Слова 46 важучими, як слово



Сторінка8/13
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.69 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

Дмитро Тарабанов
МІКРОРАЙОН НА СИПУЧИХ ПІСКАХ

Оглядаючи будівельний майданчик, Костянтин гадав, чому величезна територія залишалася без уваги довгі п’ятнадцять років. Чому квадратні кілометри піщаного ґрунту використовувалися під звезення дрібного побутового сміття, горіхової шкаралупи й макухи з олійного заводу, під проведення фантастичних рольових ігор і для вигулу собак. Так чи інакше, усього цього більше не буде. Костянтин прийшов, щоб змінити старий уклад, ножами скреперів і ковшами бульдозерів змести з території сліди тліні й розкладання, виполоти бур’ян і сховати в глибокі балки сміття, а ще… зробити її обителлю людини.

Так розмірковував він, стоячи біля будівельного вагончика на території Намиву-2, з пластиковою склянкою гарячої кави в руці. Кава гріла вихолоджені листопадовим вітром пальці, а Костянтин крізь вуаль пари, що здіймалась над ебонітовою рідиною, спостерігав за втіленням свого задуму в життя.

Ліворуч гуркотав копер — десятиметрова вежоподібна машина, увінчана чавунним колосом. Удари преса об верхівку палі трясли повітря пороховими пострілами, звук яких бився рикошетом об вікна рожевих багатоповерхівок, гублячись далеко на дахах сусіднього мікрорайону. Черга вже вкопаних стовпів сірими монолітами цілилася в припудрене рідкою хмарністю осіннє небо. Як урбаністичний Стоунхендж. Як занедбані пляжі з полотен Майкла Уелана. Перевалюючись на незграбних гусеницях та залишаючи за собою глибокі рельєфні треки, немов равлики на мокрих від дощу тротуарах, плазували трактори по пустельній території, що поросла бур’яном і колючками.


Колись Костянтин глянув на піщану долину крізь бурштиново-рубінову призму склянки з чаєм, справжнім англійським, судячи з розрекламованого єдино правильного кольору. І зрозумів, що не елітний район із заздалегідь проданими квартирами будувала його бригада. У нього взагалі не було бригади. Були тільки терраформатори, що підкорювали Марс. Люди в громіздких скафандрах, що сковували будь-які рухи, снували по дюнах паленої вохри, плечем до колінвалу з кутастими шестиколісними апаратами. Вони будували кисневі заводи й повертали скіапарельскі канали. Видіння розсіялося тільки-но інженер опустив склянку. Замилування людською силою залишилося.

Картина здавалася ідилічною. Костянтин гонив по дну склянки останні краплі кави, немов коханець, що розхлюпував відведений на побачення з куртизанкою час по скляних стінках клепсидри. Костянтинові подобалося тут. Будувати. Йому взагалі подобалося будувати. Він уже не відмежовував своє життя від будівництва. І споглядання будівельного процесу було особливо рідкісним задоволенням, яке хотілося розтягти до розмірів вічності. Якщо він доп’є каву, то йому доведеться затиснути ніс і з головою поринути в роботу куди більш виснажливу — розгрібання кошторисів і погоню за підрядниками.

А поки що…

Щось привернуло його увагу. Там, край берега за очеретом, де пустир заглиблювався у води Південного Бугу. То була людина. Судячи з одягу й неквапливості — не з будівельної бригади.

Костянтин окликнув виконроба. Антон Леонідович, приземкуватий чоловік у порваному ватнику й сірих ситцевих штанах вискочив із будівельного вагончика. Від Леонідовича пахло ковбасою й мастилом.

— Що там, Костянтине Едуардовичу?

— Часто у вас по будмайданчику ходять сторонні?

Леонідович обтер рукавом масні губи й відповів:

— Начебто не ходять.

— А цей як проскочив? Не через паркан же і не ви ж його впустили?

Тиждень тому територію з боку об’їзної дороги й будинків мікрорайону Намив, якому новобудова доводилася молодшою сестрою, обгородили щитами гофрованої бляхи двометрової висоти. Навряд чи хтось міг на нього просто так видряпатися.

— Може, він убрід? — знизав плечима Леонідович. — З боку Південного Бугу?

Костянтин покачав головою. Йому подобалася докладність сорокавосьмирічного виконроба, огрядненька дружина якого завжди загортала чоловікові кілька теплих пиріжків на роботу, а діти-стипендіати підкидали батька на гуртом придбаній «Волзі». Леонідович умів тримати всіх робітників у залізному кулаці, і робота з ним вдавалася. Але зараз він явно щось недоговорював.

— Убрід?


— Ну, або з боку стоянки — там є, де пролізти.

— Виходить, уже пролазили?

— Діти… Але ми їх вигнали. Раптом щось скоїться, буде біди як води. Батьки плачуть, за комір тормосять, у суд такий, у сякий… Як по заду надавали, то начебто не лазять. Дітям, не батькам. Хоча — теж та ще управа.

— А цей?


— Хто? — Леонідович труснув головою, немов проганяючи ману. Він поморгав, а потім, ляснувши долонями по животі, вигукнув: — Цей? Так він узагалі — привид… Ми його ловити втомилися.

Костянтин подивився на самотню фігуру. Привид не зникав, не брижився, не ширяв. Привид виглядав зовсім як людина.

— Приведи його сюди, — наказав Костянтин. — Я йому поясню, що до чого. І більше ми його не побачимо.

— Д-добре, — низенький виконроб знизав плечима й жваво затрусив до берега. Добігши до незнайомця, зупинився на відстані й окликнув того, немов дворняга — породистого тер’єра. Начебто справді боявся.

А незнайомець не боявся. Він покірно пішов за дворнягою.

Найменше він скидався на примару. На ньому були сині потерті джинси, трав’янисто-зеленого відтінку на колінах, розтягнуті, закочені над масивними скелелазними черевиками. Весь інший одяг вкривали ремені з нанизаними алюмінієвими карабінами. Стрічки з капронової нитки перехоплювали його груди, немов патронташі уніформу бойовика, тричі його обперізували, навхрест перекидалися через плечі й практично повністю закривали сіру плащову тканину куртки, утепленої хутром, що фривольно вибивалося з-під коміра. Проте й ремені впали в око не відразу.

Ні.

Спочатку Костянтин побачив прилади.



Десятки приладів.

Вони звисали важкими гронами з карабінів-черешків. Шумні й скрекотливі кишенькові радіоприймачі. Мобільні телефони, що підморгували ілюмінацією. Роликовий сканер, який був схожим на пістолет. Диктофон, що крутив валиком тісно намотаної плівки. Включений медичний ліхтарик та інший, похідний, з потужністю прожектора. Тихий у своїх вимірах дозиметр. Перемотана синьою ізоляційною стрічкою міліцейська рація. Збільшувальне скло в пластиковій оправі. Ціла обойма недешевих батарейок «Duracell» і сірникових коробок. І ще безліч картонних коробок, із щілин і дір яких стирчали різнобарвні проводи, болти й світлодіоди. Що було в них — запасні деталі чи інші саморобні пристрої — Костянтин міг тільки здогадуватися.

Поки Костянтин розглядав причіпне знаряддя ходячої барахолки, магніту, що притяг до себе все металеве, електричне й електронне, кремнієвий організм, що наїжачився зовнішніми пристроями, гість наблизився на відстань потиску рук. Інженер стрепенувся, немов його застали зненацька за якимсь недобрим заняттям. Він переклав склянку з руки в руку.

— Ви знаєте, що порушуєте закон, вриваючись у приватну власність?

Незнайомець, виявляється, увесь цей час дивився Костянтинові в очі. Райдужка в незнайомця була чистою, сіро-блакитною. Як вицвіле листопадове небо.

— Так-так, знаю…

— І з якої причини ви розгулюєте тут серед білого дня, заважаючи працювати будівельникам і подаючи поганий приклад дітям?

— Я не заважаю, — відповів незнайомець. — Я намагаюся ходити на відстані, щоб не порушувати правила техніки безпеки, і досліджую потихеньку. А дітям я сам казав зайвий раз сюди не пхатися. Не повинно бути цього…

— Досліджуєте? — перепитав Костянтин. — Що?

— Піски, — порушник обвів рукою територію. — Піски, але, точніше, те, що під ними. Хоча ні. Навіть не «під». І не «над». Тут не повинно бути нічого, я ж казав…

— Району не повинно? Нас?

— Нічого не повинно. Тут ріка була… Вона й приховувала.

— Що приховувала?

— Те, чого бути не повинно. Зазвичай, — він насупився, і на носі з’явилися рельєфні, як шифер, складки. Немов йому самому не сподобалося, як він пояснив, — ніяк не повинно.

Маячня. Костянтин швидко окинув поглядом так звані Піски, настовбурчивши нижню губу, видихом, немов потоком повітря з фена, підняв із чола чубчик. Піймав пальцями на лету й зачесав набік. Жест вийшов ефектним.

— Не знаю, чого тут не повинно бути, але кого — знаю напевно. Тут не повинно бути вас, — сказав Костянтин. І цілком чемно попросив. — Зникніть, будь ласка!

— Я ще повернусь… — повідомив Костянтина гість, і повернувся до виходу.

— Матимете справу зі мною, — холодним недобрим тоном відповів інженер.

Коли людина зникла за бляшаним периметром, і чутний навіть у канонаді копра звук силіконових підвісок, що передзвонювалися на спині незнайомця, стих, Костянтин підніс до рота склянку. Губ торкнулася холодна рідина. З несподіванки інженер шарпнув рукою з перевернутим і низько усіченим конусом прозорого пластику. Краплі вистиглої кави по інерції хлюпнули на пісок і відразу всмокталися, залишивши після себе лише ледь помітні бежеві кружки.

Час на перепочинок, влитий у клепсидру, скінчився. Попереду була робота. Костянтин із тріском зім’яв склянку й викинув в урну, що стояла поруч із вагончиком.


Молот копра прудко злітав по вертикалі, на долю секунди зависав у вищій точці й стрімким важезним ешелоном урізався в залізобетонну палю, що вже наполовину ввійшла в пісок. Дим разом з кам’яними крихтами бурхливими потоками виприскувався назовні крізь щілину між стовпом і молотом, повисав у повітрі. Тиском газів, що вивільнялися з піропатрону, молот знову підкидало нагору, і він, повертаючи ударний імпульс, приречено падав униз.

Немов знав: упаде й не підніметься.

Він упав. Глухо, без газу й пилу. Не вибух, а схлип. І завмер…

Костянтин глянув на ківш крізь мутне заґратоване скло вагончика. Потім глянув на годинник. На небо. Смеркло. Вітер гнав потривожену скреперами поземку від річки, як лісова пожежа жене табуни оленів. Тільки у вагончика, поруч із електрокаміном було тепло й затишно.

Якби ще із цими проводами навести лад…

Двері вагончика зі скреготом прилиплого до гумової прокладки кварцу розчинилися.

— Костянтине Едуардовичу, ви ще довго? Робочий день уже закінчився. Хлопців по домівках відправляю, — сказав Антон Леонідович, заглянувши всередину.

— Ну, ви ж іще не йдете?

— З годинку побуду. Потім закрию все й зганяю додому. Повечеряю — і назад.

— Справді? — Костянтин замислився. — Тоді я почекаю, поки ви повернетеся. Роботи в мене вдосталь. Зі світлом потрібно розібратися до завтрашнього приїзду електробригади.

— Усе думаєте, де помилка? — запитав співчутливо Леонідович.

— Річ у тім, що помилки немає. Довжина нормальна, а як тягнемо… Ну, ви бачили.

— Може, з припуском? — після паузи запропонував виконроб.

— Подумаємо, — ухилився від некомпетентної поради інженер.

— Ну, щасти вам!

Сказавши це, Леонідович зник за дверима, які грюкнули, немов обойма, ударом зап’ястя загнана в паз рукояті пістолета.

Костянтин працював ще годину. Звіряв креслення, кошториси, поринав у ноутбук, який блідо мерехтів, — відкидався на стільці, невідривно дивлячись у тьмяну, бурштинового кольору лампочку, вкручену в стелю вагончика.

Учора вранці до будмайданчика завітала бригада електриків, щоб протягти світло від третього, найближчого й практично незавантаженого намивського трансформатора. Усе як звичайно — стали тягти проводи по неглибоко вбитих стовпцях, яких було вісімнадцять, щоб після будівництва можна було легко демонтувати. Провід перекинули через верхівки п’ятнадцяти з них, коли той дивним чином скінчився. Факт браку довжини ошелешив усіх — від електриків до самого Костянтина. Тиждень тому він особисто переміряв проводи на складі, не раз навчений підприємливими постачальниками — 727 метрів. Стільки, скільки з урахуванням провисання проводу й інших погрішностей треба для покриття відстані в 657 метрів від трансформатора — до мобільного розподільника на будмайданчику.

Засоромившись власної помилки, Костянтин зайнявся перерахуванням. Він розраховував за формулою, малював графіки, розробляв в «Mechanical Desktop» комп’ютерну модель, але, що найцікавіше, помилки не знаходив. Виходило 727 метрів, навіть менше. Чому цих проводів не вистачало — було для нього загадкою.

У двері постукали.

Костянтин сіпнувся й обернувся на звук. За віконцем, врізаним у сумнівної неприступності шлюз, було темно.

— Леонідович? — окликнув він виконроба.

За дверима мовчали. Якби це був Леонідович, він би ввійшов без стуку.

Повільно Костянтин устав зі стільця. Узяв зі столу важкий сталевий прут, що використовували для притиску паперів через брак пристойного прес-пап’є. І підійшов до дверей.

— Хто? — запитав він суворо.

— Не сходяться довжини проводів? — пролунав незнайомий голос.

Костянтин відчув, як, поколюючи, холодніють пальці ніг.

— Хто ви?

— Той, кого ви визнали божевільним. Ми зустрічалися три тижні тому. Я ходив по вашій території. Ви сказали, щоб я не приходив, але я подумав, що можу допомогти тим, що знаю. Довжини проводів — це перший безлад, що у нас тоді трапився.

— У кого це в нас?

— У будівельників. — Пролунало ззовні. — Я теж інженер.

Впускати сторонніх на територію, тим більше в будівельний вагончик, де частенько без догляду лежать важливі документи, — адміністративне правопорушення. Кілька тижнів тому Костянтин забарикадував би двері й викликав би допомогу по мобільному. Але після того, що трапилося вчора…

Костянтин штовхнув двері назовні, навмисно загрозливо махнувши в повітрі сталевим прутом. За два кроки від порогу, худими пальцями захищаючи очі від неяскравого, але пекучого світла й піднятої в повітря піщаної поземки, стояла якась людина. Без патронташів, Костянтин не відразу впізнав у ньому колись обвішаного технікою дивака. Гість був одягнений у ті ж старі джинси й кутався у ту ж сіру куртку.

— Що вам треба? — запитав Костянтин.

— Мені не треба. Я допомогти хочу.

Без технократичної амуніції він виглядав жалюгідно. Худий і змучений. Йому самому потрібна була допомога — соціальна, матеріальна, фінансова, медична.

— Я сам упораюся.

— Костянтине Едуардовичу, — чемно вимовив нічний гість, — а ви в цьому впевнені доконче?

І головний інженер будівництва Намиву-2 раптом відчув, як сталевий прут тане в руці, іржавіє, осипаючись рудими ошурками, які жадібно вдихає вітер ніздрями завиваючих удалечині труб.

Він так і не зрозумів, чому сказав:

— Заходьте.

Вони зайшли у вагончик. Костянтин запропонував гостеві табурет Леонідовича, поверхня сидіння якого була поцяткована слідами від ножа. Це виконроб, підклавши газетку, за звичкою обробляв на табуреті сало й ковбасу. Гість із дивною грацією сів, склавши руки на колінах. Зітхнув.

На вигляд йому було років сорок. Старший за Костянтина на кілька зим.

— Чаю? — запитав Костянтин.

Гість кивнув. А хазяїн зрозумів, що увесь цей час, як тоді на Пісках — пластикову склянку, зараз стискав у руці ребристий сталевий прут. Ціленький, нітрохи не винюханий. Він поклав його на стіл і витер почерканим аркушем смугу іржі з вологої долоні.

— Як мене звуть, ви знаєте, — сказав Костянтин. Він відкрутив кришку термоса, дістав з пакетика дві одноразові склянки й розлив у них ще гарячий чай. — Не буду запитувати, звідки. Зараз про це де завгодно можна дізнатися.

— Вибачте… — Сказав гість. — Мене звуть Геннадій.

— Геннадій, — повторив інженер, розвернув стілець і сів навпроти. — Дуже приємно. Чим ви хотіли мені допомогти?

— Я знаю багато чого про це місце.

— Я теж. Ми два місяці тому провели підготовчі роботи. Кілька томів підшито.

— Ні, це не те… Ваші томи нічого не варті. Ми теж такі підшивали, тільки папки в нас були картонні й на зав’язках. Але вони нас не врятували…

— Від чого?

— Від провалу будівництва Намиву-2.

Костянтин подався назад.

— Намиву, — виправив він.

— Намиву-2, — уперто повторив Геннадій. — П’ятнадцять років тому я будував Намив і Намив-2. Перший ми побудували…

Він замовчав.

— Чудово, — сказав інженер. — Другий побудую я.

— А вам не цікаво, чому це не вдалося нам?

— Відомо чому. Через розвал Союзу. В 1991-му не одне лише ваше будівництво впало, якщо не в Лету, то в летаргічний сон.

— Союз ні до чого, — похитав головою Геннадій. — Я був головним інженером цього будівництва, і мені краще знати.

Він розстебнув блискавку куртки й поліз кудись у внутрішню кишеню.

Пушка, подумав Костянтин.

Але гість дістав пакетик товстостінного поліетилену — радянських часів, коли на зміну целофанового анахронізму ще не прийшли китайські хрусткі різнобарвні та невагомі пластик-бегі. Він розгорнув поліетилен і витяг на світло пожовклі, складені втричі папери.

Це були будівельні плани. Унизу кожного з них значилося прізвище. І підпис.

— Г. Н. Стрілецький?

Геннадій дістав паспорт з пошарпаними кутиками й поклав поверх паперів. Костянтин обережно відкрив документ. Парубок на замацаному синькою печатки фото віддалено нагадував Геннадія. Він і був власником цього паспорту.

— Ви все ще не вірите? — запитав Геннадій.

— А я вас покликав не для того, щоб ви мене у віру навертали. Якщо я правильно дочув, ви обіцяли допомогти із проводами. — Інженер відкинув документ, цього разу забувши сховати огидливість. — Я просто хочу розібратися із цими триклятими проводами!

— О! Я теж хотів, — Геннадій подивився за віконні ґрати й погляд його загубився. — Сімнадцять років тому ми проектували мікрорайон Намив. Це було найударніше будівництво за моєї пам’яті. Будинки зростали один за одним, немов воїни із зубів дракона, посаджених Ясоном. Тільки в нас вони росли з піску.

Зараз розійдеться, подумав Костянтин. І нітрохи не помилився.

— Піщинки, — продовжував Геннадій, — ніби самі пресувалися в бетонні панелі й перекриття, забивалися в щілини цементом і штукатуркою. Ми кожний будинок здавали на кілька місяців раніше терміну. Нас преміювали без кінця. Можна було купити хоч десять квартир і зо п’ять гарних закордонних машин. Коли Намив був зданий, мені довірили проектувати другий Намив. Без жартів, правда! Ми побудували чотири будинки з внутрішнім двором, ті, Що біля ринку й гаражного кооперативу, і діло застопорилося. Почали коїтися дивні речі. Дуже дивні. Ви вже зіткнулися з однією з них. Незабаром побачите й інші. Але, будь ласка, навіть не подумайте, що я вам погрожую.

— Чесно кажучи, я мужньо борюся з бажанням подзвонити у відповідну інстанцію, — проговорив Костянтин.

Геннадій зрозуміло посміхнувся.

— Найпереконливіше — у нас палі в пісок ішли, — сказав він. — Причому, плавнів там не було. Це на глибині п’ять метрів вище рівня ґрунтових вод! Заб’ємо палю, вранці приходимо — нема палі. Порожнє місце. Протремо очі, побігаємо по будмайданчику. Так і не знайшли тоді палю. Забили нову. Перевірили — рівень дотриманий, не хитається. Вранці приходимо — нема її на місці. Стали бити третю, а вона ввійшла наполовину й відмовилася йти глибше. Перевіряємо — а там верхівка вчорашньої палі, на двометровій глибині. Через кілька днів всі палі, як пластинки ксилофона, стирчали — кожна різної висоти. Ми повисмикували бешкетниць краном. Забили по новій. До речі, біля підстанції є котлован, що давно сповз, із залізобетонними штирями, нестрункими, як індикатори частот на еквалайзері гарного китайського магнітофона. Це він — так і недобудований будинок. Ну й креслення пропадали, кілька разів техніка розчинялася в тумані й з’являлася тільки після чергового туману. Добре, що тут тумани часто. Все це гарненько тиснуло на психіку. Протягом двох років ми не побудували жодного будинку! Отримали чимало штрафів, а потім будівництво згорнули. Багато хто подумав, що це гроші в будівельників вичерпалися. А все починалося, як у вас, з дивної головоломки з проводами.

Геннадій доказав і вичікувально подивився на Костянтина.

Той так само спокійно сидів на стільці. Але цей стілець повільно сповзав кудись униз, немов провалювався. Інженер обережно глянув під дерев’яні ніжки й нічого не побачив, окрім непорушного, але добре подертого лінолеуму. Чомусь йому стало страшно. Нахлинув той дивний абсурдний страх, від якого німіють всі члени. І від якого змусити себе перестати боятися, як завжди — зусиллям волі, практично неможливо.

— Я вам не вірю, — сказав він.

— Можна не вірити в існування автомобілів і продовжувати ліпити пасочки на розділовій смузі швидкісної траси.

— Навіть такими гучними фразами ви мене не переконаєте. Можете зайвий раз не намагатися. Припускаю, що наступного разу ви прочитаєте віршик: «Паска-паска, удавайся! Як не вдашся, я тебе вб’ю…» Такі віршики полюбляє вживати Стівен Кінг для нагнітання саспенсу. Тож знайте! Він не подіє. Тому що я прочитав чимало фантастики й зумів для ясності розуму розмежувати реальність і божевілля.

— Я можу довести, що ви не праві.

— Давайте. Хоч зараз. Тільки навряд чи у вас щось вийде.

— Зараз холодно. Вітер. Давайте завтра.

Ну ж! Відмовся! Вижени втришия, — підказував Костянтинові здоровий глузд.

— Завтра, — кивок. — О котрій годині погода Намиву-2 дозволить вам?

— О сьомій ранку буде вже світло. Давайте біля котловану зі стовпами-еквалайзерами.

— Там і зустрінемося, — кивнув інженер. — Заразом і подивлюся, що вас так налякало, — усміхнувся. — А зараз ідіть. Мені треба працювати. Розберуся з проводами, які довели мене до стану, в якому я погодився на вашу компанію.

Геннадій підвівся зі стільця й, розуміючи марність естетичних турбот, розгладив витягнуті коліна на джинсах. Від його долонь на кошлатій матерії залишилися темні сліди, як від щітки на вичесаному проти ворсу перському килимі, який часто тягали на пікніки й рідко віддавали в хімчистку.

— Відміряючи довжину, виходьте з того, що найкоротша відстань між деякими точками тут — не пряма, — сказав гість. — Походіть з мотузкою й виберіть нове місце для стовпів. Або просто замовте провід у два рази довший. Має вистачити. І ще… Дякую вам за чай.
Гострі й обламані на кінцях, немов ребра велетенської тварини, що давно згинула й мимоволі передала свій висушений пустелею й обгризений вітром скелет мисливцям на скам’янілості, бетонні стовпи стирчали з неглибокої вибоїни, краї якої давно згладила ерозія, зсуви, і підошви дитячих кросівок. Костянтин, намагаючись не розхлюпати з розм’яклої пластикової склянки трав’яний м’ятний чай, що по-ранковому бадьорив і додавав думкам ясності, спустився на дно западини. Туфлі грузли в податливому піску, збиваючи його дрібнозернисту крупу й глибоко вминаючи її в холодне вологе тісто кварцу, начиненого черепашками. Костянтин підійшов до однієї з низеньких паль, що діставала йому до грудей. З її обгризеної верхівки заточеним пазуром стирчав іржавий сталевий прут. Костянтин простяг руку й торкнувся його шорсткої поверхні.

— Раніше тут стояв кран, — пролунав голос. — П’ять років стояв, погризений корозією, завалював ґрунт опалим листям облупленої фарби. Чорною й жовтою зверху й криваво-бурою знизу. З ним картина запустіння виглядала довершеною. Він наочно й дуже переконливо демонстрував, якими неспроможними виявилися ми, творці досконалої техніки, проти сили природи. Невідомої нам природи й невідомої її сили.

Костянтин підняв голову, й глянув поверх обламаних обелісків на чоловіка, який стояв на укосі котлована. У ранковому повітрі кожен пристрій на ременях Геннадія було видно чітко й ясно, аж до маркування на провідках і цифр на кнопочках. Карабіни блищали, відбиваючи біле осіннє небо. Екранчики двох чи трьох пристроїв світилися чужими для пісків кольорами. Щось тихо пищало й потріскувало. Може, лічильник Гейгера.

— Доброго ранку! — привітався Геннадій. — Дякую, що прийшли.

— Здрастуйте, — відповів інженер.

— Ви любите пити на повітрі?

— Останнім часом принадився.

— Я, здається, здогадуюся, чому…

— Здогадки мене не цікавлять, — похитав головою Костянтин. І відштовхнувшись рукою від бетонного обеліску, перестрибнув котлован у напрямку Геннадія. — Ви збиралися мені щось показати. Поки я бачу лише старий фундамент. Невагомий доказ.

— Це останній форпост людини в цій зоні. Далі починається те, що вона ніколи не повинна була бачити. Дещицю, що я зміг відшукати, — вам і покажу.

Костянтин багатозначно викинув спорожнілу склянку і піднявся нагору.

Вони попрямували у бік річки.

— Ви знаєте, чому цей район назвали Намив? — запитав Геннадій.

— Наприкінці вісімдесятих у рамках всюдисущої і всепроникної Перебудови ландшафтні будівельники підводними насосами підняли з дна річки пісок і намили його на берег.

— Виходить, цього району раніше не було?

— Виходить.

— А якщо в річці щось було приховано, то воно опинилося на поверхні? Або, у крайньому випадку, під нею.

— Скарб? Поховання?

— Я раніше теж так думав. Але потім зрозумів, що виявився неправим. Ні те ні інше, — Геннадій зітхнув. — Ви, напевно, чули про аномалії? Про курську магнітну, наприклад?

— Начебто погодилися, що магнітометри збивали родовища магнітних руд…

— Якби це були вони, аномалію назвали б рудним басейном.

— Ви хочете сказати, що тут, на території двох Намивів, — така ж аномалія?

— Ні.

— Тобто?


— Це інша аномалія. Сильніша. Її навіть річкою, як тином, відгородили, щоб людство не потрапило на її територію. Там ховалося те, чого людина ніколи не повинна була бачити. Заводний механізм всесвіту. Машинне відділення, у якому підтримуються усі фізичні закони й регулюється швидкість перебігу часу. Але, як і в будь-якому машинному відділенні шикарного лайнера, тут панує нестерпний шум, пахне мастилом і концентрація простору-часу досягає немислимих показників. Якщо ви прийдете у відділення й поставите там шезлонг, струмінь гарячої пари, що виривається з навіженого клапана або удар струму від погано ізольованого проводу швиденько вас звідтіля виженуть. Як вони зігнали нас. І вже почали підбиратися до вас.

— Це смішно, — Костянтин зробив незрозумілий жест. — Людина забудувала всю Землю, а тут, у Миколаєві, у якому населення — п’ятсот тисяч, — потрапила в аномалію. Якби такі аномалії дійсно існували, ми б про них знали.

— 1 знаємо.

— Ви про Бермудський трикутник і гори Непалу? Здається, це фантастика.

— Ви колись забивали цвях у стіну? — запитав Геннадій.

— Що-що?


— Але ж забивали?

— Ну…


— І жодного разу не попадали в проводку?

— Ні. Я завжди уявляв собі, де які проводи проходять і намагався вдаряти молотком туди, де їх гарантовано немає, — він усміхнувся. — Я все-таки будівельник…

— Я теж так роблю. А тепер уявіть, що звичайні люди, забиваючи цвях, ніколи не замислюються над тим, що, коли вони заб’ють його не туди або якраз туди, — по цьому маленькому металевому провідникові потече струм і гарненько полоскоче їм нерви, а вся проводка у квартирі — згорить. Вони ж не знають, де проходить проводки. І нехай такі випадки поодинокі, але якщо мешканець почне із завзятістю, такою характерною для сучасної цивілізації, вкривати стіну їжачком із цвяхів, рано чи пізно він нарветься на вкритий тонким шаром замазки потік струму, що здасться йому справжнісінькою аномалією.

— Дуже переконлива метафора. Але це метафора. Доказів немає як і раніше.

— Секунду…

Геннадій завовтузився зі своїми підвісними приладами. Натиснув кілька кнопок. Щось заторохтіло, зашуміло. Потім він витяг два щупи, від яких тяглися до вольтметра червоний й чорний проводи.

Глибоко зітхнувши, Костянтин відвернувся. І подивився навкруги.

Більш-менш вирівняний скреперами пустир, сумнівно білого кольору мокрого вапна, з трьох боків обступали людські будівлі. На півночі височіла гряда блідо-тілесного кольору з рідким рум’янцем багатоповерхівок. На сході, за Курною Гіркою, блищав бляхою конвеєрів відбудований завод. На півдні ковзали в ранковому тумані стріли підйомних кранів річкового порту, глухо гримаючи тугими суглобами й вантажами. Людина оточила цей район, взяла в облогу. І тільки на заході тихо хлюпалася холодними водами річка, що відступила під його натиском.

— Слухайте, — сказав Геннадій. — Це аудіозапис нашої з вами бесіди. Я ставлю не з початку, тому що на плівці до цього ще не було… нічого стороннього.

— … Із дна річки пісок і намили його на берег, — пролунав глухий чоловічий голос із динаміка. Геннадій впізнав — це говорив він. Для багатьох людей — почути свій голос на записі, значить, отримати шок. Нехай багато хто каже зніяковілі фрази типу «як твій магнітофон спотворює», але саме так їхній голос звучить у реальності. Так само пискляво або глухо й огидно, аж морщитися хочеться! Але інженер уже не раз чув свій голос. Тому був підготований.

— … Виходить, цього району раніше не було? — запитав Геннадій.

— … Виходить…

— Навіщо ви поставили запис? — запитав Костянтин.

Геннадій шикнув:

— Слухайте!

— … А якщо в річці щось було приховано, то воно опин…

Голос перервався на півслові. Засичало. І з динаміка пролунав зовсім чужий, незнайомий голос. Жіночий.

— … Галочко, як же ти все це додому віднесеш? Тут не… ш-ш-ш…

Усередині Костянтина похолоділо.

— … Ви напевно чули про аномалії? Про курську магнітну, наприклад? — знову пролунав голос Геннадія.

— … Ш-ш-ш!… Потрібно було зробити щось, щоб перекрити дорогу сміттю, раз…

— … Ви хочете сказати, що тут, на території двох Намивів, — така ж аномалія?

— … Ні.

— … Щ-щ-щеня! — різкий викрик ударив по нашорошених вухах. — Поплюєте в мене потім, щ-щ-щеня! — і вдаривши знову, розбився в статичне шипіння.



— … Це інша аномалія. Сильніша. Її навіть річкою, як тином, відгородили, щоб людство не потрапило на її територію. Там ховалося те, що людина ніколи не повинна була бачити. Заводний механізм вс…

Знову шипіння. І солодкий дівочий голосок:

— … на такому морозі лежати з одним драпуваннячком… П-ш-ш!

Костянтин не розумів, що відбувалося; Але він чув голоси людей, яких тут не було. Ніколи.

— … як і в будь-якім машинному відділенні шикарного лайнера, тут панує нестерпний шум, пахне мастилом і концентрація простору-часу досягає немислимих показників. Якщо ви прийдете у відділення й поставите там шезлонг, струмінь гарячої пари, що вирветься з навіженого клапана або удар струму….

— Припиніть! — наказав Костянтин.

— … від погано ізольованого проводу швиденько вас звідтіля зженуть. Як вони зігнали нас. І вже почали підбиратися до вас.

— Досить! — крикнув він. — Вимкніть!

Дзвінко клацнула виштовхнута простим механізмом пластикова кнопка. Диктофон вимкнувся, немов світло в раптом стихлій вітальні, з якої вигнали всіх галасливих гостей.

— Що це?


— Запис нашої розмови.

— А ці голоси? Вони ж уже були на плівці?

— Ні, я, як і ви, вперше їх чую.

— Так я й повірив! Ви підробили плівку! Записали голоси різних людей, а потім зверху — наші. Зробили мікс.

— Так уже виходить, — сказав Геннадій, — що творці Всесвіту з метою економії об’єднали машинне відділення з рубкою керування, у якій стоять тисячі комутаторів, що передають голоси з нашого й паралельного світів. Коли ми проходимо стороною, деякі голоси записуються на плівку.

— Дуже добре, — Костянтин відчув, як пальці на ногах починають зігріватися. Після абсурдного пояснення Геннадія нахлинув спокій. — Але навіть я, без вашої хитрої амуніції, зміг би зробити такий різноголосий запис.

— Можете. Якщо візьмете диктофон, — він простягнув пристрій.

— Не треба!

— Ну, тоді хоч лампочку візьміть. Може, вона, так би мовити, проллє світло на навколишню реальність.

Костянтин так і не встиг відкрутитися. У його руках опинився тендітний пухир скла. Геннадій, пальці якого були грубими й холодними, поклав одну руку інженера на цоколь, а палець другої притулив до торця. І швидко відійшов.

— Чекайте.

— Мені ніколи, вже робочий день хвилин п’ять як… — почав обурюватися Костянтин.

— Ще секунду!

Секунда пройшла. Пройшла друга. І третя.

І четверта.

Зараз бахнути його, Геннадія, цією лампою…

І тільки на п’ятій секунді у вакуумі лампочки загорілася іскорка. Несмілива, вона стала розтікатися жовтою карамеллю по тонкій спіралі, розгораючись усе сильніше. Костянтин бачив, що лампочка ні до чого не приєднана. Ні до чого, крім його рук. Він ніби сам був батарейкою, а його пальці мали різні потенціали, здатні живити стоватну. Це, в принципі, неможливо, але в його руках розгоралася лампочка. Світло її ставало яскравішим, воно вже майже сліпило очі. Її стало неможливо тримати — скло й цоколь розжарилися, стали нестерпно гарячими…

Костянтин випустив рукотворне джерело світла. Лампа втратила контакт із його руками, крутнулася, немов вивільняючись із невидимого патрону, і розбилася, тільки-но торкнулася піску. Лише кісточка цоколя, темна пляма в очах і обпечені пальці нагадували про факт її існування.

Інженер ошелешено подивився на Геннадія.

Той знизав плечима.

— Доказів тут багато, — сказав він. — Учора просто вітер був, ми б замерзли…
Того далекого ранку Костянтин навіть не уявляв, що доказів аномалії, яка існувала тут, так багато. Для більшої впевненості він зателефонував Сергію Герасимову, що знав усе про будівництво в Миколаєві, і той підтвердив сумне алібі Стрілецького.

З тих пір він часто втікав з роботи й складав Геннадієві компанію, гуляючи по не зачепленій будівництвом території біля річки. Вони продовжували робити записи й слухали їх, намагаючись за уривками розмов зрозуміти, про що говорять люди. Костянтин сам піймав SMS від неіснуючого оператора 8078 з текстом: «Олеже! Акумулятор поставив. Можеш забирати свій телефон!» Зателефонувати за вказаним номером не вдавалося.

А одного разу Геннадій привів інженера на край території, щоб показати трубу, що стирчала з землі.

— Це пневмоканал, — сказав Геннадій. — П’ятдесят у перерізі труби, що проржавіли трохи не до дір. Як велетенські гільзи, відстріляні Рембо з пропорціями Гулівера. По них і наганяли пісок із дна річки Південного Бугу. Потім якось непомітно вони щезли.

— Їх забрали Піски? — заворожено запитав Костянтин.

— Ні, що ви, — Геннадій дивно посміхнувся. — Їх забрали заповзятливі люди, щоб здати на брухт.

Геннадій постукав кісткою пальця по трубі, яка лунко «заспівала».

— Я спочатку подумав, що це уламок тої труби. Потім зрозумів, що це не так, — він дістав з кишені на поясі кілька білих картонок і ручку. — Напишіть щось.

— Що?

— Повідомлення.



Костянтин прийняв картонку й вивів креслярськими літерами: «Привіт! Тут у нас такі речі відбуваються…»

— Не бійтеся, я не буду читати, — сказав Геннадій і списаним боком від себе кинув картонку в трубу. — Через хвилинку прийде відповідь.

Вони стали чекати. Приблизно через хвилину із труби, немов видутий вітром, вискочив аркуш картону. Тільки не білий, рожевий.

Костянтин нахилився й підняв його з землі.

«Привіт! Я Люда… Ти, напевно, дуже втомився, коли в вас таке коїться… Хочеш розслабитися?»

— Що це за папірець? — запитав Костянтин.

— Відповідь на ваше послання. З паралельного світу, — сказав Геннадій. — Я з ними спілкувався, в них там розбіжність сталася, електричні процесори так і не винайшли, і всі комп’ютери побудували на пневматичних елементах, як пропонували в п’ятдесятих. Тому й Інтернет у них став пневматичний. Спілкуються картками, які пересилають по трубах. А так — усе як у нас.

— Ясно… — Костянтин затнувся. — Дайте ще.

Геннадій покірно простяг аркуш картону.

«Тут увесь час виникають якісь перешкоди. Це напружує».

Він написав і самотужки кинув записку в пащу труби. Виплюнутий пневматикою рожевий папірець, що пах парфумами, він піймав у повітрі.

«Я допоможу тобі. Бажаєш дізнатися, яка я там?»

Костянтин з усмішкою подумав, що за останні три тижні таємнича Люда була вже другою людиною, що хотіла йому допомогти. Невже він виглядав таким безпорадним? Він, який побудував кілька районів у найбільших містах колишнього СРСР?

Ще кілька днів пройшли в безглуздому пеленгу радіопередач з паралельних світів. Потім Геннадій притяг знайдену десь фаянсову вазу з наліпкою, на якій креслярським шрифтом було каліграфовано: «Династія Мін».

— Не схоже, — сказав Костянтин. — Візерунки якісь слов’янські.

— Справа не у візерунках. Справа в написі. Дивіться!

Вони викопали в підмерзлому піску яму й поклали туди вазу. Знову засипали. Потім розстелили валик фетру й сіли зверху.

— Почекаємо з півгодини, — вказав Геннадій.

Вони стали чекати. Уперше в той день Костянтин став ініціатором розмови.

— Значить, це машинне відділення — єдине на кілька світів?

— Як і проводка. Електрична мережа теж одна на декілька квартир. Якщо підключитися в обхід лічильника, можна виграти трохи кіловат. Вам, як будівельникові, це відомо.

— А ми зараз чим займаємося? Відмотуємо?

— Шукаємо ширші щілини. Скажімо, поштові скриньки р вентиляційні канали. Я вважаю, що тут можна знайти і двері. Колись я відкрию такі двері й відправлюся в паралельний світ. Може, там усе складеться… — він подивився на таймер, що висів над серцем, і звівся на ноги. — Так, уже начебто час.

Вони взяли лопату й почали шар за шаром згрібати пухкий пісок. На глибині тридцять сантиметрів лезо лопати зі скреготом лизнуло щось металеве. Вони присіли біля ямки й розчистили знахідку руками.

Це була бляшанка. Банка з пивом. Судячи за київською маркою — з нашого світу.

— Раніше я викопував відро, повне дрібних цвяхів, електрочайник в утилітарному стилі «Ностромо» й розбитий радіоприймач вісімдесятих років. Речі мені непотрібні, — сказав Геннадій. — Зараз — та ж ситуація. Пиво можна випити. Тільки я не п’ю, боюся, що захоплюся, — він крутонув бляшанку в руці. — Холодненька… Та й дата свіжа. Візьміть!

Костянтин піймав кинуту Геннадієм бляшанку.

Усередині неї, зміщаючи центр ваги, переливалася рідина.

А одного разу, гуляючи будмайданчиком в повній самотності й милуючись чудовим заходом сонця, Костянтин побачив щось, що й дивним назвати — мало.

Рекламний лайтбокс неба над темно-бірюзовою водою підсвічував розлиті, немов свіжа акварель по гладкій променистій поверхні, яскраво-червоний, ніжно-рожевий, фіолетовий і пурпурний кольори. Барви розтікалися розводами вздовж горизонту над темною смугою протилежного берега. Зображення було чітким, немов картинка гарного монітора, і з відстані два-три кілометри можна було розгледіти розкидані по березі двоповерхові дачі, немов білі крихти, по яких Хлопча-як-палець сподівався знайти дорогу додому до того, як птахи склювали їх. Він зметикував і позначив шлях зібраною в струмку сріблистою галькою.

Костянтин розглядав ці казкові будиночки, коли знову краєм ока помітив зміну.

Над річкою виріс міст.

Він, масивний і в той же час витончений, злітав над водою на метрів тридцять і темно-бузковою стрілою нісся за обрій. Це не було мостом у звичному для людей розумінні. Комунікація являла собою широку в перетині трубу, верхня частина якої складалася зі скляних, як лусочки, сегментів, що заломлювали промені призахідного сонця. Скляним склепінням тунелю рухалися вогники — відблиски від невидимих із землі верхівок і вікон автомобілів. Міст спирався на колону, що здіймалася зі спокійних вод та архітектурними елементами нагадувала готичну базиліку, виткану з тонких і витончених прутів неметалічного походження. Від гострої верхівки опори струнами грецької арфи міцні троси тяглися до екзокілець, що перехоплювали міст по всій довжині. Міст був побудований з якогось невідомого інженерові матеріалу, тому що за такого розмаху й такого легкодумства, якби він був бетонним, то завалився б у воду в першу ж секунду. Але міст стояв.

Він стояв ще секунд двадцять, доки Костянтин не оглянувся, щоб гукнути виконроба або ще когось, щоб ті подивилися. Коли Костянтин знову глянув на небо, міст зник.

— А, — посміхнувся Геннадій, коли інженер розповів йому про видіння, — тепер ви побачили майбутнє. Може, наше. Це був міст на Малу Корениху й Сади, що планували побудувати ще за радянського режиму, але так і не побудували. Може, йому пощастить більше, ніж Намиву-2. До речі, я міст побачив тільки на другий рік. Піски вам довіряють. Мені так здається…
Поруч із Костянтином у тисячний раз проїхав навантажений піском скрепер «МоАЗ», так близько, що інженер зміг відчути, як туго закручено кожен гвинт на його металевому тілі. Як жваво рухаються поршні двигуна внутрішнього згоряння. Як важко, але вперто обертається колінвал. І з якою міццю врізається в пісок кожна опуклість і западина рельєфних шин. Пофарбований жовтою й сріблястою фарбами, «МоАЗ» здавався хитрим механізмом із фільмів Камерона, незвичайним за формою й надзвичайно габаритним. Колись у дитинстві Костянтин дістав від батьків набір маленьких вантажних машинок. Якби там була модель скрепера, саме вона (а не аварійна) була б його улюбленою машиною-іграшкою. Реальний скрепер — вернув гори. У буквальному розумінні.

Три таких скрепери циркулювали вкритою снігом територією. Гуркочучи двигунами й упевнено перекочуючись на високих ребристих колесах, кожна машина під’їжджала до урвища котловану майбутнього будинку, з двох боків позначеного рядами ввіткнутих у пісок пластикових пляшок, немов злітна смуга, спускалася на його дно й завмирала. Поки вона відпочивала, ззаду до неї наближався схожий на робота-коротуна жовтий трактор-штовхач. Скрепер вмикав гідравліку — заховані в кузові щелепи розходилися в боки, готові вщерть наповнити ківш ґрунтом. Потім штовхач приладжував щупи до задньої рами «МоАЗа», і, з’єднавши сили, вони рухалися вперед, долаючи опір ґрунту. Два широченних леза безжалісно й начисто зрізали всі нерівності піщаної поверхні. Ківш повільно наповнювався, і коли він був повний, зчеплення розривалося, і скрепер важко вибирався схилом, щоб висипати накопане в дальній ярок.

Цикл повторювався.

Людина колись на зорі свого розвитку зрозуміла, що без сильнішого друга, на сталеве плече якого можна буде спертися в битві з багатоликою й жорстокою природою, вона не виживе. Він створив машину, механічну П’ятницю, разом з якою зміг би в іншому статусі освоювати незаселений острів Землі. Вкривати її сухопутні площі частоколом міст, а водойми затягувати густою сіткою мостів, або — повертати, осушувати, намивати…

Костянтин приклався до банки реверсного пива. Вся хитрість цього украденого з паралельного світу напою полягала в тому, що він не закінчувався. Як клепсидра із забитою перемичкою, що зберігає час у верхньому скляному конусі. Костянтин пив пиво другий тиждень, але банка завжди залишалася повною. Пиво вже давно видихлося, але Костянтин продовжував завзято його пити.

Поки він пив, Піски не могли його висушити, зломити його волю, всмоктати його, як бетонні стовпи. Він був річкою, запобіжником у щитку, фреоном радіатора, поки пив. І Піски нічого не могли йому зробити. Вони не могли вкрасти його, як вкрали скрепер.

Три дні тому. Величезна машина вагою в тридцять тонн зникла просто під час циклу грабарств, зникла в непроглядному тумані, що впав з неба. Вповзла в молочно-білу суспензію й розчинилася в ній. Була — і не стало.

Це битва, зрозумів Костянтин. Битва людини та її механізмів, з одного боку, і природи, з іншого. Нерівна й жорстока. Зараз у Костянтина було два шляхи — боротися або відступити.

І він знав, що буде боротися.

Він знав, що не відступить.

Костянтин задер голову, розіп’яв руки й глянув у сіре» Зимове небо з докором:

— Чуєш! — крикнув він так голосно, як дозволили розв’язані холодним напоєм голосові зв’язки, — Я побудую цей район! Я його побудую!

Нехай Піски обдають його парою або б’ють струмом, він знайде спосіб замінити трубу й ізолювати провід. Він — будівельник, і не простий — він інженер! Сильний інженер, на відміну від Геннадія, що маскується під дослідника, а в ділі — жалюгідний боягуз, що не зумів дати відсіч природі. Костянтин знайде спосіб обіграти природу на її власному полі, за законами фізики й математики, часу й простору, що звихнулися. Він вирівняє еквалайзер паль, проведе фінську сантехніку й оптичне волокно, викладе рибу з кісток бетонних плит, панелей, силікатних блоків, натягне міцні мідні троси ліфтів, вставить лінзи скла, назавжди захистивши людей від гіпнотичного погляду Пісків цими викуваними з піску ж панцирами. І будинки, немов зібрані з барвистих кубиків конструктора «Lego», стануть рости вгору. Як У прискореному відеозаписі. Шпала крана буде переміщатися, як у мультфільмі, рвучко закидати на верхівку новобудови нові й нові блоки. Кран буде складатися, як іграшкова Ейфелева вежа, в одному місці біля вже побудованого будинку — і виростати в іншому, щоб знову розпочати метушливе плетиво багатоповерхової лялечки. Ще й ще, поки весь район, включно з житловими будинками, школою, спорткомплексом, двоповерховим гаражем, приватним причалом, не буде збудовано.

Буде збудовано.

Буде.
І Костянтин стримав своє слово.

Він побудував Намив-2. Хай з піврічним запізненням, влітку наступного року, але це вже не мало значення.

Костянтин переміг, а переможців, як відомо…

Після приїзду численних комісій, які достроково стоптали вкриті червоненькими килимами сходи й нанесли пилу в порожні квартири з вкритими ламінатом підлогами, підвісними стелями, що, як імпи, дивились десятками очей-лампочок, і студійною акустикою незаймано порожніх стін, район обгородили стрічечкою. Не жовтою пластиковою з написом «Небезпечно!», а червоною смужкою шовку. Святковою.

Відкриття мікрорайону відбулося в спекотний полудень 12 серпня. Саме тоді біля входу в найпрестижніший район Миколаєва скупчилися запрошені гості, майбутні мешканці й журналісти. Вони, як маленькі діти, раз у раз підстрибували, намагаючись заглянути за огорожу. При кожному такому стрибку паркан ішов униз, а поцятковані сотнями вікон рожеві паралелепіпеди ще вище злітали в небо.

З боку першовідкривачів, що стояли в розкритих, але обмежених червоною смужкою чутливого периметра, воротах, Костянтинові ця маса уявлялася екранчиками еквалайзерів дорогих китайських магнітофонів, складеними в товстий стос. Він труснув головою, і показники частот знову стали людьми.

Стрічку розрізали після довгих промов. Костянтин, прокидаючись, як пацієнт від клацання пальців гіпнотизера, чітко почув брязкіт ножиць і побачив, як повільно, завиваючись у спіралі, опадають половинки червоної стрічки. Нарешті вони торкнулися піску, і тканина, обм’якаючи, вляглася на ньому.

З вереском і свистом юрба добре і яскраво одягнених мешканців міста стала протискуватися в розчинені ворота. Ця течія підхопила Костянтина хвилями поздоровлень, поплескувань і рукостискань. У його руці дивним чином з’явився келих шампанського, і переможець, не перестаючи посміхатися всім і кожному, припав до його скляного тіла, впускаючи в спраглий вологи рот грайливу й колючу рідину.

Хтось став заходити в будинки, люди визирали з балконів, фотографувалися. Їхні обличчя сяяли й блищали посмішками. Незабаром юрба відринула від несхильного до бесід Костянтина й він залишився самотньо стояти з келихом у руці, як ліліпут у країні велетнів. Нарешті… Як же він втомився. Нескінченно втомився. Але побудував!

Потім до нього луною повторів і охів донеслося:

— Дивіться, будинки йдуть! Вони йдуть у пісок!

Костянтин відірвав погляд від сапфірової рідини, що пузирилася, і охопив поглядом Намив-2.

Будинки, ці багатотонні панельні гіганти, усі до одного прийшли в ледачий, розважливий рух. Вони ледь відчутно колихалися на хвилях рівних доріжок і газонів, як свічі айсбергів в оточенні колотого льоду, що повільно тане під палючим сонцем на поверхні холодних вод океану. Пекуче повітря, що піднімалося над Пісками, наче крізь лінзу, лише збільшувало рух багатоповерхових будинків. Представниці найвразливішої статі заверещали й кинулися врозтіч від конструкцій, немов тут ще залишалося місце, яке не могла вкрити зрушена маса бетонних плит і борошняний вапняний пил.

Але будинки не руйнувалися. Не опадали кам’яними крихтами й не плавилися силікатним воском. Із шурхотом, який Костянтин прийняв за звук річкового прибою, будинки занурювалися в ґрунт. Біля їхніх підмурівок пісок уже згортався валами, що вирували й викидали вуса пилу. Він скидався на тісто, у яке майстерний кухар занурював край дерев’яної качалки. Перший поверх далекого будинку — без людей — увійшов майже наполовину, і скло з дзенькотом шпильки, що зірвалася з волосся королеви балу, вилетіло з рам. Целофановим конфетті засріблилося в спекотному повітрі. Перелякані відвідувачі домів-примар збігали сходами на другі поверхи й перескакували через бортики балконів, що впиралися днищами в пісок. На кілька хвилин рух багатоповерхівок зупинився, Піски немов дозволяли всім вибратися. Потім, ривком проковтнувши виступи лоджій, піщана рівнина облизала слизькими язиками новий поверх. І продовжила трапезу.

Людей виводили з території. Костянтин нерухомо стояв посередині побудованого ним району, оточений осідаючими кондомініумами. Його мовби ніхто не помічав. Ніби він сам був привидом.

Але ось підбіг виконроб Леонідович і схопив його за лікоть.

— Не треба, Костянтине Едуардовичу! Втікайте звідси! Нічого ви вже не зміните! Все скінчено!

Костянтин похитав головою, і виконроб зрозумів, що тягти його. звідси марно:

Будинки осідали до восьмої вечора. Коли сонце сідало, з піску стирчали лише присадкуваті коробки пентхаусів, втикані антенами, кабінками ліфтових моторів, громовідводами. Потім щупальця піску зімкнулися над їхніми запорошеними дахами, сплелися в смерчове макраме — і поглинули їх.

Літнім вечором над Пісками, рівними і нескореними, лунало схоже на статичні радіоперешкоди піцикато цвіркунів.

Будбригаду після дивного інциденту, як висловився раніше Леонідович, тягали по судах, але звинуватити їх у недбалості або саботажі не вдалося. У висновках комісії, що побувала в будинках, не знайшли ніяких скарг. При розкопках будинків під пісками також не знайшли, тому бригаду відпустили.

Виконроб Леонідович, переживши це будівництво, пішов на пенсію, але через місяць оговтався й улаштувався сторожем на кормову базу.

Геннадія місцеві жителі ще бачили кілька разів, він прогулювався пустирем, але потім зник. Пропав безвісти. Казали, що він знайшов-таки двері в паралельний світ і не відмовився ними скористатися.

А Костянтин поїхав назад до Києва й продовжив будувати нові райони. Було нестерпно важко повернути довіру до себе. Усі ставилися до Костянтина з побоюванням, йому довелося змінити ім’я, щоб розірвати зв’язок з тим миколаївським будівництвом. Він почав спочатку, з проектувальника системи зовнішніх дренажних труб. Довелося заново будувати в собі інженера.

Але він вистояв.
11–20 лютого, 2006

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка