Тарас Григорович Шевченко кобзар



Сторінка13/15
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.91 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

I

 

Не в нашім краю, богу милім, Не за гетьманів і царів, А в римській ідольській землі Се беззаконіє творилось. Либонь, за Декія царя? Чи за Нерона сподаря? Сказать запевне не зумію. Нехай за Нерона. Росії Тойді й на світі не було, Як у Італії росло Мале дівча. І красотою, Святою, чистою красою, Як тая лілія, цвіло. Дивилася на неї мати І молоділа. І дівчаті Людей шукала. І найшла. Та, помолившись Гіменею В своїм веселім гінекею, В чужий веселий одвела. Незабаром зробилась мати Із доброї тії дівчати: Дитину-сина привела. Молилася своїм пенатам І в Капітолій принесла Немалі жертви. Ублагала Капітолійський той синкліт, Щоб первенця її вітали Святії ідоли. Горить І день і ніч перед пенатом Святий огонь. Радіє мати: В Алкіда син її росте, Росте; лицяються гетери І перед образом Венери Лампаду світять.  



II

 

Тойді вже сходила зоря Над Віфлеємом. Правди слово, Святої правди і любові Зоря всесвітняя зійшла! І мир, і радость принесла На землю людям. Фарисеї І вся мерзенна Іудея Заворушилась, заревла, Неначе гадина в болоті. І сина божія во плоті На тій Голгофі розп'яла Межи злодіями. І спали, Упившись кровію, кати, Твоєю кровію. А ти Возстав од гроба, слово встало. І слово правди понесли По всій невольничій землі Твої апостоли святії.  



III

 

Тойді ж ото її Алкід, Та ще гетери молодії, Та козлоногий п'яний дід Над самим Аппієвим шляхом У гаї гарно розляглись, Та ще гарніше попились, Та й поклонялися Пріапу. Аж гульк!.. Іде святий Петро Та, йдучи в Рим благовістити, Зайшов у гай води напитись І одпочити. «Благо вам!» - Сказав апостол утомленний І оргію благословив. І тихим, добрим, кротким словом Благовістив їм слово нове, Любов, і правду, і добро, Добро найкращеє на світі, То братолюбіє. І ситий, І п'яний голий отой Фавн, І син Алкід твій, і гетери - Всі, всі упали до землі Перед Петром. І повели До себе в терми на вечерю Того апостола…  



IV

 

І в термах оргія. Горять Чертоги пурпуром і златом, Куряться амфори. Дівчата Трохи не голії стоять Перед Кіпрідою і влад Співають гімн. Приуготован Веселий пир; і полягли На ложах гості. Регіт! Гомін! Гетери гостя привели Сивобородого. І слово Із уст апостола святого Драгим єлеєм потекло. І стихла оргія. А жриця Кіпріди, оргії цариця, Поникла радостним челом Перед апостолом. І встала, І всі за нею повставали І за апостолом пішли У катакомби. І єдиний Твій син Алкід пішов за ними І за апостолом святим, За тим учителем своїм. А ти весела вийшла з хати На шлях із гаю виглядати Свого Алкіда. Ні, нема. Уже й не буде. Ти сама Помолишся своїм пенатам, Сама вечерять сядеш в хаті… Ні, не вечерять, а ридать, Ридать, і долю проклинать, І сивіть, кленучи. І горе! Умреш єси на самоті, Мов прокажена! V На хресті Стремглав повісили святого Того апостола Петра. А неофітів в Сіракузи В кайданах одвезли. І син Алкід, твоя дитина, Єдиная твоя родина, Любов єдиная твоя, Гниє в неволі, в кайданах. А ти, прескорбная, не знаєш, Де він конає, пропадає! Ідеш шукать його в Сибір Чи теє… в Скіфію… І ти… І чи одна ти? Божа мати! І заступи вас, і укрий! Нема сім'ї, немає хати, Немає брата, ні сестри, Щоб незаплакані ходили, Не катувалися в тюрмі Або в далекій стороні, В британських, галльських легіонах Не муштрувались! О Нероне! Нероне лютий! Божий суд, Правдивий, наглий, серед шляху Тебе осудить. Припливуть І прилетять зо всього світа Святиє мученики. Діти Святої волі. Круг одра Круг смертного твого предстануть В кайданах. І… тебе простять. Вони брати і християни, А ти собака! людоїд! Деспот скажений!  



VI

 

Аж кишить Невольника у Сіракузах В льохах і тюрмах. А Медуза В шинку з старцями п'яна спить. От-от прокинеться… і потом, І кров'ю вашою, деспоти, Похмілля справить. Скрізь шукала Дитину мати. Не найшла І в Сіракузи поплила. Та там уже його в кайданах Найшла, сердешная, в тюрмі. Не допустили й подивитись, І мусила вона сидіть Коло острога. Ждать і ждать, Як бога з неба, виглядать Своєго сина: аж поки-то Його в кайданах поженуть Бульвар мести. А в Римі свято. Велике свято! Тиск народу, Зо всього царства воєводи, Преторіане і сенат, Жерці і ліктори стоять Круг Капітолія. І хором Співають гімн, і курять дим З кадил і амфор. І з собором Іде сам кесар. Перед ним Із бронзи литую статую Самого кесаря несуть.  



VII

 

Непевне видумали свято Патриції-аристократи І мудрий кесарів сенат. Вони, бач, кесаря хвалили На всі лади, що аж остило Самим їм дурня вихвалять, То, заразом щоб доконать, Вони на раді й присудили, Щоб просто кесаря назвать Самим Юпітером, та й годі. І написали воєводам По всьому царству: так і так, Що кесар - бог. Що більш од бога! І майстрові дали кувать Із бронзи кесаря. До того Так, нотабене, додали, Що бронзовий той кесар буде І милувать. Сердешні люде, Неначе в ірій, потягли У Рим на прощу. Приплила Із Сіракуз і та небога Благати кесаря і бога. І чи одна вона? Мій боже! Прийшло їх тисячі в сльозах, Прийшло здалека. Горе з вами! Кого благати ви прийшли? Кому ви сльози принесли? Кому ви принесли з сльозами Свою надію? Горе з вами, Раби незрячії! Кого? Кого благаєте, благії, Раби незрячії, сліпії! Чи ж кат помилує кого? Молітесь богові одному, Молітесь правді на землі, А більше на землі нікому Не поклонітесь. Все брехня - Попи й царі…  



VIII

 

Перед Нероном, Перед Юпітером новим, Молились вчора сенатори І всі патриції, і вчора Лилася божа благодать. Кому чи чином, чи грошима, Кому в оренду Палестину, Байстрятам дещо. А кому Самі благоволили дать Свою підложницю в супруги, Хоча й підтоптану. Нічого, Аби з-під кесаря. А в кого Сестру благоволили взять У свій гарем. І се нічого: На те він бог, а ми під бога Себе повинні підкладать, Не тільки сестер. Преторіане помолились, Преторіанам дав указ, Щоб все, що хочуть, те й робили, А ми помилуємо вас. І ви, плебеї-гречкосії, І ви молилися, та вас Ніхто не милує. Не вміють Вас і помиловать гаразд!  



IX

 

На третій день уже пустили Молитися за християн. І ти приходила, молилась, І милосердий істукан Звелів везти із Сіракузи У Рим в кайданах християн. І рада ти, і весела Кумирові знову Помолилась. А кумир той, Юпітер той новий, Ось побач, якеє свято Буде завдавати В Колізеї. А тим часом Іди зустрічати Свого сина. Та не дуже Радій лиш, небого. Ще не знаєш ти нового Ласкавого бога. А поки що з матерями Алкідова мати Пішла його зустрінути, Святих привітати На березі. Пішла єси, Трохи не співаєш Та кесаря Юпітера Хвалиш-вихваляєш: «От Юпітер так Юпітер! Не жаль і назвати Юпітером. А я, дурна, Ходила благати У Афіни Юпітера. Дурна, більш нічого!» І нищечком помолилась Кесареві-богу Та й пішла понад болотом, На Тібр поглядає. А по Тібру із-за гаю Байдак випливає Чи галера. На галері Везуть твого сина З неофітами в кайданах. А твоя дитина Ще й до щогли прикована Не неофіт новий, А апостол великого Христового слова. Отакий-то він. Чи чуєш, У путах співає Твій мученик: «Псалом новий господеві І новую славу Воспоєм честним собором, Серцем нелукавим. Во псалтирі і тимпані Воспоєм благая, Яко бог кара неправих, Правим помагає. Преподобнії во славі І на тихих ложах Радуються, славословлять, Хвалять ім'я боже. І мечі в руках їх добрі, Острі обоюду, На отмщеніє язикам І в науку людям. Окують царей неситих В залізнії пута, І їх, славних, оковами Ручними скрутять, І осудять неправедних Судом своїм правим, І вовіки стане слава, Преподобним слава».  



X

 

А ти на березі стояла, Неначе темная скала. Не слухала і не ридала, А алілуя подала За матерями християнам. Мов дзвони, загули кайдани На неофітах. А твій син, Єдиний твій! апостол новий, Перехрестившись, возгласив: «Молітесь, братія! Молітесь За ката лютого. Його В своїх молитвах пом'яніте. Перед гординею його, Брати мої, не поклонітесь. Молитва богові. А він Нехай лютує на землі, Нехай пророка побиває, Нехай усіх нас розпинає; Уже внучата зачались, І виростуть вони колись, Не месники внучата тії, Христові воїни святиє! І без огня, і без ножа Стратеги божії воспрянуть. І тьми, і тисячі поганих Перед святими побіжать. Молітесь, братія!» Молились, Молилися перед хрестом Закуті в пута неофіти, Молились радостно. Хвала! Хвала вам, душі молодиє! Хвала вам, лицарі святиє! Вовіки-віки похвала!  



XI

 

І в Рим галера приплила. Минає тиждень. П'яний кесар, Постригти сам себе в Зевеса, Завдав Зевесу юбілей. Ликує Рим. Перед кумира Везуть возами ладан, миро, Женуть гуртами християн У Колізей. Мов у різниці, Кров потекла. Ликує Рим! І гладіатор, і патрицій - Обидва п'яні. Кров і дим Їх упоїв. Руїну слави Рим пропивав. Тризну править По Сціпіонах. Лютуй! лютуй, Мерзенний старче. Розкошуй В своїх гаремах. Із-за моря Уже встає святая зоря. Не громом праведним, святим Тебе уб'ють. Ножем тупим Тебе заріжуть, мов собаку, Уб'ють обухом.  



XII

 

Другий день Реве арена. На арені Лідійський золотий пісок Покрився пурпуром червоним, В болото крові замісивсь. А сіракузьких назореів Ще не було у Колізеї. На третій день і їх в кайданах Сторожа з голими мечами Гуртом в різницю привела. Арена звіром заревла. А син твій гордо на арену, Псалом співаючи, ступив. І п'яний кесар, мов скажений, Зареготавсь. І леопард Із льоху вискочив на сцену, Ступив, зирнув… І полилась Святая кров. По Колізеї Ревучим громом понеслась І стихла буря. Де ж була? Де ти сховалась? Чом на його, На кесаря свого святого, Не кинулась? Бо стерегли, Кругом в три лави оступили Зевеса ліктори. За ним, Твоїм Юпітером святим, Залізну браму зачинили. А ти осталася одна, Одна-однісінька надворі. І що ти зможеш? «Горе! Горе! О горе лютеє моє! Моя ти доленько! Без його Що я робитиму? До кого Я прихилюся?..» І небога Кругом зирнула, і о мур, Об мур старою головою Ударилась, і трупом пала Під саму браму.  



XIII

 

З позорища увечері У терми сховався Святий кесар з лікторами. Колізей остався Без кесаря і без римлян І ніби заплакав Одинокий. Мов гора та, На полі чорніє Колізей той серед Риму. Тихо, тихо віє Із-за Тібра, із Альбано Вітер понад Римом. А над чорним Колізеєм, Ніби із-за диму, Пливе місяць круглолиций. І мир первозданний Одпочив на лоні ночі. Тілько ми, Адаме, Твої чада преступниє, Не одпочиваєм До самої домовини У проспанім раї. Гриземося, мов собаки За маслак смердячий, Та тебе ще зневажаєм, Праотче ледачий!  



XIV


 

Трохи одпочила Стара мати недобита. Живущую силу Сила ночі оживила. Встала, походила Коло замкнутої брами Та щось шепотала. Чи не кесаря святого Нишком проклинала? А може, й так. Тихесенько До брами підкралась, Послухала, усміхнулась І щось прошептала, Якесь слово. І нищечком Коло брами сіла Й зажурилась. Незабаром Брама одчинилась. І на возах, на колесницях Із Колізея, із різниці, Святиє вивезли тіла І повезли на Тібр. Тілами Святих убитих годували Для царського-таки стола У Тібрі рибу. Встала мати, Кругом оглянулась, взялась За биту голову руками І тихо, мовчки за возами Марою чорною пішла На Тібр. А скіфи сіроокі, Погоничі, рабів раби, Подумали - сестра Морока Із пекла вийшла проводжать У пекло римлян. Поскидали У воду трупи, та й назад З возами скіфи повертали. І ти осталася одна На березі. І ти дивилась, Як розстилалися, стелились Круги широкії над ним, Над сином праведним твоїм! Дивилась, поки не осталось Живого сліду на воді. І усміхнулася тойді, І тяжко, страшно заридала, І помолилась в перший раз За нас розп'ятому. І спас Тебе розп'ятий син Марії. І ти слова його живії В живую душу прийняла. І на торжища, і в чертоги Живого істинного бога Ти слово правди понесла. 1857, 8 декабря, Нижній Новгород Юродивий Во дні фельдфебеля-царя Капрал Гаврилович Безрукий Та унтер п'яний Долгорукий Украйну правили. Добра Таки чимало натворили, Чимало люду оголили Оці сатрапи-ундіра, А надто стрижений Гаврилич З своїм єфрейтором малим Та жвавим, на лихо лихим, До того люд домуштрували, Що сам фельдфебель дивувались І маршировкою, і всім, І «благосклонні пребивали Всегда к єфрейторам своїм». А ми дивились, та мовчали, Та мовчки чухали чуби. Німії, подлії раби, Підніжки царськії, лакеї Капрала п'яного! Не вам, Не вам, в мережаній лівреї Донощики і фарисеї, За правду пресвятую стать І за свободу. Розпинать, А не любить ви вчились брата! О роде суєтний, проклятий, Коли ти видохнеш? Коли Ми діждемося Вашінгтона З новим і праведним законом? А діждемось-таки колись! Не сотні вас, а міліони Полян, дулебів і древлян Гаврилич гнув во время оно; А вас, моїх святих киян, І ваших чепурних киянок Оддав своїм прафосам п'яним У наймички сатрап-капрал. Вам і байдуже. А меж вами Найшовсь-таки якийсь проява, Якийсь дурний оригінал, Що в морду затопив капрала, Та ще й у церкві, і пропало, Як на собаці. ‹Тоді, дурні, і вам було б На його вийти з рогачами, А ви злякалися…›* ‹#note4› Так-то так! Найшовсь-таки один козак Із міліона свинопасів, Що царство все оголосив: Сатрапа в морду затопив. А ви, юродиві, тим часом, Поки нездужає капрал, Ви огласили юродивим Святого лицаря! а бивий Фельдфебель ваш, Сарданапал, Послав на каторгу святого; А до побитого старого Сатрапа «навсегда оставсь Преблагосклонним». Більш нічого Не викроїлось, і драму Глухими, темними задами На смітник винесли, а я… О зоре ясная моя! Ведеш мене з тюрми, з неволі Якраз на смітничок Миколи, І світиш, і гориш над ним Огнем невидимим, святим, Животворящим, а із гною Встають стовпом передо мною Його безбожнії діла… Безбожний царю! творче зла! Правди гонителю жестокий! Чого накоїв на землі! А ти, всевидящеє око! Чи ти дивилося звисока, Як сотнями в кайданах гнали В Сибір невольників святих, Як мордували, розпинали І вішали. А ти не знало? І ти дивилося на них І не осліпло. Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко! Ти спиш в кіоті, а царі… Та цур їм, тим царям поганим! Нехай верзуться їм кайдани, А я полину на Сибір, Аж за Байкал; загляну в гори, В вертепи темнії і в нори Без дна глибокії, і вас, Споборники святої волі, Із тьми, із смрада і з неволі Царям і людям на показ На світ вас виведу надалі Рядами довгими в кайданах… [Грудень 1857, Нижній Новгород]  

____________________

 

* Ці рядки закреслені автором в рукописі. Доля Ти не лукавила зо мною, Ти другом, братом і сестрою Сіромі стала. Ти взяла Мене, маленького, за руку І в школу хлопця одвела До п'яного дяка в науку. «Учися, серденько, колись З нас будуть люде»,- ти сказала. А я й послухав, і учивсь, І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде? Та дарма! Ми не лукавили з тобою, Ми просто йшли; у нас нема Зерна неправди за собою. Ходімо ж, доленько моя! Мій друже вбогий, нелукавий! Ходімо дальше, дальше слава, А слава - заповідь моя. [9 лютого 1858, Нижній Новгород] Муза А ти, пречистая, святая, Ти, сестро Феба молодая! Мене ти в пелену взяла І геть у поле однесла. І на могилі серед поля, Як тую волю на роздоллі, Туманом сивим сповила. І колихала, і співала, І чари діяла… І я… О чарівниченько моя! Мені ти всюди помагала, Мене ти всюди доглядала. В степу, безлюдному степу, В далекій неволі, Ти сіяла, пишалася, Як квіточка в полі! Із казарми нечистої Чистою, святою Пташечкою вилетіла І понадо мною Полинула, заспівала Ти, золотокрила… Мов живущою водою Душу окропила. І я живу, і надо мною З своєю божою красою Гориш ти, зоренько моя, Моя порадонько святая! Моя ти доле молодая! Не покидай мене. Вночі, І вдень, і ввечері, і рано Витай зо мною і учи, Учи неложними устами Сказати правду. Поможи Молитву діяти до краю. А як умру, моя святая! Моя ти мамо! положи Свого ти сина в домовину І хоть єдиную сльозину В очах безсмертних покажи. [9 лютого 1858, Нижній Новгород] Слава А ти, задрипанко, шинкарко, Перекупко п'яна! Де ти в ката забарилась З своїми лучами? У Версалі над злодієм Набор розпустила? Чи з ким іншим мизкаєшся З нудьги та з похмілля. Горнись лишень ти до мене, Та витнемо з лиха; Гарнесенько обіймемось Та любо, та тихо Пожартуєм, чмокнемося Та й поберемося, Моя крале мальована. Бо я таки й досі За тобою чимчикую: Ти хоча й пишалась І з п'яними кесарями По шинках хилялась, А надто з тим Миколою У Севастополі, - Та мені про те байдуже; Мені, моя доле, Дай на себе подивитись, Дай і пригорнутись, Під крилом твоїм любенько В холодку заснути. [9 лютого 1858,] Нижній Новгород Сон Марку Вовчку На панщині пшеницю жала, Втомилася; не спочивать Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать. Воно сповитеє кричало У холодочку за снопом. Розповила, нагодувала, Попестила; і ніби сном, Над сином сидя, задрімала. І сниться ій той син Іван І уродливий, і багатий, Не одинокий, а жонатий На вольній, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волі; Та на своїм веселім полі Свою-таки пшеницю жнуть, А діточки обід несуть. І усміхнулася небога, Проснулася - нема нічого… На сина глянула, взяла Його тихенько сповила Та, щоб дожать до л а н о в о г о, Ще копу дожинать пішла. [13 липня 1858, С.-Петербург]  



***

 

Я не нездужаю, нівроку, А щось такеє бачить око, І серце жде чогось. Болить, Болить, і плаче, і не спить, Мов негодована дитина. Лихої, тяжкої години, Мабуть, ти ждеш? Добра не жди, Не жди сподіваної волі - Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру - Та й заходиться вже будить. А то проспить собі небога До суду божого страшного! А панство буде колихать, Храми, палати муровать, Любить царя свого п'яного, Та візантійство прославлять, Та й більше, бачиться, нічого. 1858, 22 ноября, [С.-Петербург] Подражаніє 11 псалму Мій боже милий, як то мало Святих людей на світі стало. Один на другого кують Кайдани в серці. А словами, Медоточивими устами Цілуються і часу ждуть, Чи швидко брата в домовині З гостей на цвинтар понесуть? А ти, о господи єдиний, Скуєш лукавії уста, Язик отой велеречивий, Мовлявший: «Ми не суєта! І возвеличимо на диво І розум наш, і наш язик… Та й де той пан, що нам закаже І думать так, і говорить?» «Воскресну я! - той пан вам скаже. Воскресну нині! Ради їх, Людей закованих моїх, Убогих, нищих… Возвеличу Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово. І пониче, Неначе стоптана трава, І думка ваша, і слова». Неначе срібло куте, бите І семикрати перелите Огнем в горнилі,- словеса Твої, о господи, такії. Розкинь же їх, твої святиє, По всій землі. І чудесам Твоїм увірують на світі Твої малі убогі діти! 1859, 15 февраля, [С.-Петербург] Марку Вовчку На пам'ять 24 генваря 1859 Недавно я поза Уралом Блукав і господа благав, Щоб наша правда не пропала, Щоб наше слово не вмирало; І виблагав. Господь послав Тебе нам, кроткого пророка І обличителя жестоких Людей неситих. Світе мій! Моя ти зоренько святая! Моя ти сило молодая! Світи на мене, і огрій, І оживи моє побите Убоге серце, неукрите, Голоднеє. І оживу, І думу вольную на волю Із домовини воззову. І думу вольную… О доле! Пророче наш! Моя ти доне! Твоєю думу назову. 1859, февраля 17, СПб Ісаія Глава 35 (Подражаніє) Радуйся, ниво неполитая! Радуйся, земле, не повитая Квітчастим злаком! Розпустись, Рожевим крином процвіти! І процвітеш, позеленієш, Мов Іорданові святиє Луги зелені, береги! І честь Кармілова, і слава Ліванова, а не лукава, Тебе укриє дорогим, Золототканим, хитрошитим, Добром та волею підбитим, Святим омофором своїм. І люде темнії, незрячі, Дива господнії побачать. І спочинуть невольничі Утомлені руки, І коліна одпочинуть, Кайданами куті! Радуйтеся, вбогодухі, Не лякайтесь дива,- Се бог судить, визволяє Долготерпеливих Вас, убогих. І воздає Злодіям за злая! Тойді, як, господи, святая На землю правда прилетить Хоч на годиночку спочить, Незрячі прозрять, а кривиє, Мов сарна з гаю, помайнують. Німим отверзуться уста; Прорветься слово, як вода, І дебрь-пустиня неполита, Зцілющою водою вмита, Прокинеться; і потечуть Веселі ріки, а озера Кругом гаями поростуть, Веселим птаством оживуть. Оживуть степи, озера, І не верствовії, А вольнії, широкії Скрізь шляхи святії Простеляться; і не найдуть Шляхів тих владики, А раби тими шляхами Без ґвалту і крику Позіходяться докупи, Раді та веселі. І пустиню опанують Веселії села. 25 марта 1859, [С.-Петербург]  

N. N.

 

Така, як ти, колись лілея На Іордані процвіла І воплотила, пронесла Святеє слово над землею. Якби-то й ти, Дністровий цвіте… Ні, ні! Крий боже! Розіпнуть. В Сибір в кайданах поведуть. І ти, мій цвіте неукритий… Не вимовлю… Веселий рай Пошли їй, господи, подай! Подай їй долю на сім світі І більш нічого не давай. Та не бери її весною В свій рай небесний, не бери, А дай твоєю красотою Надивуватись на землі. 19 апреля 1859, [С.-Петербург]  



***

 

ФЕДОРУ ІВАНОВИЧУ ЧЕРНЕНКУ На пам'ять 22 сентября 1859 року Ой по горі роман цвіте, Долиною козак іде Та у журби питається: «Де та доля пишається? Чи то в шинках з багачами? Чи то в степах з чумаками? Чи то в полі на роздоллі З вітром віється по волі?» Не там, не там, друже-брате, У дівчини в чужій хаті, У рушничку та в хустині Захована в новій скрині. Лихвин, 7 іюня [1859]  



***

 

Ой маю, маю я оченята… Нікого, матінко, та оглядати, Нікого, серденько, та оглядати! Ой маю, маю і рученята… Нікого, матінко, та обнімати, Нікого, серденько, та обнімати! Ой маю, маю і ноженята, Та ні з ким, матінко, потанцювати, Та ні з ким, серденько, потанцювати! 10 іюня [1859], Пирятин Сестрі Минаючи убогі села Понаддніпрянські невеселі, Я думав: «Де ж я прихилюсь? І де подінуся на світі?» І сниться сон мені: дивлюсь, В садочку, квітами повита, На пригорі собі стоїть, Неначе дівчина, хатина, Дніпро геть-геть собі розкинувсь! Сіяє батько та горить! Дивлюсь, у темному садочку, Під вишнею у холодочку, Моя єдиная сестра! Многострадалиця святая! Неначе в раї, спочиває Та з-за широкого Дніпра Мене, небога, виглядає. І їй здається - виринає З-за хвилі човен, доплива… І в хвилі човен порина. «Мій братику! моя ти доле!» І ми прокинулися. Ти… На панщині, а я в неволі!.. Отак нам довелося йти Ще змалечку колючу ниву! Молися, сестро! будем живі, То бог поможе перейти. 20 іюля [1859], Черкаси  



***

 

Колись дурною головою Я думав: «Горенько зо мною! Як доведеться в світі жить? Людей і господа хвалить? В багні колодою гнилою Валятись, старітися, гнить. Умерти й сліду не покинуть На обікраденій землі… О горе! горенько мені! І де я в світі заховаюсь? Щодень пілати розпинають, Морозять, шкварять на огні!» 21 іюля [1859], Черкаси  



***

 

Во Іудеї во дні они, Во время Ірода-царя, Кругом Сіона й на Сіоні Романські п'яні легіони Паскудились. А у царя, У Ірода таки самого, І у порогу, й за порогом Стояли ліктори, а цар… Самодержавний государ! Лизав у ліктора халяву, Щоб той йому на те, на се… Хоч півдинарія позичив; А той кишенею трясе, Виймає гроші і не лічить, Неначе старцеві дає. І п'яний Ірод знову п'є! Як ось, не в самім Назареті, А у якомусь у вертепі, Марія сина привела І в Віфлеєм з малим пішла… Біжить поштар із Віфлеєма І каже: «Царю! так і так! Зіновать, кукіль і будяк Росте в пшениці! Кляте плем'я Давидове у нас зійшло! Зотни, поки не піднялось!» «Так що ж,- промовив Ірод п'яний, По всьому царству постинать Малих дітей; а то, погані, Нам не дадуть доцарювать». Поштар, нівроку, був підпилий, Оддав сенатові приказ, Щоб тілько в Віфлеємі били Малих дітей. Спаси ти нас, Младенче праведний, великий, Од п'яного царя-владики! Од гіршого ж тебе спасла Твоя преправедная мати. Та де ж нам тую матір взяти? Ми серцем голі догола! Раби з кокардою на лобі! Лакеї в золотій оздобі… Онуча, сміття з помела Єго величества. Та й годі. 24 октября [1859], С.-Петербург Марія Поема Радуйся, ты бо обновила еси зачатыя студно. Акафіст присвятій Богородиці. Ікос 10 Все упованіє моє На тебе, мій пресвітлий раю, На милосердіє твоє, Все упованіє моє На тебе, мати, возлагаю. Святая сило всіх святих, Пренепорочная, благая! Молюся, плачу і ридаю: Воззри, пречистая, на їх, Отих окрадених, сліпих Невольників. Подай їм силу Твойого мученика сина, Щоб хрест-кайдани донесли До самого, самого краю. Достойнопітая! благаю! Царице неба і землі! Вонми їх стону і пошли Благий конець, о всеблагая! А я, незлобний, воспою, Як процвітуть убогі села, Псалмом і тихим, і веселим Святую доленьку твою. А нині плач, і скорб, і сльози Душі убогої - убогій Остатню лепту подаю. У Йосипа, у тесляра Чи бондаря того святого, Марія в наймичках росла. Рідня була. Отож небога Уже чимала піднялась, Росла собі та виростала І на порі Марія стала… Рожевим квітом розцвіла В убогій і чужій хатині, В святому тихому раю. Тесляр на наймичку свою, Неначе на свою дитину, Теслу, було, і струг покине Та й дивиться; і час мине, А він і оком не мигне, І думає: «Ані родини! Ані хатиночки нема, Одна-однісінька!.. Хіба… Ще ж смерть моя не за плечима?..» А та стоїть собі під тином Та вовну білую пряде На той бурнус йому святешний Або на берег поведе Козу з козяточком сердешним І попасти, і напоїть. Хоч і далеко. Так любила ж Вона той тихий божий став, Широкую Тіверіаду, І рада, аж сміється, рада, Що Йосип сидячи мовчав, Не боронив їй, не спиняв На став іти; іде, сміється, А він сидить та все сидить, За струг сердега не береться… Коза нап'ється та й пасеться. А дівчина собі стоїть, Неначе вкопана, під гаєм І смутно, сумно позирає На той широкий божий став. І мовила: «Тіверіадо! Широкий царю озерам! Скажи мені, моя порадо! Якая доля вийде нам З старим Іосифом? О доле! - І похилилась, мов тополя Од вітру хилиться в яру.- Йому я стану за дитину. Плечми моїми молодими Його старії підопру!» І кинула кругом очима, Аж іскри сипнули з очей. А з добрих молодих плечей Хітон полатаний додолу Тихенько зсунувся. Ніколи Такої божої краси Ніхто не узрить! Злая ж доля Колючим терном провела, Знущалася над красотою! О доленько! - Понад водою Ходою тихою пішла. Лопух край берега найшла, Лопух зорвала і накрила, Неначе бриликом, свою, Свою головоньку смутную, Свою головоньку святую! І зникла в темному гаю. О світе наш незаходимий! О ти, пречистая в женах! Благоуханний сельний крине! В яких гаях? В яких ярах, В яких незнакмих вертепах Ти заховавшся од спеки Огнепалимої тії, Що серце без огню розтопить І без води прорве, потопить Святії думоньки твої? Де ти сховаєшся? Нігде! Огонь заклюнувся вже, годі! Уже розжеврівся. І шкода, Даремне сила пропаде. До крові дійде, до кості Огонь той лютий, негасимий, І, недобитая, за сином Повинна будеш перейти Огонь пекельний! Вже пророчить, Тобі вже зазирає в очі Твоє грядущеє. Не зри! Сльозу пророчую утри! Заквітчай голову дівочу Лілеями та тим рясним Червоним маком. Та засни Під явором у холодочку, Поки що буде. Увечері, мов зоря тая, Марія з гаю виходжає Заквітчана. Фавор-гора, Неначе з злата-серебра, Далеко, високо сіяє, Аж сліпить очі. Підняла На той Фавор свої святиє Очиці кроткіє Марія Та й усміхнулась. Зайняла Козу з козяточком з-під гаю І заспівала: «Раю! раю! Темний гаю! Чи я, молодая, Милий боже, в твоїм раї Чи я погуляю, Нагуляюсь?» Та й замовкла. Круг себе сумно озирнулась, На руки козеня взяла І веселенькая пішла На хутір бондарів убогий. А йдучи, козеня, небога, Ніби дитину, на руках Хитала, бавила, гойдала, До лона тихо пригортала І цілувала. Козеня, Неначе теє кошеня, І не пручалось, не кричало, На лоні пестилося, гралось. Миль зо дві любо з козеням Трохи, трохи не танцювала І не втомилась. Вигляда Старий, сумуючи під тином, Давненько вже свою дитину. Зустрів її, і привітав, І тихо мовив: «Де ти в бога Загаялась, моя небого? Ходімо в кущу, опочий, Та повечеряємо вкупі З веселим гостем молодим; Ходімо, доненько».- «Який? Який се гость?» - «Із Назарета Зайшов у нас підночувать. І каже: «Божа благодать На ветхую Єлисавету Учора рано пролилась: Учора,- каже,- привела Дитину-сина. А Захарій Старий нарек його Іваном». «Так бачиш що!» А гость роззутий, Умитий з кущі виходжав В одному білому хітоні, Мов намальований, сіяв, І став велично на порозі, І, уклонившися, вітав Марію тихо. їй, небозі, Аж дивно, чудно. Гость стояв І ніби справді засіяв. Марія на його зирнула І стрепенулась. Пригорнулась, Неначе злякане дитя, До Йосипа свого старого, А потім гостя молодого Просила, ніби повела Очима в кущу. Принесла Води погожої з криниці, І молоко, і сир козлиці їм на вечерю подала. Сама ж не їла й не пила. В куточку мовчки прихилилась Та дивувалася, дивилась І слухала, як молодий Дивочний гость той говорив. І словеса його святиє На серце падали Марії, І серце мерзло і пеклось! «Во Іудеї не було,- Промовив гость,- того ніколи, Що нині узриться. Равві! Равві великого глаголи На ниві сіються новій! І виростуть, і пожнемо, І в житницю соберемо Зерно святеє. Я месію Іду народу возвістить». І помолилася Марія Перед апостолом. Горить Огонь тихенько на кабиці, А Йосип праведний сидить Та думає. Уже зірниця На небі ясно зайнялась. Марія встала та й пішла З глеком по воду до криниці. І гость за нею, і в ярочку Догнав Марію… Холодочком До сходу сонця провели До самої Тіверіади Благовістителя. І раді, Радісінькі собі прийшли Додому. Жде його Марія І ждучи плаче, молодії Ланіти, очі і уста Марніють зримо. «Ти не та, Не та тепер, Маріє, стала! Цвіт зельний, наша красота! - Промовив Йосип.- Диво сталось З тобою, доненько моя! Ходім, Маріє, повінчаймось, А то…- Й не вимовив: уб'ють На улиці.- І заховаймось В своїм оазисі». І в путь Марія нашвидку збиралась Та тяжко плакала, ридала. Отож вони собі ідуть, Несе з торбиною на плечах Нову коновочку старий. Спродать би то та молодій Купить хустиночку до речі, Та й за повінчання оддать. О старче праведний, багатий! Не од Сіона благодать, А з тихої твоєї хати Нам возвістилася. Якби Пречистій їй не дав ти руку - Рабами б бідниє раби І досі мерли би. О муко! О тяжкая душі печаль! Не вас мені, сердешних, жаль, Сліпі і малиє душою, А тих, що бачать над собою Сокиру, молот і кують Кайдани новиє. Уб'ють, Заріжуть вас, душеубійці, І із кровавої криниці Собак напоять. Де ж подівсь Дивочний гость отой лукавий? Хоч би прийшов та подививсь На брак той славний і преславний! На брак окрадений! Не чуть, Не чуть ані його, ані месії, А люде ждуть чогось і ждуть, Чогось непевного. Маріє! Ти, безталанная, чого І ждеш, і ждатимеш од бога І од людей його? Нічого, Ніже апостола того Тепер не жди. Тесляр убогий Тебе повінчану веде В свою убогую хатину. Молися й дякуй, що не кинув, Що на розпуття не прогнав. А то б цеглиною убили - Якби не вкрив, не заховав! В Єрусалимі говорили Тихенько люде, що стяли У городі Тіверіаді Чи то якогось розп'яли Провозвістителя месії. «Його!» - промовила Марія І веселесенька пішла У Назарет. І він радіє, Що наймичка його несла В утробі праведную душу За волю розп'ятого мужа. Ото вони собі ідуть, Прийшли додому. І живуть Повінчані, та не веселі. Тесляр колисочку дебелу Майструє в сінях. А вона, Пренепорочная Марія, Сидить собі коло вікна, І в поле дивиться, і шиє Малесеньке сороченя - Комусь-то ще? «Хазяїн дома? - Надворі крикнуло.- Указ Од кесаря, його самого, Щоб ви сьогодня, сен же час! Ви на ревізію у город, У город Віфлеєм ішли». І зник, пропав той тяжкий голос. Тілько руна в яру гула. Марія зараз заходилась Пекти опрісноки. Спекла, В торбину мовчки положила І мовчки за старим пішла У Віфлеєм. «Святая сило! Спаси мене, мій боже милий!» - Тілько й промовила. Ідуть, Сумуючи собі обоє. І, вбогії, перед собою Козу з козяточком женуть, Бо дома ні на кого кинуть. А може, бог пошле дитину В дорозі; от і молоко Сердешній матері. Скотина Іде пасучися, рядком Ідуть за нею батько й мати І починають розмовляти Поволі, тихо. «Семіон Протопресвітер,- Йосип мовив,- Такеє-то пророче слово Сказав мені: «Святий закон! І Авраама, і Мойсея! Возобновлять мужі єсеї.- І каже: - Поти не умру, Поки месію не узрю!» Чи чуєш ти, моя Маріє? Месія прийде!» - «Вже прийшов, І ми вже бачили месію!» - Марія мовила. Найшов Опріснок Йосип у торбині. Дає та й каже: «На, моя дитино, Поки що буде, укріпись, До Віфлеєма не близенько; Та й я спочину. Утомивсь». Та й сіли на шляху гарненько - Подудновать. Отож сидять, А сонце праведне швиденько Додолу котиться. І глядь! Сховалося, і смеркло в полі. І диво дивнеє! ніколи Ніхто не бачив і не чув Такого дива. Аж здригнув Святий тесляр. Мітла з востоку Над самим Віфлеємом, боком, Мітла огненная зійшла. І степ, і гори осіяла. Марія з шляху не вставала, Марія сина привела. Єдиную тую дитину, Що нас од каторги спасла! І, пресвятая, неповинна, За нас, лукавих, розп'ялась! А недалеко край дороги Отару гнали чабани Та й їх побачили. Небогу, її й дитяточко взяли І у вертеп свій принесли, І чабани його убогі Еммануїлом нарекли. До сходу сонця, рано-рано! У Віфлеємі на майдані Зійшовся люд і шепотить, Що щось непевне з людьми буде Во Іудеї. Гомонить І тихне люд. «О люди! люди! - Чабан якийсь біжить, кричить.- Пророчество Ієремія, Ісаія збулось! збулось! У нас, у пастирей, месія Родився вчора!» Загуло У Віфлеємі на майдані: «Месія! Іісус! Осанна!» І люд розходивсь. Через час Чи через два прийшов указ І легіон з Єрусалима, Од того Ірода. Незриме Й нечуте сталося тойді. Ще діточки сповиті спали, Ще купіль гріли матері, Намарне гріли: не купали Маленьких діточок своїх! Ножі солдати сполоскали В дитячій праведній крові! Такеє-то на світі сталось! Дивітеся ж, о! матері! Що роблять іроди царі! Марія навіть не ховалась З своїм младенцем. Слава вам, Убогим людям, чабанам, Що привітали, заховали І нам спасителя спасли Од Ірода. Нагодували, І напоїли, і дали Кожух і свиту на дорогу, І, небораки, додали Ослицю дійну. І небогу З її дитяточком малим І посадили, й провели Вночі тайнйми манівцями На шлях Мемфіський. А мітла, Мітла огненная світила, Неначе сонце, і дивилась На ту ослицю, що несла В Єгипет кроткую Марію І нарожденного месію. Якби де на світі хоть раз Цариця сіла на ослицю, То слава б стала про царицю І про великую ослицю По всьому світу. Ся ж несла Живого істинного бога. Тебе ж, сердешну, копт убогий Хотів у Йосипа купить, Та здохла ти. Мабуть, дорога Таки завадила тобі? У Нілі скупанеє, спить В пелюшках долі, під вербою, Дитяточко. А меж лозою З лози колисочку плете Та плаче праведная мати, Колиску тую плетучи. А Йосип заходився хату Із очерету будувати, Щоб хоч укритися вночі. З-за Нілу сфінкси, мов сичі, Страшними мертвими очима На теє дивляться. За ними На голому піску стоять По шнуру піраміди в ряд, Мов фараонова сторожа, І ніби фараонам знать Вони дають, що правда божа Встає вже, встала на землі. Щоб фараони стереглись. Марія найнялася прясти У копта вовну. А святий Іосиф взявсь отару пасти, Щоб хоч козу ту заробить На молоко малій дитині. Минає рік. Коло хатини В повіточці своїй малій Той бондар праведний, святий, І гадки, праведний, не має, Барило й бочку набиває, Та ще й курникає. А ти? Не плачеш ти і не співаєш, Гадаєш, думаєш-гадаєш, Як його вчити, навести На путь святий святого сина І як його од зол спасти? Од бур житейських одвести? Ще рік минув. Коло хатини Коза пасеться; а дитина І невеличке козеня У сінях граються. А мати Сидить на призьбі коло хати Та вовну з кужеля пряде. Аж ось і сам старий іде З ціпочком тихо попід тином: Носив у город шапличок Продать. Йому медяничок, А їй немудрую хустину, Собі ж несе на постоли Ременю доброго. Спочинув Та й каже: «Доню, не журись. Царя вже Ірода не стало. Чогось увечері наївсь, Та так наївся, що й опрігсь,- Такеє-то мені сказали. Ходімо,- каже,- у свій гай, У свій маленький тихий рай! Ходім додомоньку, дитино». «Ходім»,- сказала та й пішла На Ніл сороченята прати В дорогу синові. Паслась Коза з козятком коло хати, А Йосип сина забавляв, На призьбі сидя, поки мати На річці прала ті малі Сорочечки. А потім в хаті Поморіцив добре постоли Собі в дорогу. Та й знялись До сходу сонця, по торбині На плечі взявши, а дитину Удвох в колисочці несли. То сяк, то так прийшли додому. Бодай не довелось нікому Узріть такеє. Благодать! Гайочок тихий серед поля, Одна-єдиная їх доля Отой гайочок! І не знать, Де він кохався. І хатина, Все, все сплюндровано. В руїні їм довелося ночувать. В ярок Марія до криниці Швиденько кинулася. Там Колись-то з нею яснолиций Зустрівся гость святий. Бур'ян, Будяк колючий з кропивою Коло криниці поросли. Маріє! Горенько з тобою! Молися, серденько, молись! Окуй свою святую силу… Долготерпінієм окуй, В сльозах кровавих загартуй!.. Небога трохи не втопилась У тій криниці. Горе нам Було б, іскупленним рабам! Дитина б тая виростала Без матері, і ми б не знали І досі правди на землі! Святої волі! Схаменулась І тяжко, важко усміхнулась Та й заридала. Полились На цямрину святиє сльози Та й висохли. А їй, небозі, Полегшало. Єлисавета, Стара вдова, у Назареті З малим синком своїм жила, Таки з Івасем. Та й була Якась рідня їм. Вранці-рано Свою дитину, безталанна, Нагодувала, одягла І за святим своїм пішла У Назарет той до вдовиці В сусіду, в наймичку проситись! Дитяточко собі росло, З Івасем удовенком гралось. Уже чимале підросло. Якось вони собі гуляли Удвох на улиці, знайшли Дві палички та й понесли Додому матерям на дрова. Звичайні діточки! Ідуть І веселенькі, і здорові, Аж любо глянуть, як ідуть! Отож воно, мале, взяло Другую паличку у Йвася - Івась у коники ігрався,- Зробило хрестик та й несло Додому, бачте, показати, Що й він уміє майструвати. Марія ще за ворітьми Дітей зустріла, і зомліла, І трупом пала, як узріла Той хрестик-шибеничку. «Злий! Недобрий чоловік, лихий Навчив тебе, моя дитино, Зробить оце! Покинь! Покинь!» А він, маленький, неповинний, Святую шибеничку кинув І заридав, і пролились Ще в перший раз младенчі сльози На лоно матернє. Небозі Ніби полегшало. Взяла У холодочок завела, В бур'ян, в садок, поцілувала Та коржиком погодувала, Свіженьким коржиком. Воно ж Попестилось собі, погралось Та й спатоньки, мале, лягло Таки ж у неї на колінах. Отож і спить собі дитина, Мов ангеляточко в раю. І на єдиную свою Та мати дивиться і плаче Тихенько-тихо. Ангел спить, То щоб його то не збудить. Та й не догледіла. Неначе Окропу капля, як огонь, На його впала, і воно Прокинулось. Швиденько сльози Марія втерла сміючись, Щоб він не бачив. І небозі Не довелося одурить Малого сина. Подивилось І заридало. Заробила Чи то позичила вдова Півкопи тую на буквар. Сама б учила, так не знала ж Вона письма того. Взяла Та в школу хлопця одвела, У ієсейську. Доглядала ж Сама його, сама й навчала Добру і розуму. Івась, Таки вдовенко, в його вдавсь,. То вдвох собі й ходили в школу, І вчились вкупочці. Ніколи Ані пограється з дітьми, Ані побігає; самий, Один-однісінький, бувало, Сидить собі у бур'яні Та клепку теше. Помагало Святому батькові в трудах. Якось по сьомому годочку,- Малий вже добре майстрував,- Одпочиваючи в куточку, Старий на сина дивувавсь, Який то з його майстер буде! Які то люди з його будуть! Та, взявши відер, кандійок, І батько, й мати, і воно Пішли на ярмарок у самий- Самісінький Єрусалим. Хоч і далеко, так спродати Дорогше можна. От прийшли, Розташувались. Батько й мати Сидять собі та продають Добро своє. А де ж дитина? Побігло десь. Шукає сина Та плаче мати. І не чуть, Де ділося. У синагогу Зайшла благать благого бога, Щоб син її найшовсь. Аж глядь, Межи раввінами дитина, її хлоп'яточко, сидить І научає, неповинне, Як в світі жить, людей любить, За правду стать! за правду згинуть! Без правди горе! «Горе вам, Учителі архієреї!» І дивувались фарисеї І книжники його речам. А радость матері Марії Неізреченная. Месію, Самого бога на землі Вона вже зріла. Спродались, Во храмі помолились богу І веселенькі у дорогу Додому рушили вночі По холодочку. Виростали І вкупі вчились, ростучи, Святиє діточки. Пишались Святиє тії матері Своїми дітками. Із школи Путем терновим розійшлись Обидва. Божії глаголи, Святую правду на землі І прорекли, і розп'ялись За воленьку, святую волю! Іван пішов собі в пустиню, А твій меж люди. А за ним, За сином праведним своїм, І ти пішла. В старій хатині В чужій покинула його, Святого Йосипа свого! Пішла тинятись попідтинню, Аж поки, поки не дійшла Аж до Голгофи. Бо за сином Святая мати всюди йшла, Його слова, його діла - Все чула, й бачила, і мліла, І мовчки трепетно раділа, На сина дивлячись. А він Сидить, було, на Єлеоні, Одпочива. Єрусалим Розкинувсь гордо перед ним, Сіяє в золотім вісоні Ізраїльський архієрей! Романський золотий плебей! І час, і два мине, не встане, На матір навіть не погляне Та аж заплаче, дивлячись На іудейськую столицю. Й вона заплаче, ідучи У яр по воду до криниці, Тихесенько. І принесе Води погожої, і вмиє Утомлені стопи святиє, І пити дасть, і отрясе, Одує прах з його хітона, Зашиє дірочку та знову Під смокву піде. І сидить, І дивиться, о всесвятая! Як син той скорбний спочиває. Аж ось і дітвора біжить Із города. Його любили Святиє діточки. Слідком За ним по улицях ходили, А іноді й на Єлеон До його бігали малії. Отож прибігли. «О святії! Пренепорочниє!» - сказав, Як узрів діток. Привітав І цілував благословляя, Погрався з ними, мов маленький, Надів бурнус. І веселенький З своїми дітками пішов В Єрусалим на слово нове, Поніс лукавим правди слово! Не вняли слову! Розп'яли! Як розпинать його вели, Ти на розпутії стояла З малими дітьми. Мужики, Його брати, ученики, Перелякались, повтікали. «Нехай іде! Нехай іде! Отак і вас він поведе!» - Сказала дітям. І упала На землю трупом. Розп'ялась Твоя єдиная дитина! А ти, спочинувши під тином, У Назарет отой пішла! Вдову давно вже поховали В чужій, позиченій труні Чужії люде. А Івана її зарізали в тюрмі. І Йосипа твого не стало. І ти, як палець той, осталась Одна-однісінька! Такий Талан твій латаний, небого! Брати його, ученики, Нетвердії, душеубогі, Катам на муку не дались, Сховались, потім розійшлись, І ти їх мусила збирати… Отож вони якось зійшлись Вночі круг тебе сумовати. І ти, великая в женах! І їх униніє, і страх Розвіяла, мов ту полову, Своїм святим огненним словом! Ти дух святий свій пронесла В їх душі вбогії! Хвала! І похвала тобі, Маріє! Мужі воспрянули святиє, По всьому світу розійшлись. І іменем твойого сина, Твоєї скорбної дитини, Любов і правду рознесли По всьому світу. Ти ж під тином, Сумуючи, у бур'яні Умерла з голоду. Амінь. А потім ченці одягли Тебе в порфіру. І вінчали, Як ту царицю… Розп'яли Й тебе, як сина. Наплювали На тебе, чистую, кати; Розтлили кроткую! а ти… Мов золото в тому горнилі, В людській душі возобновилась, В душі невольничій, малій, В душі скорбящей і убогій. [27 жовтня - 11 листопада 1859, С.-Петербург] Подражаніє Едуарду Сові Посаджу коло хатини На вспомин дружині І яблуньку, і грушеньку, На вспомин єдиній! Бог дасть, виростуть. Дружина Під древами тими Сяде собі в холодочку З дітками малими. А я буду груші рвати, Діткам подавати… З дружиною єдиною Тихо розмовляти: «Тойді, серце, як бралися, Сі древа садив я… Щасливий я!» - «І я, друже, З тобою щаслива!» 19 ноября [1859], С.-Петербург Подражаніє Ієзекіїлю  

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка