Сутність, зміст процесу виховання



Сторінка1/13
Дата конвертації27.03.2016
Розмір2.55 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

МОДУЛЬ 3




Теорія виховання




ЛЕКЦІЯ 1



ТЕМА: Сутність, зміст процесу виховання.
ПЛАН :


  1. Процес виховання, його структура і рушійні сили.

  2. Принципи виховання.

1. Процес виховання, його структура і рушійні сили.

Природа не творить людини як цілісної особистості, вона лише закладає основи і створює передумови для її формування. Людина — багаторівнева система, особли­вості якої виявляються у діалектичній взаємодії біологіч­них і соціальних факторів. Вступаючи в життя через со-ціальну і трудову діяльність, вона вливається у світ соці­ального досвіду, який є багатовіковим надбанням людства і стає основною школою становлення її як особистості. Процес діалектичної взаємодії біологічного і соціального, які впливають на формування особистості, вимагає нау­ково обґрунтованої системи виховних впливів.

Виховання — соціальне і педагогічно організований процес фор­мування людини як особистості.

Суспільство як соціальне об'єднання людей може функціонувати і розвиватися лише за цілеспрямованої, систематичної та організованої роботи з виховання кож­ної особистості. Зупинення цього процесу — катастро­фа для суспільства, внаслідок якої людина не змогла б піднятися до рівня особистості. Ще Я.-А. Коменський зауважував, що зневага до виховання є кроком до заги­белі людей, сімей, держав і всього світу. Тому вихован­ня з погляду суспільного розвитку є провідною сферою діяльності як окремої людини, так і людської спільноти. Завдяки йому людство забезпечує свою безсмертність у соціальному розвитку.

Виховання дітей шкільного віку здійснюють у процесі навчання і виховної роботи у школі та за її межами. Воно є цілісним процесом, у якому органічно поєднані змістова (сукупність виховних цілей) і процесуальна (самокерова-ний процес педагогічної взаємодії вчителя й учня, що пе­редбачає організацію і функціонування системи виховної діяльності та самовиховання учнів) сторони.

Цей процес є двостороннім (обов'язкова взаємодія вихо­вателя і вихованця), цілеспрямованим (наявність конкрет­ної мети), багатогранним за завданнями і змістом, склад­ним щодо формування і розкриття внутрішнього світу дити­ни, різноманітним за формами, методами і прийомами, неперервним (у вихованні канікул бути не може), тривалим у часі (людина виховується все життя). Ефективність його залежить від рівня сформованості мотиваційної бази.



Мотиви виховання — спонукальна причина дій і вчин­ків людини.

Внутрішні спонукальні чинники певних дій і вчинків людини, зумовлюються передусім анатомо-фізіологічними і соціально-психологічними потребами. Американський психолог Абрахам Маслоу (1908—1970) визначив ієрархіч­ну багатоступеневу піраміду потреб людини, усі компо­ненти якої перебувають у діалектичному взаємозв'язку (схема 1). У цілому вони ніби програмують виховний про­цес. Якщо якась ланка випадає, порушується цілісність структури, а отже й програма виховного процесу.

У процесі виховання педагог має постійно дбати про формування у дітей певних мотивів самовиховання через актуалізацію необхідних потреб. Поступово в процесі за­своєння знань, набуття соціального досвіду кожна особи­стість самостійно починає усвідомлювати потреби, які сти­мулюють внутрішні спонукальні сили — мотиви, програ­мує процес самовиховання.

Структура процесу виховання передбачає:

/. Оволодіння знаннями, нормами і правилами поведі­нки. Це перший етап входження в систему виховного впли­ву, на якому діють норми, правила, особливості життєвої поведінки. Людина (дитина) стає членом певної соціаль­ної системи (сім'ї, колективу), де вже діють певні прави­ла, норми, яких їй доведеться дотримуватись.

2. Формування почуттів (стійких емоційних відно­шень людини до явищ дійсності). Вони сприяють транс­формації певних дій особистості із сфери розумового спримання;

3. Формування переконань (інтелектуально-емоційного ставлення суб'єкта до будь-якого знання як до істинного (або неістинного). Переконання, що ґрунтуються на іс­тинних знаннях, будуть, з одного боку, своєрідним моти­вом діяльності, а з другого — «стрижнем» поведінки осо­бистості. Тому виховання дітей і є формуванням у них психологічного «стрижня», без якого особистість буде без­вольною, позбавленою власного «Я».



4. Формування умінь і звичок поведінки. Формування умінь (засвоєного способу виконання дій, основаного на сукупності набутих знань і навичок) і звичок (схильності людини до відносно усталених способів дій) потребує по­ступовості й систематичності вправляння, посильності та доцільності поставлених вимог, їх відповідності рівню розвитку учнів. Воно пов'язане з активною діяльністю осо­бистості у сфері реальних життєвих ситуацій.

Виховання є складним, багатогранним процесом, у яко­му тісно переплетені внутрішні (стосуються особи вихован­ця) та зовнішні (стосуються виховного середовища) супе­речності.

Внутрішні суперечності процесу виховання:

між необмеженими можливостями розвитку люди­ни й обмежуючими умовами соціального життя. Перед­бачає створення оптимальних умов (побутових, психоло­гічних, організацію навчально-виховного процесу) для роз­витку, життєдіяльності дитини;

між зростаючими соціальна значущими завданнями, які потрібно вирішувати вихованцю, і можливостями, що обмежують його дії, спрямовані на їх вирішення. Це озна­чає, що розвиток особистості може призупинитися, якщо не ставити перед вихованцем нових, ускладнених, завдань;

між зовнішніми впливами і завданнями вихован­ня. Виховний процес потрібно будувати так, щоб його зміст і форми реалізації не викликали спротиву у вихованця.

Зовнішні суперечності:

невідповідність між виховними впливами школи і сім'ї. Інколи батьки не дотримуються вимог, які висуває до їхніх дітей школа, внаслідок чого порушується єдність вимог, що негативно позначається на вихованні учнів;

зіткнення організованого виховного впливу школи зі стихійним впливом на дітей оточення. Негативні чинники:

вуличні підліткові групи, теле-, відеопродукція та ін. Усу­нути цю суперечність можна, формуючи в учнів внутрішню стійкість й уміння протистояти негативним впливам;

між окремими впливами вчителів, які працюють в одному й тому ж класі. Вони не завжди дотримуються прин­ципу єдності вимог, внаслідок чого в учнів формується си­туативна поведінка, пристосовництво, безпринципність;

між набутим негативним досвідом поведінки і но­вими умовами життя та діяльності. Передбачає існу­вання сформованого стереотипу негативної поведінки, який характеризується наявністю стабільних негативних взає­мозв'язків. На їх подолання спрямована виховна робота.

Зовнішні суперечності є тимчасовими, але вони мо­жуть знижувати ефективність виховного процесу. Тому вчителі повинні зосередити увагу на їх виявленні, усу­ненні, профілактиці.

На процес виховання впливають (безпосередньо або опо­середковано) об'єктивні (особливості суспільного устрою,

політичного режиму, соціально-економічного розвитку, на­ціональна самобутність, природне середовище) та суб'єк­тивні (соціально-педагогічна діяльність сім'ї, громадських організацій, навчально-виховних закладів, засобів масової інформації, закладів культури і мистецтва) чинники.

Структурними елементами процесу виховання е мета, завдання, закономірності, принципи, методи, засоби, ре­зультати виховання та їх коригування.

2. Мета і завдання виховання.

Сучасна школа вимагає докорінного переосмислення усієї системи виховання, оновлення змісту, форм і мето­дів духовного становлення особистості на основі гуманіза­ції життєдіяльності учня, створення умов для самореалі-зації у різних видах творчої діяльності.

Всебічно і гармонійно сформована особистість є метою цивілізованого суспільства. Цей ідеал не втратив своєї зна­чимості протягом сторіч, починаючи з афінської системи виховання, де й зародилося розуміння гармонійності людини (калокагатія — ідеал фізичної і моральної досконалості). Гармонія була метою виховання в афінській, римській, ві­зантійській системах, а через тисячу років — в епоху Від­родження, згодом — у період нового часу (XVIII—XIX ст.). З ініціативи видатного французького представника «нової філософії» Рене Декарта (1596—1650) термін «гармонія» було доповнено терміном «всебічність». Так було сформовано кон­цепцію гармонійно розвиненої людини.

Із збільшенням обсягу наукових знань, особливо у XVIII ст., коли природничі й точні науки нагромаджува­ли велику кількість нових фактів, часто будучи неспро­можними розкрити їх внутрішню сутність, спеціалізація в мистецтві, науці стала закономірною, а всебічність пе­рестала бути актуальною. Поняття «всебічний і гармоній­ний розвиток» почали трактувати як ідеал, до якого слід прагнути в процесі виховання. Проте сучасне його розу­міння не є однозначним: одні схильні вживати його щодо професійної сфери, інші — стосовно сфери духовного роз­витку, поділяючи людей за освітою на «фізиків» і «ліри­ків»; дехто вбачає у всебічності набір чеснот.

Вітчизняна педагогіка не відразу підійшла до розумін­ня мети виховання як втілення цього ідеалу в життя. При­кладом є іронічна думка видатного українського педагога Антона Макаренка (1888—1939): «Розігнавшись на західноєвропейських трамплінах, наші теоретики стрибають над­то високо і вбачають мету виховання у всебічному розвит­ку людини ... Під метою виховання я розумію програму людської особи, програму людського характеру, причому в поняття характеру я вкладаю весь зміст особистості, тобто і характер зовнішніх виявів, і внутрішньої переконаності, і політичне виховання, і знання, геть усю картину людсь­кої особи; я вважаю, що ми, педагоги, повинні мати таку програму людської особи, до якої ми повинні прагнути... Я побачив у своїй виховній роботі, що, дійсно, повинна бути й загальна програма... й індивідуальний коректив до неї»1. У наведених міркуваннях мета виховання переплітається із завданнями, які кожна епоха ставить перед суспільст­вом, а суспільство перед школою.

Наука доводить, що виховання є глибоко національ­ним за своєю суттю, змістом, характером. «Національне виховання, — писала українська громадська, культурно-освітня діячка, педагог Софія Русова (1856—1940), — за­безпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а, значить, да­дуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдного поступу: воно через пошану до свого народу виховує в дітях пошану до інших народів...».



Національне виховання — виховання дітей на культурно-історич­ному досвіді свого народу, його звичаях, традиціях та багатовіко­вій мудрості, духовності.

Постає як створена народом сукупність ідеалів, погля­дів, переконань, традицій, звичаїв, інших форм соціаль­ної практики, спрямованих на організацію життєдіяль­ності підростаючого покоління, у процесі якої воно за­своює духовну і матеріальну культуру нації, виробляє національну свідомість. Воно є конкретно-історичним ви­явом загальнолюдського гуманістичного і демократично­го виховання, забезпечує етнізацію дітей як необхідної та невід'ємної складової їх соціалізації. Національне вихо­вання духовно відтворює в дітях народне, увічнює те спе­цифічне, самобутнє, що є в кожній нації, а також загаль­нолюдське, спільне для всіх націй.

Правильно організоване національне виховання фор­мує повноцінну особистість, індивідуальність, яка цінує національну та особисту гідність, совість і честь. Так фор­мується національний характер.

Головною метою національного виховання на сучасно­му етапі є передача молодому поколінню соціального до­свіду, багатства духовної культури народу, своєрідності на основі формування особистісних рис громадянина Укра­їни, які передбачають національну самосвідомість, розви­нуту духовність, моральну, художньо-естетичну, право­ву, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток ін­дивідуальних здібностей і таланту.

«Педагогічна система кожної історичної епохи, — за­значає академік М. Стельмахович, — висуває свій оригі­нальний чи актуальний, уже знаний образ людини. Кар­динальні зміни в житті суспільства вносять відповідні ко­рективи у виховному ідеалі».

Ідеал — уявлення про взірець людської поведінки і стосунків між людьми, що виникають із розуміння мети життя.

Він об'єднує ціннісні орієнтації, життєві принципи і плани, рівень домагань, задуми і вчинки у цілісну лінію життєвої поведінки людини. Формування його залежить від виховання, умов життя і діяльності, від особливостей її власного досвіду. Залежно від сфер життєдіяльності фор­муються суспільні, політичні, національні, естетичні іде­али особистості.

Найбільш глибоко ідеал, наприклад, національного ви­ховання розкрито у працях довго замовчуваного українсь­кого педагога Григорія Ващенка (1878—1967) («Виховний ідеал», «Виховна роль мистецтва», «Тіловиховання як засіб виховання волі й характеру» та ін.). Основу його ідеалу національного виховання становлять загальнолюдські (мо­ральний закон творення добра, боротьби зі злом, пошук правди, справедливості тощо) й національні цінності, які стали духовним надбанням народу. Носієм загальнолюдсь­ких цінностей, на його думку, є християнська релігія, яка орієнтує людину на служіння вищому ідеалу.

Та оскільки людина народжується і живе в конкрет­ному національному середовищі, що вирізняється серед інших своєю мовою, культурою, звичаями, вона пройма­ється розумінням особливостей свого народу, етносу, на­ції. Тому ідеал національного виховання, за Г. Ващенком, повинен ґрунтуватися на служінні Богові та своїй нації. У педагогічному сенсі виховний ідеал — людина, яка слу­жить Богові та Україні.

Стиставляє українське національне виховання, з одного бо­ку, більшовицькій моделі, в основі якої був матеріалізм та атеїзм; а з другого — націонал-соціалістичній ідеології фашизму, наскрізь пройнятій культом сили і зневаги до людини.

Національне виховання в українській школі орієнту­ється на історичні потреби нації, головна серед яких на сучасному етапі — державотворення. Проте загальна мета виховання — залучати молоде покоління до творчої участі у рідній культурі, а через неї також до культури загально­людської — залишається основоположною. Бо народ тіль­ки тоді розвине національну зрілість, коли, не втрачаючи своєї національної самозосередженості, спиратиметься на загальнолюдські духовні цінності (О. Вишневський).

Кінцевою метою виховання особистості є її підготовка до повноцінного суспільного життя, яке передбачає вико­нання ролей громадянина, трудівника, громадського дія­ча, сім'янина, товариша.

Зміст національного виховання відображає в єдності його загальну мету, завдання й складові частини. Основ­ними складовими виховання, реалізація яких забезпечує всебічний і гармонійний розвиток особистості, є:

громадянське виховання: формування громадянсь­кості, яка дає змогу людині відчувати себе юридичне, со­ціальне, морально й політичне дієздатною;

розумове виховання: озброєння учнів знаннями ос­нов наук, формування наукового світогляду та національ­ної самосвідомості, оволодіння основними мислительни-ми операціями, вироблення умінь і навичок культури ро­зумової праці;

моральне виховання, формування в учнів загально­людських норм гуманістичної моралі (добра, взаєморозу­міння, милосердя, віри у творчі можливості людини), мо­ральних понять, поглядів, переконань, моральних почут­тів, вироблення навичок і звичок моральної поведінки, культури спілкування, культивування інтелігентності;

трудове виховання: ознайомлення учнів з наукови­ми основами сучасного виробництва, практична й психо­логічна підготовка їх до праці, свідомого вибору професії;

естетичне виховання: формування естетичних понять, поглядів, переконань, виховання естетичних сма­ків, вироблення вмінь і навичок привносити в життя кра­су, розвиток в учнів творчих здібностей;

фізичне виховання: виховання здорової зміни, під­готовка до фізичної праці, захисту Батьківщини.

Завдання сучасної системи виховання, які виплива­ють із суспільних потреб сьогодення, полягають у реаль­ному переході до педагогічної творчості та індивідуально­го впливу, у переорієнтації учнівських і вчительських ко­лективів на подолання авторитарно-командного стилю у ставленні до учнів. Пріоритетним стає гуманістичне ви­ховання — створення умов для цілеспрямованого систе­матичного розвитку людини як суб'єкта діяльності, осо­бистості, індивідуальності.

Основні завдання виховної діяльності зумовлені пріо­ритетними напрямами реформування школи, визначени­ми Державною національною програмою «Освіта» («Ук­раїна XXI століття»), до яких належать:

— формування національної свідомості, любові до рід­ної землі, свого народу, бажання працювати задля держа­ви, готовності її захищати;

— забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу;

— формування високої мовної культури, оволодіння

українською мовою;

— прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та представників інших національностей, які мешкають на території України;

— виховання духовної культури особистості, створен­ня умов для вибору нею своєї світоглядної позиції;

— утвердження принципів вселюдської моралі: прав­ди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та інших чеснот;

— формування творчої, працелюбної особистості, ви­ховання цивілізованого господаря;

— забезпечення повноцінного фізичного розвитку ді­тей і молоді, охорони та зміцнення їх здоров'я;

— виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;

— формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та громадянською відповідальністю;

— розвиток індивідуальних здібностей і талантів мо­лоді, забезпечення умов її самореалізації;

— формування у дітей і молоді уміння міжособистіс-ного спілкування та підготовка їх до життя за ринкових відносин.

Головна мета, пріоритетні напрями, основні шляхи реформування української системи національного виховання сформульовані у восьмому розділі «Декларації про державний суверенітет України» від 16 липня 1990р., Державній національній програмі «Освіта» («Україна XXI століття»), «Концепції школи нової генерації — укра­їнської національної школи-родини» (1994 р.), «Концеп­ції безперервної системи національного виховання» (1994 р.), «Концепції розвитку загальної середньої осві­ти» (2000р.), «Концепції 12-річної середньої загально­освітньої школи» (2000 р.).


ЛЕКЦІЯ 2


ТЕМА:Основні закономірності та принципи виховання

ПЛАН:

  1. Закономірності виховання.

  2. Принципи виховання.

1. Закономірності виховання.

Закономірності виховання — стійкі, повторювані, об'єктивно існу­ючі зв'язки у вихованні, реалізація яких сприяє ефективному роз­витку особистості.

У процесі виховання особливо важливими є такі зако­номірності.



1. Органічний зв'язок виховання із суспільними потре­бами та умовами виховання. Розвиток суспільства зумов­лює зміни, диктує нові потреби і в його виховній системі. Наприклад, у зв'язку з розбудовою незалежної Українсь­кої держави виникла потреба формування в підростаючого покоління української національної свідомості, любові до свого народу, його традицій, історії, культури.

2. Взаємодія у виховному процесі всієї сукупності різ­номанітних чинників. Виховує все: люди, речі, явища. Серед виховних чинників найвагомішим є людський (роль батьків, педагогів).

3. Опора у виховному процесі на позитивні якості ди­тини, стимуляцію активності особистості, позитивні емоції від досягнутих успіхів.



4. Результати виховання залежать від виховного впли­ву на внутрішній світ дитини, її духовну, емоційну сфе­ри. Виховний процес має постійно трансформувати зов­нішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси осо­бистості (її мотиви, установки, орієнтації, ставлення).

5. Визначальними у вихованні є діяльність і спілку­вання. Діяльність — головний фактор єдності свідомості й поведінки, коли учень зайнятий певним видом діяль­ності (навчальною, трудовою, ігровою, спортивною та ін.), що забезпечує всебічний розвиток особистості.

У вихованні закономірності виявляються в усьому різ­номанітті взаємозв'язків і взаємоперетворень. Їх необхідно враховувати під час створення будь-якої виховної ситуації.

2. Принципи виховання



Принципи виховання — керівні положення, які відображають за­гальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного впливу.

Вони є узагальненою системою вимог, які охоплюють усі аспекти виховного процесу, відображають результати виховної роботи.

Процес виховання ґрунтується на принципах:

1. Цілеспрямованість виховання. Початком будь-якої діяльності, зокрема виховної, є визначення мети. Педагог відповідно до мети своєї діяльності повинен спрямовувати всю виховну роботу. Маючи мету, він вчасно зможе поба­чити недоліки у вихованні, скоригувати виховний процес.

2. Поєднання педагогічного керівництва з ініціати­вою і самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зу­мовлене недостатнім життєвим досвідом молодої людини, а виховання творчої особистості можливе лише за умови поєднання зусиль вчителя з самостійністю, творчістю, іні­ціативою і самодіяльністю учнів.

Різноманітна діяльність учнів — основа виховання. Ді­яльність — трудова, пізнавальна, художньо-творча — роз­виває соціальну активність, ініціативу. Стимулюючи розвиток самостійних починань учнів, вчитель дбає, щоб у їх поведінці органічно поєднувались слово і діло, відпові­дальність за результати справи. Цього можна досягти за безпосередньої участі учнівських колективів у плануван­ні справ, усвідомлення їх необхідності і значення, залу­чення їх до організації справ, оцінювання їх результатів.

3. Повага до особистості дитини, поєднана з розум­ною вимогливістю до неї. Повага до людини передбачає гуманне ставлення до неї. Вона є стрижнем взаємин між учителем і учнями.

Відома формула А. Макаренка «Якомога більше вимо­ги до людини і якомога більше поваги до неї» виражає суть цього принципу, який реалізується у стосунках між учителем та учнями, між колективом педагогів і колек­тивом учнів, між учнями. Виховне значення педагогічної вимогливості полягає в тому, щоб стимулювати або при­пиняти, гальмувати певні вчинки учнів. Вимоги можуть бути прямими і непрямими. Прямі вимоги педагога по­винні бути позитивними, стимулювати цілком певні вчин­ки; непрямі — можуть бути позитивними (прохання, до­віра, схвалення), нейтральними (порада, гра, натяк, умовна вимога) і негативними (погроза, недовіра, осуд).

Вимоги вчителя (колективу педагогів) стають особли­во ефективними тоді, коли вони спираються на здорову громадську думку учнівського колективу і підтримують­ся нею. За таких умов громадська думка стає одним із засобів подолання негативних рис окремих учнів (проявів індивідуалізму, егоїзму, інших відхилень від норм і пра­вил співжиття).

Розумна педагогічна вимогливість не має нічого спіль­ного з приниженням гідності учнів. Антипедагогічними у взаєминах учителя з учнями є також адміністрування, використання погроз, силових методів, а також поблаж­ливість, потурання примхам учнів.



4. Опора на позитивне в людині. Виховання передба­чає опору вихователя на хороше в людині, його довіру до здорових намірів і прагнень учнів.

Зосередження тільки на негативних рисах характеру і поведінки учнів деформує виховний процес, заважає фор­муванню позитивних рис особистості. Не можна лише до­рікати учневі за недоліки, бачити в ньому тільки негатив­не. Це може створювати в нього однобоке уявлення про себе, про свої людські якості, взагалі про свою гідність.

Принцип опори на позитивне в людині ставить серйоз­ні вимоги до організації життєдіяльності учнів, потребує створення здорових стосунків між учителями та учнями, продуманого змісту навчально-виховних занять, їх форм і методів.

5. Урахування вікових та індивідуальних особливос­тей учнів. Одне із завдань педагога — бачити неповтор­ність, творчу індивідуальність кожної дитини, виявля­ти, розкривати, плекати у неї неповторний індивідуаль­ний талант. Тому кожен педагог, вихователь повинен знати і враховувати індивідуальні особливості дітей, їх фізичний розвиток, темперамент, риси характеру, волю, мислення, пам'ять, почуття, здібності, інтереси, щоб, спи­раючись на позитивне, усувати негативне в їх діяльності та поведінці.



6. Систематичність і послідовність виховання. Ефективність виховного процесу залежить від послідов­ності, безперервності педагогічних впливів на учнів. Йдеть­ся про систему педагогічних впливів, яка забезпечує фор­мування в кожного учня світогляду, переконань, ідеалів, інтересів, морально-вольових рис, навичок і звичок пра­вильно орієнтованої поведінки, цілісної особистості.

Рівень розвитку суспільне значимих якостей в учнів молодшого, середнього і старшого віку різний. Саме тому важлива послідовність, узгодженість, систематичність, планомірність педагогічних впливів, підпорядкованих ме­ті, принципам, завданням, змістові, формам і методам ви­ховної діяльності загалом. У вихованні треба спиратися яа набутий учнями життєвий досвід, закріплювати його в уміннях, навичках і звичках правильної поведінки.

7. Єдність педагогічних вимог школи, сім'ї та громад­ськості. За результати виховання підростаючого поколін­ня відповідає не тільки школа, а все суспільство. Дитина виховується не тільки в сім'ї та школі. На неї впливає багато інших чинників, у тому числі й недостатньо конт­рольованих. Оскільки «усім складним світом навколиш­ньої дійсності дитина входить у численні стосунки, ко­жен з яких неминуче розвивається, переплітається з ін­шими стосунками, ускладнюється фізичним і моральним зростанням самої дитини»1, виникають не тільки істотні виховні резерви, а й певні труднощі. Розумні, стійкі та єдині вимоги до дітей з боку різних соціальних інститутів посилюють педагогічний вплив на них, підвищують ефек­тивність виховного процесу.

8. Єдність свідомості й поведінки. Поведінка люди­ни — це її свідомість у дії. Як суспільний продукт, свідо­мість формується в процесі суспільної практики.

Особливе значення єдності свідомості й поведінки як принципу виховання полягає в тому, щоб світогляд набув для кожного учня суб'єктивного смислу, став переконан­ням, поєднанням зі знаннями і практичними діями. Ви­ховання єдності свідомості й поведінки — складний і су­перечливий процес. Він не є автономним, відірваним від обставин життя, зовнішніх впливів, серед яких можуть бути й негативні.

Між усвідомленням того, як треба діяти, і звичною поведінкою існує певна суперечність, нейтралізувати яку можна з допомогою звичок і традицій поведінки.

9. Народність. Передбачає єдність загальнолюдського і національного. Національна спрямованість виховання пе­редбачає вивчення рідної мови, формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу, прищеп­лення шанобливого ставлення до культури, спадщини, тра­дицій і звичаїв усіх народів, які населяють Україну.

10. Природовідповідність. Враховує багатогранну і ціліс­ну природу дитини: анатомо-фізіологічні, психологічні, віко­ві, генетичні, національні, регіональні особливості. Нехту­вання або лише часткове врахування природи дитини не дає змоги ефективно використати виховні можливості, натомість породжує нерозвиненість задатків, нахилів, талантів учнів, невикористання засобів пізнання, загальмованість психічних процесів тощо. «Природа хоче, — писав французький філо­соф-просвітитель Жан-Жак Руссо (1712—1778), — щоб діти були дітьми, перш ніж бути дорослими. Якщо ми намагаємо­ся порушити цей порядок, та виростимо скороспілі плоди, які не матимуть ні зрілості, ні смаку і не забаряться зіпсува­тись: у нас вийдуть юні лікарі і старі діти».

11. Культуровідповідність. Передбачає органічний зв'я­зок із культурним надбанням всього людства, історією сво­го народу, його мовою, культурними традиціями, народ­ним мистецтвом. Забезпечує розуміння духовної єдності та спадкоємності поколінь.

12. Гуманізація. Означає створення умов для форму­вання кращих якостей і здібностей дитини, джерел її жит­тєвих сил. Виховання як основна складова у навчально-виховному процесі передбачає гуманізацію взаємин між вихователями та вихованцями, повагу до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довіру до неї. Сприяє вихованню гуманної особистості — щирої, людяної, доб­розичливої, милосердної.

13. Демократизація. Мислиться як усунення авторитар­ного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання його права на свобо­ду, на розвиток здібностей і реалізацію індивідуальності. Забезпечує співробітництво вихователів і вихованців, враху­вання думки колективу й кожної особистості.

14. Етнізація. Передбачає наповнення виховання на­ціональним змістом, спрямованим на формування само­свідомості громадянина. Створення можливості всім ді­тям навчатися у рідній школі, виховувати національну свідомість та гідність, відчуття етнічної причетності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету свого наро­ду, збереження специфічних особливостей нації, вихован­ня дітей як типових носіїв національної культури, продо­вжувачів справи попередніх поколінь.

Будучи органічно пов'язаними між собою, принципи виховання охоплюють усі аспекти цього процесу і спря­мовують його на формування людини як цілісної особис­тості. Реалізація принципів виховання дає позитивні ре­зультати лише тоді, коли їх застосовують у гармонії вза­ємодії між собою.


ЛЕКЦІЯ 3
ТЕМА: Основні напрямки виховання.

ПЛАН:


  1. Громадське виховання.

  2. Розумове виховання.

  3. Моральне виховання.

  4. Екологічне виховання.

  5. Статеве виховання.

  6. Правове виховання.

  7. Трудове виховання.

  8. Естетичне виховання.

  9. Фізичне виховання.

1. Громадянське виховання

Громадянське виховання — формування громадянськості як інте­грованої якості особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціальне, політичне і юридичне дієздатною та за­хищеною.

Покликане воно виховувати у молодої людини високі моральні ідеали, почуття любові до своєї Батьківщини, потреби у служінні їй. Відомо, що основні риси громадя­нина формуються в молодому віці, під впливом загально­народних, національних цінностей, у взаємодії особистос­ті із суспільством, яке на кожному етапі представляють сім'я, школа, різноманітні колективи.

Орієнтоване на формування свідомого громадянина, па­тріота, професіонала, людини зі шляхетними особистіс-ними якостями і рисами характеру, світоглядом і спосо­бом мислення, почуттями, вчинками та поведінкою, спря­мованими на саморозвиток.

В Україні воно зумовлене завданням державотворення на засадах гуманізму, демократії, соціальної справедливості.

Одним із критеріїв і результатів громадянського вихо­вання є громадянськість особистості, яку складають мо­ральна, політична та правова культура, почуття власної гідності, внутрішньої свободи і водночас вболівання за су­спільні ідеали, за пріоритети держави, благо свого народу і його дружні взаємини у світовому співтоваристві.

Громадянськість — духовно-моральна цінність, світоглядна і пси­хологічна характеристика особистості, що визначає її обов'язок і відповідальність перед співвітчизниками, Батьківщиною.

Громадянське виховання потребує додержання прин­ципів:



1. Гуманізації та демократизації. Вони означають рів­ноправність, але різнозобов'язаність учасників виховної взаємодії, їх взаємоповагу, діалогічність, відкритість до сприймання громадянських цінностей: щирості, доброти, справедливості, доброзичливості, милосердя тощо.

2. Самоактивності й саморегуляції. Сприяють розвитку суб'єктивних характеристик, формують здатність до кри­тичності й самокритичності, до прийняття самостійних рішень, вироблення громадянської позиції, почуття від­повідальності.

3. Системності. Передбачає гармонійне вживання но­вих якостей у структурі особистості.



4. Комплексності й міждисциплінарної інтегрованос­ті. Передбачає поєднання навчального й виховного про­цесів, зусиль різних інституцій — сім'ї, дошкільних за­кладів, школи, громадських спілок, дитячих, молодіж­них самодіяльних об'єднань.

5. Наступності та безперервності. Полягає в етап-ності виховання, на кожному з яких ускладнюються й урізноманітнюються зміст і напрями розвитку утворень, які становлять цілісну систему громадянських чеснот осо­бистості. Цей принцип діє протягом свідомого життя лю­дини.



6. Культу ровідповідності. Означає єдність громадян­ського виховання з історією та культурою народу, його мовою, народними традиціями та звичаями, які забезпе­чують духовну спільність, наступність і спадкоємність по­колінь.

7. Інтеркультурності. В його основі — інтегрованість української та загальнолюдської культури. Полягає у за­безпеченні передумов для формування особистості на на­ціональному ґрунті, її відкритості для інших культур, ідей та цінностей. Лише така особистість здатна зберігати на­ціональну ідентичність, бо усвідомлює національну куль­туру як невід'ємну складову культури світової.

Важливе місце в громадянському вихованні належить громадянській освіті — навчанню, спрямованому на фор­мування знань про права та обов'язки людини. Вона по­в'язана з формуванням соціально-політичної компетент­ності, передбачає політичну, правову й економічну осві­ченість.

Виховання громадянина має бути спрямованим на розвиток патріотизму, національної самосвідомості, куль­тури міжетнічних відносин, планетарної свідомості, пра­восвідомості, політичної культури, дбайливого ставлен­ня до природи, моральності, культури поведінки особис­тості.



Патріотизм. Постає як глибоке громадянське почут­тя, змістом якого є любов до свого народу. Батьківщини, усвідомлення своєї причетності до історії, традицій, куль­тури свого народу, вболівання за його майбутнє.

Важливою рисою патріотизму є турбота про благо на­роду. В Україні на сучасному етапі він передбачає: спри­яння становленню й утвердженню Української держави як правової, демократичної країни.



Національна самосвідомість. Передбачає усвідомлен­ня себе часткою національної (етнічної) спільноти, носієм національних (етнічних) цінностей.

Ґрунтується на національній ідентифікації (ототожнен­ня), вбирає в себе віру в духовні сили своєї нації, її май­бутнє, почуття відповідальності перед своєю нацією; вміння осмислювати моральні та культурні цінності, історію, зви­чаї, обряди, символіку.



Культура міжетнічних відносин. В їх основі — реалі­зація взаємозалежних інтересів етносів, народностей у процесі економічного, політичного, соціального й духов­ного життя на принципах свободи, рівноправності, взає­модопомоги, миру, толерантності.

Базується на економічних, політичних, правових, ду­ховних засадах, деформація яких призводить до міжет­нічних конфліктів. Виявляється в повазі інтересів, прав, самобутності народів, підготовці особистості до свідомого життя у вільному, демократичному суспільстві, у готов­ності до компромісу з етнічними, релігійними групами заради соціального миру в державі.



Планетарна свідомість. Це передусім усвідомлення єдності й унікальності життя на Землі, почуття поваги до всіх народів, їхніх прав, інтересів і цінностей.

Вона ґрунтується на розумінні світу як єдності й різ­номанітності, системи держав, які повинні мирно співіс­нувати, співпрацювати в умовах свободи, на засадах мо­ральних ідеалів, гуманізації міжнародних відносин, ви­знанні пріоритетом права людини, націй і народів.



Правосвідомість. Ґрунтується на усвідомленні прав, сво­бод, обов'язків, ставленні до закону, інститутів державної влади.

Її основою є усвідомлення, що головне завдання циві­лізованої держави — захист соціальних інтересів, прав і свобод громадян. Держава має гарантувати кожному мож­ливість працювати і творити за своєю власною ініціати­вою. Права людини абсолютні, інтереси держави й су­спільства відносні. Правова держава дотримується верхо­венства закону, якому підкоряються всі державні органи, громадські організації, окремі особи. Щоб захистити свої права, громадянин зобов'язаний їх знати, не порушувати чинних законів, виконувати свої обов'язки.



Розвиток політичної культури. Означає політичну ком­петентність, знання про типи держав, політичні організа­ції, принципи й процедури суспільної взаємодії, виборчу систему. Виявляється у лояльному, критично вимогливо­му ставленні до держави, її інститутів, здатності брати участь у прийнятті рішень, які мають впливати на владу.

Дбайливе ставлення до природи. Виявляється в осо­бистій причетності й відповідальності за збереження і при­множення природних багатств, виробленні вміння співіс­нувати з природою, в нетерпимості до її губителів, усві­домленні необхідності вирішення екологічних проблем.

Моральність особистості. Передбачає такі гуманіс­тичні риси, як доброта, увага, чуйність, милосердя, толе­рантність, совість, чесність, повага, правдивість, праце­любність, справедливість, гідність, терпимість до людей, повага і любов до своїх батьків, роду. Ці якості визнача­ють культуру особистості. Норми моралі полегшують сприймання правових норм, які допомагають глибше ус­відомлювати моральні істини. Моральна свідомість дає змо­гу усвідомити межу моральної поведінки, за якою почи­наються аморальні й протиправні вчинки. Високомораль­на свідомість стимулює соціальне ціннісну поведінку, застерігає від правопорушень.

Формування культури поведінки особистості. Куль­тура поведінки виражає моральні вимоги суспільства, закріплені в нормах, принципах, ідеалах закону, засвоєн­ня положень, що спрямовують, регулюють і контролю­ють вчинки та дії людини.

Розвиток мотивації до праці. Передбачає усвідомлен­ня життєвої потреби у трудовій активності, виявленні іні­ціативи, підприємництва, розуміння економічних зако­нів і проблем суспільства та шляхів їх вирішення, готов­ності до соціальної творчості, конкурентоспроможності й самореалізації особистості в ринкових відносинах.

Полікультурне виховання. Охоплює вивчення різно­манітних культур, виховання поваги до представників усіх культур, не зважаючи на расове, етнічне походження, сприйняття взаємозв'язку та взаємовпливу загальнолюд­ського, національного компонентів культури в широкому значенні.

Ефективність громадянського виховання залежить від спрямованості виховного процесу, форм і методів його ор­ганізації. Провідна роль належить предметам соціально-гуманітарного циклу: історії, географії, природознавству, суспільствознавству, літературі, активним методам навчан­ня, спрямованим на самостійний пошук, формування кри­тичного мислення, ініціативи й творчості.

Застосування форм і методів громадянського вихован­ня покликане формувати в особистості когнітивні (лат.cognitio — знання, пізнання), нормативні та поведінкові норми, вміння міркувати, аналізувати, ставити питання, шукати власні відповіді, аналізувати проблеми, робити власні висновки, брати участь у громадському житті, на­бувати вмінь та навичок адаптації, захищати свої інтере­си, поважати інтереси і права інших, самореалізовувати-ся тощо.

2. Розумове виховання



Розумове виховання —діяльність вихователя, спрямована на роз­виток інтелектуальних сил і мислення учнів з метою прищеплення культури розумової праці.

Розумове виховання відбувається у процесі засвоєння знань і не зводиться до нагромадження певного їх обсягу. Процес здобуття знань і якісне їх поглиблення є чинником розумового виховання лише тоді, коли знання стають осо­бистими переконаннями, духовним багатством людини.

У процесі навчання та виховання реалізується головна мета розумового формування особистості учня — розумо­вий розвиток.

Розумовий розвиток — процес розвитку інтелектуальних сил, пі­знавальних здібностей мислення учнів.

Під час розумового виховання відбувається накопичен­ня певного фонду знань: термінології, символів, імен, назв, дат, понять, існуючих між ними зв'язків і залежностей, відображених у правилах, законах, закономірностях, фор­мулах.

Основним завданням розумового виховання є розви­ток мислення взагалі та різних його видів. Воно також передбачає оволодіння основними розумовими операція­ми (аналізом, синтезом, порівнянням, систематизацією). Важливим завданням розумового виховання є формування в учнів культури розумової праці, до якої належать на­вчальні вміння. Їх поділяють на загальні, які викорис­товуються під час вивчення будь-яких навчальних пред­метів (вміння читати, слухати, усно висловлювати свої думки, писати, працювати з книгою, контролювати се­бе), і спеціальні — необхідні для оволодіння знаннями в певній галузі (вміння читати ноти, технічні креслення, карти, слухати музичні твори, записувати числа, форму­ли, нотні знаки, користуватися словниками, довідника­ми тощо).

Культура розумової праці означає вміння раціональ­но використовувати режим розумової роботи, точно і аку­ратно виконувати всі операції, підтримувати порядок на робочому місці і т. ін. Вона передбачає і вироблення в учнів особливих якостей, необхідних для засвоєння знань у будь-якій галузі: вміння зосереджено й уважно працю­вати, долати труднощі; розвиток пам'яті та використання різних її видів — логічної, моторної, зорової; вести спо­стереження і нотатки; контролювати себе, застосовувати знання в інших умовах.

Формуванню інтелектуальних умінь сприяють певні типи завдань:

дослідницькі (спостереження, дослід, підготовка екс­перименту, пошуки відповіді в науковій літературі, екс­курсії та експедиції і т. ін.);

порівняльні, що свідчать про подібність або відмін­ність понять, складних явищ;

спрямовані на впорядкування мислительних дій, a також користування алгоритмами або самостійне їх скла­дання;

аналіз і узагальнення ознак для виділення явища в певний клас чи вид.

Особливе значення для розумового виховання має фор­мування наукового світогляду учнів.

Науковий світогляд — цілісна система понять, поглядів, переко­нань і почуттів, які визначають ставлення людини до дійсності й са­мої себе.

Його основу становлять погляди і переконання, сфор­мовані на основі знань про природу, суспільство, які є внутрішньою позицією особистості.

Світогляд складається з таких підсистем:

— загальних знань (основи формування поглядів і пе­реконань);

— світоглядних умінь (розумові операції, здатність ро­бити висновки та ін.);

— сукупності почуттів, в яких виражається. позиція особистості;

— можливостей вирішення світоглядних проблем на основі вольових якостей (цілеспрямованість, рішучість, самовладання, принциповість).

Науковому світогляду властиві: правильне бачення минулого і сучасного (наукової картини світу), здатність передбачати розвиток подій і явищ суспільства та при­роди, гуманістичний характер. Формування його відбувається у процесі вивчення навчальних дисциплін завдяки теоретичній спрямованості навчально-вихов­ного процесу, міжпредметним зв'язкам. Важливим при цьому є забезпечення діалектичного мислення учнів, зба­гачення світоглядних знань, формування поглядів і переконань, залучення до різноманітних видів діяль­ності.

Оскільки світогляд є системою наукових, політичних, філософських, правових, естетичних, моральних понять, поглядів і переконань, які визначають ставлення людини до навколишнього світу і до себе, тому кожен шкільний навчальний предмет є складовим елементом єдиного ціло­го. Вчитель математики, фізики, хімії, біології, історії, літератури зможе успішно формувати світогляд учнів, якщо він не тільки добре знатиме свій предмет, а й сумі­жні навчальні дисципліни, здійснюючи в процесі навчан­ня міжпредметні зв'язки. Це сприятиме розкриттю нау­кової картини світу, його єдності, чого не може зробити жоден навчальний предмет сам по собі.

Перетворення знань у світоглядні погляди і переко­нання тісно пов'язане з формуванням в учнів системного ставлення до дійсності та до себе. Тому виховна робота повинна передбачати створення умов, в яких учень мав би змогу виявити своє ставлення до подій, явищ, що спри­ятиме формуванню єдності слова і діла, світогляду і пове­дінки, активної життєвої позиції.

3. Моральне виховання

Моральне виховання — виховна діяльність школи, сім'ї з форму­вання в учнів моральної свідомості, розвитку морального почуття, навичок, умінь, відповідної поведінки.

Моральне виховання розпочинається в сім'ї, продов­жуючись у процесі соціалізації особистості. Його основу складають загальнолюдські та національні цінності, мо­ральні норми, які є регуляторами взаємовідносин у су­спільстві. Серед таких норм — гуманізм і демократизм, що відображаються в ідеалі вільної людини з високороз-виненим почуттям власної гідності, поваги до гідності ін­шої людини. Моральне виховання передбачає формуван­ня в дітей почуття любові до батьків, вітчизни, правди­вості, справедливості, чесності, скромності, милосердя, готовності захищати слабших, шляхетного ставлення до жінки, благородства, інших чеснот.

Моральне виховання характеризують поняття: мораль, моральний ідеал, моральний кодекс, моральні норми, мо­ральні переконання, почуття та якості.

Мораль — система ідей, принципів, законів, норм і правил поведін­ки та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між людьми.

Мораль виконує пізнавальну, оціночну, виховну функ­ції, а її складовими є моральна свідомість, моральна діяль­ність, моральні відносини. Норми і принципи моралі, мо­ральні ідеали та почуття становлять систему моралі, яка складає основу, життєву позицію особистості.



Моральний ідеал — образ, що втілює в собі найвищі моральні якості, є взірцем, до якого слід прагнути.

Це той взірець моральної досконалості, який спонукає особистість до саморозвитку і на який зорієнтований ви­ховний процес.



Моральна норма — вимога, яка визначає обов'язки людини щодо навколишнього світу, конкретні зразки, які орієнтують поведінку особистості, дають змогу оцінювати й контролювати її.

Возведена в систему сукупність моральних норм утво­рює моральний кодекс.

Якщо мораль є суб'єктивним уявленням людини про добро та зло, то практична її діяльність щодо творення добра, спонукана внутрішніми мотивами («голосом совіс­ті») постає як моральність.

Моральність — втілення у практичній діяльності лю­дей моральних переконань, моральних ідеалів, норм, почут­тів та принципів. Моральні переконання — стійкі, свідомі моральні уявлення людини (норми, принципи, ідеали), від­повідно до яких вона вважає за потрібне діяти так і не інак­ше. Моральні почуття — стійкі переживання у свідомості людини, які є основою її вольових реакцій в різних ситуаці­ях, її суб'єктивне ставлення до себе, інших людей, окремих явищ суспільного життя, суспільства загалом. Моральні якос­ті — типові риси поведінки особистості.

Основу морального виховання становить етика (від грец. ethika — звичка, звичай) — філософська наука про мораль, її природу, структуру та особливості походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людь­ми. Вона досліджує моральні категорії, в яких втілені мо­ральні принципи, норми, оцінки, правила поведінки. Су­купність етичних проблем охоплюють питання про те, як має чинити людина (нормативна етика), а також теоре­тичні питання про походження і сутність моралі.

Характерною особливістю морального становлення осо­бистості є врахування її менталітету (ментальності) — специфічного світосприймання, світовідчуття, світогляду» бачення світу і себе у світі, національного характеру, вда­чі, які виробляються під впливом багатовікових культур­но-історичних, геополітичних, природно-кліматичних чин­ників.

Дисциплінованість, організованість — суттєві ознаки моральної вихованості та культури людини. Основою дисципліни є поєднання методів переконання з метою фор­мування свідомості і розумної вимогливості. Це суттєва передумова для опанування вміннями і звичками мораль­ної поведінки.

Основні якості моральності формуються в ранньому дитинстві на основі так званого «соціального успадкуван­ня». Вирішальною у цьому є роль батьків: їх поведінка, цілеспрямований вплив на особистість дитини. Особливо важливо задіяти в моральному вихованні можливості усіх соціальних інституцій:

— сім'ї, цілеспрямований вплив її на формування мо­ральних цінностей дитини;

— педагогічну діяльність дошкільних виховних закла­дів;

— освітньо-виховну діяльність загальноосвітніх навчаль-но-виховних закладів (шкіл, ліцеїв, гімназій);

— діяльність професійних навчально-виховних закла­дів (професійно-технічних училищ, вищих навчальних за­кладів);

— засобів масової інформації (радіо, телебачення, кі­но, газет та ін.);

— діяльність мистецьких закладів (театрів, музеїв, кон­серваторій, клубів, будинків культури тощо);

— соціально-виробничу діяльність громадян на підпри­ємствах, в організаціях.

У моральному, як і будь-якому іншому, вихованні не можна абсолютизувати або недооцінювати жодного із за­собів. Тільки оптимальне їх поєднання з урахуванням ін­дивідуальних особливостей учнів забезпечить очікуваний результат. Головне — забезпечити цілеспрямованість, єд­ність й узгодженість дій усіх соціальних інституцій, які мають вплив на особистість.

Дотримання моральних норм співжиття потребує са­моорганізації, самодисциплінованості особистості. У її фор­муванні велике значення має навчально-виховний процес у школі. Шкільна дисципліна — це дотримання учнями правил поведінки в школі та за її межами, чітке й органі­зоване виконання ними своїх обов'язків, дотримання тра­дицій тощо.

Свідома дисципліна виявляється в суворому, неухиль­ному виконанні суспільних принципів і норм поведінки, ґрунтується на почутті обов'язку та відповідальності.

Обов'язок — усвідомлення особистістю Громадських і моральних вимог.



Відповідальність — якість особистості, що характеризується праг­ненням і вмінням оцінювати свою поведінку з точки зору користі або шкоди для суспільства, порівнювати свої вчинки з суспільними нормами, законами.

У вихованні свідомої дисципліни, почуття обов'язку і відповідальності важливою є спільна робота вчителів і ви­хователів, спрямована на засвоєння учнями правил пове­дінки в школі, їх прав та обов'язків, формування в них потреби постійно дотримуватися їх, створення оптималь­них умов для свідомої діяльності, а головне — постійний тактовний контроль за поведінкою учнів, чіткі та безком­промісні вимоги.

Вимогливість і суворість учителя мають бути добро­зичливі. Він повинен розуміти, що учень може робити помилки через брак життєвого досвіду або з інших при­чин. Тому педагог має вміти прощати помилки, допома­гати дітям знаходити оптимальні рішення у складних жит­тєвих ситуаціях.

4. Екологічне виховання

Екологічна криза, що виникла через непродумане гос­подарювання людини, змушує змінити своє ставлення до довкілля. Цій меті покликана служити система екологіч­ного виховання, яка є окремим напрямом педагогічної тео­рії та практики.

Екологічне виховання — систематична педагогічна діяльність, спрямована на розвиток у людини культури, взаємодії з природою.

Завдання екологічного виховання полягає в нагрома­дженні, систематизації, використанні екологічних знань, вихованні любові до природи, бажання берегти і примно­жувати її, у формуванні вмінь і навичок діяльності в при­роді. Зміст його полягає в усвідомленні того, що світ при­роди є середовищем існування людини, тому вона має бути зацікавлена в збереженні його цілісності, чистоти, гармо­нії. Екологічне виховання неможливе без уміння осмислю­вати екологічні явища, робити висновки щодо стану при­роди, виробляти способи розумної взаємодії з нею. Ці уміння учні набувають на уроках та в позаурочній діяльності. Вод­ночас естетична краса природи сприяє формуванню почут­тів обов'язку і відповідальності за її збереження, спонукає до природоохоронної діяльності, запобігання нанесенню збитків природі.

Метою екологічного виховання є формування в осо­бистості екологічної свідомості і мислення. Передумова для цього — екологічні знання, наслідок — екологічний світогляд. Екологічну свідомість як моральну категорію потрібно виховувати у дітей з раннього дитинства.

На основі екологічного мислення і свідомості форму­ється екологічна культура, яка передбачає глибокі знан­ня про навколишнє середовище (природне і соціальне), екологічний стиль мислення і відповідальне ставлення до природи, вміння вирішувати екологічні проблеми, безпо­середню участь у природоохоронній діяльності.

Система екологічного виховання передбачає врахування основних її аспектів:

— національного та регіонального підходів до вибору навчального матеріалу екологічного спрямування;

— гуманістичну спрямованість і зростаючу роль еколо­гічних чинників у вирішенні глобальних проблем людства (раціонального використання природних ресурсів, забезпеч чення населення екологічно чистими продуктами харчу­вання, захисту середовища від забруднення промисловими та побутовими відходами);

— збереження фізичного і духовного здоров'я людини;

— об'єктивності у розкритті основних екологічних за­конів та понять, що дають підстави вважати екологію на­укою, яка розвивається, намагаючись вирішувати пробле­ми довкілля;

— зв'язку між набутими екологічними знаннями і жит­тям, розкриття їх цінності не лише у виробництві, а й у повсякденному житті людини.

Практична реалізація завдань і мети екологічної освіти в сучасній школі будується на засадах: комплексного роз­криття проблем охорони природи; взаємозв'язку теоретич­них знань з практичною діяльністю учнів у цій сфері; вклю­чення екологічних аспектів у структуру предметних, спе­ціальних узагальнюючих тем та інтегрованих курсів, які розкривають взаємодію суспільства і природи; поєднання аудиторних занять з безпосереднім спілкуванням з приро­дою (екскурсії, трудові екологічні практикуми, польові та­бори тощо); використання проблемних методів навчання (рольові ігри, екологічні клуби та ін.); поєднання класної, позакласної і позашкільної природоохоронної роботи.

Особлива роль щодо цього відводиться предметам при­родничого і географічного циклів, які відкривають перед дітьми світ рослин, тварин, усього довкілля. Фізика і хі­мія уводять учнів у світ політехнічних знань, наукових основ і принципів сучасного виробництва. Історія, право­знавство переконують у недопустимості варварського став­лення до природи. Естетичний цикл предметів розкриває гармонію, неповторну красу природи, вплив її на вихо­вання людини.

5. Статеве виховання

Статеве виховання — процес засвоєння підростаючим поколін­ням знань про взаємини статей, формування культури поведінки і потреб керуватися у стосунках з особами протилежної статі нор­мами моралі.

Воно полягає у формуванні духовності, високих мо­ральних якостей в юнаків і дівчат, норм поведінки, відпо­відальності за свої вчинки, культури дружби, кохання, інтимних почуттів.

Статеве виховання слід гармонійно пов'язувати із загальним психологічним розвитком дитини з раннього віку. Однак більшість батьків, вихователів або ігнорують цей аспект виховання, або навмисне намагаються уника­ти розмов на інтимні теми з дітьми.

Особливо інтенсивно виховну роботу потрібно прово­дити в підлітковому віці, коли дівчата статево дозрівають скоріше, що породжує розрив у взаєминах хлопців і дів­чат, який може позначитись на їх подальшому ставленні до протилежної статі. Акселерація прискорила психосо-ціальний розвиток, а раннє формування статевої зрілості означає і раннє пробудження сексуальних інтересів, еро­тичних переживань. Підліткова сексуальність має свої особливості: інтенсивність статевого потягу; ранній поча­ток статевого життя; сексуальна активність має характер експериментування, відрізняється ігноруванням небезпе­ки; невідповідність необмеженої еротичної фантазії та об­межених можливостей її реалізації; сексуальність ізольо­вана від почуття любові.

Великий вплив на статеву поведінку підлітків здійс­нюють соціокультурні чинники. Переорієнтація в остан­ні роки громадської думки щодо норм сексуальної пове­дінки свідчить про лібералізацію статевої моралі, певною мірою моральну легалізацію невпорядкованих статевих зв'язків, проституції (звичайними і доступними стали еротичні шоу, порнографія, еротичні фільми тощо). За низької статевої культури, сексуальної грамотності це призводить до духовної деградації молоді, поширення венеричних захворювань, ВІЛ-інфекції, зростання кіль­кості абортів, що загрожує здоров'ю, а іноді життю лю­дини.

Запобігти цьому може формування наукових знань про біологічні та соціальні проблеми розвитку хлопчиків і дів­чаток; ознайомлення з особливостями їх конституції та анатомо-фізіологічного розвитку, питаннями продовжен­ня роду; формування моральності та почуття дружби, по­ваги у стосунках між чоловіком і жінкою, ідеалу кохан­ня, моральних «гальм», які сприяли б попередженню ста­тевої розпусти; виховання відповідальності за створення сім'ї, продовження роду.

У процесі статевого виховання педагоги повинні ціле­спрямовано впливати на виховання в учнів поваги до се­бе, чоловічої та жіночої гідності, формування правильних взаємовідносин між статями. Суттєве значення має фор­мування таких почуттів, як сором, совість, скромність, відповідальність за свої дії у статевих стосунках, усвідом­лення того, що вони без справжнього почуття позбавля­ють людину можливості відчути високе і прекрасне, зі­штовхують зі шляху нормального розвитку.

Маючи за мету підготовку учнівської молоді до май­бутнього сімейного життя, у неї виховують уміння обира­ти собі друга (супутника) життя, налагоджувати взаємні стосунки у подружньому житті, уникати конфліктів, вес­ти домашнє господарство, розподіляти між собою обов'яз­ки і розпоряджатися бюджетом, виховувати дітей тощо.

Статеве виховання передбачає вивчення етики і пси­хології сімейного життя, використання різноманітних форм і методів позакласної роботи. Його слід розпочина­ти якомога раніше, коли в дітей пробуджується інтерес до цих питань. З надто делікатних тем доцільно прово­дити розмови, бесіди (статева гігієна, профілактика ве­неричних захворювань, запобігання вагітності). Важли­во налагодити в класі здорові стосунки між дівчатами і хлопцями.
6. Правове виховання

Правове виховання — виховна діяльність сім'ї', школи, правоохо­ронних органів, спрямована на формування правової свідомості та правомірної поведінки дітей.

Потреба широкого правового виховання молоді зумов­лена зростанням творчої, організуючої, координуючої ро­лі права в соціальному, політичному й економічному роз­витку суспільства.

Правовове виховання покликане забезпечити форму­вання у молоді високої правової культури, яка передба­чає глибокі правові знання і прагнення поглиблювати їх, свідоме ставлення до прав та обов'язків, повагу до зако­нів і правил людського співжиття, готовність дотримува­тися і сумлінно виконувати їх. Висока правова культура громадян є однією з базових засад утвердження грома­дянського суспільства і правової держави, реалізації де­мократичних свобод. Ще римський політичний діяч Марк Тулій Ціцерон (106—43 pp. до н.е.) стверджував: «Треба бути рабом закону, аби залишитися вільним».

Правове виховання має свої завдання:

— надання учням знань про закони держави, підви­щення їх юридичної обізнаності, інформування з актуаль­них питань права;

— виховання поваги до держави і права;

— вироблення умінь і навичок правової поведінки;

— виховання нетерпимого ставлення до правопорушень і злочинності, спонукання до посильної участі в боротьбі з негативними явищами в житті;

— подолання в правовій свідомості хибних уявлень, негативних навичок і звичок поведінки.

У процесі правового виховання учнів знайомлять з окремими положеннями державного, адміністративного, цивільного, трудового, кримінального, сімейного права. Важливими також є знання основних положень Конвен­ції про права дитини.

Правове виховання в школі здійснюють у навчально-виховному процесі (під час уроків правознавства, історії, літератури, географії та ін.), позакласній та позашкіль­ній виховній роботі (бесіди, лекції, диспути на правову тематику, зустрічі з представниками правоохоронних ор­ганів, перегляд та обговорення кінофільмів, організація клубів на зразок «Підліток і закон»).

Критеріями ефективності правового виховання є гли­бина та міцність правових знань, повага до права визнання його верховенства, переконаність та впевненість у зна­чущості й справедливості норм права, інтерес до їх ви­вчення, непримиренність до правопорушень, свідоме до­тримання законів держави і норм співжиття.


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка