Тарас Григорович Шевченко кобзар



Сторінка8/15
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.91 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   15

I

 

Ой одна я, одна, Як билиночка в полі, Та не дав мені бог Ані щастя, ні долі. Тілько дав мені бог Красу - карії очі, Та й ті виплакала В самотині дівочій. Ані братика я, Ні сестрички не знала, Меж чужими зросла, І зросла - не кохалась! Де ж дружина моя, Де ви, добрії люде? Їх нема, я сама. А дружини й не буде! [Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]  



II

 

За байраком байрак, А там степ та могила. Із могили козак Встає сивий, похилий. Встає сам уночі, Іде в степ, а йдучи Співа, сумно співає: “Наносили землі Та й додому пішли, І ніхто не згадає. Нас тут триста, як скло! Товариства лягло! І земля не приймає. Як запродав гетьман У ярмо християн, Нас послав поганяти. По своїй по землі Свою кров розлили І зарізали брата. Крові брата впились І отут полягли У могилі заклятій”. Та й замовк, зажуривсь І на спис похиливсь. Став на самій могилі, На Дніпро позирав, Тяжко плакав, ридав, Сині хвилі голосили. З-за Дніпра із села Руна гаєм гула, Треті півні співали. Провалився козак, Стрепенувся байрак, А могила застогнала. [Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]  



III

 

Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині - Однаковісінько мені. В неволі виріс меж чужими, І, не оплаканий своїми, В неволі, плачучи, умру, І все з собою заберу, Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій - не своїй землі. І не пом'яне батько з сином, Не скаже синові: “Молись, Молися, сину: за Вкраїну Його замучили колись”. Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні… Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені. [Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]  



IV

 

“Не кидай матері!” - казали, А ти покинула, втекла. Шукала мати - не найшла, Та вже й шукати перестала, Умерла плачучи. Давно Не чуть нікого, де ти гралась; Собака десь помандрувала, І в хаті вибито вікно. В садочку темному ягнята Удень пасуться. А вночі Віщують сови та сичі І не дають сусідам спати. І твій барвіночок хрещатий Заріс богилою, ждучи Тебе неквітчану. І в гаї Ставочок чистий висихав, Де ти купалася колись. І гай сумує, похиливсь. У гаї пташка не співав - Й її з собою занесла. В яру криниця завалилась, Верба усохла, похилилась, І стежечка, де ти ходила, Колючим терном поросла. Куди полинула, де ділась? До кого ти перелетіла? В чужій землі, в чужій сем'ї Кого ти радуєш? до кого, До кого руки приросли? Віщує серце, що в палатах Ти розкошуєш, і не жаль Тобі покинутої хати… Благаю бога, щоб печаль Тебе довіку не збудила, Щоб у палатах не найшла… Щоб бога ти не осудила І матері не прокляла. [Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург] V “Чого ти ходиш на могилу? - Насилу мати говорила. - Чого ти плачеш ідучи, Чому не спиш ти уночі, Моя голубко сизокрила?” “Так, мамо, так”. І знов ходила, А мати плакала ждучи. Не сон-трава на могилі Вночі процвітає, То дівчина заручена Калину саджає, І сльозами поливає, І господа просить, Щоб послав він дощі вночі І дрібнії роси. Щоб калина прийнялася, Розпустила віти. “Може, пташкою прилине Милий з того світа. Зов'ю йому кубелечко І сама прилину, І будемо щебетати З милим на калині. Будем плакать, щебетати, Тихо розмовляти, Будем вкупочці уранці На той світ літати”. І калина прийнялася, Віти розпустила. І три літа на могилу Дівчина ходила. На четверте… Не сон-трава Вночі процвітає, То дівчина з калиною Плаче, розмовляє: “Широкая, високая Калино моя, Не водою до схід сонця Поливаная. Широкії ріки-сльози Тебе полили, Їх славою лукавою Люде понесли. Зневажають подруженьки Подругу свою, Зневажають червоную Калину мою. Повий мою головоньку, Росою умий І вітами широкими Од сонця закрий. Вранці найдуть мене люде, Мене осміють. Широкії твої віти Діти обірвуть”. Вранці-рано на калині Пташка щебетала; Під калиною дівчина Спала, не вставала: Утомилось молодеє, Навіки спочило - Вставало сонце з-за могили, Раділи люде встаючи. А мати й спати не лягала, Дочку вечерять дожидала І тяжко плакала ждучи. [Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]  



VI

 

Ой три шляхи широкії Докупи зійшлися. На чужину з України Брати розійшлися. Покинули стару матір. Той жінку покинув, А той сестру. А найменший Молоду дівчину. Посадила стара мати Три ясени в полі. А невістка посадила Високу тополю. Три явори посадила Сестра при долині… А дівчина заручена - Червону калину. Не прийнялись три ясени, Тополя всихала, Повсихали три явори, Калина зов'яла. Не вертаються три брати. Плаче стара мати, Плаче жінка з діточками В нетопленій хаті. Сестра плаче, йде шукати Братів на чужину… А дівчину заручену Кладуть в домовину. Не вертаються три брати, По світу блукають, А три шляхи широкії Терном заростають. [Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]  



VII

 

Н. Костомарову Веселе сонечко ховалось В веселих хмарах весняних. Гостей закованих своїх Сердешним чаєм напували І часових переміняли, Синємундирих часових. І до дверей, на ключ замкнутих, І до решотки на вікні Привик я трохи, і мені Не жаль було давно одбутих, Давно похованих, забутих, Моїх кровавих тяжких сльоз. А їх чимало розлилось На марне поле. Хоч би рута, А то нічого не зійшло! І я згадав своє село. Кого я там коли покинув? І батько й мати в домовині… І жалем серце запеклось, Що нікому мене згадати! Дивлюсь: твоя, мій брате, мати Чорніше чорної землі Іде, з хреста неначе знята… Молюся! господи, молюсь! Хвалить тебе не перестану! Що я ні з ким не поділю Мою тюрму, мої кайдани! [1847, мая 9, С.-Петербург]  



VIII

 

Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть, Плугатарі з плугами йдуть, Співають ідучи дівчата, А матері вечерять ждуть. Сем'я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає. Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх; Сама заснула коло їх. Затихло все, тілько дівчата Та соловейко не затих. [Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]  



IX

 

Рано-вранці новобранці Виходили за село, А за ними, молодими, І дівча одно пішло. Подибала стара мати Доню в полі доганяти… І догнала, привела; Нарікала, говорила, Поки в землю положила, А сама в старці пішла. Минули літа, а село Не перемінилось. Тілько пустка на край села Набік похилилась. Коло пустки на милиці Москаль шкандибає. На садочок позирає, В пустку заглядає. Марне, брате, не вигляне Чорнобрива з хати. Не покличе стара мати Вечеряти в хату. А колись… Давно колись-то! Рушники вже ткались, І хустина мережалась, Шовком вишивалась. Думав жити, любитися Та бога хвалити! А довелось… ні до кого В світі прихилитись. Сидить собі коло пустки, Надворі смеркає, А в вікно, неначе баба, Сова виглядає. [Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]  



X

 

В неволі тяжко, хоча й волі, Сказать по правді, не було. Та все-таки якось жилось. Хоть на чужому, та на полі… Тепер же злої тії долі, Як бога, ждати довелось. І жду її, і виглядаю, Дурний свій розум проклинаю, Що дався дурням одурить, В калюжі волю утопить. Холоне серце, як згадаю, Що не в Украйні поховають, Що не в Украйні буду жить, Людей і господа любить. [Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]  



XI

 

Косар Понад полем іде, Не покоси кладе, Не покоси кладе - гори. Стогне земля, стогне море, Стогне та гуде! Косаря уночі Зустрічають сичі. Тне косар, не спочиває Й ні на кого не вважає, Хоч і не проси. Не благай, не проси, Не клепає коси; Чи то пригород, чи город, Мов бритвою, старий голить Усе, що даси. Мужика, й шинкаря, Й сироту-кобзаря. Приспівує старий, косить, Кладе горами покоси, Не мина й царя. І мене не мине, На чужині зотне, За решоткою задавить. Хреста ніхто не поставить І не пом'яне. [30 травня 1847, С.-Петербург]  



XII

 

Чи ми ще зійдемося знову Чи вже навіки розійшлись? І слово правди і любові В степи і дебрі рознесли! Нехай і так. Не наша мати, А довелося поважати. То воля господа. Годіть! Смирітеся, молітесь богу І згадуйте один другого. Свою Україну любіть, Любіть її… Бо время люте, В остатню тяжкую минуту За неї господа моліть. [Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]  



***

 

Не спалося, - а ніч, як море. (Хоч діялось не восени, Так у неволі.) До стіни Не заговориш ні про горе, Ні про младенческие сны. Верчуся, світу дожидаю, А за дверима про своє Солдатськеє нежитіє Два часовії розмовляють.  



1

 

Така ухабиста собой, И меньше белой не дарила. А барин бедненький такой. Меня-то, слышь, и подсмотрили, Свезли в Калугу, и забрили. Так вот те случай-то какой!  



2

 

А я… аж страшно, як згадаю. Я сам пішов у москалі; Таки ж у нашому селі Назнав я дівчину… Вчащаю І матір удову єднаю. Так пан заклятий не дає. Мала, каже; - нехай, дождуся. І, знай, вчащаю до Ганнусі. На той рік знову за своє; Пішов я з матір'ю просити. «Шкода, - каже, - і не проси. П'ятсот, - каже, - коли даси, Бери хоч зараз…» Що робити! Головко бідна! Позичать? Та хто таку позичить силу? Пішов я, брате, зароблять. І де вже ноги не носили, Поки ті гроші заробив. Я годів зо два проходив По Чорноморії, по Дону… І подарунків накупив Найдорогіших… От вертаюсь В село до дівчини вночі - Аж тілько мати на печі, Та й та, сердешна, умирає, А хата пусткою гниє. Я викресав огню, до неї… Од неї пахне вже землею, Уже й мене не пізнає! Я до попа та до сусіди, Привів попа, та не застав - Вона вже вмерла. Нема й сліду Моєї Ганни. Я спитав Таки сусіду про Ганнусю. «Хіба ти й досі ще не знаєш? Ганнуся на Сибір пішла. До панича, бачиш, ходила, Поки дитину привела Та у криниці й затопила». Неначе згага запекла. Я ледве-ледве вийшов з хати, Ще не світало. Я в палати Пішов з ножем, не чув землі… Аж панича вже одвезли У школу в Київ. От як, брате! Осталися і батько й мати, А я пішов у москалі. І досі страшно, як згадаю. Хотів палати запалить Або себе занапастить, Та бог помилував… А знаєш, Його до нас перевели Із армії чи що?  



1

 

Так что же, Ну, вот теперь и приколи.  



2

 

Нехай собі. А бог поможе, І так забудеться колись. Вони ще довго говорили, Я став перед світом дрімать, І паничі мені приснились І не дали, погані, спать. [Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]  



***

 

Думи мої, думи мої, Ви мої єдині, Не кидайте хоч ви мене При лихій годині. Прилітайте, сизокрилі Мої голуб'ята, Із-за Дніпра широкого У степ погуляти З киргизами убогими. Вони вже убогі, Уже голі… Та на волі Ще моляться богу. Прилітайте ж, мої любі, Тихими речами Привітаю вас, як діток, І заплачу з вами. [Друга половина 1847, Орська кріпость] Княжна Поема Зоре моя вечірняя, Зійди над горою, Поговорим тихесенько В неволі з тобою. Розкажи, як за горою Сонечко сідає, Як у Дніпра веселочка Воду позичає. Як широка сокорина Віти розпустила… А над самою водою Верба похилилась; Аж по воді розіслала Зеленії віти, А на вітах гойдаються Нехрещені діти. Як у полі на могилі Вовкулак ночує, А сич в лісі та на стрісі Недолю віщує. Як сон-трава при долині Вночі розцвітає… А про людей… Та нехай їм. Я їх, добрих, знаю. Добре знаю. Зоре моя! Мій друже єдиний! І хто знає, що діється В нас на Україні? А я знаю. І розкажу Тобі; й спать не ляжу. А ти завтра тихесенько Богові розкажеш. Село! І серце одпочине: Село на нашій Україні - Неначе писанка, село. Зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади, біліють хати, А на горі стоять палати Неначе диво. А кругом Широколистії тополі, А там і ліс, і ліс, і поле, І сині гори за Дніпром. Сам бог витає над селом. Село! Село! Веселі хати! Веселі здалека палати, Бодай ви терном поросли! Щоб люди й сліду не найшли, Щоб і не знали, де й шукати. В тому господньому селі, На нашій славній Україні, Не знаю, де вони взялись, - Приблуда князь. Була й княгиня. Ще молоді собі були, Жили самі. Були багаті, Високі на горі палати, Чималий у яру ставок, Зелений по горі садок, І верби, і тополі, І вітряки на полі, І долом геть собі село Понад водою простяглось. Колись там весело було. Бувало, літом і зимою Музика тне, вино рікою Гостей неситих налива… А князь аж синій похожає, Та сам несмілих наливає, Та ще й покрикує «віват!». Гуляє князь, гуляють гості; І покотились на помості… А завтра знову ожива, І знову п'є, і знов гуляє, І так за днями день минає, Мужицькі душі аж пищать. Судовики благають бога… П'яниці, знай собі, кричать: - І патріот! І брат убогих! Наш славний князь! Віват! Віват! А патріот, убогих брат… Дочку й теличку однімає У мужика… І бог не знає, А може, й знає, та мовчить. Княгиня взаперті сидить. Її і в сіні не пускає Убогих брат. А що ж робить? Сама втекла і повінчалась, І батько й мати не пускали, Казали: вгору не залазь. Так ні, за князя. От і князь! От і пишайсь тепер, княгине! Загинеш, серденько, загинеш, Мов ряст весною уночі. Засхнеш, не знатимеш нічого, Не знатимеш, як хвалять бога, Як люде люблять, живучи. А жить так, господи, хотілось! Хотілось любити, Хоть годочок, хоть часочок На світ подивитись. Не довелось, а все було, Всього понадбала Стара мати. Саму тебе Мов намалювала, Хоч помолись перед тобою, Мов перед святою… Красо моя молодая, Горенько з тобою! Жить би, жить та славить бога І добро творити, Та божою красотою Людей веселити. Так же ні. А молодії Та карії очі Щоб марніли в самотині… Може, бог так хоче? Боже! Боже! Даєш волю І розум не світі, Красу даєш, серце чисте… Та не даєш жити. Не даєш на рай веселий, На світ твій великий Надивитись, намолитись І заснуть навіки. Невесело на світі жить, Коли нема кого любить. Отак і їй, одній-єдиній, ще молодій моїй княгині, Красу і серце засушить І марне згинуть в самотині. Аж страшно!.. А вона молилась І жить у господа просилась, Бо буде вже кого любить. Вона вже матір'ю ходила, Уже пишалась і любила Своє дитя. І дав дожить Господь їй радості на світі. Узріть його, поціловать Своє єдинеє дитя, І перший крик його почути… Ох, діти! Діти! Діти! Велика божа благодать! Сльози висохли, пропали, Сонце просіяло, І княгиня з дитиною Не тією стала. Ніби на світ народилась - Гралась, веселилась… І княжні своїй маленькій Сорочечки шила. І маленькі рукавчата Шовком вишивала, І купала, й колихала, Сама й годувала. Бо княгині тілько вміють Привести дитину. А годувать та доглядать Не вміють княгині. А потім оха: - Забуває Мене мій Поль або Філат! - За що ж воно тебе згадає? За те, хіба, що привела? А моя свою дитину Сама доглядала. А п'яного свого князя І не допускала. Мов яблучко у садочку, Кохалась дитина. І говорить уже стало, І вчила княгиня Тілько «мамо» вимовляти, А «тато» не вчила… І книжечок з кунштиками В Ромні накупила. Забавляла, розмовляла, І богу молитись І азбуку по кунштиках Заходилась вчити. І що божий день купала, Рано спати клала І пилиночки на неї Впасти не давала. І всю ніченьку над нею Витала, не спала. Надивлялась, любувалась Княжною своєю… І жениха їй єднала І раділа з нею, І плакала; довгі коси Уже розплітала І, лишенько, свого князя П'яного згадала - У мундирі. Та й закрила Заплакані очі. А дитині нібо сниться, Мов вимовить хоче: - Не плач, мамо, не розплітай Мої довгі коси - Посічуться… - Що день божий Радості приносить Своїй матері щасливій Дочка уродлива. Мов тополя, виростає Світові на диво. Виростає… Та недовго Буде веселити Свою матір. Бог карає Княгиню на світі… А за віщо? Чудно людям, Бо люде не знають, Чому добре умирає, Злеє оживає, Занедужала княгиня, І князь схаменувся. За бабами-знахарками По селах метнувся. Наїхали… Заходились. Лічили, лічили… Поки її, безталанну, В труну положили. Не стало на селі княгині, І гусла знову загули. А сирота її в селі, Її єдиная дитина! Мов одірвалось од гіллі, Ненагодоване і босе, Сорочечку до зносу носить. Спеклося, бідне, на жару. Лопуцьки їсть, ставочки гатить В калюжах з дітьми у яру. Умийся, серденько! Бо мати Он дивиться й не пізнає Межи дітьми дитя своє. І думає: тебе не стало… Умийся, серце, щоб пізнала Тебе, єдиную свою… І господа б благословляла За долю добрую твою. Умилася. А добрі люде Прибрали, в Київ одвезли У інститут. А там що буде, Побачим. Гусла загули, Гуляє князь, гуляють гості, Ревуть палати на помості, А голод стогне на селі. І стогне він, стогне по всій Україні. Кара господева. Тисячами гинуть Голоднії люде. А скирти гниють. А пани й полову жидам продають. Та голоду раді, та бога благають, Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав. Тойді б і в Парижі, і іншому краї Наш брат хуторянин себе показав. А бог куняє. Бо се було б диво, Щоб чути і бачить - і не покарать. Або вже аж надто долготерпеливий… Минають літа; люде гинуть, Лютує голод в Україні, Лютує в княжому селі. Скирти вже княжі погнили. А він байдуже - п'є, гуляє Та жида з грішми виглядає. Нема жидка… Хліби зійшли, Радіють люде, бога просять… Аж ось із Києва привозять Княжну. Мов сонечко зійшло Над обікраденим селом. Чорнобрива, кароока, Вилитая мати. Тілько смутна, невесела… Чого б сумувати? Або, може, вже такою Воно й уродилось? Або, може, молодеє Чи не полюбило Кого-небудь? Ні, нікого. Весела гуляла, Мов ласочка з кубелечка, На світ виглядала З того Києва. Аж поки Побачила села Знівечені. З того часу Стала невесела. Мов сизая голубонька, Село облетіла. У всіх була, всіх бачила, Всі повеселіли. Там словами привітала, Там нагодувала… Що день божий обходила Село. Помагала Усякому. А сироти До неї в покої Приходили. І матір'ю Своєю святою Її звали. І все село За неї молилось… А тим часом жиди в селі З грішми появились. Радіє князь, запродує З половою жито. І молотить виганяє Людей недобитих. Змолотили, нівроку їм, За одну годину І з клунею провіяли… Князь і не спочинув, На могорич закликає, Та п'є, та гуляє Аж у гаї… Бо в покоях Дочка спочиває. Гармидер, галас, гам у гаї, Срамотні співи. Аж лящить Жіночий регот. Завиває, Реве хазяїн: - Будем пить, Аж поки наша доня спить. А доня взаперті сидить В своєму сумному покої І дивиться, як над горою Червоний місяць аж горить, З-за хмари тихо виступає. І ніби гори оживають. Дуби з діброви, мов дива, У поле тихо одхожають. І пугач пуга, і сова З-під стріхи в поле вилітає, А жаби крякають, гудуть. Дивіться, очі молодії, Як зорі божії встають, Як сходить місяць, червоніє… Дивітеся, поки вас гріє, А зорі спати не дають. Головою молодою На руку схилилась, До півночі невесела На зорі дивилась Княжна моя. Дивилася… Та й плакати стала. Може, серце яке лихо Тихо прошептало? Та байдуже. Поплакала Трошки, усміхнулась, Помолилась та й спать лягла. І тихо заснула. В гаю все покотом лежало - Пляшки і гості, де що впало, Там і осталось. Сам не впав, Остатню каплю допивав. Та й ту допив. Встає, не пада, Іде в покої… Скверний гаде! Куда ти лізеш? Схаменись! Не схаменувся, ключ виймає, Прийшов, і двері одмикає, І лізе до дочки. Прокиньсь! Прокинься, чистая! Схопись, Убий гадюку, покусає! Убий, і бог не покарає! Як тая Ченчіо колись Убила батька кардинала І Саваофа не злякалась. Ні, не прокинулася, спить, А бог хоч бачить, та мовчить, Гріхам великим потурає. Не чуть нічого. Час минає. А потім крик, а потім гвалт, І плач почули із палат - Почули сови. Потім знову Не чуть нічого. І в той час Скирти і клуня зайнялись, І зорі зникли. Хоч би слово, Хоч би де голос обізвавсь. Пани в гаю не ворушились, А люде збіглись та дивились, Як дим до неба підіймавсь. Прокинулись вранці гості. Аж бачать, що лихо, Покинули свого князя Та любо та тихо. Так і ми його покинем, Так і бог покине. Тебе тілько не покине Лихая година, Княжно моя безталанна, Знівечений цвіте. Ти ще будеш покутовать Гріхи на сім світі, Гріхи батькові. О доле! Лукавая доле! Покинь її хоть на старість, Хоть на чужім полі На безлюдді. Не покинеш, Поведеш до краю, До самої домовини, Сама й поховаєш. В селі не бачили й не чули, Де вона поділась. Думали, на пожарищі Небога згоріла. Стоїть село. Невесело На горі палати Почорніли. Князь хиріє, Нездужає встати, А підвести нема кому, Ніхто й не загляне До грішного болящего В будинки погані. Люде трохи очуняли, Господа благають, Щоб княжна до їх вернулась. А її немає І не буде вже, святої… Де ж вона поділась? У Києві пресвятому В черниці постриглась. Родилась на світ жить, любить, Сіять господньою красою, Витать над грішними святою І всякому добро творить. А сталось ось як. У черницях Занапастилося добро… Блукаючи по Україні, Прибивсь якось і в Чигирин, І в монастир отой дівочий, Що за пісками на болоті У лозах самотний стоїть. Отам мені і розказала Стара черниця новину. Що в монастир до їх зайшла Княжна якась із-за Дніпра Позаторік. Одпочивала, Та й богу душу оддала… «Вона була ще молодою І прехорошая собою. На сонці дуже запеклась, Та й занедужала. Лежала Недовго щось, седмиці з три, І все до крихти розказала… Мені і Ксенії-сестрі. І вмерла в нас. І де ходила, В яких-то праведних містах! А в нас, сердешна, опочила. Оце її свята могила… Ще не поставили хреста». [Друга половина 1847, Орська кріпость]  

N. N.

 

Сонце заходить, гори чорніють, Пташечка тихне, поле німіє, Радіють люде, що одпочинуть, А я дивлюся… і серцем лину В темний садочок на Україну. Лину я, лину, думу гадаю, І ніби серце одпочиває. Чорніє поле, і гай, і гори, На синє небо виходить зоря. Ой зоре! зоре! - і сльози кануть. Чи ти зійшла вже і на Украйні? Чи очі карі тебе шукають На небі синім? Чи забувають? Коли забули, бодай заснули, Про мою доленьку щоб і не чули. [Друга половина 1847, Орська кріпость]  



N. N.

 

Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом. Чи то так сонечко сіяло, Чи так мені чого було? Мені так любо, любо стало, Неначе в бога… Уже прокликали до паю, А я собі у бур'яні Молюся богу… І не знаю, Чого маленькому мені Тойді так приязно молилось, Чого так весело було? Господнє небо, і село, Ягня, здається, веселилось! І сонце гріло, не пекло! Та недовго сонце гріло, Недовго молилось… Запекло, почервоніло І рай запалило. Мов прокинувся, дивлюся: Село почорніло, Боже небо голубеє І те помарніло. Поглянув я на ягнята! Не мої ягнята! Обернувся я на хати - Нема в мене хати! Не дав мені бог нічого!.. І хлинули сльози, Тяжкі сльози!.. А дівчина При самій дорозі Недалеко коло мене Плоскінь вибирала, Та й почула, що я плачу. Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала…. Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє… лани, гаї, сади!.. І ми, жартуючи, погнали Чужі ягнята до води. Бридня!.. а й досі, як згадаю, То серце плаче та болить, Чому господь не дав дожить Малого віку у тім раю. Умер би, орючи на ниві, Нічого б на світі не знав. Не був би в світі юродивим, Людей і бога не прокляв! [Друга половина 1847, Орська кріпость]  



***

 

Не гріє сонце на чужині, А дома надто вже пекло. Мені невесело було Й на нашій славній Україні. Ніхто любив мене, вітав, І я хилився ні до кого, Блукав собі, молився богу Та люте панство проклинав. І згадував літа лихії, Погані, давнії літа, Тойді повісили Христа, Й тепер не втік би син Марії! Нігде не весело мені, Та, мабуть, весело й не буде І на Украйні, добрі люде; Отже таки й на чужині. Хотілося б… та й то для того, Щоб не робили москалі Труни із дерева чужого, Або хоч крихотку землі Із-за Дніпра мого святого Святії вітри принесли, Та й більш нічого. Так-то, люде, Хотілося б… Та що й гадать… Нащо вже й бога турбовать, Коли по-нашому не буде. [Друга половина 1847, Орська кріпость] Сон Гори мої високії, Не так і високі, Як хороші, хорошії, Блакитні здалека. З Переяслава старого, З Виблої могили, Ще старішої… мов ті хмари, Що за Дніпром сіли. Іду я тихою ходою, Дивлюсь - аж он передо мною, Неначе дива виринають, Із хмари тихо виступають, Обрив високий, гай, байрак; Хатки біленькі виглядають, Мов діти в білих сорочках У піжмурки в яру гуляють, А долі сивий наш козак Дніпро з лугами виграває. А онде, онде за Дніпром, На пригорі, ніби капличка, Козацька церква невеличка Стоїть з похиленим хрестом. Давно стоїть, виглядає Запорожця з Лугу… З Дніпром своїм розмовляє, Розважав тугу. Оболонками старими, Мов мертвець очима Зеленими, позирає На світ з домовини. Може, чаєш оновлення? Не жди тії слави! Твої люде окрадені, А панам лукавим… Нащо здалась козацькая Великая слава?!.. І Трахтемиров геть горою Нечепурні свої хатки Розкидав з долею лихою, Мов п'яний старець торбинки. А он старе Монастирище, Колись козацькеє село, Чи те воно тойді було?.. Та все пішло царям на грище: І Запорожжя, і село… І монастир святий, скарбниця,- Все, все неситі рознесли!.. А ви? ви, гори, оддали!! Бодай ніколи не дивиться На вас, проклятії!! Ні, ні… Не ви прокляті… а гетьмани, Усобники, ляхи погані!! Простіть, високії, мені! Високії! і голубії! Найкращі в світі! найсвятії! Простіть!.. Я богу помолюсь… Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого бога, За неї душу погублю! Над Трахтемировим високо На кручі, ніби сирота Прийшла топитися… в глибокім, В Дніпрі широкому… отак Стоїть одним одна хатина… З хатини видно Україну І всю Гетьманщину кругом. Під хатою дідусь сивенький Сидить, а сонечко низенько Уже спустилось над Дніпром. Сидить, і дивиться, і дума, А сльози капають… «Гай! гай!..- Старий промовив.- Недоуми! Занапастили божий рай!.. Гетьманщина!!..» І думнеє Чоло похмаріло… Мабуть, щось тяжке, тяжкеє Вимовить хотілось? Та не вимовив… «Блукав я по світу чимало, Носив і свиту, і жупан… Нащо вже лихо за Уралом Отим киргизам, отже й там, Єй же богу, лучче жити, Ніж нам на Украйні. А може, тим, що киргизи Ще не християни?.. Наробив ти, Христе, лиха! А переіначив Людей божих?! Котилися І наші козачі Дурні голови за правду, За віру Христову, Упивались і чужої, І своєї крові!.. А получчали?.. ба де то! Ще гіршими стали, Без ножа і автодафе Людей закували Та й мордують… Ой, ой, пани, Пани християне!..» Затих мій сивий, битий тугою, Поник старою буй-головою. Вечернє сонечко гай золотило, Дніпро і поле золотом крило, Собор Мазепин сяє, біліє, Батька Богдана могила мріє, Київським шляхом верби похилі Трибратні давні могили6 вкрили. З Трубайлом Альта меж осокою Зійшлись, з'єднались, мов брат з сестрою. І все те, все те радує очі, А серце плаче, глянуть не хоче! Попрощалось ясне сонце З чорною землею, Виступає круглий місяць З сестрою зорею, Виступають із-за хмари, Хмари звеселіли… А старий мій подивився, Сльози покотились… «Молюсь тобі, боже милий, Господи великий! Що не дав мені загинуть, Небесний владико, Що дав мені добру силу Пересидить горе І привів мене, старого, На сі святі гори Одинокий вік дожити, Тебе восхвалити І твоєю красотою Серце веселити… І поховать побитеє Гріхами людськими На горах оцих високих, І витать над ними…» Утер сльози нехолодні, Хоч не молодії… І згадував літа свої Давнії, благії… Де, як, коли і що робилось? Було що справді, а що снилось, Які моря перепливав!.. І темний гайок зелененький, І чорнобривка молоденька, І місяць з зорями сіяв, І соловейко на калині То затихав, то щебетав, Святого бога вихваляв; І все то, все то в Україні!.. І усміхнувся сивий дід… Бо, може, нігде правди діть, Було таке, що й женихались, Та розійшлися, не побрались, Покинула самого жить, В хатині віку доживати!.. Старий мій знову зажуривсь, Ходив довгенько коло хати, А потім богу помоливсь, Пішов у хату ночувати. А місяць хмарою повивсь. Отакий-то на чужині Сон мені приснився! Ніби знову я на волю, На світ народився. Дай же, боже, коли-небудь, Хоч на старість, стати На тих горах окрадених У маленькій хаті, Хоча серце замучене, Поточене горем, Принести і положити На Дніпрових горах. [Друга половина 1847, Орська кріпость] Іржавець Наробили колись шведи Великої слави, Утікали з Мазепою В Бендери з Полтави, А за ними й Гордієнко… Нарадила мати, Як пшениченьку пожати, Полтаву достати. Ой пожали б, якби були Одностайне стали Та з фастовським полковником Гетьмана єднали. Не стриміли б списи в стрісі У Петра у свата Не втікали б із Хортиці Славні небожата, Не спиняв би їх прилуцький Полковник поганий… Не плакала б матер божа В Криму за Украйну. Як мандрували день і ніч, Як покидали запорожці Великий Луг і матір Січ, Взяли з собою матер божу, А більш нічого не взяли, І в Крим до хана понесли На нове горе-Запорожжя. Заступила чорна хмара Та білую хмару. Опанував запорожцем Поганий татарин. Хоч позволив хан на пісках Новим кошем стати, Та заказав запорожцям Церкву будувати. У наметі поставили Образ пресвятої І крадькома молилися… Боже мій з тобою! Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив? Якби розказать Про якого-небудь одного магната Історію-правду, то перелякать Саме б пекло можна. А Данта старого Полупанком нашим можна здивувать. І все то те лихо, все, кажуть, од бога! Чи вже ж йому любо людей мордувать? А надто сердешну мою Україну. Що вона зробила? За що вона гине? За що її діти в кайданах мовчать? Розказали кобзарі нам Про войни і чвари, Про тяжкеє лихоліття… Про лютії кари, Що ляхи нам завдавали,- Про все розказали. Що ж діялось по шведчині! То й вони злякались! Оніміли з переляку, Сліпі небораки. Отак її воєводи, Петрові собаки, Рвали, гризли… І здалека Запорожці чули, Як дзвонили у Глухові, З гармати ревнули. Як погнали на болото Город будувати. Як плакала за дітками Старенькая мати. Як діточки на Орелі Лінію копали І як у тій Фінляндії В снігу пропадали. Чули, чули запорожці З далекого Криму, Що конає Гетьманщина, Неповинне гине. Чули, чули небожата, Чули, та мовчали. Бо й їм добре на чужині Мурзи завдавали. Мордувались сіромахи, Плакали, і з ними Заплакала матер божа Сльозами святими. Заплакала милосерда, Неначе за сином. І бог зглянувсь на ті сльози, Пречистії сльози! Побив Петра, побив ката На наглій дорозі. Вернулися запорожці, Принесли з собою В Гетьманщину той чудовний Образ пресвятої. Поставили в Іржавиці В мурованім храмі. Отам вона й досі плаче Та за козаками. [Друга половина 1847, Орська кріпость]  
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   15


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка