Сучасна російська повість



Сторінка5/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.65 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
НІНА АСТАШОВА І ЇЇ БЛИЗЬКІ

 

Холодний вітер жене-жене, і такий неспокій в усьому. Димчасті струмені поземки носяться по голій кризі. Не люблю лютих зимових вечорів. Повз мчать машини в сльозливих плямах вагонів; зливаючись, вони перетворюються в смуги, промені, мечі. Машини — дикі звірі нашого міського світу. Печерні ведмеді, шаблезубі тигри. Людиноїдні. Сигналити їм заборонено, вони мчать мовчки, зціпивши зуби. Лише зрідка проривається короткий здавлений сигнал: це шофер не витримав, натиснув гудок — близько небезпека. Я здригаюсь і згадую Льолю. Люба моя подруга і, власне, єдина, вона загинула під машиною шість років тому, саме взимку, ввечері, в годину пік. Димці було лише півроку. Звичайно, я взяла його. Пам’ятаю, Кирило, Льолин чоловік, який незадовго перед тим її покинув (дурне слово, Льолю неможливо було кинути, як і мене), — Кирило приїхав до мене говорити про долю сина. Він навіть не приховував полегшення, коли я сказала: «Беру». Брала таки не я, брали ми з Сашею, моїм старшим, йому тоді було десять. Я його, звичайно, запитала, і він твердо сказав: «Беремо». Кирило думав, що я йому дорікатиму, сидів зів’ялий, похиливши голову зі сплутаними рідкими кучерями, крізь які просвічувалася шкіра. Б юності, світлокучерявий, він був схожий на Єсеніна. А ми в школі захоплювалися Єсеніним, томик віршів зачитали до дірок, до розсипу. Можливо, Кирило її і привабив своїм єсенінським чубом, який м’яко й звивисто грав на білому чолі. А людина виявилася дрібненька, але не в цьому справа. Єсенін також у дечому був дрібний, з циліндром і рукавичками, але в поезії піднімався до величі… Погаслий, облізлий, Кирило сидів, опустивши голову, і мені було його шкода. Аж надто одностайно всі його засуджували: «Якби не він, була б жива…» Терпіти не можу цієї формули «якби не…». Хто знає, що було б? Не можна довільно змінювати минуле, виймати з нього окремі ланки. Минуле органічно росте разом з людиною і разом з нею творить майбутнє… Кирилові я так і сказала: «Не карайтесь, у тому, що трапилось, вашої провини немає». Як він зрадів, бідолаха! Ми з ним лишилися друзями, хоча раніше, при Льолі, я його недолюблювала. Безвідносно до того, що він від неї пішов. Боже борони, збоку судити про сімейні незгоди. Хіба мало що може бути! Яка туга (фізична, духовна) може погнати людину від однієї жінки до іншої? Із загальноприйнятої точки зору кинути дружину з немовлям — ганебний вчинок, межа непорядності! Не знаю, як на чий погляд. Я особисто тисячу раз воліла б, щоб від мене пішли, ніж лишилися з жалю. Лінія найменшого опору: брехати, продовжувати тягти. Отож Кирила я не засуджую. Він і зараз інколи заходить глянути на сина. Дивиться на нього сумно, скуто. В новій сім’ї у нього дітей немає, та, здається, і злагоди не дуже багато. Димка, звичайно, не знає, що дядя Кіра його батько. Я його офіційно всиновила, дала своє прізвище, а по батькові — Григорович, як у Саші. Сашиного батька я колись дуже любила. Ця любов так до кінця й не загинула навіть у потоці підлоти. Лишилася вдячність за моє колишнє невід’ємне щастя. Гриша, Гришуня, Гришастий — який же він був хороший, поки не почав брехати… З інституту додому проводжав мене Льова Маркін. Даремно я з ним різка і даремно дозволяю скрізь за мною ходити — всі помічають і з нього підсміюються. Мої різкості він терпить покірно (я б на його місці не стерпіла). Звичайно, гуманніше було прямо сказати йому «ні». Проте я не наважуюсь, мені страшно лишитися без його відданості, без можливості в будь-яку хвилину зателефонувати йому й почути: «Звичайно, все що хочете, коли хочете». Люди вважають мене сміливою, а, по суті, я боягузка. Я не боюся того, чого, як правило, бояться жінки: темряви, пострілів, мишей, техніки (сама ремонтую пробки в квартирі). Не боюся виступати прилюдно, обстоювати свою думку. Ніколи не боюся начальства. І разом з тим потай, у душі, безперестанку боюся. Чого? Мабуть, долі, чогось, що чигає на тебе. Після загибелі Льолі боюся машин. Часто бачу сни — хтось із дітей гине під машиною, я кричу від жаху і кидаюсь туди, під смерть. Прокидаюсь, серце б’ється, дякувати богу — сон. Засідання кафедри було довге, нудне. Доповідала я невдало. Емем спав, а потім, як завжди, казна-що верз. Коли він говорить, складається враження, ніби хтось у твоїй присутності чухає правою ногою ліве вухо. Виступали й інші — кожен про своє. Ніхто мене, власне, не підтримав. Мабуть, розмови про двійки, про їхні причини й наслідки просто пережили себе. Мою невдачу помітила не тільки я. Навіть Льова Маркін, який не пропускає нагоди похвалити мене, цього разу мовчав. Ішли ми додому мовчки. Він шкутильгав, я намагалася про це пам’ятати і йти повільніше. Він довів мене до мого під’їзду. Ми зупинилися, він, очевидно, чекав, що я його запрошу зайти (інколи я роблю це). Я не запросила. — До побачення, дякую за компанію. Ви були на диво балакучі. Жарту він не сприйняв. Очі в нього були такі гіркі, що мені стало ніяково. Треба було б сказати одразу, чесно: люблю іншого, йдіть, не мучте себе. Ні, до цього я, боягузка, не була готова. А може, сказати? Саме зараз. Поки я вагалася, він, згорбившись, пішов. Навіть не попрощався. Хвилину-дві я дивилася йому в спину, потім загубила її в потоці машин. Коли хто-небудь на моїх очах переходить вулицю, у мене завжди завмирає серце. Якийсь психоз — це постійне передчуття лиха. Щоразу, коли йду додому, боюсь: а раптом лихо вже скоїлося? Зайшла — все тихо. Кроки — з’явився Саша. Неохоче допоміг мені роздягтися. — Усе гаразд? — запитала я. Він кивнув. Відлягло. Зайшла на кухню. Ідеальна чистота. За допомогою чистоти він завжди висловлює свій гнів. Я сказала, підлещуючись: — Оце так так! Все так чисто й гарно… Мовчить. У дитинстві його називали Сайкін. Товстенький, здобний, очі — як родзинки. Зараз Саша високий, стрункий, вузький у поясі, широкий у плечах. Ім’я Сайкін терпіти не може, каже: «Дамське сюсюкання» (і однаково подумки я його інакше не називаю). Суворий, вимогливий. — їсти хочеш? Обід у холодильнику. — Дякую, не хочу. — В інституті обідала? Ну як хочеш. Суворий, суворий. І не усміхнеться. Догадуюсь: прийшов Валентин. Сайкін його не любить і щоразу дметься — то більше, то менше. Увійшла в свою кімнату — справді, Валентин. Спить на моїй тахті, ноги звісились, велика голова глибоко провалилася в подушку. За що, спитаєте, я його так люблю? Адже й негарний, одверто кажучи. Схожий на актора Фернанделя: крупний, схожий на коня. Великі грубі губи, обличчя кощаве, все у опуклостях. Спить і ледь похропує. Мабуть, напився. Так, мій коханий п’є. Ще не алкоголік, але на шляху до цього. Шлях звивистий, усіяний трояндами, тернами й жінками. Очевидно, я повинна була б утрутитися: щось заборонити, щось вимагати. Але цього я й не намагатимуся: не мій репертуар. І ще є одна причина, через яку я не хочу втручатися. В ній мені соромно зізнатися навіть собі: чарівність п’яного Валентина. Напившись, він ніколи не втрачає глузду. Навпаки, стає кращим: такий добренький, веселий, розкутий. Згадую, як ми йшли разом з ним з банкету в Будинку кіно. Святкували прийом його картини — пройшла на «ура» (його фільми завжди або провалюються з тріском, або йдуть на «ура» — середини не буває). Вечеря була при свічках — новинка моди. Актори, акторки, поставлені голоси, тости, незрозумілі жарти, сміх, від якого хилиталися вогні свічок. Я там чужа — не розумію жартів. Позирали на мене з ввічливою цікавістю. Я навіть упіймала перешіптування: Софія Ковалевська, синя панчоха. Одягнена я була ніби непогано, але під їхніми поглядами почувалася замазурою: те, але не те… Дивно, що Валентин узяв мене з собою — не побоявся. Дружина в нього кіноакторка, але її він принципово не знімає, а вона принципово не ходить на його банкети. Гарна жінка, набагато вродливіша за мене. Висока, білява, авторитетна. Ми познайомилися на якомусь закритому перегляді, про фільм вона сказала «сирий». Вродлива, безперечно. Крім дружини, в нього ще є дочка років чотирнадцяти, дуже висока, негарна, схожа на нього, з такими самими великими, але юними, з пушком губами. На ці губи я дивилася з ніжністю. Дівчинка десь уже знімається; розмова про ролі, про те, хто кого просуває. Інколи, спалахами, момент імпровізованої гри: двоє-троє слів, жест, інтонація, натяк на усмішку — і тоді видно, що талановита. В матері я таланту не бачу, сама лише вагомість. Мабуть, дочка в батька не тільки обличчям, а й обдарованістю, яку у Валентина видно з першого погляду. В їхньому кіношному світі, наскільки я зрозуміла, думка про нього така: яскравий талант, але шкода — п’яниця. Він сам про себе говорить: «Я не гіркий, я солодкий п’яниця». І правда. …Як ми тоді йшли з банкету. Валентин був п’яний і чудовий. Втілена грація. Дивно, що при велетенському зрості, конячій голові він такий граційний. Він мовби не по землі йшов, а линув на повітряній подушці, виринаючи на кожному кроці. Співав пісні (тверезий ніколи не співає). Я захоплювалася, дивлячись на нього, слухаючи його, дивуючись: як це може бути в мене (нехай тимчасово!) така чудова власність? Раптом він став навкарачки (поза лева, що прокидається), сказав: — Не можу більше, ходімо до Сомових, вони нам будуть дуже раді. Ніяких Сомових я не знала, а якби й знала, однаково б до них не пішла. Ідея зайти до Сомових сиділа в ньому міцно, насилу я його відмовила від цього візиту, підвела. Сміявся, великі зуби випнулися вперед, як на конячому черепі, — страшно, але чудово. Ми з ним зайшли в перший, що трапився, двір. Валентин вхопився обома руками за товсту мотузку для білизни і повис на ній, гойдаючись туди й сюди. Підійшов собака, обнюхав йому ноги, сів навпроти, почав скавчати. — Ну що, пес? Важко тобі? Розумію. Мені також важко. Перебрав я, пес. А ти? Собака ствердно відповів тонким скавчанням. — Ага! Товариш по нещастю. Послухайся моєї поради: ніколи не одружуйся. Собака знову заскавчав згоду. Хвилини зо дві, зо три продовжувалася Цня розмова. Мені здається, вони отак, без репетицій, могли б виступати в цирку. Найсмішніше було те, що Валентин, який висів на мотузці, був дуже довгий, і ноги, зігнуті в колінах, шкребли по землі. Мотузка обірвалася, Валентин приземлився і лише зараз помітив мене: — Жінко! Хто ти така? Вари мені обід, жінко! А втім, не треба, я не голодний. Клади мене спати. — Опам’ятайся, де я тебе вкладу? — Тут, під березою. А втім, ніяких беріз немає. Під цим стовпом. Дуже затишне місце. Ліг сам, пововтузився, зручніше вмощуючись. — Адже тут пилюка, — сказала я. — Лягай на лавку. — Ні, я створений, щоб валятися в пилюці. Заснув. Я сиділа над ним, оберігаючи його сон, дивилася, як вітер ворушить рідкий чуб над опуклим чолом, як по-дитячому напіврозтулені великі губи, знову й знову дивувалася, за що я його так люблю, і все-таки люблю жагуче. Коли почало світати, я його розбудила, вивела на вулицю, посадовила в таксі, сказала шоферові адресу. Валентин бурмотів: «Жінко, я тебе люблю», — і помилково поцілував руку шоферу. Той був невдоволений, мене засудив: «Така пристойна дамочка і такого п’янюгу проводжають», — але, вгледівши п’ятірку, пом’якшав і пообіцяв довезти належним чином. Відвіз Валентина туди, до дружини… …Скільки разів за ті роки, що ми з ним не скажу «кохаємо одне одного», скажемо «близькі», — скільки разів спав він у моїй присутності, в моєму домі, в моєму ліжку, але жодного разу не залишався на ніч. Ночувати він ішов до дружини. Були й інші жінки, крім дружини й мене. Він цього зовсім не приховує. І все-таки щось тягне його до мене. Приходить з вражаючою постійністю. Цілуючи мене, каже: «Я тебе люблю зараз — назавжди». Бідна Льоля! Поки була жива, все намагалася мене напоумити: — Ну що ти з ним зв’язалася? Вульгарний чоловік. Валентин Орлеанський! Хіба людина зі смаком вибере собі такий псевдонім? Я мовчала. Звичайно, його справжнє прізвище Орлов набагато благородніше. Що зробиш! Люблю такого, а не інакшого. Не благородного, не вірного, не лицаря круглого столу. Його, й тільки його. — Ну що ти в ньому знайшла? — Я його люблю. Це я знайшла не в ньому, а в собі. — Він тебе зраджує. — Знаю. Нічого нового ти мені не сказала. До речі, він не мене зраджує, а свою дружину зі мною і з іншими. — Ти для нього нічого не значиш. Невже в тебе зовсім немає гордості? — Є в мене гордість. Вона в тому й полягає, щоб ніколи нічим йому не дорікати. — Ну знаєш… Не знаходжу слів. Бідна Льоля! Втім, що значить бідна? Чомусь заведено, говорячи про мертвих, називати їх бідними. Бідні не вони, а ми, що залишилися. Бідна я без Льолі. Після її загибелі моє життя якось розхиталося, ніби з нього вийняли стрижень. Ми були разом з того дня (в третьому класі), коли вона підсіла до мене на парту й сказала: «Давай дружити». Я отетеріла. Я не вірила, що хто-небудь захоче зі мною дружити, не те що Льоля — улюблениця класу. Білява, ставна, очі сіро-сині. Дівчина-струночка, войовниця за правду. На все відгукувалася, у все втручалася. А я була нечупара, така собі здихля, руки вкриті «курчатами». Росла сиротою — батько загинув на війні, мати померла в евакуації. Виховувалася я в тітки з ласки. Гірше всіх зодягнута, від усіх бочком-бочком, і раптом така принцеса підходить і пропонує: «Давай дружити». Було від чого отетеріти. Після цього — завжди разом. Разом готували уроки (Льоля вчилася значно краще від мене). Разом ходили в шпиталь, допомагали сестрам — вже тоді у Льолі виник твердий намір стати лікарем. Ділилися всім, що в нас було (у Льолі було більше, ніж у мене, але ніколи жодного разу мені не було важко що-небудь у неї взяти). Разом святкували кінець війни, ходили на Красну площу. А потім разом закохалися в одного й того самого хлопчика з сусідньої чоловічої школи, плакали від щирості, поступаючись ним одна одній, а він узяв та й закохався в Наталку Брянцеву, відому задаваку (Льоля сказала: «Добре, що не в нас»). Закінчивши школу, ми пішли різними шляхами: вона на медичний, я на мехмат. Але однаково лишалися разом. Я знала, що є вона, і мені легше було жити. їй, мабуть, також. Мою плутанину з Гришею ми пережили, обговорили разом. І коли Кирило пішов від неї до іншої жінки, старшої від себе, я була з Льолею. Разом сповивали Димку. Маленький, він був лисий і витончений, як французький король. «Севрський хлопчик», — сказав про нього Валентин. Після загибелі Льолі я не могла отямитися, не спала ночами, брала на руки Димку і носила по кімнаті, так мені було страшно. Минуло місяців зо три, і раптом виявилося, що я вагітна, і поговорити мені не було з ким. Вперше в житті я опинилася самотня перед складністю. Я сказала Валентину: ось, мовляв, яка справа. Він трохи замислився і мовив: — Ось так вони й жили. Спали нарізно, а діти були. Як ми його назвемо? — Іваном. — А що? Це ідея. Нехай буде Іван. Пам’ятаєш у Пушкіна: «Нарікають жабу Іваном…» А якщо дівчинка? — Виключено. Чогось я була твердо впевнена, що народиться хлопчик. Так і сталося. Чи не божевіллям було заводити ще сина? Димці дев’ять місяців, а тут уже Іван на підході. І все-таки Іван був потрібен. Тому самому Димці ровесник, товариш. Сказала Сайкіну — я з ним завжди радилася в усіх справах. Він поставився відповідально, обіцяв допомагати, сказав, що певною мірою з двома навіть легше, «вони будуть замикатися один на одного». Носили в ясла зразу двох. Я — Димку, а Сайкін Івана. Потім довелося помінятися: молодший став важчий за старшого. Ріс він опецькуватий, рум’яний, блакитноокий, «овал обличчя в інший бік», як казав Сайкін. Димка, навпаки, увесь нетутешній, прозорий, світлокучерявий. Одягала я їх однаково, любила однаково, навіть за Димку більше боліла душею. І досі в постійній моїй тривозі — очікуванні біди — Димка на першому місці; може, тому, що Іван дуже здоровий. Все в нього виявляється бурхливо й голосно: регіт, тріумф, гнів, образа. Димка його повна протилежність: часто хворіє, терплячий, мовчазний, постійно думає якусь свою абстрактну думу. «Хлопчик з камінчиком усередині», — каже про нього Валентин. Не знаю, як би я справлялася з цією парою, якби не Сайкін. Для молодших братів він як батько: суворий, справедливий, вимогливий. Називають вони його Олександром Григоровичем — в очі й позаочі. Коли він водить їх у дитячий садочок (це його обов’язок, як, на жаль, і господарство), то дорогою вчить їх правил поведінки. Якщо хтось не слухається, хапає його за комір і струсоне (це в них називається «потрясіння»). Хлопчики бояться брата більше, ніж мене. «Ти відома опортуністка», — бурчить Сайкін, коли я, прийшовши з роботи, не поспішаю вершити суд і розправу, ловлю хвилини простої, невиховної материнської любові… Взагалі Сайкін на мене дивиться зверхньо: «Типова жінка, хоча й доцент». Вважає, що розбестила всіх — Валентина, Димку, Івана… Сьогодні, на щастя, судобалачки не було: я прийшла пізно, хлопчики вже лягли спати. За вчасним вкладанням їх до сну Сайкін стежить неухильно: ставить будильник на пів на дев’яту, і якщо Димка з Іваном ще не в ліжку до моменту дзвінка, штрафує їх на цукерки або морозиво. Якась у них складна система покарань і заохочень, в яку я не вникаю… …Я сиділа, дивлячись на сплячого Валентина, але думала про своїх дітей, насамперед про Сайкіна, який зараз, після всіх денних турбот, готує уроки на кухні. Яке я мала право скинути свої обов’язки на хлопчика? А тепер пізно, він уже ввійшов у роль. У нього з братами спільна кімната, так званий хлопчатник, і там є письмовий стіл, за яким він цілком міг би готувати уроки. Але ж, бачте, Димка не може спати при світлі: каже, що йому сняться різні жахи. Слово «жахи» він так кумедно розтягає, що лишається тільки взяти його за худу спинку, пригорнути до себе і зворушитися. Димка неймовірно, нечувано худий. Особливо жаль на нього дивитися, коли він у трусах. «І шестикрилий серафім на перепуть мені явився», — сказав одного разу Сайкін, дивлячись на голу спину з відстовбурченими лопатками… Незрозуміло, де там, у цьому вузенькому тілі, вміщується його невтомно винахідлива душа. В їхніх з Іваном спільних «телепеньствах» Димка завжди заводій, організатор, Іван — виконавець, але творчий. Змолоти в м’ясорубці свічку, втопити килим в унітазі, розібрати пилосос на частини і зробити з них лицарський панцир — це все «телепеньства», і ідея їх завжди іде від Димки («Я придумав ідею», — каже він). Після того як «телепеньство викрите ким-небудь з «володарів світу» (мною або Сайкіним), Димка намагається залишитися в тіні, а Іван сміливо підставляє широкі груди (вірніше, широкий зад). Взагалі-то я хлопчиків не б’ю, а Сайкін, буває, й молотить їх. На його розправу вони ніколи не скаржаться, а на мою (нечасту) скаржаться йому. Називають вони один одного «дурень». Це не лайка, просто звертання. «Гей, дурню!» — кричить один. «Що, дурню?» — відгукується другий без будь-якої образи. Справжні лайки також у них у вживанні. Звідки тільки вони їх приносять? Дитячий садок, не інакше (ланкастерська система взаємного навчання). Був жахливий період — ні мої зусилля, ні Сайкіна не допомагали, матюкаються — і все. Потім, на щастя, забули. Був час — почали палити. Виявилося це випадково. Прийшла я додому несподівано рано (якийсь захід відмінили); надворі весна, горобці розпушилися. Запропонувала хлопцям піти прогулятися. Цілковитий захват — прогулянка з матір’ю, крім усього, означає морозиво. Звеліла взути замість валянок гумові чобітки. Чогось забарилися. — Ти пальці підіжми, підіжми! — пошепки каже Димка. Іван пихтить: — Не піджимаються. — Дужче піджимай! Ногу складай! — Що там у вас? — запитала я. — Нічого, — безневинно каже Димка. — Мабуть, нога в нього виросла. — Одна нога? Що за дурниці! Дай-но сюди чобіт! Довелося дати. В чоботі я виявила зім’яту пачку цигарок «Север». — Що це таке? — грізно. — Нічого, — всупереч ясності відповів Димка. — Цигарки, — чесно сказав Іван. — Ви що ж, негідники, палите? — Палимо, — приречено зізнався Іван. — І давно? — Двічі, — сказав Іван. — І ще двічі. Я покликала — о легкодухість! — Олександра Григоровича. Виявилося, він знає, що хлопчики палять, проте за уроками та іншими справами йому поки що ніколи було цим зайнятися. Діти, що палять, жах! Я вивергла на голови хлопчиків усі свої громи й блискавки, пообіцяла їм ранню смерть від нікотинового отруєння, пачку «Севера» зібгала й викинула в сміттєпровід — хлопчики ридали так, ніби ховали близьку людину. Потім ми арештували, заховавши обидва їхні велосипеди, урочисто позбавили злочинців усіх солодощів до Першого травня, насилу загнали їх у хлопчатник і почали обговорювати подію. Сайкін поставився до неї набагато спокійніше за мене («У цьому віці всі палять»), але божився, що в хлопчиків ще є у схованці запас курива («Вони б не так ревіли, якби пачка була остання»). Викликали злочинців для пояснень. Іван (очевидно, щиро) нічого про запаси не знав, а Димка хитрував, викручувався, проте під перехресним допитом розколовся й виніс звідкись іще дві пачки «Севера». Потім виявилося, що розколовся він рівно наполовину: ще дві пачки «Севера» приховав, Сайкін випадково знайшов їх у наборі «Конструктор»… А бійки? Боже мій, яких лише бійок у нас не було! І врукопаш, і зі зброєю — чобітьми, каструлями, стільцями… Після однієї грандіозної бійки, коли в хід пішли виделки й було пролито (в невеликій кількості) кров, я втратила самовладання, надавала обом ляпасів і замкнула в хлопчатнику, крикнувши страшним голосом: «Навіки без бійок!» Це, очевидно, подіяло, і тривалий час після цього в хлопчатнику панувала тиша така глибока, що я вже занепокоїлася, чи щось, бува, не трапилося. Ввійшла — виявилося, що хлоп’ята б’ються, проте зовсім беззвучно: тримають один одного за щоки й мовчать… Коли хлоп’ята викриті в якомусь бешкетуванні, вилаяні й покарані, парламентером виступає звичайно Іван. У цій ролі він чарівний: чесні голубі очі, рожеві щоки, увесь щирий. Іван просить пробачення, а Димка звідкись з-за дверей повчає: — Хіба так просять? Жалібніше проси, жалібніше… Валентин заворушився, і я виринула з потоку думок. Він розплющив очі, обійняв мене за шию і пригорнув до себе: — Люба! Нарешті прийшла! Я вже почав турбуватися. Рука була залізна, але рідна. Я сиділа, нагнувшись, відчуваючи щокою його неголеність, відчуваючи дихання чоловіка, що напідпитку. Він для мене хороший у будь-якому вигляді. Мені було хороше в його руці, тільки важко дихати, і я випросталася. — Як він? — запитав Валентин. «Він» означало Іван. Я насторожилася, відсунулась. Для мене не було Івана в однині, окремо від Димки. Звичайно, Валентин розумів це, не робив між хлопчиками різниці, а зараз, мабуть, зі сну збився. Одразу зрозумів, у чім справа, й заговорив про обох хлоп’ят. Хоче їх знімати в своїй картині. Ролі чудові. Я вагаюсь, не знаю, добре це чи погано. Мабуть, таки погано, але мені дуже цього хочеться. Дитинство минає, фотографії не живуть, а кінофільм з голосами, рухами залишається. Як я шкодую, що немає фільму з маленьким Сайкіним! Він зовсім від мене затулився теперішнім струнким юнаком. — Я тебе люблю, — сказав Валентин. — Зараз — назавжди? — запитала я, усміхаючись. — Ну, як завжди. Що чудово у Валентині — це те, що він не бреше. П’є, але не бреше. Випивку я можу терпіти, брехню — ні.  

ЛЮДА ВЕЛИЧКО

 

Люда Величко народилася і росла в провінції, в одному з середньоросійських неперспективних містечок. Одна фабрика, тартак, в’язальна майстерня, комбінат побутового обслуговування. У так званому центрі — кілька цегляних будинків. Напівзруйнована церква зі зрізаною банею, перетворена, як здебільшого буває, у склад; навколо неї кладовище з залізними хрестами і паперовими трояндами. Лінива, повільна річка з каламутною чорною водою, отруєною фабричними стоками. Риба в річці давно не водилася; очерет і той не стояв, а лежав, пригнувшись, ніби зламаний. Старі верби на берегах також майже лежали, ось-ось впадуть у воду; їхні стовбури рясніли вирізаними на них іменами й літерами. Інколи на якійсь гілляці сидів хлопчик з вудкою, опустивши її в воду без будь-якої надії, що клюне. Біля самого берега ворушилися п’явки. Повільне дитинство; дерев’яний, перехняблений будиночок, обнесений щербатим штахетником. За хвірткою на вулиці вузлуватий дуб. Стукіт жолудів, що падають на запилену землю. Кущі горобини в садочку, жовте листя восени; павутиння, що літає й липне до обличчя. Кури кубляться в пилюці. Мати, змучена, з сумкою через плече (працювала поштаркою). Батька Люда не пам’ятала, мати піднімала її сама, вдень розносила листи, газети, ввечері поралася на городі. Солила огірки з кропом, часником, тмином, дубовим листям. Той огірковий запах найбільше запам’ятався: руки матері. Люда росла, і місто росло, але якось мляво, з заминками. Призначені на знос будинки не зносились, нові будувалися повільно, здавалися з недоробками, тимчасові нужники так і осідали по дворах. «Гнилі Черьомушки», — казали про ці будинки місцеві дотепники. Городяни не дуже охоче туди переселялися з своїх дідівських халуп. Тут все під рукою: і город, і картопля, і кури. А там лише слава «зручності»— вода сьогодні є, а завтра її немає. А в дворі помиї, приблудні собаки, сараї, сараї, і на кожному замок. В нових будинках селилися здебільшого не старожили міста, а приїжджі. Через річку поромом городяни їздили на базар, де можна було купити молоко, гарбузове насіння, кужіль і розсаду. Постачання в місті було погане, продмаги майже порожні, самі рибні консерви, горох, карамель, шоколад, сірий від давності. За всім іншим їздили автобусом до сусіднього райцентру, а бува, й далі. З культурним обслуговуванням також було погано: кіномеханік пиячив, переплутував частини і серії, іноді й зовсім відміняв сеанс. Ті, що зібралися, тупотіли ногами, свистіли й неохоче розходилися, Вище містечка за течією, кілометрів за три, розташувався профспілковий пансіонат «Ластівка» з пляжем, барвистими парасольками, вищанням розгодованих купальниць. Там по неділях грав духовий оркестр, і його звуки долинали до містечка ритмічним буханням. Узимку пансіонат завмирав, хтось там жив, але тихо. Люда ніде не бувала, крім свого містечка, а решту світу уявляла собі за книгами і кінофільмами. З усього цього склався в неї в уяві образ якогось іншого, нетутешнього, яскравого життя. Були там огорожі, повиті плющем і трояндами, бесідки, павільйони, сходи, які м’якими уступами спускаються до ріки, білі лілії на воді, віслючок з двома корзинами по боках, веселі, білозубі, яскраво вбрані люди, які завжди сміються. Все це, чого вона ніколи не бачила в житті, було, однак, цілком реальне. Десь, не тут, воно повинно було існувати. У школі Люда вчилася добре, хоч відмінницею не була. Тільки з математики в неї були всі п’ятірки. Математичка Зоя Петрівна ставила її в приклад іншим за «логічний склад мислення». Було це перебільшенням: ніякого складу мислення у Люди Величко не було, лише жвава уява, непогана пам’ять і любов до нетутешнього (звідти, з іншого світу, були гарні слова: апофема, медіана, тангенс). У старших класах вона захопилася астрономією. Завчила назви всіх сузір’їв, усіх великих зірок нашого північного неба. Восени зірки світилися яскравіше, вона виходила на побачення з ними, кутаючи плечі в материну діряву хустку. Над обрієм вставав Оріон зі своїм навскісним поясом і вертикальним мечем; після нього сходив сяючий Сіріус (альфа Великого Пса), сяючи, ніби в тисячі разів підсилений, перетворений в крапку світляк. У шкільній комсомольській організації Люда була активісткою, їздила на село з доповідями про зоряний світ, космос, космонавтів. Колгоспники слухали її охоче: білява, миловидна дівчинка була зворушлива зі своєю мудрою наукою. Танцювала в самодіяльності, виявила здібності, мала успіх; якийсь час танці мало не переважили астрономію, та в дев’ятому класі Люда почала швидко рости, стала вище від усіх у школі. Керівник танцколективу змушений був її відрахувати: «Не вписуєшся в ансамбль ти, Величко, на сцені». Надію на танці довелося облишити, повністю переключитися на математику з астрономією. Для деяких дівчат наука як чарівний принц: з’явиться, одружиться, забере. Закінчила школу добре — на четвірки і п’ятірки. Мати сподівалася, що піде працювати, — все ж трохи легше стане, можна буде купити порося. Та Люда вирішила інакше: «Поїду в Москву вчитися на астронома». Мати журилася, та на своєму не наполягала: «їдь, дочко, тобі жити, не мені». Насолила огірків, помідорів, закрила в банки. Потім Люда намучилася з ними — ніде зберігати. Москва на перший погляд їй зовсім не сподобалася. Сіре небо, сіре, задимлене повітря. Величезні будинки, швидкі машини, заклопотані люди. Всі квапляться. В метро навіть сходи біжать. Спочатку Люда ніяк не могла переступити гребінку, а позаду підштовхують: «Проходьте, дівчино, чого стали!» Насилу добралася до університету. Подала заяву на фізфак (виявилося, саме там вчать майбутніх астрономів). Складала екзамени, не пройшла за конкурсом. Навіть математику склала на трійку, вже не кажучи про твір «Образи народу в творчості М. В. Гоголя». Що робити? Додому їхати соромно. Спасибі, порадила сусідка по гуртожитку для приїжджих: подати документи в технічний. В університет складають екзамени в липні, а туди в серпні. Досвідчена, не перший раз поступає, каже: головне, не падати духом. І інститут порадила, де, кажуть, математика добре поставлена. Люда послухала, повезла туди документи, знову складала екзамени, падаючи з ніг від утоми й недоїдання, але цього разу вдало: конкурс пройшла. Вибрала вона факультет АКІ (автоматика, кібернетика, інформація), оскільки всі ці слова їй дуже подобались, особливо «кібернетика». По наївності вона думала, що одразу ж почне проектувати роботів. Однак на першому курсі роботами й не пахло: лише математика, фізика та інші загальноосвітні дисципліни. Інститут був величезний, добудований, перебудований, перенаселений, в ньому вона спочатку блукала як у лісі, потім звикла. Сподобалося їй те, що багато дівчат були з нею однакового зросту, якщо не вищі; називалося це модним словом «акселерація», яке Люда тут почула вперше. Студенти, акселеранти й акселерантки, цілими взводами снували по коридорах, серед них викладачі губилися, як дрібна поросль. Люда, яка в себе в містечку соромилася свого високого зросту й ходила ледь зігнувшись, тут розпрямилася. Спочатку вчитися їй було важко. Математичної підготовки, яку одержала в школі, тут дуже не вистачало. Важка була й лекційна система. У школі все було ясно: виклад — повторення — закріплення. Тут не повторювали й не закріплювали, лише викладали. Пропустиш що-небудь — не відновиш. Лектори — професори і доценти — якісь недоступні, говорять складнопідрядними реченнями, не зрозумієш, де головне, де підрядне. Жартів їхніх, на які дружним сміхом відгукувався зал, Люда не розуміла: що тут смішного? Одним словом, важко. Сумлінна, вона вчила цілими днями, вечорами, інколи й ночами, проте успіхів не виходило. А ось з гуртожитком їй пощастило: потрапила в двомісну кімнату зі своєю однокурсницею Асею Уманською, товстою, вусатою дівчиною з гарними чорними очима і маленьким ротом. Ася — відмінниця, золота медалістка — геть усе знала і вміла пояснити краще за будь-якого викладача. Викладач чим поганий? Сидить десь там у себе на висоті, і йому невдогад, що студент його не розуміє. Ася, хоча й відмінниця, завжди розуміла, що саме Люді неясно. Кімната в них восьмиметрівка, довгенька, але затишна. Над Людиним ліжком карта зоряного неба, над Асиним — репродукція з картини Рембрандта «Блудний син». Люда не розуміла, чим Асі ця картина подобається, — самі п’яти. Жили дружньо, багато вчилися. Обідали в інституті (погано й дорого). Увечері чаювали, окріп брали в титані. Купили чайника, плитку, каструлю, сковорідку. Коли дуже вже набридали харчі в їдальні, готували що-небудь удома. Взагалі-то плитки в гуртожитку були заборонені (протипожежна безпека), але фактично у всіх вони були. Так звичайно оминаються явочним порядком дурні заборони. Інколи заходили до них гості — дівчата з курсу, а бувало, й хто-небудь із хлопців загляне. В принципі це також заборонялося (чоловічий і жіночий гуртожитки були по-монастирському відділені), та чергова не завжди могла відрізнити, де хлопець, де дівчина. Хто їх тепер розбере — всі високі, з довгим волоссям, у джинсах. Не роздягати ж. Хіба що по ногах відрізниш: у хлопців вони більші. Сусідки по гуртожитку, меткі, бувалі дівчата, навчили Люду, як зачісуватися, як одягатися, щоб бути сучасною. Розпустили по спині волосся, підстригли драбинкою, гривка до брів. Підсинили їй повіки, навчили «триматися стилем» (ноги від стегна під кутом тридцять градусів, одна в бік, друга прямо). В такому вигляді вона стала не гірша за інших, а за багатьох навіть краща. Сесію, як кажуть, прокатала на трієчках. Матері не написала, що позбавлена стипендії. Жили на Асину підвищену плюс ті посилки, які Людина мати присилала: огірки з помідорами, мариновані гриби, чорна смородина — вітаміни. Це в них називалося «дари російського лісу». Інколи обідали самими дарами (хліб у їдальні, дякувати богу, давали безкоштовно). Люда від напівголодного життя схудла, а товста Ася аніскілечки. Влітку поїхали добровольцями на будову в Сибір. Видали їм гарні захисні комбінезони з синьо-білим написом упоперек спини (назва будови). Люда багато чого чекала від цієї поїздки, та була розчарована. Тайга їй не сподобалася, з книжок вона собі її іншою уявляла — хвойною, величною, сосни й кедри один в один. А виявилася вона непоказною: ліс листяний, низькорослий, непролазний, скрізь завали, гниль, кора, мочарі. Галявини, щоправда, гарні: буйні трави по груди, а в них квіти, великі, воскові, небаченої краси — шкода, непахучі. Найгірше — комарі. Ледь відійдеш від ріки, де вітер завжди дме, ступиш у тайгу, а там цілі полчища. Лізуть в очі, в вуха, в рукава, за комір. Брезент і той прокушують. Не комарі — вовки. Працювалося непогано, хоча й важко. Студенти дрібнили каміння, місили розчин, тягали колоди, загачували дороги — дівчата нарівні з хлопцями, тут не до лицарства, — давай-давай. Жили в наметах, комарів звідти викурювали димом. Вечорами палили багаття, бренькали на гітарі, співали пісні про романтику. Та, правду кажучи, ніякої романтики не було. Яка тут романтика — комарі. Б’єш та б’єш себе по щоках, по шиї. І ніякі засоби не помагають — можливо, вони не від тутешніх комарів. Єдине, чого вони бояться, це крему для гоління, та й то поки не висох. Попрацювали місяць, потомилися, звичайно, добряче, зате й заробили непогано. Потім роз’їхалися відпочивати — Ася до батьків на Україну, а Люда до матері в рідне містечко. Там усе було, як і раніше, проте Люді здалося якось миліше, відрадніше. Навіть горбаті вулиці чимось зворушували. Так само, як у дитинстві, падали жолуді з дуба на землю, так само вовтузилися кури в пилюці, слухаючи ввічливе кокохкання білого півня… Але тепер, коли Люда знала, що це ненадовго, тиша знайомої глушини їй навіть подобалась. Тільки зрідка по вулиці проїздила машина, і півень дивувався, дивлячись убік оранжевим оком. Мати рада була несказанно, не знала, чим і догодити дочці-студентці. Навіть на спідничку міні і сині повіки лише косувала, але не сказала нічого: треба, то й треба. Перші дні Люда відпочивала, від’їдалася, лікувалася від комариних укусів. Потім, увійшовши в норму, почала виходити. Зайшла до Зої Петрівни, шкільної вчительки. Розповіла про свій інститут, мимохіть перебільшуючи його «кіберне-тичність». Так і сипала голосними словами: Алгол, Фортран, оперативна пам’ять, підпрограми, цикл… Зоя Петрівна слухала і тільки очима кліпала: ось до яких висот добираються її учні! Зустріла на вулиці декого з колишніх співучениць. Працювали хто де: на фабриці, в майстерні, в магазині. Найвигідніша робота в магазині, та туди лише по блату можна потрапити. Заробляли всі непогано, одягнені були не гірше за неї, хіба що спіднички довші й повіки не нафарбовані, проте це дрібниці, діло наживне. Одній колишній близькій подрузі Люда подарувала фарбу для повік, інші заздрили. Людине московське життя здавалося звідси казковим — Люда й сама потроху починала в це вірити. Відпочивала непогано — ходила з подругами в «Ластівку», купалася, загорала. Одного разу на пляжі підібрався до неї хлопець, на вигляд симпатичний, в імпортних плавках, на руці модний плаский годинник. Ліг поруч з нею на пісок животом донизу, почав розмову. Люда спочатку мовчала, тоді почала відповідати. Поговорили про те, про се, звати Гена, професія невизначена («Ділова людина», — сказав він). В «Ластівці» опинився випадково, по путівці, що горіла, пансіонат гидкий, не варто було їхати, жінки — одна від одної старша, одна від одної товстіша. Розповідав про Адлер, Сочі, Закарпаття — Люда і вуха розвісила, слухаючи про красиве життя. Гена глянув на її ноги, сказав: «А ти нічого чувиха!»—і запросив увечері на танці. Люда, акселератка, соромилася свого зросту (хлопець був невисокий), але погодилась. Увечері зустрілися на танцмайданчику. Вітер розвівав серпантинні змії, зорі пливли по річці. Оркестр грав старомодні танці — вальс, падекатр, танго. Люда згадала дні самодіяльності, танцювала з захопленням, він — недбало, поблажливо. Запропонував: «Твістонем?» У Москві дівчата навчили Люду і твісту, він уже виходив з моди, але тут вона ніяковіла: ніхто на всьому танцмайданчику не твістував. «Нічого, — сказав Гена, — пішли!» І пішли, та як! Махали ліктями, коліньми, присідали ледь не до землі. Тут підійшов міліціонер, ввічливо козирнув і запропонував заплатити штраф «за некоректне виконання танців». Люда перелякалася (в неї й грошей з собою не було), та Гена відвів охоронця порядку вбік і про щось з ним домовився, тицяючи пальцем у долоню. Повернувся, сказав, що «все о’кей», запропонував знову танцювати. Та в Люди чогось зникло бажання. До того ж стало прохолодно, від річки потягло вогкістю, їй захотілося додому. Гена запропонував її провести, сказав, що знає найкоротший шлях, з дороги завів її в ліс і там у кущах почав до неї чіплятися. Люда відбивалася, виривалася з його рук і з усієї сили акселерантки садонула його в око. Він, матюкаючись, дав здачі; побилися, сила виявилася на її боці (била згори). Він прогарчав: «Ну гляди, падло, підстережу тебе з фінкою!» Люда кинулася геть, прорвалася крізь кущі на дорогу, він за нею не гнався. Та вона все бігла як навіжена. Подряпана, побита, в розірваному платті, бігла й плакала. Ось тобі й красиве життя… Кілька днів Люда відсиджувалася дома, соромлячись своїх синців (Генка таки добряче її віддубасив). Матері сказала, що бігла, впала, забилася. «Що ж тебе по дорозі, чи що, катали?» — «Так, вийшла одна розмова», — відповіла Люда. Генка не з’являвся. В «Ластівку» вона більше не ходила. А там підійшов і час від’їзду. Швидко промайнула відпустка і безглуздо: першу половину лікувалася від комарів, другу — від синців… Із здивуванням помітила, що скучила за інститутом, за товаришами, а головне, за Асею. Там, у гуртожитку, був тепер її справжній дім. Мати проводжала її на вокзал — низенька, худа, з сірим обличчям. Плакала, обіймаючи дочку на прощання. В тієї також очі були на мокрому місці. Проте, тільки-но опинилася в вагоні, — всі думки вже вдома, в Москві. В інституті все було, як і раніше, хіба що в гуртожитку робили ремонт і титан не працював. Ася повернулася ще товстішою, ніж була. Люда страшенно зраділа їй, в перший же вечір розповіла про Генку. Ася сказала: «Сама винна, не можна так, познайомилась — і зразу йти». Почалися заняття. Люда вчилася краще, ніж минулого року, звичайно, за допомогою Асі, та й у самої в неї з’явилися потрібні навики. Почала розуміти, що до чого, яке завдання треба виконувати, а яке не обов’язково. Навчилася спихати контрольні, вміло користуючись шпаргалкою, готуватися до лабораторок, зазубрювати важливі формули, не вникаючи в їхню суть. Так званий навчальний процес вона сприймала як якийсь ритуальний танок зі своїми правилами, що не має ніякого стосунку до наукових знань. Важливі були інші знання: хто що питає, кому як відповідати (один любить зразу, інший — подумавши), як легше завчити напам’ять формулу чи формулювання… Для цього передавали одне одному якісь саморобні віршики з потрібними сполученнями літер. Всьому цьому навчилася Люда, так само як городянин вчиться переходити вулицю, уникаючи машин. Настала зимова сесія. Люда почала її добре — без трійок. І враз як сніг на голову — двійка з матлогіки! Вже як вона її, кляту, вивчила! З початку до кінця і з кінця до початку — від зубів, як кажуть, відскакувало! І Ася перевіряла — все, каже, добре, четвірка як мінімум. Чого ж на екзамені так розгубилася? Мабуть, через Маркіна, дивний чоловік, усе жартує. Говорить хитромудро, якимись петлями. Люда взагалі викладачів боялася, а Маркіна особливо. Ніяк не зрозумієш, що йому потрібно. Скажеш йому точно по книжці, а він: «Що ви маєте на увазі?» Вона знову по книжці, а він: «Розкажіть своїми словами». А які можуть бути свої слова в матлогіці? Вона і так і сяк, а йому все не те. Так і прогнав. Приходьте, каже, після сесії. А що у Люди стипендія згоріла, це його не стосується. Противні вони все-таки, викладачі! З такими думками Люда увійшла до кімнати № 387. А там було засідання кафедри. За столом спав сам завідуючий — смішний дідуган. А його заступник Кравцов, найголовніший, тицьнув у Люду пальцем і сказав, що вона типова двійка і що через таких, як вона, їм доводиться довго сидіти. Звелів зачекати в коридорі. Чекала-чекала… Потім вийшов Маркін з якоюсь чорнявою бабою, ну не бабою, а літньою жінкою, і почав з Люди по-своєму знущатися: «Як ваше ім’я?» З «Євгенія Онєгіна». Люда йшла додому, витираючи рукавичкою сльози. Почувалася вона без вини ображеною, обпльованою. Ну, постав двійку, якщо так уже тобі треба, але навіщо знущатися? Нібито студент — не людина. Ася — товста, чорноока — зустріла її усмішкою: — Людко, ну ти й даєш! Де була? — В коридорі. Чекала Маркіна. — Тільки й того? А я думала, знову з яким-небудь Генкою. Ну як, призначив? — Угу. На вівторок. — Добре, підготуємось. Сідай, пий чай. ПРОФЕСОР ЕМЕМ (особисте життя) Кожного свята, одержуючи вітальні телеграми, професор Завалішин читав у них стандартні побажання «успіхів у роботі і особистому житті». Робота таки була. Успіхів у ній, мабуть, що не було. А особисте життя? Якщо й було, то складалося головним чином зі спогадів і роздумів. Що ж, у його віці це природно. Жив він розмірено й одноманітно, недалеко від інституту, у великому вигадливому будинку епохи так званих архітектурних надмірностей. І справді, чого там тільки й не було накрученої Колони, галереї, лоджії, арки, вінки, медальйони — все разом це нагадувало гігантський камінний торт. Під’їзди, просторі, як паперті, різьблені дубові двері з лев’ячими мордами, що тримали кільця в зубах. Одне слово, щоб усе було, як колись у багатих людей. Задумано було ніби на віки, а насправді надмірності виявилися вкрай нетривкі. Вже через два-три роки після будівництва і заселення будинок, як кажуть, пішов прахом. Цементні стовпчики викришилися, оголивши іржавий каркас, закарлюки повідпадали, східці просіли й частково обвалилися. Спускаючись цими щербатими східцями, особливо зимою в гололід, Емем кожного разу гірким словом згадував архітектора (урочистіше — зодчого), який заради величності позбавив сходи звичайних перил. А втім, чи винен був зодчий? Навряд чи він, проектуючи будинок, вникав у психологію старого, якому, спускаючись сходами, треба за щось триматися. Місто взагалі жорстоке до старих. Час од часу в зв’язку з якоюсь датою ЖЕК терміново проводив «косметичний ремонт» — нагромаджував дошки, риштовання, відра, сяк-так замазував цементом щербини й щілини — ненадовго, абияк. В звичайний час, між датами, будинок стояв страшненький, як перестаріла кокетка з офорта Гойї. Для проживання він був малопридатний, переважно через шум. Повернутий всією своєю парадністю на велику магістраль, він день і ніч вібрував од потоку машин, що мчали повз нього. Віконні рами тремтіли, посуд підстрибував, зі стелі сипалися клапті побілки. Взимку заклеєні вікна трохи стишували шум; улітку він був нестерпним. З чотирьох кімнат квартири придатними для житла були, власне, лише дві, найменші й темні, що виходили вікнами у двір; в одній жила сусідка Одарка Степанівна, в другій — сам Емем. Дві великі кімнати, вікнами на проспект, як казав Емем, були заселені шумом. Втім, він звик до свого будинку і навіть в якомусь розумінні любив його. Так, очевидно, старий дуб відчуває своє мозолясте коріння, що вилізло з землі. …Глибокий двір за вікном. Там, унизу, час від часу світить сонце непрямим, косим світлом, яке готове будь-якої хвилини зникнути. Тіні будинків чекають напоготові. А на асфальті — життя. Діти крутять скакалки, граються в класи. Ряд прямокутників, нерівно накреслених крейдою, — в його дитинстві вони продряпувалися скельцем Hà землі, асфальту тоді не було, земля дихала, гола, зі своїми піщинками, крихтами цегли, волога від дощу або суха від спеки — одне слово, жива. В класики тоді гралися його сестри, дівчатка-близнюки, Надя і Люба; йому, хлопчикові, грати в них не годилося. Він з заздрістю дивився, як вони стрибали на одній ніжці, тримаючи на носку туфельки кидалку-скельце. Не дай боже упустиш — усе пропало! Тепер усе інакше. В класи граються не тільки дівчатка, а й хлопчики. Обидві статі впереміш топчуться навколо крейдяних фігур, стрибають, штовхаються, сперечаються. Замість скельця банка з-під гуталіну, її не несуть, а штовхають ногою… Емему чомусь дуже важливо було знати, які тепер правила гри і як вони змінилися за півстоліття з гаком. Він усе хотів узнати, розпитати, але не наважувався. Боявся налякати дітей своїм виглядом, розмовою, щокою, що вмикалася. Він мовчки зупинявся неподалік і стежив за грою, намагаючись відтворити її правила з криків і суперечок, — марно. Та ось одного разу він наважився й завів розмову. Стрибала дівчинка, дуже маленька, ніби ґудзичок, проте бойова, кучерява й балакуча. Одягнена вона була в шкільну форму, брудну й зім’яту (один за ідеєю білий, але брудний манжетик теліпався на рукаві в ритмі стрибків — ось-ось обірветься). На Емема, який спостерігав за нею збоку, вона раз по раз озиралася. Погляд її яскраво-сірих очей був такий розбишакуватий і дружній, що він не витримав і запитав: — Як ви граєте в класи? — Як? Звичайно, як усі. — Бачиш, я дуже старий, — сказав Емем, ворушачи щокою. (Дівчинка кивнула: мовляв, бачу). — Коли я був маленький, малюнки були інші й правила інші. Ти мені поясни, будь ласка, ваші теперішні правила. Дівчинка зупинилася й зацокотіла: — Перша, друга — прості. Третя — друга нога, якщо було на правій, то на лівій. Четверта пустотлива, а можна й хвора. І жабки робити, й пересувки робити. П’ята — проклята, без топтушок і без відпочинку. Шоста німа, або золота, не подавати звуків і дихати з закритим ротом. Всі золоті без топтушок, так само як прості, тільки без топтушок. Якщо на ній помилка, йди на першу. Шоста може бути кочерга. Сьома — сліпа, кидати з заплющеними очима. Восьма може бути зап’ята, або зап’ята золота, або золота без топтушок. Зап’ята — це нога за ногу. Хвора — за ногу триматись. Ясно? — Ясно, — збрехав Емем, приголомшений потоком інформації, що звалилася на нього. Все ж таки як ускладнилося життя! Єдине, на що він був би здатен, це «не подавати звуків і дихати з закритим ротом». — Бачиш, як просто?! Давай зіграємо, я тобі свою битку дам. Отже, банка з-під гуталіну називається «битка». Дівчинка простягала йому битку й усміхалася всім своїм маленьким, замурзаним обличчям. — Спасибі, — сказав Емем, — мені тепер і на двох ногах важко, не те що на одній. — А ти спробуй. Побачиш, це дуже просто. Всі хлопчики виучуються, навіть шизики. Емем став на одну ногу, другу несміливо підняв і спробував підстрибнути. Нічого не вийшло. Ніби він намагався не своє тіло підняти в повітря, а всю земну кулю, яка намертво прилипла до його підошви… — Не виходить? — співчутливо запитала дівчинка. — Як бачиш. — Навіть на сантиметр? — Навіть на півсантиметра, — Емем опустив ногу. Дівчинка дивилася так само весело, але зі співчуттям. — Нічого, може, ти ще видужаєш. Від живої води. Махнула йому рукою і застрибала, штовхаючи битку. Відтоді, проходячи мимо класів, Емем завжди шукав очима свою маленьку наставницю, але жодного разу більше її не бачив. Мабуть, вона жила не тут, явилася здалеку, як дворова фея з замурзаним личком. Жива вода, жива вода… Для професора Завалішина живою водою було все, що він навколо себе бачив. Воно не могло його омолодити, проте наповнювало його невичерпним зворушенням. Не тільки життя, але й категорія неживих предметів: сараї, гаражі, навскісний промінь сонця, напис на стіні «Свєтка + Вовка = любов» — у всі подробиці він вдивлявся пильно, уважно, жадібно. Відчуття, яке він від того мав, найшвидше можна було б назвати палким прийняттям — саме так. Як він навчився любити життя тепер, коли його лишилося вже мало! Не маючи можливості і підстав чекати щастя собі, він щодалі більше, щодалі пристрасніше бажав щастя і, головне, існування всьому навколишньому — двору, дітям, будинкам, голубам. Коли голуб, вгодований, сіро-синій, з зеленим ореолом на шиї, іде по асфальту, поважно переступаючи з однієї рожевої ноги на другу, поводячи туди-сюди пласким хвостом, яке це величне видовище! Здається, саме життя, неквапливе й поважне, перевальцем іде разом з ним, нахиляється, клює кришки. Професор ніколи й нікуди не виїздив із свого будинку. Відтоді як померла його дружина Ніна Пилипівна. Виїзд з нею на дачу в рік її смерті був останнім. З того часу тільки тут — ніби прив’язаний. Спочатку це було подібне до становища собаки, який здихає на могилі хазяїна. На самій же могилі він майже не бував, мало пов’язував її з пам’яттю Ніни, інша справа — квартира, де вони жили разом. З роками гострота горя, звичайно, поменшала, проте рухливості він так і не набув. Жив тут невідлучно, вріс корінням у своє обжите місце. Дім — інститут, інститут — дім, оце й усі його переміщення. Від дому до інституту хвилин десять ходу неквапливим кроком. Повз лікарню, де померла Ніна. Будинок лікарні старовинний, темно-жовтий, з колонадою. Колони високі, масивні, ледь витовщені посередині, мовби пузаті, саме ця пузатість дивним чином надає їм витонченості. На трикутному портику напис слов’янською в’яззю — якась молитва про стражденних, про спасіння їхніх душ. Міцна старовинна архітектура, надійні рами, тривкі написи. Тривкий і восьмиконечний хрест на дверях мертвецької… Навколо лікарні старий сад, обнесений чавунною огорожею. Кожен стовпчик, кожен завиток цієї огорожі за довгі роки вивчений напам’ять. Щоразу, проходячи повз лікарняний сад, Емем вдивлявся в нього і прилучався до його благородного рослинного життя. Обмежена, притиснута містом, це була все-таки Природа. Починаючи з землі: в саду вона була жирна, чорна, багата на перегній від безлічі падолистів. Ці падолисти він спостерігав з року в рік з невичерпною цікавістю: жоден не був схожий на інший. Мінялись кольори, постава дерев, і листя летіло по-різному: на вітрі косо, стрімко, а в тиху погоду кружеляючи і планеруючи. Дивлячись на їхнє кружеляння, він згадував теорію плаского штопора, над якою він працював, коли ще був молодим і авіація — молодою. Основним станом саду було чекання. Восени дерева ронили листя, готуючись до зими, а взимку костеніли й мерзли, стукали голими вітами, жалілися на недолю; їхні гайворонячі гнізда пригнічували, чорними шапками стовбурчились між гіллям. Під ними на ніздрюватому брудному снігу врозкид лежало крилате насіння, сама ця крилатість була чеканням. І справді, чим чорнішим ставав сніг, тим ближче весна. І ось надходила весна, і сад пробуджувався до життя, опушувався зеленим пухом, прозорим, як перший мазок пензля на грубому полотні. А влітку все розгорталося, темно-зелене, і безоглядно, велично поступово йшло до прив’ядання. Білястими хмарами обволікувалися тополі, замітаючи землю легким мандруючим пухом. …Тополиний пух — пам’ять про смерть. Там, на останній дачі, також розпушувалися тополі. Стіл стояв на терасі, по ньому перекочувався пух. Ніна Пилипівна, підібравши зі столу пучечки пуху, затисла його невагомими пальцями і сказала, ледь-ледь усміхнувшись: — А до майбутнього тополиного пуху я вже не доживу. Розтиснула пальці, дмухнула на пух, і він розлетівся. Емем забурмотів щось стандартно фальшиве: — Ну що ти, тобі вже легше, незабаром видужаєш… Так радили друзі й лікарі: обманювати, підтримувати бадьорість. Він і обманював, та виходило це в нього погано. А вона знала, що помирає, і знала, що її обманюють. Кожного разу потім, коли пускали пух тополі, він бачив перед собою ширяючу в повітрі, косу, легку усмішку Ніни, котра ясно промовляла: «Навіщо обманювати? Помру». Дачу найняли за порадою лікаря не дуже далеко, в одному з тих підмосковних селищ, які ось-ось поглине місто, що все розростається, але поки що зелених, занурених у тишу, хіба що ранками кричать півні. Старезний, дерев’яний, лускою пооблуплюваний будинок; тераса з камінними сходами, крізь які росла трава; невелика, волога, але зелена ділянка. Ціле довге літо він болісно спостерігав, як вона вгасала, переставала бути. Цілимя довгими днями вона сиділа в шезлонгу під вишнями, з кожним днем жовтіла, зсихалася, звужувалася. Як чітко виступають кістки черепа на лиці приреченого! Ні, він не вірив у її приреченість, незважаючи ні на що. Пахла зелень, співали птахи, Одарка Степанівна тихо брязкала каструлями в кухні; час тягся поволі, квапилась хвороба. На початку літа цвіли вишні, Ніна сиділа, обсипана пелюстками. Коли цвіт опав, з’явилися зелені бубочки по дві на спареній ніжці. Потроху вони росли й червоніли, а коли стали зовсім червоні, Ніні було вже важко дихати. І, однак, смерті так швидко ніхто не чекав, навіть лікар, який бачив Ніну напередодні. Раптово їй стало погано, сказала: «Це кінець». Викликали швидку допомогу, відвезли в лікарню, але пізно — на другий день померла. …Тут у спогадах прогалина. Ні, не прогалина, а яма, прірва — хіба можна назвати прогалиною чорне? Хто телефонував, порядкував, замовляв машину? Хто його самого відвіз у місто? Суцільна неясність — чорна пам’ять. Він навіть не пам’ятав, машиною їхав чи електричкою. А, певно, повинні були б зберегтися спогади бодай про дерева, які мчали мимо. Дивовижно, як випадають з пам’яті найстрашніші, найважливіші хвилини. Можливо, це захисна реакція організму? Навряд, тому що Ніну в домовині він уже пам’ятав. Вона лежала, позбавлена краси і врочистості мертвих, навіть у цьому доля її обділила. Потім, уже восени, приїхав з Одаркою Степанівною по речі, що лишилися на дачі, — власне, йому й не треба було їхати, сам напросився, — він ще раз оглянув ділянку, невпізнанну, засипану мертвим листям, пронизану криками ворон, і прокляв її за те, що вона вбила Ніну. Якби не ця дача, вона, можливо, була б ще жива, хоча лікар казав «навряд». Повантажили машину, поїхали, він — у кабіні шофера, повз миготіли дерева, це він пам’ятає точно. Одарка Степанівна поїхала електричкою. На шоферові була лілова футболка. Дивно, такі дурниці пам’ятаються, а на важливе — провал. Минуло вже багато років без Ніни, горе згладилось, спогад уже не рве серце, а, зачеплений, звучить музикою. Навіть щось втішне, як не дивно, є тепер у цьому спогаді. Солодке горе. Тоді, на поминках, незнайома старенька сказала йому: «Горе твоє не навіки, минуть роки, і проросте воно солодом». Так і вийшло, проросло. Але й тепер ще, прокидаючись уночі, він іноді чує Нінине дихання на сусідньому ліжку. Того ліжка давно вже немає (винесли, подарували, продали?), проте столик, який стояв між ліжками, є, і в напівсні легко собі уявити, що там, за ним — Ніна. За склянкою із дзвякаючою ложечкою, за флакончиком валокордину, за рухливими смугами світла. Вночі будинок стрясається вантажними машинами, що мчать мимо, — це від них дзвенить склянка, пересуваються смуги світла. Добре було б зараз уткнутися лицем в подушку дружини, почути той особливий, чудовий запах, який завжди, з юності, був їй притаманний. Словами запах описати не можна. Пригадати його зусиллям думки теж не можна. Який він був? Солодкуватий і дивний? Цього мало. З ледь вловною гірчинкою? Правильно й це, та мало й цього. Можливо, перець? Ваніль? Левкой? Ні, не те. Він усе життя був чутливий до запахів. «Талановитий ніс!» — казав про нього батько, невисокий, обожнюваний чоловік: про батька окремо, зараз про запахи. Микола Миколайович — тоді ще Кока — мав виключний нюх. Приміром, міг по запаху розрізняти подушки — де чия. Сестри Надя і Люба викладали перед ним на дивані всі подушки, які були в домі, зав’язували йому очі (інколи — ой! — разом з чубом), а він наосліп розпізнавав: «Мамина, татова, твоя…» Тепер йому хотілося до душевного болю впізнати по запаху Нінину подушку, відрізнити від своєї. Та подушки не було. Він тоді роздав од відчаю всі речі покійниці — плаття, білизну, постіль, — ой, ідіот! Фотографії зберіг, а речі з їхнім запахом віддав. Фотографії були мало схожі, та вона й не любила фотографуватися. Тепер йому треба було напружувати пам’ять, щоб побачити Ніну, свою дружину. Дівчиною вона була струнка, блакитноока, з двома білявими косами на грудях. Так, саме на грудях, не на спині запам’ятав він її коси. Заплетені від скронь (така була мода), нічим не перев’язані, вільно кинуті на груди. Бліде обличчя, яке вузько сходилося трикутником донизу. Люба родимка на щоці. Вираз лукавої готовності до щастя. А головне, почуття любові в собі самому, страшне, непереборне. Що з собою робити, коли так любиш? Ні, Ніну-дівчину він чітко пам’ятав. А от далі провал (ті самі фокуси пам’яті). Якою була Ніна між юністю і старістю, він уже забув. …Двоє дітей було в них — Ліза і Коля, дівчинка на два роки старша. Хлопчик рано — дворічним — помер від помилкового крупу. Задихнувся. Тепер би врятували… Ось ця страшна ніч смерті сина запам’яталася йому, як врізана, у всіх подробицях. Закочені рукава лікаря, чайник з гарячою водою, таз, у якому мочили губки — червоні, гумові, з різким запахом; їх не віджимали, клали дитині на груди, і думка: «Обпалить?» — і відповідь думкою на думку: «Нехай обпалить, аби лишився живий». Не лишився. Коли все закінчилося — очі дружини, Ніни. Тільки очі, не лице. Дочці, Лізоньці, було чотири роки. Коли Коля почав задихатись, її повели до сусідів. Через три дні взяли назад. Про смерть брата їй нічого не сказали. Вона ніби дивувалася, коли ходила з кімнати в кімнату і не бачила його ліжечка, іграшок. Сама придумала пояснення: Коля поїхав на дачу. Хтось у дворі сказав їй, що Коля помер. Прийшла до батька: — Що це таке «помер»? — Значить, людини немає, — відповів він. — Зовсім немає? — не розуміла Ліза. — Навіть ніскілечки не лишилося? Він узяв її на руки, пригорнув до себе (коси пахли соломою і сонцем). — Ні, не зовсім. Ми його пам’ятаємо, отже, трішки він є. Ти ж пам’ятаєш його? Ліза поважно кивнула. Коля помер, Ліза лишилася: стовбур і сенс життя, його виправдання. Ніна Пилипівна жила тільки Лізою, у вічному молитовному захопленні: і гарна, й розумна, і добра. Він також любив доньку, мало сказати — любив, але дару пристрасті у нього, на жаль, не було. Якщо бути справедливим, то, мабуть, так: розумна, добра, але не гарна. Тепер він уже міг без душевного болю, навіть з тихою радістю дивитися на портрет Лізи, що висів у нього в узголів’ї. Остання її фотографія, вже фронтова, збільшена і, як ведеться, безбожно відретушована в майстерні. Звідкись узялися в неї чорні брови, яких у Лізи зроду не було. Ні, не вродлива. Просте, навіть грубувате, російське обличчя. Гімнастерка з пом’ятими погонами, польова сумка через плече. Прямі, рівно підстрижені, ніби обрубані коси (світлі в житті, вони на знімку здавалися темними). Пілотка надіта прямо, і погляд прямий, ні тіні кокетства — вся як є. Ліза така й була — не хитра. Любила все просте, звичайне: бігати босоніж, лузати насіння, сміятися на кінокомедіях. У школі вчилася поганенько: ні-ні та й трієчка. Спробували вчити її музики, мов — ніякого бажання. Питала в батька: «Ну чого в нас така особлива сім’я — нікого не вчать музики, а мене вчать?» Хотіла бути як усі, нарівні з усіма… Зримий спогад про Лізу: коротенький ніс у ластовинні, чесні сірі очі (одне з карою плямочкою) і на рожевій нижній губі печаттю звичайності лушпайка насінини. На початку війни Лізі було сімнадцять років. Вона зразу пішла на фронт. Убили її в грудні сорок третього… Що тут сказати? Буває в житті таке, про що сказати нічого не можна: слова падають, мертві, на землю. Дивуєшся, як ти взагалі це переніс, вижив. Дивовижної міцності істота — людина. Вбита, але живе. Микола Миколайович сам одержав у поштаря повідомлення про смерть Лізи. Розгорнув, прочитав, не зрозумів. Ще раз прочитав — не усвідомив. В голові було порожньо, лише єдина думка: як сказати Ніні? Та говорити не треба було. Вона по його обличчю все зрозуміла й почала задкувати від нього, витягнувши перед собою руки, ніби обороняючись. Ці тремтячі бліді руки з поверненими до нього штовхаючими долонями він досі бачить чітко. Лише руки, знову не обличчя. Після загибелі Лізи Ніна Пилипівна якось блискавично, круто постаріла, посивіла, вицвіла. Ось такою — старою, сірою — він пам’ятав її чудово. Сумні очі — потрісканий, блідий фаянс. Сухі пальці, вічна звичка щось ними торкати, перебирати, ніби не лежалося їм ніде, ні на ручці крісла, ні на коліні. В’яле вухо, напівприкрите сивим пасмом. В останні роки волосся в неї стало катастрофічно випадати, як шерсть у линялої тварини, — прямо жменями оббирала вона його з голови, цілими клубками намотувала на гребінець. Сумно жартуючи, казала: «Лисію, скоро буде нас двоє лисих — ти і я». Помилилася, до лисини не дожила. Йому було легше, ніж їй. Крім горя, в нього було ще багато чого. Інститут, кафедра, учні, семінари, конференції, доповіді — з усім цим він міг якось жити між «погано» і «дуже погано». Врешті-решт, коли вляглося і обім’ялося горе, йому інколи було майже добре. А їй? Все це він зрозумів, коли лишився сам.  

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка