Тарас Григорович Шевченко кобзар



Сторінка15/15
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.91 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15

Н.Т

 

Великомученице кумо! Дурна єси та нерозумна! В раю веселому зросла, Рожевим цвітом процвіла І раю красного не зріла, Не бачила, бо не хотіла Поглянути на божий день, На ясний світ животворящий! Сліпа була єси, незряща, Недвига серцем; спала день І спала ніч. А кругом тебе Творилося, росло, цвіло, І процвітало, і на небо Хвалу творителю несло. А ти, кумасю, спала, спала, Пишалася, та дівувала, Та ждала, ждала жениха, Та ціломудріє хранила, Та страх боялася гріха Прелюбодійного. А сила Сатурнова іде та йде, І гріх той праведний плете, У сиві коси заплітай, А ти ніби недобачаєш: Дівуєш, молишся, та спиш, Та матір божію гнівиш Своїм смиренієм лукавим. Прокинься, кумо, пробудись Та кругом себе подивись, Начхай на ту дівочу славу Та щирим серцем, нелукаво Хоть раз, сердего, соблуди. 2 декабря [1860, С.-Петербург]  



***

 

Зійшлись, побрались, поєднались, Помолоділи, підросли. Гайок, садочок розвели Кругом хатини. І пишались, Неначе князі. Діти грались, Росли собі та виростали… Дівчаток москалі украли, А хлопців в москалі забрали, А ми неначе розійшлись, Неначе брались - не єднались. 5 декабря [1860, С.-Петербург]  



***

 

Кума моя і я В Петрополіськім лабіринті Блукали ми - і тьма, і тьма… «Ходімо, куме, в піраміду, Засвітим світоч». І зайшли, Єлей і миро принесли. І чепурненький жрець Ізіди, Чорнявенький і кавалер, Скромненько длань свою простер, І хор по манію лакея, Чи то жерця: «Во Іудеї Бисть цар Саул». Потім хор Ревнув з Бортнянського. «О скорбь, О скорбь моя! О скорбь велика!» [Друга половина вересня - грудень 1860, С.-Петербург]  



***

 

Чи не покинуть нам, небого, Моя сусідонько убога, Вірші нікчемні віршувать Та заходиться риштувать Вози в далекую дорогу, На той світ, друже мій, до бога, Почимчикуєм спочивать. Втомилися, і підтоптались, І розуму таки набрались, То й буде з нас! Ходімо спать, Ходімо в хату спочивать… Весела хата, щоб ти знала!.. Ой не йдімо, не ходімо, Рано, друже, рано - Походимо, посидимо - На сей світ поглянем… Поглянемо, моя доле… Бач, який широкий, Та високий, та веселий, Ясний та глибокий… Походимо ж, моя зоре… Зійдемо на гору, Спочинемо, а тим часом Твої сестри-зорі, Безвічнії, попід небом Попливуть, засяють. Підождемо ж, моя сестро, Дружино святая! Та нескверними устами Помолимось богу, Та й рушимо тихесенько В далеку дорогу - Над Летою бездонною Та каламутною. Благослови мене, друже, Славою святою. 14 февраля А поки те, та се, та оне… Ходімо просто-навпростець До Ескулапа на ралець Чи не одурить він Харона І Парку-пряху?.. І тойді, Поки б химерив мудрий дід, Творили б, лежа, епопею, Парили б скрізь понад землею, Та все б гекзаметри плели, Та на горище б однесли Мишам на снідання. А потім Співали б прозу, та по нотах, А не як-небудь… Друже мій, О мій сопутниче святий! Поки огонь не захолонув, Ходімо лучче до Харона - Через Лету бездонную Та каламутную Перепливем, перенесем І Славу святую - Молодую, безвічную. Або цур їй, друже, І без неї обійдуся - Та як буду здужать, То над самим Флегетоном Або над Стіксом, у раю, Неначе над Дніпром широким, В гаю - предвічному гаю, Поставлю хаточку, садочок Кругом хатини насаджу; Прилинеш ти у холодочок, Тебе, мов кралю, посаджу. Дніпро, Україну згадаєм, Веселі селища в гаях, Могили-гори на степах - І веселенько заспіваєм… 15 февраля [1861, С.-Петербург]  



***

 

За що ми любимо Богдана? За те, що москалі його забули, У дурні німчики обули Великомудрого гетьмана.  



1845-1846  

***

 

Якби-то ти, Богдане п'яний, Тепер на Переяслав глянув! Та на Замчище подививсь! Упився б! здорово упивсь! І препрославлений козачий Розумний батьку!.. і в смердячій Жидівській хаті б похмеливсь Або в калюжі утопивсь, В багні свинячім. Амінь тобі, великий муже! Великий, славний! та не дуже… Якби ти на світ не родивсь Або в колисці ще упивсь… То не купав би я в калюжі Тебе преславного. Амінь. 18 серпня 1859 в Переяславі ІНШІ РЕДАКЦІЇ Москалева криниця Поема (перша редакція) Я. Кухаренкові. - Не варт, єй-богу, жить на світі!.. - То йди топись! - А жінка! Діти? - Ото ж то, бачиш, не бреши! А сядь лишень та напиши Оцю бувальщину… То, може, Інако скажете, небоже. Пиши отак: було Село. Та щоб не лізти на чужину, Пиши: у нас на Україні. А в тім селі вдова жила, А у вдови дочка була І син-семиліток Добро, мавши діток У розкоші, хвалиш бога… А вдові убогій Мабуть, не до того, Бо залили за шкуру сала, Трохи не пропала. Думала - в черниці Або йти топиться, Так жаль маленьких діток стало! Звичайне, мати, що й казать! Та, може, снився-таки й зять: Бо вже Катруся підростала Чи вже ж їй вік продівувать, Зносити брівоньки нізащо?.. Ні, дівонька вона не та! Таки ж у тім селі, трудящий! (Бо всюди сироти - ледащо) У наймах виріс сирота, Неначе батькова дитина! То сяк, то так Придбав сірома грошенят, Одежу справив, жупанину Та ні відсіль і ні відтіль На ту сирітську копійчину Купив садочок і хатину, Подякував за хліб і сіль І за науку добрим людям Та до вдовівни навпростець Шелесть за рушниками! Не торгувались з старостами, (Як те буває між панами) Не торгувавсь і панотець Усім на диво та на чудо! За три копи звінчав у будень… Просохли очі у вдови, Отак-то, друже мій, живи, То й весело на світі буде. І буде варт на світі жить, Як матимеш кого любить. Хоть кажуть от ще що, небоже: Себе люби, то й бог поможе. А доведеться умирать? Здихать над грішми? Ні, небоже! Любов - господня благодать! Люби ж, мій друже, жінку, діток; Діли з убогим заробіток, То легше буде й зароблять. Одружились небожата. Дивувались люде, Як то вони, ті сироти, Жить на світі будуть? Минає рік, минув другий, Знову дивувались. Де в тих сиріт безталанних Добро теє бралось? І в коморі, і надворі, Та току й на ниві, І діточки як квіточки, Й самі чорнобриві, У жупанах похожають, Старців закликають На обіди, а багаті - То й так не минають. Не минали, себелюби, Та все жалкували, Що сироти таким добром Старців годували! “Коли гниє, то спродали б, Адже ж у їх діти!..” Ось слухай же, що то роблять Заздрощі на світі І ненатля голодная. Ходили, ходили, Поки вночі, жалкуючи, Хату запалили! Нехай би вже були непевні Які вельможі просвіщенні: То і не жаль було б; чи так? А то сірісінький сіряк Отак лютує. Тяжко, брате, Людей на старість розпізнати. А ще гірше ззамолоду Гадину кохати. Очарує зміїними Карими очима… А пек тобі, забув, дурню, Що смерть за плечима. До стебла все погоріло, І діти згоріли, А сусіди, і багаті І вбогі, раділи. Багатії, бач, раділи, Що багатше стали, А вбогії тому раді, Що з ними зрівнялись! Посходились жалкувать, Жалю завдавати. “Шкода, шкода! Якби знаття, Копійчину б дбати, То все б таки не так воно… А що пак, Максиме! (Бо його Максимом звали.) Попродай скотину Та ходи до мене в найми, Що буде, те й буде. Будем знов чумакувати, Поки вийдем в люде, А там знову…” Подякував Максим за пораду. “Побачу ще, як там буде; Коли не дам ради, То тойді вже, певне, треба Іти в найми знову… Де-то моя Катерина, Моя чорноброва!.. Вона мене все радила, І тепер порадить!..” Та остання ся рада Навіки завадить. Воли твої і корови Разом поздихали, А Катруся з москалями Десь помандрувала! Тепер отак пиши, небоже. Максим подумав, пожурився; А потім богу помолився, Промовив двічи: - Боже!Боже! - Та й більш нічого. Од цариці Прийшов указ лоби голить. “Не дав вдовиці утопиться, Не дам же й з торбою ходить!” - Сказав Максим, і грунт покинув. Бо вдовиного, бачиш, сина В прийом громада повезла. Такі-то темнії діла Творяться нишком на сім світі! А вас, письменних, треба б бити, Щоб не кричали: “Ах! аллах! Не варт, не варт на світі жити!” А чом пак темні не кричать?  

2

 

Хіба ж живуть вони? І знають, Як ви сказали, благодать, Любов?..  



1

 

Що, що? Недочуваю…  



2

 

Вони, кажу вам, прозябають. Або, по-вашому, ростуть, Як та капуста на городі.  



1

 

Отак по-вашому! Ну, годі ж, Нехай собі і не живуть… А все скажу-таки: як хочеш, А ви їм жить не даєте, Бо ви для себе живете, Заплющивши письменні очі.  



2


 

Отже, як будем так писать, То ми й до вечора не кончим. Ну, де той безталанний зять? Вернувсь вдовиченко додому, А зять пішов у москалі. Не жаль було його нікому, Та ще й сміялись у селі! Отже, далебі, не знаю, Чи вона верталась, Катерина до матері, Чи так і пропала? Була чутка, що стрижену В Умані водили По улицях - украла щось… Потім утопилась. Та все то те, - знаєш, дюде Втоплять і задушать! А може, то така правда, Як на вербі груші. Знаю тілько, що про неї І пісню проклали. Я чув тойді, на досвітках Дівчата співали: “Шелесь, шелесь по дубині, Шапки хлопці погубили, Тілько наймит не згубив, Удовівну полюбив…” Соромітна, нехай їй лихо! Минали літа тихо, тихо, - Отак пиши, - і за гріхи Карались господом ляхи, І пугав Пугач над Уралом. Піїти в одах вихваляли Войну й царицю. Тілько ми Сиділи нишком, слава богу. Після великої зими Вернувся і Максим безногий. В поході, каже, загубив. Та срібний хрестик заробив! - Чого він придибав? Нема в нього хати, Ні сестри, ні брата, нікого нема. Чого ж він приплентав? - А хто його зна! Чи чув ти, що кажуть:легше умирати Хоть на пожарині В своїй стороні, Ніж в чужій в палатах. Чи чув ти? - Ба ні. Ей, дядечку, швидче, швидче будемо писати, Бо хочеться спати і вам і мені. Зажуривсь москаль-каліка, Де йому подітись? Вдовиченко в пікінерах, Вдова на тім світі! До кого ж він прихилиться? Де перезимує? Уже осінь незабаром Зима залютує. Нема йому в світі долі, Полинула в поле!.. Попросився зимувати До дяка у школу. Бо таки й письма, спасибі, Москалі навчили, І в косі був, бо й москалі Тойді, бач, носили Сиві коси з кучерями Усі до одного І борошном посипали Бог їх зна, для чого! Максим таки як письменний, Було, помагає І на клиросі дякові І псалтир читає Над покійними. Й хавтури З школярами носить. А в пилипівку, сірома, Христа ради просить! Нічого, знай, своє пиши Та перед людьми не бреши. Хоч би тобі лихе слово Почув хто од його. - І талан і безталання - Все, - каже, - од бога. Ані охне, ні заплаче, Неначе дитина. І собаки не кусали Москаля Максима. А в неділю або в свято, Мов причепуриться, Шкандибає на вдовину Пустку подивиться. Сяде собі у садочку… І вдову згадає І за її грішну душу Псалтир прочитає. Катерину о здравії Тихенько пом'яне! Утре сльози - все од бога - Й веселенький стане. А в петрівку і в спасівке Не спочине в школі, Бере заступ і лопату, Шкандибає в поле… І край шляху при долині - Отже, не вгадаєш, Що каліка виробляє, - Криницю копає! Та й викопав. На те літо Криницю святили, На самого маковія, І дуб посадили На прикмету проїзжачим. А на друге літо Москаля вже неживого Найшли в балці діти Коло самої криниці - Вийшов подивиться Останній раз, сіромаха, На свою криницю. громадою при долині Його поховали І долину і криницю На пам’ять назвали Москалевою. На спаса Або маковія І досі там воду святять. І дуб зеленіє. Хто йде, їде - не минають Зеленого дуба, В холодочку посідають Та тихо та любо, П’ючи воду погожую, Згадують Максима… Отак живіть, недоуки, То й жить не остине. [Кінець червня-грудень 1847, Орська кріпость] Тарасова ніч (друга редакція) На розпутті кобзар сидить Та на кобзі грає; Кругом хлопці та дівчата - Як мак процвітає. Грає кобзар, приспівує, Вимовля словами, Як москалі, орда, ляхи Бились з козаками; Як збиралась громадонька В неділеньку вранці; Як ховали отамана В зеленім байраці. Грає кобзар, виспівує - Аж лихо сміється… “Була колись гетьманщина, Та вже не вернеться.” “Встає хмара з-за Лиману, А другая з поля; Зажурилась Україна - Така її доля! Зажурилась, заплакала, Як мала дитина. Ніхто її не рятує… Козачество гине; Гине слава лицарськая, Немає де дітись; Виростають нехрещені Козацькії діти; Кохаються невінчані; Без попа ховають; Запродана жидам церков, В церков не пускають! Як та галич поле крив, Ляхи, уніати Налітають - нема кому Порадоньки дати. Обізвався Наливайко - Не стало кравчини! Обізвавсь козак Павлюга За нею полинув! Обізвавсь Тарас Трясило Волю рятувати, Обізвався, орел сизий, Та й дав ляхам знати! Вже не три дні, не три ночі Б'ється пан Трясило. Од Лимана до Трубайла Трупом поле крилось. Ізнемігся наш Трясило, Тяжко зажурився, А поганець Конецпольський Тому звеселився; Зібрав шляхту всю докупи Та й ну частовати. Зібрав Тарас козаченьків - Поради прохати: “Отамани товариші, Брати мої, діти! Дайте мені порадоньку, Що будем робити? Бенкетують вражі ляхи - Наше безголов'я”. “Бенкетують, препогані Собі на здоров'я! Нехай, кляті, бенкетують, Поки сонце зайде, А ніч-мати дасть пораду, - Козак ляха знайде”. Лягло сонце за горою, Зірки засіяли, А козаки, як та хмара, Ляхів обступали. Як став місяць серед неба, Ревнула гармата; Прокинулись ляшки-панки - Нікуди втікати! Прокинулись ляшки-панки, Та й не повставали: Встало сонце - ляшки-панки Покотом лежали. Червоною гадюкою Несе Альта вісти, Щоб летіли круки з поля Та ляшеньків їсти. Налетіли гайворони Вельможних будити… Зібралося козачество Богу помолитись. Закрякали гайворони, Виймаючи очі, Заспівали козаченьки Пісню тії ночі, Тії ночі кривавої, Що славною стала Тарасові, козачеству, Ляхів що приспала. Над річкою, в чистім полі, Могила чорніє; Де кров текла козацькая, Трава зеленіє. Сидить крячок на могилі Та з голоду кряче… Згада козак колишнеє, Згада та й заплаче!» Умовк кобзар, сумуючи: Щось руки не грають. Кругом хлопці та дівчата Слізоньки втирають. Пішов кобзар по улиці - З журби як заграє! Кругом хлопці навприсядки, А він вимовляє: “Нехай буде отакечки! Сидіть, діти, у запечку, А я з журби та до шинку, Найду в шинку свою жінку, Найду жінку, почастую, Та з ворогів покепкую”. [6 листопада 1838, Петербург] Гамалія (друга редакція) “Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі Із нашої України! Чи там раду радять, як на турка стати, Не чуємо на чужині. Ой повій, повій, вітре, через море Та з Великого Лугу, Суши наші сльози, заглуши кайдани, Розвій нашу тугу. Ой заграй, заграй, синесеньке море, Та під тими байдаками, Що пливуть козаки, тілько мріють шапки, Та на сей бік за нами. Ой боже наш, боже, хоч і не за нами, Неси ти їх з України: Почуємо славу, козацькую славу, Почуємо та й загинем”. Отак у Скутарі козаки співали; Співали, сердеги, а сльози лились; Лилися козацькі, тугу домовляли. Босфор аж затрясся, бо зроду не чув Козацького плачу; застогнав широкий, І шкурою, сірий бугай, стрепенув, І хвилю, ревучи, далеко-далеко У синєє море на ребрах послав. І море ревнуло Босфорову мову, У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові Тую журбу-мову на хвилі подав. Зареготався дід наш дужий, Аж піна з уса потекла. “Чи спиш, чи чуєш, брате Луже? Хортице! сестро?” Загула Хортиця з Лугом: “Чую! чую!” І Дніпр укрили байдаки, І заспівали козаки: “У туркені, по тім боці, Хата на помості. Гай, гай! море, грай, Реви, скелі ламай! Поїдемо в гості. До вашої мості У туркені у кишені Таляри-дукати. Не кишені трусить, Не дукати личить - Будемо гуляти Братів визволяти. У туркені яничари І баша на лаві. Гой-ги, вороги! Ми не маєм ваги! Наша воля й слава!” Пливуть собі співаючи, Море вітер чує; Попереду Гамалія Байдаком керує. Гамалію, серце мліє: Сказилося море. “Нехай казиться”, - й сховались За хвилі - за гори. Дрімає в гаремі - в садах Візантія, І Скутар дрімає; Босфор клекотить, Неначе скажений, то стогне, то виє: Йому Візантію хочеться збудить. “Не буди, Босфоре: буде тобі горе, Твої білі ребра піском занесу, У мул поховаю! - реве синє море. - Хіба ти не бачиш, яких я несу Гостей до султана?” Так море спиняло (Любило завзятих усатих слав'ян). Босфор схаменувся. Туркеня дрімала, Дрімав у гаремі ледачий султан. Тілько у Скутарі, в тюрмі, не дрімають Козаки сердеги. Чого вони ждуть? По-своєму бога в кайданах благають, А хвилі на той бік ідуть та ревуть. “О милий боже України! Не дай пропасти на чужині, В неволі вольним козакам! І сором тут, і сором там Вставать з чужої домовини, На суд твій праведний прийти, В залізах руки принести І перед всіми у кайданах Стать козакові…” - “Ріж і бий! Мордуй невіру-бусурмана!” - Кричать за муром. Хто такий? Гамалію, серце мліє: Скутар скаженіє! “Нехай сказиться” - з твердині Кричить Гамалія. Реве гарматами Скутара, Ревуть, лютують вороги; Козацтво преться без ваги - І покотились яничари. Гамалія по Скутарі - По пеклу гуляє, Сам кайдани розбиває, Братів визволяє. “Вилітайте, сірі птахи, На базар до паю!” Стрепенулись соколята, Бо давно не чули Хрещеної тії мови. І ніч стрепенулась: Не бачила стара мати Козацької плати. Не лякайся, подивися На бенкет козачий. Темно всюди, мов у будень, А свято чимале. Не злодії з Гамалієм Їдять нишком сало Без шашлика. “Засвітимо!” До самої хмари З щоглистими кораблями Палає Скутара. Візантія пробуркалась, Витріщила очі, Переплива на помогу, Зубами скрегоче. Реве, лютує Візантія, Руками берег достає; Достала, зикнула, встає… І на списах в крові німіє. Скутар, мов пекло те, палає; Через базари кров тече, Босфор широкий доливає. Неначе птахи чорні в гаї, Козацтво сміливо літає. Ніхто на світі не втече; Огонь запеклих не пече. Руйнують мури, срібло, злото Несуть шапками козаки І насипають байдаки. Горить Скутар, стиха робота, І хлопці сходяться; зійшлись, Люльки з пожару закурили, На байдаки - та й поплили, Рвучи червоні гори-хвилі. Пливуть собі, ніби з дому, Так буцім гуляють, Та, звичайне запорожці, Пливучи співають: “Наш отаман Гамалія, Отаман завзятий: Забрав хлопців та й поїхав По морю гуляти, По морю гуляти, Слави добувати, Із турецької неволі Братів визволяти. Ой приїхав Гамалія Аж у ту Скутару, Сидять брати-запорожці, Дожидають кари. Ой як крикнув Гамалія: «Брати, будем жити, Будем жити, вино пити, Яничара бити, А курені килимами, Оксамитом крити!” Вилітали запорожці На лан жито жати; Жито жали, в копи клали, Гуртом заспівали: “Слава тобі, Гамаліє, На ввесь світ великий, На ввесь світ великий, На всю Україну, Що не дав ти товариству Згинуть на чужині!” Пливуть собі, а із-за хвилі Сонце хвилю червонить; Перед ними море миле Гомонить і клекотить. “Гамалію, вітер віє, Ось-ось наше море!..” І сховалися за хвилі - Неначе за гори. [Жовтень - перша половина листопада 1842] Лічу в неволі дні і ночі (друга редакція) Лічу в неволі дні і ночі, І лік забуваю. О господи, як то тяжко Тії дні минають. А літа пливуть меж ними, Пливуть собі стиха, Забирають за собою І добро і лихо! Забирають, не вертають Ніколи нічого! І не благай, бо пропаде Молитва за богом. Каламутними болотами, Між бур’янами, за годами Три года сумно протекли. Багато дечого взяли З моєї темної комори І в море нишком однесли. І нишком проковтнуло море Моє не злато-серебро - Мої літа, моє добро, Мої літа, мої печалі, Тії незримії скрижалі Незримим писані пером. Нехай гнілими болотами Течуть собі між бур’янами Літа невольничі. А я! Такая заповідь моя! Посижу трошки, погуляю, На степ, на море подивлюсь, Згадаю дещо, заспіваю, Тай знов мережать захожусь Дрібненько книжечку. Рушаю. Мі заспівали, розійшлись, Без сльоз і без розмови. Чи зійдемося ж знову? Чи заспіваємо коли? А оже, й те… Та де? Якими? І заспіваємо яку? Не тут, і певне, не такими! І заспіваєм не таку! І тут невесело співали, Бо й тут невесело було, Та все-таки якось жилось, Принаймні вкупі сумували, Згадавши той веселий край, І Дніпр той дужий, крутогорий, І молодеє теє горе! І молодий той грішний рай! [Січень-квітень 1850, Оренбург] DUBIA (авторство недоведене)  

***

 

Нудно мені, тяжко - що маю робити? Молитися богу? Так думка не та! Не рад би єй-богу, не рад би журитись, Та лихо спіткало, а я сирота. Нема кому в світі порадоньки дати, Нема з ким прокляту журбу поділить, Ніхто не пригорне, як рідная мати, Ніхто не спитає: “Що в тебе болить?” Зелена діброва - та що мені з того, Що вона зелена в чужому краю!.. Цураються люди мене, як чужого, А чи привітають - жалю завдають! Вони п’ють, гуляють, у них доля дбає, А в мене немає - сміються мені: “Чи бачиш, меж нами ледащо гуляє!” Ледащо?..А за що!.. Що на чужині! Гуляйте, глузуйте - ваша доля мати, А мені меж вами немає де стать. Я в сірій свитині, ви пани багаті, Не смійтеся ж з мене, що я сирота! Прибуде година, коли не загину - Меж вами, панами, недоля моя, - Полину, побачу свою Україну: То ненька рідненька, то сестри стоять - В степу при дорозі - високі могили… Отам моя доля, там світ божий милий! [1837]  



***

 

Не журюсь я, а не спиться Часом до півночі, Усе світять ті блискучі Твої чорні очі. Мов говорять тихесенько: “Хоч, небоже, раю? Він у мене тут, у серці”. А серця немає, Й не було його ніколи, Тільки шматок м’яса… Нащо ж хороше і пишно Так ти розцвілася? Не журюсь я, а не спиться Часом і до світа, Усе думка побиває, Як би ж так прожити, Щоб ніколи такі очі Серця не вразили. [Квітень-вересень 1846]  



***

 

Вип’єш перву - стрепенешся, Вип’єш другу - схаменешся, Вип’єш третю - в очах сяє, Дума думу поганяє. [Січень 1847]  



This file was created

with BookDesigner program

bookdesigner@the-ebook.org

02.07.2008
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   15


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка