Сучасна російська повість



Сторінка19/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24
Юрій Трифонов
ПОПЕРЕДНІ ПІДСУМКИ


 

На початку травня вдарила справжня тропічна спека, життя в місті зробилося неможливе, номер розжарювався з одинадцятої і не вихолоджувався до світанку; в мене почалася задишка, паморочилася голова, одна ніч була жахлива, і я, промучившись безсонням, стисканням у грудях і страхом смерті, перед світанком виявив легкодухість і зателефонував до Москви. Була дев’ята, отже, в Москві — сьома. Я почув зляканий Ритин голос: «Що сталося?» За мить, згадавши про те, я к я поводився, вона заговорила сухіше, навіть трохи невдоволено: навіщо телефонувати так рано, коли нічого страшного не скоїлося? Але ж я подзвонив о сьомій! Після майже двохмісячного мовчання. Це щось-таки означало! Могло означати — біду, бажання примиритися, каяття, тугу, що завгодно, і все разом узяте. Але вона тут-таки заспокоїлася, коли я сказав: «Нічого страшного, просто спека, тридцять чотири в затінку, і я хочу прилетіти сьогодні чи завтра, як тільки дістану квиток!» Вона відповіла: «Ну прилітай! У тебе що, тиск підвищився?» Я сказав, що не міряв, але, мабуть, підвищився. Одразу ж отримав пораду приймати раувазан і піти до лікаря, перш ніж брати квиток. Порада була розумна, я згодився. Загалом вийшло по-дурному: коли вже повертатися, то без ніяких дзвінків! Нічний переляк. Щось старече! Оце мене найбільше й засмутило. Однак вилітати звідси негайно вирішив твердо. Вранці прийшов Мансур і відрадив. Мій благодійник заявив, що влаштує мене в Тохір, що там чудово, прохолодно, можна спокійно працювати, можна відпочивати, як у магометанському раю. При цьому Мансур підморгував, його широке й рябе обличчя на щось натякало, він робив великим пальцем правої руки загадкові жести, маючи на меті заінтригувати, але я знав, що для нього головне, аби я не поїхав, не завершивши роботи. Який уже там магометанський рай! Вода з перебоями, нужник у дворі, а замість райських гурій — кілька пенсіонерок з профспілкового санаторію. Але на квиток і грошей не було. Загалом — і на життя. Ні, я не міг відлетіти. Я їхав у Тохір на старому, деренчливому, як розбитий велосипед, допотопному ЗІМі. Його десь списали за старість та зношеність. Мансур придбав цей катафалк для своєї установи, і я, здається, здогадуюся навіщо. Не останню роль зіграли тут запилені, але надзвичайно просторі сидіння: на них можна було лягти втрьох, вчотирьох, розкинути скатерку і навіть покласти ділу тушку джейрана. Я сидів на панському сидінні, дихав гарячим вітром, який бив у обличчя, відчуваючи водночас куряву, що її не видувало ніякими протягами, і легкий запах парфумів — катафалк на добрій швидкості мчав шосейкою на південь, — і уявляв собі, як Рита зараз метушиться по Москві, не знаючи, що робити. Мій дзвінок, звичайно, вибив її з колії. Матері вона не скаже, а Кирилові, може, й прохопиться словом не без деякого тріумфу: «Телефонував тато! По-моєму, підкидає хвоста!»— на що мудрагель-синок, якому геть усе байдуже, промовить: «А я що казав! Я казав, що він більше двох місяців не протримається». За порадою вона побіжить до якоїсь із своїх подруг, найпевніше до Лариси. Дружбу з Ларисою я завжди вважав ганебною, кілька разів намагався відкрити Риті очі, переконував, вимагав, був з Ларисою зумисно грубий по телефону і навіть удома, коли вона з’являлася, — ніякого наслідку! Рита не хотіла бачити правди і, за своєю звичкою, чинила наперекір, а Лариса вибачала мені найобразливіший тон і відповідала лестощами чи жартами. Спочатку, коли дружба лише почалася — дами познайомилися в Єсентуках років сім тому, — Рита відгукувалася про Ларису з простодушним захватом. Дивовижна жінка, як вона вміє жити! Ідеальні стосунки з чоловіком, ідеальні — з свекрухою, ідеальні — на роботі. При цьому чоловіку зраджує, свекруху страшенно зневажає, а на роботі влаштовується так, що нічогісінько не робить, то бере роботу додому, то в неї вільні дні, то відрядження. Працює Лариса ось уже десять років на якомусь комбінаті якимсь Інженером по реалізації. Тоді ще Рита ставилася до цих милих якостей своєї приятельки хоч і з захватом, але як до чогось дуже далекого й чужого, дивувалася для годиться, іноді навіть з гумором і не без таємної погорди: а я, мовляв, так не можу! Тоді вона говорила: «Лариса — це не подруга, це — установа! Ларисбюро. Все може організувати». І справді, діапазон величезний: шерстяні рейтузи, квитки на Райкіиа, путівки, курортні картки, зустрічі з потрібними людьми, до яких звичайним смертним не добратися. Однак поступово установа перетворювалася в подругу. Щось я віратив, прогавив, і тепер, коли мені по суті однаково, вони — нерозлучні подруги. Створені одна для одної. Зараз, наприклад, радяться, як повестися? Сидять на кухні в однокімнатній Ларисиній квартирі в будинку-башті біля Сокола, п’ють каву з болгарських чашечок і розмовляють про моє здоров’я. Обидві в курсі справи. Два роки тому, коли мене ляснув гіпертонічний криз — влітку в електричці, їхали на дачу в Хотькове, і я раптом поплив, почав задихатися, — вистрибнули на першій, що трапилася, станції в медпункт, Рита виявила мужність, — Лариса влаштувала мені якогось Печеніга О. Є., знаменитість. До нього в клініці стоять у черзі по два місяці, аби тільки записатися, а вона запросто притягла його додому, пригощала чаєм, крутила йому мої французькі платівки, чарувала, як могла. Не знаю вже, що там у неї за чари. Але щось-таки є! Як жінка, вона, на мій погляд, неприваблива: товста, низькоросла, низької посадки. Але обличчя миловиде, кругле, і очі завжди блищать, проміняться. Така собі протобестія з рум’яними щічками, не скажеш, що сорокарічна. О боже, до чого тут Лариса? Що мені до Лариси? Щось із головою негаразд. Від спеки, тиску і від — ну, звичайно ж! — від того, що розвалююся на очах: по шурупах, по залізячках, наче темно-фіалковий катафалк. Та й не Лариса винна в тому, що сталося дев’ятнадцятого березня. Але зараз Лариса, однак, дає поради, а Рита — дослухається. «Олександр Єфимович сказав мені антр ну, як кажуть, що з таким серцем, як у Геннадія, можна прожити сто років. Он воно як! Так і знай!» — «Я знаю. Він мені казав те саме. Але коли Геннадій зателефонував… Ти уявляєш, з його самолюбством!» — «Яка ж бо ти наївна, Ритулечко!» — «Я розумію, та все-таки…» — «Тільки не розкисай, прошу тебе. Прилітаєш? Чудово. Хворий? Лікуватимем, дістанемо ліки. Коли треба, влаштуємо гарну лікарню. Але хвороба, на жаль, не може перекреслити того, що ти накоїв, тих страждань, які ти заподіяв… За все треба платити, любий. І доки ти не усвідомиш… Лінія, на мою думку, має бути тільки одна». — «Ти так вважаєш?» — питає Рита. «А як же інакше!» — каже Лариса, дивуючись і обурюючись водночас, що можуть іще бути якісь сумніви. За стіною, в кімнаті, гуде електричний підлогонатирач. З нагоди неділі, Цебриков, Ларисин чоловік, натирає паркет. Робить це він так завзято, з таким старанням, що можна не боятися візиту на кухню. Загалом Цебриков — прекрасний хазяїн і чудовий чоловік: лиш випаде вільна хвилина, він одразу ж — за совок, за віника, починає мести килим або миє чашки, пилососить диван чи заходиться прати. Лариса дістає з холодильника пляшку вірменського, трохи почату, дві чарки з шафки. «Вітасику! — стукає в стінку. — Хочеш чарочку коньяку?» — «Ні-і!» — дзвінкий крик крізь шум мотора. — Візьміть лимон, я купив уранці! Тільки ошпарте окропом!» Дев’ятнадцятого березня, коли я вийшов на вулицю у сніг, опівночі, я думав: коли вже вдома, у своїй шпаківні, там, де нікому немає ні до чого діла, окрім мене, я не можу бути незалежний і не маю права щось чинити, тоді я ніщо, комаха… Ну, що таке Тохір? Це шістдесят кілометрів від міста на південь, де закінчується пустеля й починаються гори. Колись це містечко належало персам. У якогось там хана, як оповідає Атабали, була красуня дочка Тохіра, і на її честь хан назвав містечко Тохір. Радіо повідомляє, що в місті тридцять два. А тут, наче в іншій країні: повітря прохолодне, віє вітер, шумлять дерева. Коли вийдеш на вулицю — вона одна в селищі, довга, похило спускається в затінку столітніх тополь та чинар, — чути, як, не змовкаючи, з чітким клекотом біжить вода в арику. Спочатку, чуючи цей клекіт, я мимоволі озирався, шукаючи очима: здавалося, десь шумить водоспад. Від персів у Тохірі не лишилося нічого, окрім двох жалюгідних валькованих халуп. Одна напівзруйнована, другу перетворено на сарай: Атабали тримає в ньому свої мотики та граблі. З вікна кімнати я бачу це колишнє шахське володіння з кізяка й думаю: «Also Sprach Zarathustra». У мене пристрасть до цитат та словечок. З книг я виколупую цитати. «Also, — думаю не без задоволення, — Sprach Zarathustra». На диво точна цитата. Одна з тих, що супроводжує мене ціле життя. В ній — філософське ставлення до життя, начитаність, інтелігентність, знання мов, а також — нісенітниця та облуда. Бо мої знання приблизні, інтелігентність показна, я ніколи всерйоз не читав Ніцше і нічого по-справжньому не знаю ні про Персію, ні про Заратустру, а німецькою та французькою мовою володію лише в такій мірі, щоб у туристській подорожі сказати кельнеру в ресторані: «Будь ласка, ще хліба!» Колись я крутив голову одній дівчині, було їй тринадцять, а мені чотирнадцять. Діялося це в центрі Москви, на вулиці, якої зараз не існує. Будинку, звісно, теж. Дім був міц «ний, п’ятиповерховий крем’язень у стилі дешевого модерну початку століття. Я пам’ятаю сходи, де пахло кішками й нечистотами, але тонкі чавунні ґратки на півкруглих вікнах були вишукані, як малюнки Бердслея. Пам’ятаю квартиру, заплутану, як акваріум, сповнений водоростей. Було кілька коридорів, заставлених шафами до стелі, де можна було пробратися тільки боком. Дівчинка сиділа на канапі, її руки пахли йодом, а вона читала власні вірші, на мою думку, чудові. Я запитав у неї: «А ти читала «Also, Sprach Zarathustra»?» І після того були якісь напівдитячі рухи, побудовані на незначній облуді. Also, я живу в дерев’яному будиночку на території дачі працівників культури. Таких будиночків на території п’ять, зараз вони всі порожні, сезон починається в червні. Стомившись від роботи, від сидіння на одному місці, я виходжу в сад і веду балачку з директором дачі, він разом і садівник, він і сторож — Атабали Кульмамедовим. Дуже милий чоловік! Йому років п’ятдесят п’ять. Він худорлявий і високий, якими бувають туркмени з племені «теке», в його сухому, червонясто-смуглявому, неголеному і витягнутому, із запалими щоками обличчі проглядає постійна заклопотаність, що не дивно для людини, в якої купа дітей; він дуже працьовитий і водночас добродушний, і коли бачить, що мені хочеться з ним потеревенити, відкладе будь-яку роботу і балакатиме зі мною годину чи дві. Пригощає мене чаєм та варенням з аличі, купує сигарети, якщо я попрошу, і робить інші дрібні послуги. Дружина Атабали також текінка, вона повна, статечна, рухається повільно, ходить у темно-вишневій сукні «куйнак». її звати Язгуль. Обличчя в Язгуль стомлене, сіро-брунатного відтінку, дещо квадратне, від чого нагадує лев’яче, усе в зморшках від безнастанного материнства, а руки, оголені по лікті, — молоді, сильні. Напевно, й тіло Язгуль з великим животом, низькими, важкими грудьми, які ледь прокреслювалися під складками «куйнака», — ще сильне й повне життя. Їй років сорок шість — сорок сім. Старші діти давно поодружувалися, живуть окремо. Зараз тут, у Тохірі, лишилося п’ятеро: три дочки і два сини. Наймолодшого звати Дурдкулі. Це поважний неквапливий п'ятирічний чоловічок, від якого не доб’єшся зайвого слова. Якось я спитав у нього: «Дурдкулі, скільки тобі років?» Він не відповів і, поважно відвернувшись, побіг геть, однак долоньку з розчепіреними пальцями тримав ззаду на штанях, показуючи: п’ять. Завжди він кудись зникає, мати його шукає, і садом розлягається її крик: «Дурдкулі-і!» Язгуль неписьменна, російською мовою говорить дуже пбгано, але на відміну від інших сільських туркменок позбавлена обтяжливої східної сором’язливості. Розмовляючи зі мною і насилу добираючи слова, вона спокійно й прямо, не кліпаючи, дивиться на мене своїми жовтими нерухомими очима. — Язгуль, — питаю я, — чи є у вас ножиці? — Зараз, — Язгуль велично киває і, звертаючись до когось у глибині дому, гукає по-туркменському. Виходить одна з дочок і, дивлячись убік, повз мене, простягає ножиці. Іноді я прошу шматок мила, лампочку, нитку з голкою, чистий зошит, клей, і все це є в домі Язгуль. Певна річ, я намагаюся вручити Язгуль гроші, але вона ніколи не бере. — Е! — каже вона і робить плавний, зневажливий рух рукою. Якось довго не міг заснути, думаючи про Язгуль. Мене це навіть трохи налякало. Хоча що може тепер мене налякати? Була якась миттєва гіркота. Людина усвідомлює свій вік із запізненням. Подібно до того, як із зрадою дружини: всі вже знають, а ти і не здогадуєшся. Однак є щось таке, що існує поза свідомістю, якийсь таємничий годинниковий механізм, який раптом подає сигнали. Пам’ятаю, їхав я підлітком у трамваї і побачив молоду жінку, яка сиділа навпроти, нічим не примітну, засмаглу, грудасту, з сумкою на колінах, з голими ногами, які вона недбало схрестила: як я побачив цю жінку, було для мене раптовим і новим і, як зараз, трохи налякало мене. Одразу після тих нічних думок про Язгуль я почав думати про себе. Це невблаганно пов’язано: тільки задумуюся про час, відразу ж перескакую на власну дорогу персону. Хто я, що я і таке інше. Часом думаєш: все нічого, я в порядку! А буває — нудьга! Ні, думаєш, нічого доброго не вийшло. Все життя робив не те, що хотілося, а те, що робилося, не дозволяло жити. А міг би, напевне. От якби тоді, одразу ж після інституту, в сорок якомусь… Ну, і таке інше, й таке інше. Мені вже сорок вісім, а вигляд маю років на десять старше. Від сидячого життя і непомірного куріння моє обличчя набуло жовтуватого відтінку, зів’яло, під очима в мене мішки, які темніють і більшають, коли напередодні «розшириш судини». Раніш, я пив добряче, називав це «розширити судини», тепер лікарі заборонили, та й сам відчуваю: після трьох, а то й двох чарок серце неймовірно калатає і задихаюся. Палити теж примусили покинути. Але річ не в тім. Зовсім не в тім! Можна хворіти, можна все життя робити роботу не до душі, але треба відчувати себе людиною. Для цього потрібно одне — атмосфера простої людяності. Простої, як арифметика. Ніхто не може виробити цього відчуття сам, автономно, воно виникає від інших, від близьких. Ми не помічаємо, як іноді втрачається це віковічне, істинне: бути близьким для близьких. Ну, хіба не пережиток: полюби ближнього свого? Біблейське базікання й ідеалізм. Але коли людина не відчуває близькості близьких, то, якою б вона не була інтелектуально високою, ідейно підкованою, вона починає душевно корчитися й задихатися — бракує кисню! Коли він сказав мені: «А ти чим ліпший? Створюєш якусь муру, а твоє сумління мовчить?»— я відчув, як у мене в грудях, в аорті щось зупинилося. Я хапав ротом повітря, нічого не міг промовити, а він дивився на мене вже не так, як раніше, а перелякано. Нарешті я сказав: «Негідник! На цю муру я тебе поїв та годував сімнадцять років, довів до десятого класу! На цю муру ти купуєш собі джинси, платівки і всілякий непотріб! І сам ти непотріб!..» І тут я його вдарив. Він зігнувся й побіг у свою кімнату. Я знав, що йому було боляче. Але я не відчував до нього ніякого жалю — хоч бив його рідко, може, двічі чи тричі за все життя, — я відчував тільки порожнечу та відчай, який ту порожнечу заповнював. Фраза, кинута мені в обличчя, була давно придумана, і в ній були ненависть та презирство, накопичені місяцями, а може, й роками. Там був, звісно, не лише Кирило, але й Рита. Так вони розмовляють про мене поміж себе. І головне, у цій фразі був я! Я, я! Впізнав свої слівця: «Створюєш муру». Презирство — річ заразна. Я ніколи б не розлютувався так бурхливо, якби не відчув у тій фразі себе, своє потаємне, як погана, приховувана хвороба, зневагу до «мури», і до своєї власної також. Але ж хлопець нічого цього не знав. Він одержав ляпаса й утік, приголомшений, захлинаючись слізьми. Той день почався з того, що я знайшов у Кирила в кімнат ті в шухляді столу — дуже хотілося палити, і я шукав сигарети — маленьку книжечку в шкіряній палітурці на замку. Зацікавився, відчинив: ключик лежав поруч. Це виявився щоденник, початий Кирилом кілька місяців тому. Я пробіг по діагоналі сторінок з двадцять, списаних великим і рідким, напівдитячим почерком — було ніяково, та я сказав собі, що з виховних позицій маю на те цілковите право. Багато було дурниць, опис футбольної зустрічі із сусідньою школою, міркування про якусь науково-фантастичну книжку сучасного автора, очевидно, немалої бридоти, взаємостосунки з якимсь А. і якоюсь О., описані багатослівно і туманно з трикрапками, а потім запис про святкування власного дня народження. Напередодні — найдетальніші прогнози щодо подарунків. Ця пристрасть одержувати подарунки, яку Кирило демонстрував з такою надзвичайною щирістю й прямотою, почалася в дитинстві і тяглася досі — завжди мене обурювала, але все-таки я до неї звик. Не новина. Те саме було і в Рити. «Подивимося, на що розколеться тато. Ще влітку обіцяв мені маг, ну, не «Грундиг», звичайно, на це його не вистачить, а хоча б «Комету». У Сірого «Комета» працює лепсько, так що я буду цілком satisfied». Розв’язний тон трохи зачепив, але я проковтнув і читав далі. Справді, я подарував хлопцю «Комету». Причому пам’ятаю, тішився наперед від враження, яке викличе подарунок. Був упевнений, що для нього це сюрприз, літня обіцянка геть з мене вивітрилася, але він пам’ятав усе залізно. Отож я здивувався: хоч і дякував, але якось спокійно, без захвату. Дозолив мене інший запис: «Приходила кікімора й принесла якийсь нікчемний альбомчик для листівок і набір фарб. Карбованців на три все разом. Недарма мама каже, що старі дівки відзначаються підозрілістю і жадібністю…» Це було сказано про мою сестру, а його тітку Наталку. Коли б Наталка прочитала — брр! Я здригнувся. Мені захотілося вирвати сторінку, щоб цього страшного ніколи не сталося. Але зупинився: сторінка могла згодитися. В бідній Наталчиній пам’яті залишилися наші дні народження, коли альбом для листівок і фарби вважалися цінністю. Ні, обурило не те, не гендлярська — в карбованцях — оцінка, а байдуже лицемірство. Адже ж він, негідник, дякував тітці, навіть у щоку цмокнув, усміхався привітно й запитував, як ніжний племінник: «А що в тебе на роботі? А коли ти відпочиватимеш?» І в той-таки вечір: кікімора… Я тупо розглядав книжечку, шкіряну палітурку, замочок, ключик (чи не Наталка подарувала рік тому?) і розмірковував: казати негіднику чи промовчати? Вирішив — мовчати. Мати на увазі на крайній випадок. Але передчував, що не стримаюся. І справді, в той-таки день він канючив квитки на американський джаз. Чіплявся спершу до матері, потім до мене. Рита сказала, що вона категорично проти: по-перше, наступного дня була якась відповідальна контрольна, по-друге, дорого, два квитки по п’ять карбованців, він збирався йти зі своєю дівчиною, а по-третє, Риті не подобалася дівчина. На Ритину думку, вона погано вихована і, коли приходить до нас додому, поводиться не досить скромно. Але бог з нею, я цього не помічав і заперечував з інших міркувань. Той продовжував нити зі своєю звичайною настирливістю. «Та-а…» — нудив він плаксиво, як ображений маленький хлопчик. «Квитків нема, і дістати їх неможливо. Все! Кінець! — сказав я. — Іди в свою кімнату й роби уроки». — «А коли я попрошу тьотю Наталку?» Я подивився на нього з великим інтересом. Голубі очі дивилися ясно й віддано. Наталка працює в міністерстві і часом дістає дефіцитні квитки. «Тьотю Наталку?» — «Авжеж, пам’ятаєш вона діставала на Діна Ріда?» — «А чи буде тобі приємно, — мовив я, карбуючи кожне слово, — брати квитки з рук кікімори?» Він очманіло втупився в мене. «Якої кікімори?» — «Але ж ти називаєш тьотю Наталку кікіморою?» І тут я побачив, як синове обличчя враз і на очах — як світлочутливий папір — вкривається темною фарбою, починаючи з вух. «Ти читав щоденник? — вигукнув він. — Як ти міг?!» Його обличчя спотворилося, очі звузилися, я побачив скажену зневагу, і це був його дійсний погляд. Певна річ, я пояснив йому, що не «як я міг», а «як він міг» — писати так огидно про свою тітку, рідну людину, яка його щиро любить. Я говорив дуже схвильовано. Рита прийшла зі своєї кімнати і мовчки стояла. Хоч стосунки в нас були натягнуті, вона не намагалася стати на захист сина, а той не слухав мене, а все повторював, хитаючи головою: «Ех ти… Ех ти…» Мабуть, їй було неприємно. Але той не розумів нічого. Очевидно, він був убитий тим, що я міг прочитати його нісенітниці про А. та О. Нарешті Рита розтулила рота і сказала докірливо: «Кірко, справді, як ти міг написати таке?» Я сказав: «А ти не дивуйся. Він написав те, що ти кажеш уголос». Звичайно, був заперечливий вигук, ображене обличчя і мудрий педагогічний висновок: «Кирила я не виправдовую, але тон твоєї розмови мене обурює!» Після того вона пішла. А Кирилу того тільки й треба було. Він сказав, що я всіх ображаю, і його, й матір, що в мене самого нема совісті, коли я читаю щоденники. Але я закричав, що в мене є право батька. Що поки йому, сопляку, немає вісімнадцяти, я зобов’язаний знати, чим він живе, його особисте життя, всі його таємниці, бо несу за нього відповідальність, а після вісімнадцяти — може забиратися геть, будь ласка, не заперечую. «Я теж не заперечую», — пробурчав цей нахаба. «Але тепер, коли я бачу підлість, — гримів я, — не маю наміру потурати тобі!» — «Я теж, коли побачу підлість…» Отак ми змагалися, скандально, базарно, — з кожною хвилиною я все більше відчував своє безсилля, — і потім він сказав фразу «створюєш муру», після чого я його вдарив долонею по губах, і він утік. Спочатку до своєї кімнати, а тоді — з дому. Він зник на добу. Це була, мабуть, найжахливіша доба в моєму житті. Тому що я картав себе й мучився. І Рита, звичайно, не вмовкала, але її скаженіння мене не зачіпало. Я просто отупів від жаху, від того, що я собі уявляв і в чому винуватив тільки себе, одного себе, нещасного ідіота, неврастеніка, — подумаєш, розпустив руки, назвали сестру кікіморою! Ну то й що? Влаштовувати через це допит, мордобій, так принижувати й ображати хлопця? О третій ночі черговий по місту повідомив нас, що в Коптеві знайдено труп юнака років сімнадцяти, зарізаного ножем. Чи не було на нашому хлопці хутряної шапки і шкіряної безрукавки на хутрі? Хутряна шапка була! Була! Але шкіряної безрукавки не було. Він міг узяти безрукавку в товариша. Міг навіщось поїхати в Коптеве. Викликали таксі, помчали в Коптеве, на другий кінець міста. В машині Риті стало погано, зупинилися, я масажував їй серце, шофер побіг за ліками — в медпункт Білоруського вокзалу. В морг Коптевської лікарні я пішов сам, Рита лишилася в машині. Хоч я був цілком упевнений, що наш син не міг опинитися тут, ноги мої підгиналися, коли я спускався по сходах у вузькому кам’яному коридорі. Юнак був чорнявий, одне око розплющене, друге залите чорною кров’яною плівкою. Ми приїхали додому о п’ятій. О сьомий він зателефонував і сповістив, щоб ми не хвилювалися, що він у дівчини на дачі, тут немає телефону, тому він вчасно не повідомив, винуватий, excuse me. А зараз телефонує зі станції. «Ти не підеш на контрольну?» — з несподіваною, що, як завжди, вразила мене, розважливістю сказала Рита. «Ні, бувай!» Це бувай було сказано по-гультяйському, отаке собі веселеньке, гульвісне «живемо — не тужимо!», потім — клац, трубку повішено. Рита тихенько плакала, а я сидів у кріслі, заплющивши очі, і бачив передсвітанковий сутінок на станції, будку автомата, промерзлу, наче льох, запах гарива і низький, над лісом, місяць. Двоє біжать на лижах, спершу по лижні вздовж колії, потім завертають у ліс. За хвірткою їх зустрічає собака, на дачі тепло, в печі горять березові дрова — втім, це з моєї юності; на дачі в «дівчини», мабуть, парове опалення, палять вугіллям чи газом. Все було колись і в мене. Які там контрольні! Він про батька, що розквасив йому губу, і думати забув…. Необхідність у мені відпала. Це було зрозуміло. Ну — гроші, їжа, квитки на джаз, корисні знайомства, це само собою. Якесь хвилювання, коли мені буває погано… «Тату, тобі щось дати? Ні?.. Ну, я побіг! У мене ділове побачення. Ти лежи, не вставай!» А що іще потрібно? Один приятель, батько мого віку, сказав: «Подякуй, що він тобі не відповів ударом зліва в печінку. Мій якось мене нокаутував». Мабуть, усе нормально, але я просто не знаю цього: коли я був у Кириловому віці, в мене не було ні матері, ні батька. Мати часто хворіла, місяцями по санаторіях, батько загинув у тридцять дев’ятому на Карельському перешийку, він був військовий інженер. Виховувала, тягла, скільки сили, Наталка, старша сестра. Через мене, можливо, й лишилася «кікіморою». Звідки мені знати, чи потрібен хлопцеві батько, коли в нього зріст метр вісімдесят, канадська стрижка, бас, коли він може три години невтомно танцювати, прочитати за день англійський детективний роман і підійти на вулиці до будь-якої дівчини і взяти в неї телефон. Влітку виявилося, що батько поки що потрібен. «Тату, там кафедрою керує такий Меченов Олександр Володимирович, він і екзамени прийматиме. Я точно вияснив, що він приятель твого Рафика. Прошу тебе…» І він, і матір знають, що я не люблю таких справ. Не тому, що надміру принциповий і моє моральне почуття обурюється, а тому що — неврастенік, не люблю бути комусь зобов’язаний. Що таке Рафик? Адже вони не розуміють, що таке Рафик, їм здається, якщо кажуть «ти», п’ють коньяк в «Націоналі» і зрідка бувають разом у Лужниках чи на скачках (Ра «фик — гравець, болільник), то вже справжні друзі. Рафик дає мені роботу. Я від нього залежу. Але не на сто відсотків — я одержую роботу ще у восьми місцях, — але, значною мірою, Рафик для мене цінна фігура, ферзь. Я в ньому зацікавлений, але не він у мені. Це неможливо було розтлумачити Риті. Як завжди, коли починалися якісь домашні кампанії, вона вдавалася в паніку і коїла дурниці. їй здавалося, що Кирило нізащо не вступить, якщо не мобілізувати Рафика. Відверто кажучи, я вважав, що він і з Рафиком не вступить. Все-таки він бовдур, наш хлопець. З його зростом, басом, з такою показною, молодецькою незалежністю, він досі ще пацан і рохля. Твори писав посередньо, почерк жахливий, у математиці мислить туго. Газет та журналів не читає зовсім, окрім «Советского спорта» й «Экрана». Англійська мова? Ну, хіба що! В дитинстві силоміць примушували ходити в англійську групу, а потім захопився detective story. Але це тільки лексика, а в граматиці — як у лісі. Окрім того, наш хлопець, нахабний і занадто меткий удома, зовсім міняється на чужих людях. Тут він слова не скаже, мимрить, нітиться і загалом створює враження Митрофанушки. Де йому витримати; бій на вступних! Спершу говорили, що дванадцять чоловік на місце, потім виявилося — дев’ять, теж не жарти. Треба було йти до Рафика. Ніхто не знав, як це мені не до вподоби. Рафик з тих людей, котрі жодного доброго діла не можуть зробити просто так, без розрахунку на віддачу, без «два пишемо, один запам’ятовуємо». Ні, не пошло «товар — товар», а в смислі цінування свого благородства, домагання дружби, відчуття вічної вдячності тощо. Всі добрі справи Ра. фика треба добре пам’ятати. Це нудно, але нічого не вдієш — входить у правила гри. А я зі своєю розхлябаністю та лінощами часто порушував правила, ось у чому річ. Цього ніхто не може зрозуміти, як не пояснюй. Треба знати Рафика, цю самовдоволену печерицю, але по суті добру людину! Незадовго перед тим, як виникла проблема Меченова, я одержав від Рафика велику роботу, дуже солідну, вона забрала в мене потім півроку інтенсивної праці — спасибі йому до гроба, thank you very much, як сказав би наш бовдур, — але вийшло так, що, одержавши цю роботу, я одразу ж зник із Рафикового горизонту. Провалився. Схопив і заповз у нору. А де дружба? Де вічна вдячність? Замість цього з’являюся раптом з новим проханням. Я огинався, шукав іншої можливості, але нічого не траплялося, Рита й Кирило напосідали на мене — найнеприпустиміше було, звісно, те, що Кирило був посвячений в усі секретні заходи! Я не раз вичитував за це Риті — закінчилося тим, що Рита, втративши терпець, таємно від мене сама зателефонувала Рафику й зустрілася з ним. Пригадую, якось у червні вона прийшла ввечері якась мовчазно-напружена, з плямами на обличчі — ці алергічні плями завжди видавали її збудження — і раптом заявила, що бачила щойно Рафика, все йому розповіла, і він усе зробить. Вона була на скачках, виграла півтора карбованця. Виявляється, в Рафика був ігровий день, він призначив зустріч біля метро «Динамо», звідки, розмовляючи, дійшли до іподрому, і вже там вона вирішила — «щоб зробити йому приємність, оскільки він сказав, що новачкам завжди щастить» — піти з ним на скачки. Що ж, мудрий крок. Спершу він був стриманий, а розлучилися друзями. По-перше, він справді виграв. А по-друге, вона йому сподобалася, це напевне. Еге, матінко, та чи не п’яна ти? Ні, пила саму тільки воду, з’їла морозиво і два апельсини — пригощав Рафик у буфеті, але, справді, вона начебто сп’яніла. Бо все чудово вдалося. Шкода, що він такий бридкуватий, потвора-квазімодо. Познайомив її з якимись дядьками, вони цілували їй руку й казали «мадам». Меченов — його давній приятель, вони з одного міста, отже, все гаразд… Кирило тріумфував: «Мамо, ти геній!» Я відчував щось непевне. Звісно, добре, що діло зроблено і, може, допоможе нашому бовдурові, але я уявляв собі вираз Рафикового обличчя, коли вони зустрілися й Рита, вкриваючись алергічним висипом від хвилювання, бурмотіла перші слова. «Він був стриманий!» М’яко сказано. Треба знати Рафика. Він тут-таки вирішив, що я підіслав її і, напевне, обурився: «Яка тварюка! Чому я маю без кінця робити йому послуги?» Але потім вона якось його розмочила. Ніяких підозр, навіть натяку на ревнощі я не відчував. Ці студентські почуття навідували мене тепер досить рідко, як бажання пограти у волейбол, — у Рити було, здається, те саме — окрім того, відомо, що Рафик жінками не цікавиться. Всю цю історію я відніс до розряду Рафикових дивацтв. Але там були ще якісь дядьки, які цілували їй руку й казали «мадам». І навіщо було стирчати там до останнього заїзду? Як результат усього, наче в складній задачі, де багато всіляких дій, ділення, множення і добування кореня, залишилося одне: почуття незручності й роздратування, яке з цього виникло. Я дивився на Риту, що недбало сиділа, поклавши ногу на ногу, на дивані з сигаретою в зубах і плямами на шиї, які ще не зійшли, й намагався побачити її так, як бачили Рафик і дядьки на іподромі. Рита належить до тих жінок, які мають вигляд молодше за свої сорок. Сорок видно, але водночас видно й те, що вигляд має молодший. Вона хорошого зросту, ставна, довгонога, щоправда, коли відпустити всі гачечки, стан помітно деформується. Та це не біда. Вона ще цілком нічого. Колись, років з двадцять тому, коли я відбив її в одного молодика, сина гомеопата, вона була кралечкою. Заради неї я покинув першу дружину, сина (він геолог, десь тут, у Середній Азії), заради неї тяжко сварився з матір’ю, котра була проти розлучення. Просто мати, при її безмежній доброті, повинна була когось жаліти. їй боліло, коли комусь завдавали болю. Пізніше вона подружилася з Ритою. Жаліла її, коли їй здавалося, що я її ображаю. Давно це було. Давно немає ні матері, ні тої Рити, котра ображалася, ні мого кохання, ні старої квартири на Житній, комунальної товкітні, тісного дивана, ранкового крику Кирки і терпкого почуття, що — все попереду, все ще має бути, станеться. Не треба було Риті кидати роботу. Не треба було споруджувати цей кооперативний храм на шістдесят два метри житлової площі, не рахуючи комірчини. І от я дивився на жінку з гарними, довгими ногами, в гарній вовняній сукні, з гарним і дещо блідим обличчям, на якому проступали перші слїди прив’ядання, але й чудова зрілість, вегетативний невроз, холецистит, любов до солодкого, щорічні морські купання, і говорив їй спокійно: «Ти йому сподобалася? Погані справи, повинно було б тебе насторожити». І вона відповіла так само спокійно: «Дуже дотепно!» Не треба було жити разом двадцять років. Also, Sprach Zarathustra: це надто довго. Двадцять років, це не жарт. За двадцять років рідшають ліси, виснажується ґрунт. Найкращий будинок потребує ремонту. Турбіни виходять з ладу. А яких гігантських успіхів досягає наука за двадцять років, подумати страшно! Відбуваються перевороти в усіх галузях наукових знань. Перебудовуються міста. Жовтнева площа, біля якої ми колись жили, геть змінила вигляд. Не кажучи вже про те, що виникли нові африканські держави. Двадцять років! Строк, який не лишає надії. Я перекладаю величезну поему мого друга Мансура, три тисячі рядків. Називається «Золотий дзвіночок». Дзвіночок, як можна здогадатися, це прізвисько дівчини: односельці прозвали її так за дзвінкий, мелодійний голосок. Поема буде надрукована тут, у Москві і в Мінську. Не знаю, чому саме в Мінську. Це вже його справа. Я поспішаю, мені потрібні гроші, і треба виїхати звідси не пізніше десятого червня. Нинішня спека тимчасова, вона може спасти, змінитися дощем, але з червня спека встановиться міцно, залізно — не потуратиме ні хмарині, ні краплі дощу. Я роблю по шістдесят рядків на день — це багато. Натхнення не чекаю: о восьмій ранку випиваю піалочку чаю, принесеного звечора в термосі, сиджу за столом до другої, о другій обідаю в поганенькій чайхані біля пошти, а з третьої сиджу до п’ятої або шостої, коли починає тиснути в потилиці і комахи мигтять перед очима. А що робити? Перекладати вірші — моя професія. Більше я нічого не вмію. Перекладаю я з підрядника. Практично можу перекладати з усіх мов світу, окрім двох, які трохи знаю — німецької та англійської, — але тут у мене бракує духу чи, може, совісті. Слава мені не потрібна, це вже було (не слава, певна річ, а потреба в ній). Кажуть, незабаром, числа двадцятого відкриється сезон у літньому ресторані «Чинар», і жити мені стане легше. Днями, допрацювавшись до чорних метеликів в очах, я пішов до чайхани — це звичайний трактир, по-нашому «павільйон», чи «забігайлівка», де, окрім горілки, води, пива, кріпленого червоного вина, крутих яєць, цибулі, пампушок, рибних консервів, буває інколи чай і плов з м’яса непевного походження, боюся, що верблюжого, — і, щоб збадьоритися, я випив дві чарки поганенької ашхабадської горілки. Пив із задоволенням, але з деяким острахом. І вона на мене дивним чином подіяла. На те, щоб я сп’янів, — позначилось, очевидно, довге утримання, — голова працювала ясно, все було в нормі, крім одного пункту, як у світі Кафки, де все вірогідно, крім якоїсь однієї обставини: тої, наприклад, що Замза перетворився в комаху. Мені уявилося, що поганенька ашхабадська горілка, яка стояла на моєму столі, — це підрядник, який я повинен перекласти чотиристопним амфібрахієм на російську мову, і тоді це буде пляшка «Столичної». Того дня я перекидав сімдесят з гаком рядків. Вночі прокинувся від важкого знайомого сну — моїх звичайних сходів. Начебто підіймаюся по якихось нескінченних сходах, кожен крок усе важчий, усе неможливіший, бракує повітря — і, коли вже, здається, кінець, асфіксія, — враз прокидаюся. Боліло серце, почав шукати воду. Термос був порожній: вчора вихлептав увесь чай після горілки. Оце бовдур! Адже ж знав, що вночі може знадобитися питво. Одягся й вийшов у сад. Була чудова ніч. Світив місяць. Давно я не бачив такої ночі. Дві чинари стояли, як дві скелі, довкруг них конусом лягла чорна непроглядність, зате акації, туя і всілякі інші дрібніші кущі й дерева ясно сріблилися у світлі місяця й ворушилися, шурхотіли, дихали. Від їхнього дихання повітря було солодке. Його можна було пити. Я пройшов кілька кроків на кволих ногах, сів на лавку й пив повітря. Оце так ніч! Найбільш підходяща для смерті. Думав про те, що можу померти. Думок про смерть не буває. Думки про смерть — це страх. Я сидів на лавці спиною до теплого стовбура дерева і безладно думав: зателефонувати, Мансур, він приходить о десятій, машину, кардіограму, п’ятнадцять карбованців, при інфаркті біль набагато сильніший — удар сокири в груди. Ох, який ідіот — пив горілку! Потім, коли біль ущух і дихання стало рівніше — двічі вдалося глибоко вдихнути, — я подумав, що це було б занадто безглуздо. Адже повинен бути якийсь смисл. Якийсь підсумок. І вже після того. Тепер мої думки стали спокійніші. Коли біль зникає, думати про смерть легше. Десь далеко на гірській дорозі їхала машина — в тиші чітко було чути, як шофер збавляє газ на поворотах. Ні, смерть мене не лякала. Адже величезна більшість людей померла і тільки мізерна частина живе (біль зовсім минув, я підвівся з лавки й пішов по алеї. Хотілося дійти до криниці й набрати про всяк випадок у глечик води). Звісно, шкода: замало встиг. Збоку може здатися, що зовсім не так. Я і те, і се, п’яте й десяте. Але я-то знаю, ніщо! Задумано було не так. А як? Що я міг би зробити інакше? Хлопчаком потрапив на фронт, був поранений під Ленінградом, хворів, лікувався, потім хапав і гарбав життя у веселих повоєнних вузах, одружився рано — від тої-таки жадібності. І все було так: одне, що простіше, хапав, а друге — відкладав на потім, на колись. І те, що відкладалося, поступово кудись щезало, витікало, як тепле повітря з дому, але цього ніхто, крім мене, не помічав, та і я помічав рідко, коли бували безсонні ночі. А тепер уже ніколи. Часу не лишилося. І ще одне: немає сили. Є й третє: кожна людина варта своєї долі. Отак, заспокоєний, міркував я про своє життя, підходячи до будинку Атабали, де в дворику був колодязь. Якісь люди розмовляли в темряві. Я підійшов, побачив Атабали і коротконогого виродка з великою головою — Назара. Цього Назара я зустрічав у чайхані. Він зростом з десятирічного хлопчака, і, коли я підходив до будинку Атабали, мені здалося спочатку, що Атабали розмовляє з хлопчиком. Назар щось хрипко вигукував, вириваючись з рук Атабали. Вони боролися при світлі місяця. Атабали тихенько хихикав. — Ай! Ей! — захлинаючись сміхом, казав Атабали. — До жінок хоче піти, такий фулюган! Я підійшов до колодязя й почав качати, опускаючи й підіймаючи дерев’яну ручку. Води довго не було. Казали, що колись це був чудовий колодязь, але минулого року під час землетрусу десь змістився ґрунт, і воду заклинило. Нарешті потекло тоненькою цівкою. Атабали з Назаром усе ще впівголоса сварилися. — Ні! — казав Атабали. — Фулюган, іди спати! В сусідньому будиночку, де жили в сезон відпочиваючі, а тепер у трьох кімнатах мешкало кілька жінок, працівниць санаторію і офіціанток, хряпнула рама й жіночий голос суворо сказав: — Іди, зди додому, Назарцю! Пика твоя безсоромна! У-ух! Знову хряпнула рама. Виродок похитався, перевалюючи велику голову з боку на бік, як хитається важкий соняшник, потім мовчки повернувся й кудись подався. Атабали сказав: — До Валі приходив. Одружитися хоче. — З Валею? — Еге ж, — Атабали позіхав. — Ой, година ночі… От фулюган, година ночі, всіх будив. Валя була рослава, соковита, років двадцяти шести. Працювала медсестрою в санаторії, і я двічі просив її зміряти мені тиск. Ранками бачив, як вона бігала, виблискуючи литками, зі свого будиночка в кінець саду. Я спитав: — І вона ніде за такого? — я показав рукою аршин від землі. — Е, ти не дивись, що маленький. Він сильний. Може добити будь-кого, хоч вас чи хоч мене. Зразу кидає. Від нього падаєш, як з ішака, — головою в землю… З верблюда падаєш боком, а з ішака — головою… Еге ж, такий фулюган, чортяка. П’яниця він. Його баби жаліють. Я поплентав назад до свого будиночка — той стояв на відшибі, в глибині саду. Відчувалася невиразна нічна радість. Саме нічна, невизначена. Вранці не розумієш чому? А вночі раптом бажання жити й радість од цього повітря, шереху. Добре, думав я, що карлики з великими головами хочуть одружитися і п’ють вино, а жінки сміються з них, відчинивши вікна в сад, і добре, що люди виходять уночі з дому й розмовляють. У мене нічого не боліло. Я йшов легко. Почув, як на порожній веранді дзвонить телефон. Кого це в таку пору? У будиночку з верандою ніхто не мешкав. Влітку сюди приїжджає начальство, воно й провело телефон, який при мені ніколи не дзвонив. Я мав спати й нічого не чути. Чиста випадковість, що я проходив повз. Але дзвонили, може, саме мені. Може, телефонувала Рита. Дізналася, що я в Тохірі, через Мансура, а його телефон — через міністерство. Зараз там десята, ще не пізно. Адже після мого дзвінка минуло шість днів! Я зняв трубку. Питали якогось Садикова. Чи не приїхав Садиков. Говорила жінка, голос її тремтів. — Не знаю, — сказав я. — Може, й приїхав. — Мабуть, ні, коли ви не знаєте. — Передайте йому, — голос жінки зривався, — щоб він неодмінно, одразу ж зателефонував додому! Неодмінно, неодмінно хай зателефонує додому. Рафик щось зробив, чимось допоміг. Хоча хто його зна? Він к а з а в, що зробив і допоміг, але ж перевірити неможливо. Міроприємство завершилося успішно, отож він мав підстави приписувати успіх собі, але мені чомусь здавалося, що він і слова не сказав Меченову. Кирило казав, що Меченов ганяв його по-звірячому, не відпускав тридцять хвилин і «четвірка» зароблена чесно. Клявся, що в очах у Меченова не мигнуло ані іскри зацікавлення, коли він підійшов до столу й назвав прізвище. А Рафик щоразу при зустрічі питав: «Як там мій підопічний?» Немає значення, діло зроблене. Потім була Лідія Миколаївна, старенька дворянського роду, яка готувала з англійської мови, а потім з’явився Гартвіг, Герасим Іванович. Швидко він став Герою. Привела його Лариса, відрекомендувавши, як одного з кращих у Москві репетиторів з історії. Кирило займався з Гартвігом кілька разів, за що було заплачено солідну суму — карбованців, здається, сорок чи сорок п’ять. Коли б не Гартвіг… Та що вже тепер говорити! Гартвіг — людина особлива. В чомусь я йому заздрив, за щось глибоко зневажав і навіть, мабуть, ненавидів. Але, певна річ, віддавав йому належне: свій предмет він знає блискуче і, головне, знає те, що потрібно знати, і Кирила натягав добряче. Крім того, його приятель виявився секретарем приймальної комісії. І цього секретаря, малоприємного пана з рудою різночинською борідкою, якось вдалося затягти на дачу до наших знайомих у Снігирі — там він набрався по зав’язку, всім набрид, господарі ледве витерпіли і насилу відправили з попутною машиною в Москву, але згодом це відіграло потрібну роль. Все було добре, велике мерсі і до побачення. Але Гартвіг не зник з нашого життя, як інші. Навпаки, він став нам близький і дорогий, як ніхто. Кирило казав: «Ми їдемо з Герою на водосховище». «Гера сказав, що фільм — туф та, я не піду!» Рита говорила: «Гера дістав квитки на Глюка. Ти, звичайно, пас?» Гартвіг був такий чоловік: коли він ішов вулицею і десь чулася музика, він повинен був неодмінно прислухатися й оголосити: «Ага, ось і товариш Бах!», або: «Здається, ми маємо товариша Моцарта!», або ще щось у подібному дурнуватому стилі. Рита при цьому червоніла й поверталася до мене з докором: «Ну, чому ти такий невіглас у музиці? Адже це твій величезний недолік». Вона могла сказати навіть агресивніше: «Ні, ти не можеш вважатися в повному смислі інтелігентом!» А я і не вважаю себе таким… Однак зовсім не тому, що я не корифей музикознавства. Так, серйозної музики я не розумію, стомлююся від неї, а ось шлягери і всілякі джазові мотивчики дають мені насолоду. Навіть сам їх насвистую. А на симфонічній — починаю куняти чи думати про справи, роботу, різні дурниці. Що я можу вдіяти? Так, недолік, гандж, прогалина в духовній культурі, але навіщо постійно мені цим дорікати? Господи, сама по собі любов до музики нічого не говорить про людину. Не визначає людського. Змії також люблять музику. Є цілі нації, яких можна назвати немузикаль-ними, наприклад, англійці, і, однак… Отож не треба перебільшувати і надмірно підноситись. Можна любити музику й бути циніком. В такому дусі я двічі давав Риті відсіч у присутності Гартвіга, причому навмисне наголошував на «цинізмі». Я ж бо одразу зрозумів, що за птах цей Гера. Він мовчав або іронічно посміхався, як особа зацікавлена, і лише раз дозволив собі ніби жартома й делікатно, але з достатньою отрутою в словах розкрити рота: «Ви не з того боку намагаєтесь вплинути на Геннадія Сергійовича, — звернувся він до Рити. — Треба не дорікати йому за відсутність інтересу до музики, а, так би мовити, жаліти, співчувати йому!» І недоречно розповів анекдот про Сократа й брутальну людину, що образила Сократа на вулиці. Я зауважив: «Герасиме Івановичу, по-моєму, так не заведено в кращих домах Філадельфії: вчити дружину, як вона має поводитися з чоловіком!» Він засміявся й сказав, що це, мовляв, жарт. Але я не бажав усе зводити до жарту, навмисне взяв твердий, суворий тон, і йому хоч-не-хоч довелося вибачитися. При цьому я помітив, як він перезирнувся з Ритою. Я не звинувачую Гартвіга в тому, що він, скориставшись неробством та здатністю розвішувати вуха моєї дружини, а також моєю легковажністю та душевною втомою і ще тим, що ми надто багато тижнів на рік перебували з нею в сварці, без зусиль підкорив Риту якійсь своїй владі. Не належу до ідіотичних ревнивців. Може, між ними нічого не було. Не знаю, не хочу знати. Не в тому річ. Натякала Лариса, що само по собі здалося мені гидким, навіть гидкішим, ніж те, на що був натяк. Ми з Ритою давно й негласно встановили певний кодекс взаємної незалежності. Точніше так: в душі ми допускали повну незалежність кожного. Але коли найкраща подруга натякає чоловіку на свою найкращу подругу! Мені було жаль Риту. Але річ зовсім не в цьому. Я звинувачую Гартвіга за те, що він заніс у наш дім — правда, на досить сприятливий ґрунт — свій цинізм, свою манеру все переоцінювати, перевертати, нічим не дорожити. Я сам не люблю блакитнооких оптимістів і завжди дивився й дивлюся на світ, на людей критично, але таке ставлення до оточуючих, як у Гартвіга — таємна насмішкуватість над усім і вся, — розлючує мене. Я стаю скаженим ортодоксом, мені хочеться взяти доброго дрючка й лупити по цій обдарованій голівці. Так, він здібний тип, я знаю. Він кандидат наук, займає гарну посаду в науковому інституті, щось пише, десь викладає — влаштований чудово. Ну, господи, від чого ж тоді? Адже стільки людей невлаш-товані в цьому житті. Прагнуть чогось досягти, але не можуть, безсилі. Отут і ховається секрет Гартвіга. Легко досягає він того, за що інші б’ються все життя, і, досягши, міг наплювати на своє досягнення. Кажуть, йому пропонували місце заступника директора в інституті, та він відмовився. А скільки навколо людей хворих, самотніх, нещасних з різних причин або таких, що вмирають у ранньому віці! Ні, це здоров’як, яких мало! Йому тридцять сім років, він смуглявий, жилавий, бігає на лижах, як ескімос, а на велосипеді ганяє на шосе — його улюблене заняття, — як справжній гонщик. Своєю короткою стрижкою і чорною борідкою скидається на француза. (Каже, що мати гречанка, а батько — з обрусілих німців). Вдягається абияк. Найчастіше з’являється в нашому домі в якихось напівтуристських-напівспортивних недоносках, в лижних штанях, вилинялих куртках, кедах. Звісно, коли доходило до Глюка, він чепурився — теж не в бозна-що: дешевеньке, куплене на ходу в універмазі. Ця частина життя його зовсім не цікавила. Кілька разів приходив на уроки до Кирила неголений. Якось з’явився босий. З розповідей Лариси, був двічі одружений з яскравими жінками: з кінозіркою і з циганкою з театру «Ромен», танцюристкою, але з обома розлучився, а зараз живе з якоюсь Есфірою, лікаркою, страшненькою, але дуже доброю, вона дозволяє йому всі його дивацтва. Мені він сказав: «Гарні жінки мене вже не хвилюють. Цей етап я, слава богу, пройшов». Не знаю, що тут було: бравада чи незграбне запевнення в тому, щоб я не хвилювався. Я, певна річ, прийняв останнє, відчув себе зачепленим і грубо сказав: «Але чи хвилювали ви колись гарних жінок?» — «І не р-раз!» Отакий собі фанфарон. І попри те фанфаронство — найінтелігентніший пан. Знає чотири мови, читає латинських авторів в оригіналі. Займається раннім середньовіччям, історією релігії. Фома Аквінський, Дуне Скот і таке інше. Рита зацікавилася — від неробства, голова ж бо вільна, — всією цією мудрагелією, і часом за вечерею розігрувалися схоластичні диспути. Наприклад, таке: що цінніше — воля чи розум. Рита стояла на позиції Фоми Аквінського — за примат розуму. Наводила приклади із власного життєвого досвіду. Вона, до речі, вважає себе в найвищій мірі homo sapiens. Кирило був на боці Дуне Скота: захищав волюнтаризм. Він казав: «Коли б не моя залізна воля, хіба я вступив би до інституту?» Я висміював їх, але на Риту це мало діяло. Вона почала діставати, де могла, книги в зашарпаних брудних палітурках — містичні, релігійні. Кат його зна, звідки вона їх викопувала. В букіністичних книгарнях цей мотлох, по-моєму, не продається. Діставала на руках, на чорному ринку. Вдома почали миготіти бородаті, в окулярах молодики, книжкові маклери, які разом з рідкісною книжкою могли торгонути і якимсь дефіцитним дрантям, наприклад, білими водолазками з ГУМу з націнкою п’ять карбованців. Мила публіка! Разів зо два я виставляв їх з дому. Рита ставала на захист, звинувачувала мене в деспотизмі та скнарості. (Всі ці Леонтьєви, Бердяєви чи, як я казав, белі-бердяєви, коштували немалих грошей, яких дати я не міг, бо останні півтора року мої заробітки з певних причин зменшилися). Але ніщо не могло зупинити її: вона викручувала з господарських грошей, міняла, продавала своє шмаття. Загалом, тут було не захоплення, а пристрасть, і навіть, може, хвороба. Але в основі всього лежало не справжнє почуття, а фальшиве, метушливе. В цьому я був глибоко переконаний. Якось так їй і сказав. Я непокоївся за Кирила — перший курс! — і вся ця базікологія, що тут і там валялася по квартирі, могла збити його з пуття. Відверто кажучи, я не так непокоївся, як показував хвилювання, а Рита слушно зауважила, що Кирила ці книги цікавлять ще менше, ніж вузівські підручники. Тоді я підвищив голос: «Чудово! І ти, замість того, щоб змінити таке становище, відтягти хлопця від дівчат та магів і привернути до підручників, сама займаєшся казна-чим!» — «Я нічого поганого не роблю, моє чтиво нікого не стосується і взагалі, чого ти казишся?» Я сказав, що все це мені глибоко антипатично. Що її псевдорелігійність — облуда й ошуканство, що першою заповіддю будь-якої релігії, а тим більше Христової віри — є любов до ближніх. А де вона? Байдужість, втеча з дому, книжкове марнославство. Чоловік занедбаний, син росте, як бур’ян. І — клімакс, матінко, клімакс. Не Фома Аквінський, а прогулянки пішки й холодні обтирання вранці. Але й такі прямі удари не діяли. Наше відчуження і взаємна холодність усе збільшувалися. Кілька разів, насилу прочитавши деякі із старих книжок, точніше, не прочитавши, а перегорнувши, бо до кінця прочитати жодну з цих книг я не міг, надто хитромудро, їй-богу, через п’ять сторінок я переставав розуміти, про що йдеться, а я ж не найбільший кретин на світі, я пробував завести суперечку, прочистити їй мізки, адже це так божевільно далеко від нас, від наших справжніх складнощів та загадок! Написано гарно, і колись, можливо, воно хвилювало, мучило, вгадувалося прозріння, читалися пророчі слова на банкеті Валтасара, але ж нічого не вгадалося, не прозрілося, й читання таких книжок тепер — зайва розкіш, однаково, що тримати вдома арабського скакуна. Куди поїдеш на арабському скакуні? В молочну пляшки здавати? Чи в пральню по білизну? Не потрібна мені оця великорозумність, зовсім непотрібна, а ті, хто каже, що їм потрібна, — шахраї. Якось була така розмова з Ритою: «Ну, що ти вичитала в цій книзі? Чим збагатилася?» Того дня вона особливо мене дратувала, я так і рвався в бій. Рита сиділа в своєму улюбленому кріслі під торшером, палила сигарету, щойно відтарабанивши з кимось годину по телефону. Затягшись димом і дивлячись на мене з незвичайною увагою, вона мовила: «Чим збагатилася? Хоча б тим, що краще пізнала твій характер. Саме сьогодні читала в одного автора про одвічно бабське в російській душі». Я розреготався. «От здорово! Ну, ну, детальніше». Вона почала молоти якісь дурниці про те, що я чомусь упокорююсь, підкоряюся обставинам — «середовище заїдає», що те, чим я займаюся, — адаптація до умов існування і я усвідомлюю це розумом, але безсилий повстати проти власного способу життя. З причин жіночої слабкості характеру. І ще тому, що завдяки дуалізму моєї душі в мені відсутня моральна дисципліна. Спочатку я слухав, усміхаючись, потім розлютився. «А ти, матінко, невдячна, — мовив я. — Я виснажую мозок, займаюся чорною роботою, перекладаю всіх поспіль — для чого? Для того, щоб ти сиділа в кріслі, курила «Кент» і говорила мені гидоту? Коли тебе так точить моральне почуття, чому б не піти працювати в наше управління будинками — там потрібен економіст з окладом вісімдесят карбованців…» — «Здається, це дорікання шматком хліба?»— спитала вона. Я махнув рукою й пішов геть. Не лише порозумітися, навіть по-справжньому посперечатися стало важко. Зате з Гартвігом, коли той у нас з’являвся, вона була пожвавлена, багатослівна, реготала, сперечалася, і мені дещо перепадало: при ньому вона зі мною ставала привітною і якось назвала навіть Геночкою, від чого я давно відвик. Почалося нове захоплення: прогулянки пішки, на велосипеді, на лижах — з Гартвігом. Я сам колись радив це. Спершу вони мене запрошували. Я пару разів ув’язувався, але було якось прикро й обтяжливо. Гартвіг у шортах — навіть у жовтні, падлюка, хизувався чорними, волохатими ногами, — скакав по купинах, наче лось; Рита, задихаючись, поспішала за ним, а мені така гонка була не до душі. Кат з ними, лишив їх і себе напризволяще. То вони в Загорськ, то в Суздаль, то на Святі Гори. І все якось ближче до ченців, до старовини. То десь під Москвою знайшли церковцю — познайомилися з попом, і той дозволяє Гартвігу вилізати на дзвіницю й дзвонити. І Кирила тягали туди, також дзвонив. Все це, звичайно, було дурницями, химерами напівсолодкого життя і мене не так бентежило чи обурювало, як просто дивувало. Адже була колись активним членом профспілки в інституті комунального господарства! Ні, звісно, ніякою вірою тут по-справжньому й не пахло, а так собі: духовна нудьга й катастрофічне неробство. І навіть, може, мода. Всі оті книжечки, монастирі, мандрівки по «святих місцях» на власних «Волгах» стало модою і тому банальністю. Раніше всі стовписьком на Ризьке узмор’я валили, а нині — по монастирях! Ах, іконостас! Ах, який нам дід зустрівся в одному сільці! А самовари? Ікони? Як не прийдеш до якогось провізора або художника, що заробляє на хліб малюванням агітплакатиків, обов’язково у них ікон понавішано і чай п’ють із самовара, справжнього тульського, відшуканого за великі гроші в комісіонці. Все, друзі мої, благородно, чудово, любіть красу, шукайте града, а от як із любов’ю до ближнього? Чи не забули часом свою бабусю, котра в селі горбиться? І чи не кинете у важку хвилину дружину або, навпаки, — чоловіка? Бо ж старенький з бородою, який на гарній дошці висить у їдальні над сервантом, одне велить: добро чиніте! То як із ним, добром отим, га? Не можна було їй роботу кидати. Бо коли людей нема навколо — нікому й добро чинити. А втім, і зло також. Все одно, не треба було. Але Гартвіг — то стаття осібна. Про яке там добро мова? Головне, що сидить у нього в нутрі — погляд крижаний, вивчаючий. Окрім старовини, отців церкви, цікавився він і сучасними справами: писав щось з питань соціології. Якось поєднував старовину й сучасність, не знаю вже як. І віри, й древності, краси, музики, людей довкола себе він торкався з однаковим крижаним завзяттям — вивчав. Не просто пізнавав, а таки вивчав, тобто до останньої краплі, до дна. І куди інші зазирнути не наважаться, він зазирне, ніщо його не збентежить. Це я одразу в ньому відчув. Справжній учений, тільки такі і досягають, і створюють. Але — далі від них! І жінка для нього — експонат і добрі знайомі — об’єкти для вивчення, щось подібне до мурахи чи жаби. Двічі відчув я це на собі всією шкірою, і треба сказати: приємного мало. Сиділи якось удвох, очікуючи Риту, розмовляли, він більше питав, до того ж поштиво, з повагою, я б сказав запобігливо, як розпитував би учень у професора, а я відповідав. І, розтанувши від його поштивості, відповідав охоче, детально. Цікавився він усілякими дрібничками мого побуту й моєї роботи: коли встаю, які газети читаю, чи користуюся словником синонімів, які мої стосунки з редакторами й авторами, котрих перекладаю? Ще там щось про кіно, про те, як відпочиваю, куди люблю їздити. Я загалом людина не хитра, почав роз’яснювати без найменшого сумніву, давав мудрі поради, а потім мені стукнуло: господи, таж він мене вивчає! Він же на мене досьє заводить! Ні, не у вульгарному розумінні, а саме — в науковому, для якоїсь своєї спеціальної роботи й мети. Для свого домашнього «хобі». Прийде додому й настрочить цілий зошит. «Такий і такий, 48 років. Тип: середній інтелігент кінця шістдесятих років. Рід: літературний пролетарів Вид: із невдах, котрі вміють влаштуватися. Встає о восьмій. Газети читає після сніданку, який складається звичайно з яйця, звареного «в мішечку», скибочки хліба з сиром і надзвичайно міцного чаю. Любить пити чай завжди з однієї, так званої улюбленої чашки. Це великих розмірів посудина ємкістю з півтори склянки, розписана, темно-червона із золотом дулівського заводу. В газетах найбільше враження справляють статті, що стосуються роботи колег по перу, хвалебні чи лайливі. Особливо лайливі. Підіймають настрій. Хочеться працювати…» Я сказав, що він розпитує мене, як лікар — пацієнта. Чи не розповісти, як у мене з випорожненням? І як я виконую подружні обов’язки? Він серйозно сказав: це було б цікаво! Потім зауважив, що справді в розмовах з людьми намагається дістати якнайбільше інформації. Нічого іншого не лишається. Адже наші звичайні бесіди, мовив він, не виходять за межі порожнього базікання, передачі чуток, анекдотів і перемивання кісточок спільним знайомим. Замість обміну думками ми обмінюємося чутками. Звичайно, не забув похизуватися вченістю, згадав Сократа, перипатетиків та іншу старовину, де, очевидно, почувався, як риба у воді. І тільки через якийсь час я зрозумів, що мене за дурня мали. Отже, в розмовах зі мною він не намагається набути якихось думок, саму лише інформацію, до того ж байдуже яку, в крайньому разі навіть копійчануї З паршивої вівці хоч вовни жменя. Я згадав, як він розпитував мене якось: де я пошив костюм, і скільки коштує, і де куплено тканину. А я, ідіот, пояснював йому якнайстаранніше! У цій манері була не лише зневага до співрозмовника, але й основна гартвігівська риса — його цинічне прагнення брати, ковтати, нічого не віддаючи. Ділитися своїми думками та знаннями з людьми, яких вважав нижчими за себе і нічого не вартими, він не бажав, не вмів, а прагнув тільки збагачуватися. Біда в тому, що я співставляю факти із запізненням. Коли я зрозумів, що мене за дурня мають — і мають постійно: мовчанням, посмішками, делікатними розмовами про дрібнички, — мені захотілося при першій-ліпшій нагоді звалитися на нахабу з громовою промовою і таки сказати йому всю правду, щоб не заносився! Сказати, що ми з ним не рівнозначні величини. Що наш життєвий досвід непорівнянний! Я не встиг прочитати так багато книжок і визубрити іноземні мови тому, що жив в інший час і змалечку працював, воював, поневірявся. Не приписуйте собі чужих заслуг — вони належать часу. Ми складали інші екзамени. І взагалі, хай вам чорт! — навчіться поважати людей! Але зручного випадку ніяк не траплялося. Промова моя кипіла, кипіла, а тоді й випарувалася. Здається, він сам відчував нестачу життєвого досвіду. Звідси його знамениті втечі — те, що так вражало людей, котрі його мало знали, і подобалося жінкам. В своїй основі ці втечі були не романтичного порядку, а умоглядного. Справжнісінький раціоналізм і те саме намагання — вивчати. Він міг несподівано піти з інституту (взяти академічну відпустку), поїхати до Одеси, влаштуватися матросом на торговий корабель і зникнути на довгий час із життя своїх друзів та близьких. Щоправда, це було в час його парубкування, між циганкою та Есфірою. Але наступного літа, вже в часи Есфіри, він два місяці блукав по Україні, працював то косарем, то збирачем яблук, то шляховим робітником. Рита захоплювалася такими подвигами, котрі знала з оповідань гартвігівських приятелів. «Оце я розумію, чоловік! — казала вона. — Уявляю собі тебе в ролі матроса чи землекопа. Та ти за два дні ноги відкинеш». Звичайно, відкину. І сумніву нема. Та й навіщо це потрібно: копати землю й тягати мішки людині, котра знає чотири мови! Користь, на мою думку, невелика. О господи, як же я не розумію? Адже тут самоутвердження. Вільний вибір. Це потрібно не суспільству, а — особі. Хай самоутвердження, гаразд, погоджуюся я, але яка його природа? Комплекс неповноцінності. Бракує життєвого досвіду й творчої напруги. А коли нетворча людина намагається творити, вона заміняє акт творчості абичим — найчастіше найнікчемнішими домашніми революціями. Вмовляє собі повагу до самого себе. Ну, а потім? Адже суспільству, тим, що навколо, від цих геройств ні холодно, ні гаряче. Тільки бідна Есфір страждає та й дитинка відвикає од батька. Звичайнісінький цинізм у шляхетній упаковці: бо наплювати на всіх, окрім себе. Захотів утекти від вас усіх на півроку — хоч матросом, хоч куди — втік, і до побачення! Але Рита замріяно говорила, що все це не так просто, що треба, мовляв, зважитися, треба переступити. І дивилася на мене з виглядом таємної зверхності та якогось співчуття, як на пропащу людину, яка ніколи не зможе переступити. Чужа глупота часом буває сліпуче прекрасна. Мені була цілком зрозуміла безглуздість гартвігівських авантюр, але деякі інтелігенти, особливо дами із збудженою уявою, були в захваті від них. Кажуть, його так пестили, коли він повертався! Такі банкети влаштовувалися на його честь! Рита стверджувала, що тут якийсь протест і свого роду комусь виклик. Який протест? Кому, господи прости, виклик? Есфірі? Ну, скажімо, виклик тому становищу, яке склалося в інституті. Але, матінко моя, його становище в інституті чудове, ліпшого годі й бажати, якщо йому дозволяють зникати на півроку. Ах, він брав відпустку по хворобі, в нього щось із шлунком, гастрити, виразки? Отже, користувався пільгами, як хворий, і при цьому працював матросом? Талановитий молодик, далеко піде. В результаті виявилося, що я недобрий, у чомусь обмежений і не можу стати вище своєї особистої неприязні. Взимку він раптом з’явився до нас у ватянці, валянках і сказав, що їде на місяць у Калінінську область — завербувався в артіль лісорубів. Кажуть, цікаві люди оті лісоруби. Помацати їхню психологію. І тут у Рити виникла ідея. Наша хатня робітниця Нюра була родом з Калінінської області, Торжківського району, де в селі залишилася жити її тітка, зовсім стара — єдина Нюрина родичка, мати її померла у війну в голодні часи, батько й брат загинули на фронті, — і от Рита попросила Гартвіга, щоб той відвіз Нюриній тітці Глаші, котру ми всі знали за листами, московські подарунки: цукерки, апельсини й маленький транзисторний приймач. Рита дуже любила Нюру. Потім виявилося, що ця любов має межі, але тоді ще про це не здогадувалися. Нюра працювала в нас років з десять, прийшла, коли Кирило був іще першокласником. До Кирила вона була прив’язана надзвичайно. Ритина ідея була в тому, щоб випросити в тітки Глаші — замість транзистора — одну-дві іконки. Було відомо, що тітка Глаша богомільна, ікони в неї є, залишилися від матері, Нюриної бабці, і вона ними дорожить, але коли Нюра напише, що хвора і ікони єдина її надія, тітка Глаша може зглянутись і поступитися. Риті дуже хотілося повісити вдома дві-три ікони. Вона й місце для них приготувала: на тлі рожевуватої стіни, поруч з великою репродукцією Пікассо. Інакше б Рита відчувала себе знедоленою. її подруги вже зуміли роздобути ікони, а Лариса, котра загалом малоінтелігентна, не читала вчених книжок, просто пограбувала своїх сільських родичів і привезла цілу колекцію — шість дощок, серед яких одна була безперечно старовинна, північного письма, Гартвіг визначив сімнадцяте століття, сказав, що річ музейна, можна взяти за неї великі гроші. Щаслива Лариса! Завжди їй все саме пливе до рук. Нюра написала тітці листа, віддали Гартвігу, той повернувся в січні з двома іконами. Одна була поганенька, дешевенька, друга більш-менш, років з півтораста. Рита повісила обидві на рожевій стіні поруч з Пікассо. Потім дешеву, яскраву Нюра випросила для себе: вона й справді захворіла й думала, що ікона допоможе. Але старовинна дошка і далі висіла в їдальні і всі, хто приходили до нас, захоплювалися її чорнотою й казали з виглядом знавців: «О, чудова річ!» Тим часом Нюра захворіла усерйоз. Я щось чув про її хворобу й раніше, але до ладу не знав, що в неї таке. Нюра була в Ритиному відомстві. Я знав тільки те, що коли вдома Нюра чи якась інша жінка, що веде господарство, встановлюється спокій і можна працювати. Рита терпіти не може всіх хатніх клопотів. Більше тижня вона сама, без помічниці, не витримує. До появи Нюри, коли наш балбес був милим маленьким карапузом і вимагав гуляння, прання та іншого догляду, ця проблема — хатньої робітниці — була якнайгострішою, навіть гострішою, ніж проблема моїх заробітків. Адже я довгий час заробляв нерівномірно, доводилося надовго від’їжджати у відрядження, щоб густіше підмолотити й полегшити існування родині, сам якось переб’юся, але їм без мене простіше. І до копійок доходили. Бувало, Кирилові ні на що було молока купити. А помічниці в хаті завжди були. Без них Рита просто-таки не справлялася — працювала вона тоді далеко, в Останкині, виходила о пів на восьму, поверталася пізно — але і з помічницями не ладилося. Рита чомусь постійно з ними сварилася. Якась і трьох днів не пробуде, а Рита вже стогне: «Не можу її бачити! Розраховуй її завтра ж, прошу тебе…» Я, звичайно, розумів, що з цими літніми невдахами, таємними злиднями, самотніми зубожілими бабами чи молодими дурепами, сповненими порожніх сподіванок — професія ж бо вимирає, — ладнати важко, але виходу не було. Я казав Риті: «Заховай своє роздратування кудись подалі! Адже ж тобі гірше буде. Не можеш ти сама! Це вже доведено, отож прикуси язика…» Логічні докази не доходили. Які мальовничі персонажі з’являлися в нас удома. Яким дивним особистост
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка