Слова 46 важучими, як слово



Сторінка7/13
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.69 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13

Ольга Бакк
БАГАТОЗІРКОВИЙ КУРОРТ «ВАРВАРІВКА»

Літо — пора відпусток… Хто б сперечався! Тільки от поїздка на модний курорт не кожному по кишені. З іншого боку, річка — теж непогано. Тим паче що Миколаїв привільно розкинувся на берегах одразу двох річок. Потьомкін був не дурень, вибираючи місце для майбутнього міста. Напевне, фаворитові Катерини теж клопіт з готівкою докучав, от і вирішив він влаштувати курорт саме тут — до моря ж недалеко… Приплив заганяє солону воду аж до Варварівського мосту. І пляж у Варварівці непоганий. Не такий людний, як у центрі, зате чистіший. Варварівка нині — мікрорайон; узагалі-то в місті багато кварталів з дивними назвами: Соляні, Аляуди, Намив, Абісінія…

От і тішив свої лінощі Юрко, лежачи на річковому пісочку, помірно брудному. Лежав, потягуючи злегка прохолодне пивце, та споглядав дівчат, що не покотили по далеких курортах… Надвечір на пляжі з’явилася ВОНА.

Біле волосся з моднячим зеленуватим відливом, розсипане по плечах з недбалістю, що дарується престижними салонами, купальник з легким натяком на пристойність, запаморочлива смаглявість. Не вульгарно-коричнева річкова, а золотисто-медова — пам’ять про тропічне море або дорогий солярій. Вона не йшла — пливла… Ні! Вона несла своє божественне тіло провінційним пляжем, недбало збираючи данину захоплених поглядів чолов’яг, що отетеріли. Несла, ігноруючи демонстративну неувагу жінок, що вмить перетворилися з гарнесеньких та милих лялечок у похмурих гарпій.

— Привіт, — сказала богиня. — Рот закрий!

Юрко сіпнувся і слухняно прикрив рота. Поки панночка стелила рушник, він у найбезпосереднішій близькості від свого носа оглядав її прегарні груди, пружні сідниці і нескінченно солодкі сантиметри запаморочливих ніг. Коли все вищезазначене вляглося поряд з Юрком, і на нього ласкаво глянули очі кольору міцного чаю, він відчув себе у раю.

— Не заперечуєш?

— Гмм! — тільки й зміг відповісти Юрко.

— Спеко-отно сьогодні! — чи то проспівала, чи то проказала красуня.

— Угу!


— А ти балакучий… Люблю таких, — голос був такий же прекрасний, як і його власниця. — Як звуть тебе, велеречивий мій?

— Ю… Ю-ю… Юрій…

— Ну, ось і познайомилися. Юрко, значить. А мене — Руслана. Друзі кажуть на мене Руся, — вона змахнула головою, і волосся слухняно лягло на спину. — Пивцем пригостиш?

Юрко, який вирішив було залити зніяковілість пивом, закашлявся і пролив на себе залишки:

— У мене скінчилося… — побачивши її усмішку, він поквапився: — Я зараз!

Стрімголов він кинувся до пляжного кіоску. Чоловіки проводили його заздрісними поглядами.

— Ось, — Юрко плюхнувся на пісок поряд з Русею і протягнув запітнілу пляшку. — Я не знаю, яке ти любиш, тому взяв світле.

— Ти багато ще чого про мене не знаєш, — млосно зауважила Руся. Від її голосу у хлопця по тілу побігли мурашки. — Я люблю темне. Але й це піде.

Вона піднесла пляшку до губ, і Юркові захотілося провалитися крізь землю. Він дуже швидко перевернувся на живіт. Лежати було незручно. Чоловіки, що позабували своїх вірних подруг, практично синхронно повторили квапливий рух Юрка.

— Непогане пиво, — похвалила Руся. На горлечку пляшки залишився слід криваво-червоної помади.

— Може… скупаємося? — ризикнув запропонувати Юрко.

— Б-р-р, — повела округлим плечем Руся. — Вода брудна, та й водоростей багато.

— Тоді навіщо ти сюди прийшла? Чи ж не засмагати?

— Майже, — лукаво всміхнулася Руся. — А ти?

— І я майже, — розсміявся Юрко. — Естетично насолоджуватися.

— Швидше еротично, — підморгнула Руся. — Ти тутешній?

— Не зовсім. У мене тут родичі… Я іноді до них приїжджаю. А ти?

— Я тут… проїздом, ніколи раніше не бувала. Та й потрапила сюди, загалом, випадково.

Тим часом пожвавлення, що охопило пляж з появою Русі, досягло апогею, і нерви деяких осіб сильної статі не витримали високої амурної напруги. Кращі представники місцевої фауни — Павло Шафа, що насправді був «дахом» для половини міста, і Микола Бойко, його спритний сподвижник, — наблизилися до парочки, яка вела милу бесіду.

— Хлопчику, тобі тут не затісно? — наголошуючи на слові «хлопчику», глузливо запитав Бойко.

— А то ми тебе можемо посунути, — процідив крізь зуби Шафа, — якщо сам не відповзеш.

— Хлопці, та ви чого? — розіграв здивування Юрій, чудово розуміючи «чого», не дурень.

— Того! — нависнув над ним Шафа. — Котись звідси, поки ноги не повисмикував.

— А якщо в мене такого бажання нема? — Юрко сів, підтяг коліна до грудей.

— Ми тобі допоможемо, блін, — сказав Бойко, з ніжністю ката дивлячись на бовдура, що наважився сперечатися з «дахом».

— Молоді люди, що це ви до нас причепилися? — устряла в світську бесіду Руся. — Ми вас не чіпали, то і йдіть собі стороною.

— Це ти з ким зараз балакала? — оторопів Шафа. — Це хто тут молодий?

— Може, запитаєш, хто тут людина? — запропонувала Руся.

— Ти що, коза, конкретно з глузду з’їхала? — обурився Бойко. — Що за пургу женеш?

— Коза? Бідне-енький! У тебе ще й із зором проблеми? — вже відверто глузливо протягнула Руся. — Чи може, люб’язний, ти латентний зоофіл?

— Чого-чого? — хором перепитали Шафа й Бойко, остовпівши від нечуваного нахабства дівчини.

— Словник тлумачний простудіюй, а потім із розумними людьми розмовляй, — порадила Руся.

— Я ща з тобою побалакаю! І з твоїм друзякою теж! — Шафа загрозливо підтяг труси, що за пріснопам’ятних часів іменували «сімейними».

— Знаєте, люб’язні, ви мені абсолютно не подобаєтесь. Вигляд у вас якийсь такий… не гламурний! Правда, Юрчику?

— Еге ж, — відгукнувся той, гарячково міркуючи, в що йому виллється словесна жвавість неймовірної Русі.

— Ну все, голуби, — нависнув над ними Бойко. — Ща ви йдете з нами, блін…

— Та що ти кажеш! А якщо я відмовлюся? — Руся посміхнулася і кокетливо провела пальчиком по своїх грудях.

Від її посмішки Шафа похитнувся, як від удару в щелепу. Зачаровано простеживши за пальчиком, він ікнув і витиснув:

— Тобі допоможуть дійти, люба моя! Колян, ану маякни хлопцям!

«Хлопці», кількістю не менше дюжини, вешталися під найближчою різнобарвною парасолькою. За сигналом ватажка вони вишикувалися в щось схоже на великий китайський мур, вельми вдало затуливши потенційні жертви від сонця та очей свідків.

— Ну що, коза, йдемо, чи як? — просипів Шафа, не відриваючи погляду від пальчика Русі, — який у своїй подорожі по тілу саме підібрався до стегна.

— Чи я-як, — промуркотала Руся.

Її рука перемістилася до горла і торкнулася кулона у вигляді русалки з різного кольору очима — одним зеленим, другим блакитним…

Кілька секунд хлопчаки навколо Юрка й Русі насолоджувалися сліпучою усмішкою дівчини та похмурими фізіономіями товаришів по банді. Потім розлетілися, як кеглі в боулінгу після влучного удару кулі. Кулею, точніше, двома кулями, виявилися вельми симпатичні хлоп’ята, з обличчями і комплекцією вогнетривких сейфів.

— Познайомся, Юрку, це Міха і Ста-асик, — ніжно проспівала Руся. — Мої друзі.

«Сейфи» по черзі потисли (трохи не відірвавши) руку Юрка, та й відчалили собі, так само мовчки, як з’явилися.

— Тобі не здається, що тут дуже людно? — запитала Руся, роздивляючись невдалих залицяльників, що перебували в комі. — Може, знайдемо більш… е-е, затишну місцинку?

Юрко, притиснувши до грудей джинси, нервово кивнув. Міркувати все одно не вдавалося. Якби Руся запропонувала йому зараз піти повіситися на брудершафт, він так само погодився б.

Затишна місцинка знайшлася доволі далеко від пляжу. Стара верба опустила свої довгі коси в воду, створивши непроникний для погляду намет. Берег усередині зеленого намету вистилав білий, найчистіший пісок. Дивно, що такий відокремлений притулок залишався не запаскудженим любителями інтиму.

Руся підійшла до Юрка, поклала йому на плечі руки. Очі дівчини були зовсім близько… Близенько… Не вірячи своєму нахабству, Юрко потягнувся до її губ. З легким стогоном вона відповіла на поцілунок. Дівочі руки попливли по шкірі, від них йшов сухий жар, проникав у самісіньке серце хлопця і колов голочками в паху. Руся пригорнулася сильніше, на що Юркове тіло миттєво відгукнулось відповідним чином. Це явно сподобалося Русі, і руки дівочі, спритні як дві змії, зірвали з Юрка плавки.

— Гм, — дозволила вона собі зауважити.

Ніжні пальчики пробігли по недвозначній ознаці його бажання, і в голові Юрка неначе вибухнула бомба. Прийнявши вигук дівчини за ознаку схвалення, він накинувся на Русю, ніби тільки-но вийшов з багаторічного монастирського полону. Розкішна партнерка солодко стогнала, коли він, наче зголоднілий вепр, зубами здирав непотрібні смужки тканини…

Що було далі, Юрко так ніколи й не пригадав. Він пам’ятав, що БУЛО, а ось подробиці, на зразок: як, скільки, що саме, — випали з пам’яті геть-чисто. Залишилося тільки відчуття чогось нестерпно-приємного, кошмарно-солодкого, нестямно-млосного…

Коли хлопець отямився, то зрозумів, що лежить на рушнику та витріщається в зелене склепіння. У голові тихенько дзенькало, в тілі була неймовірна легкість, немов його накачали повітрям. Вилиці звело від дурнуватої посмішки. Поряд сиділа Руся і розчісувала своє дивовижне волосся.

— Ну що, герою, — промуркотала вона, і нахилилася над ним, провівши волоссям від підборіддя до кінчиків пальців на ногах.

Коли її дихання обпалило низ живота, Юрко здригнувся. «Тільки не це!» — промайнула млява думка. Сил абсолютно не було. Навіть говорити.

— Я бачу, ти трохи втомився, — розчаровано протягла Руся.

На цей відвертий випад проти його чоловічої честі Юрко все одно не відповів. Ні, в інший час він би встав дибки й довів, що він іще — о-го-го! Але тільки не зараз… Ця зачарована красуня витягла з нього всі сили.

— На, випий, — Руся простягла йому пляшку пива.

Юрко підвівся на одному лікті, тремтячою долонею обхопив пляшку і випив залпом. Пиво потекло по підборідді. Рука з пляшкою безвільно впала на пісок. На нього ж звалився і господар.

— Ну що, любий? Я так розумію, на сьогодні все? Дуже шкода… В мене на тебе були грандіозні плани, — Руся скептично посміхнулася. — Мабуть, не судилося.

Вона встала, висмикнула з-під Юрка рушник і задрапірувала своє фантастичне тіло.

— Ти хто? — прохрипів Юрко.

— У якому сенсі? — звела брови Руся.

— Ти не жінка. Ти — робот! Що ти зі мною робила? Звідкіля в тебе стільки сил?!

— А, ось ти про що! — дзвінко розсміялася Руся і опустилася поряд з Юрком.

Її пустотлива долонька знайшла забавку на його тілі. Але іграшка не відреагувала на дотик.

— Знаєш, а ти маєш рацію. Я не жінка… Я — русалка.

— Хто-о? — Юрко рвучко встав і зморщився. Руся не встигла його відпустити.

— Що, погано чути? — удавано здивувалася вона. — Русалка я. Знаєш, з хвостом, у воді живуть. Казки читав?

— А де… хвіст? — очманіло запитав Юрко, втупившись у її ніжки. Довжелезні, справжнісінькі… Дві.

— Ех, Юрію. Темна ти людина! Який хвіст?

— Ну, ти ж сама казала! — Юрко перелякався. Дівчинка ж бо — того, з вивертом!

Візьме й залюбить до смерті… Або в жертву його принесе. А що? Поруч нікого. Тільки два її приятеля. І залишаться від Юрка одні плавки на піску. Хоча ні — плавки вони теж зариють, це ж доказ! Або утоплять його разом з плавками. Пішов Юрко купатися — і втопився…

Руся розсміялася, немовби прочитала думки коханця:

— Хвоста нема. Пластична операція.

— Що??!

— А то! Були б гроші! А луску зручно депілятором знімати. Жодних проблем.



— Ти жартуєш?

— Аж ніяк, — хижо посміхнулась Руся.

Сонце вже опустилося за обрій і в сутінках, що наступали, Юркові здалося, що її волосся починає світитися. Мертвотним зеленкувато-білим світлом, як море в липні… Він зненацька їй повірив, наче по голові стукнули сокирою — БУМММ! — і ввімкнулося розуміння. Разом з ним прийшла цікавість.

— Гаразд, про ноги наче зрозуміло. А дихаєш ти як?

— Дуже просто. Двоякодихаюча істота. Генна інженерія, чув?

— Чув, — невпевнено мовив Юрко, — а в нас хіба це вже вміють?

— У нас — так, але не у вас. Між іншим, наша підводна цивілізація на тисячі років древніша за вашу, сухопутну. Коли якась ненормальна риба виповзла на берег і мільйони років перетворювалася на мавпу, яка потім з таким же скрипом стала людиною, інша, набагато розумніша риба залишилася у воді й набагато швидше еволюціонувала в інтелектуально розвинену й гармонійну особистість. Наша наука далеко пішла вперед. Вам і не снилися такі досягнення.

— А звідки ти знаєш людську мову?

— Не сміши мене! — відмахнулася Руся. — Я гадала, ти розумніший. Кораблі стільки століть тонули з книгами, тепер йдуть на дно з комп’ютерами. Плюс — радіо, телебачення…

Зголоднілий комар вчепився в сідницю, і Юрко, спересердя хлопнувши по ній, раптом виявив, що голий. Він став нервово натягувати плавки, трапляючи двома ногами в один отвір. Одягнувшись, хлопець відчув хоч якусь упевненість.

— Слухай… А що ти забула у цьому місті?

— Знаєш, мені набридли модні курорти. По-перше, там повно наших, а по-друге, я вирішила трохи розважитися. Зробити еротичний круїз…

— І давно ти так розважаєшся?

— Давне-енько, — солодко потяглася Руся.

— Щастить тобі, — заздрісно зітхнув Юрко. — А Міха і Стас — вони хто?

— Охоронці, — недбало відмахнулася Руся і підвелась. — Колишні акули. Така ж сила і такий же обмежений інтелект. Ну все, любий, будемо прощатися. Ти був дуже навіть нічо-ого! — проспівала вона.

— Ви попливете? — тупо спитав він.

— Прямо зараз шубовснемося у воду й погребемо! — захихотіла вона. — Звичайно, попливемо. На яхті!

Руся притислася до нього пружним тілом, рушник зісковзнув на пісок. Але якийсь блок у свідомості заважав Юркові зосередитися. Йому здавалося, що він тримає в руках рибу. Оселедець-переросток. Він замружився і поцілував Русю.

— Прощавай!

— Прощавай! — вона підняла рушник, розсунула гілки верби і зникла в ночі.

Юрко чекав хвилин двадцять, щоб дати час русалці з акулами віддалитися на безпечну відстань. Він натягнув джинси й сидів тепер на пісочку, дивлячись на тремтливі у воді вогники. Місто святкувало свій день народження, розпорюючи небо феєрверками, а річка топила їх дублікати в смоляній чорноті. У водоростях плюскотіли рибки, ганяючись за віддзеркаленнями падаючих зірок. Хоча, — у світлі знань, що відкрилися Юркові, — можливо, то були русалки, але з берега не побачити. Взагалі ж йому давно настав час повертатися додому, але з голови не йшла історія Русі.

— Чого тільки не придумають ці дівчиська, — зітхнув Юрко. — Русалка. Ага, звичайно! Чи я настільки схожий на ідіота?

У небі рвонув особливо сильний феєрверк. Ймовірно, це була кульмінація свята. Пора! Юрко встав, дістав з кишені мобільний телефон, набрав довжелезний код. Потім підніс трубку до вуха й проказав пароль. Відбиток палаючого неба у воді здригнувся, розколовся на шматочки і розтікся з боків апарату, що сплив. Так, нічого «крутого» — одномісний міжзоряний модуль. Серія «А-То!». Модель «Блукач».

— Русалка! — похитав головою Юрко, спостерігаючи, як вірний блукач вибирається на берег, обтрушує водорості й протирає ілюмінатори. Він підійшов і поплескав друга по боку, модуль здригнувся і задоволено загурчав, прогріваючи міжпросторовий двигун. — Та бачив я цих русалок! — досадливо сплюнув на пісок Юрко й поліз у догідливо відчинений люк.

«Блукач», проковтнувши господаря, сито гикнув, задраїв люки та інші отвори, дістався до води, покрутився трохи, і, відірвавшись від поверхні, разом з останнім акордом феєрверків, розтанув в обсидіановій безодні неба…


Яхта з хижими обводами, залишивши за бортом маяк на острові Березань, вийшла в акваторію Чорного моря.

— Які ці мужики довірливі! — виливала тим часом Руся душу супутникам. — Русалка! А якби я сказала богиня? Він би теж повірив?

— У цій шкірці, Русенько, тобі хто завгодно повірить. Яку б нісенітницю не верзла! — відгукнувся Міха. — Ти краще скажи, вдалося?

— Аякже! — відгукнулася Руся, знімаючи кулон-русалку з шиї. Знаєш, скільки я йому датчиків наліпила! Причому в такі місця… — вони втрьох захихотіли.

— І що тепер? Він так і житиме з датчиками? — поцікавився Стас.

— Та ні, — мотнула головою Руся, старанно виколупуючи очі русалки. — Як тільки залізе під душ, стане вільним як вітер. Датчики водорозчинні. Ось! — вона урочисто поклала кристали до коробочки, яку вистилала пиловодорадіаційнонепроникна плівка. — Зелений записав мої імпульси. Блакитний — його.

Руся помилувалася сяйвом кристалів. Зітхнула.

— Ну що, хлопчики, підведемо підсумки?

У шість рук вони випатрали сейф і понакладали на стіл батарею контейнерів. Повний місяць, зазирнувши в ілюмінатор, аж присвиснув від подиву: каюта сяяла так, ніби тут підірвали райдугу!

— Ви, друзі, як хочете, а треба перевірити продукцію. Раптом не кондиція або ще щось! — сказав Стас, жадібно дивлячись на самоцвітовий розсип.

— Підтримую! — підхопив Міха, — А ти як, Русю?

— Ні, хлопчики, — я пас. Ще раз не хочеться. А ви як хочете.

— Значить так, — потер руки Міха. — Ми зараз швиденько стартуємо, включаємо автопілот і починаємо інспектувати колекцію. По місцях!

Зоряне небо, відбите у воді, абсолютно індиферентно поставилося до трансформації морської яхти в космічну. Яхта стрімко злетіла у небо, хоча, можливо, пірнула під воду. Невідомо ще, хто в чому відображався!

Руся сиділа й постукувала кігтиком по прозорому, як сльоза, камінчику — діаманту своєї колекції. Нудно! Міха й Стас, активувавши генні перемикачі, повернулися в початковий стан і желеподібно розтеклися в кріслах. Над кожним витав сексодекодер і транспонував в нервові сплетіння «хлопчиків» інформацію, що зберігалася в кристалах. Міха, насолоджуючись екзотикою, блаженно дриґав моноп’ятою. З його псевдорилець сочилася в’язка субстанція, наповнюючи приміщення різким запахом, вельми неприємним для людського носа Русі. Вона скривилася. Міха примудрився всадити в декодировщик чотири кристали. Забійна солянка з шлюбних ігрищ каракатиць, левів, скарабеїв і змій.

Стас хтиво заплітав миготливі хоботки в джгути, а його фальшиві черевця подорожували по всьому тілу, іноді відриваючись і зависаючи в повітрі, щоб потім з солодким схлипом всмоктатися в хазяїна. Стас скромно узяв два останні кристали і додав до них ще один, з відчуттями мурашиної матки.

Руся зітхнула. Так вже сталося, планета Земля виявилась багата на фауну. Щоб зібрати цю колекцію, їй довелося неабияк потрудитися під різною подобою. А хлопчиська тепер веселяться, паразити! Звичайно! Як працювати — то вона, а як насолоджуватися — то чоловіки. Дискримінація за статевою ознакою! Руся подивилася на кристал, що лежав перед нею. Ну вже ні! Цей вона нікому не віддасть! Досить з них всього іншого!

Вона встала, підійшла до крісел, скептично подивилася на плями, що блаженствували, і в яких відбивалася скривлена фігура людської самки. Руся підморгнула своєму відображенню в фальшивому черевці Стаса, що ширяло неподалік. Мабуть, вона поки що залишить собі ці форми.


Тим часом над Варварівкою світив повний місяць, і безглуздо посміхався своєму відображенню у воді біля старої верби. Налетів вітерець, і довгі гілки заколихалися, зашуміли. Дерево гойднулося, скрипнуло. Потім похитнулося ще раз. Гілки зашуміли сильніше, немов навколо бушував ураган. Жваво злетіли вгору, хльоснули вітер, що зазівав, потім зчепилися в жмут і стрімко провалилися всередину стовбура, так що з піску залишився стирчати лише непоказний стовбур, схожий на обрубок…

Стовбур захитався, викорчовуючи коріння, що глибоко засіло, забурчав, обтрушуючи прилиплі піщинки й комашок, що вчепилися в тріщини. У його бурчання впліталися нотки невдоволення — тільки-тільки знайшов спокійнісіньку планетку, вирішив помедитувати кілька сотень обертів навкруги сонця, а тут — на тобі — щодня якась парочка влаштовує показовий сеанс розмноження! По стовбуру пройшло дрібне тремтіння — він важко зітхнув, крутнувся, вибираючи зручніше положення, націлився верхівкою в сузір’я Дроворуба і вистрілив собою в небо.


м. Миколаїв, червень 2006 р.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка