Слова 46 важучими, як слово



Сторінка4/13
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.69 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

4

— Якщо тобі щось треба — скажи, ми купимо.

Сеня недбало вів машину й говорив з Ольшею; Єнот читав свіжий «Спорт-експрес». Паха як завжди спав.

Ольша в’яло кивнула. Її супутники були похмурі, як Чорне море в бурхливу зимову ніч. За винятком завжди безтурботного Пахи.

Після стрілянини по кепках вони ненадовго заскочили у свій котедж, Єнот приніс звідкись дві велетенські піци, а коли з ними впоралися, відразу ж стартували в Ялту. Удень літати команда Бісмарка не зважилася, тому поїхали як усі, по дорозі. Правда, надзвичайно швидко, обганяючи навіть прилизані «Мерседеси» з одеськими номерами.

Неприємності почалися вже на півдорозі до основної траси: ліворуч, увіткнувшись зім’ятим капотом у штабель бетонних плит, незручно прилаштувалася червона машина Артура. Усередині нікого не було; Сеня, зв’язавшись із якимсь Сластом, сказав, що Артур важко поранений, його відніс Хасан на реабілітацію. Автомобіль хтось пошкодив. Грішили, звичайно, на Завгороднього і його бойовиків.

Із цієї хвилини Сеня і Єнот зціпили зуби й поринули в незрозумілий транс — лише за Нечаяним до Ольші вперше звернулися. А вона все ще бачила біле, немов костюм тенісиста, обличчя Юри-Панкрата, який втупився в ствол Пахиного вінчестера. Найпарадоксальнішим було те, що вона відмовлялася сприймати цю трійцю як ворогів, хоча вони вже вбили кількох людей — її, Ольшиних співвітчизників. І співпланетників. Найнеприємнішим їй був Паха-Товстий. Скеля, закрита книга, замкнені наглухо двері, а ключ викинутий багато років тому невідомо куди. Від нього віяло холодом і безоднею. Іноді їй здавалося, що це взагалі не людина, а маніпулятор Сені, бездушний і слухняний. Товстий, зроби те, Товстий, забери це. Не їсть, не розмовляє… Сеня з Єнотом виглядали зовсім звично, як сотні й тисячі людей навколо, якби не їхні витівки. Втім, це якраз і не дивно: агент не повинен виділятися з юрби, інакше це мертвий агент. Закон, єдиний для усіх планет.

— Ти що, злякалася? — запитав Сеня, якось дивно, по-батьківськи переймаючись. Турбується, чи що? Зіграти таке не всякий актор зумів би. Ольша запитально вп’ялася в нього.

— А ви на що чекали?

— Не треба нас боятися. Ми не приносимо зла людям.

Ольша мерзлякувато стислася.

— Як же… Я бачила.

Поклали чоловік десять і бровою ніхто не повів. І це називається «не приносимо зла!»

— Якщо ти маєш на увазі бойовиків Завгороднього, то їх ми до людей не відносимо. Хто підняв руку на собі подібного заслуговує лише смерті.

— А поліцейські? Вони що, теж не люди?

Сеня усміхнувся:

— Можеш не продовжувати. Мовляв, родини в них, дружини, діти, батьки… Я знаю. Та поліцейских ми не вбивали!

Він спритно добув з-під тонкої джинсової сорочки знайомий пістолет з набалдашником глушителя. Все-таки ховати зброю вони були великі майстри.

— Це біопаралізатор. Він не вбиває, тільки знерухомлює на якийсь час. Поліцейські біля нашого будиночка давно прочухалися й, напевно, бідкаються біля уламків свого джипу.

Сеня помовчав.

— Справжня зброя тільки в Пахи.

— Цей його вінчестер? — запитала Ольша.

Сеня уточнив, знову роблячи непроникне обличчя:

— Якщо ти маєш на увазі його пушку, то вона виглядає під «снайдер», а не під справжній «вінчестер».

— Яка різниця! — перебила Ольша. — Стріляє як снайдер, так і вінчестер, однаково — на смерть!

Сеня знову замовк.

— Послухай, дівчинко, — сказав він по хвилиннім роздумі. — Ваше суспільство хворе. А коли хвороба вчепиться в організм, настає час скальпеля. Ніхто не плаче, коли сталь вирізує уражені тканини. І ніхто не сміє називати хірурга вбивцею.

Ольша дивилася Сені прямо у вічі.

— Ваша хірургія більше змахує на ампутацію.

— Ні, — Сеня похитав головою. — Ампутація робить людину інвалідом. А якщо ми пристрілимо кількох покидьків, бандитів і вбивць, суспільству буде тільки ліпше. Ми не збираємося оздоровлювати все ваше суспільство — тут у вас такий смітник, що, боюся, вже пізно. Але тим, кого ці вже не пограбують, не вб’ють, не принизять — їм буде ліпше.

— Круто, — констатувала Ольша. — Всесвітні судді. Але вас сюди ніхто не кликав, між іншим, на наш смітник.

Сеня поморщився:

— Тільки не кажи, що ми не маємо права, і так далі.. Маємо. Знищувати тих, хто будує своє благополуччя за рахунок інших, вважається обов’язком. Це закон усього космосу. Тому ми й надалі будемо їх знищувати.

У голосі Сені не було злості, і це Ольша вважала головним. У чомусь він навіть мав рацію.

— А решта? Якщо у вас на шляху випадково стане зовсім стороння людина? Як мої друзі годину тому?

Сеня знизав плечима:

— Сьогодні ти вже могла наочно переконатися у нашій реакції на таку ситуацію. Пристрашимо… У крайньому разі, — він потряс паралізатором, — це. Малоприємно, звичайно, зате ніякої шкоди. Гарантія.

Тепер задумалася Ольша. Ловко це у вас виходить, панове хірурги! Та з іншого боку, ця погань, ці молодчики з тупими поглядами, але з тугими м’язами отримують саме те, на що заслуговують. Діалог ведеться їхньою мовою, і нехай, чорт забирай, вони хоч раз, хоч перед смертю дізнаються, як доводиться їхнім жертвам.

Якщо тільки Сеня не бреше.

Та Ольші здавалося, що він каже правду.

— Скажи, — понизивши голос запитала вона. — А чому Паха не їсть і не розмовляє?

Позаду делікатно захихотів €нот, шелестячи газетою. Сеня теж усміхнувся:

— Розмовляти він не може, тому що він не людина. Ну, а харчується він по-своєму.

— Не людина? — запитала Ольша зі здивуванням. — Невже робот?

— Ні. Колонія кристалічних мікроорганізмів, які дружні з нами. Точніше, крихітна частина колонії. Вони утримують форму, подібну до людини, зберігають видимість одягу, стріляють зі «снайдера», але насправді все це, аж до кулі, що вилітає зі стволу, плоть. Вони можуть прийняти вигляд чого завгодно — хоч куща, хоч автомобіля. Коли прийде час, ця частина зіллється з головною колонією. Тут Паха всього лише посол. Як і Хасан, до речі.

Ось вони, відповіді, розгадка безглуздя й багатьох таємниць. Невразливість для куль, перевдягання в рекордний строк, вінчестер, що невідомо звідки виникає… Чи як його там — снайдер…

Сеня обігнав колону румунських вантажівок і знову повернувся до Ольші, в очах якої застигло цілком закономірне запитання.

— Ну, а ми з Єнотом — звичайні люди. Правда, різних рас. І для нас, як і для тебе, вогнепальна зброя смертельна.

— Люди? Із сузір’я Змієносця?

— Я — так, Єнот — із зірки, що має поки тільки номер у ваших астрономічних каталогах. Із Землі її не видно. Це в сузір’ї Риб.

— Із зірки?

— З однієї із планет, звичайно, — фиркнув Сеня. — Так кажуть тільки, що із зірки. Адже коли ти кажеш, що ти з України, це не значить, що ти живеш і в Києві, і в Львові, і в Донецьку?

Ольша зітхнула. Чомусь вона сприймала це як належне — ніби друзі-іноземці розповідають про свою далеку Америку. Адже все одно дурне дівчисько там ніколи не було й не буде, і не відрізнить правду від посередніх байок.

— Що ж вас сюди привело?

— На Землю? Чи в Коблеве?

— На Землю.

Сеня знизав плечима:

— За всіма населеними планетами ведеться спостереження. Ви не виняток.

— І скрізь ви займаєтеся такою… хірургією?

Сеня з повагою глянув на неї — зовсім не зрозуміло чому, немов вона сама дійшла до якоїсь прихованої істини.

— Ні. Тільки там, де доводиться втручатися.

— Хіба в нас щось не так? — поцікавилася Ольша з ревнощами в голосі.

— Та все у вас не так! — роздратовано стукнув по баранці Сеня. — Ви стали небезпечними. Природу нищите, себе не щадите… А зброї скільки нагромадили — це ж з глузду з’їхати можна! І це притому, що третина населення голодує, а ще третина ледь зводить кінці з кінцями.

Ольша жадібно слухала. Напевно, вона була першою із землян, хто слухав думку про себе з боку.

— І разом з тим дивно здібна раса! За якихось шість тисяч років піднятися з бруду, з дикості в космос. Але в той же час багато в чому так і залишитися в бруді. Ваші вчені навпомацки, інтуїтивно збагнули те, до чого нам довелося доходити сторіччями, набиваючи без ліку ґуль на лобі. Ми вже втомилися дивуватися. Ви начисто вбили в собі екстрасенсорику — середні віки, інквізиція — проте раз у раз заганяєте наших фахівців у глухий кут.

Сеня замовк. Та Ольші було мало.

— Що ж змусило вас утрутитися?

Сеня, не відриваючись, дивився на дорогу. Минули Половинки — до Миколаєва залишалося хвилин десять їзди.

— Загинуло два наших агенти. У Коблевому. Дванадцять днів тому. Якраз коли «сторож» перебував у тіні вашого метеосупутника протягом двох хвилин.

— Завгородній?

— Не особисто, звичайно. Але, схоже, він за цим стоїть.

— А хто він? Теж ваш? Із сузір’я?

Сеня знову глянув на неї з повагою.

— Здогадалася? Молодець. Ні, він не має стосунку до нашої служби. Земля, безумовно, зацікавить будь-яку високорозвинену цивілізацію. Схоже, ми зіштовхнулися з конкурентами, про яких дотепер не підозрювали. Причому, хлопцям пальця в рот не клади. І поступитися ми не можемо просто так, і на рожен не полізеш… Піди взнай, хто вони? А нам оголосили війну, поки тиху: «сторожа» зчесали, Артура намагалися усунути. Коротше — незавидне становище.

— Виходить, Завгородній не землянин?

— Напевно. Хоча, може й землянин. Його могли завербувати.

— А чому ви вирішили, що він має стосунок до смерті ваших агентів?

Сеня покосився на Єнота.

— В одного з них спрацював аварійний прилад для фіксації зображень. На кшталт фотоапарата, тільки мініатюрний. На останньому знімку Завгородній і один з його громил. За секунду до смерті.

Сеня важко зітхнув.

— Він був співвітчизником Єнота. Вони готувалися в одному центрі…

Якийсь час чувся тільки шелест покришок по асфальту, сильно приправленому гудроном. «Чому вони мені все це розповідають? — подумала Ольша й сама ж собі відповіла: — А чого їм боятися? Мені ж бо й стукнути нікуди. Альо, це служба безпеки? Тринадцятий відділ по боротьбі з нечистою силою? У мене тут інопланетяни-розвідники. Люди — дві штуки й колонія кристалічних мікроорганізмів — одна штука… Заїкнешся лиш — у психушку запроторять. Мені навіть Ритка, краща подруга — і та не повірить. Батько — не повірить. Не тягти ж із собою Паху з вінчестером як доказ?»

Перериваючи її думки, замиготів тривожний червоний вогник на пульті. Сама собою вискочила коротка трубочка антени й зазвучала незнайома мова. Сеня відповів тією ж мовою. Напевно, це була його-рідна мова. Ольша ніколи не чула нічого подібного.

Уже за хвилину Сеня, не припиняючи слухати, звернув з траси й поїхав курним путівцем уздовж куцої смужки чи то високого чагарника, чи то дерев-недоростків.

Голос не вгавав ні на секунду; було в ньому щось від скоромовки темпераментного футбольного коментатора-італійця. Неодмінно італійця — ніхто так не захлинається, не ковтає закінчень і не тараторить, намагаючись спресувати інформацію, як гарячі жителі Апеннінського чобота.

Трохи згодом Сеня зупинив машину. Антена втяглася в приладову дошку, голос затих. Єнот відчинив дверцята, вибрався й негайно поліз у багажник. Паха допомагав йому діставати вміст — кілька невеликих валізок, два ящики вина та Ольшину сумку. Сеня спустошував бардачок.

— Що трапилось? — запитала Ольша про всяк випадок.

Сеня вигріб стос тисячегривневих банкнот товщиною з цеглу, в кишеню навіть не лізла. Ще два таких же він віддав Єнотові.

— Шукають нас, — просвітив він. — Поліція, відділ по боротьбі з тероризмом. Машину розпізнали, треба змінити.

«Ага, — догадалася Ольша. — Цю кинуть, а на шосе кого-небудь загальмують. Убити не вб’ють, напевно, але залишать посеред дороги з роззявленими ротами, це точно».

Але, помізкувавши, вирішила: ні. Не стануть вони цього робити. Не можна. Здобута в такий спосіб машина дуже швидко стане «гарячою», тому що потерпілі негайно повідомлять у поліцію. А Сені енд компані така реклама ні до чого. Як вони умудряться викрутитися Ольша навіть не уявляла.

Тим часом Єнот з Пахою віднесли нечисленні пожитки метрів на двадцять убік.

— Ходімо, — сказав Сеня. У руках його чорнів предмет, що нагадував пульт дистанційки від відика.

Відійшли до речей; Пахасів на ящики, Єнот, схрестивши руки на грудях, приготувався спостерігати. Сеня відкрив капот, покопався усередині й витяг чорну плескату шухлядку розміром з дипломат. На верхній її площині красномовно скалився череп з кістками.

Сеня приєднався до решти, дбайливо водрузивши шухлядку на гору валіз. Ольша нервово переминалася з ноги на ногу. Нарешті на машину був спрямований пульт і натиснута одна з кнопок. Спочатку нічого не змінилося. Потім почувся неголосний хрускіт і корпус «Північного вітру» став повільно зминатися, немов його з усіх сторін здавлював гігантський прес. Метал обшивки пішов складками, машина згорталася в округлий зморшкуватий клубок, швидко зменшуючись у розмірах, немов провалювалася всередину себе. Останніми стислися покришки коліс.

Хвилин за десять усе було закінчено: замість машини на утрамбованій дорозі спочивала поїдена каньйонами звивистих впадинок кулька, схожа на волоський горіх, тільки більша. Рази у два. Пульт тихенько пискнув і висвітив неяскравий у світлі дня червоний вогник. За якийсь час пульт пискнув удруге й вогник змінив колір на зелений.

Єнот негайно підібрав кульку й присів біля однієї з валіз. Ольша витягнула шию, вдивляючись: у валізі в спеціальних нішах таких кульок налічувалося більше десятка.

— Що візьмемо? — запитав Єнот, оглянувшись на Бісмарка.

— Ммм… «Оксо», мабуть.

Єнот вийняв іншу кульку, схожу на колишню й відніс її на дорогу, закривши попередньо валізу.

Усе повторилося у зворотному порядку: кулька розпухла й перетворилася в новенький автомобіль, що блискав лаком. Іншої моделі. Кольору мокрий асфальт.

Писк, червоний вогник.

Ольша заворожено ступнула до цього чотириколісного дива.

— Куди! — схопив її за лікті Єнот. — З глузду з’їхала, чи що? Там же випромінювання!

Ольша здригнулася.

— А тут?


— Тут екран… — пояснив Єнот.

Незабаром на пульті зазеленів веселий дозволяючий вогник. Єнот одразу схопився за валізи, Паха — за ящики. Сеня взяв «дипломат» з черепом і відкинув кришку капота. Ольша підійшла й глянула: ніякого двигуна там не було. Навіть у згадці. Порожнеча, наче у старорежимного «Запорожця». Але двигун не міг розміщуватися й позаду, як у того ж «Запорожця», — Єнот з Пахою саме вантажили пожитки в багажник.

А Сеня спритно закріпив «дипломат» у спеціальних затискачах і приєднав єдиний роз’єм. Чорна в’язь провідків губилася в надрах корпуса.

«Ця коробка, мабуть, і є двигун», — вирішила Ольша. Паха з Єнотом уже сіли всередину.

Земля поблизу новонароджені машини була теплою, Ольша відчувала це навіть крізь пластмасові підошви туфельок-мильниць.

— Прошу, — запросив Сеня, відкриваючи дверцята. Ольша не без задоволення сіла: машина їй подобалася й вселяла якийсь неясний захват. Здавалося, під іскристим металом дрімає пружна, але покірна водієві міць.

Сеня взявся за кермо, прилади ожили, «Оксо» ледь відчутно завібрував і піднявся над ґрунтом, одночасно розвертаючись. А потім земля одразу поринула вниз, і в кабіну увірвалося шалене сонце — дотепер вони стояли в невеликій тіні. Вони йшли в невідчутну блакить неба, залишаючи під собою і польову дорогу, і асфальтову трасу, і близький уже Миколаїв. Сеня брав курс на Крим, на Ялту. Напевно, він поспішав.

— Скажи, — звернулася до нього Ольша, — а що означає «Оксо»?

Сеня, залишивши кермо, позіхнув, прикриваючись долонею. За нього відповів Єнот:

— Птах такий. Типу орла.



5

Гори зачаровували: суцільно покриті лісом вони нагадували сплячих їжаків. З висоти на них можна було дивитися нескінченно. Втім, «Оксо» летів зовсім низько. Унизу вигадливим серпантином вилася ниточка дороги.

Сеня вибрав момент, коли на короткій ділянці, затиснутій між двома крутими поворотами, не було жодної машини, знизився, сів і як ні в чому не бувало покотив до Ялти. При цьому він дуже спритно пірнув під тролейбусні проводи, дряпнувши днищем об верхівки кипарисів. Гурзуф і Ведмідь-гора вже лежали позаду, невдовзі проїхали ботанічний сад і Масандру з її новими багатоповерхівками. Спереду розкинулася Ялта — галаслива багатобарвна Мекка курортників-товстосумів. Про тутешню дорожнечу ходили легенди, але Ольша не бентежилися: хірурги-розвідники явно не відчували браку коштів. Так що, дивись, ще й вигорить гульнути на халяву.

Місто зустріло їх строкатим вбранням тисяч відпочивальників, скупо розріджених діловитими аборигенами. Сеня впевнено обігнув автовокзал і повів машину по Київській, ніби бував тут сотні разів. Єнот ліниво п’ялився у вікно.

— Та-а-ак… — протягнув він багатозначно.

Перед майданом Сеня звернув праворуч і проскочив колишню вулицю Маркса, нині Платанову, потім скерував на Садову, проїхав під канаткою, повз собор Олександра Невського, і майже відразу знову звернув праворуч, на вулицю Манагарова. «Оксо» йшов угору легко, без надриву.

Вони зупинилися біля сірої девятиповерхівки часів горбачовської перебудови. Поруч стовбичила ще одна. Дорога, звиваючись, ішла вгору, піднімаючись по схилу гори. На наступному «витку» вона проходила уже на рівні четвертого поверху. Біля єдиного під’їзду стояло двійко «Жигулів» та одна іномарка. Ольші здалося, що вона теж гіанська (треба ж, запам’ятала!). Відчувався якийсь єдиний стиль, неповторний і своєрідний — і в «Північному вітрі», і в машині Артура, нині розбитій, і в «Оксо», і в цій, що кольором скидалася на переспілий лимон.

— Ага, Хасан уже тут, — із задоволенням відмітив Сеня. — Чудово.

Ольша вийшла й солодко потягнулася — тіло жадало рухів. Захлопнула. дверцята з жалем і погладила «Оксо» по опуклому даху. Ідеально рівна поверхня приємно холодила руку.

— Так, чудові у вас тачки! І що радує, при нагоді легко поміщаються у валізу. По кілька штук.

Сеня серйозно кивнув:

— Мені теж подобаються. У вас, на жаль, ембріомеханіка ще тільки зароджується як наука. Думаю, ви швидко нас обставите, якщо тільки не поскубетеся на той час.

Увійшли в під’їзд.

— Яка квартира? — запитав Єнот діловито.

— Шістнадцята. Це на четвертому.

Стугонливий і скреготливий ліфт підніс їх на потрібний поверх. Квартира була трикімнатна.

Їх зустрів високий блакитноокий блондин — вилитий швед в уяві пересічного обивателя. Перший із ЦИХ, побачений без окулярів із самого початку.

— До незі… Він осікся, побачивши Ольшу, і заговорив по-російському: — Добрий день.

Сеня і Єнот обмінялися з ним хитромудрим, із зачепом, рукостисканням, Паха стримано кивнув і відразу пішов у кімнату. У щілину Ольша угледіла Хасана, що валявся на дивані.

«Швед» з ходу взявся доповідати, не чекаючи поки Сеня почне його смикати.

— Клієнт осів у готелі «Ореанда», це недалеко, на набережній. Прибув о дев’ятій ранку.

— Чим займався?

— Сидів у кабаку й клеївся до всіх дівок без розбору. І не без успіху, повинен відмітити.

«Звичайно, з такою грошвою… Певно, шампанського перевів не один ящик…» — подумала Ольша. Втім, одних тільки грошей особисто їй завжди було мало. Навіть під шампанське.

Сеня зітхнув.

— Як тут узагалі?

«Швед» усміхнувся:

— Як у нас на Саніті. Але загалом спокійно.

Паха з Хасаном тим часом спустилися за речами. Сеня відрекомендував блакитноокого:

— Ольшо, це наша людина, звати Римас. Про тебе він усе знає.

«Так уже й все», — фиркнула про себе Ольша.

«Швед», який косив під прибалтійця, з гідністю кивнув.

— Ось твоя кімната, — продовжував Сеня, розкриваючи одну з дверей. — Нагадую: як щось знадобиться, відразу кажи.

Паха, що нечутно виник за спинами, поставив її сумку біля ліжка й вийшов.

Кімната Ольші сподобалася. Невелика, затишна, вся завішана килимами, товстими, як пухова ковдра. Велике і на вигляд досить звабливе ліжко в кутку. Величезне дзеркало. Вікно з видом якраз на схил — за склом величаво погойдувалися зелені лаписька кипариса.

Поки Ольша влаштовувалася, у сусідній кімнаті радилися. З-за напівпрочинених дверей чітко долинав низький голос Римаса.

— … двічі проявлявся один фрукт на ймення Сергій Затока. Хто такий — неясно. Треться серед серферів біля Фороса, там якийсь хвилегін минулого року запустили, вони туди й сповзлися із усього узбережжя. Приїхав із друзякою на «Смузі» зеленого кольору.

— Із Завгороднім зустрічався? — Сенин голос.

— Першого разу — ні, не застав. Відсидівся у підвальчику, знаєш, поруч із канаткою, у провулку? Внизу?

— Знаю.


— Потім знову в «Ореанду» приперся. До цього моменту Завгородній уже добряче нажлуктився. Затока отримав дипломат і відразу виїхав. Уміст — усе, що завгодно, крім металевих предметів. Вважаю, гроші.

— Куди він подівся далі?

— Повернувся до Фороса. За ним Кейсі доглядає.

— Гаразд. Сьогодні ні до чого не приступаємо. Сходимо в ресторан, розвіємося. Вина тут непогані, кажуть, — Сеня чимсь дзвякав весь час, схоже ключами.

«Цікаво, мене візьмуть?» — подумала Ольша. Хотілося б. Ялта, літо, ресторан…

Її взяли. Вечеря вийшла на славу — затишний зал, ненав’язливий тапер на крихітній сцені, шикарна кухня. Сеня, Єнот і Римас улаштували справжнісіньку дегустацію: замовили всі двадцять шість сортів вин, які були наявні в ресторанчику. Здається, Сеня з Єнотом всерйоз цікавилися виноробством — офіціанта вони просто замучили вузькоспеціальними питаннями. Той невдовзі розчулився й досить дешево викотив запилену пляшку «Алеатико Партеніт» тридцять якогось року з власних запасів.

— Запам’ятайте, панове, це вино не роблять більш ніж півстоліття…

Ольша по черзі танцювала з усіма; нарешті вона зрозуміла, чому Єнот не знімає темних окулярів — у нього були зовсім нелюдські очі. Темно-пурпурного кольору, більші, ніж у землян до того ж незвичайного розрізу. Щілиновидні, як у кішки, зіниці, але не вертикальні, а трохи похилі, як літера V. Побачивши це, Ольша здригнулася і знову надягла на Єнота його дзеркальця. Як вона насмілилася їх зняти, і сама не зрозуміла. Танець, мабуть, зблизив. Єнот не противився, тільки поправив зачіску, що приховувала вуха.

Без окулярів він виглядав чужим, але не відразливим, у вигляді його почувалася своя неповторна гармонія.

Танцював він краще за всіх — через півгодини Ольша і Єнот втяли такий рок’н’ролл, що за іншими столиками дружно зааплодували, підпила парочка в кутку залу все хапалася за відеокамеру, хоча, що вони там назнімали в напівтемряві, Ольша не розуміла, а хтось навіть надіслав пляшку новосвітівського брюта.

До півночі всі помітно захмеліли — дегустація видалася пишною, та й реліктове вино виявилося надзвичайно підступним. Ольша неясно запам’ятала зворотну дорогу. За кермо сів, здається, Римас, але відразу же, начебто б, задрімав, засунувши руки в кишені. Ранком її розбудив Сеня.

— Їдемо на пляж, — повідомив він. — Не забудь купальник.

Ольша помітила, що голова, незважаючи на вчорашнє, на диво ясна.

На кухні шкварчала велетенська яєчня — хлопці-хірурги з дивним спокоєм міняли вишуканість ресторанів на домашню холостяцьку невибагливість. Ольшу до готування вони не залучали, очевидно, з принципу. А може, і ще чомусь.

Людні міські пляжі їх не цікавили. Сеня гнав «Оксо» на південний захід, уздовж узбережжя. Дорога петляла, як налякана мурашка. Зелень, скелі, море — все це змінювалося з калейдоскопічною швидкістю. Доглянуті ряди виноградників, свічки кипарисів, сірі вежочки Ластівчиного Гнізда… Лівадія, Гаспра, Місхор, Алупка, Сімеїз…

Сеня пригальмував, коли погляду відкрилася зовсім незвичайна для південного Криму картина: пряма берегова лінія. Жовтуватий пісок устеляв довгий, добрих два кілометри, пляж. Гори величаво застигли на відстані. Незважаючи на досить спокійне море, на берег обрушувалися круті метрові хвилі; темна синь води цвіла білопінними бурунчиками. І стояв нескінченний гул — це співало море, як співало воно вже мільйони років. Кожна хвиля мала свій голос, вела свою партію в споконвічному концерті природи. Машину вони залишили прямо на узбіччі. Ольша справедливо вирішила, що вкрасти її, швидше за все, непросто. І згвинтити щось типу дзеркальця — теж. Гвардія Сені, у всякому разі, нітрохи не турбувалася, залишаючи «Оксо» біля траси.

На нескінченній стрічці пляжу купками засмагали люди. Вільного місця вистачило б, щоб розмістити ще не одну сотню курортників. Напевно, сюди могли добратися лише ті, хто мав власні колеса. І гроші на бензин. Або друзів з колесами й грішми на бензин. Уздовж пляжу тяглася курна дорога, там і сям стирчали, як гриби-дощовики, зачохлені автомобілі. Ольша знала, що на Південний беріг приватний транспорт з-за меж Криму не пускали вже років вісім. Сеня пояснив, коли міняв номерні знаки на «Оксо».

Майже ніхто не купався, зате на гребені хвилі ковзали кілька серферів, окутаних райдужним ореолом бризок і жмутами піни. Зіваки на березі подбадьорювали їх незлагодженим вереском і розбійницьким свистом, але, ймовірно, даремно, тому що море шуміло голосніше.

Тільки-но вони ступили на жовтий, як масло, явно привізний пісок, Сеню окликнув стрункий мускулистий хлопець у строкатих плавках і темних окулярах. Здавалося, він тільки зліз із дошки й сяючі в променях сонця бризки так і залишилися в нього на плавках, «їхня людина», — негайно вирішила Ольша й не помилилася. Звали його Кейсі.

Не пройшло й п’ять хвилин як Ольша, Сеня, Римас, Єнот і Кейсі в компанії десятка серферів і їхніх подружок — просолених, засмаглих до синюватого блиску хлопців і дівчат — уже реготали, спілкувалися, пили коблевський мускат і пиво, якого Єнот приніс цілу сумку, купалися, грали у волейбол, обговорювали якісь внутрішні, малозрозумілі стороннім серферовські проблеми — одним словом, вели себе, як будь-яка нормальна молодіжна компанія на пляжі. Ольша плюнула на всі земні й космічні прикрощі й відверто розважалася, тим більше, що біля неї негайно стали упадати відразу троє аборигенів. Поступово тусовка росла й ширилася, підходили нові люди, все більше з портвейном; раз у раз хто-небудь хапав яскраво розфарбовану пластикову дошку, біг до моря й сковзав на очах у всіх уздовж пляжу. Аси демонстрували стрибки. Народ утішався з берега. Ольшу намагалися навчити триматися на дошці — у результаті вона разів п’ятнадцять шубовснула у воду й нареготалася на кілька років уперед. Потім їх викликали на змагання сусіди, що розташувалися за півмилі лівіше. На верхівці хвилі відбулося таке видовище, що Ольша більш як на годину забула, хто вона й де вона. До цього часу вітер з моря зміцнів і хвилі виросли ще на півметра, що серферів неабияк потішило. Таких, що програли, виявити не вдалося, тому справу обмили черговою дозою пива.

Наближався вечір, коли Кейсі й Римас звернули увагу Сені на світловолосого хлопця з дошкою в руках. Він ішов, загрузаючи в піску, з боку Фороса.

— Це дружок Сергія Затоки, — шепнув Римас.

Сеня неквапливо й немов би навіть знехотя обернувся. Ольша сиділа так близько, що розчула слова Римаса теж.

Єнот устав і перевальцем пішов назустріч. Смаглява шкіра, драні джинси, які зсохли— ся від довгого й важкого життя до шортів з торочками внизу, і довга шевелюра, що приховувала вуха, робили його схожим на завсідника дикого пляжу.

Побачивши його, незнайомець із дошкою завмер.

— Агов, Куню! — крикнув хтось. — Де тебе носило весь день? Ми мало понизовським не продули!

Той, кого назвали Кунею, насторожено позадкував, потім став бочком відступати до моря. Сеня підхопився, Єнот додав ходу, а праворуч, від дороги, з’явився Паха, який успішно таївся із самого ранку.

Куня з усіх ніг кинувся до прибою, усім пузом завалився на дошку й щодуху погріб від берега. Єнот, що загальмував біля самого краю мокрого піску, обернувся до Пахи.

— Корса-а отра-а! — крикнув він протяжно.

Утікач відгріб уже метрів на сорок.

Паха метнув Єнотові щось подібне до короткої тростини. — Швидше! — тихо процідив Сеня, косячися то на Єнота, то на Куню. Той уже встиг стати на дошку і неймовірно швидко заковзав геть, у бік Симеїза і Ялти.

«Тростина» в руках Єнота розкрилася на зразок віяла, перетворившись в незамкнутий диск-напівбублик. Не вистачало сектора градусів у сорок-сорок п’ять. Єнот жбурнув його пласким боком під ноги; розкрите віяло дивним чином зависло в двадцяти сантиметрах над мокрим піском. Під вагою Єнота він просів ще сантиметрів на п’ять.

Серфери з усього пляжу давно вже стояли на ногах, перетворившись у глядачів. Встала й Ольша. Віддалік, ні у що не втручаючись, застигли Римас і Кейсі.

Єнот, являючи собою щось середнє між серфером і скейтбордером, нісся над хвилями. Пінні верхівки хльостали віяло, розсипаючись світлими бризками, від чого воно танцювало під ступнями Єнота, наче норовистий кінь.

— Ч-чорт! — тихо лайнувся Римас. Ольша перехопила його погляд — удалині стояв чоловік з відеокамерою і знімав погоню на плівку. Напевно із самого її початку. Секундою пізніше його помітив і Сеня, і пронизливо свиснув.

Чоловік з камерою припинив зйомку і кинувся навтьоки. Сеня, Паха й Єнот, що заковзав напереріз до берега (мабуть, камера була важливішою від втікача Куні) спробували наздогнати його, та марно: неподалік стояла зелена «Смуга», машина, як відомо, потужна й швидкохідна. Чоловік з камерою блискавично стрибнув за кермо, і тільки його й бачили. Куню, що благополучно втік разом з дошкою, він підібрав за кілька хвилин у всіх на очах.

Лиця в Сені і Єнота стали наче кам’яними (у Пахи воно інакшим не бувало). Компанія серферів якось раптом відразу витягнулася півкільцем, повільно насуваючись.

— Що ви з ними не поділили, хлопці? — не без погрози пролунало перше запитання.

Перше й останнє. Інших не виникало — Паха похмуро дістав вінчестер. Хрускіт затвора мав властивість миттєво протвережувати.

Сеня взяв Ольшу за руку, Єнот підхопив одяг і спустілі сумки. Ні на Римаса, ні на Кейсі ніхто навіть не глянув, видно, їм нічого було розкриватися.

Ольша обернулася й безпомічно глянула на засмаглу строкату юрбу. Так і не вдалося стати частиною неї. А хотілося.

Ще здалеку стало помітно, що «Оксо» понівечили до невпізнанності. Скло й фари, щоправда, лише покрилися дрібного мережею тріщин, але вціліли, зате по корпусу 1 мов кувалдами молотили. І шини порізали І на жмути.

— Так! Чудово… — процідив Сеня. — Хвилин І на двадцять, не менше. Тепер їх точно не І наздогнати.

Квапитися хірурги відразу перестали. Взагалі, навіть зробивши помилку, Сеня з Єнотом ніколи не злилися й не ремствували. Намагалися виправити по можливості швидше й докладали до цього всіх зусиль.

Покалічені дверцята спільними зусиллями вдалося трохи відчинити, точніше підняти. Усередину просочився Паха, зробившися пласким, як дошка. Він торкнув щось на пульті й поспішно покинув машину.

Поранена «Оксо» ожила. Мутними плівками «потекло» скло, з покришок лахміттям почала відвалюватися ушкоджена гума, захрумтів, випрямляючись, метал. Вм’ятини пропадали. Автомобіль відновлювався на очах.

— Що це Паха там сотворив? — буденно запитала Ольша. Здивування цього разу не було.

Сеня пояснив:

— Задіяв програму машинної регенерації…

От так. Машинна регенерація. Ніби в ящірки: відтоптали хвіст, ну й дідько з ним. Новий виросте.

Ольша зітхнула. Адже насправді перед нею стояла втілена смерть усіх станцій техобслуговування. У вигляді кнопки на панелі кермування і якоїсь крихітної коробочки в надрах інопланетного автомобіля.

Сеня не помилився з часом: за двадцять дві хвилини «Оксо» знову став як новенький.

— Їдьмо…

Незважаючи на видимий спокій і незворушність, настрій у хірургів було надзвичайно огидний.

— Скажи, Сеню, — запитала Ольша, дивлячись просто в бісмаркові окуляри, — чому з «горіха» машина виростає повністю за десять хвилин, а регенерує вдвічі повільніше?

Сеня помовчав, потім буркнув:

— Це до Єнота. Він спец…

— Програми різні, — зітхнув Єнот. Напевно, він не міг второпати, як можна не знати таких простих речей. — Різний рівень складності: чи рости за готового програмою з форсажерами, чи відслідковувати ушкодження й заново створювати програму. Та й енергії на регенерацію разів у сім більше йде…

Ольша зітхнула. Ембріомеханіка… Слово якесь неживе.

Зелену «Смугу» дорогою вони так і не наздогнали. Що, власне, й очікувалося.

У Ялту в’їхали вже затемна. Нічне небо атакували міріади вогнів по всьому узбережжю, темінь висіла тільки зверху, над горами, а в місті потоки електричного світла захльостували кожну вулицю.

— До «Ореанди»? — запитав Єнот.

Сеня кивнув.

«Оксо» звернув на вулицю Гоголя й покотив уздовж канала, куди люди сховали жваву гірську річечку Учансу.

Вони припаркувалися на стоянці між «Фордом-Венера» і низенькою пальмою біля тротуару. Пальма дуже була схожою на дитячу іграшку.

— Товстий! Перевір номер і ресторан. Потім повертайся.

Ольші Сенин наказ нагадав шкільні задачки з програмування. «Взяти кулю зі смугастої урни…»

Паха безмовно пішов до шикарного порталу, дорогою «переодягтись» в денді-стилягу, аж до хризантеми в петлиці. Швейцар на дверях поклонився йому, немов арабському шейхові, набитому нафто доларами.

Ольша хихикнула: якщо Паха сотворив кредитку із власної тканини, швейцар пошиється у дурні, бо Паха тканинами не розкидався, навіть гільзи після стрілянини втягував у себе.

Повернувся він дуже швидко. Похитав головою — мовляв, немає ніде.

Єнот рушив машину. Емоції вони із Сенею стримували.

Майданчик перед будинком на Манагарова освітлював стародавній ліхтар на металевому стовпі а-ля Лондон, дев’ятнадцятий вік. Тільки не газовий, а електричний. І яскравий, наче галогенна фара.

Тільки-но вони покинули «Оксо», не встигнувши навіть опустити двері, збоку, з— за дерев, хтось прокричав:

— Руки! Ви оточені. Стріляємо без…

— Ліхтар! — шепнув Сеня. Паха похмуро дістав вінчестер. Тихе «Пок!» замість звичайного «Ду-дут!» потонуло в гуркоті трьох пострілів з вогнестрілки. Ліхтар бризнув осколками матового скла й відразу запала напівтемрява, ледь розсіювана світлом у кількох вікнах.

Ольшу миттєво й дбайливо вклали на асфальт. «Не ворушися», — прошептала їй на вухо неясна тінь голосом Сені й зникла. Немов би хтось чаклував. Щойно була поруч, а наступної секунди вже нікого не залишилося.

«Пок, пок», — пролунало праворуч. Потім глухо й дуже голосно заговорили земні пістолети. Шум бійки, лайки (теж земні), і раптом — тиша. Довго-довго. Ще шум бійки, і знову тиша. Цього разу назовсім.

Голову від асфальту Ольша ще довго не зважувалася підвести. Нарешті, насмілилася, підняла й побачила, як квапливо йдуть від сусідньої дев’ятиповерхівки Сеня і Єнот. З іншого боку наближався Паха.

Сеня поставив її на ноги, немов важила вона не більше плюшевого ведмедя. Потягнувся до своїх окулярів, поправив. Два скельця віддзеркалювали перелякану Ольшу.

— Хто це був?

Сеня зітхнув:

— Їдьмо… Не бійся, все вже гаразд.

«Оксо» так і стояв з піднятими дверцятами й зараз дуже нагадував птаха, що здійняв на зльоті крила.

Ольша подумала, що справи в хірургів раптом ускладнилися. Наркоз перестав діяти, пацієнт небезпечно заворушився.

Ночували вони в готелі «Південний» навпроти морвокзалу.

6

Вранці Сеня з Єнотом одержали по зв’язку прочухан і мали відповідний вигляд. Замовили сніданок прямо в номер (Ольші, що жила в одномісному за стіною — теж) і безрадісно поглинали «Піно Грі Ай-Даніль», куплений у вестибюлі.

Годині о десятій з’явився Хасан. Якщо він і повідомив щось нове, то вдався до чогось іншого, ніж мова. Сеня з Єнотом відразу пожвавилися, допили «Піно Грі» і наказали Ольші збиратися «гуляти на набережній».

Паха з Хасаном одразу пішли геть. Хвилин за п’ять спустилися й вони втрьох. Цього разу Сеня вирішив іти пішки, та й тої ходьби до набережної було всього близько хвилини.

Тільки-но вони показалися з вестибюля, казна-звідки з’явився поліцейський з відділу регулювання руху. Довелося затриматися. Ольша помітила, що Єнот потай узявся за паралізатор. Навряд чи це передвіщало щось добре.

— Вибачте, панове, чи не вам належить он та машина, хетчбек, темно-сірого кольору?

Сеня, зберігаючи кам’яне лице, погодився:

— Так, це моя машина.

— Прекрасна модель! Як, до речі, називається? Щось не пригадаю такої, хоча регулярно переглядаю європейські, американські та японські каталоги.

— «Кондор Кордильєра», — без запинки відповів Сеня. — Мені теж дуже подобається.

Ольша ледве стримала усмішку. Адже «Оксо» дійсно був птахом «типу орла».

— Вперше чую! Чия збірка?

— Південноамериканська. Перу. Дочірнє підприємство австралійської фірми «Бас-роллс». Екзотика, знаєте… А що не так, офіцере? Страховка…

— Та бачте, — перебив поліс, — учора цю машину, сильно ушкоджену, бачили неподалік Фороса…

Сеня дуже натурально розсміявся:

— Що ви! Моя в повному порядку, можете глянути, — він запрошувально повів рукою.

Єнот випереджально притримав Ольшу за лікоть.

— Стій на місці… він сам розбереться.

«Не сумніваюся», — подумки фиркнула Ольша.

Поліцейський якийсь час бродив біля «Оксо», дивлячись на неї то з одного боку, то з іншого, потім довго вдивлявся в папери, слухаючи пояснення Сені, і, козирнувши наостанок, величаво віддалився.

— Дурило, — констатував Сеня, повернувшись. — Однак, оперативно працюють, цього не віднімеш. Добре, що вчора номери змінити не полінувалися…

Ольша похитала головою, дивлячись на Сеню: «не полінувалися»! Та ж там тої всієї справи, що натиснути кнопку на пульті. Чи трохи точніше: набрати на компі команду й увести дані. От шланги!

Єнот зітхнув:

— Гаразд, ходімо…

Звернули праворуч. Сеня мигцем глянув на вивіску з багатообіцяючим написом «Таверна» і твердо попрямував стороною. На набережну вони потрапили, минувши готель «Крим», будинок моряка і крихітний ледь вигнутий місток з ажурним зеленим поруччям. Перед пам’ятником Леніну трюкачили хлопчаки на скейтах. Позад Леніна синів щедро приправлений мідним купоросом басейн; здавалося, що вождь більшовиків щойно випірнув і зійшов на гранітний п’єдестал, тому що сам пам’ятник весь був покритий зеленуватим нальотом. Час нікого не щадив. Прибирати Леніна, схоже, ніхто не збирався.

«І правильно, — вирішила Ольша. — Нехай собі стоїть. Заважає він, чи що? Зрештою, він теж історія. Я от навіть не пам’ятаю імені останнього російського царя. Чи то Микола, чи то Олександр, чи то другий, чи то третій — нізащо не згадати. Може, і знала б, якби бунтівний жовтень не змів усіх героїв минулого з постаментів».

Море синіло ліворуч непідробленою (некупоросною) фарбою. Набережна кишіла гуляючими, торговцями, фотографами, жебраками, лоточниками… Око ловило безперервний рух. Пальми, ялини й кипариси шелестіли про щось своє, рослинне. Надувні ляльки й звірі фотографів дуже яскравими плямами майоріли на тлі сірого асфальту, розм’якшеного шаленим ялтинським сонцем. Величезний лайнер, що блискав білизною, являв погляду неосяжний, у віспинах ілюмінаторів, бік.

Трохи далі розташувалися художники, окупувавши всі лавки. Схоже, проходила якась виставка. Удалечині хтось мерзенно горлав під гітару, зіваки помилково приймали цей немилосердний лемент за спів. Позиритися на виставку вирішили пізніше й звернули в «Штурман». Там подавали дванадцять сортів морозива. Ольша навмання замовила три. Єнот не зводив очей (точніше окулярів) з входу. Дивно, але Сеня з Єнотом не стали пити — зазвичай вони не пропускали нагоди скуштувати щось їм ще незнайоме.

— Пам’ятається, за «русалкою» пивна була, «Парус», — зітхнув Сеня мрійливо. — Бармен сидів ще такий пузатий… не пам’ятаю як звали. Жонглер, їй богу, келихи так у нього й порхали… У дев’яностому, здається…

Ольша в дев’яностому ще в школу бігала. Бантики, фартушок білий. І вже сережки, предмет особливої гордості.

Після «Штурмана» спустилися в підвальчик, схожий на підземелля лицарського замку. Усередині таїлися дві крихітних зали. Єнот з порогу вслухався в музику.

— Здорово, — прошептав він. — Що це?

— «Пінк Флойд», — Ольша сіла за столик. — Сімдесят п’ятий рік. «Wish you were here», самий початок.

Єнот зачаровано піддавшись магічному дійству англійської четвірки, що тужила по Сіду Баррету, опустився на стілець.

Прийшов Сеня з замовленням.

— У їхньому світі така музика у великій шані, — пояснив він Ольші. — До речі, може ти не знаєш: Єнот чує набагато краще, ніж ми з тобою. І в ширшому спектрі.

Ольша дивилася йому в окуляри.

— А у вас що в пошані?

Сеня усміхнувся:

— Все потрохи. Мабуть, щось на кшталт вашого кантрі, тільки важче — це найпопулярніше. Типу «Кріденса» або «ЗетЗет Топ». Ритм плюс мелодія. Стравінського в нас навряд чи оцінили б. Хоча я особисто дуже люблю ваш «Дип Перпл» і «Металіку».

«Перпл» і «Металіку» тільки ледачий не любить», — подумала Ольша і покосилася на Єнота — той навіть дихати перестав.

— Треба буде подарувати йому компакт, — вирішила вона. — Хоча, чи знайдете на чому прослухати?

Сеня похитав головою:

— Не варто… В архіві напевно є.

Ольша глянула на нього з повагою. Якщо архів чужопланетної розвідки містить «Флойд», «Перші» і «Кріденс», значить вони непросто дундуки з рефлексами зелених беретів. Значить, вони готові не просто розмахувати скальпелем, але й спробувати зрозуміти нас. Зрозуміти!

Тому що різати може й мавпа, а зрозуміти — лише Людина.

Але хіба може Людина вбити іншу людину, навіть якщо та — негідник? Хто відповість? Хто напоумить?

Ольша стисла кулаки. Ці двоє і, напевне, їхні співвітчизники на двох планетах вирішили питання на користь скальпеля, раз і назавжди. Ольша ще не вирішила — для себе. І ще вона раділа, що опинилася серед тих, кого хірурги намагаються зрозуміти, а не відразу з вінчестера…

Виходить, операція має шанс пройти успішно.

Полудень лежав на гострих маківках кипарисів. Дуже не хотілося з прохолоди підвальчика виходити на задушливу волю літнього дня. Однак Сеня з Єнотом невблаганно тягли до відомої лише їм мети.

Народу на набережній поменшало. У тінь, напевне, поховалися, в кав’ярні. Лише фотографи стоїчно стирчали під своїми квітчастими парасолями, терплячі, немов павуки в тенетах. Кожен норовив націлитися в Ольшу заморським об’єктивом.

Пройшли повз художників; Завгороднього Ольша побачила тільки після того, як Сеня легко бацнув її ліктем.

— Дивися! Він?

— Він…


«Ніби й сам не знаєш…» — подумала.

— Підійди, привітайся, — звелів Сеня. — Поговори. Хоча б півхвилини.

Ольша на мить розгубилася. Сеня і Єнот шаснули в сторони, наче в повітрі розтанули.

Завгородній фланірував трохи попереду двох громил. Ні кроку він не ступав без охорони — Ольша ще в Коблевому це помітила.

Ну що ж, затримати, так затримати. Піднесла голову, змусила себе усміхнутися, хоча й без особливого ентузіазму.

Завгородній її впізнав, розцвів, руки розчепірив, навіть його бульдоги від несподіванки шарпнулися.

— Ба! Стара знайома!

— Здрастуй, Борю!

Ольша говорила розтяжно, щоб потягти час.

Завгородній продовжував цвісти:

— Ти яким вітром у Ялті?

Ольша невиразно знизала плечима:

— Так, занесло… Попутним.

Завгородній критично глянув на її вбрання. Незважаючи на деяку ефемерність (літній же), він коштував Сені неміряних баксів у валютному відділі готельного шопу. Ольша гляділася як дочка мільярдера, що втекла з будинку і прихопила з собою кредитну картку татуся.

Краєм ока Ольша помітила, що Сеня й Єнот поклали двох охоронців, що слідували трохи на відстані. Як Римас із напарником кладуть ще двох зовсім вже на відстані, не помітив би з її місця й багатоокий Аргус, навіть якби мав підзорну трубу: діло робилося за рогом, в Чорноморському провулку, що виходив на набережну.

— Може… — почав було Завгородній, але тут громило за його спиною звалилися горілиць, не видавши ні звуку, а їхнього боса акуратно взяли під лікті виниклі просто з асфальту Паха з Хасаном.

Упакували його за секунду.

Отут на гріх собі з’явилися двоє поліцейських. Обидва розгублено потяглися за зброєю.

Хасан міцніше схопив Завгороднього й повів його вбік, Паха похмуро дістав вінчестер.

«Пок!» — так говорила його рушниця, коли Паха не хотів нікого лякати, а намагався, навпаки, діяти тихіше й по можливості непомітніше.

Пістолет одного поліса вибило з рук; другий, підкоряючись жесту Пахи, сам кинув свій на землю.

Із провулка заднім ходом випірнула машина; Хасан заштовхнув Завгороднього в салон і пірнув слідом. За кермом сидів, начебто б, Римас.

Ольшу шарпнули за руку — це виявився Сеня.

— Ворушися!

Прямо на набережній стояла ще машина. Її появу Ольша проґавила геть-чисто. Єнот тримав ногу на акселераторі і рвонув з місця, ледь Сеня захлопнув дверцята. Дороги Єнот не розбирав: набережна, крамничка, клумби, кущі — усе пірнало під капот, під днище. Потім колеса торкнулися асфальту; Ольша відсторонено дивилася у вікно. Вулиця Катерининська, пам’ятник Лесі Українці, дім-музей з шикарним різьбленим балконом… Леся залишилася ліворуч. Вулиця Кірова, поворот.

— Колір! — нервово нагадав Сеня. Єнот кивнув.

Капот, що дотепер виразно білів за лобовим склом, раптом налився червоним, немов засоромився. Єнот поводився з компом з надприродною швидкістю.

Хвилин сорок вони каталися містом без певної системи. «Напевно, обрубують хвости», — вирішила Ольша. Про Паху запитувати вона не стала. Кому-кому, а йому втекти від поліції простіше простого: звернув за ріг, перевернувся собакою, скажімо, чи зграєю горобців, і тю-тю. Або ще простіше — у воду, і тільки його й бачили. Дихати йому начебто не обов’язково.

У готель вони увійшли зі службового входу, відсидівшись з годинку в «Чарді». Швейцар, що попивав каву на варті, побачивши купюру з Шевченком запопадливо посміхнувся. Купюра перекочувала в його кишеню. Відтепер тут ніколи не проходили двоє молодих людей у темних окулярах і дівчина у вражаючому вбранні.

— Переодягнися і приходь до нас, — сказав Сеня, відмикаючи номери.

Він дочекався Ольшу в коридорі, сковзнув у її кімнату й закотив щось розміром з горошину під ліжко. Потім вийшов і замкнув двері.

Паха валявся на кушетці, нагадуючи, як завжди, мумію. Єнот розмовляв по-гіанському з кимсь захованим у дипломаті. Сеня став поруч, трохи повернувши стіл; тепер Ольша бачила в дзеркалі відображення нутрощів того, що зовні виглядало, як звичайний дипломат. Майже всю, що стояла вертикально, кришку займав плаский екран. На екрані було в наявності обличчя літнього чоловіка з печаткою начальництва. Одягу його не можна було розглянути.

«Мабуть, їхній шеф, — подумала Ольша і налила собі вина з початої пляшки, що стояла на столі. — Віщає з піднебесся. Із супутника, наприклад…»

Глянула на етикетку, перш ніж пригубити: десертне, «Золоте поле».

Люблять ці монстри гарні вина, трам-тарарам!

Монстри, себто Сеня з Єнотом, смиренно слухали начальство. Ймовірно, їх знову шпетили.

Нарешті начальство вгомонилося, і лже-дипломат був закритий.

— Фу! — зітхнув Сеня і негайно потягнувся за пляшкою.

Темно-рубінова рідина полилася в кришталеві фужери, підводячи риску під незапланованою одісеєю Ольші.

Сеня з Єнотом розслаблювалися. Зробив, як кажуть, діло…

Ближче до вечора передавали місцеві новини по каналу «Південний Крим». Єнот заздалегідь увімкнув телевізор. Обіцяли приголомшливий репортаж нової зірки тележурналістики Сергія Градового. Тут він устиг здобути популярність, яка й не снилася у свій час Політковському. А вражаючий репортаж не міг не мати стосунку до сьогоднішніх подій на набережній.

Ольша байдуже чекала, зручно влаштувавшись у кріслі й слухаючи впіввуха Сеню з Єнотом. Ті точили ляси на тему вина, плануючи, що вони тут закуплять, щоб відвезти «до себе».

Її обіцяли відпустити, як тільки піймають Завгороднього. Ніби тепер час. Вона чекала, не відважуючись нагадати про себе. Мурмотіння телевізора пролітало повз свідомість.

Раптом Сеня з Єнотом замовкли на півслові. Ольша вп’ялася в екран.

Великий план: вид Ялти з гір. Сонце, море, зелень.

Добре поставлений голос:

«… кого тільки не побачиш у нас у Криму. Стікаються звідусіль, були б гроші».

Низка лотків із три-чотиризначними цінами. Ліниво-нахабні лоточники в фірмі безупинно жують який-небудь «Орбіт» або «Стиморол».

«Приходять…»

Екзотичного виду хлопці — хайрасті, з гітарами й пухлими рюкзаками — бредуть уздовж дороги.

«Прибувають морем…»

Теплохід біля причалу. Чайки. Прапор тріпається на вітрі.

«Приїжджають… хто на чому».

Тролейбус із Сімферополя. Двері з шипінням відчиняються, виходить різномастий народ з поклажею й без; на задньому плані миготить шикарний «Мере», камера кілька секунд проводжає його.

«А іноді навіть прилітають».

Ольша мало не випала з крісла.

«Оксо» над дорогою. Ширяє; позаду майже невидиме у світлі дня полум’я. Колеса горизонтально під днищем. Ось «Оксо» завалюється набік, пірнає під тролейбусні проводи, колеса стають, як треба, й торкаються покриття дороги.

«Ті, хто прибув у Ялту таким незвичним, способом свою появу не афішували».

Пустельна дорога, «Оксо» довго котить на самоті.

«Напевне, їм є що приховувати».

Великим планом — Сеня з Єнотом. Обидва в дзеркальних окулярах, схожі чи то на легковажно одягнених дипломатів, чи то на контррозвідників з пригодницького фільму.

Незворушний Паха, схожий на манекена. Повністю нерухомий, хоча добре видно, що довкола нього в’ються кілька бджіл.

Розсміяна Ольша — її зняли вчора на пляжі.

Сеня тихо вилаявся по-гіанському. Ольша ні слова не зрозуміла, але інтонацію цілком уловила. Так, від такої реклами добра не чекай…

«Ця симпатична команда далеко не байдужа до ще одного гостя Ялти. Теж не особливо бажаного».

Завгородній великим планом.

«Завгородній Борис Олександрович, 1952 року народження, громадянин Росії, мешканець міста Волгограда. Замішаний у гучній справі дворічної давнини, пов’язаній з торгівлею рідкоземельними металами, а також у низці дрібніших махінацій. Благополучно ховається від правоохоронних органів уже декілька років».

«А це… — камера ковзає по обличчях громил-охоронців, — це його руки. Точніше, кулаки. Залізні кулаки».

Набережна, народ, що прогулюється.

«Та повернімося до більш симпатичної команди».

Сеня, Єнот і Ольша. Гуляють. У натовпі миготить обличчя Пахи, з ним поряд — Хаеан, але на Хасана оператор уваги не звертає. Це знято вже сьогодні. Незадовго до того, як взяли Завгороднього.

«Ніхто з них не значиться в розшуку ні в нашій, ні в будь-якій із сусідніх країн. Особи їх установити поки не вдалося. Однак, це браві хлопці».

Сеня кладе громила Завгороднього. Спритно, майже без рухів. Єнот стріляє з паралізатора, хтось падає.

Єнот на льоту ловить «тростину», розкриває її «віялом» і мчить спочатку над піском, потім над водою.

Паха прямо з тіла дістає вінчестер і стріляє в поліцейського. Точніше, у його пістолет. Рука поліцейського сіпається, самого його розвертає, пістолет, брязкаючи, стрибає по асфальту.

«Це не монтаж і не спецефекти. Все знімалося на звичайну відеокамеру за один раз».

Уповільнений повтор: «віяло» падає й завмирає над піском, повиснувши в повітрі. Без усякої опори. Єнот стрибає на нього, відштовхується й сковзає до моря.

Паха тягнеться до боку. Посередині долоні його набухає горбок — рукоятка вінчестера. З ліктя іншої руки й прямо з футболки тягнуться, течуть два потоки податливої плоті, зливаючись в один. Добре видно, де футболка змінює колір і стає вінчестером. Все це стикується з рукояткою, тече, поки не відокремлюється від тіла. Постріл. Вилітає гільза, відскакує до Пахи, торкається правої руки й усмоктується шкірою, не залишивши ні найменшого сліду.

Паха біля готелю «Ореанда». У добре зшитій парі й стильних «саламандрівських» штиблетах. Раптом весь його одяг починає обпливати і за кілька секунд перетворюється в штани, футболку й кеди.

«Вони зухвалі й відважні. Поліції зовсім не бояться».

Сцена на набережній. Охорона перебита, Зав городнього, заламавши руки за спину, веде Хасан, обеззброєні поліцейські хмуро дивляться перед собою.

«Троє з «залізних кулаків» убиті на місці. Один помер по дорозі в лікарню. Один поліцейський відбувся вивихом кисті, другий не постраждав зовсім. Зазначу, що незважаючи на стрілянину, не постраждали й випадкові свідки».

Машина летить над тротуаром, шугає через кущі й лавки, наче скаковий кінь. Колеса під днищем. Це не «Оксо», це та, на якій вони кружляли містом, ще біла.

— Двома камерами знімали, — похмуро відмітив Єнот. Сеня мовчав.

«До речі, про їхні машини. Ось одна з них».

«Оксо» перед готелем «Південний».

«Якщо повірите мені на слово: вчора вона піддалася нападу банди хаммерів у районі Фороса. Стекла, як не дивно, не піддалися. Зате інше…»

«Оксо» вчора. Вид жалюгідний. Номерний знак великим планом.

«А це вона ж сьогодні вранці».

«Оксо» у доброму здоров’ї. Номерний знак, що не має нічого спільного з учорашнім.

«Вона ж учора ввечері…»

«Оксо» на стоянці біля «Ореанди». Паха віддаляється. Видно, що машина ціла. Номер учорашній.

«До речі, так і не вдалося довідатися, що це за автомобіль. Жоден каталог не дає відповіді, а наш експерт просто здивований. Таке враження, що на бабці-Землі його не робили. Агов, може хто підкаже?»

«Ач як він спритно на міжпланетні теми звернув!» — подумала Ольша.

«А ось ще один».

Машина Римаса, оранжево-жовта, немов всмоктала літнє сонце.

«І ще».

«Північний вітер», на якому сьогодні відвезли Завгороднього.



«Ці автомобілі теж не значаться в каталогах. Не зустрічалися раніше й подібні товарні знаки».

Великим планом — птах на «Оксо», потім два переплетених символи на «Вітрі» і машині Римаса.

«Додам ще дещо, — продовжував віщати голос. — Позавчора вранці в зоні відпочинку Коблеве (це між Одесою й Миколаєвом) поліція й служба безпеки намагалися заарештувати чотирьох чоловік у підозрі скоєного напередодні вбивства із застосуванням вогнепальної зброї. Дівчину й трьох хлопців. Їм удалося зникнути на іномарці не встановленої моделі. Убитий, а також троє без вісті зниклих за дивним збігом обставин виявилися мешканцями Волгограда й області і в Коблеве прибули разом із Завгороднім. Днем пізніше знайдено труп ще одного волгоградця з охорони Завгороднього. Смерть наступила в результаті пострілу з крупнокаліберної рушниці незадовго до полудня того самого дня, коли таємничі власники дивних автомобілів залишили Коблеве.

Поліція, що проводила арешт, піддалася дії зброї, яка немає земних аналогів. Заради справедливості варто відзначити, що життя й здоров’я поліцейських не ставилося під загрозу — всі вціліли, кілька годин пробувши в повній нерухомості. Зате службовій машині дісталося сповна». Чорно-біла картинка: фотографія розгромленого Пахою джипа.

«З Коблевого вони зникли близько першої години дня. У Ялті з’явилися вже о третій дванадцять. Непогано для відстані в півтисячі кілометрів. По-моєму, за дві з невеликим години подолати його можна єдиним способом: ось так».

«Оксо» в небі. Політ його стрімкий і нестримний.

«Напевно, вони люди, — вів далі голос, — у всякому разі ніщо людське їм не чуже…»

Кадр: Сеня купує вино в готелі.

Єнот з Ольшею танцюють. Гарно танцюють. І знято гарно: напівморок, кольорові відблиски.

— Це ті, за кутовим столиком, з камерою! — чорним голосом сказав Єнот. Ольшу навіть пересмикнуло.

«Чомусь вони ховають обличчя».

Кілька кадрів підряд:

Сеня в окулярах. Єнот в окулярах. Римас в окулярах. Знову Сеня, але вже ввечері, у напівтемряві. Єнот. Ольша. Єнот.

«Втім, один раз нам удалося заглянути під окуляри. І побачити, що там ховають».

Уповільнена зйомка: Ольша і Єнот танцюють щось явно блюзове. Рука Ольші тягнеться до обличчя Єнота, бере за дужку окуляри й плавно знімає їх. Ривком збільшується план, освітлення поліпшується.

Знімаючи окуляри, Ольша зачепила довгі пасма волосся Єнота, сама не помітивши цього. Добре видно вухо Єнота, що відкрилося, — гостре, а не заокруглене, як у землян або Сені. Єнот машинально ховає його під зачіскою. Тепер акцент переноситься на його очі. Червонуваті, величезні, з похилими щілиновидними зіницями.

Рука Ольші повертає окуляри на місце й опускається Єнотові на плече. Танець триває.

Багатозначна пауза.

Панорама Ялти.

«Уявлення не маю, чим завершиться ця історія, оскільки в справу вступили працівники служби безпеки. Але на вашому місці, панове телеглядачі, навіть якщо ви й не вірите в літаючі тарілки, міжзоряну експансію та Іншу нісенітницю і зустрівши цих хлопців…

Знову обличчя Сені, Єнота, Ольші й Пахи.

… я б запитав у них: «Звідки ви?»

Останні кадри репортажу розтанули на телеекрані, канал давно вже вибухнув рекламою, а Ольша все витріщалася на променистий прямокутник. У вухах звучав трохи хриплуватий голос Сергія Градового.

— Це Затока з дружком, — похмуро сказав Сеня. — Вони журналісти, виявляється. Боже мій, я ж попереджав — це велика раса!

Ольша глянула на нього зі співчуттям.

— Так. Засвітили вас талановито.

Єнот уже спілкувався з розкритим «дипломатом». За хвилину Паха встав, перетворився в… Ритку, точно скопіювавши одяг Ольші, і вийшов з номера. Ольша підняла брови.

Сеня виглянув у вікно крізь завісу.

— Диявол! — сказав він й узявся за паралізатор. Напевно, унизу коїлося щось недобре.

Ольша встала й наблизилася до світлого прорізу вікна. На стоянці біля «Оксо», зовсім не криючись, стояли кілька типів у цивільному, всі, як на підбір, плечисті й міцні.

Сеня вийшов на балкон, прямо у них на очах видавив скло в номері Ольши, проник усередину й виніс її речі. Типи внизу затурбувалися, не звертаючи уваги на Ритку, чи то пак Паху, що наближався.

За хвилину (а може, й менше — Ольші здавалося, що все відбувається напрочуд повільно) біля балкона завис «Оксо». У дверцятах і склі зяяли кульові отвори, що швидко затягувалися. Речі як попало покидали в салон. Єнот підсадив Ольшу й уліз слідом. Останнім сів скуйовджений Сеня. Він уже захлопував дверцята, коли в двері номера голосно й вимогливо постукали.

— Жми! — скомандував він. «Оксо» стрімко вгризся у прогріте літом повітря. Удалечині гурчали вертолітні двигуни.

Але літаюча машина залишила їх безнадійно позаду.

— До побачення, Ялто! — прошепотіла Ольша з незрозумілим жалем. Унизу запаморочливо синіло море.

— Знаєш, Сеню, — серйозно протягнув Єнот. — А ми ж не заплатили за рахунком в готелі…



6,81

Ольшу висадили в Миколаєві. На пустельній вуличці недалеко від центру.

— Уже вибачай, до свого дому доведеться добиратися самій.

Ольша кивнула.

— На ось… — Єнот порився в об’ємистому бардачку й вигріб товстелезну пачку тисячогривневих купюр.

Сеня понишпорив у дипломаті й додав стільки ж.

— Ми однаково йдемо геть… Купині собі щось. Не бійся за гроші, вони справжні.

Ольша як попало звалила гроші в сумку, глянула на годинник, потім — довкола.

— Вибач, що довелося тебе… м-м-м… затримати. Ти нам дуже допомогла. До речі, Завгородній, схоже, зовсім не винний у смерті наших. Просто волею випадку виявився поруч. А супутника-сторожа збив дурний метеорит. Уявляєш, попав у єдине вразливе місце й під потрібним кутом. Імовірність — один до п’ятнадцяти мільярдів. У найближчий галактичний рік такого більше не трапиться. Але однаково, спасибі тобі.

Навіть не вірилося, що доведеться розстатися з цими хлопцями. Схожими на її друзів, і несхожими. Добрими й безжалісними.

— Ви… до себе? Додому?

Сеня знизав плечима:

— Спочатку на базу. За прочуханом. Тисяча чортів, ніде ми так не провалювалися!

— Не заріжте Землю, хірурги, — попросила Ольша серйозно.

— Постараємося, — пообіцяв він і зітхнув.

— Ну, давай лапу…

Долоню Ольші легенько стисли — спочатку Єнот, потім Сеня, а потім (до невимовного подиву Ольші) і Паха. Рука в нього була гаряча й ледь-ледь волога. На обличчі зберігалася все та ж непробивність. Потиснувши руку, він показав Ольші розкриту долоню, що стала матової, як екран ноутбука. Під «шкірою» повільно виникали букви, складаючись у коротке речення: «Ти дуже приваблива самка свого виду». Ольша зніяковіла, Сеня з Єнотом зареготали на всю вулицю. Паха незворушно «погасив» напис і повернувся в машину.

— Агов, Товстий! Коли-небудь я навчу тебе робити компліменти гуманоїдам, — пообіцяв Єнот, всідаючись за кермо. Ольші він помахав ручкою. Сеня затримався, заглядаючи їй в очі. На секунду здалося, що зараз він її поцілує. Але Сеня тільки зняв окуляри й простягнув їй.

— Візьми. На пам’ять.

Ольша прийняла подарунок обома руками, їхні погляди зустрілися.

— Я ще побачу тебе?

Сеня усміхнувся:

— Одного разу ти вже ставила це запитання.

Він різко повернувся й ступнув до машини.

Сухо клацнули дверцята, опускаючись на місце. «Оксо», підібравши колеса під днище, круто пішов у зеніт. Ольша проводжала його очима, поки темну крапку не поглинуло небо. Залишилася лише найзвичайнісінька вуличка, яких у Миколаєві десятки. Дива закінчилися, повернулася повсякденна сірість, але залишилися ще спогади й несподіване відчуття минулого свята. Зітхнула. Наділа подаровані окуляри. Сеня-Сеня, розвідник-гіанець. Розчинився, зник з її життя, як передранковий сон. «А йому б дуже пасував білий халат», — подумала Ольша, підхопила сумку й пішла додому, знаючи напевно, що її шлях набагато коротший, ніж у трійці там, нагорі.
Квітень 1992 — січень 1993 Миколаїв

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка