Сучасна російська повість



Сторінка13/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   24
ЛИСТ ЛЮДИ ВЕЛИЧКО

 

Асенько, сестричко моя дорога! Багато що тут сталося. Ти собі уявити не можеш обстановку. Мама вся під впливом цього отця Якова. Чоловік ще не старий, ходить у цивільному, очі чорні, такі пильні, що тремтять коліна, а бороди немає і волосся стрижене. Наші хлопці на попів більше схожі, ніж цей. Втім, він не офіційний піп, а керівник секти, чи як це називається. їх там душ двадцять жінок, всі пенсіонерки, а він один чоловік. Мама вмовила мене піти до них у молільний будинок. Я з цікавості пішла. Нічого цікавого. Співали на мотив «Сміло, товариші, в ногу» якісь їхні псалми чи гімни. Потім виступив отець Яків. Він, безумовно, оратор, говорить без папірця. Зміст я не зовсім зрозуміла, щось складне, як теорія випадкових процесів. А ці жінки, видно, ще менше за мене розуміють, але так до нього й тягнуться. Мабуть, гіпнотизер. Загалом мені не сподобалося. Він звернув на мене увагу не як-небудь, а просто я одна молода. Коли закінчилося, підійшов до нас з мамою, просив познайомитися. Щось сказав про вівцю. Мама запросила його пити чай, пішли, сіли за стіл. Мама на нього дивилася з якимось рабством, яке мене злякало. Пили чай з варенням, мама пропонувала наливку, він відмовився — не п’є. Я думаю, в нашій антирелігійній літературі дуже перебільшують про попів, що вони і жадібні, і п’яниці, і бабії. Цей отець Яків — складна особистість, безкорисливо помиляється. Поки пили чай, він на мене поглядав дуже гостро, а коли кінчили, сказав: «Людмило, на вашій душі лежить якийсь тягар. Відкрийтесь, і вам стане легше». Я, дурепа, одразу заридала. Але заперечую — немає в мене тягаря! А мама за ним: «Краще відкрийся, дочко», — і сама плаче. Одне слово, кіно. Під цим тиском видала я їм усе про Матвійка. Олега не назвала, лише сказала, що одружуватися не збирався і не збирається. Мама розкричалася: «Проклену». Це звідкись із глибокого минулого, хто в наш час проклинає? А він їй так м’яко: «Заспокойтеся, Євдокіє Луківно, яка ж ви християнка, якщо рідній дочці пробачити не хочете?» Вона нізащо! Каже, і її, і покійного батька зганьбила, і як вона буде у вічі людям дивитися? Буря, взагалі, була велика. Я реву, мама реве, він заспокоює. Години зо три продовжувалося, пішов об одинадцятій. Над нею помахав рукою — називається поблагословив, а вона йому руку поцілувала. Мене також хотів благословити, я не далася, кажу: комсомолка. Плакали ми з мамою до другої години ночі. Взагалі, помирилися. Пробачила вона мені і Матвійка визнала. Сердилася, що ім’я дала просте, мужицьке, краще б Едик чи Славик. Я її заспокоїла, що зараз мода саме на найпростіші імена: Кузьма там, Пимен і інша екзотика. А ще вона мені докоряла, що даремно я його до чужих людей відправила (уявляєш, до чужих!). Каже: «Привозь сюди, я його сама виховаю». Я мовчу, щоб не викликати нового спалаху, а сама собі думаю: «Так я його тобі й віддам, ще в секту запишеш». Щодо секти, я з матір’ю велику роз’яснювальну роботу провела проти релігії в принципі. Вона не заперечувала, навіть ніби згодна, а як настане час зборів — так її туди й тягне. Я для протидії повела її в клуб на лекцію про виникнення життя. Лектор нічого, ще молодий, інтересний, але хмикає і все за конспектом. Об’єктивно кажучи, з отцем Яковом ніякого порівняння. Взагалі, нудна доповідь, мамі не сподобалося. «Будеш ходити до клубу?» — «Ні, не буду». І справді, якщо по совісті, нічого привабливого. Там, у молільному домі, вони хоч співають, щось на зразок самодіяльності для підстаркуватих. Я про це багато думала, але конкретних форм, які б годилися для нашого часу, придумати не могла. Треба буде на цю тему поговорити з Сергієм, у нього голова велика. Взагалі стало в мене легше на душі, коли про Матвійка відкрилася. Все-таки рідна мати, а йому рідна бабуся. Обіцяла восени приїхати до нас побачити онука. Як ти на це дивишся? Я за. Де троє, там і четверо, я можу спати на підлозі або й з мамою валетом. Можливо, ти, Асько, від секти її розагітуєш. Ну, ось і все, бувай здорова, моя дорога сестричко, а Матвійка цілую в усі місця. Твоя Люда  

ВІКТОР АНДРІЙОВИЧ ФЛЯГІН

 

Професора Флягіна на кафедрі не любили. Буває така стихійна нелюбов, що охоплює цілий колектив і виштовхує з нього чужака (так перенасичена сіллю вода деяких озер виштовхує людське тіло). Все не так, кожна дрібниця ставиться на карб. Навіть позитивні якості Флягіна — працелюбність, цілеспрямованість, скромність — сприймалися як вади. Смішні зовнішні риси — короткозорість, згорбленість, журавлиний крок — обігрувалися із зловтіхою. Будь-які розпорядження, розумні чи нерозумні, однаково зустрічалися в штики. Так інколи в школі клас поводиться з нелюбим учителем, втрачаючи почуття міри й справедливості. Взагалі скільки дитячості (інколи неприємної) ховається в дорослих людях… Часто порівнювали теперішнє з минулим. Правда, вільні порядки (швидше безладдя), що панували при Емемі, не у всьому були хороші. Багато було розмов, гамору, даремно розбазарювався час, у приміщенні кафедри працювати було майже неможливо. Але все це згадували тепер добром — за контрастом. Навіть Кравцова згадували добрим словом — такий собі невинний пустомеля-кар’єрист, який загалом-то не заважав працювати. В зловісній жертовній цілеспрямованості Флягіна було щось лякаюче, ніби відправа похмурого культу якоїсь наукової богині Калі. Форму, звітність, порядок він підніс у ранг святині. А живе людське спілкування, жарт, сміх для нього мовби не існували. Та при ньому і людям не хотілося сміятися… Не жаліючи інших, він не жалів і себе. «Найлютіший ворог всім на світі, в першу чергу собі самому», — як сказав Маркін. Будь-який почин, що йшов від Флягіна, був тим самим приречений на провал. Деякі з них були, власне, розумними і, якби їх правильно зрозуміти, могли б принести користь. Та де там! Кафедра накидалася на них, як зграя собак на кошеня, і роздирала на шматки. Наприклад, щоденники обліку часу. Самі собою вони могли бути корисними (скажімо, надати конкретного змісту слову «перевантаження», що постійно відмінювалося на кафедрі). Та дружна опозиція колективу все позбавляла сенсу. Викладачі кожен на свій кшталт мудрували над тим, як би вести їх якнайбезглуздіше, із знущанням, наприклад, купували шкільні щоденники, заповнювали їх з орфографічними помилками, ставили закарлюку навпроти слів «підпис батьків»). Флягін на ці вибрики, як і раніше, уваги не звертав, вимагав щотижневого показу щоденників, уважно їх читав і робив виписки. Категорично відмовився показувати щоденник Семен Петрович Співак. Сказав, що вже старий займатися дурницями. Флягін із в’їдливою посмішкою звільнив його від цього обов’язку: «Не наполягатиму, зважаючи на ваш справді поважний вік», — і цим уразив Семена Петровича в самісіньке серце. Так виходило й зі всіма іншими нововведеннями Флягі-на: хто їх бойкотував, хто висміював. Йшла своєрідна партизанська війна в тилу ворога: флягінські заводи випускали брак, флягінські поїзди пускалися під укіс («Борці Опору», — казав Маркін, який спостерігав усе це ніби збоку і не сприймав усерйоз). На чолі «Опору» були Співак і Асташова. Обоє відкрито висловлювалися на засіданнях кафедри, інколи навіть примушуючи Флягіна йти на деякі поступки. Інші більше мовчали, але їхній настрій був зрозумілий. Навіть Паша Рубакін, єдина людина на кафедрі, яка ставилася до Флягіна з якоюсь дивацькою симпатією, частково примкнув до «Опору», ввівши нову форму звітності: щоденник з малюнками. Про Лідію Михайлівну й казати нічого: вона з самого початку зненавиділа Флягіна за те, що він не Емем. Інтерес Флягіна до індивідуальних планів вона сприймала хворобливо, як посягання на її вотчину. Оскільки розмови в приміщенні кафедри були заборонені, всі дебати виносилися в коридори і на сходові майданчики. Загальна думка була така, що працювати з Флягіним на чолі кафедра не зможе. Питання в одному: зразу йти з роботи чи ще трохи зачекати? «Хто кого пересидить — ми його чи він нас?» Посидючість Флягіна сумнівів не викликала. Надію вселяла інша обставина: він з якихось формальних причин (відомих ректорату, але не відомих кафедрі) досі ще не пройшов по конкурсу. Хтось із викладачів по знайомству підглянув у відділі кадрів характеристику Флягіна з колишнього місця роботи — великого НДІ із стійкою репутацією. Характеристика була позитивна. Підкреслювалися високі ділові якості Віктора Андрійовича, його працелюбність і принциповість, але загалом тон характеристики був стриманий, ніби крізь зуби. Очевидно, комусь він там добряче допік. Семен Петрович Співак не полінувався і сам поїхав у НДІ до своїх знайомих, щоб детальніше довідатися про Флягіна. Привіз відомості швидше невтішні для кафедри. Про Віктора Андрійовича говорили з повагою. Цінний працівник, скажімо, не дуже талановитий, але до всього доходить горбом. Ерудиція величезна. Сумлінний надзвичайно. Якщо дасть позитивний відзив про дисертацію, будь спокійний, помилок там немає. Все проточить, перевірить до буковки. Одне слово, цілком на своєму місці. Чого ж надумав звідти йти? Не помирив з начальством, відмовився підписати якийсь звіт, де були, на його думку, не до кінця перевірені дані. Поставив під загрозу виконання плану, мало не позбавив увесь відділ преміальних. Отже, чесний? Безумовно, але в чомусь неприємна людина, навіть відштовхує від себе. Дружби ні з ким не водив, у гості не ходив і до себе не кликав. Одне слово, схоже було, що нічого, що ганьбило б Флягіна, немає і рано чи пізно він пройде за конкурсом… Ну-ну… Вирішили все-таки поки що з місця не зриватися, зачекати, берегти колектив. Боротьба з Флягіним то відверто спалахувала, то йшла в підпілля. Найгостріший конфлікт виник з питання про бюлетені. Справа в тому, що на кафедрі з давніх-давен встановився звичай: викладачі, що захворіли, лікарняного не брали. Ніяких збитків державі це не завдавало, ніякої корисливої мети в цьому не було. Однаково оплата по лікарняному в усіх була б сто відсотків (крім наймолодших, які не хворіли), а марудні клопоти по оформленню відпадали. Якщо викладач захворював, він просто телефонував на кафедру і просив кого-небудь з товаришів себе замінити. Певна річ, ті, хто замінював, жодної копійки за зайві години не одержували, але відмовлятися не заведено було: сьогодні ти, а завтра я. Лікарняний брали тільки у випадку серйозного, тривалого захворювання, а хвороби дрібні, буденні (грипи, ангіни, простуди) обходились без паперового оформлення. Певна річ, що ніхто без серйозної причини не віддасть свій поток чи групу іншому («Все рівно, що тимчасово віддати дружину», — казав Маркін). Навпаки, намагалися триматися до останнього, приходили на заняття напівхворими, але до замін вдавалися лише в крайньому випадку. Так завжди було до цього часу, і всі сприймали це як норму. Флягін ці «дворянські вільності» відмінив. Він зажадав, Щоб усі хвороби і заміни оформлялися офіційно, через лікарняний. Здавалося б, вимога законна, а от викладачів вона ображала. Вони, хто звик працювати не за страх, а за совість, справді не жаліючи ні здоров’я, ні сили, були обурені. — Як він не розуміє, бовдур, — сказав Співак, — що на формальні вимоги йому відповідатимуть формальною роботою? А якщо чимось і була досі сильною кафедра, так це неформальною роботою. Не раз згадувалося в кулуарах ім’я покійного Миколи Миколайовича, який керував кафедрою саме не формально. Навіть Елла і Стелла, які колись більше за інших скаржилися на довгі засідання кафедри, згадували про них із розчуленням. — Там принаймні кожен міг говорити все, що думає і скільки завгодно, — казала Елла. — А цей як вийме годинника та пристукне — все бажання виступити відпадає. Особливо розбурхав усіх випадок з хворобою Радія Юр’єва. Почалася вона з того, що Радій почав невтримно чхати — разів по десять-двадцять підряд, до сліз. З його франтуватістю і привабливістю (улюбленець студентокі) йому, звичайно, не хотілося чихати на заняттях. Раніше він просто подзвонив би на кафедру, попросив себе замінити, та й по всьому. За нових порядків це було виключено. Довелося Радію іти в медчастину, де йому дали довідку, в якій вказано хворобу: риніт. Цю довідку він поклав на флягінський стіл неподалік від нахиленого носа Віктора Андрійовича і зупинився, чекаючи реакції. Таке безмовне викладання паперів перед світлі очі начальства останнім часом увійшло на кафедрі в моду. Флягін продовжував писати. Радій голосно чхнув (як потім запевняв, не навмисне, а стихійно). Реакція Флягіна була несподівана: він підняв носа, узяв довідку, прочитав її і сказав зі своєю єзуїтською посмішкою: — Риніт — це означає просто нежить. Дозволяю, але без звільнення від лекцій. Приголомшений Радій відійшов від начальницького столу, залишивши на ньому ту нещасливу довідку. І цього дня, і наступного він читав лекції. На третій день у нього підвищилася температура, він її не міряв і на зло Флягіну читав лекції. Лице у нього було як у святого Себастіаиа, пронизаного стрілами… Товариші вмовляли його йти додому, лягти, викликати лікаря — нізащо! Радій навідріз відмовився лікуватися. Кінчилося тим, що його прямо з інституту з температурою тридцять дев’ять відвезли до лікарні. Виявилося, важка пневмонія. Випадок цей гаряче обговорювався на кафедрі. Думка про Флягіна була одностайна («Тварюка!»). Суперечки були про поведінку Радія. Більшість стояла на тому, що він вчинив як дурень. — Дурень, але гордий, — сказала Елла Денисова. — Я його розумію. — Дозвольте мені, — сказав Паша Рубакін своїм похоронним голосом, — розповісти анекдот. — Краще не треба, — попросила Стелла. — Він короткий, німецькою мовою, але я, для стислості, одразу розповідатиму по-нашому. Іде взимку наймит, поганяє кобилу й радіє: «Ось на зло хазяїну відморожу собі руки, чого він не купує мені рукавиці?» Посміялися, але невесело. «Гордий дурень» видужував поволі, на цей раз за всією формою, з лікарняним. Відвідували його і товариші з кафедри, і представники профорганізації. Випадок набував розголосу. Кафедральні розмови в коридорах кипіли, демонстративно записувалися в щоденники під в’їдливою назвою «обговорення різних питань». Проходячи повз такий гамірний гурт, Флягін нахиляв голову і робив вигляд, що це його не стосується. — Цікаво, гризе його сумління чи ні? — запитувала Елла. — Такий сам будь-яке сумління загризе, — відповідав Співак. Якусь приватну бесіду мав з Флягіним Петро Гаврилович, після чого повідомив товаришам: — Усвідомив і кається. Викликав Віктора Андрійовича і проректор. Секретарка розповідала: — Сидів годину, пішов мов побитий. Після цього Флягін став якийсь сумніший і мовчазливіший, рідше всміхався, але своїх звичок не змінив. На черговому засіданні кафедри, незважаючи на сухий стукіт срібного годинника по столу («Бережіть час!»), виступив Співак з питання про людське ставлення до людей. Флягін несподівано перервав його і сказав усміхаючись: — З усім тим, що ви сказали і збираєтесь сказати, я, безперечно, згоден. Всі так і сторопіли. — Вибив, бісів син, ґрунт у мене з-під ніг, — жалівся потім Співак у коридорі. — Погодився, а я схибив… Ніна Асташова мовчала. Професор Флягін мав звичку засиджуватися на роботі до пізнього вечора. Він поставив перед собою, як завідуючий кафедрою, завдання досконало вивчити всі курси, які на ній читалися. Попередня його робота не зовсім збігалася за профілем з тематикою кафедри, доводилося перебудовуватися, міняти орієнтацію; до цього він був готовий, коли дав згоду перейти до інституту. Деякі курси він уже подолав і розбирався в них незгірше від провідних викладачів, інші треба було ще подолати. Крім того, він вважав за свій обов’язок ознайомитися зі структурою інституту в цілому, тематикою факультетів, кафедр — без цього він не уявляв собі роботу. Робота чекала його величезна, особливо враховуючи надзвичайну в’їдливість і сумлінність, що не дозволяли Віктору Андрійовичу ні з чим знайомитися в загальних рисах. Все, що треба було вивчити, він вивчав до тонкощів. До того ж він просто не вмів читати будь-що, не конспектуючи (про нього ходили чутки, що і меню в їдальні він також конспектує). Через це всяке читання посувалося в нього повільно, втілюючись у товсті зошити, списані дрібним, але вольовим почерком. Зошити нумерувалися і прилучалися до архіву наукових записів, у якому нараховувалася вже не одна сотня «одиниць зберігання». Система була двоетапна: самі записи і «записи про записи» — де що шукати. За цими справами і засиджувався Віктор Андрійович на кафедрі пізніше за всіх. Ішов додому в ті години, коли вже і вечірників в інституті не лишалося, самі гардеробниці кидали свої рогаті володіння, і лише на якихось рундуках дрімали нічні чергові, вкрай невдоволені тим, що треба було відмикати йому двері. Трудовий героїзм Віктора Андрійовича ні в яких прошарках, на жаль, не знаходив співчуття… …Ось і сьогодні він засидівся допізна (сам не помітив, як минув час), взяв у порожньому гардеробі свій поношений напівплащ, розбудив чергову і вийшов на вулицю. Вітер шмагав великими краплями дощу і котив по тротуарах опале листя. В старовинному будинку лікарні де-не-де горіли вогні. Віктор Андрійович швидко крокував на своїх худорлявих ногах, нагадуючи журавля, який несподівано набув не притаманної йому спритності: він квапився додому. Добре, що продукти встиг купити зранку, бо магазини вже зачинені. Трамвай, повискуючи на поворотах, підвіз його до будинку. Під’їзд, сходи, темрява, тривога. Він відімкнув оббиті дерматином двері і ввійшов до своєї більш ніж скромної двокімнатної квартири. Дружина його рік тому померла, і Віктор Андрійович, приховуючи тугу, мужньо ніс тягар сімейного життя. Сім’я його складалася з хворої, паралізованої тещі й дочки Тоні, чотирнадцяти років. Дівчинка зустріла його в передпокої і несміливо, мовчки зраділа. Негарна, худенька, короткозора, вона була дуже подібна до батька і разом з ним до якогось птаха. Навіть волосся такими самими пір’їнами стовбурчилося на її невеличкій, з боків стисненій голівці. — Ну як справи, Антошо? — запитав Віктор Андрійович. — Справи нічого. — Щоденник заповнила? — Звичайно. — Молодець. Увечері подивлюсь. — А вже вечір. Добре, що прийшов, — дуже по-дитячому сказала Тоня. — Я вже почала хвилюватися. — Даремно. Нічого зі мною не станеться. Вона незграбно обхопила його вугластою тонкою рукою за шию і на мить притислася до його плеча. Він ледь обійняв її, і вони постояли так, трохи хитаючись, але зразу відсунулись одне від одного. Пестощі були побіжними, стриманими. — Як бабуся? — запитав він. — Як завжди. По-моєму, не гірше. — Наталія Іванівна приходила? Наталія Іванівна була жінка, що допомагала Флягіним по господарству, але сугубо факультативно. — Приходила, тільки швидко пішла. У неї хтось з онуків хворий. — Стомилася ти? — Нічого. Добре, що повернувся. Бабуся тебе дуже чекає. Віктор Андрійович зняв напівплащ і берет, струсив з них дощові краплі, пригладив долонями чуб і ввійшов до тещиної кімнати. — Вітю, це ви? Ох, як пізно! Чекала вас, чекала… — Затримався в інституті, — м’яко відповів Віктор Андрійович. — Дуже багато роботи, раніше не міг. — Не знала, як і діждатися. Ви завжди так добре мене перекладаєте… В Тонюшки немає сили, а Наталія Іванівна така незграбна. Будь ласка, перекладіть мене знову, як минулого разу. Подушку під лікоть, пам’ятаєте? — Зараз, тільки руки помию, — сказав Віктор Андрійович і вийшов. — Боже мій, як я його мучу! — пробурмотіла жінка й заплакала. — Ну от, Ганно Павлівно, знову дощик пішов! А я тільки-но з дощу, зрадів, що сухо. — Не буду, не буду. Вона вже всміхалася, простягаючи до нього хрест-навхрест скуті хворобою руки: — Як минулого разу, пам’ятаєте? — Все пам’ятаю. …Тихе вовтуження, стогони, полегшене зітхання. Шелест простирадл, поляскування по подушках, що збиваються. Він тримав її, легку, великооку, однією рукою за спину, другою звично, вправно поправляючи постіль. Опустив хвору на подушки (одну під лікоть), прикрив ковдрою. Вона лежала щаслива, дивлячись кудись перед собою поверх його голови. — Ну раювання! Ніби заново народилася! Знаєте, Вітю, ваше нове снотворне просто чарівне. Уявіть собі, спала! Бачила вві сні покійну Машу. Вона мені каже: «Не кривдь його». Я вас намагаюся не кривдити, та мимоволі доводиться. — Ну-ну, яка ж це кривда? — Ну тягар. Краще не буду говорити, бо знову заплачу. А вдень я одним оком трохи читала. Якщо поставити книгу не прямо, а навкоси, мені вдається читати. Захотілося перечитати «Злочин і кара». Тонюшка мені встановила дуже вдало. Останній раз я його читала ще здорова, а цього разу була вражена: яка жорстока книга! Достоєвський взагалі любив описувати страждання, але вимучені, самими людьми собі заподіяні, розумієте? — Розумію. Багато там зайвого, та загалом захоплює. — Захоплює і навіть відтягує. Мене, наприклад, відтягло від самої себе. Вітю, а чому Достоєвський — такий знавець страждання! — жодного разу не ввійшов у психологію паралізованої людини? Епілептики в нього є, сухотні є, а паралітиків немає. — А Ліза Хохлакова в «Братах Карамазових»? — Що ви! У неї не параліч, а кокетування. — Можливо. — Саме так. Але читати багато я не можу, втомлюється око, і я мимоволі змушена думати. За вашою порадою намагаюся думати не про себе, а про інших людей. Придумую їхні долі… Сьогодні, уявіть собі, віддала заміж нашу Тонечку. Чоловік у неї такий тендітний, граціозний юнак, можливо, навіть артист балету. — Ну, артисти балету не тендітні. їм потрібні міцні м’язи. — Цей був уявний, а не реальний. Можливо, не артист балету, а натирач підлоги. Я одного разу такого бачила — іде граціозно, тримаючи осторонь дві щітки, як дві квітки. Уявляєте собі? — Уявляю. — Знаєте, Вітю, що мене гнітить? Що я забуваю свої думки. Якби я могла їх записувати. — Давайте я вам поставлю магнітофон коло ліжка. Прийде в голову думка, ви її туди і скажете, однаково що запишете. — Ой, як було б добре! — Буде зроблено. А тепер прийміть таблетку і спробуйте заснути. Добре? Тільки не плакати! Спіть спокійно. — Добраніч, Вітю. Віктор Андрійович вимкнув світло, вийшов на кухню. Тоня вже накрила йому на стіл. Скромна вечеря, а заразом і обід: холодні котлети, чорний хліб, огірки. Віктор Андрійович у своїх звичках був невибагливий. Поки він їв, Тоня звітувала йому про проведений день: — Після школи прийшла, відпустила Наталію Іванівну, завтра вона не прийде. Нагодувала бабусю, хотіла її перекласти, вона сказала: чекатиме тебе. Готувала уроки. Геометрія дуже важка, не зрозуміла. — Ще раз прочитай. — Тричі читала, не допомагає. — Що робити, розберемося разом. У неділю. — А в п’ятницю контрольна! — Добре. Завтра постараюся прийти раніше. А ти все-таки почитай іще раз. Може, зрозумієш сама. Ще що? — Дзвонила тьотя Лена. Пропонувала прийти допомогти. Я сказала — не треба. — Молодець. Ще що? — Ніби нічого. — Ну йди спати. Будильник принеси мені. Постав на пів на сьому. Щоденник залиш, продивлюся. Тоня принесла будильник, щоденник. — Добраніч, тату. — Добраніч, Антошо. Поки Тоня готувалася до сну, Віктор Андрійович помив посуд, перетер, розставив на полицях і сів за стіл працювати. Найперше проглянув Тонин щоденник, поставив на полях ледь помітні галочки, зрозумілі лише для них двох. Потім взявся за англійську: йому треба було виписати й вивчити чергові сорок слів. Так він вивчав мови. Спочатку вчив слова по сорок штук щоденно. Не за алфавітним порядком, а смисловим: починаючи з простих і переходячи до складних. Коли їх набиралося двадцять тисяч, брав книжку й одразу починав читати. Таким способом він уже подолав французьку і тепер добивав англійську. Вимова його не цікавила: важливо було вміти читати. Кожне слово він вимовляв по буквах, як воно пишеться (наприклад, that у нього читалося «тхат», write — «вріте»). Виписавши порцію слів, він занурився у вивчення. Читав, заплющував очі, намагався відтворити, ворушачи губами; знову читав, знову заплющував очі і так далі. Тінь від його голови на стіні розгойдувалася, як великий чубатий птах. Години за дві сорок слів були засвоєні. Віктор Андрійович ще раз прочитав їх напам’ять підряд і врозбивку, вдоволено зітхнув і взявся стелити собі постіль. Спав він тут-таки, на кухні, на дерев’яному диванчику, вкритому байковою ковдрою (запевняв, що любить, коли твердо). Вимкнув світло, ліг, вигнав із себе зайві думки. В сусідній кімнаті щось забурмотіла Тоня. Віктор Андрійович усміхнувся і став засинати, чуючи над вухом падаючі дзвінкі краплі будильника.  

З ОСОБИСТИХ ЗАПИСІВ М. М. ЗАВАЛІШИНА

 

«Щоб виходив собачка». Не так давно, відвідуючи Варвару Владиславівну (вона хворіє), я познайомився з її давнім другом, відомим режисером В. В. сивий, стрімкий, яскравий. Перше, що він сказав, зайшовши до кімнати, було: — Товариші, годину тому я кинув палити. Що мені робити? — Не палити, — дурнувато відповів я. — Хіба що так, — сказав він і приклався до руки Варвари Владиславівни. Вона по-старомодному поцілувала його в лоб. — Хворіти, хворіти не треба б, — дорікнув він. — Що вдієш, роки! Якась мила звичайність була в цій розмові. Тисячі людей уже обмінювалися такими самісінькими репліками і тисячі ще будуть обмінюватися. Чим старшим я стаю, тим більше мене зворушують банальності. Бажання бути не таким, як усі, — знак юності. На старості ми б хотіли бути як усі, та вже не можемо. За чаєм В. багато розповідав про своє життя, про минуле (життя було більш ніж строкате), про театр, про акторів. Час від часу виймав з кишені срібного портсигара, переконувався, що він порожній, і клав назад у кишеню. Фізичною насолодою було слухати його мову — плавну, звучну, зі старомосковською (нині рідкісною) вимовою. Він, наприклад, говорив «тьвердо», «сьмерть…». Одна його оповідь, про собачку, мене вразила. Спробую передати її якомога точніше. — Колись, — розповідав В., — коли жив на Півночі, я працював у суто провінційному театрику з дуже посередніми акторами. Ставили ми досить посередню п’єсу. Один з акторів, старий, завжди приходив на репетиції зі своїм собачкою. По закінченні репетиції він щоразу вів собачку до буфету, де пригощав чим-небудь смачним. Протягом усієї репетиції собачка спокійно сидів під стільцем у господаря й чекав. Як тільки репетиція закінчувалася, він негайно вилазив з-під стільця і виходив на сцену. Як він здогадувався, що репетиція закінчилася? Очевидно, по тому, що люди переставали говорити штучними, акторськими голосами й переходили на звичайну людську мову. Сталося так, що в наше містечко потрапив (не за своїм бажанням) один по-справжньому талановитий актор (назвемо його А.). Він був прийнятий до театру і одержав роль у тій п’єсі, де я був режисером. Почалась репетиція. І що ж? Як тільки заговорив А., на сцену негайно вийшов собачка. От, — закінчив свою розповідь В., — треба завжди так працювати, щоб виходив собачка.  



1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка