Сучасна російська повість



Сторінка12/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   24
З ОСОБИСТИХ ЗАПИСІВ М. М. ЗАВАЛІШИНА

 

З деякого часу мене невідчепно переслідує думка про кінцеву долю кожної речі. Ми з усіх боків оточені речами. Кожна з них не вічна, тліє, розсипається, в якомусь розумінні вмирає, тільки на відміну від людей не одразу. Дивлюсь на який-небудь черевик і болісно роздумую про його подальшу долю. Ну, зараз він іще живий, поки його носять. Через якийсь час він продірявиться; можливо, його віддадуть у ремонт і він іще проживе якийсь час. Потім його визнають негодящим і викинуть. Куди? В наших міських умовах найвірогідніше у сміттєзбірник, це своєрідне кладовище для речей. Але ж і там його доля не кінчається. Де, коли, на яких полях зрошення буде він врешті дотлівати, скрючений, скособочений, роззявивши рота, виваливши назовні язика? Які дощі, які сніги пройдуть над ним, поки він не зотліє остаточно і не зіллється, нерозрізненний, з земним порохом? Думка про кінцеву долю кожної речі стала в мене чимось на зразок idée fixe. Дати б мені волю, я б, мабуть, ховав речі, закопував їх у землю, щоб допомогти їм уникнути посмертних поневірянь. З похмурим гумором уявляю собі старого, який ховає свої черевики з жалю до них… Ось і ці записи слід було б знищити з жалю до них. Найкраще було б кинути їх у вогонь — веселий, всепоглинаючий, як багаття моїх дитячих років. Та в сучасній квартирі без жодного вогнища, де є лише безликий голубий вогонь газу на кухні, дуже важко що-небудь спалити. Крім того, записки ці ще живі, і знищити їх пахнуло б убивством. І ще одне. Хоча розумом я знаю, що жити мені лишилося недовго, я, соромно зізнатися, не вірю в свою смерть. У моїй таємній самосвідомості я вічний. І знову — дитинство! Мабуть, я про нього ще не дописав. Чи допишу? Я впевнений: як би не скривдила людину доля, вона не в змозі відібрати в неї дитинство. Якщо воно було світле, сяюче, людина щаслива до кінця своїх днів. По суті, я щасливий. Моє дитинство навіть не сяяло — воно іскрилося, спалахувало. Осередком усього був батько. Низенький, лисий, дивовижний чоловік з невеликими світло-карими очима, які вміли бути і суворими, й веселими. Тепер я розумію, що в ті часи він був молодий: спритно катався на ковзанах, займався гімнастикою, грався гирями. Та вже тоді він був лисий. У моїй уяві він був споконвічно лисим: з недовірою я розглядав його юнацькі фотографії: там він був з чубом, і це було гірше… Звали ми його не тато, а Пулин. Дивне ім’я, що виникло, мабуть, з «папуля», «папулин», але колись дуже давно. Скільки я себе пам’ятаю, слово «Пулин» вже утвердилося як його особисте, власне ім’я. Ризикуючи бути смішним, я і в цих записах (не призначених, втім, для чужого ока) називатиму його Пулиним. Батьки називалися Пулин і Мамочка — злита подвійна формула на зразок Пат і Паташон. Шапошников і Вальцев… Мамочка була чорноока, повна, сміхотлива, короткозора. Велика майстриня і рукодільниця. За світоглядом поганинка, життєлюбка, вогнепоклонниця, як і я. Сама по собі людина цікава, але Пулин завжди її затьмарював: він був головним, вона при ньому — мов тінь. Лисий, він був по-своєму благородно гарний. Голову всю, крім лисини, він голив, і сполучення ошатної рожевої голови з молодими блискучими очима створювало особливий ефект. Я принаймні бачив його красенем. Математик за освітою, він був директором однієї з найстаріших московських гімназій. Жили ми там-таки, при гімназії, у великій казенній квартирі, на другому поверсі старовинного жовто-білого будинку з крутими склепіннями і заокругленими вікнами. З вікон було видно гімназичний плац і далі за ним старий сад, повний крислатих лип з дуплами і чорно-залізними латками на стовбурах. Узимку плац заливали, і він ставав ковзанкою, по якій хвацько каталися гімназисти, похваляючись один перед одним голландськими кроками, крюками і викрюками. Катався і Пулин у чорному, в обтяжку костюмі, в смушевій шапочці. Мене він також учив кататися, та я був тупий — далі найелементарніших фігур не пішов. Гімназисти свого директора боялися і обожнювали. Потрапити до нього на прочуханку було водночас страшно і захоплююче, на зразок казки з жахами і щасливим кінцем. Це я знав від своїх товаришів. Саме я вчився в тій самій гімназії, але ніякими привілеями не користувався, навпаки: з мене, директорського сина, вчителі суворіше вимагали, ніж з інших. Нерідко мені доводилося чути: «Не ганьбіть своє ім’я!» А я його частенько ганьбив, бо був непосидючий і винахідливий. На прочуханки мене викликали до інспектора. Цього я не боявся. Холодний погляд Пулина, коли ми зустрічалися в коридорі, був страшніший від будь-якої прочуханки. Спостерігаючи за ним — директором, педагогом, батьком, — я назавжди зрозумів, яке велике діло виховання сміхом. Сміх, найблагородніша форма людського самовиявлення, до того ж і геніальний вихователь, творець душ. Посміявшись, людина стає кращою, щасливішою, розумнішою й добрішою. Висновок з моєї довготривалої практики: читаючи лекції, не треба шкодувати часу на смішне. Будь-яку наукову інформацію можна знайти в книжках; наукового сміху, як правило, там немає. Цінуючи сміх, як важливий елемент навчально-виховного процесу, я, грішним ділом, не люблю тих лекторів, завзятих дотепників, які з року в рік потішають аудиторію одним і тим набором анекдотів. По-моєму, взагалі анекдот — найнижчий різновид гумору. Смішне, щоб бути виховним засобом, повинне народжуватися тут-таки, на очах аудиторії. Обманути її неможливо. Студент — істота колективна і, як така, дуже розумна. Його на м’якуші не обдуриш. Він чудово вміє відрізнити справжній жарт, раптово сказаний з випадкового приводу, від заздалегідь заготованого фабрикату. Виховна сила сміху ще й у тому, що людина, яка сміється, більше схильна любити саму себе, а це велике діло! Передбачаю заперечення («Проповідь себелюбства!»), але все-таки наполягаю: людина найкраща, коли вона сама себе любить. Якщо вам добре, якщо ви свіжі, веселі, приязні, працездатні — хіба ви не любите поруч з іншими і себе самого? А ті, кого неправильно називають себелюбцями, — хіба вони люблять себе? Ні, вони серйозно, жертовно, похоронно самі собі служать. Але це відступ. Повернусь до Пулина. Писати про нього приносить мені насолоду, ніби я воскрешаю його, ставлю перед собою, торкаюся руками. Талановитий він був надзвичайно, різнобічно. Чудово грав на скрипці. Прекрасно читав уголос. Малював аквареллю, писав вірші (переважно жартівливі). Володів яскравим акторським обдаруванням. Про читання вголос. Нині цей звичай у сім’ях якось вивівся. Всі заклопотані, розрізнені. Вважається, що кожна грамотна людина може все що завгодно прочитати сама. В старі часи було не так. Спільне сприйняття літератури було формою спілкування. Згадаємо романи минулого століття, — скільки в них сцен читання вголос (як правило, він, закоханий, читає їй, коханій). А в Данте — Пасло і Франческа («І в день цей більш вони вже не читали…»)? В якійсь мірі цю прогалину заповнює телевізор, але дуже мало. Дивляться телевізор одночасно, але й осібно. В нашій сім’ї читання вголос було ритуалом, святом. Роками поспіль щовечора перед сном, коли ми, діти, вимиті на ніч, помолившися, вбравшися в довгі, до п’ят, нічні сорочки, лежали в своїх ліжках, починалося найголовніше: приходив Пулин і читав нам уголос. Читав він чудово, артистично, проте не як професіональний читець (таких я терпіти не можу), а як посередник, інтерпретатор, який знайомить своїх найдорожчих з тим, що для нього найдорожче. Його чудовий, досить низький голос мінявся, переходячи від ролі до ролі, від репліки до репліки. Він ніби показував нам коштовний камінь, обертаючи його різними гранями і милуючись його грою. Мамочка тут також була присутня, сидячи в кріслі за шитвом; інколи, не втримавшись, вигукувала: «Яка краса!» — але одразу хапала себе за рот: Пулин не любив, щоб його перебивали. Чого тільки не почули ми в його читанні! Всього Гоголя від «Вечорів на хуторі» до «Мертвих душ», включаючи другу частину (читалося уривками), після чого нам була розказана трагічна історія спалення рукопису (досі не можу забути болю, який тоді відчув!). Толстой: «Дитинство» і «Отроцтво», «Севастопольські оповідання», «Війна і мир», Достоєвський: «Записки з Мертвого дому», «Злочин і кара», «Брати Карамазови»… А Гончаров, Тургенєв, Помяловський, Лєсков! Всього й не перелічиш! Тепер розумію, який це був титанічний труд: прочитати своїм дітям усю російську класику! І не лише російську: були тут і Марк Твен, і Діккенс, і Гюго, і Конан-Дойль… Все це нам читалося в тодішніх наївних, нехитрих перекладах, які мені досі подобаються більше, ніж сучасні, витончені. Пам’ятаю наші дитячі світлі сльози над поневіряннями Жана Вальжана, маленького Давіда Копперфілда; пам’ятаю страх і хвилювання, викликані грандіозним образом баскервільського собаки… До речі, про страх. Моє чудове дитинство знало і страх, Пам’ятаю одвічний страх темряви, від якого довго не міг відучити мене Пулин. Він не сміявся з мене, не лаяв мене за боягузтво. Він просто брав мене за руку і вів у саме жерло темряви… Чомусь ці жахи не суперечили загальному почуттю насолоди життям, а якось парадоксально його підтримували. Мерці, які встають з могил наприкінці гоголівської «Страшної помсти», ці кощаві руки, котрі «піднялися з-за лісу, затряслися і зникли», досі викликають у мене блаженні мурахи по шкірі. Звичайно, не в такій мірі, як у дитинстві. Тоді це було почуття високого жаху, як у Пушкіна:  

Від жаху і не зворухнусь, бувало,


Ледь дихаючи, я під ковдрою зіщулюсь.
І не відчуваю ані ніг, ні голови…

 

…Ці чарівні вечори, коли Пулин читав нам уголос! Електричного освітлення тоді ще не було (принаймні у нас). Пулин читав при гасовій лампі, яка кидала на його лице і гарну лисину яскраві полиски. Тінь від його голови на стіні була оксамитно-чорною. Я до цих пір люблю гасове освітлення, недолюблюю біле казенне електричне світло і вже зовсім терпіти не можу так званих ламп денного світла (ними нещодавно обладнали наш інститут). Світло в них не денне, а мертве, покійницьке. Сині кольори в ньому шаленіють, червоні гинуть. Отже, про вечірні читання. Вони закінчувалися завжди в суворо визначений час (о дев’ятій годині), після чого Пулин прощався з нами, підходячи по черзі до кожного ліжка й цілуючи кожного з нас у щоку. Біля мого ліжка він ніби затримувався довше (мабуть, тому, що я був найменший, та мені хотілося думати: найулюбленіший). «Пулин», — казав я йому, і він відповідав: «Тс-с…» Це була ніби наша змова про особливу взаємну любов. Після Пулина підходила прощатись Мамочка — м’яка, духмяна, дуже своя-Я завжди намагався торкатися віями до оправи її окулярів. Як би ми не нагрішили за день, вечір був наш, і ця прощальна ласка — наша… Потім у дитячій гасили лампу, прикрутивши гніт і подувши на нього, і губи того, хто дув, на мить висвічувалися особливо яскраво. Чарівний запах погаслого гноту довго ще плавав у повітрі, і з цього запаху мовби виникало нічне мерехтіння лампадки… Було в мене з Пулиним і особливе, лише наше з ним спілкування. Коли я трохи підріс, він почав зі мною займатися математикою privatissime, як він казав по-латині. Ці «найприватніші» уроки, віч-на-віч, зробили мене тим, ким я пізніше став і ким, на жаль, перестав бути (але це питання особливе). Як він пишався моїми успіхами, як радів, коли я, кінчивши університет, був залишений при кафедрі (йому самому наукової кар’єри зробити не пощастило — перебило раннє одруження, сім’я). І як шкода, що до мого професорства він не дожив… Помер він у двадцять п’ятому році, ще молодим, за теперішніми моїми поняттями, від розриву серця (тепер сказали б — від інфаркту). Мамочка ненадовго його пережила, тінню пішла за ним у могилу. В день, коли мені було присуджене звання професора, я прийшов на кладовище і постояв біля їхньої спільної могили з капелюхом у руках. Нікого і ніколи в житті (навіть Ніну!) я не любив так нестямно, як любив батька. Він був моїм божеством. Його голос, блиск очей, голови, увесь його чистий і міцний вигляд здавалися довершеністю. А найбільше підкорювало в ньому незбагненне злиття серйозності, глибини і постійної готовності до сміху. Власне, він був суворим батьком. Одної піднятої брови Пулина ми боялися більше, ніж будь-яких Мамочкиних красномовних докорів. Вона нас, бувало, ляскала — він ніколи й пальцем не торкав. Карав нас інакше: пасивністю, нерухомістю, вимушеним неробством. Вів винного до себе в кабінет, садовив на диван, забороняв рухатися й розмовляти, а сам сідав за стіл працювати. Для мене це було жахливо, я сидів, уже через хвилину геть зморений, задихаючись, сповнений ремствування, але усвідомлюючи свою провину. Інколи, не витримавши каторжного неробства, я починав нишком тягати кінський волос з тіла дивана. Пулин підводив голову — і я завмирав. Шпалери в кабінеті були візерунчасті, темно-вишневі; досі для мене цей колір як докори сумління. І разом з тим у веселі хвилини він був бешкетливий, як хлопчик. Він спілкувався з нами, дітьми, як з рівними, завжди був заводієм наших утіх. Тепер посада заводія утіх штатна, його називають витівником, — о, Пулин не був витівником, в його бешкетливій, молодецькій веселості було щось споріднене з філософськими вибриками середньовічних блазнів. Улюбленим матеріалом, з яким він працював, були слова. Граючи ними, як жонглер, він складав шаради, прислів’я, каламбури, пародії. «Всі люди поділяються на дві категорії, — казав Пулин, — одні живуть як моляться, інші — як біса потішають». Чи треба говорити, що ми (сім’я) належали до другої категорії? «Потішання біса» йшло у нас перманентно і різноманітно. Розмовляли ми на якомусь божевільному жаргоні («гажечка», «вонтик», «борзятина»). В ужитку були «збільшуючі» слова: замість «чашка» казали «чаха», замість «ложка» — «лога». Співали пісні, пародіюючи народні; в одної, наприклад, були такі слова: «Ти пробач, прощай, сор дрімучий тір…» Ні, цього не розповіси — виходить безглуздя, безглуздя і безглуздя. А в цих дурощах був якийсь нам зрозумілий вищий смисл… А як ми ходили! Нам було мало просто переставляти ноги — у нас було безліч різної ходи, у кожної своя назва, своя виразна функція. Наприклад, ходити «лапчастим кроком» означало дрібно котитися на ступнях як на колесах; цим виявлялася улесливість. Ходити «наступальником» — агресивно притопувати правою ногою, підтягуючи до неї ліву («Сам чорт мені не брат»). Була ще хода «круто по сходах» — сходів ніяких не було, ми їх зображували поставою, пихтінням… Як я тепер розумію, Пулин у своїх «постановках» користувався прийомами, чимось схожими на прийоми китайського класичного театру, про який тоді й не чули (принаймні в нашому колі). Багато років по тому, побачивши в китайській виставі нашу домашню ходу «наступальником», я був приголомшений… Безперечно, він був дотепний, але дуже своєрідно. Я не пам’ятаю, приміром, щоб він розповідав анекдоти, смішні історії. Смішне робилося з підручного матеріалу: слів, рухів, виразу обличчя. Ледь-ледь зміщене слово, зсунутий акцент, пауза — і маєш: смійся до знемоги, до щасливих сліз! Пам’ятаю, якось я підійшов до нього і, пестячись, притиснувся щокою до його лисини. Вона була гаряча, а щока прохолодна. Пулин звів на мене очі і промовив урочистим ямбом: «Глава вогнем палає. Щока хладить главу». Здавалося, що тут особливого? А я мало не помер від сміху. Досі, згадуючи, сміюся. І навіщо я все це тут записую? Однаково передати словами його інтонацію неможливо. Вона живе лише в моїй свідомості, і, коли я помру, зникне. Пишу для того, щоб зараз для себе самого щось відновити, закріпити, зафіксувати. Та, вдарившись об безсилля слів, відступаю. Пулин був з тих рідкісних людей, які за будь-яких умов, у будь-яких обставинах залишаються самими собою. Користуючись математичним терміном, він був інваріантний у відношенні до зовнішнього середовища. Після революції гімназію розформували, будинок зайняли під якийсь заклад з багатоповерховою назвою. З квартири нас виселили в іншу, тісну й холодну. Пулин на всі ці зміни дивився незворушно, навіть з веселою цікавістю, на відміну від більшості своїх колег, що впали в паніку. Позбавившись свого становища і привілеїв, він одразу пішов рядовим учителем математики в Єдину трудову школу (ЄТШ). Склад учнів був найрізномаїтіший — від інституток до безпритульних. Пулин і до цих дітей знаходив шлях, сполучаючи суворість із сміхом… У важкий час громадянської війни і розрухи життя було сповнене злигоднів — не вистачало харчів, одягу, дров… Кожне з них він умів обіграти, зробити предметом нових і нових жартів. Вдома у нас було страшенно холодно, ми палили стільцями, розпиляли на частини буфет. У Пулина мерзла голова, і він надівав на неї ковпак від чайника — розкішна споруда з гребенем і стрічками. Цей ковпак він називав тіарою. Пулин у тіарі — до чого ж він був хороший, як сповнений гідності! Коли я їхав на фронт, він кивнув мені головою в тіарі… Він досі для мене живий. Інколи я, стара людина, наодинці з собою кажу вголос: «Пулин!» — і чую у відповідь: «Тс-с…»  

МАТВІЙ ВЕЛИЧКО

 

Людиного сина назвали Матвієм. Це ім’я вибрала для нього Ася Уманська (так звали її покійного улюбленого діда). Весна цього року була рання, яскрава (левітанівський «Березень», що пробився крізь чорний сніг). На вулиці, засліпленій сонцем, бешкетували горобці, а небо було таке голубе — не небо, а небеса! Коли Ася з Людою вийшли з пологового будинку, така кришталева радість сипалася з цих небес, мерехтіла в калюжах, капала з бурульок, що обидві мимоволі замружилися. Все раділо. І Матвій на руках у Асі, радіючи, спав у блакитній ковдрі, відтінений мереживним трикутником ошатної пелюшки, розклавши довгі вії по ніжних щоках. Увесь він був такий новенький, рожевий, чистий — сама досконалість! — Ну признайся тепер, що дурепа була, — сказала Ася. — Факт, — погодилася Люда. Сама вона, прозоренька, з синявою, здавалася майже нематеріальною (так буває після важких пологів: не йде, а летить). Матвій дався їй нелегко. Мало того що важкий (чотири кіло вісімсот!), він був ще надзвичайно довгий (шістдесят два сантиметри, якась аномалія!). — Мабуть, акселерація осягає молодь ще в утробі матері, — сказала лікарка, проводжаючи Матвія у велике життя. — Ви й самі не маленька, а цей… Мабуть, батько дуже високий? — Нормальний, — відповіла, почервонівши, Люда. — Ну, бережіть свого богатиря. Люда пообіцяла берегти. Принесли в гуртожиток — Матвій спав. Розгорнули ковдру — спав. Було в цьому тривалому сні якесь зачароване торжество. Він попрацював, з’явившись на світ, і тепер відпочивав. Що ж, людина в своєму праві… — Асько, ну ти даєш! — сказала Люда, із захватом дивлячись навколо. І справді, Ася, поки Люда лежала в пологовому будинку, все для Матвія приготувала: ліжечко, постіль, повивальний столик з двома купками пелюшок… Над майбутнім узголів’ям Матвія висіла велика ялинкова куля. Вона так і сяяла, розгойдуючись на довгій нитці. Кватирка була розчинена, дув вітерець — весняний, пахучий. — Може, закрити, застудиться? — нерішуче сказала Люда. — Нічого! Нехай загартовується, росте справжнім чоловіком. Чоловік! Неймовірно. В їхньому жіночому гуртожитку оселився чоловік! Розповили, щоб перевірити і вочевидь переконатися в його приналежності до дужої статі. Голий, він був не такий показний, як у пелюшках: червоний, скоцюрблений, посередині роздутий, ніби глечичок. Поквапились сповити його знову. Ні та, ні друга сповивати дітей не вміли. Люді показували в пологовому будинку, але вона не засвоїла. Ася виявилася спритнішою й перехопила ініціативу. — Голову йому тримай, голову! — панічним шепотом благала Люда. — Так і метляється, раптом відірветься… — Дурниці! Де ти бачила, щоб у живого сама по собі відірвалася голова? — хоробро відповідала Ася, про всяк випадок все-таки притримуючи м’яку, червонясту, в темному пушку голівку. Загалом загорнула. Не таким франтом, яким прибув з пологового будинку, та для першого разу прийнятно. Матвій уперто спав. Коли настав час годувати, розбудити його не вдалося. Тицяли йому груди — не брав. Затискували носа двома пальцями — жалібно роззявляв рота, але спав. — Та чи живий? — тривожилась Люда. — Не панікуй. Теплий, дихає, значить, живий. Поклали Матвія в ліжечко, самі сіли за стіл, поїли, випили чаю, але без особливого бажання. Матвій спав. — Ми їмо, а він, бідний, голодний! — бідкалася Люда. — Нічого страшного, — відповіла Ася. — Жодна тварина не вмирає з голоду, коли поруч є їжа. Прокинеться, нагодуємо. Але і їй було ніяково. Якийсь стовпник. У двері постукали. З’явилася делегація однокурсників і вкотила коляску з подарунками; вирізнявся великий, апельсинового кольору ведмідь, який тримав у розчепірених лапах книгу «Дитяче харчування». — Ой, друзі! — простогнала Люда. Сергій Кох, який очолював делегацію, оголосив: — Подяки відставити, переходимо до урочистої частини. — Він став у позу, простяг руку і почав промову, звертаючись до Матвія — Громадянине Величко! Ми вітаємо в вашій особі сміливого порушника законів, які забороняють проживання в стінах гуртожитку непрописаних осіб, тим паче протилежної статі… Матвій прокинувся. Лице його зморщилося, рот викривився жалісним відкопиленням розкритих губів (як у древньої трагічної маски), і звідти почувся кислий крик… — Розбудив! Як не соромно! — посипалися докори. — Навпаки, друзі, — сказала Ася. — Спасибі, що розбудив, а ми як не намагалися — не виходило! А тепер, пробачте, обідня перерва. Оглядини увечері. Хлопці й дівчата пішли навшпиньках, а Матвій уперше в житті поїв з апетитом… Спав він уперто тижнів зо два, Люда з Асею ніяк не могли добудитися. Розповитий, навіть не морщився, лежав, зберігаючи ембріональну позу зі схрещеними, кульочком складеними ногами. «Пережитки утробного життя», — називала цю позу Ася. Сповиваючи, вона намагалася випрямити ці вперті ніжки — марно, Матвій підтягав їх знову і спап. У випадках особливо затяжного сну викликали з чоловічого гуртожитку Сергія Коха (йому вдалося виклопотати постійну перепустку — випадок безпрецедентний!). Він ставав у головах ліжечка, простягав руку і виголошував: — Громадянине Величко! Цього було достатньо. Матвій одразу прокидався і плакав, а після цього з апетитом їв. Умовний рефлекс. За два тижні впертого сну хлопчик втратив у вазі близько шестисот грамів — у всьому богатирський розмах! — потім зупинився, потім почав набирати і пішов, пішов… Отак почалося у Люди з Асею їхнє дітне життя. Спочатку це виявилося не дуже складним, навіть на диво: Матвій спав. Потім, коли він відпочив, оговтався і вступив у свої права, все важче й важче. Він один, а їх двоє — і, однак, часу не вистачало. Особливо діймали пелюшки («Щедрий талант», — називав Матвія Сергій Кох). Прали в підсобці, але вішати не було де. Спочатку, поки ще продовжувався опалювальний сезон, сушили на батареї. А коли перестали палити — ну чисто біда! Пробували розвішувати на балконі — проти цього рішуче виступила комендант гуртожитку Клавда Петрівна (саме Клавда, а не Клавдія — вона на цьому особливо наполягала і ображалася, коли її називали Клавдією). Це була велика, монголоїдна жінка, з плескатим носом і чоловічим голосом. Студенти з неї підсміювалися («Скупчення сідалищ», — охрестив її Кох), але й побоювалися. Могутній темперамент у сполученні з полум’яною вірою в свою правоту породжує тиранів — таким тираном у гуртожитківському масштабі була Клавда Петрівна. Насилу вмовили її не зчиняти скандалу через Матвія, який явно суперечив правилам внутрішнього розпорядку, але бачити розвішані на балконі пелюшки вона вже не могла. Одного разу заявилася грозою в кімнату, де жило «беззаконня» (вдома була сама Ася з Матвієм), і розсипалася докорами. У відповідь на це Матвій обдарував Клавду Петрівну такою широкою, рожевою, беззубою усмішкою, що вона не могла встояти. Після цього Люді з Асею було офіційно дозволено сушити пелюшки в підсобці, з цією метою Клавда Петрівна, з небезпекою для життя видершись на табурет, власноручно натягла кілька рибальських жилок — чистий капрон! («Такому королю палацу не шкода, не те що підсобки», — казала вона). Матвій і справді ріс королем — повний володар двох відданих жіночих душ. Якби не пелюшки, він би особливих клопотів не завдавав. Променисто-незворушний, товстенький, розвинутий, він уже в два місяці навчився сміятися, в три з половиною сидіти, важно розставивши перед собою міцні ніжки і налігши на них животом. З пелюшок рано переселився в повзунки, цінував свободу рухів. Ася з Людою любили покласти його впоперек столу й дивитися, як він вовтузився, швидко-швидко перебираючи ногами (це в них називалося «їхати на веселому велосипеді»). Один час обговорювалася ідея, чи не віддати Матвія в ясла, але була відкинута, як неконструктивна (інститутські ясла були дуже далеко, а в цілодобові Ася з Людою віддавати не хотіли). Одна біда — у Люди рано почало зникати молоко. — Зурочила мене, мабуть, твоя Асташова, — казала вона Асі. — Як сказала я їй про молоко, як поставила вона мені п’ятірку, так і почало воно зникати, зникати… Око в неї чорне. — Дурниці! — заперечувала Ася. — Терпіти не можу забобонів. У неї, коли хочеш знати, очі не чорні, а темно-сірі, я спеціально дивилася. А якби й чорні? У мене чорні, а я нікого ще в житті не зурочила. І взагалі, соромно в наш час космічних швидкостей вірити в погане око. Ти її ще й відьмою назвеш! — А що? Найсправжнісінька відьма. Погляд такий пильний, недобрий. Дивиться, ніби двійку ставить. — Спробуй дожити до таких років, та ще з трьома дітьми! У нас з тобою один, і то насилу справляємось. І справді, справлятися було все важче, особливо паралельно з навчанням. Діймали молочні суміші, які доводилося носити з консультації, та ще каші, овочеві відвари і пюре (їх варили вдома на нелегальній плитці). Академічної відпустки вирішили не брати, щоб не розлучатися, закінчити інститут разом: «Як-небудь переб’ємося». І перебивалися. Сиділи з Матвієм по черзі. У Асі взагалі було вільне відвідування, вчилася вона між пелюшками, кашами, сумішами — в одній руці ложка, в другій — книжка. Люді було важче, але й вона трималася героєм, не дуже обросла хвостами. Спочатку вони інколи залишали Матвія взагалі самого: кричав він мало, тільки коли був мокрий (цього органічно не терпів). Виходячи, Ася й Люда домовлялися з черговою, щоб, коли закричить, його перемінити. Для трансляції крику Ася приладнала в головах Матвія мікрофон і від нього зробила проводку до столу чергової. Почувши по цій сигнальній системі крик Матвія, чергова бігла міняти пелюшки, повзунки, а інколи й ковдру. Щоправда, скоро таку практику довелося припинити: одного разу Матвій, залишений у самотині, примудрився вибратися з ліжка. Ася з Людою, повернувшися, застали його в протилежному кутку кімнати, далеко від мікрофона, зовсім мокрого; він гірко плакав і встиг обдерти і з’їсти шпалери з великої ділянки стіни. Відтоді самого Матвія не залишали, а в разі крайньої потреби прямо вручали його черговій. Всі три змінні чергові були поголовно закохані в Матвія. Він гарнішав на очах. Колишній темний пушок на голові виліз, витерся, змінився золотенькими кучерями, щоправда, ще рідкими («Кучер, почекай трохи, ще кучер…» — казала Ася). Очі з молочно-синіх стали голубими, співучого блиску. Схожий ставав на Олега все більше й більше, навіть ямочка на підборідді його. Цієї подібності дуже боялася Люда, яка свято зберігала секрет походження Матвія («Добре, будемо вважати непорочним зачаттям», — розпорядився Сергій Кох; всі його послухалися, ні про що не розпитували). Серед шанувальників Матвія була і комендантша Клавда Петрівна. Загляне, почукикає, заспіває пісеньку: «Літати-нушки, татинушки, тата! Літатусеньки, татусеньки, тата!» Матвій незворушно підстрибував у неї на руках; коли вона стомлювалася, підбадьорював її якимсь гортанним хрюканням: мовляв, чого зупинилася, співай далі! З двох мешканців кімнати вона більше подружилася з Асею. Та дуже уважно її вислуховувала, а цим Клавда Петрівна не була розпещена. Така собача робота — кричи та кричи, а поговорити щиро немає з ким… — Слухай, Асько. Моя доля — це цілий романс. Три місяці розповідати не вистачить. Я мчала по життю, гнана вітрилами. Я тип Аксиньї — читала у Шолохова? Якби не пізно народилася, була б упевнена, що це він з мене писав. Щось особливе! Я товста. Я в обширі товста. Не вір, коли хто тобі скаже: худенькій краще. Чоловіки віддають перевагу товстим. Був у мене один задушевний друг — ну просто млів від мого обширу. Казав: богиня. Тепер, наближаючись до пенсійного віку, від богині мало що лишилося, та все-таки є. Минулого року в будинку відпочинку два стареньких майже освідчились. Та я старими не цікавлюся, мені краще молодшого за себе. Був у мене такий — ну не описати. Сильний духом. Люблю чоловіків, сильних духом, — Щось особливе. Мав утрату в особистому житті. Ну, я його поселила в моїй. Кімната шістнадцять метрів, телевізор. Я також не послід, соромитись нема чого. Я тільки фактично шість класів закінчила, а в душі — із закінченою середньою. Жили добре. Прийде з роботи — я йому пляшечку, оселедчика. Вип’ємо, закусимо і ляжемо дивитися телевізор. Чим погано? А все-таки він, паразит, від мене пішов. Іншою спокусився. Молода, гарна, ноги як яблука. Поганого про неї не скажу, тільки його звинувачую. Чоловік завжди винний за природою. Ось і Люську не звинувачую, навіщо народила. Він винен, його б притиснути: плати аліменти! Люська занадто чокнута щодо принциповості. Сказала б — хто, на нього б натиснули силами громадськості. Платив би як миленький. Ася намагалася щось заперечити, та Клавда Петрівна не слухала. — Я про себе. Зустріла одного. Говорить так по-старовинному, ввічливо. Провідував завжди з червоними гвоздиками. Сподобався. Це в мене чисто нервове: я вдячна і прихилиста. Думаю: чому ні? В міру сил та інших явищ. Однак увійшов у близькість і почав собі дозволяти. По-перше, жадібний, я цього не люблю. Кажу: «Треба купити мила». А він: «Перуть руками, а не милом». Треба ж таке! Спочатку я його обожнювала, а потім почала дискредитувати. Далі — гірше: виявилося, що в нього чужа дружина і чужа подруга. Я терплю із властивості нервової системи. Потім не вистачило терпіння. Ти подумай: вип’є і в кімнату заходить задом. Попереживала і вигнала. Тепер нікого немає. Більше горя від них, аніж радості. Та й здоров’я похитнулося. Вийдеш на вулицю, раз-два, дивишся — вступило… — А дітей у вас не було? — запитувала Ася. Все, що стосується дітей, для неї було болісно цікаво. — Ні, не було. Все в повноту пішло. «Невже і в мене, — думала Ася з душевним болем, — ніколи не буде своєї дитинки?» Про те, що в Люди народився син, вона ще додому не писала, думала: розповість, коли побачаться. Весняну сесію склали нормально — Ася на всі п’ятірки (рятувала її міцна репутація), Люда, звичайно, слабше, але також без двійок. Трієчки були, проте із стипендії не зняли як маму-годувальницю. Наближалися канікули, на носі відпустка, а куди їхати? І, головне, як бути з Матвієм? Біда в тому, що Людина мати Євдокія Луківна також досі про Матвія не знала. Люда боялася її хвилювати (серце слабе) і від листа до листа все відкладала. Мати в неї була суворих правил, своє вдівське життя прожила без єдиної плямочки, хоч у мікроскоп розглядай. Тепер писала Люді, що стало гірше із здоров’ям, щось таке про смерть («Чергує стара з косою»), просила Люду приїхати побачитись хоч на два тижні, дорікала, що минулого року не знайшла часу. Писала, як тепер, коли вийшла на пенсію, гине від туги, постарілася, подалася. Як почав до неї ходити якийсь отець Яків з божественними проповідями («У нас багато хто на це діло з пенсії подався»). Люда мучилася: що робити? Незаконної дитини мати їй не пробачить, і не сподівайся. Головне, не самої дитини, а осуду, як почнуть її дочку пересуджувати вечорами на Лавочках… Ася знайшла вихід: Люді їхати самій, без Матвія, потроху підготувати матір і при нагоді признатися. А їй самій, Асі, відвезти Матвія на Україну до своїх батьків. — Як же ти їм його поясниш? — А їм і пояснювати не треба. Вони у мене без забобонів. Привезла дитину — і все… Так і вирішили. Відбули практику, відчергували на протипожежній обороні; настав час розлучатися. Люда їхала перша, Ася з Матвієм ще лишилися на кілька днів (з квитками на Україну в цей гарячий сезон було важко). Люда плакала, цілуючи Матвію ніжки, рожеві, пухкенькі, неходжені, він незворушно смоктав свій кулак. Як він умудрявся повністю засунути його в рот, незрозуміло, але вмудрявся. — Асько, я, мабуть, погана мати? — запитувала Люда вся в сльозах. — Нормальна. Заспокойся, не береди дитини. А дитя і не думало бередитися. На матір, що їхала від нього, воно дивилося з веселою байдужістю. Люда пішла вся зарюмсана. Ася вперше відчула себе наодинці з Матвієм, повністю відповідальною, як справжня мати. Щастя бути матір’ю зразу її захопило… А що? Хіба не був Матвій її сином? Адже якби не вона, він би на світ не народився… Дорікаючи собі за такі думки, Ася дала Матвію брязкальце, а сама сіла за навчання. За останній рік у неї сформувалася звичка навчатися уривками, враз відриваючись від книги за будь-якою терміновою потребою. Повчила, наварила каші, нагодувала Матвія. Запитала його: — Будемо бай-бай? Він відмовився. В двері постукали. — Заходьте, — сказала Ася. Увійшов Олег Раков. Вона так і стиснулась. — А Людка де? — запитав Олег, граючись ланцюжком закордонного ременя. — Поїхала. — Надовго? — Мабуть, на всі канікули. Олег присвиснув. — Послухай, Уманська, це ти розляпала на курсі про нас із Людкою? Більше немає кому. — Я?? Ти з глузду з’їхав! З чого ти взяв? — На курсі мені проходу не дають, називають татом. — Я тут зовсім ні до чого. — Та невже? — посміхнувся Олег. — Ти свої підлі натяки кинь! Ні Люда, ні я нікому про тебе не казали. Не вартий ти того, щоб язик об тебе бруднити. Вона, навпаки, до смерті боїться, щоб хтось не дізнався. — З чого ж тоді вони взяли? — Просто Матвійко дуже схожий на тебе. На жаль. Олег підійшов до ліжка, де, поважний, гарний і товстий, сидів його син. Першим зубом, який недавно пробився, він гриз кільце. Королівською вдачею, на все наплювацтвом він і справді був схожий на Олега — навіть більше, ніж ямочкою на підборідді. Щось пом’якшало в Олеговому обличчі. І гордість тут була, і жаль, і навіть ніжність якась… — Послухай, Асько, ти не думай, що я такий уже страшенний негідник. Я навіть Людці готовий допомагати, що-небудь ре двадцять-тридцять на місяць… — Забирайся геть, Раков, — Ася показала йому на двері, — забудь сюди дорогу і ніколи більше не приходь! — Теж мені Єлизавета Англійська! А ти тут, цікаво, до чого? Від жилетки рукава. Тут Ася розмахнулася і вліпила Олегові ляпаса. І не якого-небудь символічного, а навідліг, від плеча, з усією вагою і силою. Олег вилаявся. Матвій заревів. Олег заскреготав зубами і сказав придушеним голосом: — Ідіотка! На жаль, у моєму колі не заведено бити жінок, а то я б тобі показав. Бочка, довбешка! Вийшов і хряпнув дверима. Посипалася штукатурка. Матвій заревів ще дужче. Ася взяла його в свої тремтячі руки, притиснулася щокою до його мокрої кисленької щоки, і вони вдвох почали плакати. Перед від’їздом Ася дала додому телеграму: «їду, зустрічайте», номер поїзда, номер вагона. Про Матвія не писала, знаючи у своїх батьків традиційний страх людей похилого віку перед будь-якою звісткою, повідомленою телеграфом… В дорозі спека була жахлива: Ася намучилася з пляшечками молочних сумішей, які аж ніяк неможливо було втримати, щоб не скисли. Стала годувати Матвія лише бубликами, які він гриз своїм єдиним зубом. Познайомилася з сусідами по вагону; всі вони дружно захоплювалися хлопчиком, не сумніваючись, що це Асин син. Вона не заперечувала, та й безглуздо було б заперечувати. Деякі навіть знаходили явну подібність між сином і матір’ю: «Обоє такі повненькі…» Ася вперше відчула, як її повнота, відбита в повноті Матвія, стає чимось милим, невинним… А головне, їй було невимовно солодко хоч ненадовго, але побути матір’ю… Нарешті приїхали. Ася вийшла з вагона — Матвій на одній руці, сумка в іншій, а ще зверху дружні руки опустили їй чемодан. Ще здалеку вона побачила сиву голову батька. Він шукав її очима і, знайшовши, здивувався, але одразу вгамував здивування. Спокійно підійшов, узяв чемодан, поцілував Асю в щоку. Спокійно запитав: — А хто це в тебе? Дівчинка? Хлопчик? — Хлопчик, Матвій. Я його назвала на честь дідуся. Досі все було чистісінькою правдою. Продовжувалася умовна роль матері, якою вона тішилася в вагоні. «Поясню, встигну», — думала Ася… — Могла б і повідомити, — з м’яким докором сказав Михайло Матвійович. — Ми тобі не чужі. — Не хотіла писати. Думала, так краще. Я… — Пробач, будь ласка, — нервово запитав батько, — а… твій чоловік? — Я не одружена, — правдиво відповіла Ася і ладна була одразу все пояснити. Але глухуватість Михайла Матвійовича його явне небажання слухати, та й (чого гріха таїти) солодка думка побути ще трохи Матвієвою матір’ю її спинили. — А мама чого не приїхала? — Вона нездужає. Щось у батьковому тоні стурбувало Асю. — Що з мамою? — Нічого серйозного. Просто погано себе почуває. — І давно? — Місяців зо три. Ми не писали, не хотіли тривожити. Так… Отже, ніхто нікого не хотів тривожити… — Ти з нею обережніше, — сказав батько, — не кажи, що має поганий вигляд. Вона стала, знаєш, така підозрілива… — А лікарі що кажуть? — В тім-то й річ, що нічого. Нічого не кажуть лікарі. Спокій, догляд, вітаміни… Мовчки прийшли додому. Матвій був важкий на руках. Батько посадив їх у великій кімнаті (вона в них по-старому називалася вітальнею): — Ти тут поки що зачекай. Мені треба піти її підготувати… Така нервова стала, жах! — Послухай, тату… — Ні-ні, — замахав він рукою, — все зрозуміло, мовчи! Через зачинені двері почулася приглушена розмова, охи, вигуки, і враз навстіж розчинилися двері й почувся милий голос матері — слабкий, але виразний: — Так веди їх сюди, скоріше веди! Мої дорогі, мої любії Асенько, Матюшечко! Ася з Матвієм на руках нерішуче ввійшла до кімнати. Там було напівтемно від спущених штор. Пахло ліками. Софія Савеліївна лежала в ліжку, жадібно й безсило намагаючись підвестися назустріч. Тяглися руки, очі, душа — тіло лежало, скуте. Одразу стало видно, як вона змінилася — вся, крім голосу. — Дівчинко моя, — сказала вона уривчасто. — Двоє моїх дорогих, підійдіть сюди, дайте, я обійму вас разом! Ася опустилася на підлогу поруч з матір’ю, посадила Матвія на край ліжка. — Ну, херувим! — вигукнула Софія Савеліївна. — Рубенсовський хлопчик! Викапана ти в його віці. Тільки в тебе оченята були чорні, а в нього голубі… Гарячково притиснула Асю з Матвієм до себе — звідки така сила в цих висхлих руках? — вона почала їх цілувати навперемінно. — Соню, спокійніше, не хвилюйся, — промовляв Михайло Матвійович. — Від радості не вмирають. Матвій був незворушний. Спокійний, величний і гарно по-дитячому огрядний, він спостерігав усе, що тут відбувалося, і лише покректував. — А волосся, волосся — червоне золото! — лепетала Софія Савеліївна. — Диво який хлопчик! Чого ж ти не писала? Боялася, дурненька, що засудимо, не приймемо? Погано ж ти нас знаєш! її обличчя, змарніле, висунуте наперед, було виразно жовте. Вдивившись у нього, Ася зрозуміла, що хвороба серйозна і справи погані. Серце у неї щеміло подвійно — страхом за матір і каяттям за свій обман. Мимовільний, легковажний, непростимий. «Як же я скажу їм правду? Треба було одразу, на вокзалі. Тепер, здається, пізно…» Тут Матвій повівся не зовсім так, як треба, і все потонуло в сміхові, вигуках, пошуках потрібних речей (чемодан, сумка, шафа для білизни). Ця незначна подія закріпила повний і безумовний вступ Матвія ще на один престол. — Михайле, — захлинаючись, сміялася Софія Савеліївна, — пам’ятаєш, я тобі казала: до внуків уже не доживу? А ти: «Ні, доживеш!» Ти був правий — дожила… «Як я їм скажу правду? — думала Ася. — І чи треба?» — Солов’я байками не годують, — оголосив нарешті Михайло Матвійович і тим поклав край захопленню, що надто затяглося і від якого навіть терплячий Матвій почав уже по-пхинькувати. Помити його, самій умитися з дороги, розчесатися, переодягтися — все це зайняло час, було втішним зволіканням. Михайло Матвійович варив манну кашу за новим методом: — Не в гаряче молоко сипати крупу, а в холодне, тільки в холодне. Виходить значно ніжніше, треба лише весь час мішати, ні на секунду не зупиняючись. Не каша, а крем! Він, як і багато чоловіків, змушених займатися домашнім господарством, ставився до нього надто вже серйозно. Зворушливий був на ньому кокетливий фартух з оборочкою. — Яв господарюванні набив руку, — казав він, помішуючи ложкою, — не таке вже хитромудре діло, у всьому важливий науковий підхід. Що таке домашнє господарство? Одна з галузей хімії. Каша була готова, обід для Асі розігрітий. — Ану йди до мене, — покликав Михайло Матвійович, — я тебе погодую, а мама нехай пообідає. Матвій пішов на руки до незнайомого діда з сонячною готовністю (кочовик, він узагалі охоче переходив з рук у руки), взяв його ручкою за щоку і казав «бу». Михайло Матвійович був зворушений: — Впізнає діда, розумник! Поки Ася їла, він годував хлопчика з ложечки. Він був Щасливий, дивлячись, як швидко зникає каша. — Бачиш, як йому подобається? Ніжність незвичайна! В холодне молоко, тільки не в гаряче! Ася пообіцяла — віднині тільки в холодне. А сама думала: «Сказати? А може, не треба?» І все більше переконувалася: поки що не треба. Після обіду спорудили для Матвія ложе з двох зсунутих крісел. Він, натомлений, одразу заснув, затиснувши в руці брязкальце. — Тату, а що з мамою? — тихо спитала Ася. Михайло Матвійович змінився на лиці. — Ти ж сама бачиш, який у неї вигляд. Лікарі конкретного діагнозу не ставлять. Але це похудання… Ти помітила? — Звичайно. — Так ось, ти їй не кажи, що вона схудла. Вона до цього дуже чутлива. Уяви собі — дорожить своєю красою! Просить подати собі дзеркало, пам’ятаєш, таке овальне, з ручкою, безперервно в нього дивиться. Я питаю: «Чого ти все себе розглядаєш? Ти й молода так не кокетувала». Відповідає: «Печать смерті шукаю». Такі думки! Ти її від них відволікай. Тепер, слава богу, Матюша її відволікатиме… Прожили Ася з Матвієм у батьків майже місяць. За цей час дід і баба полюбили хлопчика нестямно. На очах ставало краще Софії Савеліївні. Все ще слабенька, вона вже сідала, підперта подушками, і до неї на коліна садовили Матвія. Вона поклацувала схудлими пальцями, співала йому пісеньки без слів. Хлопчик усміхався, казав своє «бу», з насолодою чухав зуби об будь-що: об спинку ліжка, об бабусин палець… Штори в кімнаті були тепер підняті («Дитині необхідне сонце!»), і її обличчя здавалося не таким уже жовтим, не таким обтягнутим… Ледь-ледь покращився апетит — інколи за компанію з Матвієм з’їдала півблюдечка манної каші, тієї самої ніжної, як крем, звареної за новим методом. Ася раділа, дивлячись на неї, сподівалася на краще. Одержала вона листа від Люди, який її трохи стривожив, але зараз вона не хотіла тривожитись: такі хороші були останні дні з батьками, з Матвієм. Хлопчик, розметавшись, спав у смугастому гамачку в саду під черешнею, а Михайло Матвійович умовляв півня, щоб горлав подалі… Саме напередодні від’їзду погода зіпсувалася. Виїздили в дощовий, похмурий день. Матвій у пластикатовому плащику з капюшоном був кумедний і схожий на міліціонера. Вже одягнені, довго прощалися з Софією Савеліївною. Батько пішов проводжати, ніс Матвія, важкого, пишаючись його вродою і вгодованістю. «Онучок?» — запитували зустрічні. Михайло Матвійович гордо кивав. Ось і поїзд подали. — Ну прощавай, дочко, не забувай, пиши! Якщо другого народиш, повідомляй одразу!  

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка