Сокол зінаїда григорівна – вчитель української мови І літератури, спеціаліст вищої категорії, звання «старший вчитель»



Скачати 218.94 Kb.
Дата конвертації21.02.2016
Розмір218.94 Kb.


СОКОЛ ЗІНАЇДА ГРИГОРІВНА – вчитель української мови і літератури, спеціаліст вищої категорії, звання

«старший вчитель», педагогічний стаж 27 років.



У збірнику диктантів підібрано цікавий і повчальний матеріал на основі старої педагогіки, завдяки якому учні почерпнуть стару народну мудрість виховання. Дібраний матеріал насичений прислів’ями, повір’ями, звичаями, мудрими настановами та спостереженнями наших пращурів. Даний матеріал допоможе учням 9 класу у підготовці до здачі підсумкової державної атестації.

В океані рідного народу

Відкривай духовні острови

В. Симоненко




Родинне виховання
Українська народна педагогіка мала цілеспрямовану й досконалу систему родинного виховання дітей та молоді. Шанобливе ставлення до традицій попередніх поколінь, повага до старших, потяг до знань і навчання виховувалися кожною українською родиною змалечку.

Головні принципи родинного життя викладені в таких висловах: «Від родини йде життя людини», «Не потрібен і клад, коли у чоловіка з жінкою у домі лад», «Чоловік у домі –голова, а жінка - душа».

Народна мудрість відображає моральні принципи: «Мудрим ніхто не вродився, а навчився», «Здобудеш освіту – побачиш більше світу», «Робота спільна – як пісня весільна»…

Ставлення до праці – суттєва складова української ментальності. Недарма серед українських народних приказок кількість тих, що присвячені темі праці, чи не найбільша. Ось лиш деякі приклади: «Добрий чоловік без роботи, що бджола без меду», «Праця – то здоров’я, лінивство – то хвороба», «Робочому росте горб на плечах, а лінивому – на животі»

Народний ідеал родинного життя – прагнення створити щасливу, здорову, наповнену дитячим багатоголоссям, міцну і дружню сім’ю.

Незважаючи на плин часу, морально-етичні норми сучасних українців зберегли й донині свої головні принципи. ( 162 слова)



Хатня релігія
Великий мислитель, історик, письменник, народознавець, педагог, творець сучасної української абетки Пантелеймон Куліш (1819-1897) залишив нам безсмертні поради стосовно родинного виховання.

Я вірю, що в дорослому житті вони вам теж допоможуть: «Нарікають старі на молодих, а самі сіяли своє гірке жниво! Думають, що з дітей можна зробити все бійкою та лайкою, як уже підростуть, та й роблять тільки нищих рабів, а в майбутньому – бунтівників. Ні, хто хоче зі своїх дітей діждати собі втіхи, той учи їх релігії хатньої з самого малечку, вчи тоді ще, як вони в тебе немовлятка, та не одними словами, а також і самим ділом. Коли бажаєш бути святинею в очах у твоїх дітей, то нехай і вони будуть святинею тобі. Не скверни їх ока і уха ділом і словом ледачим. Нехай діти звикнуть бачити в тобі не одну силу, а також правду і благість. Хата мусить бути першою школою…»

Вслухайтесь, вдумайтесь у них, відчуйте їх серцем. (155 слів)

Головні чинники народної моралі
Добро, милосердя, людяність – ось головні чинники народної моралі. Честь, гідність, працелюбність – категорії народної моралі. Почуття любові до батьків – етична вимога, яка відповідає Божій заповіді. Моральним обов’язком кожної дитини з раннього віку була допомога батькам по господарству, догляд за ними у разі хвороби, немічності, а також повсякчасної уваги, шани і турботи.

Почуття любові до своїх ближніх родичів ґрунтувалося на засадах щирої співдружності, краси взаємовідносин, людяності, поваги до свого родоводу.

Висока культура сусідства здійснювалась завжди з охотою, радістю, бо її першоосновою є практична взаємодопомога, моральна підтримка, делікатність. Однією з найважливіших вимог народної моралі є діяльна любов до людей, а це , передусім, поміч тій людині, яку спіткало нещастя. Хворим приносили їжу, допомагали по господарству, погорільцям надавали притулок, годували їх, дарували одяг, відбудовували хату…

Ця допомога здійснювалась на третій день Різдва, Великодня чи навіть у неділю. З цього приводу сусіди казали, що Бог їм це пробачить, бо робиться ж з любові. (147 слів)



Українська гостинність
Українці люблять гостей, тому і виділяються серед інших народів своєю гостинністю.

Зустріч гостя – це поцілунки, міцні потиски рук, обійми. Не обходилось і без жартівливих вітань, дотепних примовок, каламбурів як з боку гостей, так і господарів.

Гостей обов’язково годилося посадити: «Сідайте, щоб усе добре сідало», бо вважалося, що коли гість стоятиме, то старостам «не сидіти в хаті».

Віддати почесть, шану гостю для українців насамперед – це ситно і щедро почастувати його, пригостити всім, що спромігся виростити і добути.

У наш час кажуть: ходити в гості – мати проблеми. Треба приготуватися до прийому запрошених: прибрати помешкання, накрити святковий стіл (що само собою зрозуміло) , а також вирішити, чим зайняти гостей.

Гостей, зазвичай, зустрічають у передпокої. Примушувати гостей роззуватися не прийнято.

Поки гості сидять за столом, хазяї повинні уважно стежити за тим, аби у гостей було все необхідне.

Гостям не роблять зауважень, бо мудрість народна говорить: «Ввічливий не той , хто не облив скатертину, а той, хто не помітив цього». Неприпустимо примушувати гостей їсти. (157 слів)



Стіл – це престол
Упродовж усього життя людина прив’язана до столу. Чи бідно живеш, чи багато, а на столі обов’язково мав лежати буханець і дрібок солі. Це ознака родинної гостинності.

На всі свята стіл мав бути застеленим витканим обрусом.

Які ж правила поведінки за столом виробили люди? За столом не годиться сваритися і голосно розмовляти, класти шапку, гребінь, грюкати кулаком…Не годилося сідати за стіл у головному уборі, з незаплетеним волоссям, а також вмощуватися «спиною до столу».

Не сідай до столу в шапці, він – престол, - так вчить народна мораль. Частувати гостей за незастеленим столом , говорять старі люди, - чоловік буде лисим; їсти на розі столу – не вийдеш заміж (не оженишся), а також вчать: не можна виходити з – за столу іншим боком, ніж сідав, а то дружина помре…

Першим, як правило, за стіл сідає господар або найстарший член родини – на покуті. У кожного за столом своє місце. Народне прислів’я говорить: «До столу добре сісти, коли на нім є що їсти». (153 слова)


Народні настанови поведінки за столом
Стіл – це предмет побуту, за яким збирається родина і в будні, і на свята… Він об’єднує людей, згуртовує, а також навчає.

Ось які поради народної моралі треба знати, щоб до столу було не соромно сідати: не сідай на стіл, бо на твоєму весіллі коровай трісне, як і щастя молодят; не стукай по столу – буде сварка; не клади на стіл ключі – це до забудькуватості та до сварки; ніколи не сідай на обідній стіл –чиряками обсипле, а ще, кажуть, суджений буде любити випити.

Народна мораль підказує нам і про стосунки людей: «За чиїм столом сидить, того й пісню співає», «За чужим столом сиди, а правдою суди»…

Сучасні вимоги до столу беруть початок із сивої минувшини. Змалку вчать, що за столом не можна сидіти, розвалившись на стільці, а треба тримати спину прямо, не притискаючись до скатертини, не відсуватися занадто далеко, не класти лікті на стіл – це некрасиво і заважає сусідам. ( 152 слова)



За столом
Гарна поведінка за столом – візитка кожної особи.

Вас запросили у гості, ви погодились і починаєте збиратися. Підбираєте вбрання, поглядаючи у дзеркало. Ваше вбрання повинно свідчити про повагу до друзів, а також демонструвати ваш вишуканий смак. Не забудьте подбати про зачіску та стан нігтів.

Здавна столу українці надавали великого значення. Обідній стіл ( так згодом стали називати трапезний стіл) повинен бути великим, бо об’єднував родину міцними стосунками.

За давньоукраїнським світоглядом, стіл ототожнювався з престолом Божим, на котрому , вважалося, невидимо і потаємно перебуває сам Господь Бог з ангелами.

До столу не біжать стрімголов, а чекають, доки сядуть старші, дорослі. Якщо запрошені однолітки, то першими підходять до столу дівчата, а юнаки допомагають дівчинці, подаючи стілець. За столом треба поводитися так, аби не псувати апетит іншим. «Неапетитні» історії за столом не розповідають. Не поспішайте, коли їсте, негарно перешіптуватися і говорити з повним ротом.

Отже, поведінка за столом зумовлена народним світоглядом, дотримання якого приносить щастя. »Хто в гості не їздить і до себе не зве, той недобрим сливе,» - стверджують українці. (164 слова)


Батько-мати
Рідня – найдорожчі люди у світі… Саме вони допомагають не загубитися у Всесвіті, не тужити від самотності. У родині гуртом переживають і радощі, й печалі, у ній народжується нове життя, у ній воно й закінчується.

Будь-яку родину, велику чи малу, очолював батько. Його слово було неписаним законом, воля батька не підлягала обговоренню – так було заведено, і всі це знали.

Жінка теж могла посідати значне місце в родині, про таку в народі казали: « Чоловік хату за один кут тримає, а жінка – три». Та в більшості випадків вона була в тіні чоловіка, бо вважала за щастя догодити йому, зробити так, щоб після роботи він із радістю повернувся додому: так робила її бабуся, так вчила її матір…

Існувала традиція: щовечора уся сім’я збиралася за вечерею., де зазвичай обговорювалися важливі справи, кожен із членів розповідав, як минув день. Це був обов’язковий, але невимушений «звіт» голові родини, адже саме він призначав, кому і що робити.

(148 слів)

Двері
У традиційному народному плануванні житла двері розташовували між піччю та мисником. Тому, коли господиня випікала хліб, просила дверима не рипати, бо хліб порепається. За повір’ям, якщо на хлібинах з’являлися тріщини або западини, - це віщувало якесь горе. Коли хтось помирав, двері, як і вікна, годилося відчинити навстіж, аби могла вільно виходити душа покійника. Покійника ж годилося виносити крізь двері «ногами вперед», тричі доторкнувшись труною до порога. Це для того, щоб покійник попрощався з родиною.

Недобра звістка чекає, коли ненароком двері самі відчинилися.

Двері – свідок й охоронець родовідних традицій. Тому й понині живуть усталені форми взаємин – через поріг, а , отже, й через двері не годиться вітатися, передавати чи приймати будь-які речі.

Звичай прибивати підкову на дверях всім добре відомий.

Існує вислів: «Не клади пальці в двері». Первісне походження – у такий спосіб «робили допити» злодіям. Оскільки клятви зізнання вважалися найправдивішими біля дверей, то двері – «алтар» людського буття. Чи не тому в давні часи дверей в Україні не замикали?

(156 слів)




Переступайте поріг з добром
А чи зможете відгадати загадку: куди ідеш, то його завжди ногами товчеш. Отже, це поріг. Це деталь, яка ніби замикає коло, хатній простір, виступає символом початку чи закінчення дому. А за народним віруванням, то – місце, де перебувають душі предків, бо ж за первісним звичаєм ховали мерців у хаті і часто – під порогом.

А чи цікаво вам, чому наречену, коли приходить до свого судженого, переносять через поріг? За повір’ям, духи предків нової родини ще її не знають, а тому можуть поставитись до неї не зовсім приязно.

Прибивали ще й підкову до сінешнього порога чи над ним, щоб гроші водилися. Коли ж будують хату, то під поріг на щастя кладуть підкову.

Із порогом пов’язані й застереження: «Не давай через поріг, бо сам будеш просити», «На порозі нічого не рубай –шкодитимеш худобі», «Не виходь ввечері за поріг, якщо учується, ніби хтось гукає, залишиш свій дім надовго», «Не можна переходити поріг хати однією ногою взутою, а другою босою, бо покинеш свій дім»… ( 158 слів)



Чистота в оселі
Чистота печі й підлоги в хаті – ознака охайності господині. Вважалося в народі найбільшою образою оселі, коли долівка не заметена – «тоді в світлиці знаходять прихисток злі духи». Відтак дбайлива господиня декілька разів на день підмітала в хаті. Існувало повір’я, що грішно залишати на ніч не заметену хату (саме в цей час долівкою ходять ангели), як і робити це після заходу сонця, не годиться й сміття виносити на вулицю, бо обсядуть хату злидні.

Існували закони чистоти й ошатності в оселі. Якщо дівчина замітала хату від столу до порога, а не навпаки, то цим самим «відлякувала старостів», сміття годилося мести від порога до печі. Побутувало повір’я: якщо дівчина обмітала долівку навколо себе, то не вийде заміж, а як з-під ніг – втрачала здатність до танців.

Віником категорично заборонялося бити як людей, так і тварин. Не годиться зітертим віником

( деркачем ) вибивати одяг – «бо будеш хворіти». Великим, навіть смертним гріхом, було ставити віника на покуті – його постійним місцем був куток біля печі.

( 157 слів )

Виховуємо працею
Любі друзі, в основі традиційного родинного виховання лежить праця.

У народній системі виховання слово

«виховувати» означає вирощувати, навчаючи правил поведінки, даючи розквіт добрим почуттям, рисам вдачі. Ось чому живе народне прислів’я: «Камінь шліфують, а людину виховують».

Той, хто вміє виховати порядну, чесну людину, здавна вважається найкращим майстром на землі. Ось як говорить народна мудрість: «Якщо твої плани розраховані на один рік – сій жито, якщо ж твої плани розраховані на десятиліття – саджай дерева, а якщо твої плани розраховані на віки – виховуй дітей».

Хату, з якої вийшли добропорядні діти, називають у народі хорошою. Це через те, що батьки дбали про належне виховання дітей. Вони їх змалку привчали до праці. Труд інших - шануй, а за свій завжди одерж схвальне слівце. Все починається із скромної малечиної допомоги, важливість якої зазначають дорослі.

Головне - розвинути у дітей свідоме ставлення до праці. Якщо активність підлітків не спрямувати на корисну працю, вона може проявитися в аморальній поведінці - так вважали батьки. (154 слова)


Мова – скарб народу
Любі друзі, не можна ходити по рідній землі, не чаруючись виплеканою народом у віках рідною мовою. Мова – скарб народу. Слова у мові часто порівнюють із крилами ластівки, із рідними дітьми матері-неньки, яка вкладає в кожного ту ниточку, яка зв’язує сьогодення й минувшину.

Катерина Мотрич дає слушну пораду: «На Мову треба молитися, тоді вона воздасть тобі сторицею: вона звеличить твій розум, дух, душу…»

Ми повинні постійно вдосконалювати свою мову, не засмічувати її локалізмами, тобто « сирою мовою», мовою свого регіону. Це ж говіркові слова, наприклад, «польза» (користь), «бутилка» (пляшка), «слух’яний» (слухняний), «сьодні» (сьогодні)…

Любі діти, дуже хочеться, щоб вам ніколи у житті не довелось жалкувати про те, що не знаєте рідної мови. Пам’ятайте, вона – жива вода, любіть її, бережіть, шануйте і пишайтесь нею. Постійно поповнюйте свій лексичний запас, читайте, аналізуючи прочитане, не забувайте заглядати у словники. Вживаючи нові слова, обов’язково з’ясуйте їх лексичне значення, аби не потрапити у мовну халепу. А доречно вжиті старі слова зроблять вашу мову неповторно колоритною. (158 слів)



Справжні чудеса підкови
Поширені повір’я, пов’язані з надзвичайною охоронною силою підкови, є відгомоном древнього культу коней. В українських селах підкови зазвичай прилаштовували на порозі. На Слобожанщині ще до початку будівництва хати завбачливий хазяїн мав покласти підкову під підлогу – схована від людського ока, вона «тихенько» виконувала свою справу: забезпечувала добробут, захищала оселю. Казали, що підкови прибивають до порога, «аби всяке йшло з добром до хати». Прибивали такі обереги і до порога стайні. Згодом підкову стали вішати над дверима.

Багатьма поколіннями було перевірено, що кінські підкови добре охороняють житло. І не тільки від злих духів, а й від поганих людей. Знайдена підкова розцінювалася як знак щастя. Існувало повір’я про те, де знайшли, як лежала підкова – це має велике значення. Якщо підкова «відкрита» до людини (коли людина ніби входила в неї), то її обов’язково треба нести додому, адже це саме вона «відкрита» щастям. А коли ж лежала іншим боком (була закрита) – залишали на шляху, мовляв, призначена іншому. (151 слово)




Мудрий кіт колисанок
У більшості регіонів України кота вважають оберегом оселі, йому приписували здатність охороняти хату від усього злого.

Біля хазяйських ніг завжди терся кіт. Ставлення до цієї тварини було приязним. Адже кіт охороняв хазяйські припаси від мишей. Однак чорну кішку вважали провісником зла, на неї, вважали, перекидаються відьми.

А звичай у нову хату впускати першою кішку і тепер має чимало прихильників.

В українських колисанках мудрий кіт виступає як охоронець малої дитини. А бабусі й дідусі вважають, що спокійне мурчання кота забезпечує дитині солодкий сон. Кіт мав здатність брати на себе всі неприємні дитячі переживання, щоб малюку спалося добре.

Здавна живе у народі думка про кота, який миттєво реагує на присутність будь-якої невидимої сили.

Кіт має лікувальні властивості. Якщо у вас болить голова, то вмостіться якнайближче до кота, який собі спокійно дрімає. Люди вірять, що улюбленець сам відчуває, де і як йому треба лягти, щоб допомогти господарю.

Старожили переконують, що кішка в хаті – дозатор настрою. І не тільки. Вмивається кішка – гостя чекайте. (159 слів)
Яке насіння, таке й коріння

Наші пращури у ставленні до дитини поєднували завжди повагу і довіру з вимогливістю. Найпоширеніші методи виховання – переконання, авторитет батьків у сім’ї, а також особистий батьківський приклад ( «яке насіння, таке й коріння», « яке дерево, такий і клин, який батько, такий і син» ).

Діти завжди наслідували своїх батьків, їх сімейні традиції, звичаї, погляди, ставлення до різних подій. У своїх розвагах вони часто відтворювали те, що спостерігали навколо себе. Насамперед «господарювали» : сіяли, косили, збирали хліб, варили обід, робили човники, а потім влаштовували «весілля», «хрестини», «похорони».

Проте багато було й дитячих ігор, окремо для хлопчиків ( «коні», «пиж», «журавель») і дівчаток

( «ляльки», «ластівка», «маківочки»), а також спільних ( «квач», «гуси-лебеді»).

Граючись, діти вживають ті ж слова, ті ж вислови, які чують від батьків та старших від себе.

Предки лишили нам свої мрії, пориви, намагання, спогади, славу, величезну силу активної енергії, яка і тепер рухає до нових цілей. Тож подбайте про передачу з покоління в покоління працю й достаток, довір’я й подяку, добрий звичай і спомин про добрі діла.

(161 слово)



Живі слова
У народній мові відомі метафори, наприклад, заквітчаний вік. Як її розуміти? Щасливе життя. А є і така: щербата доля – це значить гірка доля, з щербиною, коли трапляється горе, час якогось жалю, скорботи, тоді живе у народі вислів «лиха година».

Про людину від природи нерозвинену дуже часто кажуть : на цвіту прибитий.

Пересипана метафорами, українська мова створює неповторний колорит. «Світ мені піднявся вгору», - так говорить той, хто духовно ожив, підбадьорився. Проте дуже часто від старих людей чуємо : не топтати мені рясту. Так говорять ті, хто відчуває близький свій кінець життя. Так говорити повелося здавна. Був колись звичай : напровесні, як тільки з’являвся дрібненький голубий ряст, його первоцвіт виривали й топтали, щоб довго жити.

Слово – наш постійний помічник. Воно відкриває нам таємничість навколишнього світу… Отже, ми пізнаємо світ не тільки через органи слуху, дотику, смаку, нюху, але й через слово. У слові – інтелект і розум народу, його ідеали, його прагнення…

У мові ж, що постійно збагачується, вдосконалюється, відображаються культура народу, його побут, звичаї. (159 слів)


Душа українця – невичерпне джерело
Зрозуміла річ, щоб пізнати по-справжньому свій рідний народ та й інші народи, , необхідно вивчати їхню історію, мову, культуру, традиції.

Мова – вагомий фактор єдності будь-якого людського колективу, основа прогресу розвитку людей.

1991 рік 24 серпня – історичний день суверенної держави.

Українці – державний народ. І саме від нас залежить, якою буде наша місія у нових духовних цінностях світової цивілізації. Тому без глибокого пізнання народної духовної і матеріально-побутової культури неможливо формувати нове в умовах державної незалежності. Ми, українці, витворили багатовіковим життям систему звичаїв, вірувань, моральних і правових форм для формування української нації та її національної культури. Зміцнення Української держави немислиме без духовної незалежності суспільства. Наш громадянський обов’язок – формування самосвідомості громадян України. Зрозуміло, ми – неповторні, самобутні, єдині, оригінальні національним світобаченням.

Перед сучасними громадянами України постала необхідність осмислення величі нашої народно-традиційної культури з віковим її гуманізмом, доброзичливістю, щирою гостинністю, душевним затишком, бо душа українця – невичерпне джерело.

(144 слова)



Народна демонологія
Однією з найцікавіших сфер, що репрезентує самобутність українського світосприймання, є народна демонологія. З демонологічними персонажами українець контактує щодня і на кожному кроці вдома – домовиком; у лісі – з лісовиком, блудом, чугайстрином, маною; на річці – з водяником; на болоті – з болотяником чи очеретяником; у полях – з русалками, у гаях – з мавками, а ще – упирі, відьми вовкулаки, песиголовці, потерчата…Зустріч із кожною з цих істот передбачає щоразу свою особливу поведінку, яка й «регулює» співіснування з людьми. Суть такої поведінки та різного роду контактів передають народні вірування, повір’я, уявлення, які широко побутують на Україні.

Один із найавторитетніших і найсумлінніших дослідників народної демонології Володимир Гнатюк писав : « Загалом немає у життю чоловіка такої справи, куди відьма не могла би влізти і пошкодити їй». За віруванням старих українців, відьми псують чи відбирають молоко, полотно, одяг; роблять на полях закрути; насилають хвороби, сварки; крадуть з неба зорі, місяць; розганяють хмари, що спричинює засуху; викликають бурі, град, заморозки, голод, мор.

(151 слово)

Різні найменування русалок
У всіх мешканців Європи з давніх-давен були відомі русалки, тільки під різними іменами. Так у Німеччині вони називалися водяними німфами і дунайськими дівами; в Англії – морськими дівчатами і теж водяними німфами; у литовців – дугни, вундани і вілії ( від річки Вілія ) та німнянки ( від Німан). У скандинавських народів нараховується аж дев’ять різновидностей водяних дів; в Польщі – свитезянки (від озера Свитезь), а в Сербії – віли, що живуть у горах, в скелях і на берегах рік та озер; в уяві сербів – це молоді, дуже гарні дівчата в білотканій одежі, з довгим волоссям, що хвилями розвівається по спині і пишних грудях. Шкоди вони ніякої людям не роблять, а при нагоді ще й допомагають де в чому. Серби, звичайно, красуню порівнюють з вілою. « Вона чудова, як гірська віла», - кажуть вони про дуже гарну дівчину. Віли мають і деякі обов’язки: вони збирають хмари, готують блискавку і грім, а часом збираються на розвагу й танцюють коло. Буває й так, що віли пророкують людям майбутнє. Отже, сербська віла – це ідеальний образ жінки.

Українська література багата прикладами використання домонологічних персонажів. «Лісова пісня « Лесі Українки – яскравий приклад. (177 слів)



Дівочі привороти
Є таке дуже красиве ( і не без моралі ) повір’я. Щоб парубок та дівчина покохали один одного, в Страсний тиждень набирають води з трьох колодязів у тих дворах, де господарі живуть дружно; суміш цієї води наливають у пляшку і в першу ж на молодика неділю виставляють на східне вікно, в наступну неділю – на південне, а ще в наступну – на західне. Тоді дають цю воду парубкові чи дівчині випити або умитися, наливають у яку-небудь страву.

Вдавалися дівчата і до таких дійств, щоб привернути до себе своїх любих. З воза виймали загвіздку і приказували: « Щоб той, кого я хочу, за мною бігав, як це колесо». Потім підстерігали, де парубок стояв, і на тому місці загвіздку затикали.

Напередодні Андрієвого дня (30 листопада) постять дівчата, щоб мати гарних чоловіків. Наваривши каші, виходять на подвір’я і , злізши на ворота, кличуть судженого їсти кашу: на цей заклик суджений обов’язково з’явиться.

Увечері печуть солоні коржі та їдять їх, щоб збудити згагу; або ж , укладаючись спати, кладуть під голову шматок хліба з сіллю; суджений з’явиться у сні і в першому випадкові подасть води, а в другому розділить хліб з нею. (179 слів )



Співає гончарний круг

Відгадайте загадку : «У воді не зникає, у вогні твердне, у людських руках мліє». Що ж це таке?

Ніжну пісню веде сопілка. Зачаровані, зупиняються відвідувачі. Та не спиняє свого одвічного руху гончарний круг. Грудочка сіруватої глини в чутливих руках набирає непевної ще, невиразної форми, і за мить це вже не глина, а черевань-горщик чи витончений глек.

- Наче жива, - перехоплює комусь подих.

- А вона й є жива, - підказує гончар.

«Глинищами» здавна на Україні називали місця по балочках, берегах річок, де добували глину. Якщо поглянути згори на Україну, де камінь і дерево можуть правити за будівельний матеріал лиш подекуди, то побачимо, що глина заступала тут геть усе. Її використовували на житло й начиння, на будівництво. Нахил стін у хатах передбачав споглядання від середини вулиці, де колись ходили. Усі дальші форми українського мистецтва починаються від кетяга калини і від силуету горщика.

«Спереду – горб, ззаду – горб, ніг нема, замість голови – дірка», - відгадайте загадку. Горщик. Саме від слова «горщик» і одержала назву гончарська професія. Гончарів ще називали «горшколіпами», а також «мисошниками». (163 слова)


Обійстя
Оселю і двір, що її оточує на Україні називають «садибою», «обістям», «селитьбою»…

«З чужого двора не здобудеш добра», - говорить народна мудрість. Потрібно мати свій. Той, у кого ні кола, ні двора, а лише один муренький коток та на шиї мотузок, не міг бути повноцінним членом громади.

Оселившись на новому місці, українець, не гаючи часу, відразу брався за надвірні прихатні «притули». І коли увесь двір оточений будівлями, господар мав повне право заявити: «Мій дім – моя фортеця».

Подвір’я (обійстя) українського господаря не можливо уявити без огорожі. Без огорожі жив тільки недбалий, ледачий, якого вважали односельці пропащим.

За давніх часів огорожа виконувала роль оберега – замкнуте коло, куди не могла проникнути нечиста сила. Тому й понині живе звичай не тримати довго відчиненими ворота чи хвіртку.

Однак паркан, міцний мур – це не лише захист власності, всього, чим багаті хата і двір. Часто по огорожі односельці судили і про характер, і про господарський хист власника садиби.

Психологу знадобиться лише одного погляду на огорожу, щоб розказати про тих, хто живе за нею. Високий мур, - жадібний одноосібник, а колючий верх огорожі – така ж вдача господарів.

Як приємно радує людське око лад, як у віночку, у садибі: дерева підбілені, квіти посаджені...(192 слова)



У твоєму імені…
Чи знаєте ви слово, з яким людина не розлучається ніколи? І народиться дитина – до неї це слово приходить першим. Так, це ім’я твоє.

Дитині дають ім’я батьки. Адже це воно вирізняє людину поміж інших людей, супроводжує її у щасті і горі… Людське ім’я з’єднує нас і з батьківською хатою, і рідною мовою, культурою, минулим і прийдешнім, з іншими народами світу, поезією слова… Ймення окремих людей зливаються в симфонію краси, несуть у світи відлуння вічності.

Кожне ім’я людини – часточка історії народу.

Люди вірили в магічну силу імені. Воно, на їх думку, приносило силу і славу, щастя й успіх… Наприклад, володіти миром – Володимир, володіти всесвітом – Всеволод…

Краса імені… Не проста це справа – обрати красиве ім’я. Найчастіше цьому зарадять гарні родинні традиції, приміром, називають сина чи доньку іменем батька, матері, дідуся, бабусі…

Прізвище – супутник імені в житті. Серед нашого народу трапляються всякі прізвища – чудернацькі, химерні, дивовижні, неправдоподібні. І справді, що трапляється – те трапляється. Ну, як, скажіте, жити людині, яку називають Півторакожуха? Хто і з якої причини так охрестив, вділивши саме півтора? Або як має почуватися чоловік, що носить прізвище Панібудьласка?! А як постійно виписувати прізвище Череззаборногузадерищенко?! (183 слова)



Квіти у віночку
Українські дівчата влітку ходили з непокритою головою, обвиваючи її стрічкою, а на свята одягали вінки. До віночка вплітали різноманітні квіти. В одному вінку їх могло бути до 12, і кожна щось символізувала.

Найпочесніше місце належало деревію. Хоч би де проросла ця рослина, вона завжди цвіте. Тому й вплели її люди у вінок символ нескореності.

Листя дуба – символ сили, троянда – кохання. Біла лілія – символ чистоти і цноти, вважається квіткою діви Марії.

Волошка – це простота, ніжність; вереск – самітність; польовий дзвоник – вдячність; лавр – успіх, слава; мальва – краса, холодність; півонія – довголіття; ромашка – мир, ніжність, кохання; тюльпан – відчайдушне кохання. А ось квіт яблуні й вишні – символ материнської любові, калина – символ краси та дівочої вроди, символ України. А любисток і васильки були колись птахами, що вчили людей любити одне одного. А як померли, то відродилися любистком та васильками. Люди люблять їх і за цілющі властивості. Тому у віночку це символ людської відданості. – Ромашка у вінку – наймолодша за віком, її вплітають разом з гронами калини та цвіту яблуні, вишні, переплітають з батіжком хмелю – символом розуму й гнучкості. Цвіт маку долучають у віночок ті дівчатка, в чиїх родинах хтось загинув у боротьбі з ворогами, бо мак – це туга, печаль. (191 слово)



Плетемо український віночок
Плести віночок – то ціла наука. І сором був дівчині, в якої стрічки пов’язані недбало. Тут існували певні закони. Наприклад, найпершу у віночку, посередині, в’яжуть світло-коричневу стрічку – символ землі-годувальниці. Обабіч неї жовті стрічки – символ сонця; за ними світло-зелені – уособлення краси та молодості. Потім голубі, сині – символ води й неба (дають силу і здоров’я); далі жовтогарячу – символ хліба, фіолетову – мудрості, рожеву – символ достатку, врожаю. В’язали іноді й білу стрічечку, кінці якої були розшиті сріблом і золотом. На лівому кінці вишивали сонце, на правому – місяць. Невишиту стрічку не пов’язували, бо це символ пам’яті про померлих. Люди вірили в силу стрічок. Стрічки – обереги волосся від чужих очей; відмірювалися вони по довжині коси і відрізалися трохи нижче, щоб її сховати.

Дівчатка носили віночок із трьох років. Перший плела мама, змочувала у росах, поки сонце зійде. У віночок вплітала чорнобривці, незабудки, барвінок, ромашки. Кожна квіточка лікувала дитину: чорнобривці допомагали позбутися головного болю, незабудки й барвінок поліпшували зір, ромашка заспокоювала серце. Для семирічної дівчинки плели вінок із 7 квіточок. І вперше вплітали квіт яблуні. То цілий ритуал: батько торкався вінком голівки і промовляв: «Мати-яблуне, дядино моя…» - і просив у неї здоров’я і долі дитині. (186 слова)


ЛІТЕРАТУРА
1.Українське народознавство за загальною редакцією Павлюка С. П., Львів, видавничий центр “Фенікс”, 1994 рік.
2.Супруненко В.П.,“Ми – українці. Енциклопедія українознавства., У 2 кн.: Дніпропетровськ: ВАТ “Дніпрокнига”, 1999.
3.Стрюк Л. Б.,“Етнологія України у пісенному фольклорі” :Тернопіль: “Астон”,

2001 рік.


4.Неживий О. І., Ужченко В. Д., “Дидактичний матеріал з народознавства на уроках української мови. Посібник для вчителя.: Київ.: “Освіта”, 1993 рік.
5.Гавриленко Л. А., “Криниця”, посібники з українського народознавства.: № 1, 2, 3, 4, Запоріжжя: “Просвіта”, 2003 рік.

ЗМІСТ
1.Родинне виховання (162 слова)……………………….3

2.Хатня релігія (155 слів)………………………………..4

3.Головні чинники народної моралі (147 слів)………...5

4.Українська гостинність (157 слів)…………………….6

5.Стіл – це престол (153 слова)…………………………7

6.Народні настанови поведінки за столом (152 слова)..8

7.За столом (164 слова)………………………………….9

8.Батько – мати (148 слів)……………………………...10

9.Двері (156 слів)………………………………………..11

10.Переступайте поріг з добром (158 слів)…………...12

11.Чистота в оселі (157 слів)…………………………...13

12.Вивовуємо працею (153 слова)……………………..14

13.Мова – скарб народу (158 слів)…………………….15

14.Справжні чудеса підкови (151 слово)……………...16

15.Мудрий кіт колисанок (159 слів)…………………...17

16.Яке насіння, таке й коріння (161 слово)…………...18

17.Живі слова (159 слів)………………………………..19

18.Душа українця – невичерпне джерело (144 слова)..20

19.Народна демонологія (151 слово)………………….21

20.Різні найменування русалок (177 слів)…………….22

21.Дівочі привороти (179 слів)………………………...23

22.Співає гончарний круг (163 слова)………………...24

23.Обійстя (192 слова)………………………………….25

24.У твоєму імені… (183 слова)……………………….26

25.Квіти у віночку (191 слово)………………………...27

26.Плетемо український віночок (186 слів)…………..28



27.Література……………………………………………29



База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка