи їх груп, або угрупувань, якщо так вам звичніше. Далі все, тобто усунення цієї небезпеки, відбувається само собою. Як? Не знаю. Та, чесно кажучи, і не дуже хочу знати. Назвіть це просто захисною реакцією мого організму. Як кашель або засмага. Отже, нам справді ніщо не загрожує, а ваша турбота — прослідкувати, щоб на нашу «НП» ніхто не наїжджав. Трупів буде менше.

Кілька хвилин Андрійчук сидів мовчки замислившись. А що тут скажеш? Коментарі зайві. Проте щось сказати бажано.

— То значить, усі ці нещасні випадки?.. — почав він, намагаючись залишатись серйозним.

— Так, наша робота. Точніше, моя. Тільки це не доказово. Тому моя вам порада — закривайте ці справи, все одно нічого не знайдете.

— А як же Шило? Його ж бо за що?

— Звідкіля мені знати? Може, це був справді нещасний випадок. А може, він якось пронюхав, що у нас ще не було касової книги. Прекрасна інформація для податкової…

«Цікаво, — думав Андрійчук, прямуючи до свого авто, — такі версії можна буде колись розглядати в суді? Бідна дитина. Мабуть, у таких, як він, дійсно існує така своєрідна захисна реакція. Відхід від реальності. Так, здається, десь я про таке читав… Їм би сидіти тихіше за мишу у цій бандитській державі, а вони… У політику лізуть. Збирай потім їх частинами».

Раптом він почув якийсь віддалений гул, від якого в будинках задзвеніли шибки. Проте небо було ясним і сонячним. А за деякий час пискнула рація у машині.

— Капітан Андрійчук на зв’язку.



— Товаришу капітан! — донісся з рації молодий схвильований голос. — Патрульний сержант Ставненко. У нас знову «чепе». На проспекті Миру «Фольксваген» в’їхав у бензовоз. Видовище не з приємних… Здається, це була машина Торфяняна.
Миколаїв, субота, 26 червня 1999 р.
Коротко про авторів

ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬЄВ
Я, Васильєв Володимир Миколайович, уперше заявив про себе голосним криком уранці, близько одинадцятої години, у вівторок восьмого серпня 1967 року й з тих пір ще жодного разу не вмер, хоча шансів було близько десятка.

У три з половиною роки батько навчив мене читати, і прогресивне людство втратило мене назавжди, тому що відтоді читаю фантастику, тільки фантастику і мало що, крім фантастики.

Про дитинство і юність спогадів мало — десь вчився, щось вчив, нічого тепер не пам’ятаю. Звичайну середню школу закінчив з досить пристойними оцінками, але єдина спроба вступити до вищого навчального закладу (Київський інститут інженерів цивільної авіації), на щастя, провалилася. Якимсь містичним чином опинився у стінах Миколаївського СПТУ 21 і вчився за фахом «регулювальник обчислювальної апаратури».

Потім два з половиною роки провів на південному кордоні у Туркменії. Демобілізувався 29 лютого 1988 року одним з останніх в окрузі. Після служби закінчив СПТУ, диплом одержав чомусь як «регулювальник радіоапаратури і приладів». Майже півтора року працював на залізничній АТС, а потім вдався до бродяжництва. З літа 1990 р. по осінь 1997 р. устиг пожити (хоча б недовго) у таких містах: Миколаїв, Київ, Москва, Пітер, Рига, Євпаторія, Ялта, Вінниця, Харків, Магнітогорськ, Волгоград, Свердловськ, Южно-Сахалінськ, Новосибірськ, Іваново, Тирасполь, Одеса, Керч, Мінськ… Возив цукор з Москви в Магнітогорськ. Вантажив книжки в Києві й Москві (тут ще й торгував книгами на Олімпійському). Працював комп’ютерником у фірмі, що сьогодні відома як «Ексимер». З літа 1996 року став жити на гонорари. Писати, звичайно, фантастику почав у класі восьмому. Перша публікація відбулася без моєї участі: я в цей час служив, а колеги з Миколаївського Клубу любителів фантастики зуміли опублікувати в місцевій газеті оповідання. Першу книгу в 1991 році на свій страх і ризик видав Борис Завгородній. І навіть продати її зумів — краще продавався лише «Будинок у центрі» Леоніда Рєзника.

Першу закордонну публікацію влаштував нині покійний Івайло Рунєв — у 1992 році в Болгарії вийшов дуплет на двох з Генрі Сайерсом. Першу «справжню» книгу видала фірма «ТП». Потім якийсь час я співпрацював із видавництвом «Локід», а з початку 1996 року ввійшов у команду авторів «АСТ», де залишаюся й понині. Для «АСТ» написано більше дюжини романів, готується черговий; там вже вийшло понад п’ять десятків книг, що постійно перевидаються.

Маю дочку 1997 року народження. Захоплення як у всіх: музика, футбол, яхтинг. Пиво й більшість інших спиртних напоїв — люблю і вживаю. Особливо — марочні вина, переважно масандрівські. Окрім книжок виходили також аматорські компакт-диски з музикою. Якщо складеться, колись запишу альбом у стилі хард-рок. Так-сяк граю на гітарі (акустиці й электро), на бас-гітарі й на ударних.

Дівчата подобаються руді й зеленоокі. Вболіваю за київське «Динамо» і «Манчестер Юнайтед». Дуже люблю смажену картоплю. На компах стоїть, на жаль, Windows, хоча взагалі до Windows ставлення стримане. Не вегетаріанець. За національністю — гібрид, батько — росіянин з-під Вологди, мати — українка з-під Житомира. Прихильник об’єднання країн екс-СРСР, позаяк митниця в потягах дістала, спокійно не проїдеш.

У ФІДО — з 1994 року, в інеті — з 1998. У ЖЖ присутній як — boxa-. Мрія життя — потоптати всі континенти й скупатися в усіх океанах. В інопланетян не повірю доти, доки не побачу. Улюблені фантасти — Сергій Лук’яненко та Олександр Громов, із західних — Тім Пауерс і Анджей Санковський. Улюблені нефантасти — Себастьен Жапризо, Дональд Уестлейк, Ене Рейто і Фарлі Моует. Не терплю кастанедівщини. Зріст — 183 см, вага коливається біля позначки 90 кг. Колись не кепсько грав у футбол і баскетбол. Зір поганий — мінус два.
АНАТОЛІЙ МАЛЯРОВ
Анатолію Малярову 73 роки. Він пережив два голодомори: народився у пік вимирання українців 21 квітня 1933 року, недоїдав і чотири роки в евакуації під час радянсько-фашистської війни.

Щасливий тим, що вчився п’ять років у столичному театральному вузі; не був членом компартії; виростив гідного сина.

Знав два «зоряні» періоди: у шістдесяті роки неймовірна кількість телеглядачів дивилося його постановки кращих драматургів Європи: Дж. — Б. Пристлі, Едуаржо де Філіппо, М. Себастьяна, М. Коцюбинського, М. Уеста, А. Володіна й ін. А в роки відродження України написав свої кращі прозові твори російською та українською мовами: «Кар’єра», «Сублімація», «Стукач», «Розповіді в одну сигарету», «Цей невдалий вересень». Книжки вийшли в Миколаєві та в Києві. У журналах цих міст публікуються новели, гумор, есе. У театрах країни ставилися його п’єси: «Пристрасті по Ісусові», «Кримінальний масаж» та ін.

Маляров придумав кільканадцять афоризмів не без натяку. Наприклад, «Один дурень — просто дурень, багато дурнів — уже менталітет», «Правда — не дівчина з подіуму, голенька вона має досить непривабливий вигляд», «Про життя можна говорити тільки жартуючи. За великим рахунком про нього ніхто нічого не знає». І ще багато інших.

Письменник пише тільки те, що прожив, і вірить у написане.

Маляров любить повторювати, що основна риса його характеру — страх, найгірший з пороків. З ним письменник і бореться у побуті й книгах.
ОЛЬГА БАКК
Поетеса, прозаїк, письменник-фантаст.

Народилася в Росії у місті Артемі, Приморського краю. З 1972 року проживає у Миколаєві. Училася в СШ № 3, закінчила МДПІ ім. В. Г. Бєлінського за фахом фізик-астроном. Багато років працювала в школі вчителем фізики та інформатики. На даний момент працює в Національному державному університет імені адмірала Макарова.

Поезією займається з вісімдесятих років минулого століття. Прозу почала писати з 2001 року. Перша книжкова публікація (оповідання «Казка») відбулася у збірці «Фантастика (Конкурс КЛФ№ 2)» (Москва, 2002 р.)

Авторка сотні фантастичних оповідань, кількох повістей, дитячих казок, двох п’єс і понад тисячі віршів. Кількаразовий переможець «сітературних» конкурсів фантастичних оповідань.

Багаторазово публікувалася в українській газеті «Просто фантастика», російських журналах, збірках оповідань.
ДМИТРО ТАРАБАНОВ
Дмитро народився в місті Миколаєві в 1984 році. Видав понад сорок оповідань і статей у журналах «Реальность фантастики», «Мир фантастики», «Полдень, XXI век», «Шалтай-болтай», «Игромания», «Имена», «Магия ПК», «Порог». Його твори входили до збірок «Право на пиво» і «Шлях у тисячу снів». Дмитро є активним популяризатором ідеї космічного ліфта і творцем найбільшого російськомовного сайту про цей дивний винахід. Він брав участь у майстер-класах відомих вітчизняних письменників, у тому числі, Ніка Перумова, Олександра Громова, Марини та Сергія Дяченків, Генадія Пашкевича. На асамблеї фантастики «Портал-2005» отримав премію «Майстер-клас».

Оповідання, яке запропоноване читачеві в цій книзі, закриває авторський цикл «Під спідницею реальності» й описаними реаліями перетинається зі світами всіх інших оповідань циклу.
СЕРГІЙ ВОЛЬНОВ
Вольнов — літературний псевдонім автора; справжнє прізвище — Стульник. Прозаїк, поет, письменник-фантаст. Народився 6 грудня 1965 року в місті Миколаєві. Вчився в СШ № 41 і МДПІ ім. Бєлінського (філологічний факультет), згодом працював на ЮТЗ «Зоря-Машпроект».

Літературну творчість розпочав у середині вісімдесятих років минулого століття. Перша газетна публікація — 1991 р. Перша книжкова публікація (повість «Сльози льоду» під псевдонімом Анатолій Рубінов) відбулася в збірці «Харон назад не перевозить» ВТОМПФ «Молода Гвардія» (Москва, 1994 рік). У 90-ті роки друкувався у регіональних виданнях, переважно російських. Нині публікується в найпопулярнішій книжковій серії «Зоряний Лабіринт» московського видавництва «АСТ» і в інших видавництвах.

Автор фантастичних книг «Армія Сонця» (М.: ACT, 2002), «Точка неповернення» (М.: ACT, 2003), «Відхід у відповідь» (М.: ACT, 2004), «Пожирач Простору» (С. — П.: Ленвидав, 2005), «Вічний похід» (М.: ACT, 2006), «Зоряний Меч» (С. — П.: Ленвидав), «Планета особливого призначення» (М.: ACT), «Раби Волі», а також новел, що побачили світ у колективних збірках видавництва «АСТ» («Бажана», «Гастрономічна обсерваторія»), інших творів (романів «Аз Победиши», «Королева бажань», «Ланцюгова реальність», «Край Неба», «Король бажань» та ін., оповідань і віршів).

Лауреат найпершого миколаївського обласного конкурсу молодих літераторів «Золота Арфа» (цикл новел був визнаний кращим із прозових текстів). У 1995 році був номінантом санкт-петербургської премії «Інтерпрескон» за кращий фантастичний твір року, у 2003 році — призером премії «Старт», яка щорічно присуджується в Росії за кращі дебютні книги. Свого часу був учасником легендарного миколаївського К ЛФ «Арго». Ініціатор і художній керівник Літературного клубу «П’ята стихія» імені Ірини Ухової, що кілька років існував у Миколаєві.
ЮРІЙ ГЕЛЬМАН
Народився у 1958 році, корінний мешканець міста Миколаїв. Вищу освіту здобув у Миколаївському Кораблебудівному інституті. Працює на підприємстві «Зоря-Машпроект».

У шкільні роки почав писати вірші, пізніше — прозу. Написав близько півтори тисячі віршів і видав сім малотиражних збірок. Автор понад двадцяти оповідань, одне з яких («Повернення») було опубліковане у Кіровоградському журналі «ПОРОГ». В активі автора є й більший за обсягом твір — історико-пригодницький роман.

У даний час пробує себе в жанрі фантастики.
ОЛЕКСАНДР КУДРЯВЦЕВ
Народився в 1973 році в м. Миколаєві. Закінчив історичний факультет Миколаївського педагогічного інституту.

У літературі з початку 1990-х. Спочатку щ пробував себе на ниві авангардного та класичного віршування.

Із середини 1990-х починає писати прозові твори в жанрі фантастики. Є автором низки розповідей і роману «Породжені грозою», написаного в жанрі, «міського фентезі» (дія роману розгортається в сучасному Миколаєві, що провалився у середньовіччя). Публікувався у журналі «Порог» та місцевій пресі. Його есе «Заклинання як еталон поетичного» потрапило в номінаційний список премії «Інтерпрескон» (Санкт-Петербург).

Тривалий час займався КВК. З 1999 року змінив творчу ниву й подався в інтелектуальні ігри. Його тричі визнавали кращим гравцем сезону Миколаївського клубу інтелектуальних ігор. Активно пише питання для інтелектуальних шоу. У рейтингу запитальників Міжнародної асоціації клубів «Що? Де? Коли?» за підсумками 2005 року посідає 12 місце у світі.
ГЕННАДІЙ МОЛЧАНОВ
Молчанов Геннадій Анатолійович народився в місті Миколаєві в 1960 році. У пологовому будинку підчепив якийсь підозрілий вірус, який почав дуже серйозно прогресувати, і з 1996 року набув певних ознак письменницької болячки. Усвідомлюючи те, що проти цієї хвороби не існує ліків — скорився. Тому весь час сидить за комп’ютером і пише стьобово-гумористично-фарсові романи, повісті, оповідання та п’єси. Одна з п’єс («Черговий ранок») стала лауреатом премії «Золота арфа» (1996 р.). Іноді з його голови випадають фантастичні тексти, однак не вважає себе письменником-фантастом, незважаючи на те, що навіть деякі його твори (роман «Ножни» та повість «Стуком повниться земля») у 1998 році номінувалися на премії «Бронзовий слимак» та «Інтерпрескон».
В’ЯЧЕСЛАВ АСТРОВ-ЧУБЕНКО
Народився в 1973 році в Миколаєві. За фахом викладач фізики й астрономії. У1997 році закінчив із червоним дипломом фізико-математичний факультет Миколаївського педінституту.

У 19-літньому віці написав перше фантастичне оповідання, а в роки після закінчення інституту написано безліч публіцистики, кілька повістей, близько трьох десятків оповідань, роман. Перші публікації в газетах і альманахах Миколаєва з’являються, починаючи з 1997 р. У журналі «Порог» (Кіровоград) у 2001 р. вийшли оповідання «Дерьмовочка» і «Останні п’ять хвилин». Дві збірки оповідань та повістей «Дзвоник» (1999) і «Останній іспит» (2002) вийшли в Миколаєві. На сьогодні є публікації в науково-популярному журналі «Вселенная. Пространство. Время» і в багатьох фантастичних журналах, у числі яких знаменитий московський журнал «Если».

Сфера зацікавлень: астрономія, наукова фантастика, високі технології. За власного характеристикою — сангвінік, прагматик, аналітик, що живе під девізом: «Я поспішаю посміятися над усім, інакше…»

Лауреат спеціальної премії «За мужність і волю до життя» П’ятого Міжнародного фестивалю фантастики «Зоряний Міст» (Харків, 2004 p.).

Лауреат у номінації «Висхідні зірки» Першого Міжнародного фестивалю фантастики «Планета 8141 Nikolaev» (Миколаїв, 2002 p.).
ВАСИЛЬ ҐРОЗІВ
Інформація не надана.

ЗМІСТ



Для чого читати цю книжку?

Володимир Васильєв. Хірурги. Переклав Василь Фляк

Василь Ґрозів. Миколаївське небо

Анатолій Маляров. Гра в минуле

Ольга Бакк. Багатозірковий курорт «Варварівка»

Дмитро Тарабанов. Мікрорайон на сипучих пісках

Сергій А. Вольнов. Миколаїв день

Юрій Гельман. Ендшпіль адмірала

Олександр Кудрявцев. Тріщина

Геннадій Молчанов. Як Омелько Бекон сватом був

В’ячеслав Астров-Чубенко. Захисна реакція

Коротко про авторів
im_002.jpg

notes

Примітки

1


Tallyman (англ.) — контролер, що відстежує розміщення на судні вантажів; як правило, направляється незалежними сюрвєєрськими компаніями. Інспектує якість вантажу (зокрема відбирає проби — зерна, хімічних добрив), а також веде тальманський рахунок (вантажі скрупульозно перераховуються, якщо кількість їх визначається поштучно, наприклад, труби, колоди й так далі, або пакети, упаковки металопрокату або мотки дроту).

2


Переклад українською абревіатури, складеної з російського словосполучення «Рабоче— Крестьянская Красная Армия».

3


Старогрецька назва моря, нині відомого як Чорне.

4


Дослівно з латини: «Або Цезар, або ніщо!»; тобто: «Або все, або нічого!». Авторство вислову приписується римському імператорові Калігулі.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка