Сучасна російська повість



Сторінка18/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   24

! Ти он сам себе як шануєш? Ти їй що говорив? — Петре-е! — заволав раптом хтось голосніше за всіх через складені рупором долоні. — Тримайся, Петре, я тебе виручу. Я за тобою зараз помотаю. Чуєш, Петре? — Чую-у. Виручи, Семене. Семен на березі підтюпцем побіг до човнів, що стояли довгим рядом праворуч від пристані. Чути було, як забряжчав там ланцюг, далі чхнув раз-удруге і швидким перестуком зайшовся мотор. І ось уже Семен у червоній смугастій сорочці наздогнав на своєму човні теплохід, прилаштувався збоку. — У тебе, Петре, гроші з собою є? — допитувався він. — Та трохи є. — Ти на мене там штук зо дві, зо три візьми. Вистачить у тебе? Мені лишень до хати, я поверну. — Та вистачить. — А я тебе виручу. Ми з тобою, як штик, сьогодні ж назад будемо. Твоя Ганка розкип’ятитися не встигне, а ми вже й ось. Віктор зійшов униз, до розкладу. До наступної пристані було понад сорок кілометрів, дві години ходу. Коли він знову піднявся на палубу, човен Семена із задертим носом мчав убік від теплохода, обравши свій, очевидно, найкоротший шлях, а сам він, накрившись від вітру і бризок чи то плащем, чи то шматком брезенту і низько нахилившись у кормі, скидався на великого настовбурченого птаха. Але десь через годину Віктор почув із своєї каюти, як хрипкий, застуджений голос кликав: — Петре! Петре-е! Віктор визирнув: човен Семена знову йшов поруч, попереду хвилі, а Семен сидів у своєму мокрому й дірявому плащі і, витягуючи шию, промерзлим басом виводив: — Петре-е! Де ти, Петре-е? Далі човен, відставши, щез, і голос здавлено долинув з іншого боку: — Петре-е! Однак Петро не озивався. До пристані Семен устиг раніше за теплохід. Спустили трап, і він одразу ж став біля нього з блукаючою і заслуженою, але ще не відігрітою усмішкою. Почали виходити пасажири, — дві бабусі, одній з яких допомагав матрос, жінка з дитиною і солдат. Останнім, тримаючись обома руками за тросяні поручні і все одно сильно хитаючись, спускався невисокий, міцно збитий мужик із стриженою під машинку головою, на якій лише біля лоба метлявся вузький, як стрічечка, світлий чубчик. Обличчя Семена на мить видовжилося, далі усмішка розпливлася на ньому ще ширше. Він підхопив мужика під руки і, щось швидко й весело промовляючи до нього, повів до човна. Насилу всадовивши його на носі, Семен про щось запитав. Мужик кивнув. Семен сказав щось іще, після чого мужик поліз до кишені, довго вовтузився там і нарешті витягнув пляшку. Віктор, спостерігаючи за ними, одразу здогадався, що це не та пляшка, на яку сподівалися, що в ній, швидше за все, фруктова вода. Семен з бридливою обережністю взяв її в руки і знову про щось запитав. Мужик похитав головою і задля більшої переконливості поплескав себе по кишенях. Семен довго дивився на нього, очевидно, добезкінеч вдячним поглядом і, припечатавши одне з тих коротких і вагомих слів, яким немає і не може бути заміни в російській мові, з силою увірвав пляшкою об край човна. Ех, Семене, Семене, дивак-чоловік!.. По обіді Віктор уперше побачив чайок. Дві птиці летіли за теплоходом з гарною і статечною неквапливістю, тримаючись поряд, плавно й урочисто змахуючи довгими крилами. Сяяло сонце, однак небо побіліло і повіяв зустрічний вітер, який, здавалося, загинав і зміщував сонячні промені, плутав, куди їм упасти, і тому виникало відчуття, немов зігріваєшся чужим теплом. Морем заходили хвилі, збиваючи піну, і чайки, сідаючи на воду, одразу ж губилися в ній. Сідали вони часто, як тільки долітали до якоїсь певної межі, за яку не хотіли перебиратися, аби не опинитися до людей ближче, ніж це належить. Після цього здалеку щоразу долинав гортанний крик, і чайки, наче за командою, одночасно здіймалися вгору. Береги обабіч були так само тоскні й одноманітні. Сонце мало звеселяло їх. Ліс, незатоплений водою, дивом порятувавшись від загибелі на окрайці свого щастя, мовби не до кінця вірив у це диво і очікував для себе якогось нового лиха. Вигляд він мав неохайний і запущений, дерева, заховані раніше в тайзі, стриміли на одному місці ніби випадково, не готові до того, аби стояти на видноті. Та й берега, як такого, як пружка поміж водою й землею, не було, за одним одразу ж починалося інше, і навіть більше того — не встигало закінчитися одне, заступало інше. Ніде ще, відколи сьогодні пливли, не бачив Віктор ні каме-нишника, ні піску, що окреслювали б цю межу, ніде не постав перед очима яр з чудовими барвами глини й каміння в стіні, з акуратно викладеним червоним плитняком підніжжям. Коли ще тепер усе це втаковиться, впевниться, облаштується, набере ладу і краси. Але іноді раптом з’являлися поля, і одразу відлягало на душі. Цей невеликий просвіток у тоскній синяві гущавини був як жаданий перепочинок серед затяжної і втомливої мандрівки. Деінде на краю поля чистотою й білістю теплився березовий гай, далі, де (він знав напам’ять) навіть тіні світилися відбитим сяєвом, прозорою зеленню курілися кружальця галявин. І так хотілося перенестися туди, занурити голову в траву, на якій хитромудрими візерунками крізь листя дерев виграє сонце, й заснути, оглушеному цвіркотінням коників і поважним, державним шумом горішнього вітру. Проте, розвернувшись, поле зникало, і знову напливав просякнутий вологістю і похмурістю ліс, із безмежною тугою як відплатою за те, що, не питаючи і не підготувавши, його вивели на передній план. Вода розлилася ще повніше, помножившись на води; її сліпа могутня повінь викликала якесь невизначено-крихке, мовби маревне відчуття подивування й розгубленості. З глухим гулом вовтузилися хвилі, ледь натякаючи на приховану всередині силу, по хвилях блукали яскраві й різкі відблиски падаючого сонця, в студеній, вітровійній імлі дробилися береги. Далеко по праву руч пройшла назустріч самохідна баржа, навантажена лісом, з неї долинала музика, і було видно, як на мотузкові тріпоче білизна. Довгим змореним звуком свистів у порожньому повітрі вітер, шукаючи перешкоду й забавки. І такою самою довгастою западиною, в якій лежало море, наче горішня прозора стулка, висіло невисоке видовжене небо. Сувора і по-своєму гарна картина. Лише все в ній було якимось простим і ясним, як у збитому власноруч ящикові, яким можна пишатися, але в якому знаєш кожен сучок. Не витав у піднебессі над цими багатьма водами чистий і ветхий дух таїни, що примушує в дитячому зачудуванні перед красою допитуватися щоденно і щогодинно: як, навіщо, відколи, звідки це взялося і береться далі? Перестала трепетно й палко, завмираючи від глибини, битися душа над безоднею часу, і відійшло, запакувалося міцною накривкою відчуття вічності. Усе тут було зрозумілим — і як, і навіщо, і відколи, і з якою метою. Вітер пружнів, сміливішав, погойдувало вже не на жарт. Проте чайки все так само, то сідаючи, то знову здіймаючись, летіли і летіли за теплоходом. Тільки їхні крила мовби покоротшали і махали вони ними частіше, з очевидними зусиллями долаючи вітер. Але щось, щось особливе, якийсь смисл змушував їх усе летіти й летіти. Віктор спробував читати і не зміг. Відтоді, як він сам почав писати, читання вже не давало йому звичної насолоди, коли спокійно й довірливо прямуєш за автором всюди, куди б його не понесло, коли події, що відбуваються в книжці, і персонажі, котрі беруть у них участь, сприймаються, як реальність, незалежно від того, подобаються вони чи ні. І ставлення до літератури раніше легко вкладалося в три досить категоричні виміри: добре, погано, так собі. А тепер же з’явився чисто професійний інтерес. Ох, цей професійний інтерес… бодай йому пуття не було. Як просто було раніше і як тяжко зараз — мовби перебуваєш на недремному чергуванні і не хочеш, але бачиш, як звивається, або ж і б’ється в болючій судомі, неправильно поставлене слово, як безсоромно похихикують чи аукають посеред серйозної розмови, бо їм тут робити нічого, порожні, непотрібні фрази, як бреше, соловейком заливається у неправді який-небудь позитивний герой, розкошуючи в гучних і високоповажних словах, мовби в мильній піні, в той час, як він, на думку автора, повинен промовляти правду, правду і тільки правду, як уся книжка руками й ногами б’є, вимагаючи, аби її читали, і волаючи про книжкову рівність, хоч користі від такого читання немає і не може бути. Бачиш, розумієш і неспроможний втрутитися — ні допомогти, ні осмикнути, ні присоромити. Краще б уже і не бачити, і не розуміти. Вся річ у тому, що хороша книжка, як і погана, створюється з одного й того самого матеріалу, з одних і тих самих слів, котрі розташовані, правда, за іншим ладом, звучать в іншій інтонації і благословенні іншим перстом. Однак від хорошої книжки, завдяки усе тій самій професійній перебірливості, теж нелегко. Коли при звичайнісінькому слові «застогнала» ти здригаєшся від болю цього стогону, коли при називанні барви ти ясно розрізняєш її відтінки і відчуваєш її запах, коли ти на власні вуха чуєш звук яблука, що падає в книжці з дерева, і плачеш при зустрічі двох людей, вигаданих уявою автора, ти намагаєшся збагнути, в який спосіб усе це було досягнуто, якою живою водою скроплене, ти знову й знову перебираєш слова, прямуючи по них, як по безконечних сходинках і прагнеш збагнути їхню дивовижну таїну, котра змушує їх звучати, пахнути, світитися й бентежити. І ти все бачиш, бо в книжці важко що-небудь приховати, всю сув’язь слів, їхню музику, позначену нота за нотою, стики між фразами й паузи між думками — усе бачиш, однак нічого не тямиш. Уже у відчаї ти відкладаєш книжку і, безсило заплющивши очі, ненавидиш себе за безпорадність, за безталання і за все інше, що з цим пов’язане. Однак без книжок неможливо. І ти, звичайно, читаєш, але, боже, яка це важка, нервова і нескінченна робота! Останні години перед прибуттям були особливо нестерпні. Вітер надвечір трохи затих, хвиля спала, море ще коливалося, проте якось ліниво й безглуздо, вже не напускаючи на себе морського форсу. Небо вистоялося й посиніло, сонце хилилося до обрію чистим кружалом, що рівно палало. Чайки за кормою вже не летіли, а линули в повітрі, зрідка здригаючи крилами. Що вело їх за теплоходом — краса його чи щось інше? З в’язким, уповільненим звуком шуміла за бортом вода, меланхолійно тріпотів нагорі прапор, вгамувалася по своїх кутках дітлашня, що весь день з нарочитим, гучним тупотінням бігала по лункій палубі, — все навколо вирівнювалося у загальному великому чеканні усякої всячини: темряви, спочинку, пристані, новизни. Раніше Віктор напам’ять знав місця, повз які зараз пливли. Починаючи з п’ятого класу, він навчався у райцентрі, за п’ятдесят кілометрів від домівки: ближче середньої школи тоді не було. На зимові й весняні канікули добиратися в село часто-густо доводилося пішки — машину за ним, звичайно ж, ніхто не посилав, а попутні у той бік траплялися рідко, а коли й траплялися, то недалеко. Тепер і самому важко повірити: 12-річним хлопчаком він за день відмахував усі п’ятдесят кілометрів. Йшов і йшов свій відлік: десята частина дороги позаду, шоста, четверта, третя… намагаючись обманути себе й залишити попереду якомога більше кілометрів, аби потім, коли він геть утомиться і буде ледь плентати, вони танули самі по собі. Але тепер він нічого не впізнавав. Навіть по затоках уздовж річок, по виярках неможливо було визначили, де й що. Все злилося й розмилося в одній довгій і відчуженій картині тайги. Що дивно: він ходив тоді не через гущавінь — дорогою, а дорогу ту знесла вода. Доводилося орієнтуватися лише за часом, вказаним у розкладі. Залишалася година, півгодини, далі і того менше. Час було збиратися. Віктор спакував валізу і кинув останній погляд у відчинене вікно. Теплохід помітно прибивався до берега, що, як і раніше, був замкнений глухим муром лісу. Навіть тут, на підступах до рідного села, ніщо не промовляло до серця, що билося в солодкому й тривожному хвилюванні, ніщо не озивалося на його поклик, мовби Віктор їхав сюди вперше. — Як ти міг?! Як тобі не соромно?! — раптом почув він швидкий, уривчастий від хвилювання голос і, обернувшись на нього, мимоволі, аби не виказати себе, відсахнувся. Він чекав там побачити кого завгодно, але тільки не їх, не цих незмірно щасливих учора одне одним людей, за якими Віктор уважно спостерігав спочатку в ресторані, потім увечері на танцях, любові, злагоді і щирій ніжності яких заздрив з щемливими і сумними ревнощами. Щось у них сколотилося. Дружина з палаючим від люті, різко-окресленим обличчям підступала до чоловіка — той, кривлячись, відмахувався: — Перестань. Набридло. Іди до каюти, не репетуй тут. Поруч у спокійному чеканні, мовби такі сцени були для них не вдивовиж, стояли схожі на близнюків хлопчик і дівчинка. — М-да, — гмукнув Віктор, ось ще один зайвий доказ того, що будь-яке щастя не тривке. І все ж настрій у нього зіпсувався. Дурні. Невже не могли вони перетерпіти п'ятнадцять, менше — десять, п’ять хвилин, аби він встиг піти і нічого цього не взнав, аби в його пам’яті вони назавжди лишилися прекрасною і надійною, бо ж він сам був її свідком, легендою про невмирущу любов в одному людському гнізді. Дурні і ще раз дурні. Не будуть ошукувати людей і користуватися їхньою довірливістю — так їм і треба. Він попрощався з провідницею, яка прийшла повернути йому квиток, і спустився вниз. У проході біля правого борту вже юрмилися з речами пасажири. Віктор став скраю, біля бар’єрчика, так, щоб бачити берег. Далеко попереду завидніли стоси дерева, перед ними широким рукавом заглиблювалася в тайгу затока. І одразу, тільки-но відтягнувся назад гребінь горбатого мису, відкрився майданчик, до якого збігалися люди, і за деревами засвітилися дахи будинків. Теплохід подав гудок і круто повернув до берега. І дивно, Віктор ще не зійшов з теплохода, а той для нього вже не існував, він мовби віддалився, зблякнув. У душі виникла дзвінка гаряча порожнеча: від одного стану він уже звільнився, новий ще не настав. І лунко й нетерпляче гупало в голові, виказуючи хвилювання. У натовпі, що зібрався на березі, він почав упізнавати знайомих, серед дітлахів одразу вирізнив своїх племінників, двох світлоголових, кремезних хлопчаків, на обличчях яких, як і в нього, виразно проступало давнє, нездоланне з роду в рід тунгуське походження. Обіч, насунувши, як завжди, кепку на очі і засунувши руки в кишені, стояв батько. До нього підбігли племінники, почали щось навперебій говорити і показувати руками на теплохід — батько стрепенувся і пішов ближче, туди, де вже на землю опускався трап. — Чому ж ти не написав, — радісно і квапливо заговорив він, коли Віктор зійшов і вони привіталися. — Ми й не ждали. А мати ж сном-духом не знає. Ну, зараз вона заметушиться. Віктор поплескав по спинах племінників і, перш ніж іти, озирнувся на теплохід. На палубі, саме навпроти його каюти, прямо і нерухомо, але вже одна, без чоловіка й дітей, стояла та сама жінка з оманливо-щасливої сім’ї. її самозречене гірко-урочисте обличчя було звернене кудись у порожнечу, очі дивилися заклякло і невидюче. Віктор пошукав у собі і не знайшов до неї ні жалю, ні співчуття: на щастя і на нещастя однаково треба мати двері, а не виставляти їх напоказ кожному стрічному. — Ну, гайда, чи що? — заквапив батько. — Гайда. За розбитою тракторами, широко розтягнутою дорогою вони повернули ліворуч і пішли через клапоть лісу, що зберігся біля берега. По обгризених та прим'ятих кущах лохини і жимолості Віктор упізнав його: стежка до ягідника починалася раніше біля цвинтаря і неподалік звідси сходилася з дорогою на поле. Он куди піднялася вода: до старого берега тут було не менше двох кілометрів — та ще вгору. Десь тут-таки, як він пам'ятав, була тоді посадка з молодого, надзвичайно густого ялинника, крізь який продертися можна було лише трохи не плазом і в якому висипали найперші рижики. Віктор розглядівся, але посадки, звичайно, не знайшов. Серед дерев бродили телята, копалися свині, чомусь усі плямисті, схожі одна на одну; походжали, високо піднімаючи ноги, кури. Попереду, стрибаючи через великі коров'ячі коржі і сполохуючи з них великих зелених мух, бігли племінники. Старшого звали Саньком, ім'я молодшого Віктор забув: коли він приїздив сюди востаннє, тому було років з півтора, він ледве-ледве перевалювався на своїх коротких, неймовірно кривих ногах, які в нього постійно намагалися заплестися. Зараз ноги нібито вирівнялись, принаймні до цілком припустимої норми. Батько йшов збоку; Віктор завважив, що хода в нього стала зовсім старечою, важкуватою, він рухався, присідаючи частіше звичайного, мовби приховуючи когось і кладучи поклони наперед. Минулого року в нього замкнувся шостий десяток — не жарти. — Надовго приїхав? — обережно запитав батько. — Ще не знаю. Поживу. Він і справді не міг сказати нічого певного. Як вийде, загадувати зараз не варто. Літо в нього було вільним, і він мав приховану надію, якщо все складеться добре, повністю прожити його тут, попрацювати і відпочити. Через місяць у дружини відпустка, і тоді вони з сином, певно, теж приїдуть сюди — на чисте повітря, на молоко з-під корови, на свіжу зелень і ягоди. Віктор допоможе батькові з матір'ю накосити сіна і дочекається серпня, коли полізуть гриби, — він не мав більшої душевної втіхи, більшої радості, ніж вийти з кошиком одразу по ранковій росі в ліс, у ті особливі, добре знані ним заповітні місця, що їх уподобали рижики чи грузді, і, націлившись, насторожившись, у гарячому азарті, що підступав, уже з узлісся зробити перший широкий огляд. Однак до цього ще далеко, до цього він ще попрацює — спокійно, вдосталь, не підганяючи себе, він буде вдоволений, якщо вийдуть лише два чи три невеликі оповідання — задля того тільки, аби не ослабла рука. Вони вийшли на вулицю й почали підніматися по ній угору. Віктор з цікавістю роззирався. Яке вже тут село — перед ним було велике робітниче селище. В один і в другий бік кількома довгими порядками витягнулися ряди будинків, щосили димів димар якогось явно виробничого призначення, під ним червоніла приземкувата будівля цегляної кладки. — Скільки ж тепер у вас тут вулиць? — запитав він у батька. — Вулиць? — загинаючи пальці, батько почав рахувати: — Внизу — Набережна, біля поля — Нагірна, де школа стоїть — Шкільна. Наша — Криволуцька, тут з Криволуцького села багато живуть. А ще є Поштова — по пошті. П’ять чи шість. Попервах кожне село своєю вулицею будувалося, а тепер усе перемішалося. — І багато всього люду? — А дідько його знає. Я, вважай, половини не знаю. Хазяїв ще знаю, хто своєю хатою живе, а зараз тут повно вербованих. Ці сюди їдуть, назад втікають, їх не запам’ятаєш. На тротуарі скрізь лежали собаки. Вони лінькувато піднімали голови, дивилися назустріч задумливим, оцінюючим поглядом, але з місця не рухалися, і їх треба було обходити. Корови захопили мілкі, запущені рівчаки вздовж тротуарів. Біля воріт стояли люди, що вийшли подивитися, хто пройде з теплохода; Віктор вітався з усіма підряд, знайомими і незнайомими, йому відповідали й запитували батька: — Сина, виходить, діждався, Степановичу? — Діждався, — казав батько. З однієї вулиці вони повернули на іншу, перейшли на протилежний бік. Батько зупинився: — Впізнаєш? Ні, він не впізнав свою хату і, якби був один, мабуть, проминув би її. Видалася вона йому тепер зовсім невеличкою і старенькою, з підсліпуватими, як у зимарці, віконцями, з почорнілими колодами в стінах, що геть потріскалися, і нерівними, безглуздо випнутими вуглами. Але це була вона, і тепле й гірке почуття вдячності й провини наринуло на Віктора і стисло йому серце. — Чого ж це ви гостей не зустрічаєте? — гукнув батько. — Яких гостей? — почув Віктор зляканий голос матері з сіней і побіг на нього. За годину вже сиділи за столом. Зібралися всі свої: батько, мати, дядько, або, краще сказати, Микола, батьків брат, якого Віктор ніколи дядьком не величав, бо той був старший за Віктора лише на якихось п’ять років і в них давно вже склалися прості й приятельські стосунки; дружина Миколи — Настя, жінка напрочуд урівноважена й добра, з трохи важкуватим від надмірної доброти обличчям; їхні дітлахи Санько і Генка, що зустрічали Віктора на пристані і які несподівано виявилися ніякими не племінниками йому, а двоюрідними братами; Галина, в родичанському вузлику Вікторові тітка, яку він тіткою так само не називав, хоча вона була старша за Миколу; Галину раніше знав увесь район, вона одержала орден за колгоспний город, а тепер, виявляється, працювала прибиральницею в школі. Бабуня до столу не пішла, зосталася сидіти в себе на ліжку, куди їй подали чай, і вона пила його вприкуску з пиляним цукром, що його привіз їй з міста Віктор, і уважно прислухалася до балачки, зрідка вступаючи в неї і знову замовкаючи, аби зайнятися чаєм. Батько наливав горілку й розповідав, як Санько з Генкою перші побачили на теплоході Віктора й побігли до нього, а він довго не міг збагнути, про що вони стрекочуть, ба, ніхто нині Віктора не чекав. — А я знала, що він цього року приїде, — заявила мати. — Може, на перший пароплав не надіялася, а взагалі все одно знала. — Звідки ти знала? — Звідки. Знала, бо знала. Вона дуже постаріла й згорбилася, і Віктор дивився на неї розгублено, з ніжною і сумною недовірою: невже це вона, його мати? Що з нею скоїлося? Та й батько теж… «У батька за вухами з’явилися глибокі западини, позначивши череп, голова стала по-дитячому маленька, сухе обличчя геть покреслили зморшки. І тільки бабуня, здавалося, не змінилась, мовби їй старіти далі було вже нікуди і вона вперлася в якусь останню невидиму межу, за якою на цьому світі немає продовження. Віктор упіймав себе на тому, що відчуває до цих рідних, найближчих йому людей дивне почуття любові й відчуження, спротиву їм, їхній старості, їхньому рухові у споконвічну людську сторону, куди на неї видимому й мовчазному непослабному ланцюжку вони мимоволі тягнуть і його. І вже ввижалося, вірилося йому, що він приїхав сюди лише для того, аби збагнути, як далеко він просунувся слідом за ними, де, на якій позначці тепер перебуває, і попросити, вмовити їх, щоб вони не квапилися. Найбільше говорили про колишнє село, про те, хто куди з нього виїхав, як склалася їхня доля. Згадували про колгосп, у якому жили бідно, проте весело й дружно, разом спізнавалися в робочому запалі, коли надходили жнива, і разом спізнавалися в обмані, утаюючи сотки від податків, коли приїжджав хто-небудь переписувати городи, або посилаючись на болячки, коли зволікати далі з власним сінокосом було неможливо. І, розвереджена, розтриюджена спогадами, схлипнула Галина, пожалілася: — У колгоспі я хоча б людиною була, а тепер… — То їхала б з колгоспом, — сказав Микола. Вона з несподіваною злістю огризнулася: — А ти чому не поїхав? — Мені не треба. Мені й тут добре. — Ну й мені не треба. Куди я від своїх? Хоча моя доля така була: на землі працювати, а не бруд за дітьми щодня підтирати. — Ага, — раптом голосно й радо озвалася бабуня з ліжка — радо тому, що пригадала, не забула докинути до діла. — Он Лукія поїхала й року не прожила. Це ж як? А якби її не зачіпали? — і, вже отямившись, отверезілим голосом, боляче і з стогоном сказала, звертаючись до одного Віктора: — Адже померла Лукія, царство їй небесне, померла. І року не протягла на новому місці. Все, кажуть, горювала, назад просилася. Тут хоча б поле своє, а там усе до крапелиночки чуже. Вона й не винесла. Дуже, кажуть, плакала перед смертю. — А як вода піднімалася? — почав питати Віктор. — Одразу чи як звичайно прибувала після дощів? Вони помовчали, збираючись із спогадами і ловолі поринаючи в ту недавню, але важливу, переломну для всіх пору, коли все це відбулося. — Ти гадаєш, валом? — заговорив батько і похитав головою. — Ні. Але швидко. — Він ще помовчав. — А я перед тим усе спускався туди. На бережку посиджу, вулицею, де хати стояли, пройдуся… — Тягло, — підтвердив Микола. — Я теж ходив. Вона лається, — він кивнув на Настю, — те, се треба по хазяйству, а мене туди манить. Вже знали, що ось-ось будуть затоплювати. Жалко. Так ніби прощатися ходили. З роботи прийду, поїм — не поїм, а вже під гору треба. Як злодій, утечу і ховаюся де-небудь. Дивишся: там наш никає і там… Дядю Єгора Плотникова Мишко щодня звідти матюком виганяв. Сяде й сидить, ніч — не ніч, він наче примерз. — Ага, — скинулася бабуня, яка слухала досі з нетерпляче-стражденницьким напруженням на обличчі. — А покійників потопельниками зробили — це ж як? Вони вже померли, а на них все одно не зважили. Це ж як? — Та що вже зараз про покійників говорити… — А чого ж не говорити?\'7d Там твоя бабця лежала. Всі наші там лежали. А тепер де їх шукати, під яким берегом? — Ну ось, — вів далі батько. — А останнього разу так було. Тільки згори спускатися, дивлюся: річка вже здулася, кипить. Я скоріш туди. Боюся, не потонути б, а ноги несуть — не вдержиш. До дороги добіг, а вода з іншого боку, саме до нашого двору підійшла. І лізе, й лізе, оком видно, як лізе. Я задкую від неї, але дивлюся, не тікаю. Сміття підняло, яке було, вуглини, кропиву, лободу теребить. До хати докотилася, де хата наша стояла, і вирвою давай крутитися — у запілля, значить, кинулася. Поки дивився, озирнувся, а вона вже мене збоку обійшла, вже брести треба. На першу гору за Єгоровим городом заліз, бачу, народ із села біжить. А спочатку один був, нікого більше, перший її, холеру, зустрів. — А ми того дня на сіножать ходили, — пригадала Настя. — Ти був тоді чи ні? — повернулася вона до Миколи. — А хто з тобою, цікаво, ще був, коли не я? Може, Стьопка-козак на нашу корову косив? — А, був, був. Туди вранці пішли — все нормально, назад до річки підбігаємо — батечку ти мій — що ж це таке на білому світі коїться! Місток через річку зірвало, він, лебедик, посередині плаває, а вода по траві — ш-ш-ш — так і шумить, так і шумить. Як додому добиратися? Полізли ми знову нагору. Далеко-о довелося обходити, до старої верхівської дороги дійшли — ніде більше не перебратися. Біжу й боюся: ану ж, як усе на світі цією водою затопило — і старе село, й нове. Він, — на Миколу, — на мене кричить: дурепа та дурепа. А чого дурепа? Коли ніколи такого не було, хочеш — не хочеш, а перелякаєшся. Звідки що знаєш? Чи Довго помилитися, хто цю воду пускав. Потім її хіба зупиниш? А там діти — отож серце не на місці. У потемках уже На поля вискочили — слава богу, живі наші хатинки, стоять. А там, де старе село було, вода блищить… — У перший рік вона тільки на нижню гору піднялася і зупинилася. Прибувала, але так, потроху. На друге літо далі полізла. — А ось точно все-таки сказали, докіль дійде. Уміють розрахувати. Грицько Суслов город свій далі за відмітку пустив, і півгороду затопило. — Зате риби тепер повно, — сказав Микола. — Багато риби? — зраділо перепитав Віктор. — Багато. Тільки яка риба: окунь, плітка, щука. Щуки здоровенні є, наче колоди. А м’ясо у неї вженете, справді як дерев’яне, і баговинням тхне. У нас її навіть свиням згодовують. — А харіус, ленок? — Звідки? Це чиста риба, і вода їй потрібна чиста, проточна. За харюзом тепер треба у верхів’я Зуя йти. Ходять, є такі. Якщо довго проживеш, можна домовитися з ким-небудь. Ось хоча б з дядьком Єгором Плотниковим, той ні окуня, ні плотвичку не визнає. Йому ту, що була, рибу давай, чистопородну. А ми вже й смак її почали забувати, якою вона була. Теперішня є — і добре. — Скільки ж гостюватимеш у нас? — запитала мати. І знову Віктор відповів непевно: — Не знаю, поки не набридне. — Розказав би хоч, як живеш? Все свої книжки пишеш? — Пишу. — І тепер усе одно пишеш? — І тепер пишу. — А що лаяли он тебе, нічого тобі за це не було? Віктор завважив, як при останніх словах матері всі замовкли й насторожилися. Галина тихенько, аби не брязнути, опустила на стіл ложку і, схилившись над столом, подалася вперед. В уважному чеканні завмер батько. Настя навіть і не цикнула, а тільки смикнула за рукав Генку, коли той недоречно завовтузився на своєму стільці. І в голосі матері, коли врна запитувала, відчувалося напруження. — Коли лаяли, за що? — не второпав Віктор. — Ну, за писанину ж за цю. В газетці. Нам учитель навмисне газетку показав, щоб знали. Жива вона в тебе, тату? Батько мовчки поліз у тумбочку і подав Вікторові газету. — Ось, — сказав він, помітно хвилюючись. — Там, у кінці. — У нас усі питають, звільнили тебе чи ні з цих письменників, — казала мати, — а ми й самі нічого не знаємо. Я вже чого тільки й не передумала. А тут ще бабця наша ніяк?іе може вгомонитися: що та що тобі за це буде? Віктор розгорнув газету і знайшов на четвертій сторінці невелику статтю про свою останню книжку оповідань. Він пригадав цю рецензію, що з’явилася місяців півтора тому в обласній газеті, читав її, але не надав їй тоді ніякого значення. Хіба можна всерйоз ставитися до того, що тобі дорікають за якийсь надмірний психологізм, за надмірне копання в душах людей, що в твоїх оповіданнях немає явно виражених позитивних і негативних героїв, а є персонажі з розпливчастою життєвою філософією, яких не знаєш, чи можна взяти собі за друзів. Ніби друзів шукають у книжках і за принципом: хто голосніше говорить. Рецензія була неглибокою і нецікавою, з тих, що складаються з вічно послужливих гумових фраз, котрі стирчать напоготові і мають надзвичайну здатність послуговуватися з будь-якого приводу, — ось чому Віктор одразу забув про неї. — А, це, — усміхнувся він і віддав газету батькові. — Це нісенітниця. За столом помовчали. Потім мати недовірливо сказала: — У газетці пропечатано. — Ну й що — в газетці. Там теж люди працюють — отже, як і всі ми, можуть помилятися. Мене, звичайно, є за що лаяти, але те, що він назбирав тут, — нісенітниця. — Віктор не знав, як краще пояснити їм усе це і почав пояснювати довго й плутано. Навряд чи його зрозуміли. — Ти усе ж таки обережнішим там будь, — сказала мати. — Мало що. Йому нічого не залишалося, як, усміхаючись, погодитися: — Добре, мамо, я буду дуже обережний. Цю ніч він спав у невеликій дощаній прибудові до сіней, що правила за комірчину. Тут було прохолодно, гостро пахло затхлою гіркістю й овчиною, десь у кутку шкреблися миші, і все одно сон його, як у дитинстві, був повним і глибоким. І прокинувся він від ранку — від кудкудакання курей у дворі, від ситого, терплячого мукання корови, від бадьорого й тонкого, що долинало окремо, мовби по особливому каналу, цвірінькання горобців, від сонячних променів, що пробивалися крізь щілини в комірчину, — прокинувся і, пригадавши, що він у селі, радісно стрепенувся. Він вийшов на ганок і постояв там, аби очі звикли до яскравого сонячного світла. Ранок видавався дивовижним — ясним і чистим, усе в ньому було на видноті і все пробуджувало хвилююче відчуття простору і споконвічності, ніби щойно, годину чи дві тому, на зміну колишнім виступили свіжі, зовсім нові барви. У небі де-не-де дотавали після ночі прозорі, вигнуті наче крила, білі хмарини, м’яко зринало у височінь, наливаючись теплом і жагою, сонце, повітря, нагріваючись, слабшало, розмикалося і ширяло, за городами близько, широким півколом здіймався ліс, а з іншого боку, за дахами будинків, сяючою під сонцем безоднею покоїлася вода. З двору вийшла мати з дійницею, що відтягувала їй руку, Побачивши Віктора, мати здивувалася: — Ти куди так рано встав? Лягай ще, поспи. У нас у цю пору тільки хазяйки встають. Віктор, все ще мружачись від сонця, усміхнувся і не відповів. Спати він зараз усе одно не зміг би. Ранок, ранній за часом, але вже достиглий, повний, викликав рідкісне і п’янке відчуття спільності з ним, з його швидким, що так щасливо вдався, наступом, і від цього почуття, як і від кожного доброго діла, душею оволодівала радість і ніжність, хотілося нового, такого ж великого і незвичайного діла і нової втіхи від нього. Сам не знаючи, за що йому взятися і до чого доторкнутися, він пішов на город, зняв біля воріт капці і босоніж попростував по чорній, нещодавно піднятій, холодній землі. Орано було плугом, поперечні межі з слідами копит і кругами від плуга, коли його переводили з борозни в борозну, ще не затягло зеленню. Посеред городу стояло дві модрини, які батько, мабуть, не наважився зачепити, одна з них ще зеленіла, друга стирчала сухостоїною. На довгій огірковій грядці стовбурчилися в лунках міцні, шорсткі паростки. Картоплю ще не садили, і Віктор вдоволено подумав, що не пропустить нині цю просту, нехитру роботу, як не пропустить і багатьох інших селянських робіт, що вже майже забулися у ділі і тому видаються ще привабливішими. Потім йому було приємно, сидячи на ганку, кидати курям зерно і спостерігати за їхньою голодною метушнею, яка в міру ситості перетворювалася на задирливу і гамірну гру. Між курми стрибали горобці, озираючись, хапали зерна, знову вертіли туди-сюди головою, виглядаючи небезпеку, і знову хапали притьма і чіпко, водночас спурхуючи про всяк випадок і одразу ж сідаючи додолу. Із закапелка за коморою вивалилася льоха, розігнала і курей, і горобців і завовтузила своїм носом, наче магнітом, втягуючи разом із залишками пташиного корму й землю. Віктор вирішив піти до лісу. Він випив склянку теплого молока, але їсти нічого не став. Мати розпалила російську піч і поралася з пирогами. За сніданком, щоб їй догодити, треба було постаратися, тому він не перебивав апетит. Провулком, забитому коровами, що лежали, він несподівано потрапив за городами на аеродром. Збоку, на виході з села, стояв великий новий будинок з білим розпізнавальним хрестом на даху і антенами радіостанції, що сходилися на верхівці високої щогли. Посадочне поле, переінакшене з поля хлібного, гарно й рівно було розмічене побіленими стовпчиками. Але й тут лежали корови. Віктор, на мить зупинившись, бо не знав, чи можна по ньому ходити, підбадьорився і рушив навпростець. І все ж ішов він полем з якимось чуднувато-недовірливим, чуднувато-мінливим почуттям здивування й образи, мовби його в чомусь обманули, але образа і здивування полягають не в тому, що його обманули, а в тому, що обман цей ніяк не може розкритися. Вздовж аеродрому з горішнього боку був викопаний рів, що відводив від нього талі води з гори, але стінки його обсипалися і рів давно кривуляв, намагаючись пробити свій, вигідний йому шлях для води. Одразу за ним починалася соснова пустоша, де колись була сила-силенна маслюків. Однак маслюки тоді за гриби не вважалися, хіба що гак, на сковорідку-дві свіженьких нарвати, а потім на них ніхто і не дивився! починалися рижики, грузді. І взагалі, чи від того, що не знали, чи à розкошів, решту грибів називали поганками і не брали їх. Та й справді, рижиків на всіх вистачало, їх засолювали на зиму величезними діжками, а гриб цей аж до весни залишається твердим і запашним. Віктор хотів піти пустищем, він знав тут кожен куточок і пам’ятав мало не кожне дерево. Та виявилося, що йти ним неможливо, пустище лише зовні нагадувало ліс, з нижнього краю, а всередині було майже до пня вирубане. Надто близько стояло воно до нового села, де обгороджували городи, ставили хліви, і це його занапастило: сосонки перевели на жердини, на лати. На землі чорними завалами, крізь які не пройти, лежало суччя, пожухла і вросла всередину глиця під ногами, стирчали гостренькі високі пеньки. Деінде було видно і свіжу роботу: те, що підростало і годилося для діла, в діло під спритною сокирою і йшло. Віктор заспокоїв себе: зате там, звідки познімалися села, перебравшись сюди, ліс чіпати більше нікому — навіть на віники, на могильні хрести і новорічні ялинки. А тутешньому така, видно, випала доля — нікуди тепер від неї не подінешся. Він довго піднімався на гору узліссям, раз у раз озираючись і чекаючи, коли сховається село. Але край його весь час виднівся, з долішнього боку він підступав аж до води, яка розлилася так широко й велично, що мимоволі хотілося вщипнути себе, аби переконатися, чи не сниться це йому де-небудь глухої недоброї ночі від туги за рідними місцями. Потім узлісся закінчилося, він повернув праворуч і вийшов на стежку, але, пройшовши трохи, покинув її: поряд із стежкою присусідилася, хтозна-звідки взявшись, тракторна дорога, по узбіччях якої, наче загорожа, валялися постягувані в купи дерева з високими стирчаками необрубаних гілок. І він пішов просто так, куди очі бачать і де краще йти, всюди натрапляючи на знайомі, пам’ятні йому куточки. Ось тут, під цими кущами черемхи, вилазило стільки сирих груздів, що їх можна було брати щодня; ось тут він, уперше осмілівши, схопив рукою за шию гадюку і приволік її в село, але ця сміливість була викликана в ньому помстою, він хотів підкинути гадюку Нінці, яка не відповіла — помри, нещасна! — взаємністю на його любов; а ось тут вони, дітлахи, ставили курінь — дерев’яний почорнілий клин і досі ще стримів у сосні. Він зупинявся, подовгу стояв, уважно, з якоюсь надмірною пильністю і прискіпливістю вдивляючись у траву, в дерева, немовби намагаючись з’ясувати важливий для себе зв’язок з самим собою, яким він був у ті роки, — і відходив ні з чим. Потім він несподівано набрів на галявину, яку чомусь не пам’ятав, не знав про її існування, мовби вона з’явилася тут після нього. Це вже було далеко від села. Він ішов навмання, сподіваючись, що натрапить на стежку і почне потихеньку спускатися вниз. Мати, мабуть, уже непокоїться, а пиріжки вихололи. Замислений, він не одразу завважив, що з невеселого, захаращеного колодами лісу попав у зовсім інший світ. Тут було просторо, ясно і святково. Розступившись, щоб не застувати одне одному світло і не спивати одне в одного вологу з землі, гордовито й фасонисто, ніби пані-боярині, стояли огрядні й пишні берези з широко розпростертими, важкими вітами, що обвисали донизу. Листя на них було ще липке, наче луска, й ніжне, з тонкими блідими прожилками, кожен сам по собі листочок здавався мерзлякувато-принишклим, полохливим, а всі разом вони видзвонювали довгу й щасливу пісню спокою. Кружляючи перед очима, плямисті стовбури беріз, скупані весною, пробуджували невиразну й глибоко заховану, блаженно-тужну знемогу, яка то осявалася раптовим спалахом, коли ввижалося, що ось-ось вона розкриється і явить свою таїну, то знову оповивалася туманом. У мереживних кострубатостях і подряпинах стовбурів назбирувались і зривались донизу краплі соку. Внизу струменіла і розтоплювалася тінь від беріз і квітли підсніжники; від невисокої й рівної, ніби підстриженої трави, над якою гули джмелі і пурхали метелики, йшов густий, терпко-медвяний дух і віяв, здіймаючись хвилями, тихий, молитовний шелест. І далеко-далеко, подражнюючи та страхаючи, обмовляв своєю ворожбою дзвінко-байдужий голос зозулі. І так хороше, так солодко-моторошно від життя й сонця, так дивовижно й щасливо було тут, що від такого невимовного, неземного щастя хотілося заплакати. Після обіду мати, загримівши відрами, зібралася по воду. Віктор гукнув її: — Куди ти? Он повний бак води. Куди ще?! — Ой, Вітю, — махнула вона рукою на бачок. — Я хочу самовар поставити, а ця вода для чаю недобра. Вона з водокачки, якась дуже тверда. Нею й голови не вимиєш, бо волосся потім ніяким гребінцем не роздереш. Для варива ми її ще беремо, а для чаю з річки тягаємо, хоча й далеко. Віктор уже помітив одну особливість: коли йшлося про воду як таку, якої можна набрати, принести, в якій можна купатися, ловити рибу, тут говорили «річка»; коли ж мова заходила про пересування по цій воді, побільшене у багато разів, порівняно з колишніми відстанями, говорили «море», хоча насправді це означало і не те і не інше, це поняття мало своє точне слово: «водосховище», однак надто вже було воно громіздким і незграбним, язик, вимовляючи слово, ніби перемелював валуни. — А я хіба води не принесу? — образився Віктор. — Сказала б. — Ну, то піди, коли охота. Я думала, ти наморений, находився ж десь сьогодні. — Як же йти, щоб найближче? — Ось цим завулком. Прямо й прямо, поки не наткнешся. Він почепив відра на коромисло і, подзенькуючи ними, вийшов на вулицю. Повівав вітерець, та все одно було спекотно; спочатку літо починало нині палити, час би вже й дощам зрости, показати себе, підживити ту вологу, яка ще залишалася в землі. Тут не орють і не сіють, а ліс рубати можна в будь-яку погоду, але й тут, за своїм звичаєм, думають про хліб, про тих, хто оре під нього й сіє, і тут тримають городи й косять сіно. Набрати води виявилося непросто. Біля берега хлюпала хвиля, і вода була червоною, глинистою — таку звичайно несе навесні з полів. Віктор потупцював, потупцював біля човнів, якими був заставлений увесь берег, зайшов в один, другий, зачерпуючи з корми і випліскуючи назад — цю воду не те, що пити, на огірки путня хазяйка посоромиться виливати. Що ж робити? Не повертатися ж з порожніми відрами назад? Віктор почав роздягатися і не помітив, як ззаду до нього підійшов хлопчак. — Купатися, дядю, збираєтеся? — запитав він. Віктор невдоволено обернувся: ось уже і перший свідок є, очевидець того, що він не вміє з річки, з моря, з водосховища, з усього разом набрати звичайнісінької води. Не всі ж вони тут роздягаються догола, мабуть, якось інакше обходяться. — Купатися, — відповів він. — У вас тут і не захочеш — почнеш купатися. Він підхопив відро і ступив у воду. Під ногами, наче каша, поповзла багнюка, і, послизнувшись, він мало не впав. Це його розлютувало ще більше; і справді, чортій-зна що діється! Далі він уже ледве витягував ноги з цієї засмоктуючої вглиб каші, але вперто ліз уперед. — Ні-і, — гукнув йому з берега хлопчак. — Треба на човні. Віктор усе ж зачерпнув те, що було перед ним і, підштовхуючи відро поперед себе, якось вибрів назад. — На човні треба, — знову сказав хлопчак. — Цією водою вдавитися можна. — На якому ще човні? — Віктор струшував з себе смітинки, що поприлипали до нього, і з острахом та гидливістю дивився, як усе тіло вкривається дрібними, голчастими цяточками бруду. — Ви до дядька Петра Степановича приїхали? — запитав хлопчак. — Так. — Ваш човен на замку. Ондечки він. Можна на нашому. — І куди ж? — Туди, — хлопчак показав у море. — А ви ж хіба як — на човнах воду возите? — А на чому ж іще? — І завжди так? — Hi-і, чого завжди. Коли чиста — звідси беремо. Це вітер учора розбовтав. Тепер чи ще й до завтра відстоїться. — Збовтав, — перекривив його Віктор. — То що ж, попливемо — де твій човен? Човен-водовіз? Хлопчакові було років з десять-дванадцять. Плечі його й шия вже засмагли до чорноти, але з-під майки виглядав геть білий живіт. На рухливому кирпатому личку очі бігали жваво й діловито, одразу схоплюючи те, що потрібно. Однак найважливішою відмітиною в хлопця були курчата, що червоніли на руках, котрі Віктор роздивився, коли хлопчак вставляв у гнізда кочети весел. Давно він не бачив хлопчаків з курчатами, тепер це плем’я стало чепуристим, і зрадів їм, наче давнім знайомим, з якими колись майже не розлучався. Ох, курчата, курчата, дітки води й бруду, що скавулять уночі навіть під гусячим салом з ненаситною голодною пожадливістю, та так, що не розтиснути без болю рук і не поворухнути ногою, а вранці, ніби нічого й не сталося, знову охочі до будь-яких пригод. Як же це без курчат? Є ще, виходить, на світі хлопчаки — не самі лише хлопчики. Молодці. Вони відгребли од берега метрів на сто, і Віктор нарешті дістав свою воду, яка за витраченими зусиллями цілком була варта живої. У ній, правда, теж щось плавало, чорніло, але це вже не мало жодного значення. — Скупаємося? — запитав хлопчак. — Скупатися? — Віктор замислився. — А не рано? — Hi-і, вода тепла. Я вже три рази цього року купався. — Ну, коли не боїшся, давай. А мені так навіть корисно зараз обмитися. Віктор перший стрибнув у воду, хлопчак пірнув слідом за ним. Вода обпекла, та невдовзі Віктор переконався, що вона й справді терпима, принаймні значно тепліша за ту, що була в річці. Течії немає, нагрівається швидко. Дітлашні тепер привілля, а раніше з річки щодуху мчала до розпаленого на березі багаття. — Туди, — гукнув хлопчак, показуючи рукою на верхівки дерев, що стирчали з води. Вони попливли поряд. Рухався хлопчак швидко й легко, він перекидався на спину, перевалювався на бік, знову переходив на вимашки, демонструючи перед Віктором усе своє вміння, і видно було, що так пливти він може довго, Віктор уже відставав. Ось, будь ласка, і перевага моря: в теплій воді можна навчитися як слід плавати. У річці більше п'яти хвилин витерпіти було важко. Вони вже підпливали до дерев. Хлопчак видерся на сосну, Віктор неподалік від нього — на березу. Вона зігнулася під ним, проте витримала. Ось і ще одна перевага: хто ще коли мріяв про такі пункти перепочинку серед води? — Тільки ви там не пірнайте, — попередив хлопчак. — Там десь під водою ялина стоїть. Мишко Жуков торік пірнув і увесь бік собі розпанахав. Ох і крові ж наюшило. Ми його сяк-так до берега плавом, плавом — то позаду червоний слід так і тягнувся. — Ну і як? Живий цей Мишко? — Та… живий. Але бік у нього теж, наче ялинка, став. Операцію йому робили. — Тебе як звати? — запитав Віктор. — Пилип. — Філька, виходить? — Ну, можна і Філька. Тільки я не люблю, коли так називають. Ніби дражнять. Пилип краще. Віктор засміявся: — Серйозний ти чоловік. — А хіба що? — не второпав хлопчак. — Ім’я гарне в тебе — ось що. Не здумай міняти його, коли виростеш. Йому й справді здавалося, що у хлопчака, який має курчата, і повинно бути таке ім’я як Пилип. — А я вже шукати тебе зібралася, — сказала мати, виходячи за ворота. — Думаю, чи не потонув, бува. Немає, та й годі. Давай сюди хоч одне відро, батько давно чаю просить. Віктор розмовляв зі своїм товаришем по дитинству, веселуном і одчайдухою-забіякою Славком Капустіним, що вигнався тепер у височезного двометрового здорованя з велетенськими довгими руками й прямими широкими плечима. Славко гукнув його, коли Віктор підходив зі своєю дорогоцінною водою до хати. Виявилося, він жив навпроти. — А я чую, подейкують, якесь велике цабе до дядька Петра приїхало, — вдавав здивованого Славко, примружуючи одне око. — Ніяк не втямлю: що ж воно за цабе, хто такий? — Добре, добре, не прикидайся, — весело, тим самим тоном відповів йому Віктор. — Цабе. Сам ти цабе. — А чого — я теж цабе. Я, знаєш, скільки вигоди державі даю? О-го-го! По-перше, чотирьох дітлахів зробив, і всі козаки. У тебе скільки? — Один. — Пора каструвати. Що ти за чоловік, коли не годен навіть за себе та за свою жінку відробити? Комусь же треба потім замість вас ряст топтати? Ти в цьому ділі жарти кинь. Славкові ще в дитинстві була притаманна одна чудова риса: його не треба було розпитувати, він сам виповідав про себе геть усе. — Працюю на тракторі, в лісі. Дай боже кожному так працювати. По триста-чотириста рубликів чистенькими на місяць. У тебе стільки виходить? — Ні. — Ну, ось бачиш. Перебирайся-но до нас. У нас краще. Народ не той, усі свої. Коли хто лайкою і обкладе — то й що, все одно далеко не почують. А тебе в газеті ледь покритикували, так про це вже увесь білий світ знає. Ну, добре, заходь, побачиш, як я живу. Гарно живу. Вихвалятися не хочу, сам побачиш. — Зайду обов’язково. — А коли що — справді перебирайся. — Славко голосно зареготав. — Але я тебе в свою бригаду не візьму. Сердься — не сердься, а не візьму. У мене, знаєш, як треба крутитися? О-го-го! А ти працівничок уже не той. Я тебе Стьопці Шелковникову підсуну. Він візьме. Отож помізкуй. Ображатися на Славка було неможливо. Є ж такі щасливі люди, в яких усе, що б вони не мололи, виходить до ладу, добре й безневинно. І потяглися дні — ясні, сонячні й довгі. Віктор ніяк не міг звикнути до того, що він уже приїхав, йому здавалося, ніби він усе ще в дорозі і зупинився десь неподалік від рідного села, так недалечко, що іноді раптом несамохіть можна вийти на знайомі місця, пам’ятні з дитинства і колишніх гостин, поринути в їх утаємничений і заповітний дух і відчути в собі чисту й трепетну схвильованість від їх близькості. Він був поряд, і все ж осторонь, і там, де він нині перебував, висіло інше небо — однобоке й нерівне, надто перехняблене одним краєм над водою; лежала інша земля, яка в рідкісні потаємні хвилини нагадувала землю, на якій він ріс, і все-таки чужа й невиразна; хилилися під небом інші обрії і стояло в центрі усього цього інше село — велике, строкате й гамірне. Він ладен був повірити, що приїхав сюди невчасно — або надто пізно, або рано, але не в свою годину, що загубилася десь, по той чи інший бік від цих днів. Він багато блукав лісом; йому було приємно йти, занурюючи ноги в траву, прибираючи від обличчя важкі, пружні віти й жадібно, якось особливо загострено вслухаючись у пташине різноголосся, в перестукування дятлів, що аж заходилися дробом, у шелест листя; на його душу спадало м’яке, спокійне раювання, заколисуючи всі тривоги, однак він знав, що це почуття могло виникнути де завгодно, в будь-якому лісі, а не лише тут, не бриніло воно тим єдиним, уже неповторним, пристрасним і наївно-розчуленим відгуком, що його пробуджують рідні місця. Втративши щось головне, основне якесь осердя, навколо якого зливалися воєдино, в одне коло, вони розбрелися хто куди, перетворилися у віддалено-знайомі, що стали ледь упізнаними, постарілими від плину часу закамарками, нагадуючи всього лиш спомини, які теж можуть явитися де завгодно. На третій день після приїзду він поплив з Миколою на риболовлю. Вони зупинили човна між затопленими деревами, наживили на гачки хробаків і тут-таки, біля борту, з одного та іншого боку човна, опустили в воду капронову, важку від грузила жилку, залишивши її кінець у руках. Усі хитрощі полягали в тому, щоб час від часу посмикувати за цю жилку, показуючи хробака і підсікаючи рибу, а тому й пристрій цей називався смикалкою. Не минуло й п’яти хвилин, як Микола витяг першого окуня. Далі й Віктор відчув, як заходила під рукою волосінь, і почав квапливо вибирати її. За дві години вони вдвох накидали у човен більше відра окунів. Це була майже механічна робота: опустити волосінь, почекати, підсмикнути, ще почекати, ще підсмикнути коротким ривком, відчути розпач обдуреної рибини і витягнути її на повітря. Азарт, яким спочатку пройнявся Віктор, швидко минув, а очікування, нетерплячка, лютий і солодкий відчай, без яких риболовля не є риболовлею, ще не визрівши, лопалися і щезали, не приносячи належної у таких випадках утіхи. Він допоміг матері посадити картоплю і залюбки поливав вечорами огірки. Проте найчастіше все-таки не знав, як зладнати з часом, і знову й знову йшов до лісу. Пробував писати, взявся було за олівця, але мати, побачивши, так рішуче сказала: «Та ти відпочивай, відпочивай, буде час іще, наморочишся зі своєю писаниною», — що в нього опустилися руки і він скорився. Найімовірніше, вона так і не повірила в його пояснення газетної рецензії, яку йому показували першого вечора, бо не раз ловив на собі її занепокоєно-уважний, із стражданням, погляд і відчував надмірне і нав’язливе, наче до недужого, піклування. Однак Віктор не хотів доводити нічого більше за те, що вже сказав, та, мабуть, і не зміг би. Він здогадувався, що для багатьох у селі став, очевидно, ізгоєм, якому ніде більше не знайшлося місця, невдахою, що приїхав сюди зализувати свої рани, або ким-небудь у такому дусі; на нього дивилися з тією самою пильністю й інтересом, що несамохіть виказують хворобливу й співчутливу цікавість. Ще раз його переконала в цьому зустріч зі своїм шкільним учителем Василем Петровичем, чоловіком уже літнім, допитливим, котрий над усе на світі полюбляє порозумувати про президентські вибори в Америці та про військові перевороти в малих країнах. Побачивши Віктора на вулиці, Василь Петрович чимдуж заквапився до нього і з перших же слів, радісно й схвильовано, не даючи Віктору й рота розкрити, почав заспокоювати його, говорити про те, що невдачі й помилки можуть трапитися в кожного, але в будь-якому випадку не треба впадати у відчай, що він розуміє, як тяжко зараз Віктору… Віктор слухав його й усміхався, але усмішка ця, не маючи підтримки, дедалі згасала й згасала, аж поки нарешті і геть перетворилася на терплячу й болісну гримасу. Двічі чи тричі, замислившись над чимось, він зупинявся посеред села розгублений і здивований: де це він? Куди забрів? Довкола стояли незнайомі будинки і йшли незнайомі люди, які не мали з ним жодного зв’язку, — тоді робив над собою зусилля, щоб пригадати, чому він тут, проте, коли н пригадував, з’ясовував і отямлювався, все одно переживав розпливчасте здивування: авжеж, тепер ясно, в чому річ і як він сюди потрапив, але неясно, що йому тут було потрібно. І, кваплячись, він повертав назад. Переконував себе, що треба зачекати ще кілька днів, аби призвичаїтися, зійтися з усім, що його оточувало, в повному розумінні й близькості, поєднати в собі те уявлення про село, яке жило в ньому всі ці роки, з картиною, яку він тут побачив, однак дні минали і нічого не змінювалося. Він знав, що сам винен у цьому, і однаково нічого не міг з собою вдіяти. І він здався. Залишившись якось з матір’ю наодинці, він рішуче оголосив: — З наступним теплоходом я поїду. Вона скинула на Віктора зляканий погляд, довго дивилася на нього розгублено й мовила: — Місця собі не знаходиш. Він погодився: — Не знаходжу. Через два дні після цього він від’їжджав. Мати й батько мовчки й пригнічено чекали, щоб провести його на пристань; Віктор востаннє зайшов до хати попрощатися з бабунею. Вона насилу підвелася з постелі, заплакала і так само з плачем перехрестила його. — Ти вже не пиши там, чого не велять, — мовила вона крізь сльози. Віктор не витримав і засміявся: — Що ти, бабуню?! Про що ти говориш?! О, свята простота — як же нам без тебе, як же! І знову теплохід. Взяти каюту цього разу не вдалося: увесь теплохід був забитий туристами (ох, уже ці подорожуючі поїздами та пароплавами туристи, ці повніючі жінки і лисіючі чоловіки, які й ніг-бо не хочуть натомити і які увесь сенс таких подорожей вбачають лише в спілкуванні між собою, — хто поставить пам’ятник вашій гіркій і кумедній невтомності?). Решта пасажирів забилися по кутках і визирали звідти перелякано і з цікавістю, а навколо реготали, співали, бренькали, ганялися одне за одним, наче діти, — теплохід найбільше нагадував циганський табір. Добре ще, хоч мати поклала Віктору на дорогу якихось коржиків, бо довелося б голодувати: ресторан було віддано тільки туристам, а буфет на цей час вони вже розграбували. Віктор залишив валізу внизу біля бабусь, що вчотирьох тулилися на одній лаві, і блукав по палубі. Далекі береги були нерухомими, вода спокійною, і від того, що теплохід рухався вперед, створювалося враження неквапливої і поважної зустрічної течії. Літо було в розпалі, аж палахкотіло, піднеслося у височінь, по обидва боки від води все було охоплене його рівним і світлим врунистим вогнем. Дні, що їх Віктор пробув у селі, згорнулися в один туманний, невиразний клубок, який уже встиг кудись закотитися, і Віктор ніяк не міг повірити в те, що він уже повертається назад. Він намагався збагнути, що змусило його поїхати, можна сказати, навіть утекти з села, але намагання ці були кволими. Здається, він не шкодував, що поїхав. Певно, треба поїхати, аби повторити все спочатку: сісти в місті на теплохід, милуватися по дорозі річкою, її берегами й течією і прокинутися вдосвіта від загадкового шкрябливого звуку й побачити затоплені дерева, нові береги й нові села, пройнятися здивуванням і острахом від повені — побачити й заново пережити все те, що він уже бачив і пережив у цій поїздці, але стати самому вже іншою людиною, досвідченішою і розважливішою, яка добре і ясно уявляє собі, куди вона їде і що там знайде. І він знав уже, що так воно й вийде, — нині ж, незабаром.  

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка