Сучасна російська повість



Сторінка16/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   24
ВСЯКА ВСЯЧИНА

 

В моєму житті за останній час відбулися різні зміни. Насамперед захворів Валентин. Ніколи нічого з серцем не було і раптом — інфаркт. Правда, кілька місяців перед тим він вів несамовитий спосіб життя. їздив, пиячив, знімав одразу дві картини, любив одразу двох жінок — одну красуню, другу розумницю. А головне, пив, пив… Я його майже не бачила. Забігав до мене поспіхом між двома пароксизмами діяльності, спав на моїй тахті, цілував мені руки, казав, що любить мене, і йшов. Щодо любові була брехня, нітрохи він мене не любив. Просто звик, боявся в своїй божевільній гонитві залишитися без тихої пристані, де нічого від нього не вимагають, нічим не дорікають. Чим-чим, а докорами він був ситий по горло. Любила я його як одержима, мучилася нестямно. Досі Валентин мені не брехав. Тепер він збивався, плутався. Про красуню й розумницю розповів мені сам, вульгарно підхихикуючи. Це був не він. Справа була не в так званих зрадах. Він зрадив самого себе. Вірна своєму зароку, я й тут йому не докоряла. Все це перекипало в мене всередині, як диявольське зілля, де й зміїна отрута, і жаб’яча кісточка, і корінь мандрагори, йшло це у мене якось дивно, смугами. То жахливо (жити не можна!), а то нібито й нічого. Пам’ятаю, в самому розпалі моїх страждань ясного осіннього вечора (сонце світило, листя падало), обходячи калюжу по цеглинках, я раптом відчула, що щаслива. Та частіше було інше, біль нестерпний, ніби всередині щось рветься (напевно, серце). Але інфаркт трапився не в мене» в нього. Коли мені про це повідомили, в мене буквально затрусилися руки. Та мені треба було йти на лекції, і я зібралася. Прокляте і благословенне наше ремесло — що б не трапилося, йди читай. Кілька днів він був у небезпеці, але, врешті-решт, видряпався, вижив. Чого варті були для мене ці кілька днів! Я металася, як собака без господаря, тільки не вила. Коли йому стало краще, я відвідала його в лікарні. Як хворий важкий і привілейований, він лежав у окремій палаті. В головах стояв кисневий балон. Кисень, символ життя, завжди стоїть поруч із смертю (нічого немає страшнішого від кисневих подушок, темно-захисних, туго надутих, з чорними трубками і нагубниками). В палаті було багато квітів, очевидно, від його жінок. Я дивилася на довгий кощавий Валентинів череп, який глибоко запав у подушку, і мені було страшно: саме такий вигляд він матиме на смертному ложі. Він був не схожий на себе насамперед своєю відмежованістю від усього. Ця чужа людина розімкнула спечені губи й сказала: — Рідна моя. Добре, що прийшла. Я тут без тебе занудьгував. Якийсь словник — не його. Я поклала лице на його руку, яка нерухомо лежала долонею вгору на ковдрі. Він ледь-ледь стиснув пальці, і моє лице опинилося в його жмені. Його дужа видовжена рука була тепер волога й слаба. Я поцілувала його в долоню. — Молодець, що не вмер. — Старався для тебе. Щастя, що він не вмер. Мені здається, його смерті я б не перенесла. Хоча людина може витерпіти багато чого. Поступово він почав видужувати, місяців через два виписався з лікарні. Кинув палити, кинув пити, полисів. Волосся його, завжди рідке, тепер відступило, ніби відсунуте на задній план. Побувавши на краю смерті, Валентин став іншою людиною. Коли почав виходити на вулицю, першого ж дня прийшов до мене і лишився ночувати. Це була перша ніч, яку він провів зі мною. — Наша перша шлюбна ніч, — сказав він. Скільки разів за всі ці роки я мріяла про таку ніч! І ось він був зі мною цілу ніч, і все це було не те, не так. Як би це висловити? Він був зі мною поруч, але не разом. Він був поруч, але я нічого не відчувала. Він? Він. Ну то й що? Це мене навіть налякало. «Опам’ятайся, це ж він», — казала я собі. Він помітив. — Ніно, ти тут? — Так, я тут. — Мені здалося, що тебе немає. — Тобі здалося. Вранці він пішов. Я не нагодувала його сніданком (боялася Сайкіна). Того самого дня він поїхав до санаторію. Повернувся засмаглий, розповнілий, навіть з якимось натяком на черевце (завжди був худий і жилавий). Почав працювати, але без колишнього летючого натхнення. Став урівноважений, обережний, обачливий. Зовсім не пив. Про красуню й розумницю щось не було чути. Часто (разів зо два, зо три на тиждень) приходив до мене ночувати, на велике невдоволення Сайкіна, який поводився гідно, але ворожості не приховував. Димка й Іван — ті, навпаки, завжди раділи дяді Валі. Він їм складав якісь паперові пароплавчики, через які вони потім люто билися, підраховуючи, в кого скільки і яких саме. От дурники! Великі хлопчики, школярі, вони поки що не подають ознак входження в розум. Якось вранці Валентин, надіваючи шкарпетки, несподівано сказав: — Ніно, послухай, а тобі не здається, що нам пора збирати дітей? Серце в мене завмерло. Збирати дітей? Це могло означати лише одне: жити разом. Може, одружитися? Не має значення. Жити разом, збирати дітей — моїх двох і його одну і ще одного — спільного… Я барилася з відповіддю. Якось це було несподівано і хворобливо. І він барився, поставивши босу ступню на килим. Його ступню — білу, суху, дужу — я, здається, бачила вперше й дивилася на неї з якоюсь ворожістю. Щось хазяйське було в цій владній поставі… Я уявила собі його дочку Ірину — тепер уже майже дорослу, з крупними, капризними, обметаними пушком губами. Подумки поставила її поруч із Сайкіним, хлопчиками… Ні. Нічого не виходило. І справа навіть не в дітях. Я не могла уявити собі самого Валентина — поруч, назавжди… — Я не кваплю тебе. — Він натяг другу шкарпетку. Щось колишнє дитячо-лукаве майнуло в його обличчі; я ніби розглядала його давній кінокадр. — У тебе буде час обдумати. Я їду на зйомки місяців на три-чотири, а ти поки що на дозвіллі обдумай. — А Олександра Федорівна? — спитала я. — Тут усе нормально. Поки я лежав у лікарні, вона знайшла собі іншого. Головне, він буде її знімати. — А красуня й розумниця? — Давно не існують. По-справжньому потрібна мені тільки ти. Валентин підійшов, поклав руки мені на плечі, зазирнув у очі — все як заведено в романах. — Ніно, ти мене любиш? — Так, — відповіла я правдиво. — Чи надовго? — Поки що назавжди. — Все ясно. Через кілька днів він поїхав на зйомки. Зайшов попрощатися. Вигляд мав дуже поганий. — Чи розумно тобі їхати? Ти ще слабий після хвороби. — Нічого зі мною не станеться. А якщо й станеться — туди мені й дорога. Бита карта. А ти все-таки без мене подумай… Поїхав, а мене лишив думати. Виходити заміж? Збирати дітей? Боже мій, мені не хотілося. Нехай краще як було: він з дочкою в себе, а я з синами в себе… Тут саме сталася ще одна подія. Якось увечері, прийшовши з інституту, я застала в себе в кімнаті Димку. Він був у своїй смугастій піжамі, з якої давно виріс, і мав дуже жалюгідний вигляд, але не хотів з нею розлучатися і навіть прати давав неохоче («Каторжник, який здурів від поганої страви», — каже Сайкін, коли бачить його в цій піжамі). — Чому не в ліжку? — запитала я грізно, лаконічністю та інтонацією наслідуючи Олександра Григоровича. — Мамо, мені треба повідомити тобі щось незвичайне. Здається, це фраза з Чапека. Димка останнім часом читає дуже багато і весь аж димиться цитатами. Теж мені домашній Льова Маркін! — Що ж таке незвичайне ти хочеш мені повідомити? — Можливо, це підло з мого боку — виступати в ролі донощика, та я все-таки виступлю. Олександр Григорович закохався. — В кого? — В якусь жінку чи дівчину. Він сказав їй сьогодні по телефону «кохана». Потім звелів нам з Іваном лягати спати, а сам пішов з нею кудись, судячи з телефонної розмови — в кіно. Мене завжди вражає книжність і сформованість Димчиної мови. Професор! — Слухай, любий, іди собі спати і викинь з голови ці дурниці. Димка заридав. — Дурниці! Знайшла дурниці! А якщо Олександр Григорович одружиться, хто нам варитиме обід? — Ну, я буду. — Ага!! Хіба ти вмієш так варити борщ, як він? — Навчусь і варитиму. Подумаєш, мистецтво! — сказала я нігілістично. Димка заридав ще дужче. — І взагалі! Справа не в борщі! Хіба ти можеш нам його замінити! Хлопчикам потрібен чоловічий вплив. Я обійняла його за худу спинку. — Ну-ну, маленький, не засмучуйся. Може, він ще не одружиться. — Ти так думаєш? — з проблиском гіркої надії вигукнув Димка. — Цілком можливо. Не кожне кохання закінчується одруженням. У Димки текло з носа, я його витерла своєю хустинкою. Він був дуже задоволений і запитав: — Французькі? Я не зразу зрозуміла, що це він про парфуми. — Наші, — відповіла я. — Також пристойна продукція. Взагалі, він заспокоївся, і я відвела його в хлопчатник. Іван спав розкішно, в моїй піжамі (після великих потрясінь це йому дозволяється). Богатирські груди здіймалися. — Гей, Іване! — гукнув Димка. Іван вмить прокинувся. Як правило, його розбудити важко, хоч з гармати стріляй. — Ну як? — запитав він, протираючи очі. — Олександр Григорович, цілком можливо, не одружиться, — сказав Димка. — Не одружиться? — підстрибнув Іван. — Оце здорово! Тут вони обидва заходилися стрибати по Івановій тахті і горлати дурнуватими голосами: — Не одружиться, не одружиться, ура, ура, ура! Пружини так і стогнали. Я намагалася припинити цю радість суворим окликом — нічого не вийшло. Тоді я підійшла до буфета, вийняла за ріжечки дві цукерки «Медведик клишоногий» і, тримаючи їх у простягнутій руці, підійшла до тахти. Стрибки і крики порідшали і поступово зовсім припинилися. — Мамо, це нам? — з несміливим захватом запитав Іван. — Вам, якщо вгомонитесь. — Ми вже. — Олександр Григорович, — нагадав Димка, — не дозволяє їсти цукерки після чищення зубів. — А ми йому не скажемо. За цей педагогічний прорахунок я одразу назвала себе Песталоцці (ім’ям цього великого педагога ми з Сайкіним перекидаємось, коли викриваємо один одного в помилках виховання). Хлопчики натхненно вхопилися за цукерки, розгорнули їх, тут-таки встигли побитися за обгортки, але малою бійкою. Заспокоїлися, поїдаючи цукерки. — Яв цьому «Медведику» найбільше люблю вафельну прокладку, — казав Іван. — Мамо, а він справді не одружиться? — Думаю, що ні, — збрехала я, вимкнула світло й пішла до себе. Ох, якщо Сайкін і справді одружиться, як же я їх розбещу… Олександр Григорович повернувся пізно, до мене зайти не зволив, ліг спати. Другого дня був похмурий, мовчазний. Я ні про що не питала. Розмова відбулася на третійдень. — Між іншим, — сказав він, постукуючи носком кеда по підлозі, — ці негідники вже тобі набазікали, а ти робиш вигляд, що нічого не сталося. — Так воно й є. Поки що ніби нічого не сталося. — Ні, сталося. Можна, я її приведу сюди? Познайомитись, а не зовсім. — Звичайно, можна. Домовилися про день. Я наготувала частування (звичайно, куплене — на домашнє в мене не вистачає ні часу, ні вміння), примусила Димку з Іваном добре вимитись і після цього заборонила їм виходити надвір. — Мамо, на хвилиночку! — канючив Димка. — На дві хвилиночки! — вторував йому Іван. — Ні на півхвилинки! — А на секунду? — запитав Димка. Я розсердилася і сказала низьким голосом, імітуючи чоловічий вплив: — Що за базар? Слухатись незаперечно! Хлопчики послухалися й пішли на кухню. Незабаром звідти почулися огидні суперечки. Іван щось канючив, а Димка йому заперечував. Кілька разів до мене долинуло улюблене слово «дурень». Я проти нього не заперечую, слава богу, що не гірше. Я читала книгу, та не могла зосередитись. Коли канючення і обмін «дурнями» перейшло в плач і гуркіт речей, я вийшла на кухню й побачила, що куплений мною шикарний торт розтерзаний. Димка з Іваном виколупали з нього всі чотири шоколадинки на ріжках, а тепер билися за п’яту, центральну. Билися, обливаючись слізьми. Побачивши мене, вони підбігли до мене і вчепилися в мою святкову кофту, одразу забруднивши її шоколадом і кремом. — А Димочці завжди все найкраще припадає! — ридав Іван. — Я в цій сім’ї як чужий! — Мамо, слово честі… — скиглив Димка. — Ти з’їв центральну? — суворо запитала я. — Так, я з’їв, але справедливо. Він не згоден, що п’ять — число непарне, і тому на два не ділиться. — Зате ви ділитесь, пройдисвіти, архарівці! — Роззява Омелян і злодій Антошка, — послужливо підказав Димка, який тільки-но прочитав «Мертві душі». Тут рипнули вхідні двері, і зайшли Сайкін з дівчиною. — Знайомтеся. Це мама, а це Катя. А ці двоє — мої молодші негідники. Ти вже їх знаєш з розповідей. Дівчина була світла, тендітна, як морська голка. На запалих матових щоках легенькі плями рум’янцю. Негусте волосся не падало на плечі, а здіймалося, як у невагомості. Вона подала мені тонку холодну руку. — Мелітонова Катя. — Дуже приємно, — відповіла я. — Мене звати Ніна Гнатівна. — Дуже приємно, — слухняно повторила вона. Тут я помітила, що Сайкін з жахом дивиться на мою кофту. Голубий мохер мав чіткі сліди шоколадних пальців. — Дозвольте відрекомендуватися, — сказав Димка по-книжному, але відрекомендовуватися не став. — І я також, — сказав Іван. Обидва вони були замурзані шоколадом до вух і вище. Олександр Григорович метнув на них погляд громовержця, і вони негайно зникли. — Я приготую чай, а ви поки що поговоріть, — сказав Сайкін тоном, що не допускає заперечень. Я провела Катю до себе. Ми сіли одна навпроти одної в приземкуваті крісла-розкоряки й почали мовчати. Я просто мовчала, а вона з сором’язливості. «Ех, — думала я, — не так нам треба було б знайомитись…» — Ви вчитесь чи працюєте? — спитала я, намагаючись бути привітною. Загалом у мене це погано виходить. — Працюю і вчусь. Кінчаю школу робітничої молоді… — А де працюєте? — На пошті. У відділі відправки бандеролей. — Подобається робота? — Непогана. Що б іще в неї запитати? — А батько у вас є? — Мама є. Батько помер. — Мама десь працює? — Ні, пенсіонерка. Ця розмова щось мені болісно нагадувала. А, здогадалася я, якесь сватання минулого століття. «А скільки кріпаків у вашого батька?» Не знаходячи тактовніших питань, я замовкла. А Катя сиділа в кріслі прямо, насторожено, дивлячись на мене підзвітними голубими очима. Мовчанка затяглася. — Вибачте, — сказала я, — піду переміню кофточку. Ці хлопчиська билися за торт і всю мене забруднили. — Не треба так переживати, — мовила Катя й почервоніла. Я зібрала всю свою вихованість (взагалі в мене її мало, дається взнаки дитинство, ніхто мене не вчив «манер»), усміхнулася, вибачилася й вийшла. Кофточку я замінила іншою, переодяглася в ванній. Потім виявилося, що забруднена й спідниця. її я також перемінила. Коли я повернулася, Катя сиділа й плакала, а Сайкін, пристроївшись на бильці крісла, втішав її. Побачивши мене, обоє встали. — Чай подано, — сухо сказав Сайкін. Сіли за стіл у кухні. На Катиних біленьких віях просихали сльози. «Молодші негідники» також були покликані до столу. Вони були вже вмиті, переодягнені й поводилися цілком пристойно. Димка, показавши на рибу, люб’язно запитав: «А як вам, панове, сподобається оцей витвір природи?» — на що Катя злякано відповіла: — Нічого. Розорений торт Сайкін вдало нарізав шматками так, що нічого не було помітно. Розклав на тарілочки закуску. Катя все хвалила: «Смачна ковбаса… Смачний сир… Смачна риба», хоча все це було звичайнісіньке — нормальний московський гастроном. А може, бідна дівчина недоїдає?.. Коли чаювання було закінчене, Сайкін наказав хлопчиськам іти спати. — «Але людину людина послала до анчара владним поглядом…» — з пафосом продекламував Димка. — Саме так, — відповів Сайкін і обдарував Димку таким владним поглядом, що той «слухняно в путь потік», одразу ж у хлопчатник. За ним поспішив Іван, жадібно озираючись на недоїдений торт, але не насмілюючись подати голос. Коли ми лишилися самі, Сайкін взяв слово і сказав таке: — Мамо, ти, звичайно, здогадуєшся, що ми з Катею вирішили одружитися. Не лякайся, це ще не скоро, мені треба спочатку закінчити вуз. Але намір наш твердий. Я знаю, як тобі важко буде без моєї допомоги, і не збираюся позбавляти тебе її. Ці негідники мені також не чужі, і за їхнє виховання я почуваю себе відповідальним. Ти мені пробач, але тебе вони зовсім не слухаються. Я кивнула. Сайкін продовжував своє слово: — Все залежатиме від того, які стосунки складуться між тобою і Катею. Ти її бачиш сьогодні вперше, а вже встигла образити. — Сашо, що ти, ніхто мене не ображав! — вигукнула Катя, болісно склавши ручки з довгими млявими пальцями. — Мовчи, — сказав Сайкін, — знаю, що образили. Мамо, я все чудово бачу. Катя, звичайно, не така рафінована інтелігентка, як тобі хотілося б, зате вона краще за тебе знає життя. А ти, пробач мені, життєвих труднощів, взагалі-то, не знаєш… Тут заплакала я. — Ніно Гнатівно! Що з вами? Та не плачте ж, не плачте, ради бога! — кинулася до мене Катя. — Сашо, як тобі на соромної Я відчувала на своєму плечі легку Катину руку, на своєму волоссі легке Катине дихання. Я плакала нестримно, зі всіх сил, вкладаючи в цей плач всю нервову напругу, всі «витрати і збитки» останніх місяців, а може, й років… І дихання Каті, і її легка рука, і ніжні докори, що сипалися з її губів: «Та навіщо ж так, перестаньте, чого ви так переживаєте?»— були мені чомусь втішні… З цього вечора ми з Катею стали друзями. А Валентин? Він усе ще у відрядженні. Не знаю, як обернеться життя… І остання «різниця», не така вже й важлива: Льова Маркін від мене зовсім відійшов. Він закохався в студентку, свою дипломницю, Люду Величко, ту самісіньку, якій я колись поставила п’ятірку за молоко. Це стало мені зрозуміло вчора. Я зустріла їх в інститутському дворі. У Люди через плече висіла плетена з лози сумка-корзинка з тих, що були в моді років п’ять тому. Він їй щось казав, дивлячись в обличчя знизу вгору. Вона відповідала йому, всміхаючись, та коли я підійшла, злякалася, квапливо привіталась, сказала: «Мені пора», — і побігла юно й гнучко на довгих ставних ногах через увесь двір до воріт. Корзинчаста сумка гойдалася збоку вбік біля її стегна, а Льова Маркін дивився на її спину, на її гнучкий біг і корзинку, що гойдалася, з такою сумною ніжністю, що мені одразу все стало ясно… Що ж, справедливо. Всі ці роки відданістю Льови Маркіна я користувалася не по праву. Нехай буде щасливий.  

ЛИСТ СЕРГІЯ КОХА

 

Асько, дружище, здрастуй! Ми тут без тебе дуже нудьгуємо. Просто немає в кого тепер списувати. Новин у нас небагато. Олежка Раков цілком визначено йде в аспірантуру. Каже, що без всякого блату, лише за своїми особистими якостями. Цілком можливо, така людина сама собі блат. Розповзлися ми по кафедрах, як таргани, сидимо тихо, пишемо дипломи. Мені не пощастило — потрапив до Флягіна. Своєю волею до нього ніхто не йде, мені це дали як громадське доручення. Це якийсь науковий доходяга. Людина, безумовно, знаюча, ерудиції навалом, але тиран і зануда. Студентів терпіти не може. Вічно намагається чимось образити, висміяти. Залізно вимагає, щоб увесь матеріал напам’ять і в темпі. Якийсь середньовічний садист. Я йому складав системотехніку (за його лекціями). Він, собака, там описав одну систему за допомогою вісімнадцяти рівнянь з випадковою правою частиною. Сидів я, ніби без штанів, списати немає звідки, подавав сигнали вбік дверей, у нас там пункт невідкладної допомоги, але друзі мене не зрозуміли. Я питаю: «Товаришу професор, можна вийти? Я на хвилинку». А він усміхнувся, як інквізитор біля багаття, й каже: «Я раніше за вас прийшов, а сиджу. Дайте відповідь на білет, тоді вийдете». Повернувся я на своє багаття. Пітнів-пітнів, згадував-згадував, хоч убий, більше шістнадцяти рівнянь не згадав. Підходжу, подаю аркуш: «Більше не можу, товаришу професор». А він проглянув аркуш і з в’їдливою усмішкою каже: «Нашкребли все-таки шістнадцять?» Поставив трояк. У мене цей трояк єдиний за весь час навчання. Можна було б перескласти, та не хочеться знову йти до цього птеродактиля. І ось треба ж: потрапив до нього на дипломне проектування! Для початку він примусив мене вивчити напам’ять усі формули елементарної тригонометрії, штук сорок. Потрібні вони мені, як собаці п’ята нога. Коли треба буде, я будь-якої хвилини можу вивести. Ні, це його не влаштовує: мало хто що може вивести, треба знати напам’ять. Що поробиш, вивчив я формули, прийшов, відтарабанив. А він: «Швидше!» Зовсім замучив. Думаю: «Ах ти, чорт лисий, посидів би ти в нашій шкурі, коли І те треба встигнути, і п’яте, й десяте! Ти ще мене закон божий вчити примусиш!» На щастя, він один такий, своєрідний унікум. Але у всіх викладачів цей недолік: кожен вважає, що, крім його предмета, нічого на світі не існує. Думаю, якщо я коли-небудь стану викладачем, то в мене буде такий самий недолік. Ага, мало не забув найважливішу новину: твоя Людмила виходить заміж. І як ти думаєш, за кого? Ніколи не вгадаєш! За Маркіна, цього дотепника-самоучку з кафедри Флягіна. З глузду з’їхала: він же старий, між ними мінімум двадцять років різниці! Нічого слухати не хоче. Каже: «Люблю! Любила ж Марія Мазепу!» Отака дурепа! Ну що ж, вільному воля, кожен втрачає розум по-своєму. Можливо, ти, коли приїдеш, відмовиш її від цього мазепства? Розподіл у нас був, але не остаточний. Хотів би я розподілитися куди-небудь разом з тобою. Ти цінна людина і роботяга класний. Ну бувай, біжу в бібліотеку. Привіт моєму підопічному. Сподіваюся, його більше не треба будити, а то я готовий. Гуд бай.  

Сергій Кох  



ЛИСТ ЛЮДИ ВЕЛИЧКО

 

Асенько, люба, дорога! Нарешті я можу поділитися з тобою своїм секретом (пам’ятаєш наші нічні розмови?). Хто це? Лев Михайлович Маркін! Ти здивуєшся, але це так. Він мені всіма словами освідчився в коханні, і я обіцяла вийти за нього! Він каже, що його любов до мене почалася давно, ще на другому курсі, коли я перескладала йому матлогіку. Я таким тривалим строком похвалитися не можу, але також люблю його безтямно! Мені так подобається його освіченість, шляхетність, і обличчя в нього також хороше, правда? Я в захваті від його обличчя. Єдине, що його бентежить, це велика, навіть величезна, різниця в роках. У нього, він каже, вже могла б бути така дочка, як я. Колись він був одружений, але розлучився, оскільки дружина виявилася зовсім не чуйна. Після того, як він поламав ногу, вона до нього стала байдужою. Я його так люблю, що нехай би він поламав собі що завгодно, я однаково буду його любити. Різниця в роках мене аніскілечки не бентежить. Заради нього я сама погодилася б постаріти! Та оскільки це неможливо, доведеться миритися з різницею років. Я все ще не звикла почуватися з ним як рівня. Знаєш, коли коханий чоловік раніше ставив тобі двійки, до нього страшно звертатися на «ти». Боюся, що ніколи не звикну! Розписатися ми хочемо одразу після мого захисту, щоб мене не розподілили хтозна-куди. Може, він навіть піде з інституту. Взагалі любов між викладачами і студентами вважається порушенням. Та нас, мабуть, чіпати не будуть, оскільки я ось-ось кінчаю. Він мені розповів під великим секретом, що багато років був закоханий у твою Асташову. Теж мені секрет! Всі це знали, досить було бачити, як він на неї дивиться. Розумієш, коли думаю про це, мені якось кривдно за Льову (ніяк не звикну його так називати). Вона його не цінувала, проходила мимо. Та він на це не скаржиться, він досі її глибоко шанує. Почуття в нього такі благородні, що я його до кінця навіть зрозуміти не можу. Літературу всю він знає прямо напам’ять. Це добре, тому що в мене в загальній освіті великі прогалини. Буду з його допомогою їх ліквідовувати. Тепер найголовніше; щодо Матвія. Льова наполягає, щоб він жив з нами. Каже, хлопчикові потрібен чоловічий вплив. Це, звичайно, правильно (тим більш такої розумної людини), та я б не хотіла розлучати його з тобою й Михайлом Матвійовичем. А там ще і моя мама на нього претендує. Жах! Будемо ми бідну дитину рвати на частини. Зараз про це думати ще рано, а після захисту дипломів ми все обговоримо. Ось такі справи, моя дорога сестричко. Цілую тебе, обіймаю і за все, за все величезне спасибі! Любого мого синочка цілую всього-всього. Привіт Михайлу Матвійовичу.  



Твоя Люда.  

КОНКУРС

 

Неспокійний час, неспокійний момент. З самого цього конкурсу мене посідають сумніви. З одного боку, ніби ми діяли правильно, а з іншого… Ні, Емем таки заразив мене своєю хворобою — множинністю точок зору. Людина з такою хворобою ніколи не зможе нічого зробити. Конкурсу цього ми довго чекали. За якимись формальними причинами Флягін досі царював без коронації, числився в. о. завідуючого. Нарешті начальство розкачалося й оголосило конкурс. У таких випадках все вирішується заздалегідь, на найвищому рівні. Конкурсу, як такого, немає. На вакантне місце подається одна-єдина заява. Не знаю, чи належить за конкурсними правилами обговорювати кандидатуру завідуючого на засіданні його майбутньої кафедри; у нас, в усякому випадку, вона не обговорювалася. Конкурсна комісія розглянула кандидатуру Флягіна і дійшла позитивного висновку: рекомендувати. За чутками, не обійшлося без суперечок, але рішення було прийняте одностайно. Головним аргументом на користь Віктора Андрійовича був, звичайно, його вчений ступінь. Не викликали сумніву й інші заслуги Флягіна: на кафедрі збільшилася кількість наукових праць, була піднята дисципліна, викорінені запізнення. Правда, все ще на високому рівні залишався відсоток двійок, яким завжди кафедра відзначалася на загальному середньоблагополучному рівні, але з цим, врешті, можна впоратися й потім. Загальна думка тих, від кого це залежало, була на користь Флягіна. Нуртування всередині самої кафедри назовні майже не виходило. Так само як ми майже не знали, що діється на інших кафедрах, так і вони майже не знали, що діється на нашій (всім ніколи). Сам Флягін останнім часом був тихіший, лютував менше, навіть щоденники майже не перевіряв і нібито про щось почав замислюватися… Мене вразило, що напередодні конкурсу колишньої одностайності в середовищі викладачів не виявилося. Якщо спочатку, зразу після появи Флягіна, всі як один були проти нього, то тепер лунали й окремі голоси «за». Наприклад, Петро Гаврилович недвозначно висловив Флягіну вотум довіри, підкресливши, що загальна його лінія правильна, «просто він ще не притерся, а коли притреться, буде у самий раз. Мізки в нього на місці, а душу ми «вправимо» (мені не зовсім був зрозумілий механізм «вправлення душі», але це справило враження). А головне, активно діяти ніхто не хотів. Поки йшло шушукання, всі висловлювалися, а дійшлося до прямого конфлікту — ніхто на нього не йшов, Елла Денисова сказала: — Ну добре, провалять Флягіна. Замість нього пришлють іншого. А який він буде? Цей принаймні чужих робіт не краде. Стелла Полякова, як завжди, солідаризувалася з подругою: — Будь-яка визначеність краща від невідомості. Здивував мене Радій Юр’єв, який не лише пробачив Флягіну епізод із своєю хворобою, але навіть звинувачував себе в надмірній упертості. Втім, Радій завжди був у нас миротворцем. Мене не полишала думка, що всі угодовці не хотіли вступати в конфлікт із Флягіним, боячись, що він усе-таки пройде (думка, мабуть, несправедлива). Льова Маркін на все, що відбувалося, дивився з дивною байдужістю, навіть забуваючи вставляти найбільш доречні цитати, які так і напрошувалися на язик. Багато хто просто відмовчувався: «Наше діло теляче, прив’язали — і стій». Паша Рубакін молов уже якусь абсолютну ахінею, відносячи Віктора Андрійовича до категорії страстотерпців, яких у майбутньому нащадки безперечно канонізують… Отже, активних противників Флягіна на кафедрі лишилося троє: Співак, я та ще Лідія Михайлівна. Кожен з нас був твердий у своєму рішенні ні в якому разі не працювати з Флягіним. Лідія Михайлівна погоди не робила, але й від нас із Співаком мало залежало. Ні він, ні я не були членами великої ради, де мала розглядатися конкурсна справа. Я вирішила виступити на раді відкрито, а якщо Флягін пройде — звільнитися. Звичайно, втрата одного доцента для інституту мізерія, але за мною стояв ще Співак з такою самою готовністю, а двоє — це вже дещо (при нагоді те може бути поставлене на карб начальству). Ми з Семеном Петровичем вирішили, що першою виступатиму я, а він — залежно від обставин. Настав день конкурсу. Зранку накрапав дощ, було душно і важко в повітрі. Думаючи про свій майбутній виступ, я ніяк не могла зібратися з думками. Примусила себе сісти, накидати конспект, хоча з досвіду знаю: ця справа безнадійна, однаково відірвусь і занесе мене вбік. Скільки себе пам’ятаю, жоден мій виступ не виходив за планом. Зранку в мене були лекції, закінчилися. На кафедру йти мені не хотілося (там сидів Флягін). Півтори години я простояла біля вікна в коридорі, дивлячись на темні хмари, які невизначено громадилися на небі, не в змозі ні відійти, ні пролитися справжнім дощем. Невеликий павучок бігав по склі, зайнятий якоюсь своєю невідкладною справою, то опускаючись до нижнього зрізу рами, то піднімаючись угору. Якась надокучлива невиразна думка вчепилася в мене до цього павучка… Пункт «конкурсні справи» стояв у порядку денному останнім, але ми прийшли заздалегідь. Голова з посмішкою відзначив високу активність кафедри кібернетики, що заявилася на засідання ради майже в повному складі. Мені в очі кинулась широка вусата морда кота-злодюги (alias професора Яковкіна), який подивився на мене з відвертою відразою. Він також був членом великої ради. Загалом народу було багато. Велика аудиторія амфітеатром (не радіофікована, але з чудовою акустикою, як уміли будувати в старовину) була заповнена майже до верхніх лав. Лави тут з відкидними столиками. За одним з них сидів Флягін, як завжди, занурений в роботу — щось читав і строчив… Не переставав він строчити й тоді, коли почався розгляд його справи. Вчений секретар оголосив документацію. Потім виступив голова конкурсної комісії. Він широко висвітлив наукові заслуги Віктора Андрійовича, віддав належне його авторитетові й закінчив позитивним висновком комісії. Потім виступили якісь члени ради на підтримку Флягіна. Одне слово, усе йшло, як завжди в таких випадках, з наперед вирішеним результатом. Я не слухала — треба було виступити мені, а я все ще не знала своєї першої фрази. Раптом я згадала про павучка — він бігав, як я, невідомо чого. Захотілося піти… — Хто ще хоче виступити? — запитав голова. Я піднесла руку. — Прошу, на трибуну. Підвівся Яковкін: — Якщо не помиляюся, товариш Асташова ще не є членом нашої ради. — Правила передбачають можливість висловлюватися всім бажаючим, — дав довідку вчений секретар. Я піднялася на трибуну. Першої моєї фрази ще не було. Я помовчала, чекаючи, що враз вона до мене спуститься. Дехто в залі дивився на мене підозріло, як на відому скандалістку. — Просимо, — мовив голова. — Я виступатиму проти кандидатури професора Флягіна. Зал зашумів з Інтересом. Узагалі всяких скандалістів зустрічають на радах з інтересом: вони руйнують трафаретну нудьгу, що панує на цих збіговиськах. У таких випадках я завжди згадую пса, який пробрався в церкву («Том Сойєр»). Зараз я почувалася таким псом. Дехто дивився похмуро, для більшості я була розвагою. — Так, я виступатиму проти кандидатури професора Флягіна і спробую обґрунтувати свою думку. Для того, щоб керувати колективом (тим паче колективом викладачів), треба як мінімум бути людиною. Цієї мінімальної вимоги професор Флягін не задовольняє… На жаль, я знову замовкла. Мені було що сказати, та я не знала, як це висловити, — знамениті «муки слова». Флягін відірвався од своєї роботи і спрямував на мене погляд без усякого виразу, стертий окулярами. — А що таке людина? — з веселою цікавістю запитав голова. — Не берусь визначати. Я думаю, це й так ясно. — І це говорить математик! — обурено вихопився Яковкін. — Так, це говорить математик. Далеко не всі поняття можуть бути чітко визначені і далеко не завжди це потрібно. Між іншим, в універсальність математичних побудов вірять найперше не математики, а профани. їм здається, що чим більше математичних брязкалець вони на себе навішають, тим краще. Вони помиляються. Глупота в математичному одязі гірше, ніж гола глупота. Кругом засміялися. «Пес у церкві» продовжував веселити прихожан. Це не входило в мої плани, і я розсердилась: — Зараз не місце й не час для схоластичних диспутів. Будемо виходити з того, що поняття «людина» і «людяність» інтуїтивно зрозумілі всім, хто тут зібрався. Так от, я кажу, що саме людяності немає в поведінці професора Флягіна. Тут я знайшла дар слова і розповіла про порядки, які ввів Віктор Андрійович на кафедрі. Про примусові щоденники, про вимоги до індивідуальних планів. Про те, як, домагаючись тиші, Флягін заборонив студентам заходити на кафедру. Про наші коридорні розмови. Про таблички типу ресторанних «стіл зайнятий»… Тільки я зібралася витягти свій головний козир — Радія Юр’єва, який читав лекції з температурою тридцять дев’ять, — коли сам Радій благально замахав мені руками, схрестивши їх перед обличчям, як роблять в авіації, забороняючи посадку. Не треба, то й не треба. Я квапливо перемінила курс. — Одна з головних ознак людини — вміння ставити себе на місце іншого, влазити в чужу шкуру. Цього вміння професор Флягін геть позбавлений. Він ніколи не ставить себе на місце іншого, ніколи не має сумніву в своїй правоті. Справжній людині притаманне співчуття. Співчуття — означає почувати себе разом з іншим… Знову засміялися. Справді, я потішала публіку. Знову розізлившись і одержавши таким чином новий заряд, я вела далі: — Треба віддати належне професору Флягіну — він надзвичайно працелюбний. У нього працелюбство маятника. Але відтоді, як він у нас з’явився, на кафедрі вмер сміх… — Подумаєш, велика втрата! — скипів Яковкін. — Нехай сміх умирає в робочий час. Сміятися можна в себе вдома… Знову пролунав вибух реготу членів ради. Вони явно насолоджувалися дивертисментом. Ох, не те я кажу, не те, не так! — Покійний Микола Миколайович Завалішин, керуючи кафедрою, можливо, грішив зайвим лібералізмом, але ми його любили і він нас любив. Віктор Андрійович Флягін нікого не любить, ні з ким не спілкується. Ні з нами, ні із студентами. А робота викладача — це спосіб спілкування. Для чого ж ми в такому випадку існуємо? — Для науки, — поважно мовив Яковкін. Його підтримав гул голосів. Я розуміла, що кажу по-дурному, бездарно, але спинитися вже не могла. Мені треба було висловити свою думку. — Професор Флягін працює, як молиться. Він не розуміє, що коли менше молитися і більше сміятися, сама робота піде краще… — І де каже науковий працівник! — сказав Яковкін, звівши очі до стелі, від чого його вусате широке лице стало ще ширше і ніби ще вусатіше. Несхвальний шумок у залі явно був проти мене. — Ніно Гнатівно, ви вичерпали регламент. Якщо ви ще хочете сказати що-небудь істотне за порядком денним, без узагальнень, ми вас слухаємо. — Та ні, я вже закінчила. Я сіла з гострим почуттям ганебного провалу. Нічого собі, виступила! Як восьмикласниця на диспуті про любов і дружбу. Тут підніс руку Співак, вийшов на трибуну: — Я вважаю, що Ніна Гнатівна виступила невдало. «Людина, людяність…» Не про це треба було говорити. Я впевнений, що професор Флягін людина, і, більш того, людина шанована. Особисто я глибоко поважаю Віктора Андрійовича… Флягін підвів бліде обличчя й витріщився на Співака. — Я його глибоко поважаю і все-таки вважаю, що, як завідуючий кафедрою, він не на місці. Насамперед з однієї простої причини: він не любить студентів. А це вже остання справа: бути викладачем і не любити студентів! Однаково, що виховательці в дитячому садку не любити дітей… Знову засміялися. — Ваша аналогія не зовсім вдала, — сказав голова. — Можливо. І все-таки, я наполягаю: викладач повинен любити студента. Навіть ставлячи йому двійку. — Якщо любиш, навіщо ж ставити двійку? — крикнув хтось із місця. — Саме люблячи. Але це ще не все. Професор Флягін взагалі не вміє працювати з людьми. Він настроїв проти себе всіх викладачів. — Не всіх, — кинув з місця Радій Юр’єв. — Більшість. Основна його вина: він зумів за короткий строк майже розвалити чудовий колектив. Такі колективи треба оберігати, як заповідники… Знову сміх. Співак люто зблиснув очима. — Буду говорити коротко. Вважаю, що кандидатура професора Флягіна на посаду завідуючого кафедрою кібернетики неприйнятна. Якби я був членом цієї ради, я б голосував проти. — Продовжимо засідання ради, — сказав голова. — Ми тут вислухали думки як за кандидатуру професора Флягіна (переважна більшість), так і проти (Ніна Гнатівна, доцент Співак). Я думаю, питання більш-менш зрозуміле. Можна переходити до голосування. Заперечень немає? — Є заперечення. Це сказав сам Фляігн. — Прошу, Вікторе Андрійовичу. — Можна, я з місця? — Ні, краще сюди, на трибуну. Засідання стенографується. Флягін вийшов на трибуну. Він був блідий, навіть зеленкуватий, і пір’євидний віхоть волосся на його голові загнувся вгору, як хвіст у качура. Коли він заговорив, губи в нього смикалися і каша в роті була відчутніша, ніж завжди. — Товариші, те, що я тут почув, справило на мене сильне враження. Сильне і важке. Я дуже шкодую, що з моєї вини ви змушені були все це слухати. Більше цього не буде. Я знімаю свою кандидатуру. Справді, я не створений для того, щоб керувати людьми. Краще зрозуміти це пізно, аніж ніколи. — Тут він усміхнувся, але не своєю єзуїтською, а простою людською усмішкою, в якій було навіть щось дитяче. — Ніно Гнатівно, ви помилилися в одному: що я ніколи не сумнівався в своїй правоті. Даю вам слово честі, відтоді як прийшов на кафедру, я тільки те й робив, що сумнівався в своїй правоті. Сьогодні ці сумніви розсіялись — я зрозумів, що був неправий. Прошу вибачення у всіх присутніх за те, що на розгляд моєї справи вони витратили багато часу. Дозвольте мені піти. В залі пролунали вигуки, запитання: «Що він сказав, що?» Хто його не почув, хто не зрозумів. — Вікторе Андрійовичу, що ви! — заметушився голова ради. — Не робіть цього! Ви дуже вразливі! Запевняю вас, все буде гаразд! — Дозвольте мені піти, — повторив Флягін. Він зліз з помосту, короткозоро дивлячись собі під ноги, і рушив проходом між двома — правим і лівим — крилами амфітеатру в бік дверей. Усі мовчки проводжали його очима. Я дивилася йому вслід з не зрозумілим мені самій відчуттям. Здавалося, що, віддаляючись, він стає не меншим, а більшим.  

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка