Тарас Григорович Шевченко кобзар



Сторінка10/15
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.91 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

I

 

Не видно нікого в Ієрусалимі, Врата на запорі, неначе чума В Давидовім граді, господом хранимім, Засіла на стогнах. Ні, чуми нема; А гірша лихая та люта година Покрила Ізраїль: царева война! Цареві князі, і всі сили, І отроки, і весь народ, Замкнувши в городі ківот, У поле вийшли, худосилі, У полі бились, сиротили Маленьких діточок своїх. А в городі младії вдови В своїх світлицях, чорноброві, Запершись, плачуть, на малих Дітей взираючи. Пророка, Свого неситого царя, Кленуть Давида сподаря. А він собі, узявшись в боки, По кровлі кедрових палат В червленій ризі походжає, Та мов котюга позирає На сало, на зелений сад Сусіди Гурія. А в саді, В своїм веселім вертограді, Вірсавія купалася, Мов у раї Єва, Подружіе Гурієво, Рабиня царева. Купалася собі з богом, Лоно біле мила, І царя свого святого У дурні пошила. Надворі вже смеркло, і, тьмою повитий, Дрімає, сумує Ієрусалим. В кедрових палатах, мов несамовитий, Давид походжає і, о цар неситий, Сам собі говорить: «Я… Ми повелим! Я цар над божіїм народом! І сам я бог в моїй землі! Я все!..» А трохи згодом Раби вечерю принесли І кінву доброго сикеру… І цар сказав, щоб на вечерю Раби - рабиню привели, Таки Вірсавію. Нівроку, До божого царя-пророка Сама Вірсавія прийшла, І повечеряла, й сикеру З пророком випила, й пішла Спочити трохи по вечері З своїм царем. І Гурій спав. Йому, сердешному, й не снилось, Що дома нищечком робилось, Що з дому цар його украв Не золото, не серебро, А луччеє його добро, Його Вірсавію,- украв. А щоб не знав він тії шкоди, То цар убив його, та й годі. А потім цар перед народом Заплакав трохи, одурив Псалмом старого Анафана… І, знов веселий, знову п'яний, Коло рабині заходивсь.  



II

 

Давид, святий пророк і цар, Не дуже був благочестивий. Була дочка в його Фамар І син Амон. І се не диво. Бувають діти і в святих, Та не такі, як у простих, А ось які. Амон щасливий, Вродливий первенець його! Лежить, нездужає чогось. Давид стенає та ридає, Багряну ризу роздирає І сипле попіл на главу. «Без тебе я не поживу І дня єдиного, мій сину, Моя найкращая дитино! Без тебе сонця не узрю, Без тебе я умру! умру!» І йде, ридаючи, до сина. Аж тюпає, немов біжить. А той, бугай собі здоровий, У храмині своїй кедровій Лежить, аж стогне, та лежить, Кепкує з дурня. Аж голосить, Аж плаче, бідний, батька просить, Щоб та Фамар сестра прийшла: «Драгий мій отче і мій царю! Вели сестрі моїй Фамарі, Щоб коржика мені спекла Та щоб сама і принесла, То я, вкусив його, возстану З одра недуги». Вранці-рано Фамар спекла і принесла Опріснок братові. За руку Амон бере її, веде У темну храмину, кладе Сестру на ліжко. Ламле руки, Сестра ридає. І, рвучись, Кричить до брата: «Схаменись, Амоне, брате мій лукавий! Єдиний брате мій! Я! Я! Сестра єдиная твоя! Де дінусь я, де діну славу, І гріх, і стид? Тебе самого І бог, і люде прокленуть!..» Не помогло-таки нічого. Отак царевичі живуть, Пустуючи на світі. Дивітесь, людські діти.  



III

 

І поживе Давид на світі Не малі літа. Одрях старий, і покривали Многими ризами його, А все-таки не нагрівали Котюгу блудного свого. От отроки й домірковались (Натуру вовчу добре знали), То, щоб нагріть його, взяли, Царевен паче красотою, Дівчат старому навели. Да гріють кров'ю молодою Свого царя. І розійшлись, Замкнувши двері за собою. Облизавсь старий котюга, І розпустив слини, І пазурі простягає До Самантянини, Бо була собі на лихо Найкраща меж ними, Меж дівчатами; мов крин той Сельний при долині - Меж цвітами. Отож вона І гріла собою Царя свого, а дівчата Грались меж собою Голісінькі. Як там вона Гріла, я не знаю, Знаю тілько, що цар грівся, І… і не познаю.  



IV

 

По двору тихо походжає Старий веселий Рогволод. Дружина, отроки, народ Кругом його во златі сяють. У князя свято: виглядає Із Литви князя-жениха За рушниками до Рогніди. Перед богами Лель і Ладо Огонь Рогніда розвела; Драгим єлеєм полила І сипала в огнище ладан. Мов ті валькірії, круг неї Танцюють, граються дівчата І приспівують: «Гой, гоя, гоя! Новії покої Нумо лиш квітчати, Гостей сподіватись». За Полоцьком, неначе хмара, Чорніє курява. Біжать І отроки, й старі бояра Із Литви князя зустрічать. Сама Рогніда з Рогволодом Пішла з дівчатами, з народом. Не із Литви йде князь сподіваний, Ще не знаємий, давно жаданий; А із Києва туром-буйволом Іде веприщем за Рогнідою Володимир князь со киянами. Прийшли, і город обступили Кругом, і город запалили. Владимир князь перед народом Убив старого Рогволода, Потя народ, княжну поя, Отиде в волості своя, Отиде з шумом. І растлі ю, Тую Рогніду молодую. І прожене ю, і княжна Блукає по світу одна, Нічого з ворогом не вдіє. Так отакії-то святії Оті царі. V Бодай кати їх постинали, Отих царів, катів людських. Морока з ними, щоб ви знали, Мов дурень, ходиш кругом їх, Не знаєш, на яку й ступити. Так що ж мені тепер робити З цими поганцями? Скажи, Найкраща сестро Аполлона, Навчи, голубко, поможи Полазить трохи коло трона; Намистечко, як зароблю, Тобі к великодню куплю. Пострижемося ж у лакеї Та ревносно в новій лівреї Заходимось царів любить. Шкода і оливо тупить. Бо де нема святої волі, Не буде там добра ніколи. Нащо ж себе таки дурить? Ходімо в селища, там люде, А там, де люде, добре буде, Там будем жить, людей любить, Святого господа хвалить. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Добро, у кого є господа, А в тій господі є сестра Чи мати добрая. Добра, Добра такого таки зроду У мене, правда, не було, А так собі якось жилось… І довелось колись мені В чужій далекій стороні Заплакать, що немає роду, Нема пристанища, господи!…. Ми довго в морі пропадали, Прийшли в Д а р' ю, на якор стали; З в а т а г и письма принесли, І всі тихенько зачитали. А ми з колегою ляглиbsp; Та щось такеє розмовляли. Я думав, де б того добра, Письмо чи матір, взять на світі. «А в тебе єсть?» - «Жона, і діти, І дом, і мати, і сестра! А письма нема…»…. [Друга половина 1848, Косарал] Титарівна Давно се діялось колись, Ще як борці у нас ходили По селах та дівчат дурили, З громади кпили, хлопців били Та верховодили в селі,- Як ті гусари на п о с т о ї. Ще за гетьманщини святої, Давно се діялось колись.  



____________________

 

У неділю на селі У оранді на столі Сиділи лірники та грали По шелягу за танець. Кругом аж курява вставала. Дівчата танцювали І парубки… «Уже й кінець! А нуте іншу!» - «Та й це добра!» І знову ліри заревли, І знов дівчата, мов сороки, А парубки, узявшись в боки, Навприсідки пішли… Найкращий парубок Микита Стоїть на лаві в сірій свиті. Найкращий хлопець, та байстрюк; Байстрюк собі, та ще й убогий, Так і нікому не до його, Стоїть собі, як той…. Плечима стелю підпирає, Та дивиться, і замирає, На титарівну… А та в квітах, Мов намальована, стоїть Сама собі, і на Микиту Неначе глянула!.. Горить! Горить Микита в сірій свиті! Шеляга виймає, І за того остатнього Музику наймає, І нерівню титарівну У танець вітає!! «Одчепися, пройдисвіте! - І зареготалась Титарівна.- Хіба тобі Наймичок не стало!» Насміялась титарівна З бідного Микити. Насміялася при людях, Що він в сірій свиті! Буде тобі, титарівно! Заплачеш, небого, За ті сміхи!.. Де ж Микита? В далеку дорогу Пішов собі… З того часу Не чуть його стало… З того часу титарівні Щось такеє сталось! Додому плачучи прийшла, І спати плачучи лягла, І не вечеряла!.. не спала, Яка лягла, така і встала, Мов одуріла! Що робить? Сама не знає! А Микита, Неначе сич, у сірій свиті Перед очима все стоїть! Мара, та й годі! Титарівно! В недобрий час з того нерівні Ти насміялась… Стало жаль Тобі його… Нудьга, печаль І сором душу оступила, І ти заплакала! Чого? Того, що тяжко полюбила Микиту бідного того! Диво дивнеє на світі З тим серцем буває! Увечері цурається, Вранці забажає! Та так тяжко забажає, Що хоч на край світа Шукать піде… Отак тепер Не знає, де дітись, Титарівна… Хоч у воду, Аби до Микити… Стережітесь, дівчаточка, Сміятись з нерівні, Щоб не було і вам того, Що тій титарівні! Як та билина засихала, А батько, мати турбувались, На прощу в Київ повезли. Святими травами поїли, І все-таки не помогли! Втоптала стежку на могилу, Все виглядать його ходила, І стежка стала заростать, Бо вже не здужає і встать. Так от що сміхи наробили! А він канув, провалився; Його вже й забули, Чи й був коли? Год за годом Три годи минули. На четвертий год в неділю У оранді на селі На широкому столі Сліпі лірники сиділи; По шелягу брали І ту саму грали, Що й позаторік. Дівчата Так само дрібно танцювали, Як і позаторік. Завзятий, У синій шапці, у жупані, В червоних, як калина, штанях, Навприсідки вліта козак, Та ще й приспівує отак: «Та спасибі батькові, Та спасибі матері, Що нас добули! Як нас добували, Жито розсипали Вночі на печі…» «Горілки! Меду! Де отаман? Громада? Соцький? Препогане, Мерзенне, мерзле парубоцтво, Ходіте биться! Чи бороться, Бо я борець!..» Не неділю, Не дві, не три і не чотири! Як тій болячці, як тій хирі, Громадою годили Тому борцеві… Вередує, Як той панич… І де взялось Таке хиренне? Все село Проклятого не нагодує. А він собі гуляє, п'є Та хлопцям жалю завдає Тими дівчатами. Дівчата Аж понедужали за ним. Такий хороший та багатий! Уже й не бореться ні з ким, А так собі гуляє, Та вечорами у садочок До титаря вчащає. А титарівна зустрічає, Приспівує, примовляє: «Чи не той це Микита, Що з вильотами свита?» Той це, той, що на селі Ти насміялася колись. А тепер сама до його У садочок ходиш, Сама йому, байстрюкові, Як панові, годиш! Не день, не два титарівна В садочок ходила, Не день, не два, як панові, Микиті годила! Догодилась титарівна До самого краю І незчулась! Дні минули, Місяці минають, Мина літо, мина осінь, Мина сьомий місяць, осьмий, Уже й дев'ятий настає. Настане горенько твоє!…. У титаря у садочку, У яру, криниця Під вербою… До криниці - Не води напиться - Ледве ходить титарівна - Трохи пожуриться, Поплакати, погадати, Як їй дівувати? Де їй дітись од сорома, Де їй заховатись?…. Раз увечері зимою, У одній свитині, Іде боса титарівна І несе дитину. То підійде до криниці, То знов одступає, А з калини, мов гадина, Байстрюк виглядає! Положила на цямрину Титарівна сина Та й побігла… А Микита Виліз із калини Та й укинув у криницю, Неначе щеня те! А сам пішов, співаючи, Соцькому сказати, Та щоб ішов з громадою Дитину шукати!! У неділеньку раненько Збиралася громадонька, Та криницю виливали, Та дитя теє шукали. Найшли, найшли твого сина, Титарівно, в баговинні. Ой узяли безталанну, Закували у кайдани, Сповідали, причащали, Батька, матір нарікали, Громадою осудили І живую положили В домовину!.. й сина з нею! Та й засипали землею! Стовп високий муровали, Щоб про неї люде знали, Дітей своїх научали, Щоб навчалися дівчата, Коли не вчить батько, мати. Борця того в селі не стало; А люде в Польщі зустрічали Якогось панича. Питав: «Чи жива,- каже,- титарівна? Чи насміхається з нерівні?» Ото він самий! Покарав Його господь за гріх великий Не смертію! - він буде жить, І сатаною-чоловіком Він буде по світу ходить І вас, дівчаточка, дурить Вовіки. [Друга половина 1848, Косарал]  

***

 

Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос - більш нічого. А серце б'ється - ожива, Як їх почує!.. Знать, од бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди!…. Похилившись, Не те щоб дуже зажурившись, А так на палубі стояв І сторч на море поглядав, Мов на Іуду… Із туману, Як кажуть, стала виглядать Червонолицяя Діана… А я вже думав спать лягать - Та й став, щоб трохи подивиться На круглолицю молодицю, Чи теє… дівчину!.. Матрос, Таки земляк наш з Островної, На вахті стоя, Журився сам собі чогось, Та й заспівав,- звичайне, тихо. Щоб капітан не чув, бо з лиха Якийсь лихий, хоч і земляк. Співа матрос, як той козак, Що в наймах виріс сиротою, Іде служити в москалі!.. Давно, давно колись Я чув, як, стоя під вербою, Тихенько дівчина співала, І жаль мені, малому, стало Того сірому-сироту, Що він утомився, На тин похилився, Люде кажуть і говорять: «Мабуть, він упився». І я заплакав,- жаль малому Було сіроми-сироти… Чого ж тепер заплакав ти? Чого тепер тобі, старому, У цій неволі стало жаль - Що світ зав'язаний, закритий! Що сам єси тепер москаль, Що серце порване, побите, І що хороше-дороге Було в йому, то розлилося, Що ось як жити довелося,- Чи так, лебедику?! «Еге…» [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Мов за подушне, оступили Оце мене на чужині Нудьга і осінь. Боже милий, Де ж заховатися мені? Що діяти? Уже й гуляю По цім А р а л у; і пишу. Віршую нищечком, грішу, Бог зна колишнії случаї В душі своїй перебираю Та списую; щоб та печаль Не перлася, як той москаль, В самотню душу. Лютий злодій Впирається-таки, та й годі. [Друга половина 1848, Косарал]  



П. С.

 

Не жаль на злого, коло його І слава сторожем стоїть. А жаль на доброго такого, Що й славу вміє одурить. І досі нудно, як згадаю Г о т и ч е с к и й с ч а с а м и д о м; Село обідране кругом; І шапочку мужик знімає, Як флаг побачить. Значить, пан У себе з причетом гуляють. Оцей годований кабан! Оце ледащо. Щирий пан, Потомок гетьмана дурного І презавзятий патріот; Та й християнин ще до того. У Київ їздить всякий год, У свиті ходить меж панами, І п'є горілку з мужиками, І вольнодумствує в шинку. Отут він ввесь, хоч надрукуй. Та ще в селі своїм дівчаток Перебирає. Та спроста Таки своїх байстрят з десяток У год подержить до хреста. Та й тілько ж то. Кругом паскуда! Чому ж його не так зовуть? Чому на його не плюють? Чому не топчуть!! Люде, люде! За шмат гнилої ковбаси У вас хоч матір попроси, То оддасте. Не жаль на його, На п'яного Петра кривого. А жаль великий на людей, На тих юродивих дітей! [Друга половина 1848, Косарал]  



Г. 3.

 

Немає гірше, як в неволі Про волю згадувать. А я Про тебе, воленько моя, Оце нагадую. Ніколи Ти не здавалася мені Такою гарно-молодою І прехорошою такою Так, як тепер на чужині, Та ще й в неволі. Доле! Доле! Моя ти співаная воле! Хоч глянь на мене з-за Дніпра, Хоч усміхнися з-за… І ти, моя єдиная, Встаєш із-за моря, З-за туману, слухняная Рожевая зоре! І ти, моя єдиная, Ведеш за собою Літа мої молодії, І передо мною Ніби море заступають Широкії села З вишневими садочками І люде веселі. І ті люде, і село те, Де колись, мов брата, Привітали мене. Мати! Старесенька мати! Чи збираються ще й досі Веселії гості Погуляти у старої, Погуляти просто, По-давньому, по-старому, Од світу до світу? А ви, мої молодії Чорнявії діти, Веселії дівчаточка, І досі в старої Танцюєте? А ти, доле! А ти, мій покою! Моє свято чорнобриве, І досі меж ними Тихо, пишно походжаєш? І тими очима, Аж чорними - голубими, І досі чаруєш Людські душі? Чи ще и досі Дивуються всує На стан гнучий? Свято моє! Єдинеє свято! Як оступлять тебе, доле, Діточки-дівчата Й защебечуть по своєму Доброму звичаю, Може, й мене ненароком Діточки згадають. Може, яка і про мене Скаже яке лихо. Усміхнися, моє серце, Тихесенько-тихо, Щоб ніхто і не побачив… Та й більше нічого. А я, доленько, в неволі Помолюся богу. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Якби зустрілися ми знову, Чи ти злякалася б, чи ні? Якеє тихеє ти слово Тойді б промовила мені? Ніякого. І не пізнала б. А може б, потім нагадала, Сказавши: «Снилося дурній». А я зрадів би, моє диво! Моя ти доле чорнобрива! Якби побачив, нагадав Веселеє та молодеє Колишнє лишенько лихеє. Я заридав би, заридав! І помоливсь, що не правдивим, А сном лукавим розійшлось, Слізьми-водою розлилось Колишнєє святеє диво! [Друга половина 1848, Косарал] Марина Неначе цвяшок, в серце вбитий, Оцю Марину я ношу. Давно б списать несамовиту, Так що ж? Сказали б, що брешу, Що на панів, бачиш, сердитий, То все такеє і пишу Про їх собачії звичаї… Сказали б просто - дурень лає За те, що сам крепак, Неодукований сіряк. Неправда! Єй-богу, не лаю: Мені не жаль, що я не пан, А жаль мені, і жаль великий, На просвіщенних християн…. І звір того не зробить дикий, Що ви, б'ючи поклони, З братами дієте… Закони Катами писані за вас, То вам байдуже; в добрий час У Київ їздите щороку Та сповідаєтесь, нівроку, У схимника!.. Та й те сказать: Чого я турбуюсь? Ані злого, ні доброго Я вже не почую. А як, кажу, хто не чує, То тому й байдуже. Прилітай же з України, Єдиний мій друже, Моя думо пречистая, Вірная дружино, Та розкажи, моя зоре, Про тую Марину, Як вона у пана злого І за що страждала? Та нищечком, щоб не чули Або не дознались. А то скажуть, що на шляху Чинимо розбої, Та ще дальше запровторять. Пропадем обоє… Недавно це було. Через село весілля йшло, А пан з костьолу їхав, Чи управитель, а не пан. За вихилясами придан, За зиком та за сміхом Ніхто й не бачив, як проїхав Той управитель, лях ледачий. А він так добре бачив, А надто молодую!.. За що пак милує господь Лихую твар такую, Як цей правитель?.. Другий год, Як він з німецькими плугами Забрався голий в цей куток. А що тих бідних покриток Пустив по світу з байстрюками! Отже й нічого! А жонатий І має двоє діточок, Як ангеляточок. Дивітесь, вийшла погуляти, Мов краля, пані молодая З двома маленькими дітьми. Із коча пан мій вилізає І посила за молодим. А потім діточок вітає І жінку, кралю молодую, Аж тричі, бідную, цілує. І, розмовляючи, пішли Собі в покої… Незабаром І молодого привели ‹(З весілля та в гусари).› Назавтра в город одвезли Та й заголили в москалі! Отак по нашому звичаю Не думавши кончають! - А молода? мабуть, без пари Судилось господом зносить Красу і молодость… Мов чари, Розсипалось та розлилось, І знову в люде довелось Проситись в найми? Ні, не знову: Вона вже панна покойова, Уже Марисею зовуть, А не Мариною! Найпаче Сердешній плакать не дають, Вона ж сховається та й плаче. Дурна! їй шкода мужика Та жаль святого сіряка. А глянь лиш гарно кругом себе,- І раю кращого не треба! Чого ти хочеш, забажай, Всього дадуть, та ще й багато! «Не треба,- кажеш,- дайте хату!» Цього вже лучче й не благай, Бо це… сама здорова знаєш… Дивися, огирем яким Сам пан круг тебе походжає, Уже чи добрим, чи лихим, А будеш панською ріднею, Хіба повісишся!.. За нею Приходила мати У пана просити. Звелів не пускати, А як прийде, бити,- Що тут їй робити? Пішла ридаючи в село. Одним одно дитя було, Та й те пропало…. Неначе ворон той летячи Про непогоду людям кряче, Так я про сльози, та печаль, Та про байстрят отих ледачих, Хоть і нікому їх не жаль, Розказую та плачу. Мені їх жаль!.. Мій боже милий, Даруй словам святую силу - Людськеє серце пробивать, Людськії сльози проливать, Щоб милость душу осінила, Щоб спала тихая печаль На очі їх, щоб стало жаль Моїх дівчаток, щоб навчились Путями добрими ходить, Святого господа любить І брата миловать… Насилу Прийшла додому, подивилась: Цвіти за образом святим, І на вікні стоять цвіти, На стінах фарбами хрести, Неначе добрая картина, Понамальовані… Марина! І все Марина, все сама! Тілько Мариночки нема. І ледве-ледве вийшла з хати, Пішла на гору, на прокляті Палати глянуть, та й пішла Аж до палат, під тином сіла І ніч цілісіньку сиділа Та плакала. Уже з села Ватажники ватагу гнали, А мати плакала, ридала. Уже і сонечко зійшло, Уже й зайшло, смеркати стало Не йде, сердешная, в село, Сидить під тином; проганяли, Уже й собаками цькували - Не йде, та й годі… А Марина в сукні білій, Неначе білиця, Богу молиться та плаче, Замкнута в світлиці. Опріч пана, у світлицю Ніхто не вступає, Сам і їсти їй приносить, І просить, благає, Щоб на його подивилась, Щоб утерла очі… І дивитися не хоче, І їсти не хоче. Мордується лях поганий, Не зна, що й почати? А Марина в'яне, сохне У білих палатах. Уже й літо минулося, Зима вже надворі, А Марина сидить собі, Уже й не говорить, І не плаче… отак її Доконав, небогу, Той правитель… а все-таки Не вдіє нічого, Хоч заріж її, та й годі, Така вже вродилась. Раз увечері зимою Марина дивилась На ліс чорний, а з-за лісу Червоний діжою Місяць сходив… «І я колись Була молодою…» - Прошептала, задумалась. Потім заспівала: «Хата на помості, Наїхали гості, Розплітали коси Та стрічки знімали, А пан просить сала, А чорт їсти просить. Гуси, гуси білі В ірій полетіли, А сірі на море!..»… Завили пси надворі, Зареготалися псарі, А пан червоний, аж горить, Іде в світлицю до Марини, Як К и р и к п'яний… Ніби в хаті, На холоді сердешна мати Під тином, знай собі, сидить. Стара неначе одуріла. Мороз лютує, аж скрипить, Луна червона побіліла, І сторож боязно кричить, Щоб злого пана не збудить. Аж глядь, палати зайнялися. Пожар! пожар! І де взялися Ті люде в бога? Мов з землі Родилися і тут росли; Неначе хвилі, напливали Та на пожар той дивувались. Та й диво там таки було! Марина гола наголо Перед будинком танцьовала У парі з матір'ю! - і страх, З ножем окровленим в руках, І приспівувала…. «Чи не це ж та кумася, Що підтикалася!.. Як була я пані В новому жупані, Паничі лицялись, Руку цілували!..» (До матері). А ви до мене на весілля З того світу прийшли? Мені вже й косу розплели, Та пан приїхав… Гиля! Гиля! Чи то не гуси, то пани, Дивися, в ірій полетіли - Агу! гиля! - до сатани, До чорта в гості! Чуєш! Чуєш! У Києві всі дзвони дзвонять. Чи бачиш, он огонь горить, А пан лежить собі, читає І просить пити… А ти знаєш, Що я зарізала його?.. Дивися, онде головнею Стоїть на комині. Чого, Чого ти дивишся на неї? Це мати! мати! Не дивись! А то з'їси. Ось на, давись! (Дає дулі і співає). «Полюбила москаля, Та ще й зуби вискали! Москалі! москалі! Запасок навезли, Паничі Дукачів, А поповичі з міста Навезли намиста!.. Бий, дзвоне, бий, Хмару розбий, Нехай хмара На татари, А сонечко на хрестьяне, Бий, дзвоне, бий!» Мати Мариночко, ходімо спать! Марина Ходімо спать, бо завтра рано До церкви підемо; поганий, Дивися, лізе цілувать. Ось тобі, на!.. Мати Ходімо спать. (До людей). Хрещені люде, поможіте! Марина Беріть мене! беріть, в'яжіте, Ведіть до пана у світлицю! А ти чи підеш подивиться, Якою панною Марина У пана взаперті сидить? І в'яне, сохне, гине, гине Твоя єдиная дитина, Твоя Мариночка… (Співає). «Ой гиля, гиля, сірії гуси, Гиля на Дунай. Зав'язала головоньку, Тепер сиди та думай». І пташкам воля в чистім полі І пташкам весело літать, А я зов'янула в неволі. (Плаче). Хоча б намисто було взять, Оце б повісилась… От бачиш, Тепер і шкода… хоч топись! Чого ж ти, мамо моя, плачеш? Не плач, голубочко, дивись, Це я, Мариночка твоя! Дивися, чорная змія По снігу лізе… Утечу, У ірій знову полечу, Бо я зозулею вже стала… Чи він у гості не приходив? Убили, мабуть, на войні? А знаєш, снилося мені: Удень неначе місяць сходив, А ми гуляєм понад морем Удвох собі. Дивлюся, зорі Попадали неначе в воду, Тілько осталася одна, Одна-однісінька на небі,- А я,- неначе навісна, В Дунаєві шукаю броду, З байстрям розхристана бреду. Сміються люде надо мною, Зовуть покриткою, дурною, І ти смієшся, а я плачу, Ба ні, не плачу, регочусь… Дивися, як я полечу, Бо я сова…- Та й замахала, Неначе крилами, руками, І пострибала через двір У поле, виючи, мов звір. Пошкандибала стара мати Свою Марину доганяти. Пани до одного спеклись, Неначе добрі поросята, Згоріли білії палати, А люде тихо розійшлись. Марини й матері не стало. Уже весною, як орали, Два трупи на полі найшли І на могилі поховали. [Друга половина 1848, Косарал] Пророк Неначе праведних дітей, Господь, любя отих людей, Послав на землю їм пророка; Свою любов благовістить, Святую правду возвістить! Неначе наш Дніпро широкий, Слова його лились, текли І в серце падали глибоко! Огнем невидимим пекли Замерзлі душі. Полюбили Того пророка, скрізь ходили За ним і сльози, знай, лили Навчені люди. І лукаві! Господнюю святую славу Розтлили… І чужим богам Пожерли жертву! Омерзились! І мужа свята… горе вам! На стогнах каменем побили. І праведно господь великий, Мов на звірей тих лютих, диких, Кайдани повелів кувать, Глибокі тюрми покопать. І роде лютий і жестокий! Вомісто кроткого пророка… Царя вам повелів надать! [Друга половина 1848, Косарал] - 1859 року, декабря 18 [С.-Петербург] Сичі На ниву в жито уночі, На полі, на роздоллі, Зліталися поволі Сичі Пожартувать, Поміркувать, Щоб бідне птаство заступить, Орлине царство затопить І геть спалить. Орла ж повісить на тичині. І при такій годині Республіку зробить! І все б, здавалося? А ні, Щоб не толочили пашні (Воно було б не диво, Якби хто інший), на тій ниві Сильце поставив. А то зирк! Таки голісінький мужик Поставив любо. Та й пішов В копиці спать собі, а рано, Не вмившися, зайшов Гостей довідать… «Та й погані! Усі до одного сичі,- Оце тобі вари й печи!» Щоб не нести додому Таке добро, то повбивав, А інших гратися оддав, Приборканих, воронам, І не сказав нікому. [Друга половина 1848, Косарал]  

***

 

Меж скалами, неначе злодій, Понад Дністром іде вночі Козак. І дивиться, йдучи, На каламутну темну воду, Неначе ворогові в очі, Неначе вимовити хоче: - Дністре, водо каламутна, Винеси на волю! Або втопи принамені, Коли така доля. - Та й роздігся на камені, У воду кинувся, пливе, Аж хвиля синяя реве. І, ревучи, на той берег Козака виносить. Стрепенувся сіромаха - І голий, і босий, Та на волі, й більш нічого У бога не просить. Постривай лиш: може, брате, На чужому полі Талану того попросиш Та тієї долі. Пішов собі темним яром Та співає, йдучи: - Ой із-під гори та із-під кручі Ішли мажі риплючі. А за ними йде та чорнявая Та плаче-рида, йдучи. - Уже як хочете, хоч лайте, Хоч і не лайте й не читайте, Про мене… Я і не прошу, Для себе, братики, спишу, Ще раз те оливо потрачу. А може, дасть бог, і заплачу, То й буде з мене… Нумо знов. Покинув матір і господу, Покинув жінку, жаль, та й годі. На Бесарабію пішов Оцей козак; погнало горе До моря пити; хоч говорять: Аби файда в руках була, А хлопа, як того вола, У плуг голодного запряжеш… Троха лишень, чи так? Ще змалку з матір'ю старою Ходив з торбами цей козак, Отак і виріс сиротою, У наймах; сказано, шарпак, То й одружився собі так, Узяв хорошу, та убогу, Звичайне, наймичку. А пан!.. (І неталан наш і талан, Як кажуть люде, все од бога) Наглядів, клятий! Панські очі! Та й ну гостинці засилать. Так і гостинців брать не хоче, Не хоче й пана закохать! Що тут робить? За чоловіка, Укоротивши йому віка… А жінку можна привітать. Трохи не сталося отак. До нитки звівся мій козак, Усе на панщині проклятій, А був хазяїн… А жіночку свою любив, І господи єдиний! Як те паня, як ту дитину, У намистах водив! Та знемігся неборака, Хоч продавай хату Та йди в найми. Отак його Отой пан проклятий Допік добре. А жіночка Мов цього й не знає, У доброму намистечку В садочку гуляє - Як та краля! - Що тут робить? - Сердега міркує. - Покину їх та утечу. Хто ж їх нагодує? Хто догляне? Одна - стара, Нездужає встати, А другая - молодая, Дума погуляти! Як же його? Що діяти? Горе моє! Горе! - Та й пішов, торбину взявши, За синеє море! Шукать долі. Думав прийти Та хоч жінку взяти. Стара мати і тут буде Віку доживати На господі!.. Так отак-то Трапляється в світі. Думав жити, поживати Та бога хвалити, А довелося на чужині Тілько сльози лити! Більш нічого. Нудно йому На чужому полі! Всього надбав, роботяга, Та не придбав долі! Талану того святого… Світ божий не милий. Нудно йому на чужині, І добро остило! Хочеться хоч подивиться На свій край на милий! На високії могили! На степи широкі! На садочок! На жіночку! Кралю карооку! Та й поплив Дністром на сей бік, Покинувши волю. Бродягою… О боже мій! Якеє ти, поле! Своє поле! Яке то ти Широке… широке!.. Як та воля… Прийшов додому уночі. Стогнала мати на печі, А жінка у коморі спала (Бо пан нездужа). Жінка встала, Неначе п'явка та, впилась І, мов водою, залилась Дрібними, як горох, сльозами. І це трапляється між нами, Що ніж на серце наставля, А сам цілує!.. Ожила Моя сердешна молодиця! І де ті в господа взялися Усякі штучнії єства? Сама ж неначе нежива На плечі пада… Напоїла, І нагодувала, І спать його, веселого, В коморі поклала!.. Лежить собі неборака, Думає, гадає, Як то будем мандрувати, І тихо дрімає… А жіночка молодая Кинулась до пана, Розказала - отак і так. Любо та кохано Прийшли, взяли сіромаху Та й повезли з дому Пройдисвіта, волоцюгу… Прямо до прийому. І там доля не кинула. Дослуживсь до чину, Та й вернувся в село своє, І служить покинув. Уже матір поховали Громадою люде, І пан умер, а жіночка Московкою всюди Хиляєтся… і по жидах, І по панах боса… Найшов її, подивився… І, сивоволосий, Підняв руки калічені До святого бога, Заридав, як та дитина… І простив небогу! Отак, люде, научайтесь Ворогам прощати, Як цей неук!… Де ж нам, грішним, Добра цього взяти?… [Друга половина 1848, Косарал]  

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка