Сучасна російська повість



Сторінка8/24
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.65 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24
АСЯ УМАНСЬКА

 

З усіх відмінників факультету АКІ найтвердішою була Ася Уманська: самі круглі п’ятірки, без коливань і зривів. її портрет постійно висів на Дошці передовиків навчання. Йшла прямим курсом на диплом з відзнакою. Один час їй ставили на карб недостатню активність у громадській роботі, і даремно. Робота в неї була, та ще й чимала: викладала у вечірній фізико-математичній школі, де збиралися школярі з усього міста, а кращі студенти читали їм лекції, вчили розв’язувати задачі. Але в комсомольському бюро робота у фізико-математичній школі чомусь не враховувалася, громадською не вважалась. «Адже вони роблять це із задоволенням!» — заперечував комсоргові курсу Сергію Коху секретар інститутського комітету комсомолу, на що Сергій Кох іронічно відповідав: — Тоді дамо нове визначення: громадською називається робота, що виконується безкоштовно, але з огидою. — Киньте, Кох, — казав секретар, — іронія — це неросійська риса. Сергій був з голови до ніг росіянином, а прізвище Кох мав тому, що одному з його предків, кріпосному кухареві, фантазер пан дав його в пориві вишуканості. До вияснення цих обставин Сергій Кох не опускався, проте іронією користувався широко. Був він високий, широкоплечий, білявий, кирпатий. З питання громадської роботи — що вважати нею, а що не вважати — у них із секретарем бюро розгорілася боротьба (вже не іронічна), в яку були втягнені широкі кола студентів і навіть викладачі. Кінчилося це цілковитою перемогою справедливості: секретаря зняли, а новий, який замінив його, проголосив наукову й педагогічну форми громадської роботи найважливішими і найпочес-нішими. Це піднесло Асю Уманську на небачену висоту, а Кох зайнявся черговою кампанією — боротьбою за впорядкування домашніх завдань. Ця задача була значно складнішою, і Сергій застряг у ній надовго, якщо не назавжди. Що стосується Асі, то ніякі почесті її не вражали, вона продовжувала бути такою, як завжди, — привітною, працелюбною, скромною. Товариші її любили: завжди допоможе, пояснить, дасть списати. Конспекти вела під копірку, одразу в трьох-чотирьох примірниках (потім за ними ставали в чергу). Професори звикли бачити в передніх рядах Асині уважні очі, усмішливий рот і маленькі руки, які вправно перекладали копірками сторінки зошита; інколи навіть зупинялися й чекали, поки вона закінчить цю нехитру процедуру. Однокурсники дивувалися: чого тільки Аська Уманська не знає! І зі спеціальності і з загального кругозору (література, музика, живопис). Потрібні були віршики в стіннівку — йшли до Асі. Вона брала кулькову ручку, підпирала рукою щоку, ледь-ледь замислювалася — і хлоп, вірші готові. Люда Величко, сусідка по кімнаті, підозрювала, що Ася пише вірші не тільки на замовлення, а й для себе, хоча нікому їх не показує. Це її не дивувало: Асині здібності до всього на світі вона сприймала як щось задане. Правда, з точки зору Люди, Асине життя було занадто складне. Вона мовби не жила, а весь час себе навантажувала. А куди ще навантажувати? І так дихнути ніколи. Громіздка, важкобока, з чудовими чорними очима і маленьким ротом, Ася була і гарна, і поганенька з себе. В давні часи, коли «гарна жінка» означало «жінка з гарним обличчям», Ася безумовно могла б вважатися гарною. В наш час, коли жінку оцінюють повністю, як предмет у просторі, швидше негарна. Чудове личко на громіздкій основі. Хвороблива, надмірна повнота, не повнота, а огрядність. Хлопці інколи зітхали: — У всім ти хороша, Асько, тільки навіщо ти така товста? Вона червоніла й відповідала: — Вуглеводний обмін. Дівчата-подруги, всі як відібрані тонкі, стрункі, Асю жаліли: і їсть ніби не більше за інших, а її розносить і розносить… Ася болісно соромилася своєї повноти, завжди носила спідницю нижче колін. Інші товсті (були в інституті такі, хоч і небагато) — ті не соромилися, сміливо відкривали ноги, ходили по коридору, трясли стегнами, Ася так не могла. Єдина і пізня дочка, Ася народилася, коли її матері було вже сорок два роки. Щось було негаразд із вагітністю, лікарі радили перервати, вона — нізащо. Довго лежала на збереженні, пологи були важкі, зі щипцями. Деякі лікарі Асину опасистість пов’язували з пологовою травмою. Софія Савеліївна почувалася безмежно винуватою: народила пізно, зіпсувала дівчині життя. «Не муч себе, Соню, — казав її чоловік, Михайло Матвійович. — Що ж тепер робити? Хіба краще було б, якби нашої Асеньки не існувало?» Про що мова! Навіть подумати про це страшно… Єдина обожнювана дитина взагалі діло небезпечне. Якщо ж ця дитина до того ще й пізня, небезпека виростає вдвічі. Як її виростити не егоїстом, не пупом землі? Асині батьки про це не задумувалися, просто ростили, безмежно люблячи. Для деяких щасливих натур безмежна любов і є виховання. Жили вони в українському районному центрі, в невеличкому містечку біля синьої звивистої, зарослої червонокорими лозняками річки. Містечко було затишне зі своїми палісадниками, рожами, соняхами, чепурненькими білими хатками. Підносилися в небо розкошлані, пірамідальні тополі; старий вітряк — самий скелет — порипував неробочими крилами. Рипіння цих крил, рип шпаків. Життя також велося спокійне, із затишним рипом. Ніби все завжди так було і буде, і слава богу, що буде. Асин батько викладав математику в середній школі. Чудовий педагог, він був поблажливий і несуворий, двійок майже не ставив, проте якось добивався непоганої успішності. Головне, умів прищепити дітям любов до свого предмета — річ рідкісна, особливо в дівчаток. Софія Савеліївна була вчителькою музики по класу рояля. Музична школа, єдина в районі, стояла в тінистому завулку, оточена липами; старий дерев’яний будиночок увесь щебетав і пілікав, розливаючи різноголосий спів скрипок, переливи флейт і гобоїв, полум’яні монологи фортепіано, а то й гучний рявкіт труби, Стікалися туди капловухі серйозні хлопчики з косо зав’язаними червоними галстуками, голінасті дівчатка з бантами в косах, усі талановиті, всі обіцяючі (так принаймні думала Софія Савеліївна). З найранішого Асиного дитинства між батьками велася любовна мирна суперечка про її майбутнє: математика чи музика? Здібності були до того й до того. Вчили тому й тому: врешті-решт розбереться сама. З батьком у неї була дружба наукова, ділова. Він з ранніх років навчав її вищої математики; дівчинка вміла інтегрувати в такому віці, коли інші ще й таблицю множення не опановують. З матір’ю був пов’язаний інший світ — світ музики, ноктюрнів Шопена, сонат Бетховена, фуг і прелюдій Баха. У Софії Савеліївни — вродливої, темноокої, розкішно сивої — були дуже маленькі руки, чудове туше. Свого часу вона подавала великі надії, але короткі пальці, кисть, що погано розтягується (насилу брала октаву), завадили їй стати віртуозом. Вона була віртуозом у душі й мріяла про музичну кар’єру для дочки. З цією мрією їй довелося розпрощатися: стало зрозуміло, що і в Асі малі руки. «О, якби ти успадкувала батькові руки!» — зітхала Софія Савеліївна. Ася, розважлива не на літа, чудово розуміла, що далеко по шляху артистичної кар’єри вона не пішла б навіть з батьковими руками, але не суперечила. Рано засвоїла те, що іншим дається з роками: не треба чіпати чарівне «якби», яким тішать себе люди. З математикою не потрібні були ніякі «якби»: дівчинка була явно обдарована. Є речі, яких треба навчати рано: математика, мови, плавання. Софія Савеліївна, зовсім не розуміючись на математиці (зі школи тільки й винесла боязку огиду до неї), годинами слухала, не розуміючи, розмови батька з дочкою, ловила вирази їхніх облич, усміхалася, коли вони сміялися. Здавалося, що може бути смішного в математиці? Виявляється, може. В Асиному коротенькому житті були вже свої перелами, свої епохи. Найважчим переламом, на якому вона мало не зламалася сама, був вступ до школи. З домашнього замкнутого світу, який ніжно обертався навколо неї, вона враз потрапила в інший світ — жорстокий, насмішливий, розбійницький, де одразу тавром відмітили її повноту й почали дражнити її «свинтус пузо» (чоловічо-середній рід цього прізвиська робив його особливо образливим). Бідні товсті діти, скільки мук доводиться терпіти їм у школі! їх дражнять, шпигають, висміюють. Скільки скалічених доль, надламаних душ! Асю Уманську, на щастя, така доля обминула. Після короткого періоду пригніченості вона зуміла випростатись. Коли Асю дражнили, вона не гнівалася, не огризалася, не замикалася в собі — лише тихенько сумувала. До того ж вона одразу почала вчитися краще за всіх у класі, і тверде становище відмінниці (п'ятірки з усіх предметів, крім фізкультури) врятувало її від грубої душевної травми. До фізкультури, яка їй не давалася, вона, сумлінна в усьому, також ставилася відповідально, її навіть ставили за приклад іншим: «Ось Уманська нездібна, а як старається!» Закінчила вона з золотою медаллю. Треба було вирішувати свою подальшу долю. Батько з матір’ю були вже на пенсії, жилося їм важкувато, і Ася схилялася до того, щоб лишитися з ними, працювати і вчитися заочно. Батьки й чути про це не хотіли: всі знають, що таке заочне навчання, а Асеньці треба думати не менш ніж про аспірантуру. Обговоривши все на сімейній раді, вирішили — в Москву (колись сімейна рада так само відправила Тетяну Ларіну «в Москву, на ярмарок наречених», нині звичаї були інші, та зробити кар’єру здібній дівчині в Москві було найкраще). Хтось порадив інститут, де, за всіма даними, добре була поставлена математика, чиста і прикладна, і де була знаменита школа кібернетики під керівництвом всесвітньовідомого Завалішина. Його книги з серії «Вступ до сучасної математики», чудово й яскраво написані, Ася вже прочитала, і це дуже вплинуло на її вибір. Вона прийняла рішення (до речі, однією з її улюблених була саме книжка Завалішина «Теорія рішень»), болісно розпрощалася з батьками, поїхала до Москви. Екзамени витримала блискуче, була прийнята. В гуртожитку їй дісталася чепурненька кімнатка на двох. Зі своєю сусідкою Людою Величко Ася одразу ж подружилася. Допомагала їй у навчанні, давала списувати контрольні роботи, домашні завдання. Нормальна форма студентської взаємодопомоги: усі так роблять. Очевидно, це наслідки непродуманої системи вимог. Кожен предмет, кожна кафедра бореться за своє місце під сонцем; кожен викладач, незважаючи на інших, дає домашні завдання, висуває вимоги. Усе це робиться «із запасом» і «з попитом», на зразок заявок на матеріальне обладнання, з розрахунком на те, що «все одно зріжуть». І зрізають, та ще й як! Без цього не обійдеться. Сергій Кох, людина взагалі допитлива й не ледача, не полінувався й підрахував, скільки годин на день треба працювати, щоб: а) сумлінно і самостійно виконати всі домашні завдання; б) опрацювати лекційний матеріал; в) підготуватися до практичних, лабораторок і контрольних; г) прочитати всю рекомендовану літературу. Виявилося, п’ятнадцять годин як мінімум (це ж не враховуючи шести аудиторних). А семінари, факультативи, збори, громадська робота? З цим виходило загалом усі двадцять. Двадцяти шести годин на добу не було ні в кого (на сон, за Сергієвою розкладкою, лишалося мінус дві години, тільки він не знав, як здійснити «від’ємний сон»). Доповідаючи результати своїх підрахунків на курсових комсомольських зборах, Сергій викликав легковажний сміх своїх товаришів і заклик куратора «триматися суті справи й не припускатися перебільшень». Так, звичайно, все зробити було неможливо, та ніхто й не намагався робити все: важливо було забезпечити «нето-нучість», тобто вчасно відзвітувати. Студентське життя перетворювалося в серію дрібних обманів: там списати, там підчистити, там уникнути. Домашні завдання виконувалися по черзі, шпаргалки писалися оптом. Підпільно циркулювали одержані ще від попередніх потоків рішення задач; заношені до дірок, вони переписувалися з помилками, яких ніхто не помічав (хіба випадково) — у викладачів також не було часу. Нездійсненні вимоги страшні тим, що розбещують людей, привчають їх до симуляції діяльності. Дивним чином виходило, що, незважаючи на всі контрольні, причіпки, перевірки, більшість студентів примудрялися викроювати собі вільний час — його було б менше, якби вимоги були помірніші. Фактично зверх шести аудиторних мало хто працював більше трьох-чотирьох годин. Ці години йшли на залатування найневідкладніших, зяючих дірок; процес навчання був як перманентний «Трищин жупан». Деякі, хто «тріумфує, тиняється», як називав їх Сергій Кох, зверх шести аудиторних годин взагалі не працювали, сміливо пливли з розгорнутими вітрилами назустріч сесії (там розберемося). Вони добре розуміли, що відраховувати не в інтересах начальства і що вибути з інституту за неуспішність набагато важче, ніж до нього потрапити. Дивним було не те, що були «тріумфуючі», а те, що поруч з ними існував, трудився і радів труду нечисленний «клан гинучих». Очевидно, любов до науки невикорінна і нерозлучна з молодістю. В Асиній групі, крім неї самої, був ще один відмінник — Олег Раков, гарний, високий, самовпевнений, чудово зодягнений (хіпуватості не визнавав). Атласний русявий чуб кінчався елегантним півколом нижче вух (проти Олегової зачіски не заперечувала навіть військова кафедра, яка вела священну війну з патлатими, поки що марно). Олегові батьки були наукові працівники. Батько — професор, доктор, нещодавно не без зусиль став членом-кореспондентом (проти нього виступали два-три академіки, які казали, що ще рано: насправді ж їх дратувала його манера ліктями пробивати собі дорогу вгору). Мати — кандидат наук, красуня й розумниця, душа конференцій, закордонних поїздок, симпозіумів. Те, що Олег буде науковим працівником, у сім’ї було зрозуміло само собою, як у сім’ї майстрів арени — циркове майбутнє дітей. Родові наукові клани стійкі, хоча й не плодовиті. Наукова робота для них — природна форма існування. Міцною системою зв’язків Олегове майбутнє було забезпечене: він змалку був «записаний» у вчені, як колись дворянські недоростки з колиски проходили службу в полках. Вступивши до інституту, він уже твердо орієнтувався на аспірантуру. Дані в нього були. Здібний, начитаний, з гарною пам’яттю, він звертав на себе увагу викладачів насамперед чудовою правильною мовою. Зараз взагалі мало хто говорить правильно; серед молоді це особливо рідкісне явище. Наприклад, манера відмінювати числівники майже втрачена. Коли Олег Раков у доповіді на студентській конференції чітко карбував яке-небудь «чотирма тйсячами восьмистами сімдесятьма п’ятьма», старі професори насторожувалися, кивали лисинами і розцвітали усмішками. І на екзаменах гарна, правильна мова також допомагала Олегові. Будь-який екзаменатор, почувши перші його фрази, уже настроювався на п’ятірку. І справді, правильно і гарно важко верзти дурниці. Олег дурниць не верз. Знання в нього були не завжди глибокі, зате завжди блискучі. Він чудово вникав у психологію кожного педагога, знав, змій-спокусник, чим йому полестити, виявляв цікавість до його, педагога, улюбленої тематики, показуючи, що знайомий з його, педагога, роботами. Уміло користувався додатковою літературою, часто не цілком опанувавши основну. Бувають у вузах такі записні відмінники; з першої ж сесії вони створюють собі репутацію і далі на ній котяться як на колесах. Цих відмінників добре знають викладачі і квапляться ставити їм п’ятірки, не копаючи надто глибоко. В товаришів по курсу Олег особливої симпатії і, як кажуть, авторитету не мав. Зовнішній блиск і добре організована мова в цьому ділі мало що значать; студенти (значно краще, ніж викладачі)' вміють розпізнати, що і як і хто чого вартий. Франтуватий Олегів одяг, геометричного узору джинси, різні ланцюжки, бляшки і запонки мало в кого викликали заздрість, частіше поблажливу іронію. Років десять-п’ятнадцять тому про помітно одягненого хлопця казали «стиляга», а тепер на-піванглійською — «центровий мен». Ася Уманська Олега Ракова знала не близько, хоча й училися вони в одній групі: Олег широко користувався правом відмінника на вільне відвідування, Ася — майже ні. Іноді він брав у неї конспекти лекцій (сам він до їх писання не опускався, вважаючи це участю простих смертних). На викладачів поглядав зверхньо, називав їх роботами, говорильними машинами. Запевняв, що лекційна система застаріла, був прихильником машинного навчання, але при нагоді був не від того, щоб списати. В перший раз вони з Асею розговорилися на студентському вечорі в актовому залі. Драмколектив розігрував скетч, створений Асею Уманською. П’єска, досить вдало зроблена, з гумором, мала успіх. Режисер, Олег Раков, кілька разів виходив на виклики, і на крики: «Автора, автора!» — силоміць витяг на сцену збентежену Асю, що опиралася. Від незграбності вона зачепилася ногою за провід і впала в оркестрову яму; Олег витяг її звідти, крякнувши: — Ну й важка ж ти, мати! Після художньої частини почалися танці. Олег Раков запросив її танцювати. — Ой, що ти, — сказала вона простодушно. — Я не вмію. — А що тут уміти? Подумаєш, наука. Тепер кожен танцює по-своєму, правил немає. Танцювали й справді хто як умів, так і миготіли на різних рівнях лікті, коліна, розпущене волосся. Олег тяг Асю за руку, вона опиралася. — Теж мені Сікстинська мадонна, — сказав він. — З самої Дрезденської. Не скутий кайданами викладацького нагляду, Олег одразу залишав свою вишукану мову й переходив на вульгаризми. Так він відпочивав. Він смикнув Асю за руку, кинув її на середину залу й пішов поруч з нею виламуватися: зігнувся в три погибелі, тряс колінами, стегнами, лікті в нього ходили, як шатуни в старовинного паровоза. — Ану ворушися! — крикнув він Асі. — Тільки людям заважаєш, стоїш як козел! Ася спочатку несміливо, а потім усе швидше почала «ворушитися» — виявилося зовсім неважко. Зі своєю музикальністю вона легко вловила ритм, почала ковзати, присідати, вивертатися, і, диво дивне, в неї це виходило вдало. — Браво, Анна Кареніна! — гукнув звідкись із натовпу вертлявих пар Сергій Кох. Ася заусміхалася. Два локони, що природними штопорами впали на щоки, пурхали туди-сюди, верхня губа з чорними вусиками спітніла дрібним бісером… Коли змовкла музика, Олег взяв Асю за талію і вивів її на знаменитий інститутський балкон. Старовинний, білоколонний, побудований з розмахом — не балкон, а цілий зал! — вільно висунутий в саму гущавину саду, цей балкон був улюбленим притулком парочок. Декілька їх уже цілувалися, притиснувшись до колон, і все ж через просторість балкона кожна була ніби наодинці. Тут-таки, зразу за балюстрадою, ріс сад, який гостро й щедро пахнув весняною зеленню; товсте гілля дерев тяглося ззовні прямо на балкон. Десь у глибині саду навіть тьохкав соловей, що несміливо починав і переривав свою руладу… Мармурова колона була холодна й кругла. Притиснувши Асю до цієї колони, Олег Раков її поцілував. У Асі навіть в очах потемніло. Перший раз у житті її поцілував хлопець. — А ти нічого гирла, — сказав він недбало. Ася була вражена і одразу покращала вдвічі. — Я ж товста, — сказала вона, ніби напоумлюючи його. — Це нічого, навіть оригінально. Всі акселеранти в довжину, а ти в ширину. І зареготав. І ще раз поцілував її в губи. Соловей нарешті розпробував голос і розсвистівся щосили. Ася з Олегом стояли й цілувалися, і старий сад обіймав їх гіллям, вітав солов’єм… Кілька днів вона ходила очманіла. Навіть стала гірше записувати лекції — у найвідповідальнішому місці раптом заплющувала очі і занурювалася в спогад про гострий запах зелені, свіжої землі, про Олегові губи, про його тривожні руки… Зі стипендії купила собі туфлі на високому каблуку і на цілу долоню вкоротила спідницю. Олег не з’являвся, користувався правом на вільне відвідування. Якось вона побачила його на великій перерві. Олег стояв біля розкладу екзаменів і щось звідти виписував. Ася скромненько стала поруч. — Не виникай, — спокійно сказав він. Вона відійшла. «От і все… «Не виникай». Будь спокійний, я не виникну. Сама винна. Піддалася, пішла на принаду…» Асине душевне здоров’я, добра рівновага допомогли їй і тут не зломитися. Важко, але воля є воля. Писала листи батькам — веселі, смішні, — і самій ставало легше. Іноді йшла в клуб, грала там на роялі. Музика також допомагала — спасибі мамі. І дивно — чим сумніші речі вона грала, тим легше їй ставало. Одне слово, оволоділа собою, випросталася. Виробничу практику Ася пройшла в обчислювальному центрі (легко виконала і своє завдання, й Людине). На канікули, звичайно, до своїх. Запрошувала Люду з собою — та відмовилась: пообіцяла, мовляв, мамі. Дома було чудово: цвіли рожі, душистий горошок дряпався по тину, гули бджоли, і все це плавало в солодкому густому запаху лип. Батьки були безмежно раді їй; Ася з сумом відзначила, як вони постаріли. Михайло Матвійович став погано чути, розмовляючи з дочкою, дивився на її губи, ловлячи на них обриси слів. Софія Савеліївна, хоча й молодша від нього, також змарніла, похитнулася. Обоє вони сумували від самотності. «Перевестися на заочний?» — думала Ася, а сказати про це не наважувалася, щоб не вгадали її тривогу про них. Відбиток невічності, вперше помічений нею на обличчях батьків, робив цю їхню зустріч особливо душевною. Знаючи, що їм не вистачає вражень, Ася говорила й говорила, розповідала про інститутські справи, про завдання, практику, викладачів, про навчальний план, спеціалізацію… Батько слухав тривожно й жадібно. В математиці дівчина явно його перегнала: в його часи вони й не чули про ті предмети, які читалися в Асі на факультеті. А вона відвідувала ще й семінари… Мови програмування, системний аналіз, ергодична теорія — він і уявлення про них не мав! Він слухав дочку з побожністю. Час від часу казав що-небудь на зразок: «Якими ж велетенськими кроками йде в наші дні наука!» На навчальний процес в інституті Ася дивилася тверезо, не випинаючи його недоліків, але й не приховуючи. Багато розповідала про викладачів. Курс аналізу читав у них Терновський. — Знаєте, він такий лощений-лощений, чисто стиляга з минулого століття. Хлопці кажуть, що йому пасував би монокль. Спеціаліст, між іншим, досвідчений. Лекції читає чудово, легко записувати. Але дуже вже якось правильно, наче по книзі. Я особисто думаю, що з книги читати не треба, краще просто дати студентові підручник. Та інші зі мною не згодні, вони більше полюбляють конспект: все, що треба, є, чого не треба — викинуте. Мені Терновський подобається, проте не в усьому. Одного разу його підміняв Семен Петрович Співак — такий величезний, штани падають, регоче, жартує. Не лекція — самі відступи. Мені сподобалось, а багатьом ні. Я б узагалі на місці викладачів читала самі відступи, а студентам давала б вільний час: нехай вчать по книзі. А то багато хто з викладачів виписують буквально те, що є в книжці, на класну дошку. Ніби те, що написане крейдою, краще від того, що надруковане в книзі. Білим по чорному краще, ніж чорним по білому. Я не згодна. А по відступах найголовніший майстер у нас Маркін. Він якось умудряється і весь матеріал вкласти і відступи. Людина дотепна, ми його жарти навіть записуємо, але неприємна. Дуже вже високо себе ставить — десь на сто п’ятнадцятому поверсі. З викладачів Ася найчастіше згадувала Ніну Гнатівну Асташову: — Оце жінка! Такою б я хотіла бути. — Що ж у ній такого особливого? — ревниво запитувала мати. — Чудовий педагог. Сувора, але справедлива. І видно одразу, що людина гаряча. Як би це пояснити? Сухувата, але запальна. Сухуватості їй би зменшити, а запалу залишити як є. — Якого віку? — запитувала Софія Савеліївна. — Немолода. Років сорок. Але така підтягнута, фігура — як струнка. В неї, між іншим, Маркін закоханий, тому взагалі років сорок п’ять. І хочеться ото йому робити себе смішним у такому віці? Не розумію. — Сімейна? — продовжувала допитуватися Софія Савеліївна. Ідеал доччиного майбутнього її цікавив. — Як сказати. Чоловіка немає; троє синів, і всі, здається, від різних батьків. У нас сміються: «Тричі мати-одиначка». А по-моєму, нічого смішного. Кожна жінка має право захотіти — і народити. — Ну звичайно, — відповідала мати. — Я, як ти знаєш, не консерватор, але все-таки троє дітей від різних чоловіків — це, по-моєму, занадто… — А що? Справляється, і права. — А як наша знаменитість Завалішин? — запитував Михайло Матвійович. — Кінчився. — Як? Помер? — Ні. Кінчився в науковому розумінні. Лекції, кажуть, читає добре. Не знаю, нашому потокові він не читав. Розповідала Ася і про товаришів-студентів, про всіх, крім Олега Ракова. Найбільше про Люду Величко: — Така сердечна, добра. Нічого не шкодує, все віддасть. По-моєму, доброта — найважливіше в людині. Важливіше, ніж здібності, ерудиція. Знання можна завжди набути, а доброту ні. — А що, вона погано вчиться? — питав Михайло Матвійович. — Посередньо. У нас взагалі важко вчитися, на кібернетиці, а в неї прогалини в підготовці. Плаче, як одержить двійку. Головне, через стипендію. Я її сюди хотіла привезти, підхарчувати. Худюща… — Чого ж не привезла? — Вона відмовилась. У неї також мама в провінції. І квиток дорого коштує. — Наступного разу привозь. На квиток ми їй як-небудь нашкребемо… Розповідала Ася і про Сергія Коха, повторювала його жарти, батьки сміялися. — Він мене називає Анна Кареніна. Каже, що в тієї також була хода, яка на диво легко носила її повне тіло. Між іншим, тоді повнота не вважалася недоліком, мені б тоді й народитися… — Подобається він тобі? — з особливою цікавістю питала Софія Савеліївна. — Звичайно, подобається. Хороший товариш. — А зовнішність? — Нормальна. — Наша дівчинка ще не прокинулась, — казала вона чоловікові наодинці. Він мовчав, маючи сумнів, чи вдасться їхній дівчинці взагалі прокинутись і чи буде добре, якщо прокинеться… Дефіцит женихів дається взнаки в усіх поколіннях. Канікули минули швидко. Восени Ася Уманська повернулася до Москви, відіславшися, засмагнувши, врівноважившись. Люда Величко, навпаки, мала вигляд поганий — бліда, жовта. До матері чомусь не їздила, всі канікули просиділа в Москві. Обійнялися, розцілувалися. Люда — ось тобі й маєш! — заплакала. — Що з тобою, Людашенько? — Нічого, просто скучила. Ти мені, Асько, як мати. Не віриш? Вночі Ася почула: плаче. Підійшла, присіла до неї на ліжко, погладила. Людині щоки, вуха, навіть плечі були мокрі від сліз. — Ну що з тобою? Скажи! — Асько, я попалася, — крізь ридання відповіла Люда. Он воно що… Не зрозуміти не можна було. Всі знали, що значить «попалася». — Ну й дурна ж ти, — сказала Ася. — Тобі радіти треба, а не плакати. Люда тупо на неї витріщилась. — Звичайно, радіти! — повторила Ася. — Мати дитину — велике щастя! Люді і в голову не приходив цей варіант — мати дитину. Аби тільки звільнитися від неї якнайпростіше і якнайдешевше! Вона вже довідалася про все у бувалих дівчат. Найдосвідченіший факультет — статистичний. Біль, кажуть, терпіти можна, тільки в консультацію не йди — там тебе одразу візьмуть на замітку, почнуть умовляти: народжуй, перший раз треба народжувати. До того дотягнуть, що буде пізно. — Я не тому плачу, що боюся, чи що, а тому… І ще гіркіше заридала. — А він, чоловік той, він на тобі не одружиться? — запитала Ася. — Ні, — захитала головою Люда, і так розпачливо, що зразу стало ясно: не одружиться. — Ну то й що? — мовила Ася. — Невже ми вдвох дитини не виховаємо? Усе-таки третій курс. У мене вільне відвідування, підвищена стипендія. Тобі також дадуть стипендію, ти тільки Сергію скажи все, як є, він людяний, зрозуміє. Підеш у декрет, потім дадуть академічну відпустку. Будемо сидіти по черзі — ти і я. Невже ми його не піднімемо? Асташова он трьох підняла. — А хіба в гуртожитку з дітьми дозволяють? — сумнівалася Люда. — А ми й питати не будемо. Народимо — і все. Не виселять же з міліціонером! Кімната на двох, поставимо ліжечко, тут, під стінкою, чудово поміститься. Сусіди заперечувати не будуть: з одного боку титан, з другого — душова. Отже, домовились? — Домовились. — А тепер чому ж плачеш? — Тому. Всю решту ночі Люда з Асею пробалакали. Лягли обидві на Асине ліжко, ширше, і все говорили, говорили, говорили як заведені. Лише одного Люда нізащо не хотіла сказати — від кого трапилась біда. — Я його знаю? — Знаєш, але я однаково не скажу. Все це кінчено, кінчено, ні в чому він не винен. Нічого він мені не обіцяв, нічим не заманював. Я, можна сказати, сама йому нав’язалась. Якщо хлопці взнають, що від нього, почнуть до нього приставати, пришиють персональну справу… Мені тоді не жити, прямо під метро. Лише під самий ранок шепнула ім’я: — Олег Раков. — Ну що ж, — трохи помовчавши, сказала Ася. — Принаймні хоч дитинка буде гарна.  

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   24


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка