Сучасна російська повість



Сторінка21/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24
Вячеслав Шугаєв
ВІЛЬНОМУ ВОЛЯ


1

Дружину провів уранці, сина відвіз денним автобусом до тещі в село і повернувся додому повним холостяком. Повернувся завидна — в затінку ще не загускла прохолода, черемха ще не заповнила пропечені вулиці своїм чистим вечірнім диханням. Йдучи додому, він думав про довгу безтурботну самотність, що чекала на нього. Сьогоднішня біганина по вокзалах, задушливий автобус, труський путівець — усе це було ніби останнє випробування перед одержанням прав на цей святково-спекотний вечір. «Провів, звільнився, заслужив», — припасовував він до кроків слова, що раптом виникали самі по собі, то наспівуючи їх, то бурмочучи, і водночас прикидав, як краще розпорядитися власним збиранням, щоб жодної хвилини не згаяти з відпущеної волі. Та ось ніби спіткнувся: «Від кого звільнився? Що заслужив? Сім’ю спровадив і, отже, радий-радісінький? Ні батько, ні чоловік — так, щось на зразок відпускника. Зручно, хлопче, влаштувався. — Він, забувшись, навіть головою покивав на підтвердження: чую, мовляв, чую, всі докори і закиди. — Ну, дідьків корінь! Щось зарано винитися почав. Може, ця холостяцька воля таким боком вилізе — не своїм голосом завию. Любі, хороші, швидше під один дах збирайтеся! Нікого я не сплавив і нікого не забув. Перепочинок вийшов у родинному житті. Цікаво побути самому. Не в чоловіки та батьки запряженому, а самому по собі. Людина людиною. Погуляю, спробую, а каятися, однак, ніколи не пізно». Удома поголився, перевдягнувся, глянув у дзеркало, на завершення торкнувся краватки, нагрудної кишені з заповітною десяткою, і нарешті ступив на багатообіцяючу вечірню дорогу. Його привітала насторожена варта старих пенсіонерок на лавочці біля під’їзду. — Жінка за поріг, і одразу — фур, фур! — Тепер як півень піде настрибувати. — А що йому! Мужик — не баба. Згрішити, як умитися. — Далеко налагодився, Василю? «Сидіть бабусі. Тільки й діла тепер — чужі гріхи збирати. Свої вже відступилися: були, та спливли. Щиро співчуваю». Але вголос весело розгнівався: — Так от як ви зі мною?! Коли потрібен — Васильку, синку, а нема потреби — півень блудливий? Гаразд, гаразд. Бабо Аню! Хто позавчора замок у твої двері врізав? Тітко Тосю! Хто минулого тижня дзвінок тобі лагодив? Василько-синок чи мужик — не баба! Старенькі розсміялися: — Синок, синок! Іди, Василечку, гуляй. І гріши з богом. — Отож-бо. Василь заквапився було: повз яблуні-дички, які неначе для нього розквітли саме сьогодні; повз молоденькі модрини, що викинули першу волоть, теж, мабуть, на його честь, взагалі, повз бажаний вечір, що так марно збігав. Але на березовому острівці, що вцілів серед асфальту й каменю, у захистку волого-зеленої, паркої тиші, він здивувався: «Куди це я? Ніхто ніде не чекає, а я заквапився: Перекур. Посидимо, подумаємо». А подумавши, з’ясував: холостяцька воля така простора, що можна до ранку просидіти на лавочці, перебираючи можливі розваги. Василь не звик марнувати час, тому розкроїв неосяжну волю на невеликі, цілком здійсненні бажання. «Подамся в центр, вип’ю пива на дебаркадері, зазирну на танці. А там видно буде». Він хрипкувато, неприродно засміявся, згадавши напутнє буркотіння бабусь біля під’їзду. «І чому так? Тільки чоловік сам залишиться, одразу ж його в коти-волоцюги записують. Хоч святим будь, а дружини поряд немає, обов’язково зроблять з тебе грішника. За тебе тебе вигадають. От і в цеху довідалися — цілу зміну піддрочували. Очманів від анекдотів та порад. Ну, що тут такого, що сам? Усі, як змовилися, в один бік підштовхують: не клей дурня, а гріши, якщо з’явилася можливість. Природа, дідьків корінь, гріх первородний, чи як його там. Тьху на тебе, Васько! Більше надумаєш, ніж нагрішиш!» Він посидів ще, покурив і, так не з’ясувавши, чого ж у нього більше, праведного чи грішного, махнув рукою й рушив далі. Василь пішов до центру не вулицею, а прибережною безлюдною стежиною. Вода, що потемніла й поважчала на вечір, безгучно, швидко обганяла його, заразом виносячи й вимиваючи з душі усі більш-менш визначені бажання, замінюючи їх бездумним спогляданням. Василь зігрівав очі на яскраво-жовтих розсипах кульбаб по піщаних пагорбах, на ніжно-зеленому різнотрав’ї у видолинках, погідний, заспокоєний підходив він до дебаркадера і мало не оглух від музики, буйного різноголосся, яке посилював річковий простір. Пива не було, і він засмучено потупцював біля стойки, поканючив у рудої худючої злої буфетниці: «Може, на денці нашкребеш, може, приятелеві залишила, плесни кухоль», — але ошелешений її пронизливо-роздратованим: «Я тобі знайду зараз приятеля!»— геть засмутився і хапонув склянку якоїсь червоної, липкої бурди. Відмовився од цукерки: «Сама їж!» Вискочив на палубу і боляче вдарився об чавунний кнехт. Побігав, побігав, полаявся, поплювався — біль відпустив, і одразу гаряче заговорило вино. Солодко прилило до скронь, груди роздалися од легкого безпричинного піднесення; ясне легке серце сповнювала доброта. Василь прихилився до бортового стовпа і геть розм’як від свіжо-ласкавої прохолоди, що з’явилася, здавалося, разом з тремтячими вогнями бакенів. Річковий трамвай причалив і відчалив, хлопнув на дебаркадер, можливо, останньою хвилею стомленого сміху, гомону, останнім відголоссям недільного дня. Василь теж трохи покрутився, взяв участь у цій святково-сумній штовханині і зі всіма буцімто попрощався в найкращих взаєминах. 2

Біля причальних розсувних поручнів залишилася жінка, яка, мабуть, не захотіла йти в натовпі. Вона сперлася на поручні, злегка перехилилася до води — чорне розпущене волосся ковзнуло з плеч, стекло вздовж щік. «Що вона там побачила? — здивувався Василь. — Стоїть і стоїть. Погано їй, чи що? А може, реве? Схоже. І плечі обхопила — в дрож кинуло від сліз». — Гей! Громадянко! Може, тобі допомогти? Гей, дівчино? Може, провести куди треба? З-під волосся визирнуло юне, кирпате, товстогубе обличчя, і дівчисько спокійно запитало: — Довго думав? — Що думав?! — Як причепитися? — Я думав, ревеш. Більше, їй-богу, нічого не думав. — Я?! Реву? Ой, тримайте мене! — Дівчина засміялася — спалах білих зубів освітив її губасте, грубе обличчя якоюсь зворушливою, безпорадною простодушністю. — А чому тоді стоїш? Нікуди подітися? — Хочу й стою. — Хочеш на танці? Або в парк ходімо, га? На каруселі-гойдалки? — Ой, сміхота! В парк! У кімнату сміху, га?! — Ні, без сміху. Серйозно запрошую! — Лимонадом частуватимеш? — Можна й міцнішим. Як захочеш. — А далі що? — Погуляємо. В кіно можна. — В кіно не хочу. Всі фільми бачила. — Отже, погуляємо, поговоримо. — А потім? — Ну, не знаю… — знітився Василь, але одразу знайшовся. — Додому проведу. Щоб хулігани не чіплялися. — От і ти, дядечку, не чіпляйся. Досить. Вдосталь набалакалися. — Дівчисько знову перехилилось через поруччя. — Я ж по-доброму. Тобі нудно, мені нудно… — Досить! — закричала дівчина. — Рятуйте! — гучно і тривожно прокотився крик над водою. — Ріжуть тебе, чи що? Грабують? Ну, привіт, бувай, тільки не горлань. На пагорбі, під тополями на набережній, озирнувся; дівчисько ледь угадувалось під блідим колом причального ліхтаря. «Дядечко!» Міцно приклала, міцно. У двадцять сім — дядечко, років у тридцять — татко, а під сорок дідом обізвуть. Так піде — швидко зістаріюсь. Скільки ж їй? Шістнадцять, сімнадцять? Дідько їх збагне!» Василь раптом стомився, сонно обважнів — насилу ноги доволік до автобусної зупинки. Пересилюючи бажання негайно лягти на лавочці, він перечитав усі вивіски, що засвітилися довкола. Звичайно, з безцільною серйозністю перекрутив слова: «игинк», «кабат», «онив», — до цієї гри його заохотив Мишко, син, який вивчив літери у п'ять років і розпоряджався новими знаннями навпаки. Взагалі, зі словами Мишко поводився так само просто, як і з іншими іграшками: розбирав, розгвинчував, переінакшував і невдовзі зрозумів, що слова можна створювати. Якось у місті зупинився звіринець, і Мишко, досить неуважно подивившися приїжджих левів і слонів, прямо-таки прикипів до білячого будиночка. В ньому крутилася, сновигала, металася руда білка — мабуть, її стрімке життя і зачарувало Мишка. Він притягнув Василя за рукав і, здивовано посмикуючи чорними бровенятами, сказав: — Дивись, зирок? — Який зирок? — Та он. Зирк, зирк. Навіть очі заболіли. — Ти про білку, чи що? — Ну, звичайно! Схожа на зирка? — А який же зирок, покажи! Мишко розсердився: — Це я її так назвав! Як же я тобі ім’я покажу? — Гаразд, зрозумів. — Схоже? — Схоже. Удома, застережливо витріщившись на батька, Мишко заквапився: — Мамо, зирок! Відгадай! Ольга неголосно, жартома охнула і вхопилася за голову: — Отже, мама тепер зирок? Що ж мені робити, куди бігти? — Мамо, мамо, мамо! — Мишко розсміявся. — Відгадай, хто такий зирок? — Звірятко? — Так, це легко. А яке, яке? Ольга примружилась, торкнулася пальцями до скроні, легенько наморщила чоло — усерйоз замислилась, зовсім не підлаштовуючись під Мишка. — Або лисеня, або… — Ольга забарилась, щоки запашіли від азартного бажання відгадати. — Або білченя. — Ура, молодець, правильно! — Мишко кинувся матері на шию. Щоки її вмить ожили, потемнішали від рум’янцю, вона полегшено зітхнула. Василь здивувався: — А як ти до цього додумалась? — Не знаю. — Вона розгублено усміхнулася. — Уявила собі й здогадалася. Відтоді й почалося: — Тату, відгадай, що таке «курум»? — Відгадайте, відгадайте! Мамо, тату. Талаг? Василь від ревнивого суперництва з Ольгою пробував угадувати, але як він казав, шарики не в той бік крутилися, — змучившись, тільки піт утирав. Ну як здогадаєшся, що «курум» означає гречана каша, а «талаг» — калюжа після дощу. Добре, що хоч подужав гру в перекручування, а то перед Мишком було б зовсім незручно. Чекаючи на автобус, розбитий безглуздим вечором, Василь подумав про Мишка, який, звичайно, давно вже спав у бабусиному ліжку. Десятий сон, мабуть, носився зараз над його стриженою під нуль голівкою і спустився, зморив ще глибше, ще солодше — зацмокав Мишко від задоволення, засвистів маленьким, якимось пухнастим носом. «А батька твого дідько носить, дурень дубовий! — Василь знову перечитав, перекрутив слова на вивісках. — Справи мої, Мишко, кабат. На душі — кабат і в голові — кабат». Перед сном, роздягнений, посидів на дивані, покурив, поринувши в тяжку, заціпенілу бездумність. Ліг, заплющив очі і побачив Ольгу — точніше, спочатку поїзд, що повіз її. Віконна жовта мережка летіла по густій таємничій траві укосів, на мить перелякано застигали засліплені сосни і різко сахалися в темряву, і, вдивляючись у неї, стояла біля вікна в порожньому коридорі Ольга — ніч усе більше розсувала між ними простір, і Василь заворушився, закректав, відчувши його холод і порожнечу: «Ох і далеко ж ми зараз одне від одного. Навіть недобре стає… Давай, спи, «дядечку». Холостяк, дідьків корінь». 3

Побачив день у далекому серпні, Ольгу, погідну й тиху, як той день. Вона ходила по шкільному подвір’ї, неголосно, соромлячись свого командирства, казала: — Ось тут, товариші, треба полагодити паркан, ось тут, де кілочки, треба викопати яму для стрибків у довжину. — Вона зазирала в блокнотик, куди, мабуть, детально записала директорський наказ. — Ще треба пофарбувати паркан, поставити турнік і розрівняти весь пісок на волейбольному майданчику… — О! Розійшлися педагоги! — обурився Саня Мокшин, якого начальник цеху призначив старшим над посланими У підшефну школу. — У мене артіль всього нічого. Твоєї роботи, дівчино, до снігу вистачить. До того ж без вихідних і в три зміни… — Мене звати Ольга Вікторівна, — не підводячи очей, червоніючи, сказала вона. — Давай так, Ольго Вікторівно. Паркан полагодимо, яму викопаємо — і баста. З нас досить. Бо іншим нічого не залишиться. — Добре, нехай так. — Вона взяла лопату, дістала з сумочки маленькі волохаті рукавички. — Решту я сама дороблю. — Як це сама? — здивувався Саня. — У вас директор суворий? — Заводу, чи що? Хто його зна. Я його раз у п’ятирічку бачу. — А я свого щодня. Якщо сьогоднішнє завдання не виконати, він не прийме мого чергування. Взагалі, соромно й негарно вийде. Ми й так не встигаємо — до вересня тиждень лишився. — А він тоді де? Не встигаєте, дяді тут за вас орють, а він, мабуть, пиво п’є. — Чому пиво? Він фарбу поїхав діставати. — Ну, порядки. Мені б таке життя. Що в колгоспі, що в школі — всі на когось сподіваються. — Кінчай, Саню. — Василь уже пожалів її, тендітну, беззахисну перед суворим директором, жалів і знав, що тепер не покине її, поки не виконає цього завдання. — Ти чого галасуєш? Нормувальник перед тобою? Воду баламутиш і нічого не бачиш. — А ти не лізь! Бачу, що й ти бачиш, та роздивлятися ніколи. Давай бери лопату! Невдовзі сумно, чисто запахло теплою осінньою землею; трав’яний, ніби побляклий дух, не перебиваючи, ніжно відтінював цей запах — тиша і прозорість серпневого дня були такі досконалі, що щасливим холодком млоїло серце. Вони працювали поряд, і Василь, із задоволенням підладжуючись під неї, теж розмовляв неголосно, неквапливо: — А ви нічого з лопатою, спритно справляєтесь. Де ж навчилися? — Я ж сільська. Покопала, слава богу, — ніколи не розучусь. — Справді?! Ніколи в житті не здогадався б. Ви — така… — Він мимовільним жестом хотів змалювати її тендітність і легкість, але схаменувся, зайняв руки лопатою. — Зовсім не сільська. Вона зрозуміла, засміялась, якось віддалено, м’яко, з ніжним придихом. — Так я давно із села. Але мама мене заспокоює: почекай, ще вдарить у кістку матінка земля, ще дасться взнаки. І справді, потім, після родів, Ольжина постать зміцніла, стала пишнішою від благотворних материнських соків. Але того дня Василь не повірив, здивувався, бачачи, що їй його здивування приємне. — Не може бути, нізащо. Ви все-таки не вірте своїй матері. Помиляється вона — точно. Саня Мокшин, звичайно ж, спостеріг його неприхований інтерес до вчительки, його явну схильність до шефської роботи: — Васько! Хочеш почесним шефом стати? Пісок сам розкидаєш і паркан тут дофарбуєш. Дивись, по-ударному працюй, щоб Ольгу Вікторівну директор не лаяв! А ми підемо. Тобі що, холостому та нежонатому, — не міг Саня Мокшин не позаздрити. — Нас діти обсіли, а тобі старатися та старатися. Докінчили роботу вдвох, вже при довгих прохолодних тінях, і Ольга повела його вмиватися. Ключем відімкнула парадні двері, усміхнулась: — Тільки для почесних шефів. У високому, широкому коридорі пахло фарбою, необжитою новосільною чистотою. Василю здалося, що й коридор пофарбували вони, а тепер ходять, роздивляються, злагоджено думають, як добре увійти в привітно-лунке житло. Вій зітхнув: — Шкода, що вже вчений, а то б іще повчився. Прийдеш першого до школи, а навколо все нове — парти, стіни. Вікна сяють. Ніби й голова новою стає. Любив учитися, хоч і несильно виходило. — А сильно вчений? — Ну! Мудрагель. Вечірню десятирічку насилу дотяг. Стомився так, що ноги підгиналися. — Так що далі думати нема бажання? — Не в бажанні справа. Треба щоб хтось підштовхував, примушував. Тобто помагав. Ви ось часом не погодитесь? — бовкнув Василь і одразу пожалкував: Ольга насупилася, замовкла і ніби з осторогою відсунулася від нього. Але потім, на вулиці, під впливом чудового вечора і артільного спільництва, що все ще продовжувалося, вони знову розговорилися і до глупої темряви прогуляли, проблукали доріжками міського саду. В пустельному, чорному жовтні, коли самотність нестерпна, як чекання першого снігу, Василь сказав Ользі: — Шукав, шукав сьогодні сватів — не знайшов. Сам скажу: виходь за мене заміж. — Прямо зараз? — Чим швидше, тим краще. Якщо щосили чекати, до Жовтневих почекаю. — Почекай, будь ласка. Пізніше, набагато пізніше він зрозумів: не треба було освідчуватися так мимохідь, жартівливо — адже щось опиралося в ньому, та він переборов себе, пересилив опір. Ольга, мабуть, чекала іншого освідчення, була урочиста, серйозна, а він змусив її жартувати — як їй, напевно, було боляче, ніяково підігрувати його сліпій, незграбній душі… 4

Прокинувся від сухої яскравої спеки, що раптом лягла на обличчя, — звечора не завісив вікно, і тепер високе сильне сонце притискало Василя до подушки. «Оце я по-стахановському! — Він глянув на годинника — Півтори зміни без перепочинку!» Потім відсунувся, почекав, поки охолоне обличчя і спаде з очей райдужна чорнота. Кімната прозоро, весело курілася. Сонячні промені заганяли в кватирку запах нагрітої, але ще не курної трави, він невидимими рідкими хмарками налітав на Василя, і разом з ним приходили вуличні звуки: дзеленчання велосипедного дзвінка, дитячий плач, гудок пароплава, скрегіт причальних кранів, водоспадний гуркіт гравію, який вантажили на баржу, — ці звуки, святково свіжі, поки що не об’єдналися в дратівливий шум. Василь полежав, поніжився на запашних, виблискуючих хвилях, знову задрімав, заколисаний безтурботним настроєм. Крізь дрімоту згадав учорашній похід на дебаркадер. «Адже «рятуйте» кричала на повен голос! — Він пробудився. — Так, різка дівчина! А я, я! Кавалер знайшовся. Понесло мене, розговорився. Добре, хоч у міліцію не потрапив. Ну що мені треба, що?!» Він підхопився, прийняв душ, походив по квартирі, визираючи у вікна. Побачив темно-зелену ваблячу прохолоду трави, сліпучо-жовтий берег у виморених сонцем тілах, далекі острови, які розливали тремтливе, прозоре марево. Василь відчув у відпочилому тілі такий приплив бадьорості, сили, щасливого спокою, що безсовісно було б скаржитися на життя, та й на себе теж. Ранковим розумом, що не визнавав сумнівів, він нарешті визначив, «що йому треба», виправдав усі звиви особистого життя на найближче майбутнє й полегшено зітхнув: «Адже всім охота знову в парубках побути, в молодість, хоч на деньок, повернутися. Тієї, нічим не розведеної, волі сьорбнути. Отже, Ольгу не зачеплю, не ображу, коли трішечки в молодості побуду». Сходив у кіно, посидів у міському саду, повернувшись додому, ще поспав, а об одинадцятій вечора вирушив на завод. Табельниця Рита, приловчившись, висунулась у маленьке віконце: — Васю! Васю! Почекай! Він підійшов, присів на одному рівні з Ритиним обличчям: — Шию не боїшся скрутити? Федька повернеться, а ти скособочена. Цікаво йому буде? — Васю! Скажи йому: завтра о дванадцятій я чекаю. Він знає де. — А сама що? Язика проковтнула? — Посварилися, Васю, на смерть. Ой, почекай. — Через секунду Рита вискочила з будки, висока, повногруда, в пишному мареві білого тонкого волосся. — Так, Васю, жах! Або, говорить, у загс, або я тебе не знаю. А йому, сам знаєш, в армію через тиждень. Ну який загс?! Людей смішити. — Значить, вірить тобі. — Василь неприязно покосився на пишні Ритині груди. — Серйозно розстається, який тут сміх. — Ага, вірить. Зінка он чекала, чекала законного, а він як вип’є — з ножем до горла: з ким гуляла, кого водила? Я вже краще так почекаю, нареченою. — Дочекаєшся? — А я, Васю, не люблю загадувати. Подивлюсь, як служитиме. А то он Вірка вискочила в солдатки, він там шофером був, генерала возив. І вивозив — генеральську дочку висватав. Ні, Васю, в дурнях ще встигну находитися. — Так… — Василь уявив, як холоне, чорніє Федорова душа в ці дні, і розізлився — Чому ж так? Завихляла… Федюню! Федюню! На шию на людях кидалась! Дорожчого не було. А тепер, значить, ви служіть, а ми перечекаємо? — Люблю, Васильку. До смерті люблю. I зараз би кинулась. — Рита схлипнула. — Та страшно, жах один! Як скаже: на все життя, так і страшно. — Так не люблять, — пробурчав Василь. — Чого боятися, якщо любиш? — А як, як?! Васю! — Очі її вичікуюче округлилися, в них ніби майнула простодушна віра в чудеса. — У мене вже сили немає — адже хто що говорить. А Федора уві сні весь час бачу. В гімнастерочці, стрижений, і все «ура» пошепки кричить. Наревуся без нього. Ну навіщо йому той загс? Васю, навчи! — Мабуть, зранку тут стоїш? Поради збираєш? Ще по радіо виступи. Легше від цього, так? — Уяви собі. — Рита образилася. — Нічого йому не передавай. Інших попрошу. — Ну, дякую, звільнила. — Василю набридла розмова, час було приймати зміну і справи у майстра Безбородька, який ішов у відпустку. — Бувай, дівчино. Біля великого фрезерного Рита наздогнала його: — Васю, я більше не буду. Радитися не буду. Тільки помири нас. — Вона прибрала волосся під хустину, обличчя ніби змарніло, засмутилось, а ніжно-округлі вилиці, що позначилися, чомусь посилювали вираз цього смутку. Проте Василь не помітив оновленого Ритиного обличчя, дістав з нагрудної кишені цигарку, запалив, нарешті зрозумів Ритині слова, зрозумів і здивувався: господи, скільки металу навкруги, роботи, до поту викладатись треба, щоб підігнати її, а тут дрібнички якісь, бульбашки, а не горе — «слово честі, в самодіяльності цій Ритці виступати, любов розігрувати». Полетіло її прохання в темну височінь, заплуталось у віконних рамах цехового даху. А Василь, не запам’ятовуючи, сказав: — Гаразд, помиритесь. Помирю, помирю! Раз, два і помирю. 5

Майстер Безбородько, худючий, довготелесий, з хижо зсутуленою спиною, вже чекав його біля металевого стовпа, обнесеного металевою огорожею і, як завжди, похмуро пожартував: — Не минай, не минай. Зазирну на могилку. — Здоров, Касяновичу! Давай одспівуй, тільки швидко. Змінник утече. — Інших, Єрмолин, підганяй. Мене не треба. У мене речі в прохідній. — Безбородько знехотя ворухнув губами, ще сизими від недавнього гоління, усміхнувся: — Тепер тобі, Єрмолин, крутитися, вертітися. Тримай: ось наряди, ось змінний журнал, решта перед очима. — Він розпрямив джгути брів, ніби відправляв у відпустку і свою постійну насупленість. — Далеко зібрався, Касяновичу? — Рибалити, — знову знехотя ворухнулися сизі губи. — Нехай щастить. Може, як минулого, раніше вийдеш? — Поки не набридло. — На юшку запросиш? — Давай, давай, крутися. Зароби спочатку. Василь засміявся і через величезний туманний отвір попростував до зеленої брили верстата, яка волого блищала. Перевдягся, зігнувшись за низенькими дверцятами залізної шафки, а, випроставшись, побачив підручних — Федора і Юрка. — Отже, з’явилися, не запорошилися. Привіт, привіт. — Здорово, — понуро, застуджено прогудів Федір, паруб’яга гвардійського зросту, з похмурим темним обличчям, з якимось плескато-грубим носом, під яким на товстій губі стирчала вузенька, безглузда смужка вусів. Але були ясно-зелені очі, високе чоло, гарні густошовковисті брови — ці риси пом’якшували незграбний виріб нижньої частини обличчя. «Очевидно, Ритка дочекалась його в табельній. Наголосилась, наревілась, тому жених вовком і дивиться». — Привіт, шеф, — бадьоро, з усмішечкою озвався Юрик і простяг руку. Василь знехотя, мляво тицьнув свою: не любив він Юрика, його прилизану, з проділом голову не любив, застиглу посмішечку в синьо-молочних очах «Юрика» цього: все як у дитсадку знайомиться — обов’язково назветься «Юриком». — Який я тобі шеф! — Старший тобто. Шанований, — привітно заусміхався Юрик і хотів поплескати по плечу, отак по-товариському притягти до себе Василя, але той не дався. — А тепер зовсім начальник, майстрило, бос, командир. — Юрик усе-таки зумів, дотягнувся і заохочуюче поплескав Василя збоку, по передпліччю. — Добре. Кінчай хихотіти. Федько, маслянку в зуби, змасти направляючі. А ти лети за строполем. Он ту штуковину, біля складального, закинете. — Василь махнув рукою на величезну чорну тушу — кожух волочильного стана. — Потихеньку ладнайтеся, а я побіжу, подивлюся, де що діється. Василь повернувся, скочив на місток, звісився ліворуч — на око прикинув, де ж не «ловиться вертикаль». Верх деталі помітно хилився до верстата — основа вся була в ливарних горбиках. — Не ловиться! Два клини знизу — і вся вертикаль. — Не лізуть, Васю! Так уже бив — Федір погойдував у долоні пудовим молотом — білі тріски стирчали замість держака. — Молодець, Федю! Добре бив. Думав погано. — Василь увімкнув верхній хід, розставив твердіше ноги — поплив на містку, наводячи жерло головного вала на верхівку кожуха. Прицілившись, вручну впер вал у деталь, ще трохи натиснув — кожух злегка піднявся. — Давай клини! — Федір і Юрик швидко заштовхнули їх у щілину. Василь закріпив на спині вала дротину, загострену, як олівець, вістря сполучив з лінією розмітки і поїхав униз. Тільки покрикував: — Підбий трішки! Ще! Ще! Ще! Закріплюй! — Тепер гайки крутіть, а я в інструменталку зазирну. 6

З якоюсь важкою яскравістю освітлювали інструменталку жовто-білі груші «п’ятсоток». Казенний холод цього світла був би нестерпний, якби йому не чинили опір сріблясто-масні боки і спини інструментів, дроблячи його, перетворюючи на розсипи веселих, прямо-таки ялинкових полисків. Василь примружився, потряс головою від їхньої витіювато-переливчастої гри, як завжди із здивуванням помічаючи, що ці веселково сяючі невгамовні зайчики швидко витісняють з нього похмурий, сизий простір цеху. «Як сорока перед мідним ґудзиком. Чманію від блиску. Недарма Фаєчку ні хмурощі, ні дурощі не беруть». — Гей! Хто приймає парад? — Василь зазирнув за один стелаж, за другий — Фаєчки не побачив. — Фаю! Де ти загубилась? Фаєчко! — Він покликав звеселілим голосом, що враз очистився від клопітної хриплуватості. — Сонечко! — ще додав він пустотливо-грайливого дзвону. Фаєчка, виявляється, здрімнула за відкритими дверцятами шафи, заховавши обличчя у згині ліктя. Василь подув на білу ніжну шию, — Фаєчка здригнулась і різко, поспіхом випросталась на стільці. Невидюче, пильно втупилася в Василя знизу вгору — насилу отямилась і повільно, крізь стримуваний позіх усміхнулась: — Ой, Васю. Зморило — не помітила. — Вона підвелася, вмить завмерла. — І в сні тебе бачила. Не встигла надивитися, а ти тут як уродився. — Не до добра, Фаєчко. Чоловіка уві сні бачити не до добра. Або гроші загубиш, або заміж не вийдеш. — Не боюся! Ні крапельки. Грошей немає, заміж не хочу, нехай сняться. Такі ви всі добрі, симпатичні уві сні, хоч не прокидайся! — Вона поправила волосся, мимохідь погладжуючи щоки й чоло, ніби хотіла погасити темно-золотавий жар веснянок, і ось у чорно-мідних пломеніючих віях засвітилися звичною, огортаючою відданістю сизо-карі, як перестигла жимолость, очі. — Хочу, Васю, щоб ти снився. Дозволяєш? — Гаразд. По понеділках. А то швидко набридну, Фаєчко! Не дивися так. Я прийшов лаятись, а ти мене гіпнозом глушиш. — Лаятись? Зі мною? Брови, брови ж у нього які! Дай пригладжу — скуйовдились, любенькі. — Фаєчка примружила очі, потяглася до його брів і раптом різко смикнула за козирок, натягла кашкета на очі. — Здорово, так? Скажеш, не вмію? Раз, два і звабила. Звабила чи ні? — По вуха. Тепер не вирватись. — Василь хитнувся до неї, розводячи руки, але Фаєчка позадкувала: — Ні, ні. Спочатку лаятись, а потім буде видно. — Роздумав лаятись. — Тоді по-хорошому скажи. Васю! Забери руки! От як лусну мікрометром! — Фаєчко, зрозумів. На все свій час… У тебе які фрези? Глина, лапша. Самі нарікання, а не робота. Давай журнал — напишу скаргу. — Будь другом. Мені набридло воювати з інструментальними. Почнеш відмовлятися, мовляв, барахло, а вони: не хочеш, не бери. Інших немає. А я куди подінусь. Адже ви тут усе рознесете. Поки Василь писав вимогу-рекламацію, Фаєчка стояла над ним, уголос повторювала написане і — ні-ні — пружко і м’яко торкалася Василевого плеча. — Фаєчко, ти завтра, тьху, тобто сьогодні довго будеш відсипатися? — Поки не набридне. — Тобто нікуди не збираєшся, нічим не зайнята? — Взагалі, не знаю. Може, в кіно піду. — Слухай, ходімо на острів. Дні он які, а ми й не бачимо їх. Вона знову огортала його відданим поглядом. — Цур, не пустуй, Фаєчко. Запрошую серйозно. — Домовились, Васю. Дякую. — В очах щось здригнулося, посвітлішало, і він здогадався, що Фаечка хоче запитати про дружину. Але стрималась, пригасила цікавість. — Загоряти так загоряти! Що ми, руді, чи що?! — Вона усміхнулась, облизавши губи, повільно розвела їх — волого, біло, холодно блиснули зуби, — і була в цій усмішці якась винувата, зніяковіла розв’язність. Підручні Федір і Юрик сиділи на містку, відсунувшись одне від одного: Юрик, звісивши лікті за поручні, реготав, а Федір, насупившись, випнувши товсту вусату губу, гнув-ламав у кулачищах сталеву кочергу, якою чистять пази в приверстатному столі. Повільно зблискуючи, крутився вал, переносна лампочка стомлено звішувалась над розточеним отвором і, здавалося, світила теж не поспішаючи, сонно мружилась на невтомну стрілку різця. «Чистову женуть, молодці», — здалеку похвалив підручних Василь, а, зіскочивши на місток, зневажливо посміхнувся: — А я вже думав, шабашите. Деталь зняли і стружку длубаєте. — Та що ти, шеф? І так ударники! — У Юрика плеснулося в очах збиране молоко і ніби пролилося на синюваті від безсоння щоки. Василь з маху, без підготовки вліпив йому щигля — промазав, не боляче вийшло, лиш проділ Юриків збив. — Це за шефа! Іншим разом — по шиї. — Розмахався! — Юрик дістав саморобного, з нержавійки, гребінця. — Великий став, так? Начальничок! — Почекай, — перебив його хрипкий, застояний бас Федора. — Скажи, Васю, може все з розумом, по-людському в цьому житті складатися? Щоб даремно не нидіти? — Тобто? — Женитися хочу. Перед армією. Батька з матір’ю самих страшно залишати. Може, пацана зуміємо сотворити. Повернусь, а в мене — сім’я, дім, пацан на коліна лізе. Взагалі, доладне життя. Зразу, без розкачування, і впряжуся в нього. Скажи, як метикую, з розумом? — Нічого. Сенс є. — А Юрик он живота надірвав: з мене регоче. Пацан, каже, буде, не сумнівайся. Тільки чий? Дівку, каже, розохотиш, сам у стрій, а вона куди? Каже, допризовників багато, з кожним вісточку слатиме. Скажи, Васю, невже з розумом не можна? Невже нікому путнього, чистого життя не треба? — Така густа, важка образа проривалась у Федоровому горлі, що у Василя знову засвербіла рука — так і заїхав би Юрику. — Ну й шпана ж ти! Юрик скривився. — Ти вже, Васю, і без казок міг би. Чоловік втопитися хоче, а я його зупиняю. Розумно, тверезо, по-дружньому. — Федю, наплюй і не вір. Все з розумом буде. — Василь раптом гостро пожалів його дитячу вразливу душу. Мало не сказав для розради, от, мовляв, я дружину на курорт відпустив, а проте ніякої гидоти в голову не беру, тому що без віри життя не проживеш. Та згадав домовленість з Фа-єчкою, засоромився: «Який з мене утішальник?!» — Коли ж відправка? — На тому тижні. В суботу. Васю, обов’язково приходь, проводжатися будемо. — Прийду. Обов’язково.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка