Сучасна російська повість



Сторінка22/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24
7

Василь чекав на Фаєчку біля дощаного містка, що з’єднував сіру бетонну набережну з зелено-піщаним островом. Вода, зелена й швидка, не поладила зі спекою, заховала прохолоду глибше, розніжено мружилась, мліла, солодко потягуючись гладеньким лінивим тілом. Василь знемагав під поглядами яскравого смаглявого натовпу, що глухо тупотів босими п’ятками по мосту. — Ох, спека! От пече так пече! — вголос примовляв Василь і з деякою картинністю витирався, обмахувався хусточкою. — Справжня кара. Він посував на натовп, намагаючись мати вигляд людини, яка випадково загаялась, стомилася від сонця, хоча Насправді змок і змучився не так від спеки, як від сорому: здавалося, повз проходять тільки знайомі і всі осудливо запам’ятовують: «Ага, Васька Єрмолин дівицю чекає. Сміливо холостякує! На виду в усього міста!» «Ну, де вона? Краще б узагалі не приходила!» Але Фаєчка прийшла, несміливо висунулась із рясного веселого натовпу. Беззахисно біла, висока шия, тонкі білі руки в дрібному ластовинні, що слабо зажеврілось під сонцем, на вузько похилих плечах легкі крильця біло-червоного сарафана. Мідно чорніюче волосся, довгі кучерики, що звисають вздовж щік, очі прикриті тінню від солом’яного козирка — якась сумна чарівність була у Фаєчці, та Василь цього не помітив, а помітив лише несміливе повільне наближення Фаєчки і подумав, що вона збентежена ненатуральною білизною шкіри, своєю ніби нездоровою примітністю. Поспішаючи скоротити це привселюдне побачення, він з удаваною веселістю обурився: — Ми з тобою як білі ворони! Ну хоч болотом обмащуйся. Давай гайнем о-он у той кінець острова! Трохи підсмажимось, а там і на люди не соромно буде показатися. — Гаразд, Васю, — тихо й покірно відповіла Фаєчка, але очі ніби глузливо здригнулися. — Туди так туди. І вони пішли, швидко, мовчки, відсторонено, ніби недавно посварились, ніби сварка гнала їх, сліпила, не дозволяючи, однак, розстатися. Через місток, через смугу сипучо-в’язкого піску, через запорошені, витоптані галявини — майже бігли, все частіше й розпаленіше дихаючи, багряніючи спітнілими обличчями, спотикаючись, здавалося, вони кудись запізнюються і дуже бояться, що не встигнуть. Деінде на острові пробивались таволожник, низький корчуватий глід, шипшина, а на північному, найдальшому від міста мисі стояв черемховий перелісок. Біля нього, в безлюдному зеленому видолинку, Василь зупинився і пересохлим, запаленим горлом не вимовив, а тонко просипів: — Все. Отаборимося. Фаєчка не відповіла, тільки кивнула, з діловитою квапливістю огледілась, кинула сумку під кущ шипшини. Стримуючи нервове, стомлене дихання, запитала: — Пірнемо, так? Тепер Василь тільки кивнув. Вони знову квапливо, все ще кудись запізнюючись, роздяглися, не дивлячись одне на одного, побігли до води. Василь задихнувся від крижаного прозорого опіку, але витерпів, не закричав. Зате Фаєчка, не встигнувши замочити ноги, пронизливо, весело заверещала: — Ц-ю-ю-й! Цур не я, цур не я! Васю, рятуй! — Хотіла вискочити на берег, умить передумала, забігла глибше, впала, злякано, безпам’ятно замолотила руками й ногами. Пінні, шалено-білі сплески здіймалися ніби не від цього молотіння, а від високого, свистячого вереску. На цьому ж вереску вона швидесенько перелетіла на берег — блискіткою, синьою хмаринкою пронеслася по воді тиша. А Фаєчка говорила свіжим, промитим голосом: — Цікаво, куди це ми летіли? Як заведені. Ніби гнав нас хтось. Васю, хто нас гнав? — Та хто… Дурна голова… Нарешті він міг уважно й заспокоєно подивитися на Фаєчку. Її незасмагле, надміру повнувате тіло, ще недавно пойняте сумним нальотом кімнатної блідості, тепер порожевіло і незбагненно змінилося: витяглося, посуворішало, набуло пружної, гнучкої сили, хвилююче приборкуваної чорно-білим купальником. Його шовковисто-м’який, вологий полиск, здавалося, не міг виникнути сам по собі, тільки від того, що вода просочила матерію, — ні, він перейняв цю шовковистість від шкіри, ніжно-зріло округленого живота, сильних, важких грудей, округло-міцних широких стегон. — Ось я тебе зараз знову занурю як слід! — Василь рушив з води, потягся до Фаєчки. Вона вивернулась, відбігла, зморщивши носа, подратувала язиком: — Зрадів! Ніяк не прохолонеш, га? Розчепіривши руки, він оббіг її, пригнувся, готовий метнутись і не прогавити, повільно, навшпиньки, підступав, намірившись загнати її в воду. Ближче, ближче — Василь стрибнув. Фаєчка не зворухнулась, і він боляче вдарився носом об її плече. Одразу ж випростався, обійняв — чуже, байдуже тіло, холодно-податливі груди. «Щось надто я вже розлетівся», — поморщився Василь. — Ну що? Ну що? А далі що? — Перекур. Загоряти пора, відпочивати, а не обійматися. — Отож. Вони повернулись у зелений видолинок, спурхнула у Фаєччиних руках біла прозора хустинка, знехотя, ледь торуючись, прилягла на траву, вигнувши легку прозору спину, спробувала злетіти — Фаєчка притримала її пучком червоно-фіолетової редиски, горіхово-глянсовим окрайчиком, золотисто-бузковою цибулиною. — Отже, освіжимося? — Василь дістав пляшку вина. — Освіжимося, заспіваємо:  

На зеленій траві ми сиділи,


Цілувала Фаїна мене…

 

— Так уже й цілувала… — Не будеш? Навідріз? — Подивимось… — Не будеш вина пити? — Ой, та ну тебе! Випили, весело захрумкали редискою, соковито, духмяно закипіла під зубами зеленкувата піна на рожевуватих пластах цибулі — молодий, здоровий голод розворушило просте темно-вишневе вино. З куща шипшини раптом вирвався сухий, палючий протяг, швидко осушив виблискуючі краплі на плечах — і одразу припекло їх, позолотило. — Ой, господи! Жити не хочеться — так гарно! — Фаєчка відсунулась у затінок шипшини, примружилась, влаштувала голову в закинуті руки, поколисала її, полюляла, щоб не дуже паморочилась від блаженних хвилин. Похитуючись, не розплющуючи очей, запитала: — Васильку, хочеш — настрій зіпсую? — Не хочу. Зовсім не хочу. — Ну, будь ласка, Васильку, дозволь. — Вона розплющила очі, ображено їх округлила. — Я тобі ще жодного разу не псувала! Стерпи вже. — Хто б сперечався… Давай. Фаєчка багатозначно помовчала, погризла травинку. — Адже тобі соромно було чекати — я бачила. Я не одразу підійшла. Спочатку постояла за деревом. Як же ти знемагав, місця не знаходив! А раптом хто зі мною побачить! — Не вигадуй! Спека була, тому й знемагав. Ніякого порятунку! Фаєчка розсміялася. — От за що люблю жонатиків, так за совісність. І перед дружиною соромно, і перед дівчиною — розриваєтесь, бідолахи. Любо-мило! Нізащо жонатика не проміняю ні на яких парубків. Тим би тільки урвати, нагрубіянити, образити. Почуття чоловічого в них немає — лише нахрап. Васильку, любий! Коли я побачила, як ти тупцявся-боявся — прямо душа заспівала. Ну, думаю, справжній чоловік. І дружину йому шкода, не хоче її ганьбити. І мене шкода — не йде, чекає. Ось вона, головна чоловіча сила: на душі хоч мільйон кішок шкребе, а виду не подавай, все одно май повагу до жінки. — Ти диви. Живеш і не знаєш, який ти хороший. — Василю було ніяково, він мало цигарку не зжував, слухаючи Фаєчку. Потім відкинувся й затих. Одразу ж з’явилися крила і піднесли його, понесли. Зрідка махаючи ними, він ширяв і ширяв над річкою, прибережними ланами, димчасто-зеленими ярами. Пролітаючи над синювато-сизим хребтом, відчув, як у груди вперся щільний, теплий потік, підняв його ще вище. Це Фаєчка гладила його маленькою, теплою долонею. Він повернувся до неї: нижня губа прикушена, змежені вії здригаються; лежить нерухомо, і тільки рука шукає Василя, ніби в темряві, і, знайшовши, жадібно, сильно гладить. Він зіперся на лікоть, наблизився до Фаєччиного обличчя. Чоло в легкому поту, щоки в пуховому ніжному рум’янці, біла тонка шия беззахисна й покірна. «Тепер цілуй», — скомандував собі Василь і дуже здивувався, що не цілує, а силує себе до поцілунку — навіть після команди все ще бариться. Відсахнувшись, він на мить побачив усе, що відбувається, стороннім поглядом: себе, зімлілого під сліпучим сонцем, чужу жінку, яка мовчки пестить його і, певно, у відповідь чекає пестощів. «Чому я повинен її цілувати? Ні сіло ні впало. Дикість якась. Та й не зможу. Не цілувалися, не цілувалися, а тут на тобі — серед білого дня. Комедія, цирк». Василь схопився на ноги: — Все, спікся, Фаєчко, за мною! Вона повільно перекотила голову по траві ліворуч, праворуч і подивилась здивовано потемнілими очима, що нерозуміюче спалахнули. Він одвернувся, соромлячись своєї раптової тверезості, пробурмотів: — Ну, полеж, полеж, — і побіг до води. Потім довго грав зі студентами у волейбол на галявині, поміж черемхами, і не бачив, що там поробляє Фаєчка. Повернувся, вона вже була одягнена, байдуже сиділа, підібгавши ноги під червоно-білий поділ. — Давно сидиш? Чому не покликала? Фаєчка не відповіла. Василь швидко одягнувся, простягнув руку, але Фаєчка підвелася, не помітивши її. — На сердитих воду возять, забула, чи що? Фаєчко, давай миритися. Ти на що сердишся? — розізлився Василь. — День без взаємності, так? — Дурень. — Ну, слава богу. Відійшла, Фаєчко, сонечко, усміхнися. Вона нижче насунула солом’яний козирок. Біля полотняних стін ресторану, що легко погойдувалися, Василь узяв її за руку, потягнув: — Зайдемо. Це ти з голоду така зла. Руки Фаєчка не забрала, дозволила завести себе, посадити за стіл. Уже прийшли сонні, відгодовані оркестранти, ліниво скидали з інструментів чохли, ліниво розсідалися, довго читали записку, яку приніс довготелесий худющий хлопець у червоній сорочці. Нарешті підвівся ударник, повертів, покрутив рожево-сосисковими пальцями мікрофон і оголосив дзвінким, чистим голосом: — Гість Юра дарує цю пісню Марині. Фаєчка пирхнула, але одразу спохопилась, втупилася невидюче в обідню карточку. Василь зрадів: «Здається, зовсім відійшла». — От дають! Котра ж із них Марина? Ні, не відійшла, бо зміряла таким нерозуміюче-байдужим поглядом, що йому залишалося тільки палити та барабанити пальцями по столу. На березі, коли пора вже було прощатися, Василь попросив: — Зачекай. — Перебіг дорогу до старої квітникарки, що торгувала жарками. Повернувся з букетом: — Гість Вася дарує ці квіти і таке інше. Фаєчко, мир, га? Фаєчка усміхнулась, але зволікала, не піднімала руку за квітами. «Невже не візьме? Зірвав дівці день. У неї, може, в кавалерах уся радість, а я й потішитись не дав». Фаєчка букет взяла: — Дякую. Як це ти здогадався? — Сам не знаю. Фаєчко, все, як досі, га? Як брат і сестра, так? Чи, хочеш, буду дядьком, а ти племінницею? — Іди ти до біса. «Правильно, до біса мене! — думав він пізніше. — І цей парубоцький промисел до біса! Чого захотів: у молодість зазирнути. Не можна, всі двері замкнені. І в чуже життя не можна зазирати — не маю права. Не хочу. Воля поманила, та я не вільний. Чужа Фаєчка. І близькою не стане. Долю не переклеїш. Ольга все одно завжди поряд. Ні вже, знову в парубках не побувати — занадто густо й жирно для однієї людини. Понавигадували: солодкий гріх, веселий гріх. Який там веселий, коли ще скраю такою пусткою обдає. Обійдуся! Нехай нудно живу, без пригод-походеньок, нехай день на день схожий, але інакше не вмію. Не знаю, як інакше. І вся розмова». 8

Суботнього сонячного вечора підходив Василь до дому Федора в тихому курному провулку Робітничого передмістя. Федір чекав на гостей на лавочці біля воріт, статечно прибраний: чорний костюм, чорний кашкет-восьмиклинка, червоно-жовта, шита шовком сорочка-гуцулка, запорошено нові чорні черевики. На плечі сяяв коричнево-лакований ремінець фотоапарата. Федір без усмішки підвівся назустріч, простягнув руку: — Дякую, Васю. Не обминув. Проходь поки до чоловіків, розговійся трохи. — Його шанобливо повільний бас з нотками урочистості святковим теплом обізвався у Василеві: «Ну, буде діло. Біля воріт такі почесті, а далі й узагалі адміральський трап викотять. Усерйоз гуляти зібралися». — А тебе що, змінити нікому? — Вибач, Васю. З розумом треба: самому зустріти, самому провести. Йди, йди до чоловіків, чуєш дзенькіт? — Федір серйозно, якось старанно усміхнувся й знову сів. У дворі, тісному від сарайчиків, хиж, хлівів, покритому товстими фарбованими дошками, Василя зупинила ряба лайка. Знехотя обнюхала, незлобиво шкірячись, і махнула кілька разів хвостом: проходь, мовляв, дозволяю. Василь, напружившись, застиг, почекав про всяк випадок, поки собака не відійде, і вже націлився до ганку, коли почув рипіння колодязного коловорота й неголосний, якийсь розсипчасто-теплий сміх. Озирнувся: біля колодязя, ковзаючи Долонею по коричневому палахкотливому глянцю коловорота, стояла жінка у світло-сірій відкритій сукні, оздобленій спереду двома рядами великих кремових ґудзиків. — Злякалися старої? Дай, боже, ноги, так? — Жінка знову засміялась. — Вибачте, дуже смішно ви зіщулилися. Неначе вдарив хто. — Якої старої? — Василь, ніяково опам’ятавшись, підійшов до жінки. — Не бачу старих. Де вони, де? — Василь дашком притулив долоню до чола, огледівся: — Онучку бачу. Рум’яну, гожу… — На всіх чортів схожу. Добре, добре. Смійтеся, на здоров’я. — Жінка трохи напружилась великим, повним тілом, витягаючи відро. Миле вилицювате обличчя, білі зуби, легке ряботиння довкола прозоро-карих очей, що сміються, волосся зібране тугим попелястим вузлом. — Найда моя зовсім стара. — Жінка кивнула на собаку. — Забула вже, коли гавкала востаннє. — А мене б схопила. Мене собаки з дитинства не люблять. На всю вулицю одна шавка, і та обов’язково прибіжить, хапоне. Чому так? — Злі ви, мабуть, от вони й чують. — Це я злий? Та з мене хто хоче мотузки сукає. Не вірите? Починайте, сукайте! — Аякже! З одного сукала, а він узяв та й завербувався. Ні вже, насукалась. — Я не втечу. Я терплячий. — Ой, ой, ой. Спробувала б, та шкода. — Може, боязко? — Гаразд, гаразд! Бояться дівчата, а ми всі хоробрі… язиком молоти. — Давайте допоможу. — Василь підхопив відра. Ви хто Федору? Сестра, кума, племінниця? — Сьома вода на киселі. Сусідка. Піднімалися на ганок, і вона забрала відра. — Нічого, нічого в нашу роботу лізти. Краще двері відчиніть. На веранді, довкола відра з жовто-рожевою пінистою брагою, весело юрмилися в чеканні застолля чоловіки й парубки. Вони вже подолали чинність перших хвилин у чужому домі й були легко, добросердно збуджені, гомінливо привітні — усерйоз готувалися до довгих проводів і зайвих сліз на честь Федорової служби, яка ще не почалася. Піднесли й Василеві. Брага вдарила в ніс чистим колючим жаром, прокотилася, втамувала, затуманила — ні, не хмелем поки що, а хлібним солодким холодком вляглася, і спалахнуло рівне голодне полум’я. Миску б наваристих щів у нього, блюдо прозорого холодцю. Василь сунув цигарочку в зуби, здивувався: — Справді! Бере без допусків. Хоч літай! Василь вирішив покурити разом з Федором на лавочці, та не встиг спуститися з ганку, як відчинилася хвіртка і впливла Рита, обережно, не поспішаючи, ступаючи, ніби скло несла, — боялася лодочки лаковані запорошити. В рожевій, якійсь прозоро-мереживній сукні, що з дивовижною старанністю окреслила її повні, високі груди, з підкручено-розпушеною білою хвилею на плечі, Рита випромінювала сяйво, що виникало, мабуть, для того, аби ще різкіше відтінити похмуру чорну фігуру Федора з цим безглуздим фотоапаратом через плече. У згоді з рожевим вбранням був і Ритин голос, воркотливо-рожевуватий: — Федюню, ну не будь таким злющим, ну, любенький! Ні для кого я не вирядилася. Для тебе, Федюню! Спеціально для цього дня шила. Чекатиму тебе, Федюню, без тебе більше не вдягну. Тут Рита побачила Василя: — От Вася нехай пильнує. Здрастуй, Васю. — Рита взяла Федора під руку, притиснулась до нього. — Другим свекром, Васю, будеш. При тобі кажу: більше це плаття без Феді не вдягну. Федір нетерпляче, похмуро звільнився: — Помовчала б краще. — А чому мовчати, Федюню, чому? Може, я балакаю, щоб не ревіти? Знаєш, як розревуся зараз?! Чому ти мені не віриш, чому мучиш? Я для нього свічуся, а він ніби ховає. Васю, скажи, він тебе послухає. — Не знаю, не знаю. Я в гості прийшов, а що з гостя питати? — Він повернувся, швидко зачинив за собою двері, з гучним брязкотом накинув гачок, сказав крізь щілину: — Трохи охолоньте, бо даремно, не впущу. За стіл сідали, ніби не вибираючи, хто де, гамірливим базаром, а розсілися — наче місця замовляли: далекі родичі далі від червоного кутка, ближче — друзі, приятелі Федора, а вже рука в руку з господарями — рідна кров і особливо шановані гості. Василь опинився поруч з Ритою і, коли Федір ненадовго відволікся од мовчазно-болісної уваги до неї, запитав пошепки: — Ну, помирилися? — Васильку, на волосинці. Ледве-ледве все тримається. — Згоджувалася б уже з ним — і справі кінець. А то: люблю, люблю, а заспокоїти не можеш. — Його заспокоїш! Як ненормальний. Переїзди завтра до мене — і все. Не переїдеш — гірше буде. А в мене навіть мати нічого не знає. Раптом заріже — ото любов так любов буде! Так, Васильку?! — І Рита притислася до Федора, торкнулась гарячим тугим боком, мало не опалила хлопця в цій гарячій тисняві — він задимів, затлів, ось-ось і спалахнув би, та перешкодив батько, кощавий, високий, спрацьовано-жилавий старий. Піднятою чаркою зупинив застольне пожвавлення. — Ось Федір Іванович, син мій, іде служити. А ми його проводжаємо. Тут усе ясно. Брати його хороші солдати були, та й батько по кущах не бігав. Справно служи, Федоре Івановичу! Таке моє головне побажання. — Старий цокнувся з Федором, але не випив, не сів, а почекав, поки не цокнулись інші, не зірвалось над столом: «Давай, Федю, щасливо!» — але й після не випив, а, трохи відсунувшись, відсторонившись, запитав дружину, також жилаву, сувору стару: — Може, що скажеш, мати? Вона повільно потяглася до Федора, зі спокійною похмурістю на чолі постояла: — Дасть бог, воювати не доведеться. Брати за тебе навоювалися, і не бачив ти їх. Так що не забувай, хлопче: міцно будемо тебе чекати. Федір мовчки вклонився матері, як до цього вклонився батькові, після них пригубив, після них сів. Ще б мить, і багатозначна мовчанка за столом перетворилася б на незручну, скуту тишу, але стара випередила цю мить: — Ану, хлопці, ще по одній. Щоб нехрист який не народився. Пригощайтесь, пригощайтесь — досить ледарювати. Чим багаті, тим і раді! Поправивши гаряче, перехоплене дихання запахом свіжого, житнього окрайчика, Василь з голодною, але неквапливою зіркістю оглянув стіл: поки вибере закуску, якраз і прокинеться, жадібно заниє незаморений черв'ячок. А закусити було чим: крізь сніжно-кремову білість сметани пробивалася зелень черемші й цибулі, цибуля стирчала кущиками із драглисто-рожевих ротів важких чорноспинних харіусів, оточених сріблясто-ніжними яльцями, що сочилися свіжим, рожевуватим розсолом; присипані крупно нарізаним кропом, сходили парою цукрові, розсипчасті боки картоплі. Золотисте копчене сало, обнесене прозоро-червоними помідорами, було насичене часнично-смородиновим духом. В центрі столу на величезному порцеляновому листі з блакитними прожилками здіймалася темно-вишнева волога гора минулорічної брусниці. Василь націлився було на блюдо з золотисто-підсмаженими крихкими навіть на вигляд яльцями, трохи підвівся, щоб легше тягнутися, але чиясь повна маленька рука підсунула блюдо. — Давайте-но я послугую вам. — Навпроти сиділа жінка, яка так охоче жартувала біля колодязя. «Коли вона встигла? Адже тільки-но її не було!» — Дякую, дякую, я сам! Якось недодивився — мені б вам треба. Серйозно. Давайте, що вам дістати-покласти? — Все в мене є. А за вашим братом не доглянь — від голоду помрете. Або очманієте передчасно. — А взагалі, значить, чманіти можна? — Ну, якщо по-хорошому. Весело і без скандалу. Для чого тоді в гості ходимо? — Ні. Чманіти хочу разом з вами. Чи не можна? — Можна. — Вона посварилась на нього, усміхаючись із грайливою суворістю. — Ох, який швидкий. — Якщо встигнемо, мовчу. Я, до речі, Василь. — А я — Груня. — За знайомство годиться? Годиться. Ваше здоров’я! — Вік би не знала, та ось пощастило. І — ваше! Незабаром понесло їх по звивистому, химерному руслу застольної розмови. Не помітили, як стали на «ти», як довірливість недавніх знайомих перейшла в якусь душевну близькість, у родинну співчутливість. — Адже я, Васильку, тільки чеканням живу. Мій он після армії повернувся, одружились, пожили, і засумував він. На Сахалін подався, потім на Камчатку. І очей не показує. Чекай, пише, якщо дочекаєшся, заживемо. А скільки чекати, Васильку? Світ великий, увесь не об’їдеш. Та і я не кам’яна. Жити охота. — Справді. До нього треба їхати, Груню. Хоч на Камчатку, хоч куди. Все покинути і їхати — тут головне зважитись. Може, він саме й перевіряє: потрібен, мовляв, так хоч куди приїде. — Е-е. Золотий ти мій! Покинула б, поїхала б, так не кличе. Тільки чекати велить. А самій набиватися — характер не той. Що там у нього, хто — знати не належить. Почекаю ще — життя довге. — Суворе життя, Груню, дуже суворе. Важко ж одній, сумно. Хлопчик без батька росте — ні, треба тобі бути наполегливішою. Не можу, мовляв, більше. Давай причалювати До якогось берега. — Що ти, Васю! А раптом скаже: от і причалюй до іншого, нового. Краще вже почекаю… Я ось ще як думаю: може, його не тягне до мене, може, сили якоїсь в мені немає, заману ніякого? Тоді зовсім погано. Чи він блукач такий невтримний? — Звичайно, блукач, Грунечко! Повернеться. Я б на його місці без крил прилетів. Поряд з тобою жити — ніякої Камчатки не треба. Слово честі! — Ох, дорогоцінний ти мій! Твої б слова… — Груня з хмільною пустотливістю цмокнула, поцілувала повітря, в якому ще не зникли, не розтанули приємні Василеві слова. — Давай про щось веселе, Васильку. Хай йому грець, такому життю! Признання поступово важчали, взагалі, стали зайвими, залишалося дивитися одне на одного із значущою вдячністю. З цього обіцяюче-палкого заціпеніння Василя вивів дружний хор: «Штрафну йому! Тоді знатиме!» — з’явився Юрик під руку з такою розгублено-зворушливою чорноокою дівчиною, що Василь на мить протверезів: «Такому телепню, такій шпані і така школярка дісталася! Не пощастило дівчині! Шкода!» — Васю, може, подихаємо на ганку, — Груня підвелась. — Обкурили всю — сили немає. — Груню! Прямо в ціль попала: звичайно, на повітря треба! — Він одразу зрадів, що стіл їх не роз’єднуватиме. — Ходімо, ходімо. — Василя переповнило почуття якоїсь дзвінко-урочистої впевненості: все, що б він не зробив, буде добре. Він легко, пружно відсунувся, підвівся, пішов поза спинами, не зводячи з Груні жадібно-веселих очей. Юрик, тільки-но ковтнувши штрафну, побачив Василя, вивернувся бочком на лавці й чекав, коли той порівняється з ним. — Васьок! Шеф! Здорово, любий! — Він ладен був на шию кинутися. — Давай по маленькій за нашу роботу, за тебе, Васьок! Не журися, шеф, упораємося без Федька. — Ти ж мене знаєш! Зі мною!.. Василь сильно, спересердя взяв його за плечі, посадив, нахилився, збираючись сказати на вухо «пару теплих», але зустрівся очима з Юриковою дівчиною. Величезні оксамитово-вологі, з якоюсь сутінковою полохливістю, вони просили не чіпати Юрика, не присаджувати, пробачити все це кривляння — більше того, Василю здалося, що дівчина відчуває всю Юрикову темноту, бездумність, мучиться нею, проте ладна совіститися замість нього, ладна приймати будь-яку його провину. «Щастить же негіднику!» — Василь нічого не сказав, усміхнувся дівчині й вийшов. Груня чекала на ганку. Червневий місяць чисто тремтів над тихими тополями, над темним непорушним подвір’ям. Найда солідно, протяжно позіхнула. Біліла черемха на городі і мовчала, не дратувала сонно-прохолодним диханням. Само собою, без слів, пішли від яскравих вікон, ганку, за городнім тином обнялися. Груня притиснулась до нього з нетерплячою відвертістю: — Золотий ти мій… Найдорожчий… 9

Першим автобусом він поїхав побачитися з сином. Заміські поля ще потягувалися під райдужно-білим невисоким туманом, сонце свіжо й неквапливо просвічувало в затінених кронах беріз і осик. Важко стукало в голові, дихання обпалювало набряклі, злиплі губи, очні яблука підпирав зсередини ріжучий стомлений біль — ні, неможливо дивитися на цей ранковий, чисто-білий світ. Але з заплющеними очима було ще важче: він бачив свою вчорашню молодечо-безглузду усмішку, з якою сидів за столом, своє квапливе, хижацьке збудження, з яким співчував Груні, жалів її, що є сили принаджував до себе, свій по-півнячому переможний хід слідом за нею, огрядною, знудженою за чоловічим доглядом. І ця мокра осока, якась шалена, безсоромна любов, раптове тверезе вдоволення жінки, котрій він більше не був потрібний. Та й вона йому теж. Непоправний сором до того обпікав і перевертав його, що потом, жаром і холодом — упереміж — обдало голову й спину: «Добився, згрішив, хоч із автобуса вистрибуй. Як зараз Мишкові в очі подивлюся? Ну, Груня сама, роки йдуть, тіло шаленіє — їй зрозуміло, їй треба було. А я ж! Скільки себе вмовляв та соромив! Чистий праведник. Пустельник, дідьків корінь. І треба ж — умить скрутило, полетів. З холодного серця та з п’яної довбешки!» У світлі цього каяття він, звичайно ж, побачив дружину. Ольга з’явилася в тихому лагідному сяйві, що йшло від золотаво-русявого волосся, ніжно-повних плечей, густо-синіх, ласкаво-короткозорих очей, — сяйво це, зрозуміло, виникло тільки для того, щоб зовсім добити замучену совість Василя. На мить сором остиг, і Василь засумнівався: чи не занадто праведною бачить дружину? «Я ж теж не для себе викладаюся. Завод, завод і завод — незабаром тридцять, а я ніде не був. То Мишко маленький, то квартири не було, то технікум закінчував — взагалі, совісно живу. А коли трохи легше стало, про себе я подумав? Авжеж! Ольгу Вікторівну на південь послав. Нехай перепочине, подихає, одійде від турбот. Я, нехай уже, тягну, як вічний двигун. А її дітвора замучила, які нерви треба мати: сорок душ розуму навчати. Інші он зарплату додому не приносять, їм згрішити, як на футбол піти. І нічого — живуть. І земля носить, і сім’я терпить. А я? Та господи! Святий угодник порівняно з ними. І нічого через дурниці маятись». Він опустив скло, виставив важку голову, що нестерпно горіла. Обдало пругкою м’якою прохолодою, освіжило, видуло ненадовго сіру в’язку каламуть. Туман щез, автобус піднімався тісною кам’янистою дорогою на Крестовий хребет, за яким ховалась Крестова западина і село Крестовка, де вже точно крутився біля відчиненої хвіртки, видивляючись автобус, Мишко. У Василя нетерпляче заскніло серце в лад з нетерпляче виючим мотором — швидше б підхопити Мишка, притиснутись до його заляпаної смолою сорочечки, ковтнути його молочно-лісового, рідного духу — одразу полегшає, одразу відпустить цей виснажливий ранок. «Щось я надто вже роздумався. Чи не з Ольгою що — тьху тьху, тьху! Бодай мені заціпило! Дуже жалію її, нервую. Ніби вона все чула, все знає, хоч на очі не показуйся. Ох, диявол, чую, віділлється, відгукнеться мені цей гріх якоюсь бідою! Ну, чому я до вчора не думав про неї, як сьогодні? Все знав і не зупинився. Цим гріхом, матінко рідна, ніби перекреслив усе — все минуле життя. Виправдатися хотів! Нема його, виправдання, нема!» Автобус безгучно скотився в западину, весело завив у молоденькому ріденькому сосняку і вилетів на жовто-зелений луг перед Крестовкою. Василь здаля побачив Мишка: завмер ховрашком на колодах біля крайньої хати, біля лісництва. Попросив водія хриплувато-невпевненим після мовчання голосом: — Пригальмуй навпроти пацана. Мишко зіскочив з колод, навпрошки продерся крізь кропиву, шипшину, чорні дудки минулорічного дикого кропу, вискочив на галявину перед дорогою: — Тату! Ура, тату-у! — тоненько, радісно злетів його голосочок над маленькою тихою Крестовкою. Обняв, пригорнувся, повис, боляче зачепив крутим лобиком підборіддя, потім ніс. — Здоров, хлопче, здоров! — У-у, колешся як! — все ще захоплено дзвеніло Мишкове горло. — Що привіз? — Питаєш. А хто питає… — Мишко зареготав, застрибав довкола, затискаючи долоньками носа. — Тримай. — Василь витягнув із сумки целофанову торбинку з морозивом, яке в дорозі дуже розтало. — Ого-го! Все мені? Одразу. — Бабусю ж, мабуть, здогадаєшся почастувати? Он і Шарик у пай проситься. — Василь нахилився, полоскотав за вухами Шарика, який від радості стелився по землі. — Бабо, бабо! — закричав, біжучи до хати, Мишко. — Будемо морозиво їсти! І тебе почастую, й Шарика. Теща, Євдокія Семенівна, стояла біля хвіртки, під обсипаною в коричневих зав’язях черемхою. Руки засунуті за фартух, як у кишені, русяво-сиве гладеньке волосся зібране в ріденький вузол, зів’яле, добре обличчя, стомлені, ласкаві очі, які короткозоро мружаться, — постаріла Ольга стояла біля хвіртки й неголосно казала: — Добрий день, Васю. З приїздом. А ми вже утретє чай розігріваємо. За столом, під співчутливо-допитливим поглядом тещі, Василь засовався, признався: — Підручного в армію проводжав. Учора підгуляли трохи. Теща різко підхопилась, зашаруділа в кутку, за скринею: — Ой, що ж це я! — Не треба, Євдокіє Семенівно, дякую, так обійдуся, чаєм. — Бачу, як обійдешся. — Вона поставила перед ним чвертку. — Мабуть, не закушував учора. Всі ви тепер нашвидку. І п’єте нашвидку, без задоволення. — Ні, пригощали добре. Гріх нарікати, — Василь зітхнув. — Ну, з побаченням, Євдокіє Семенівно! Ух, зелена! — На здоров’я. Давай їж, поправляйся. Від Ольги нічого немає? — Ні. Я думав, що ви знаєте. — Дорога далека, поки лист дійде. Мишко сидів поряд, шарпав: — Ходімо, ну ходімо! Тату! Я тобі все покажу. — А далеко йти? — Поряд, за парканом. Потім у кущах, потім біля річки… Василь розсміявся, підвівся: — Гаразд. Веди показуй. Дякую, Євдокіє Семенівно. У дворі Мишко пошепки покликав: — Сюди, сюди, тату. Вони навшпиньки обійшли будинок, зупинилися біля високої призьби, що заросла молодою лободою й коноплянкою. Мишко витягнувся, обережно розсунув траву: Василь побачив гніздо з жовтувато-блакитними яйцями в рідких, великих цятках. — Відгадай, — прошепотів Мишко. — Чиє, так? — Ні, як я придумав. — Чорт. Важко, Мишко. Рябушки, чи що? — Ні. Млеточки. Мої млеточки, мої любі, — ласкаво прошепотів Мишко і подув на яйця тихенько, теж ласкаво. Потім показав батькові мурашник, що виріс недавно під порохнявою, що сухо згнила, колодою; власну грядку на городі, де вистрілив першими листочками горох, біленькими, в зелених розводах; якісь ямки, нірки, нариті по всьому двору й забиті скельцями, камінцями, гайками, — Мишко називав їх секретами. — Це перший секрет, це другий, це… — А що ж у них секретного? — Взагалі секрет. Як ти не розумієш? Цікаво ж: ніхто не знає, а в мене секрет. — Взагалі-то цікаво. Потім вони пішли в ліс. По громаку, який тепер висох, поріс подорожником і буйною безплідною суницею, непомітно заглибились у старі сосняки, що чергувалися з кедром і березою. Сонячна, дзвінка тінь, перестук дятлів, живі, пружні дотики молодого листя — Василь розслаблено зітхав, крутив головою, з насолодою запам’ятовуючи лісове життя. Вони знаходили по руслах недавніх струмків малахітово-зелену, ще ніжну черемшу, на пагорбах збирали червонясто-соковитий щавель, зішкрібали з жарких соснових боків жовто-білу крихку смолу й нарешті потомилися. Василь присів на підмиту, майже лежачу модрину, закурив. Мишко на яскравій похилій галявині навпроти грався з якимось жуком, на колінах гнався за ним, лозинкою зупиняючи, кричав: «Задній хід, муримура!» Зліва галявину оточували кущі жимолості. її тонкі різьблені листочки здригалися ніби від Мишкового крику; справа по сонячних буреломних відвалах темно зеленів малинник, укритий бляклим, непримітним цвітом. Василь відчув, що пам’ятатиме цю галявину все життя — увійшла в нього, закарбувалась. Ще він подумав, що ось вона, найкраща в світі картина: сонячний літній ліс і маленька людина, дитина, осяяна ласкавою довірою до кожної травинки, кожного листочка.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка