Тарас Григорович Шевченко кобзар



Сторінка11/15
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.91 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15
***

 

І небо невмите, і заспані хвилі; І понад берегом геть-геть Неначе п'яний очерет Без вітру гнеться. Боже милий! Чи довго буде ще мені В оцій незамкнутій тюрмі, Понад оцим нікчемним морем Нудити світом? Не говорить, Мовчить і гнеться, мов жива, В степу пожовклая трава; Не хоче правдоньки сказать, А більше ні в кого спитать. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

І виріс я на чужині, І сивію в чужому краї: То одинокому мені Здається - кращого немає Нічого в бога, як Дніпро Та наша славная країна… Аж бачу, там тілько добро, Де нас нема. В лиху годину Якось недавно довелось Мені заїхать в Україну, У те найкращеє село… У те, де мати повивала Мене малого і вночі На свічку богу заробляла; Поклони тяжкії б'ючи, Пречистій ставила, молила, Щоб доля добрая любила Її дитину… Добре, мамо, Що ти зарані спать лягла, А то б ти бога прокляла За мій талан. Аж страх погано У тім хорошому селі. Чорніше чорної землі Блукають люди, повсихали Сади зелені, погнили Біленькі хати, повалялись, Стави бур'яном поросли. Село неначе погоріло, Неначе люди подуріли, Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть!…. І я, заплакавши, назад Поїхав знову на чужину. І не в однім отім селі, А скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві… Гинуть! Гинуть! У ярмах лицарські сини, А препоганії пани Жидам, братам своїм хорошим, Остатні продають штани…. Погано дуже, страх погано! В оцій пустині пропадать. А ще поганше на Украйні Дивитись, плакать - і мовчать! А як не бачиш того лиха, То скрізь здається любо, тихо, І на Україні добро. Меж горами старий Дніпро, Неначе в молоці дитина, Красується, любується На всю Україну. А понад ним зеленіють Широкії села, А у селах у веселих І люде веселі. Воно б, може, так і сталось, Якби не осталось Сліду панського в Украйні… [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Не для людей, тієї слави, Мережані та кучеряві Оці вірші віршую я. Для себе, братія моя! Мені легшає в неволі, Як я їх складаю, З-за Дніпра мов далекого Слова прилітають. І стеляться на папері, Плачучи, сміючись, Мов ті діти. І радують Одиноку душу Убогую. Любо мені. Любо мені з ними. Мов батькові багатому З дітками малими. І радий я і веселий, І бога благаю, Щоб не приспав моїх діток В далекому краю. Нехай летять додомоньку Легенькії діти. Та розкажуть, як то тяжко Було їм на світі. І в сім'ї веселій тихо Дітей привітають, І сивою головою Батько покиває. Мати скаже: бодай тії Діти не родились. А дівчина подумає: Я їх полюбила. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Коло гаю к чистім полі, На самій могилі, Дві тополі високії Одна одну хилить. І без вітру гойдаються, Мов борються в полі. Ото сестри-чарівниці - Отії тополі. Закохалися обидві В одного Івана; А Іван, козак звичайний, Обох їх не ганив, А лицявся то з тією, То з другою любо… Поки в яру увечері Під зеленим дубом Не зійшлися усі троє. «Отак-то ти, кате! Знущаєшся над сестрами…» І пішли шукати Трути-зілля, щоб Івана Завтра отруїти. Найшли зілля, накопали І стали варити. Заплакали, заридали… А нема де дітись, Треба варить. Наварили, Йвана отруїли Й поховали коло гаю В полі на могилі. І байдуже? Ні, не дуже. Бо сестри ходили Що день божий вранці-рано Плакать над Іваном, Поки самі потруїлись Тим зіллям поганим. А бог людям на науку Поставив їх в полі На могилі тополями. І тії тополі Над Іваном на могилі, Коло того гаю, І без вітру гойдаються, І вітер гойдає. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Якби мені черевики, То пішла б я на музики, Горенько моє! Черевиків немає, А музика грає, грає, Жалю завдає! Ой піду я боса полем, Пошукаю свою долю, Доленько моя! Глянь на мене, чорнобриву, Моя доле неправдива, Безталанна я! Дівчаточка на музиках У червоних черевиках,- Я світом нуджу. Без розкоші, без любові Зношу мої чорні брови, У наймах зношу! [Друга половина 1848. Косарал]  



***

 

І багата я, І вродлива я, Та не маю собі пари, Безталанна я. Тяжко, тяжко в світі жить І нікого не любить, Оксамитові жупани Одинокій носить. Полюбилась би я, Одружилась би я З чорнобривим сиротою, Та не воля моя! Батько, мати не сплять, На сторожі стоять, Не пускають саму мене У садочок гулять. А хоч пустять, то з ним, З препоганим старим, З моїм нелюбом багатим, З моїм ворогом злим! [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Полюбилася я, Одружилася я З безталанним сиротою Така доля моя! Люде гордії, злі Розрізнили, взяли Та повезли до прийому Оддали в москалі! І московкою я, Одинокою я Старіюся в чужій хаті - Така доля моя! [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Породила мене мати У високих у палатах, Шовком повила. У золоті, в оксамиті, Мов та квіточка укрита, Росла я, росла. І виросла я на диво: Кароока, чорнобрива, Білолицяя. Убогого полюбила, Мати заміж не пустила, Осталася я У високих у палатах Увесь вік свій дівувати, Недоля моя. Як билина при долині, В одинокій самотині Старіюся я. На світ божий не дивлюся, Ні до кого не горнуся… А матір стару… Прости мене, моя мати! Буду тебе проклинати, Поки не умру. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Ой я свого чоловіка В дорогу послала, А од шинку та до шинку Стежечку топтала. Та до куми заходила Пшона позичати, Отих дітей годувати В нетопленій хаті. І нагодувала, І спати поклала, Сама пішла до дяка Добувати п'ятака, Та й заночувала. А із Криму чоловік Ледве ноги доволік. Воли поздихали, Вози поламались, З батіжками чумаченьки Додому вертались. Увійшов у хату, Ударивсь об поли: Лазять діти у запічку Голодні і голі. «А де ваша, діти, мати?» - Сердешний питає. «Тату! тату! наша мати У шинку гуляє». [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Ой виострю товариша, Засуну в халяву Та піду шукати правди І тієї слави. Ой піду я не лугами І не берегами, А піду я не шляхами, А понад шляхами. Та спитаю в жидовина, В багатого пана, У шляхтича поганого В поганім жупані. І у ченця, як трапиться,- Нехай не гуляє, А святе письмо читає, Людей поучає. Щоб брат брата не різали, Та не окрадали, Та в москалі вдовиченка Щоб не оддавали. [Друга полонина 1848. Косарал].  



***

 

По улиці вітер віє Та сніг замітає. По улиці попідтинню Вдова шкандибає Під дзвіницю, сердешная, Руки простягати До тих самих, до багатих, Що сина в солдати Позаторік заголили. А думала жити… Хоч на старість у невістки В добрі одпочити. Не довелось. Виблагала Тую копійчину… Та пречистій поставила Свічечку за сина. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Ой сяду я під хатою, На улицю гляну, Як-то тії дівчаточка Без своєї Ганни, Без моєї Ганнусеньки У хрещика грають. І граються невесело, І не так співають Дівчаточка. А моєї Голубки немає. У свекрухи десь воркує, Мене виглядає. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Закувала зозуленька В зеленому гаї, Заплакала дівчинонька - Дружини немає. А дівочі молодії Веселії літа, Як квіточки за водою, Пливуть з сього світа. Якби були батько, мати Та були б багаті, Було б кому полюбити, Було б кому взяти. А то нема, сиротою Отак і загину, Дівуючи в самотині, Де-небудь під тином. [Друга половина 1848, Косарал] Швачка Ой не п'ється горілочка, Не п'ються й меди. Не будете шинкувати, Прокляті жиди. Ой не п'ється теє пиво, А я буду пить. Не дам же я вражим ляхам В Україні жить. Ходім, батьки-отамани, У Фастов в неділю Та надінем вражим ляхам Кошуленьку білу. Ні, не білу, а червону… Ходім погуляєм. Та в пригоді свого батька Старого згадаєм, Полковника фастовського Славного Семена. Ходім, брати: не згинете, Хлопці, коло мене. В Переп'яті гайдамаки Нишком ночували. До схід сонця у Фастові Хлоп'ята гуляли. Прийди з того Межигор'я, Наш славний Палію, Подивися, що той Швачка У Фастові діє! Добре діє! У Фастові, У славному місті, Покотилось ляхів, жидів Не сто і не двісті. А тисячі. А майдани Кров почервонила. А оранди з костьолами, Мов свічки, згоріли. В самім замку невеличку Церковку святую Не спалено. Отам Швачка Співа алілуя. Хвалить господа, веселий, І каже сідлати Коня свого вороного: Має погуляти У Бихові, славнім місті, З Левченком б укупі, Потоптати жидівського Й шляхетського трупу. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Он не п'ються пива-меди, Не п'ється вода, Прилучилась з чумаченьком У степу біда. Заболіла головонька, Заболів живіт, Упав чумак коло воза, Упав та й лежить. Із Одеси преславної Завезли чуму. Покинули товариша, Горенько йому. Воли його коло воза Понуро стоять. А із степу гайворони До його летять. «Ой не клюйте, гайворони, Чумацького трупу, Наклювавшись, подохнете Коло мене вкупі. Ой полетіть, гайворони, Мої сизокрилі, До батечка та скажіте, Щоб службу служили Та за мою грішну душу Псалтир прочитали, А дівчині молоденькій Скажіть, щоб не ждала». [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

На улиці невесело, В хаті батько лає, А до вдови на досвітки Мати не пускає. Що ж мені робити, Де мені подітись? Чи то з іншим полюбитись, Чи то утопитись? Ой надіну я сережки І добре намисто, Та піду я на ярмарок В неділю на місто. Скажу йому: «Сватай мене Або одчепися!.. Бо як мені у матері… То лучче топиться». [Друга полонина 1848, Косарал]  



***

 

У тієї Катерини Хата на помості, Із славного Запорожжя Наїхали гості. Один Семен Босий, Другий Іван Голий, Третій славний вдовиченко Іван Ярошенко. «З'їздили ми Польщу І всю Україну, А не бачили такої, Як се Катерина». Один каже: «Брате, Якби я багатий, То оддав би все золото Оцій Катерині За одну годину». Другий каже: «Друже, Якби я був дужий, То оддав би я всю силу За одну годину Оцій Катерині». Третій каже: «Діти, Нема того в світі, Чого б мені не зробити Для цієї Катерини За одну годину». Катерина задумалась І третьому каже: «Єсть у мене брат єдиний У неволі вражій! У Криму десь пропадає; Хто його достане, То той мені, запорожці, Дружиною стане». Разом повставали, Коней посідлали, Поїхали визволяти Катриного брата. Один утопився У Дніпровім гирлі, Другого в Козлові На кіл посадили. Третій, Іван Ярошенко, Славний вдовиченко, З лютої неволі, Із Бахчисараю, Брата визволяє. Заскрипіли рано двері У великій хаті. «Вставай, вставай, Катерино, Брата зустрічати». Катерина подивилась Та й заголосила: «Це не брат мій, це мій милий, Я тебе дурила…» «Одурила!..» - І Катрина Додолу скотилась Головонька… «Ходім, брате, З поганої хати». Поїхали запорожці Вітер доганяти. Катерину чорнобриву В полі поховали, А славнії запорожці В степу побратались. [Друга полонина 1848, Косарал]  



***

 

Із-за гаю сонце сходить, За гай і заходить. По долині увечері Козак смутний ходить. Ходить він годину, Ходить він і другу. Не виходить чорнобрива Із темного лугу, Не виходить зрадливая… А з яру та з лісу З собаками та псарями Іде пан гульвіса. Цькують його собаками, Крутять назад руки І завдають козакові Смертельної муки; У льох його, молодого, Той пан замикає… А дівчину покриткою По світу пускає. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Ой пішла я у яр за водою, Аж там милий гуляє з другою. А другая тая, Розлучниця злая, Багатая сусідонька, Вдова молодая. А я вчора з нею, З сією змією, В полі плоскінь вибирала Та все й розказала, Що як мене любить, Женитися буде, І до себе злую суку Просила в придане. Йване мій, Іване, Друже мій коханий, Побий тебе сила божа На наглій дорозі. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Не так тії вороги, Як добрії люди - І окрадуть жалкуючи, Плачучи осудять, І попросять тебе в хату. І будуть вітати, І питать тебе про тебе, Щоб потім сміятись, Щоб з тебе сміятись, Щоб тебе добити… Без ворогів можна в світі Як-небудь прожити. А ці добрі люде Найдуть тебе всюди, І на тім світі, добряги, Тебе не забудуть. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Ой люлі, люлі, моя дитино, Вдень і вночі. Підеш, мій сину, по Україні, Нас кленучи. Сину мій, сину, не клени тата, Не пом'яни. Мене, прокляту, я твоя мати, Мене клени. Мене не стане, не йди меж люди, Іди ти в гай; Гай не спитає й бачить не буде, Там і гуляй. Найдеш у гаї тую калину, То й пригорнись, Бо я любила, моя дитино, Її колись. Як підеш в села, у тії хати, То не журись. А як побачиш з дітками матір, То не дивись. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

«Он чого ти почорніло, Зеленеє поле?» «Почорніло я од крові За вольную волю. Круг містечка Берестечка На чотири милі Мене славні запорожці Своїм трупом вкрили. Та те мене гайворони Укрили з півночі… Клюють очі козацькії, А трупу не хочуть. Почорніло я, зелене, Та за вашу волю… Я знов буду зеленіти, А ви вже ніколи Не вернетеся на волю, Будете орати Мене стиха та, орючи, Долю проклинати». [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Туман, туман долиною, Добре жити з родиною. А ще лучче за горою З дружиною молодою. Ой піду я темним гаєм, Дружиноньки пошукаю. «Де ти? Де ти, озовися! Прийди, серце, пригорнися. Нумо, серце, лицятися Та поїдем вінчатися, Щоб не знали батько й мати, Де ми будем ночувати». Одружилась, заховалась, Бодай була не кохалась. Легше було б самій жити, Як з тобою в світі битись. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

У неділеньку у святую У досвітнюю годину У славному-преславному Місті в Чигирині Задзвонили в усі дзвони, З гармати стріляли, Превелебную громаду Докупи скликали. З святими корогвами Та з пречестними образами Народ з попами З усіх церков на гору йде, Мов та божа пчола гуде. З монастиря святого У золоті, аж сяє, Сам архімандрит виходжає, Акафіст читає, Поклони покладає. Поважно та тихо У раннюю пору На високу гору Сходилися полковники. І військо, як море, З знаменами, з бунчугами З Лугу виступало, Та на трубах вигравало, І на горі разом стало. Замовкли гармати, Оніміли дзвони, І громада покладає Земниє поклони. Молебствіє архімандрит Сам на горі править, Святого бога просить, хвалить, Щоб дав їм мудрості дознати, Гетьмана доброго обрати, І одногласне, одностайне Громада вибрала гетьмана - Преславного Лободу Івана, Лицаря старого, Брата військового. У труби затрубили, У дзвони задзвонили, Вдарили з гармати, Знаменами, бунчугами Гетьмана укрили. Гетьман старий ридає, До бога руки знімає, Три поклони покладає Великій громаді. І, мов дзвоном дзвонить, Говорить: «Спасибі вам, панове-молодці, Преславнії запорожці, За честь, за славу, за повагу, Що ви мені учинили, А ще б краще зробили, Якби замість старого Та обрали молодого Завзятого молодця, Преславного запорожця Павла Кравченка-Наливайка. Я стар чоловік, не здужаю встати, Буду йому пораду давати, По-батьківській научати, Як на ляха стати. Тепер прелютая година На нашій славній Україні. Не мені вас, братця, На ляха водити. Не мені тепер, старому, Булаву носити. Нехай носить Наливайко Козакам на славу, Щоб лякались вражі ляхи У своїй Варшаві». Громада чмелем загула, У дзвони задзвонили, Гармата заревла, І бунчугами вкрили Преславного запорожця Павла Кравченка-Наливайка. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

У перетику ходила По оріхи, Мірошника полюбила Для потіхи. Мельник меле, шеретує, Обернеться, поцілує Для потіхи. У перетику ходила По опеньки, Лимаренка полюбила, Молоденька. Лимар кичку зашиває, Мене горне, обнімає, Молоденьку. У перетику ходила Я по дрова Та бондаря полюбила, Чорноброва. Бондар відра набиває, Мене горне, пригортає, Чорноброву. Коли хочеш добре знати, Моя мати, Кого будеш попереду Зятем звати,- Усіх, усіх, моя мамо, У неділеньку зятями Будеш звати. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

У неділеньку та ранесенько, Ще сонечко не зіходило, А я, молоденька, На шлях, на дорогу Невеселая виходила. Я виходила за гай на долину, Щоб не бачила мати, Мого молодого Чумака з дороги Зустрічати. Ой зустрілась я За тими лозами Та з чумацькими возами: Ідуть його воли, Воли половії, Ідуть, ремиґають, А чумаченька мого молодого Коло воликів немає. Ой копали йому в степу при дорозі Та притиками яму, Завернули його у тую рогожу Та й спустили Івана У ту яму глибокую На високій могилі. Ой боже милий! милий, милосердий, А я так його любила. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Не тополю високую Вітер нагинає, Дівчинонька одинока Долю зневажає: «Бодай тобі, доле, У морі втопитись, Що не даєш мені й досі Ні з ким полюбитись. Як дівчата цілуються, Як їх обнімають І що тойді їм діється - Я й досі не знаю. І не знатиму. Ой мамо, Страшно дівувати, Увесь вік свій дівувати, Ні з ким не кохатись». [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Утоптала стежечку Через яр. Через гору, серденько, На базар. Продавала бублики Козакам, Вторговала, серденько, П'ятака. Я два шаги, два шаги Пропила, За копійку дудника Найняла. Заграй мені, дуднику, На дуду, Нехай своє лишенько Забуду. Отака я дівчина, Така я! Сватай мене, серденько, Вийду я. [Друга полонина 1848, Косарал]  



***

 

І широкую долину, І високую могилу, І вечернюю годину, І що снилось-говорилось, Не забуду я. Та що з того? Не побрались, Розійшлися, мов не знались. А тим часом дорогії Літа тії молодії Марне пронеслись. Помарніли ми обоє - Я в неволі, ти вдовою, Не живем, а тілько ходим Та згадуєм тії годи, Як жили колись. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

На вгороді коло броду Барвінок не сходить. Чомусь дівчина до броду По воду не ходить. На вгороді коло тину Сохне на тичині Хміль зелений, не виходить Дівчина з хатини. На вгороді коло броду Верба похилилась. Зажурилась чорнобрива, Тяжко зажурилась. Плаче, плаче та ридає, Як рибонька б'ється… А над нею, молодою, Поганець сміється. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Якби мені, мамо, намисто, То пішла б я завтра на місто, А на місті, мамо, на місті Грає, мамо, музика троїста. А дівчата з парубками Лицяються. Мамо! Мамо! Безталанна я! Ой піду я богу помолюся, Та піду я у найми наймуся, Та куплю я, мамо, черевики, Та найму я троїсті музики. Нехай люде не здивують, Як я, мамо, потанцюю. Доленько моя! Не дай мені вік дівувати, Коси мої плести-заплітати, Бровенята дома зносити, В самотині віку дожити. А поки я заробляю, Чорні брови полиняють. Безталанна я! [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

«Не хочу я женитися, Не хочу я братись, Не хочу я у запічку Дітей годувати. Не хочу я, моя мати, За плугом ходити, Оксамитові жупани На ріллі носити. А піду я одружуся З моїм вірним другом, З славним батьком запорозьким Та з Великим Лугом. На Хортиці у матері Буду добре жити, У оксамиті ходити, Меди-вина пити». Пішов козак нерозумний Слави добувати, Осталася сиротою Старенькая мати. Ой згадала в неділеньку, Сідаючи їсти: «Нема мого сина Йвана, І немає вісти». Не через два, не три літа, Не через чотири Вернувся наш запорожець Як та хиря, хиря, Обідраний, облатаний, Калікою в хату. Оце тобі Запорожжя І сердешна мати. Нема кому привітати, Ні з ким пожуритись, Треба було б молодому, Треба б одружитись. Минулися молодії Веселії літа, Немає з ким остиглого Серденька нагріти. Нема кому зустрінути, Затопити хату, Нема кому води тії Каліці подати. [Друга половина 1848, Косарал] Чума Чума з лопатою ходила, Та гробовища рила, рила, Та трупом, трупом начиняла І с о с в я т и м и не співала, Чи городом, чи то селом, Мете собі, як помелом. Весна. Садочки зацвіли, Неначе полотном укриті, Росою божою умиті, Біліють. Весело землі: Цвіте, красується цвітами, Садами темними, лугами. А люди біднії в селі, Неначе злякані ягнята, Позамикалися у хатах Та й мруть. По улицях воли Ревуть голодні, на городі Пасуться коні, не виходить Ніхто загнать, нагодувать, Неначе люди тії сплять. Заснули, добре, знать, заснули, Святу неділеньку забули, Бо дзвона вже давно не чуть. Сумують комини без диму, А за городами, за тином Могили чорнії ростуть. Під хатами поміж садами, Зашиті в шкуру і в смолі, Гробокопателі в селі Волочать трупи ланцюгами За царину - і засипають Без домовини; дні минають, Минають місяці,- село Навік замовкло, оніміло І кропивою поросло. Гробокопателі ходили, Та й ті під хатами лягли. Ніхто не вийшов вранці з хати, Щоб їх, сердешних, поховати, Під хатами і погнили. Мов оазис, в чистім полі Село зеленіє. Ніхто в його не заходить, Тілько вітер віє Та розносить жовте листя По жовтому полю. Довго воно зеленіло, Поки люди з поля Пожарище не пустили Та не запалили Села того зеленого. Згоріло, зотліло, Попіл вітром розмахало, І сліду не стало. Отаке-то людям горе Чума виробляла. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

І знов мені не привезла Нічого пошта з України… За грішнії, мабуть, діла Караюсь я в оцій пустині Сердитим богом. Не мені Про теє знать, за що караюсь, Та й знать не хочеться мені. А серце плаче, як згадаю Хоч невеселії случаї І невеселії ті дні, Що пронеслися надо мною В моїй Україні колись… Колись божились та клялись, Братались, сестрились зо мною, Поки, мов хмара, розійшлись Без сльоз, роси тії святої. І довелося знов мені Людей на старості… Ні, ні, Вони з холери повмирали; А то б хоч клаптик переслали Того паперу…. Ой із журби та із жалю, Щоб не бачить, як читають Листи тії, погуляю, Погуляю понад морем Та розважу своє горе. Та Україну згадаю, Та пісеньку заспіваю. Люде скажуть, люде зрадять, А вона мене порадить, І порадить, і розважить, І правдоньку мені скаже. [Друга полонина 1848. Косарал]  



***

 

В неволі, в самоті немає, Нема з ким серце поєднать. То сам собі оце шукаю Когось-то, з ним щоб розмовлять, Шукаю бога, а находжу Таке, що цур йому й казать. От що зробили з мене годи Та безталання; та ще й те, Що літечко моє святе Минуло хмарно, що немає Ніже єдиного случаю, Щоб до ладу було згадать. А душу треба розважать, Бо їй так хочеться, так просить Хоч слова тихого. Не чуть, І мов у полі сніг заносить Не охолонувший ще труп. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

«Ой умер старий батько І старенькая мати, Та нема кому щирої Тії радоньки дати. Що мені на світі, Сироті, робити? Чи йти в люде жити, Чи дома журитись? Ой піду я в гай зелений, Посаджу я руту. Якщо зійде моя рута, Остануся тута, Прийде милий в мою хату Хазяїнувати. А як же ні, то я піду Доленьку шукати». Посходила тая рута, В гаї зеленіє. А дівчина-сиротина У наймах марніє. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

Не вернувся із походу Гусарин-москаль. Чого ж мені його шкода, Чого його жаль? Що на йому жупан куций, Що гусарин чорноусий, Що Машею звав? Ні, не того мені шкода; А марніє моя врода, Люде не беруть. А на улиці дівчата Насміхаються, прокляті, Гусаркою звуть. [Друга половина 1848, Косарал]  



***

 

У Вільні, городі преславнім, Оце случилося недавно, Ще був тойді… От, як на те, Не вбгаю в віршу цього слова… Тойді здоровий-прездоровий Зробили з його лазарет, А бакалярів розігнали За те, що шапки не ламали У Острій брамі. Дурня знать По походу. Отже назвать, Єй-богу, я його не вмію, Того студента,- що ж нам діять? То синок був литовської Гордої графині. І хороше, і багате, І одна дитина, І училось не паничем, І шапку знімало В Острій брамі. Добре було, Та лихо спіткало! Улюбилося, сердешне, Було молодеє, У жидівку молодую Та й думало з нею, Щоб цього не знала мати, Звичайне, побратись, Бо не можна ради дати, Що то за проклята! Мов змальована сиділа До самої ночі Перед вікном і втирала Заплакані очі, Бо й вона таки любила; І страх як любила! Та на бульвар виходила І в школу ходила Усе з батьком, то й не можна Було ради дати. І банкір якийсь із Л ю б с ь к а Жидівочку сватав. Що тут на світі робити? Хоч іти топитись До З а к р е т у, не хочеться Без жидівки жити Студентові. А жид старий Ніби теє знає, Дочку свою одиночу В хаті замикає, Як іде до лавок вранці, І найма сторожу, Стару Рухлю. Ні, небоже, Рухля не поможе. Уже де вона на світі Роман сей читала З шовковою драбинкою - І Рухля не знала. Може, сама догадалась. Тілько заходилась Та сплела й собі такую, І вночі спустилась До студента на улицю. І де б утікати, А вони - звичайне, діти - Любо ціловатись Коло воріт заходились. А жид ізнадвору, Мов скажений, вибігає З сокирою! Горе! Горе тобі, стара мати. Нема твого сина, На улиці валяється Убита дитина, Убитая жидовином. Горе тобі, мати. Жидівочка… де та сила Взялася в дитяти? Вихватила ту сокиру І батькові в груди Аж по обух вгородила. Отаке-то чудо У тім місті преславному, У тій Вільні сталось. Дивувались довго люди, Де вона сховалась, Жидівочка та гадюча, Що батька убила. А вона вночі любенько В Вілії втопилась, Бо найшли її в Закреті, Там і поховали. А графиня без дитини, Сердешна, осталась; Поїхала у Рим, кажуть, Та десь опинилась, Та з маркізом якимсь голим, Кажуть, одружилась. Може, й брешуть, бо, звичайне, На те вони люди: І вдовицю не забудуть, І тую осудять! [Друга половина 1848, Косарал]  



1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка