Слова 46 важучими, як слово



Сторінка3/13
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.69 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

2

Наступного коника компанія Сені Бісмарка викинула вдосвіта. Ольшу ніхто пальцем не зачепив, хоча спочатку вона вважала, що її намагаються впоїти, бо за «Чорним доктором» пішли не менш запилені й витримані пляшки південнобережного «Токаю» й «Кагору», а потім казахського фіолетового мускату якогось особливого елітного розливу.

Ольша прокинулася в тім самім чудернацькім кріслі (воно непомітно трансформувалося в диван), укрита пухнастим картатим пледом. У кутку на голому матраці сопів Єнот.

На вулиці буянило червневе сонце; з кожною годиною коротшали й без того куці тіні. Сеня у позі лотоса сидів на капоті машини.

— Доброго ранку, містере йог! Вам не гаряче на цій залізяці?

Сеня не ворушився, уп’явшись у порожнечу. На веранді безсовісно спав Паха Товстий. Здається, він так і не прокидався з учорашнього дня. У розпиванні вина він теж не брав участі, а коли Ольша запитала чому, Сеня з Єнотом розсміялися й сказали: «Йому не треба…»

Коли нарешті всі прокинулися, ні про що, крім сніданку, поговорити не вдавалося. Сеня заїкнувся про корейський ресторанчик на «Дельфіні», за що й був посаджений на місце шофера.

Ольша влаштувалася поруч. Дивно: раніше вона не звернула увагу, що не тільки букви, але й цифри на шкалах приладів були чужими. Навіть не римськими. Ольші ніколи раніше не траплялися такі знаки.

Спідометр, наприклад, ділився на шість секторів, кожен сектор — поділявся ще на шість. Що означали нерівні символи біля кожного сектора залишалося тільки здогадуватися. Кілометри? Милі? Ліги?

— Сеню, просвіти мене, темну. Це чия машина? Штатівська? Чи япончеська?

— Гіанська, — відповів Сеня цілком серйозно.

— Називається «Аз-Б’ат». «Північний вітер» по-вашому.

— Гіанська? — Ольша наморщила чоло, — Це в Африці, либонь?

— У сузір’ї Змієносця.

— Пан жартує?

Сеня знизав плечима:

— Аж ніяк…

Заверещали гальма. На дорозі, витягнувши руку вперед, стояв один з громил Завгороднього. Ольша, пристебнута ременями до крісла, стиха зойкнула.

Автомобіль уріс в асфальт біля самого коліна громила, бампер трохи не торкався холоші його варених штанів.

— Товстий, розберися, — поморщився Сеня.

Паха неквапливо виліз із машини й дістав вінчестер. Знаєте, така пушка, ствол калібром із середній огірок, а затвор там, де цівка. Ольша такі лише з відиків знала. Де Паха ховав такенну машину, залишилося загадкою. Не під футболкою ж?

Громило, побачивши вінчестер, знітився. Курортники, які потрафили саме в цей момент проходити стороною, квапливо розсмоктувалися хто куди.

На обличчі Пахи красномовно цвіло єдине запитання: «Ну?» Позаду під’їхали дві «Самари», з них полізли похмурі плечисті суб’єкти. Шестеро. Ще троє з’явилися з воріт найближчої бази. Для більшої солідності їм дуже не вистачало бейсбольних біт. Ольші стало дуже незатишно.

— Хм! — сказав трохи заскочений Сеня. — Йолопи.

І вибрався назовні. Єнот — теж. У руці його зачорнів великий пістолет а-ля «Кольт-Магнум».

«Боже мій! — похолоділа Ольша. — Куди ж я, дурепа, влізла?»

Вигляд зброї трохи остудив опонентів, однак навряд чи злякав.

— Де Завгородній? — жорстко запитав Сеня, видно, не бажаючи втрачати ініціативу.

Громили переглянулися.

— Сховай пушку, — запропонував один. — Побалакаєм.

— Балакай, — погодився Сеня, але пушку не сховав.

Їх взяли в кільце. Рахунок десять-три навіював Ольші серйозні побоювання щодо наслідку конфлікту. Дуже хотілося стати прозорою. Втім, залишалося тільки міцніше втискатися у крісло.

— Хто ви такі? Кому служите?

— Не твоє собаче діло, — майже безтурботно відповів Сеня.

— Хамиш, — констатував громило-ватажок. — Покараємо.

Сеня зненацька легко погодився:

— Валяй, карай.

І шепнув неголосно Єнотові:

— Гер ормі?

— Туу, — була відповідь.

У ту ж секунду троє з оточення проворно витягли зброю, але зробити нічого не встигли; щось блиснуло яскравіше сонця, і всі троє розсипалися чорним оксамитним попелом, а пістолети багряними розпеченими грудками повільно грузли в асфальті, огортаючись їдким димом.

Уцілілі громили очманіло перезиралися, їх залишилося семеро. Ольша злякано лупала очима. Вона могла заприсягти: ні Сеня, ні Паха, ані Єнот не застосовували своєї зброї. Сяйво обрушилося на громил зверху, з вицвілої блакиті неба.

— Ну їх к бісу, — знову російською сказав Єнот. — Їдьмо.

Сеня відразу сховав свій пістолет і сів за кермо. Єнот поліз на заднє сидіння.

— Е-е! — запротестував громило-ватажок. — Стійте!

Паха Товстий холоднокровно підняв вінчестер:

— Ду-дут!

Бідного громила жбурнуло на вкритий курявою асфальт. Замість голови в нього стало суцільне криваве місиво. Ольша схопилася за щоки, відчуваючи, як до горла підступає гидкий клубок.

Із хрустом пересмикнувши затвор, Паха сів у машину й захлопнув дверцята різким рухом зверху вниз. Вінчестера в нього в руках уже не було — сховав. Куди — незрозуміло.

Здоровані застигли, хто де стояв, немов чекали дзенькоту стрибаючої по асфальту гільзи — логічного завершення епізоду, якого дійсно не вистачало.

У цей день коблевський асфальт увібрав у себе багато: кров, попіл і три шматки заліза, які були колись пістолетами. Втім, попіл швидко розвіявся за вітром.

3

Сніданок у ресторанчику не залишив ніякого сліду в пам’яті Ольші. Сеня і Єнот жували куксу, ніби нічого й не сталося. Паха чомусь залишився в машині — його товариші сказали, що «йому не обов’язково».

Наситившись, замовили вина й довго сиділи в напівтемряві зали. Сеня з Єнотом явно не поспішали, потягуючи колекційний херес і тихо розмовляли, здається, не російською. Ольша помовчувала. А що залишалося? Супутники її церемонитися не звикли, якщо судити за останніми подіями…

Неголосно награвала музика, спочатку старенький «Спейс», потім Кріс Рі. Ближче до обіду налягли на щось модно-танцювальне, Ольша поморщилася: це любила вона слиняві пісеньки прилизаних хлопчиків-шоуменів. І чого народ від них так мліє?

Вона навіть не помітила, що сталося: Єнот раптом підхопився і промовив уривчасту фразу, наче коротко лайнувся. Сеня опинився на ногах лише на секунду пізніше. Обоє вони мигцем глянули у вікно; Сеня підхопив Ольшу під лікоть і потяг до виходу. Єнот на ходу протяг офіціанту віяло кредиток і поспішив слідом.

Біля машини стояло четверо хлопців, один заглядав у напіввідчинене вікно й щось втовкмачував Пасі. Паха, відповідно, мовчав, очевидячки, вже досить давно. Хлопці злилися.

— Агов, хлопці, — з непі дробленою нехіттю промовив Єнот. — Чого до німого причепилися?

Сеня заспокійливо погладжував Ольшину долоню, але хотілося стиснутися або зникнути, тому що швидше за все зараз знову всі почнуть хапатися за пістолети й палити один в одного.

— Кльова у вас тачка, — з недоброю посмішкою прорік один з хлопців, сухорлявий і довгоносий, як тапір. — Мабуть, шкода буде, якщо хтось скло розтрощить. Га?

— А кому заважає наше скло? — Єнот являв собою саму благодушність, хіба що не позіхав у лице довгоносому.

Довгоносий вищирився:

— Ходім-но поговоримо, розумнику…

— Ходімо! — навіть зрадів Єнот. — Куди?

— Та ось, у тир хоча б…

Неподалік стояв фарбований у зелене автобус, перероблений у пневматичний тир ще за радянських часів. Єнот негайно попростував до напіввідчинених дверей.

— І ти йди, чого вже там… — запропонував довгоносий Сені. — Разом з тьолкою своєю…

«Гад!» — подумала Ольша й раптом піймала себе на думці, що зловтішається. Бо не без підстав очікувала, що її нові знайомі зараз рознесуть автобус на кавалки — і це ще в кращому разі.

Сеня незворушно рушив до тиру, як і раніше, притримуючи її за руку.

— Не бійся, — шепнув він. — Нічого вони нам не зроблять. Це лохи якісь…

У тирі покурювали ще двоє типів, таких же неприємних, як і ті, що приставали до Пахи.

— Постріляємо? — запропонував довгоносий, переламуючи гвинтівку. — Хто краще стріляє, тому й тачка. Годиться?

Єнот мовчав, щось вичікуючи. Довгоносий тим часом зарядив усі п’ять рушниць і виклав їх у ряд на стійку.

— Ну, так що? — повторив він. — Постріляємо?

Піднявши найближчу до себе гвинтівку, він вистрелив. Сухо клацнула кулька й перша мішень — душманистого вигляду вершник на верблюді — перевернулася й захиталася. Другий постріл — і з пузатої бочки з написом «Пиво» виліз рогатий чорт, стискаючи тризубця.

Стріляв довгоносий непогано: п’ять пострілів, п’ять влучень. Притому, що він майже не цілився.

— Твоя черга, — підсунув він бляшану коробочку з-під вакси, наповнену кульками. — Стріляй!

— Із цих пукалок хіба? Е ні! — відповів Єнот і додав: — Паха!

Довгоносого знесло вбік — у тир увійшов Товстий і похмуро дістав вінчестер, зі скреготом пересмикнувши затвор. Хлопці трохи присмирнішали.

«Ду-дут!»

Перший постріл проробив у задній стіні автобуса неабияку діру.

«Ду-дут! Ду-дут!»

Сеня і Єнот синхронно палили по мішенях зі своїх дивовижних пістолетів, не цілячись і не міняючи обойм — ніби в рукоятках ховалися мініатюрні фабрики патронів.

Раптова тиша увіткнулася в барабанні перетинки. Хлопці боязко тислися до металевих бортів. Довгоносий, здавалося, став навіть нижчим на зріст.

Замість стенда з мішенями спостерігалася суцільна діра з нерівними краями, ніби в злощасному автобусі розірвалася граната.

— Ми виграли, — задоволено, навіть радісно сказав Єнот. — Бувайте, хлопці.

І вийшов. Сеня вивів Ольшу, що істерично реготала, на вулицю. Слідом ступав Паха. Ольша продовжувала реготати навіть у машині, заспокоївшись, тільки коли Сеня заговорив з кимсь по радіо.

Після Сениної розмови всі веселощі миттю розвіялися — Ольша вловила це безпомилково. Щось трапилося.

Єнот направив «Аз-Б’ Ат» до пошти й довго дзвонив по міжмісту; Ольша чекала в машині разом з Пахою. Сеня розгулював навколо, напевно, виглядав небажані хвости.

Потім вони повернулися до котеджу, де ночували. Паха негайно ж повалився спати на веранді. Сеня і Єнот, обоє похмурі, як нічна тайга, сіли один навпроти одного в кімнаті. Ольша боязко забилася в крісло.

— Що зі мною буде? — запитала вона тихо. — Я навіть не запитую, хто ви, краще не знати. Але зі мною що?

Сеня часто-часто закивав.

— Власне, можеш не боятися. Знайдемо Завгороднього — і гуляй собі.

— А якщо не знайдете?

— Знайдемо, — впевнено сказав Сеня. — Нікуди він не подінеться. Тебе ж бо захистити ми зуміємо, — не сумнівайся. Раз утягли, маємо захищати. А це ми можемо…

Ольша зітхнула:

— Я бачила…

Наслідки Пахиної стрілянини дотепер стояли перед очами.

— Ти поспи краще, — порадив Сеня м’яко.

Ольша заперечно захитала головою — заснеш після такого, як же! Але Сеня раптом простягнув руку, заговорив про щось тепле і знайоме…

… І прокинулася вона тільки наступного ранку. Ні Сені, ні Єнота в кімнаті не було; Паха валявся на своїй улюбленій веранді, немов манекен. Із учорашнього дня він не рухався й начебто б навіть не дихав.

Потягнувшись так, що хруснув хребет, Ольша прислухалася до себе. Голова була легкою і свіжою, а ще страшенно хотілося їсти. І не мармеладу якого-небудь, а бажано м’яса. Смаженого. І побільше.

До котеджу, жалібно скрипнувши протекторами, підкотила іномарка, але не Сенина. Вискочила вона з-за рогу зовсім зненацька, Ольша навіть здригнулася. Дверцята полізли вгору точно так само, як і на «Північному вітрі».

Перед очима з’явився хлопець — високий, сухорлявий, природно — у темних окулярах.

— Доброго ранку, — привітався він доброзичливо. — Ти — Ольша, так?

Ольша кивнула.

— Де Сеня?

Відповісти вона не встигла: Бісмарк і Єнот стрімголов вирвалися з іншого кута. На лицях їх змалювався вираз близький до легкої паніки.

Незнайомець відкрив було рота, але його перебили.

— Проблема, Артуре. Вони зчесали супутника-сторожа.

Імовірно, це було недобре. Ольша згадала, як учора щось із піднебесся присмажувало особливо запопадливих бойовиків, і зметикувала, що краще мати над головою такого сторожа, ніж не мати.

— Не кипи, Сеню. А ти чого чекав — що вони співати й танцювати стануть? Я б на їхньому місці вчинив так само.

— Але це ж війна! Неприкрита!

Говорили чомусь російською.

— Ходімо-но в будинок…

«Розвідка! — вирішила Ольша. — Це західна розвідка. Сузір’я Змієносця, а як же… Морочать голову. От нарвалася!»

Яким чином утекти Ольша навіть боялася уявити. Та й знайдуть же, це точно — вчора Сеня так солідно обіцяв знайти слизького й невловимого Завгороднього. Відшукати перелякане дівчисько не складе для таких спеців ніяких труднощів. Документи її давно вже вивчені — ідіоти вони, чи що?

Хотілося вити від страху. Рання смерть зовсім не входила в Ольшині плани.

Тим часом ця контора радилася, навіть не намагаючись сховати що-небудь від Ольші.

— Завгороднього треба брати. Перебити цих його підручних, засідку влаштувати…

— Не клюне він. Та й куди ми без сторожа? Куля сліпа, як тут кажуть.

Єнот нервово тарабанив пальцями по столу.

— Нашому Пасі кулі не страшні.

«Це чому ж? — подумала Ольша. — Залізний він, чи що?»

— А може плюнути на угоду? Викличемо модуль, нехай сядуть, оточать усе навколо. Га? — запропонував Єнот, але особливої впевненості в його голосі не відчувалося.

— Не мели дурниць, — перервав його Сеня. — Справжньої війни хочеш?

— Пусти Паху з Хасаном, — чи то попросив, чи то наказав Артур. — Вони вже відрівняють усе як треба, незважаючи на тубільні пукалки…

«Їхньому Хасанові, як видно, кулі теж до фені…» — розгублено вирішила Ольша.

— Я за Хасаном. Біля «Лазурного», хвилин за десять, — Артур відразу ж вислизнув.

— Ходімо, — звелів Сеня Ольші.

Вона слухняно встала, тому що суперечити на її місці насмілилася б або Мата Харі, або повна дурепа.

— Я їсти хочу… — жалібно зітхнула вона.

— Ходімо, ходімо…

Єнот узяв її за руку. Долоня його була тверда й напрочуд суха. Паха вийшов останнім, замкнувши будиночок.

Вони завернули за ріг; біля Сениної машини тупцювали двоє поліцейських і троє у цивільному. Віддалік виднівся жовто-блакитний джип із блимавкою.

«Знайшли вбитого, і хтось згадав машину, бо таких тут більше нема», — здогадалася Ольша. Чомусь здавалося, що цього разу вбивств не буде.

Сеня скрушно зітхнув:

— Тьху ти… Поліції якраз і не вистачало…

Він нагнув голову й вперто й незалежно пішов до «Північного вітру». Долоня лягла на ручку дверей.

— Хвилиночку, — сказав один з поліцейських.

Сеня невдоволено обернувся. Єнот незворушно відкрив задні дверцята й запхнув Ольшу всередину.

— Інспекторе, у мене мало часу, — тон Сені був цілком миролюбним і в міру непривітним. — Ми поїдемо.

— Не раніше, ніж ми вас відпустимо, — настільки ж миролюбно й непривітно виголосив поліцейський.

Сеня поліз на рожен:

— От уже не збираюся з вами тріпатися.

— Ти тихіше, — втрутився раптом цивільний на вигляд — начальник. — Ти в убивстві замішаний, зрозумів?

— Та пішов ти, — процідив Сеня з таким презирством, немов перед ним був останній покидьок. — Фраєр хріновий. Так-так, це образа при виконанні…

Цивільний спалахнув:

— Взяти!


Поліцейські ворухнулися, але тут Єнот двічі вистрілив у напіввідчинене вікно; цивільний і один з полісменів важко осіли на вигорілу траву. Сеня тим часом зарядив другому цивільному в обличчя, та так, що бризнула кров, і відразу ще одному, начебто ногою. І знову: Ольша готова була заприсягтися — так не б’ються! Рух скоріше нагадував спробу встояти, зберегти рівновагу.

Полісмен, що залишився, схопився за кобуру, але Сеня потряс біля його носа казна-звідки виниклим пістолетом з великим чорним глушителем.

— Стули писок, друже!

Друг замовк, як ошпарений. У ворота бази на повному ходу увірвався автомобіль Артура. Скрипнула гума, завили гальма. Артур і ще один хлопець східної зовнішності миттю вискочили, ляснувши дверцятами.

— Перед «Лазурним» кордон, не проїдеш…

— Тут теж, — пробурчав Сеня. — Заворушилися, робітнички… Гаразд, їдьмо, подивимося.

Артур оглянув повалені тіла правоохоронців; уцілілий поліцейський, піднявши руки, боязко переминався з ноги на ногу біля джипу.

— Товстий, — розпорядився Сеня, — зіпсуй їм машину. І рацію не забудь.

Паха похмуро дістав вінчестер.

«Ду-дут!»

Хрускіт затвора.

«Ду-дут!»

Хрускіт затвора.

І так кілька разів. Він прострелив колеса й розтрощив панель кермування. Наостанок тицьнув у бік поліцейського, що з жахом дивився на це свавілля, і той приречено влігся поруч із розгромленим джипом.

Вінчестер зник, немов льодинка в полум’ї. Паха його засунув начебто в кишеню штанів. Такенну машину — і в кишеню, р-раз! І все. А кишень у штанях у нього просто не було, це Ольша знала точно. Кілька раз придивлялася.

Вони з’їхали на дорогу й ковзнули за ворота. Біля «Лазурного» справді вистачало поліції. Сеня з Артуром припаркувалися неподалік, спостерігаючи за метушнею біля корпуса.

— Товстий, — скомандував Сеня. Паха слухняно штовхнув дверцята нагору. Виліз. Хасан теж вибрався з машини.

Ольша витріщила очі. Щойно Паха сидів перед нею у своїх коричневих штанах, футболці й кедах, а коли ступив на асфальт, на ньому вже красувалася форма лейтенанта поліції — новенька, хрустка, від гарних туфель до хвацької кепки з кокардою-тризубцем.

Хасан був у формі сержанта.

«Чортівня! — Ольша до болю прикусила губу. Так і справді доведеться повірити в сузір’я Змієносця. Ніякі шпигуни-американці не зможуть переодягтися швидше ніж за секунду. І потім — літаюча машина. Для Землі це теж занадто круто. Невже справді чужинці?»

От тепер стало по-справжньому моторошно. Ольша стислася в грудку й забилася в кут, подалі від Єнота. Той на неї навіть не глянув.

У спину їй упилася якась рукоятка на дверцятах, але Ольша немов намірилася втиснутися в тісну щілину між сидінням і обшивкою.

За хвилину-другу долинули начебто приглушені постріли. Сеня, не обертаючись, запитав:

— Здається, взяли когось?

Єнот стис скроні, посидів секунду й ствердно замукав.

Незабаром з’явилися Паха з Хасаном; заламавши руки за спину одному з громил Завгороднього, вони вели його до машин. Поліцейський з оточення попхався до них, але Хасан потряс у нього перед очима жетоном, що блиснув на сонці, і той миттю відстав, навіть козирнув наостанок.

Громила посадили в автомобіль Артура. Ольша думала, що Сеня бажатиме забратися подалі від кордону; так і сталося, правда Ольша чекала поспіху, а від’їхали за хвилину й без зайвої метушні. Проїхалися майже до причету й зупинилися в тіні біля парку атракціонів. Сеня з Єнотом пересіли до Артура, з Ольшею залишився тільки Паха. Він знову вирядився у звичайні свої штани, футболку й кеди. Шорти, як Сеня і Єнот, носити він чомусь не бажав. Тепер вона не пропустила момент перевдягання: коли Паха сідав у машину, поліцейський мундир на мить придбав дзеркально-сталевий колір і за дві секунди «перетік», ставши футболкою й штанами. Кепка немовби розповзлася й розчинилася на голові, що вразило Ольшу найбільше.

Поки в машині Артура радилися, Паха мовчки сидів спереду, зрідка тихенько постукуючи нігтями по лобовому склу. Ольшу він повністю ігнорував.

Сеня і Єнот повернулися хвилин за сім, ведучи полоненого громила.

— Ольшо, сядь наперед, — наказав Сеня й вона слухняно пересіла. Узагалі, вона старанно грала слухняну дитину, хоча підмивало рвонути від «Північного вітру» з тією ж швидкістю, благо місце людне. Але не зважилася.

Артур з Хасаном поїхали вглиб молдавської зони; Сеня повернув назад до кордону. Але біля «Лазурного» вони не затрималися, поїхали далі. За «Кристалом» Сеня пригальмував.

— Проведи його, Товстий, — звелів він неголосно.

Паха виліз, витяг з машини громила й похмуро дістав вінчестер. Як завжди — незрозуміло звідки. Виразно махнув головою. Громило неохоче заглибився в посадку; сосни, що вимахали за три десятки років, поглинули їх, заслонивши від очей бронзовою колонадою стовбурів.

Повернувся Паха один, голіруч. Буквально через хвилину. Спокійно сів поруч із Єнотом.

— Усе? — поцікавився Сеня.

Паха без виразу кивнув.

Сеня натис на газ. Асфальт, стертий тисячами босих і взутих ніг, стелився під колеса; гаряче полуденне повітря співало в розкритих вікнах.

— Сеню, — боязко запитала Ольша, — а де той тип?

— Паха його застрілив, — байдуже відповів Бісмарк. І глянув з-під окулярів на Ольшу. — А що?

Ольша втягнула голову в плечі.

Пригальмували біля «Чорноморця». Ольшине серце завмерло — її черга? Чи вирішили відпустити?

Ні. Сеня заглушив двигун і повернувся до неї.

— Зараз ти підеш до себе. Заспокоїш Риту, ну, і Гліба з Юрієм, якщо зустрінеш. Бери всі свої речі й повертайся. Зрозуміло?

Вони все про Ольшу знали. Де живе, друзів та інше. Ну, звичайно, професіонали… Чи варто дивуватися?

— Навіщо? — не сподіваючись на відповідь запитала вона.

Але Сеня з готовністю пояснив:

— Завгородній уночі втік. До Криму — у Ялту. Ми їдемо туди ж. Негайно.

«Так-так. Одісея триває».

Ольшу проводжали Єнот і Паха. Ритки в будиночку не було, але двері були незамкне— ні. Ольша ввійшла; провідники сіли на лавку неподалік від входу. Єнот невимушено молов Пасі якісь небилиці про Антарктиду.

Вона майже вже зібралася, коли Єнот замовк на півслові, а за секунду в будиночок увірвалася Ритка.

— Де тебе носить? — без дипломатії почала вона. — Що за приколи — два дні бозна-де, незрозуміло з ким? Я тут божеволію… — в голосі Ритки звучало праведне, нічим не прикрите обурення.

— Я їду в Ялту, — тихо сказала Ольша.

Ритка вмить відчула щось недобре.

— Хто ці двоє — на лавці? — понизивши голос запитала вона.

Ольша змовчала. Не казати ж — інопланетяни?

— Та поясни ти, — не вгамовувалася подруга.

— Вони обіцяли мене відпустити.

У стіну делікатно постукали, фіранка відсунулася, й у щілину просунулася, поблискуючи окулярами, голова Єнота.

— Час!

Ольша взяла сумку й, на секунду зустрівшись поглядом з Риткою, вийшла.



Не встигли вони відійти й тридцять кроків, як з-за будиночків показався десяток хлопців; Гліб і Юра-Панкрат, зрозуміло, сю процесію очолювали. Цього Ольша й боялася.

— Хвилиночку…

Єнотові й Пасі перегородили шлях. Декого з «рятувального загону» Ольша знала — волейболістів із МКІ, Максима Саєнка, Боцмана, Вовчика Наумова… Усередині щось обірвалося: двоє із сузір’я Змієносця просто не вміли зупинятися. Язик прилип до гортані, Ольша хотіла втрутитися, але раптове заціпеніння скувало її, немов гамівна сорочка.

Поправивши окуляри, Єнот кивнув Пасі. Той похмуро дістав вінчестер. Два неголосних постріли, заглушених розпачливим Риткиним лементом; з Юри-Панкрата й одного з волейболістів зірвало однакові жовті кепки з «кемелом». Ольша смертельно зблідла; але ніхто не падав, усі продовжували стояти.

Паха наступив ногою на гільзи й сховав свою зброю. Єнот підхопив Ольшину сумку.

Її друзів чомусь пощадили. Дотепер валили всіх неугодних направо й наліво, а тут — полякали і все. Вона ніяк не могла зрозуміти — чому? Не через неї ж?

Коли Паха рушив геть, Ольша помітила, що гільз на асфальті вже не було.

До машини вона дійшла як у тумані.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка