Сол Беллоу гендерсон, повелитель дощу



Сторінка1/17
Дата конвертації07.03.2016
Розмір4.14 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

Annotation


Український читач починає своє знайомство із Солом Беллоу з роману «Гендерсон, повелитель дощу» (1959) — одного з основних його творів, написаного у своєрідному філософсько-притчевому ключі, де дуже виразно звучить така характерна для цього письменника тема відчуження людини. Сол Беллоу

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

«БУТИ ІНТЕЛЕКТУАЛОМ У СПОЛУЧЕНИХ ШТАТАХ…»

notes1234567891011121314151617181920212223242526272829303132333435

Сол Беллоу
ГЕНДЕРСОН, ПОВЕЛИТЕЛЬ ДОЩУ
Роман

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  



 

Сол Беллоу (нар. 1915 р.) — визначний американський письменник, лауреат Нобелівської (1976) та багатьох національних літературних премій. Увійшовши в літературу на початку 40-х pp., опублікував кільканадцять романів і повістей, збірники оповідань, низку п’єс. Провідна тема творчості письменника — відчуженість людини від суспільства, пошуки нею сенсу буття. Американська критика вважає Беллоу одним з найталановитіших письменників свого покоління, проте широкому радянському читачеві його ім’я, а тим паче твори, були практично невідомі; поодинокі згадки про нього в критичних працях незмінно супроводились такими означеннями, як «конформіст», «сіоніст», а після того, як письменник у романі «Грудень декана» (1982) «в чорних барвах», а по суті, правдиво змалював життя у «соціалістичній» Румунії, до цього додалися й звинувачення в «антикомунізмі». І лише торік побачили світ російські переклади повісті «Лови момент» (1956) і роману «Герзаг» (1964).  



 

З англійської переклав Віктор ШОВКУН[1] Перекладено за виданням: Saul Bellow. Henderson the Rain King. — Penguin Books; Harmondsworth, 1973.  

Моєму синові Грегорі

 

1




 

Що примусило мене податися в мандри по Африці? Я не зміг би пояснити це отак відразу. Жилося мені все тяжче, тяжче й тяжче, і по якомусь часі я почув себе в цілковитій безвиході. Згадуючи, як велося мені в ті дні, коли я купив квитка, я не бачу там жодного просвітку. Життя притисло мене так, що я почав задихатися. Все мов завертілося в несосвітенній круговерті: мої батьки, мої дружини, мої дівчата, мої діти, моя ферма, мої домашні тварини, мої звички, мої гроші, мої музичні уроки, мої пиятики, мої забобони, моя брутальність, мої зуби, моє обличчя, моя душа! Я криком кричав: «О, дайте мені спокій, хай вам грець! О, залиште мене самого!» Але як можуть вони залишити мене самого? Адже вони належать мені, вони мої. І вони облягли мене зусібіч. Навкруг мене утворився хаос. Одначе світ, який навалився на мої груди страшним тягарем, дав мені нагоду вислизнути. Але, щоб ви, люди, зрозуміли, як усе зі мною сталося і чому я зрештою втік до Африки, я повинен викласти вам факти. Почну, мабуть, із грошей. Річ у тім, що я багатий. Мій старий залишив мені в спадок три мільйони доларів — після сплати всіх податків. Правда, я сам вважав себе волоцюгою і мав на те підстави, до того ж і чарки не цурався. Але в скрутну хвилину я любив нишком від усіх позазирати в книжки, я шукав у них мудрі або повчальні слова й одного дня прочитав: «Немає гріхів непрощенних, і Господь не вимагає одвічної праведності». Ця істина глибоко вразила мене, і я повторював її знову й знову. Але потім забув, що то була за книжка — одна серед тисяч, залишених мені батьком, який і сам написав їх чимало. У пошуках тієї книжки я переглянув десятки й десятки томів, але знаходив тільки гроші, бо мій батько закладав сторінки банкнотами, тими, що їх знаходив принагідно у себе в кишенях, — п’ятірками, десятками, а то й двадцятками. Траплялися мені там і давно не дійсні векселі тридцятирічної давності, і «золоті» сертифікати. Всі ці знахідки звеселяли мене, нагадуючи про добрі давні часи. Отож я замкнувся в бібліотеці, щоб не набридали діти, виліз на драбину і цілих півдня витрушував з книжок усе, що там було. Гроші всіяли підлогу, але тієї книжки, де було написано про прощення гріхів, я так і не знайшов. Тепер про інше. Я закінчив один з елітарних університетів Нової Англії, але вважаю за недоцільне називати тут свою aima mater, — адже цим я поставив би її в незручне становище. Якби я не був Гендерсон і син свого батька, вони витурили б мене геть. Народившись, я важив чотирнадцять фунтів, і то були важкі пологи. Потім я виріс і досяг заввишки шістьох футів із чотирма дюймами. А важити став двісті тридцять фунтів. У мене величезна голова з грубими рисами, увінчана чуприною, схожою на вовну перської вівці. У завжди примружених очах — недовірливий блиск. Вдача в мене шалена, ніс — великий. Мати народила нас троє, але живий залишився я один. Батькові знадобилася вся його добрість, щоб простити мені за таке нахабство, та я певен, що повністю він мені цього так ніколи й не подарував. Дійшовши шлюбного віку, я спробував йому догодити й обрав наречену з нашого суспільного кола. То була визначна особа — висока, вродлива, елегантна, м’язиста, з довгими руками й золотавими косами, стримана, плодюча і тиха. Ніхто з її родичів не обуриться на мене, коли я додам що вона шизофренічка, бо вона таки несповна розуму. Мене теж називають психом — і недарма: я дратівливий, брутальний, тиранічний і, мабуть, божевільний. Судячи з віку наших дітей, ми прожили в шлюбі близько двадцяти років, Ми спородили на світ Едварда, Райсі, Алісу і ще двох — слава Богу, нащадків у мене багато. Благослови й оборони, Господи, весь наш виводок! По-своєму, я трудився на совість. Бо мати дітей — це нелегкий труд, і нерідко ще до сніданку я напивався як чіп. Незабаром по тому, як я повернувся з війни (я був уже старий для служби в діючій армії, але ніщо не могло мене втримати: я поїхав до Вашінгтона і тиснув на відповідних осіб, аж поки мене забрали до війська), ми з Френсіс розлучилися. Це сталося після Дня Перемоги. А втім, мабуть, не відразу — здається, ми розбіглися з нею аж у 1948 році. Так чи так, а вона тепер живе у Швейцарії, і з нею — одне з наших дітей. Навіщо їй дитина, я вам не скажу, але одну вона забрала, і хай воно так і буде. Я зичу їй добра. Коли ми розлучилися, я був у захваті. Це дало мені змогу розпочати життя з нової сторінки. На той час я вже обрав собі нову жінку, і незабаром ми з нею побралися. Мою другу дружину звуть Лілі (її дівоче прізвище — Сіммонс). У нас хлопчики-близнята. Віднедавна я надто часто знемагаю від напливу бурхливих емоцій — тож Лілі довелося зі мною нелегко, тяжче, аніж Френсіс. Френсіс замикалася в собі, і це її рятувало, а Лілі завжди ловилася на гачок. Можливо, зміна на краще зовсім вибила мене з рівноваги — я звик до скандального життя. Коли Френсіс не подобались мої вчинки — а це було часто, — вона просто відверталася від мене. Френсіс скидалася на царівну-місяцівну Шеллі, яка мандрує в самотині. А Лілі поводилась інакше, і я лютував на неї при людях і кляв її, коли ми лишалися наодинці. Я не раз встрявав у бійки в сільських шинках у околицях своєї ферми, і лягаві раз у раз запроторювали мене до буцегарні. Я поривався зчепитися з ними, і вони залюбки помолотили б мене, якби я не був знаменитий на всю округу. В таких випадках з’являлася Лілі і брала мене на поруки. Якось я побився з ветеринаром через свою свиню, потім — з водієм снігоочищувальної машини, коли той спробував зіпхнути мене з шосе. А років два тому я, заливши очі, звалився із трактора і впав під колеса, проте відбувся зламаною ногою. Кілька місяців я ходив на милицях, лупцюючи кожного, хто траплявся мені під гарячу руку, і влаштовуючи Лілі справжнє пекло. Уявіть собі гевала, здоровенного, наче футболіст, з темною, мов у цигана, пикою, який сипле лайкою, гарикає, шкірить зуби і трясе головою, — не дивно, що люди мене обминали. Та це було ще не все. Приміром, гомонить Лілі з подругами, а тут з’являюсь я зі своїм заяложеним гіпсом, у смердючих від поту шкарпетках; на мені червоний оксамитовий халат, якого я купив у Парижі, бувши у піднесеному настрої від того, що Френсіс зажадала розлучення. На голові в мене вовняна мисливська шапочка — теж червона. І на додачу я втираю носа пальцями, а тоді потискую гостям руки й кажу: «Щиро вас вітаю, я містер Гендерсон». Потім підходжу до Лілі і подаю їй руку теж, так ніби й вона в цьому домі гостя, чужа людина, як і решта. «Вітаю вас», — кажу я їй. А жінки, звісно, думають: «Він її зовсім не знає. В душі він і досі одружений зі своєю першою. Який жах!» Ця вигадана вірність збуджує їх і хвилює. Але вони помиляються. Лілі знає, що я так роблю умисне, і, коли ми залишаємося вдвох, дає волю своєму гніву: — Навіщо ти мене ображаєш, Юджіне? Навіщо знову викаблучуєшся? Підперезаний поясом, сплетеним із червоних шнурів, я стою перед нею у своєму оксамитовому халаті, що відстовбурчується ззаду, човгаю по підлозі взятою в гіпс ногою, тіпаюся від люті й повторюю: — Цить!.. Цить!.. Цить!.. Бо коли мене привезли додому з лікарні в цьому самому клятущому важкому гіпсі, я почув, як вона комусь казала по телефону: — З Юджіном знову халепа. Уже вкотре нещасливий випадок. Халепи з ним трапляються мало не щодня, але він у мене товстошкірий. Його нічим не вб’єш! «Його нічим не вб’єш!» Ну як вам це подобається? Я дуже засмутився, почувши від неї такі слова. Можливо, Лілі просто пожартувала. Вона любить жартувати по телефону. Лілі жвава на вдачу й велика на зріст. Обличчя в неї приємне, а характер майже відповідає обличчю. У нас із нею були й щасливі хвилини, таки справді були. І, як мені пригадується, чи не найщасливіші дні ми пережили, коли вона ходила вагітна, вже перед самими пологами. Коли ми вкладалися спати, я натирав їй живіт дитячим кремом, щоб запобігти розривам. Її пипки з рожевих стали яскраво-червоними, а близнята вовтузилися в її лоні, і округлий живіт весь час змінював форму. Крем я втирав легенько і дуже обережно, щоб мої грубі, шкарубкі пальці не завдали їй найменшої шкоди. А перед тим, як вимкнути світло, я обтирав пальці об свого чуба, і ми казали одне одному «добраніч», обмінювалися поцілунком, а вже потім засинали, вдихаючи пахощі дитячого крему. Та згодом ми почали сваритися знову, і коли я почув, як вона сказала: «Його нічим не вб’єш!» — я це витлумачив як неприязнь до мене, хоча добре знав, що Лілі мала на увазі зовсім інше. Я умисне звертався до неї при гостях, наче до чужої, бо мені не подобалося, що вона виставляє себе господинею дому й саме так і поводиться, бо хоч я й волоцюга та пияк, але я і тільки я єдиний спадкоємець свого славетного імені та маєтку, а вона тут не господиня, а лише моя дружина — лише моя дружина і більше ніхто. А що взимку я робився ще нестерпніший, то вона умовила мене поїхати на курорт, на узбережжя Мексиканської затоки, де я міг би порибалити. Один мій завбачливий приятель подарував кожному з близнюків по рогачці, випиляній з фанери; одну я знайшов у себе у валізі, коли розпаковувався, і мені припало до вподоби стріляти з неї. Я занедбав рибальство і бавив час на пляжі, стріляючи камінцями по пляшках. Отже, люди могли сказати: «Бачите отого вусатого здоровила з величезним носом? Так от, його прадід був державним секретарем, дідові брати служили послами в Англії та у Франції, а його батько був знаменитий учений Вілард Гендерсон, друг Вільяма Джеймса і Генрі Адамса, той самий, що написав відому книжку про альбігойців». Казали вони це чи не казали? Можете не сумніватися, що казали. Отак відпочивав я на тому курорті зі своєю миловидною і стурбованою другою дружиною та синами-близнятами. В їдальні я доливав до своєї вранішньої кави віскі, а на пляжі бив камінцями пляшки. Постояльці в готелі скаржилися управителеві, що я засмічую пляж битим склом, і управитель намагався залагодити цю справу з Лілі — мене вони не насмілювалися зачіпати. Готель вищого класу, євреїв вони не беруть, і раптом у їхньому престижному закладі оселяється таке страховище, як я, Юджін Г. Гендерсон! Решта дітлахів перестали гратися з нашими близнюками, а жінки обминали Лілі. Лілі спробувала навернути мене до здорового глузду. Ми були в своїх апартаментах, я розгулював у плавках, і тут вона почала розмову про рогачку, про бите скло та про моє ставлення до решти постояльців у готелі. Загалом Лілі жінка вихована й розумна. Вона ніколи не свариться, але полюбляє читати мораль. До цього вона дуже схильна і в таких випадках блідне й говорить аж задихаючись. Не тому, що боїться мене — просто в її душі відбувається певна криза. Звісно, розмова зі мною нічого не дала. Лілі розплакалась, а я, коли побачив її сльози, втратив терпець і загорлав: — Я пущу собі кулю в лоба! Я застрелюся! Я не забув покласти у валізу пістолет. Він у мене завжди напохваті! — О Юджіне! — заголосила Лілі й, затуливши обличчя долонями, вибігла з кімнати. Зараз я вам поясню, в чому річ.  

2


 

Бо її батько наклав на себе руки, і саме в такий спосіб — застрелився з пістолета. Ми з Лілі обоє мучимося зубами — і це нас теж поєднує. Вона молодша за мене на двадцять років, але має штучні зуби, як і я. В мене вони кутні, в неї — передні. Лілі втратила всі чотири верхні різці. Це сталося ще в ті роки, коли вона навчалась у середній школі, під час гри в гольф із батьком, якого вона обожнювала. Того дня бідолаха добре нализався, і йому не слід було виходити на гольфовий майданчик. Без попередження, не оглянувшись, він замахнувся ключкою біля першої мітки і вдарив по зубах дочку, яка стояла позаду. Мене завжди пробирає морозом, коли я уявляю собі той клятущий гольфовий майданчик, нагрітий липневим сонцем, п’яного торговця водогінним обладнанням і п’ятнадцятирічну дівчину із закривавленим ротом. Ганьба отаким розвезеним п’яницям! Ганьба слабакам! Я ненавиджу блазнів, котрі, зачмеливши собі голову, виходять на люди й базікають про те, як їм тужно на серці. Проте Лілі нікому не дозволила б сказати про свого батька бодай одне погане слово, і якби його хтось образив, то заплакала б скоріше, аніж якби образили її. В своєму гаманці вона постійно носить його фотокартку. Особисто я її старого ніколи не знав. Коли ми з Лілі познайомилися, його вже років десять чи дванадцять як не було на світі. Незабаром по смерті батька Лілі вийшла заміж за одного балтіморця, що посідав досить значне становище, як мені казали, — хоча, мабуть, сама ж таки Лілі й казала мені про це. Одначе подружнє життя в них не склалося, і десь під час війни вона взяла розлучення (саме тоді, коли я воював у Італії). Хай там як, але коли ми познайомилися, вона жила у себе вдома разом з матір’ю. Їхня родина з давніх-давен мешкала в Данбері, столиці капелюшного ремесла. Якось ми з Френсіс поїхали в Данбері на вечірку, причому Френсіс погодилася супроводжувати мене вельми неохоче. Річ у тім, що вона постійно листувалася з тим або іншим європейським інтелектуалом. Френсіс багато читає і пише багато листів, вона курить запоєм, і коли її опановує якась нова манія в галузі філософії або чогось такого, я бачу її дуже рідко. В такі дні вона з ранку до вечора сидить у себе в кімнаті, смалить сигарети «Собрані», кахикає та робить записи, щось там досліджуючи. В такому стані розумової напруги перебувала вона й тоді, коли ми вибралися на ту вечірку, і в самому її розпалі Френсіс раптом пригадала, що має розв’язати якусь вкрай невідкладну проблему, отож сіла в машину й поїхала собі, геть забувши про мене. А я нічого не помітив, бо захопився розмовою. На тій вечірці я був єдиний чоловік при чорній краватці. Чорна смуга на блакитному тлі. Бо, мабуть, у всій околиці не знайшлося б суб’єкта в такому голубому смокінгу, який був на мені. Я мав відчуття, ніби мене загорнули в синій клапоть площею в цілий акр. А Лілі, якій мене відрекомендували хвилин десять тому і з якою ми гомоніли, мала на собі різдвяну сукню в червону та зелену смужку. Коли Лілі побачила, що сталося, вона запропонувала підвезти мене, і я сказав: «О’кей!» Ми вийшли надвір і, грузнучи в снігу, добралися до її машини. Ніч була зоряна, і сніг лунко рипів у нас під ногами. Свою машину Лілі залишила на пагорбі, що був близько трьохсот ярдів завдовжки і гладенький, мов залізна штаба. Як тільки вона виїхала на дорогу, машину занесло, Лілі розгубилася, заверещала: «Ой, Юджіне!» — і обхопила мене обома руками. Ні на тому пагорбі, ні на розчищених від снігу доріжках, ні довкола, наскільки я міг бачити, не було видно жодної живої душі. Машина обкрутилася навколо своєї осі. Голі руки Лілі висковзнули з коротких хутряних рукавів і тримали мене за шию, її широко розплющені очі були втуплені у вітрове скло, а машина тим часом ковзала по кризі та насту. Зчеплення не було ввімкнуте, і я просто дістався рукою до ключа й заглушив мотор. Тягнучи за собою снігову лавину, автомобіль зсувався з пагорба, проте незабаром став, і я пересів за кермо. Ніч була місячна, ясна. — Звідки ти довідалась, як мене звуть? — запитав я. — Таж кожному відомо, що ти Юджін Гендерсон, — відповіла вона. Після того, як ми ще трохи побалакали, вона сказала: — Тобі слід розлучитися з дружиною. — Що ти верзеш? Хіба про таке говорять?! Крім того, за віком я годжуся тобі в батьки. Більше ми не бачилися до самого літа. Коли ми з нею зустрілися вдруге, вона ходила по крамницях і була в капелюшку, білій пікейній сукні та в білих туфлях. Збиралось на дощ, їй не хотілося мокнути в цьому вбранні (хоча, як я помітив, воно було вже досить-таки брудне), і вона попросила, щоб я підвіз її. Я приїхав у Данбері купити дерева на хлів і завантажив колодами великий станційний фургон. Лілі стала показувати, як проїхати до її дому, але так нервувала, що збилася з дороги. Вона була дуже гарна, але страшенно нервова. Небо хмарилося все більше, а незабаром і дощ пустився. Вона сказала, щоб я завернув праворуч, і це привело нас до сірої ланцюгової огорожі навколо залитого водою кар’єру — тобто в глухий завулок. Стало так темно, що прогалини в огорожі здавалися білими. Лілі розплакалася: — Ой, завертай назад, благаю тебе, завертай назад! Скоріше, скоріш завертай назад! Я переплутала вулиці, а мені треба додому. Кінець кінцем ми таки добулися до її маленького будиночка, з якого йшов дух, що утворюється в кімнатах, зачинених у жарку погоду, і саме в ті хвилини почалася справжня злива. — Моя мати грає в бридж, — сказала Лілі. — Я їй зателефоную і скажу, щоб не йшла додому. Телефон у мене в спальні. І ми пішли в її спальню. Запевняю вас, у поведінці Лілі не було нічого розпусного чи легковажного. Коли вона роздяглася, то сказала, і голос у неї тремтів від хвилювання: — Я кохаю тебе! Кохаю! А я подумав, коли ми сплелися в обіймах: «Невже мене справді можна кохати? Мене, мене!» Грізно загуркотів грім, і краплі рясного дощу лопотіли по вулиці, по деревах, дахах, парканах. Раз у раз спалахували блискавиці, віддзеркалюючися сліпучим сяйвом у незліченних озерцях. Простирадла, на яких ми лежали, в задушливій грозовій темряві здавалися зовсім чорними, і теплі пахощі, схожі на пахощі свіжого хліба, линули від Лілі. Знову й знову вона повторювала: «Я кохаю тебе! Кохаю!» Тихо й мирно лежали ми з нею в постелі; настав вечір, а сонце так і не визирнуло на небі. А тим часом її мати сиділа у вітальні. Я цим занадто не переймався. Лілі зателефонувала їй і сказала: «Не вертайся додому раніш як за кілька годин», і тому стара негайно покинула гру в бридж і побігла додому в дощ і грозу, яких у тій місцевості не бувало вже багато років. Не скажу, щоб мені це сподобалося. Звичайно, я не боявся тієї старої жінки, але я збагнув поведінку Лілі — вона хотіла бути певного, що її викриють. Я перший спускався сходами і побачив, що біля канапи горить світло. І коли опинився внизу, віч-на-віч зі старою, то сказав: — Моє прізвище Гендерсон. Мати Лілі була повна вродлива жінка з обличчям китайської ляльки, мовби народжена грати в бридж. На голові в неї був капелюшок, а коли вона сіла, то на її округлих колінах я побачив книжку кишенькової серії в палітурці з лакованої шкіри. Я зрозумів, що подумки вона осуджує Лілі: «У моєму власному домі! З одруженим чоловіком!» І таке інше. Байдужий до цих почуттів, я опустився в крісло у вітальні. Я був неголений, мій фургон із деревом чекав мене під вікнами будинку. Від мене, мабуть, ішов запах Лілі, схожий на пахощі свіжого хліба. А Лілі в усій своїй красі вже сходила наниз похвалитися перед своєю матусею тим, що вчинила. Я сидів, широко розставивши ноги у великих чоботях, що впиралися в килим, і, сам того не помічаючи, час від часу підкручував вуса. Поруч із тими двома жінками я відчував поважну присутність Сіммонса, оптового торговця водогінним обладнанням, який наклав на себе руки. До того ж він пустив собі кулю в лоба у спальні, суміжній зі спальнею Лілі, тобто в спальні господаря дому. Лілі винуватила матір у тому, що та довела батька до самогубства. А ким був я — чи не знаряддям її помсти? «Е ні, приятелю, — мовив я сам до себе, — все це тебе аж ніяк не стосується. Ти в цьому участі не береш». У мене склалося враження, що мати вирішила поводитися пристойно. Вона мала намір сприйняти те, що сталося, з величним спокоєм, і в такий спосіб узяти гору над Лілі в цій грі. Можливо, її поведінка була цілком природна. Хай там як, а до мене вона поставилася з аристократичною ґречністю і тільки один раз не втрималась і сказала: — Я знайома з вашим сином. Такий стрункий хлопець. Його звуть Едвард, чи не так? Він їздить у червоному спортивному автомобілі «ем-джі» і досить часто буває в Данбері. Незабаром я пішов, сказавши Лілі: — Ти вродлива й мила дівуля, але тобі не слід було робити таку прикрість своїй матері. Гладка стара жінка сиділа на канапі, зчепивши пальці рук, і від гніву чи стримуваних сліз її брови злилися в одну пряму лінію. — До побачення, Юджіне, — сказала Лілі. — Бувайте, міс Сіммонс, — відповів я. Я б не сказав, що ми розлучилися друзями. Але незабаром ми зустрілися знову, цього разу в Нью-Йорку, бо Лілі покинула матір, покинула Данбері і винайняла помешкання на Гудзон-стріт, де не було гарячої води і де на сходах ховалися від негоди вуличні п’яниці. І ось на тих сходах з’явився я, важкий здоровило, що відкидав величезну тінь, з обличчям, червоним від сільського повітря та випивки, в жовтих рукавицях зі свинячої шкіри, і незмовкний голос у моєму серці повторював: «Я хочу її, хочу, хочу, о, як я її хочу! Іди, йди, — казав я собі, — візьми її, візьми, візьми!» І я підіймався все вище у своєму товстому пальті, підбитому ватою, в рукавицях зі свинячої шкіри, у черевиках зі свинячої шкіри, з гаманом зі свинячої шкіри в кишені, я йшов туди, знемагаючи від хоті й тривоги і усвідомлюючи, як палахкотить мій погляд, спрямований на верхні поручні, де Лілі вже відчинила двері й чекала мене. Обличчя в неї було кругле, біле і повне, очі — чисті й примружені. — Чорт! І як ти можеш жити в цьому бридкому закутні? Ох, і смердить же тут! — сказав я. Вбиральні в тому будинку були в коридорах. Ланцюжки дзвоників позеленіли, скляні шиби в дверях зробилися свинцевого кольору. Лілі дружила з людьми, змушеними жити в цих нетрях, а надто зі старими та з одинокими матерями. За її словами, вона розуміла, чому вони, животіючи на грошову допомогу, насамперед стягувалися на телевізор; вона дозволяла їм зберігати їхнє молоко та масло в своєму холодильнику і заповнювала для них анкети соціального страхування. Я думаю, Лілі справді зичила їм добра і хотіла показати цим іммігрантам та італійцям, якою милою може бути американка. Одне слово, вона прагнула допомогти їм цілком щиро і знай метушилася, вся променіючи хвилюванням і без угаву й безладно щось говорячи. Запахи того будинку прилипали мені до обличчя і, беручися сходами, я сказав: — Тьху, я тут задихнуся! Ми пройшли до її помешкання на горішньому поверсі. Воно теж було брудне, але принаймні освітлене. Ми сіли погомоніти, і Лілі сказала мені: — Ти хочеш змарнувати решту свого життя? Мої взаємини з Френсіс і справді були безнадійні. Після того, як я повернувся з війська, між нами тільки один раз відбулося щось інтимне, а потім нас розділила стіна байдужості, і я надав Френсіс майже цілковиту свободу. А якось на кухні ми мали розмову, після якої стали остаточно чужі одне одному. Ми тоді обмінялися лише кількома словами. Приблизно такого змісту: — І що ж ти збираєшся робити далі? (На той час я почав утрачати інтерес до ферми.) — Я оце міркую, — сказав я, — чи не пізно мені стати лікарем — якщо, звісно, мене приймуть на медичний факультет. Френсіс, звичайно така серйозна, щоб не сказати похмура і сердита, роззявила рота й засміялася мені в обличчя. Вона сміялася, а я в ті хвилини не бачив нічого, крім її чорного роззявленого рота, не бачив навіть зубів, і це дивно, бо зуби в неї є і дуже білі. Що сталося з ними? — Гаразд, гаразд, гаразд, — сказав я. Я розумів, що Лілі має цілковиту слушність стосовно Френсіс. Одначе решту її аргументів я всерйоз не сприйняв. — Мені треба народити дитину, — сказала вона. — Я не можу далі чекати. Через кілька років мені буде тридцять. — А до чого тут я? Про що, власне, йдеться? — Ми з тобою повинні бути разом, — заявила Лілі. — Ти так вважаєш? — Ми помремо, якщо не будемо разом, — сказала вона. Після того минув майже рік, а їй усе не вдавалося переконати мене. Я не вірив, що все може відбутися так просто. І тоді вона раптом вийшла заміж за біржового маклера з Нью-Джерсі — звали його Газард. Власне, вона заводила про нього мову кілька разів, але я щоразу сприймав такі балачки як ще одну спробу шантажувати мене. Бо Лілі була шантажистка. І все ж таки вона одружилася з ним. То був її другий шлюб. Тоді я забрав Френсіс та двох дочок і на цілий рік поїхав з ними у Європу, до Франції. В дитинстві я кілька років прожив на півдні цієї країни, поблизу міста Альбі, де мій старий займався своїми дослідженнями. Півсотні років тому я мав звичку дражнити хлопчака, що жив через вулицю: «Francois, oh Francois, ta soeur est constripee»[2]. Мій батько був чоловік високий, поважний і охайний. Він носив спідню білизну з ірландського полотна, свої капелюхи зберігав у коробках, обшитих червоним оксамитом, черевики собі замовляв у Англії, а рукавички — в Мілані й Римі. Він дуже добре грав на скрипці. Моя мати часто складала вірші в цегляному соборі Альбі. Вона любила оповідати про одну манірну даму з Парижа. Вони зустрілись у вузьких дверях церкви, і дама сказала: «Voulez-vous que je passasse». A моя мати відповіла: «Passassassez, Madame»[3]. Багато років вона розповідала про цю смішну пригоду всім і кожному, — а то, бувало, засміється і пошепки скаже: «Passassassez». Давно, давно минули ті часи. Зникли, розвіялися з димом і минули. Та ми з Френсіс не поїхали до Альбі, не повезли туди дітей. Вона ж бо щодня відвідувала Французький колеж, де зібралися всі знамениті філософи. Знайти помешкання було важко, Проте я винайняв досить-таки пристойне в одного російського князя. Де Воге[4] згадує його діда, який служив міністром за Миколи Першого. Князь був високий, лагідної вдачі чоловік; він мав за дружину іспанку, і його іспанська теща, сеньйора Гірляндес, постійно їздила на ньому верхи. Бідолаха зазнавав від неї чималих утисків. Його дружина й діти жили з тією старою жінкою, а сам він перебрався в мансарду, до кімнати для служниці. Мільйонів зо три я маю і, думаю, зміг би його виручити. Але на той час усю мою увагу поглинула одна думка й одне почуття, про які я вже згадував: «Я хочу, хочу, хочу!» Сердешний князь, змушений тулитися на горищі! Його діти хворіли, і він сказав мені, що коли їхнє здоров’я не поліпшиться, він вистрибне з вікна. — Не будьте йолопом, князю, — порадив йому я. Терзаючись відчуттям провини, я жив у його помешканні, спав у його ліжку і двічі на день купався в його ванні. Ці дві гарячі ванни не тільки не полегшували мого сумління, а й поглиблювали мою журбу. Після того, як Френсіс висміяла мою мрію стати лікарем, я більше ніколи не розкривав перед нею душу. Щодня я блукав вулицями Парижа; всю дорогу від фабрики гобеленів і до кладовища Пер-Лашез та церкви Сен-Клу я долав пішки. Єдиною людиною, яка розуміла, на що схоже моє життя, була Лілі, тепер Лілі Газард. У філії американської пошти я одержав від неї звістку, написану на одному зі шлюбних оголошень по тривалім часі після весілля. Я мучився тривогою, а що на тих вулицях, поблизу церкви Марії Магдалини, вештається чимало повій, я пильно роздивлявся ту або ту, але жодне з облич, які я бачив, не могло заглушити розпачливого крику, що знов і знов відлунював у мене в серці: «Я хочу, хочу, хочу!» А облич я бачив там багато. «В мене таке передчуття, що Лілі приїде», — міркував я. І вона приїхала. Відразу розпочавши пошуки, вона ганяла в таксі по всьому місту і таки вгледіла мене поблизу станції метро Вавен. Сяючи усмішкою, Лілі гукнула мене з вікна машини. Потім відчинила старовинні дверці й спробувала стати на підніжку. Атож, вона була дуже гарна — її вродливе, ясне, чисте біле обличчя пашіло щирою втіхою. Її шия, коли вона вистромила голову з таксі, здалася мені довгою і мовби виточеною. Її верхня губа тремтіла від радості. Та попри все своє збудження, Лілі пам’ятала про вибиті зуби і не розтулила вуст. Та що мені було до тих порцелянових зубів! Хай буде благословен Господь за ті милості, якими він постійно мене обдаровує! — Лілі! Як тобі ведеться, дівчинко? Звідки ти тут з’явилася? Я почував себе на сьомому небі. Вона сказала, що я тюхтій і слинько, але все ж таки дечого вартий, і що я повинен жити й не вмирати (ще б один такий рік у Парижі, і щось у мені остаточно заіржавіло б), і що з мене ще може бути якесь пуття. І що вона кохає мене. — А куди ти поділа свого чоловіка? — запитав я. Вона відповіла на моє запитання, коли ми їхали до готелю, вниз бульваром Распай. — Я подумала, що мені пора мати дітей. Адже скоро я постарію. (На той час Лілі виповнилося двадцять сім років.) Та коли ми їхали вінчатися, я збагнула, що припустилася помилки. Перед світлофором я спробувала була вискочити у своїй весільній сукні з автомобіля, але мій майбутній чоловік схопив мене й затяг назад. Ще й підбив мені око, — розповіла вона. — Добре, що обличчя в мене було затулене вуаллю, бо під оком набіг синець, і я всю церемонію проплакала. До речі, моя мати померла. — Та ти що?! Він поставив тобі синця? — перепитав я, знетямившись від люті. — Якщо він коли мені попадеться, я йому всі кістки переламаю. Мені шкода, що ти втратила матір. Я поцілував Лілі в очі, а потім ми зайшли до її готелю на набережній Вольтера і спізнали небесне блаженство в обіймах одне в одного. Ми прожили щасливий тиждень і всюди були разом. Але приватний детектив Газарда ходив за нами назирці, і тоді я взяв напрокат автомобіля, і ми вирушили в подорож по містах, де були славетні собори. Під час тієї поїздки Лілі мучила мене з дивовижною наполегливістю — вона в усьому була дивовижна. — Ти гадаєш, що проживеш без мене, але це не так, — казала вона. — Я тобі навіть потрібніша, аніж ти мені. Хоча я просто задихаюся від смутку. Чому, думаєш, я покинула Газарда? Через цей самий смуток. Коли він мене цілував, мій смуток робився нестерпним. Я почувала себе зовсім самотньою. А коли він… — Годі вже, годі. Далі не розповідай, — просив я. — Було краще, коли він підбив мені око. В цьому було щось справжнє. Я тоді не почувала себе так, ніби йду на дно. А я почав випивати — і більше, ніж будь-коли. Я приходив п’яний у кожен з великих соборів — у Ам’єнський, Шартрський, Везельський та інші. Машину нерідко мусила вести Лілі. Автомобіль був маленький, з відкидним верхом, і ми з Лілі, обоє високі й тілисті, височіли над сидіннями, одна голова білява, друга — темноволоса, одне обличчя вродливе, друге — сизе з перепою. Заради мене вона подолала величезну відстань від Америки, а через мою впертість усе не могла завершити свою місію. В такий спосіб ми дісталися аж до Бельгії, а потім рушили назад і доїхали до Центрального гірського масиву. Кожному, хто любить Францію, така подорож вельми сподобалася б, але я Франції не любив. Усю дорогу Лілі говорила на одну тему, читаючи мені проповідь: людина не повинна жити для цього, а повинна жити для того; вона повинна творити добро і не повинна творити зла, повинна любити життя, а не смерть, жити дійсністю, а не ілюзіями. Лілі говорить дуже невиразно. Мабуть, у пансіоні її вчили, що жінка має розмовляти тихим голосом, і внаслідок цієї науки вона мимрить собі під ніс, а я глухуватий на праве вухо, а тут ще й вітер, шарудять шини й гуркоче двигун. Проте з радісного збудження, що осявало її велике, чисте, біле чоло, я знав, що вона й далі править своєї. Лілі просто переслідувала мене з отим проясненим обличчям та радісним блиском у очах. Я довідався, що вона досить неохайна, просто-таки нечупара. Вона забувала прати свою білизну, аж поки я, хоч який був п’яний, наказував їй це зробити. Можливо, причина полягала в тому, що вона була моралістка й філософка, бо коли я казав: «Випери свої спідні лахи», — вона починала зі мною сперечатися. «Свині на моїй фермі охайніші, аніж ти», — дорікав я їй, і це призводило до тривалих дебатів. Мовляв, навіть земля має тенденцію гнити. Воно то так, але земля перебуває в процесі постійного перетворення. «Весь азотний цикл не може відбуватися в якійсь одній особині», — казав я їй. А вона у відповідь: «Хай і так, але чи тобі відомо, які процеси пробуджує в людині любов?» Я кричав на неї: «Заткнися!» Проте Лілі на мене не сердилася. Вона жаліла мене. Мандрівка тривала, і я почував себе в подвійній залежності — по-перше, мене підкоряла одухотворена краса храмів, якими я не міг не милуватися навіть п’яний, а по-друге — Лілі з її палким мурмотінням і не менш палкими обіймами. Сказавши якось: «До Штатів ми вирушимо вдвох. Я приїхала забрати тебе», — вона потім повторила ці слова разів сто. — Ні! — відрубав я наприкінці. — Якщо ти маєш серце, то перестанеш мене мучити, Лілі. Нехай тебе чорти візьмуть, не забувай, що я ветеран, нагороджений медаллю «Пурпурове серце». Я служив своїй країні, мені вже за п’ятдесят, і я пережив стільки, скільки тобі й не снилося. — Тим більше ти повинен тепер повестися, як справжній чоловік, — відповіла вона. Аж поки я заявив їй у Шартрі: — Якщо ти не даси мені спокій, я пущу собі кулю в лоба. Це було жорстоко, адже я знав, як закінчив життя її батько. Старий застрелився після сімейної сварки. Він був милий чолов’яга — слабкий, з розбитим серцем, добрий і сентиментальний. Він приходив додому, по вінця накачаний віскі, і співав для Лілі та куховарки старовинних пісень. Він сипав жартівливими примовками, танцював чечітку і розігрував на кухні справжні водевілі, сміючись і затинаючись, — хіба годиться витворяти таке на очах у власної дитини? Лілі розповідала мені про все це, аж поки я став уявляти собі її батька так виразно, що й сам полюбив і водночас зненавидів старого пройду. «Ох ти ж, танцюристе паршивий, старий плаксію, жалюгідний сміхуне! Ох ти ж, бовдуре! — звертався я до його привида. — Скільки ти комизився перед своєю дочкою, аби потім залишити її на мою голову!» І коли перед священною красою Шартрського собору я пригрозив Лілі самогубством, їй аж подих перехопило. Її лице, освітлене внутрішнім сяйвом, стало прекрасне, наче перлина. Вона мовчки мені простила. — А мені байдуже, прощаєш ти мені чи не прощаєш, — сказав я їй. До розриву в нас дійшло у Везелі. У тому містечку нас від самого початку переслідували лихі пригоди. Коли ми вранці вийшли з готелю, виявилося, що в нашому автомобілі спущена шина. Стояла чудова червнева погода, тому напередодні я не схотів ставити машину в гараж і тепер не сумнівався в тому, що шину мені спустила адміністрація, аби не був такий розумний. Я сказав їм про це просто у вічі й кричав доти, доки на віконечко опустилася залізна завіса. Я швидко поміняв колесо і навіть без домкрата — у своєму гніві я підняв машину самотужки й підклав під вісь камінь. Після сутички з управителем готелю (причому ми обидва кричали: «Pneu! Pneu»[5]) мій настрій поліпшився, і ми з Лілі прогулялися навколо собору, купили кілограм суниць у паперовому мішечку й прилаштувалися на фортечному валу полежати на осонні. З лип осипався жовтий пилок, а на яблуневих стовбурах красувалися дикі троянди — рожеві, червоні, багряні, гіркі, наче біль, колючі, мов гнів, п’янкі, ніби опій. Лілі скинула блузку, щоб підставити сонцю плечі, потім комбінацію, а через кілька хвилин і ліфчик — і примостилася мені на коліна. Я розсердився і сказав: — Ти певна, що мені хочеться? — Але, глянувши на троянди, що яскравими вогниками пломеніли на стовбурах дерев, на втиканих шпичаками витких стеблах, я вже лагідніше додав: — Невже тобі мало просто милуватися цим чудовим трояндовим садом? — Це яблуневий сад, а не трояндовий, — заперечила Лілі. — Тільки вчора в тебе почалися місячні. Чого ж ти від мене хочеш? Вона сказала, що досі це мене не зупиняло, і то була правда. — Але сьогодні я не хочу, — заявив я, і ми почали сваритися, і сварка стала такою запеклою, що я порадив Лілі самій їхати поїздом до Парижа. Вона замовкла. «Ага, я таки дошкулив їй», — подумалося мені. Але я помилився. Лілі сприйняла мою поведінку як зайве підтвердження моїх палких почуттів до неї. Її божевільне обличчя аж потемніло від напливу любові та втіхи. — Ти ніколи мене не вб’єш, у мене надто груба шкіра! — крикнув я. І заплакав, бо невимовна туга краяла мені серце. Я гірко схлипував, я аж заходився від плачу. — Сідай у машину, схибнута відьмо, — мовив я, ковтаючи сльози. І підняв відкритий верх. Там висувається спершу залізний каркас, а потім і брезент. Поки я схлипував над кермом, вона, бліда від жаху, але водночас згораючи в полум’ї своєї клятущої екзальтованої втіхи, мурмотіла — і слова її раз у раз уривало схвильоване зітхання — про гордість і силу, про душу, кохання і про все таке. — Ти верзеш нісенітниці, дурепо заплішена! — заявив я їй. — Може, я й дурепа, але тільки тоді, коли поруч зі мною нема тебе. Може, я до чогось не доходжу і чогось не розумію. Та коли ми разом, я осягаю світ. — Чорта з два ти його осягаєш! Нічого ти в житті не тямиш, як і я. Дай мені спокій, через тебе я сам не свій. Я викинув її кляту валізу, напхану брудною білизною, на узбіччя дороги. Усе ще схлипуючи, я розвернувся біля станції, що була кілометрів за двадцять від Везеля, і рушив на південь Франції. Моєю метою було містечко на Червоному узбережжі, яке зветься Баньюльс-сюр-Мер і в якому є величезний акваріум. Ось там і пережив я дивовижне відчуття. Вже на смерканні я став дивитись на восьминога, і страховинна істота теж, здавалося, дивилась на мене, притискаючи до шиби м’яку, ніби розплескану на склі, голову; тіло її блідло й ставало якимсь зернистим — сірі плями на білому тлі. Очі втупилися в мене холодним поглядом. Але ще промовистішою, ще холоднішою здавалася м’яка голова, всіяна цятками, що миготіли в броунівському русі; то був космічний холод, який напливав на мене, і я відчував, що він мене паралізує, що я помираю. Щупальця пульсували і звивалися за склом, бульбашки підіймалися вгору, і я думав: «Ось мій останній день. Смерть посилає мені попередження». Щоб ото менше базікав і не знущався з Лілі, раз у раз погрожуючи заподіяти собі смерть.  
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка