Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського дербеньова лідія Вікторівна архетипна парадигма в російській реалістичній літературі другої половини ХІХ століття



Сторінка1/4
Дата конвертації21.02.2016
Розмір0.65 Mb.
  1   2   3   4




ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені В.І.ВЕРНАДСЬКОГО

ДЕРБЕНЬОВА Лідія Вікторівна

УДК 82.0

АРХЕТИПНА ПАРАДИГМА В РОСІЙСЬКІЙ РЕАЛІСТИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ


10.-01.02. – російська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Сімферополь–2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України, м. Донецьк
Науковий консультант – доктор філологічних наук, професор

Федоров Володимир Вікторович,

завідувач кафедри російської літератури Донецького національного університету

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Абрамович Семен Дмитрович, завідувач кафедри гуманітарних наук Чернівецького торгово-економічного інституту КНТЕУ;

доктор філологічних наук, професор Киченко Олександр Семенович, професор кафедри зарубіжної літератури Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького;

доктор філологічних наук, професор Новикова Марина Олексіївна, професор кафедри російської і зарубіжної літератури Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського


Захист відбудеться “27” червня 2008 року о ___ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 52.051.05 Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Таврійського національного університету імені В.І. Вернадського (95007, Сімферополь, просп. Вернадського, 4)


Автореферат розісланий «23» травня 2008 р.
Учений секретар

Спеціалізованої вченої ради Остапенко І.В.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Вивчення глибинної семантики літературного тексту є одним із пріоритетних напрямів сучасного літературознавства. Все частіше з'являються дослідження, в яких представники різних філологічних шкіл, відштовхуючись від традиційних методологічних парадигм, звертаються до універсальних, інваріантних явищ, що генетично пов’язані з долітературною архаїкою. Йдеться не про “архаїзми” у літературі або про модернізацію міфу, а про широке вивчення поетичної перцепції. Адже культурний поступ свідчить про постійне повернення до сталих архаїчних стереотипів, міфопоетичних і метафоричних конструкцій, до універсальних першооснов культури. З цього погляду культура є процесом трансформації та пізнання культурних текстів, що редукуються до універсальних міфологічних структур і архетипів. Тому з позицій теоретичної поетики, літературної герменевтики, інтертекстуальності, структурної семіотики культурний рух розуміється не як подолання архаїчного міфопоетичного періоду, а він діалектично пов’язується із побутуванням архетипної складової. (С. Аверінцев, М. Бодкін, Г. Грабович, Е. Дюркгейм, І. Зварич, В. Іванов, К. Леві-Строс, О. Лосєв, Я. Поліщук, С. Пригодій, В. Пропп, І. Смирнов, В. Топоров, Н. Фрай, О. Фрейденберг, М. Еліаде та ін.). Ця традиція зорієнтована на потрактування міфу як передумови художньої творчості, своєрідного генетичного коду поетичного мислення. У літературознавстві посилюється інтерес до проблем відтворення міфопоетичних структур, а в зв'язку з цим уточнюється поняття архетипу як міфотворчого структурного елемента несвідомого і пов'язаною з ним “несвідомою” літературною традицією.

Введений К.-Г. Юнгом у науковий дискурс термін “архетип” вживається сьогодні як явище усвідомлене і цілком визначене. Проте надзвичайно широке тлумачення терміна, інтерпретація і практика його використання свідчать про те, що це поняття остаточно не сформоване. У світовій науці не існує загальноприйнятої концепції, класифікації архетипів, загальної точки зору на ґенезу і розвиток цього феномена, недостатньо вивчене функціонування архетипів у деміфологізовані епохи, зокрема у реалізмі, не зрозуміла трансісторична сутність архетипів, відсутні концептуальні, підсумкові роботи з проблем архетипів.

Дослідження традиційних сюжетів, образів, мотивів спирається на стабільну, випробувану методологію, сформований науковий термінологічний апарат. Проте сьогодні вже не викликає сумнівів той факт, що проторований академічною наукою шлях певною мірою вичерпав себе, особливо у вивченні класичних літературних текстів. У традиційному літературознавстві йдеться, як правило, про методи, в результаті застосування яких висновки зводяться до вже розроблених, загальних типологічних схем і положень, згідно з якими функціонує художній матеріал. Це стало причиною пошуків нових шляхів і методологічних прийомів для продовження досліджень класичних літературних текстів. Накопичений і проаналізований наукою матеріал слугує базисом для подальшого вивчення літератури на “генетичному” рівні: не тільки міфологічних, але й архетипних шарів. Такий підхід можна вважати продуктивним і актуальним для подальших наукових розвідок, адже історико-генетичний підхід доповнює і поглиблює класичні дослідження літературознавства, уможливлює по-новому розглянути проблеми традицій, новаторства, повніше розкриває шляхи творчого освоєння естетичних цінностей минулого, конкретизує текст.

Російська реалістична література ХІХ ст. вивчена у різних ракурсах біографами, текстологами, коментаторами, аналітиками, інтерпретаторами. Водночас уявлення про літературу цього періоду як про цілісне явище невизначені, хоча деколи вони формулюються досить безапеляційно. Має місце полярність оцінок літератури позаминулого століття: від потрактування її як “викриваючої” до критики “пророцтва” й утопізму реалістів-класиків. Однак творчим фундаментом письменників, як і раніше, вважається соціальний критицизм, а література характеризується жорстким детермінізмом із орієнтацією на позитивізм. При цьому недостатньо беруться до уваги універсальні основи людського існування, інтерес до ситуацій вибору позицій, до ініціативно здійснюваних вчинків, до “подій буття” (М. Бахтін), “опорних цінностей” (В. Маркович).

Проблема функціонування архетипних структур у реалістичних творах є “у певному сенсі відкритою, зважаючи на недостатню її практичну розробленість”1. Ця думка Є. Мелетинського залишається актуальною, хоча дослідники вже зверталися до проблем вивчення архетипної складової творів російської літератури ХІХ століття. Так, В. Топоров виявив архетипні елементи роману Ф. Достоєвського «Злочин і кара»2. І. Аврамець дослідив міфологічні мотиви повісті «Господиня»3. В. Головко проаналізував національний архетип у творчості І. Тургенєва.4 Ю. Доманський вивчав смислотворчу роль архетипних значень у літературі ХІХ ст.5. А. Большакова визначила архетипи у творах Л. Толстого6. Проте підсумкові спеціальні роботи із проблем архетипної парадигми у реалістичній російській літературі відсутні.

Актуальність дисертаційного дослідження обумовлена: потребою переосмислення явищ літератури, що розглядалися з певних тенденційних позицій; доцільністю використання архетипного методу при аналізі літературної спадщини; відсутністю у русистиці спеціальних досліджень, присвячених вивченню функціонування архетипної парадигми в російській реалістичній літературі ХІХ ст.; пошуком нових шляхів і методологічних прийомів для продовження досліджень відомих літературних текстів; необхідністю вирішення низки проблем теоретико-літературного характеру, пов'язаних із невизначеністю дефініції “архетип”; потребою розширення уявлень про можливості архетипного підходу для аналізу реалістичних творів.

Архетипне в системі літературних зв'язків розглядається нами як механізм, функція якого полягає в породженні нових культурних смислів, у новій інтерпретації тексту та його “конкретизації” (термін Р. Інгардена). Тому матеріалом дослідження слугують художній образ, мотив, жанр, поетичний прийом. Наше дослідження носить комплексний характер. Залежно від вирішення конкретних завдань, використовуються фольклорні, етнографічні матеріали. Фольклорна ситуація розглядається як така, що підсилює міфологічне начало у літературному тексті. Увага акцентується не на констатації наявності архетипів у практиці реалізму, каталогізації архетипів у поетиці письменників-реалістів, а на прийомах їх реалізації у літературному тексті.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційну роботу виконано згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри теорії літератури і світової художньої культури Донецького національного університету в межах комплексної наукової теми: «Художня цілісність і природа філологічного знання: різноманітність теоретико-літературних дискурсів» – ВВ / 60 № 06. Тему дисертації затверджено Вченою радою Донецького національного університету (протокол № 5 від 12 січня 2005 р.) та схвалино Координаційною радою Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (протокол № 1 від 25 березня 2008 р.).



Мета дисертаційного дослідження полягає у виявленні “несвідомої міфології”, архетипів, імпліцитних міфологічних структур у літературних творах, зорієнтованих на реалістичне віддзеркалення дійсності в динаміці естетичних пошуків літературної науки ХХ ст.; у визначенні способів і прийомів реалізації архетипів у реалістичному літературному тексті.

Досягнення даної мети дисертації передбачає необхідність вирішення конкретних завдань:

– визначити закономірності та своєрідність функціонування архетипної парадигми в російській прозі другої половини ХІХ століття з урахуванням сучасних наукових досягнень літературознавства ХХ століття;

– розглянути доцільність реконструкції архетипного значення на матеріалі літератури й залучити архетип для інтерпретації творів російської реалістичної літератури ХІХ століття;

– з’ясувати закономірності процесів впливу міфотворення, деміфологізації, реміфологізації на специфіку реалістичного твору;

– проаналізувати семіотично-моделювальні властивості архаїчних образів, що є результатом культурної трансформації міфу, які в цьому статусі містять низку стійких фрагментів міфологічної картини світу;

– показати роль архетипів як ціннісної константи поетики російських письменників-реалістів;

– виявити понятійний спектр терміна “архетип” (синонімічний ряд, інновації, модифікації), визначити коло значень, що входять в основне поняття “архетип”;

– проаналізувати роль бінарного архетипу в російській реалістичній літературі ХІХ століття, а також своєрідні варіанти його реалізації у літературних текстах;

– визначити місце, способи і прийоми реалізації фольклорних архетипів у реалістичній літературі.



Об'єктом дослідження є твори російських письменників-реалістів другої половини ХІХ століття, образно-сюжетна поетика яких свідчить про “несвідомий міфологізм”, несвідомий творчий збіг архаїчної та індивідуально-авторської картин світу. У цьому аспекті розглядаються твори Ф. Достоєвського, М. Салтикова-Щедріна, І. Тургенєва, О. Островського, О. Купріна, А. Чехова, Л. Толстого та ін.

Предмет дослідження – різні способи і прийоми реалізації архетипів в поетиці російських письменників-реалістів.

У дисертації застосовуються методи дослідження, вибір яких обумовлений характером матеріалу й конкретними завданнями аналізу. Історико-генетичний метод використовується для з’ясування ретроспективного та перспективного планів дослідження (фольклорні, міфологічні ремінісценції у структурі літературного тексту); структурно-семіотичний метод – як формотворчий принцип для семантичного аналізу; порівняльно-типологічний метод – в дослідженні творчих форм, поетичних засобів, художніх принципів в межах фольклорних і літературних текстів, інтроспективний метод, що отримав широке застосування в роботах В. Проппа і О. Фрейденберг (“від нового до стародавнього і найдавнішого”) – для дослідження ґенези певних художніх феноменів; метод аспектного аналіз, – для визначення ідейної та художньої специфіки творів. Дослідження спирається також на філософські і культурологічні ідеї реконструкції, герменевтики, інтертекстуальності. Враховується особлива рецептивна природа літературної творчості, заснованої на міфо-фольклорних ремінісценціях, що відображає особливості міфологічної свідомості.



Теоретичну і методологічну основу дисертації складають праці дослідників проблеми “міф – фольклор – література”: М. Бахтіна, О. Веселовського, О. Лосєва, Ю. Лотмана, Є. Мелетинського, В. Проппа, О. Фрейденберг; наукові розвідки з теорії архетипу С. Аверінцева, М. Бодкін, В’яч. Іванова, І. Смирнова, В. Топорова, Н. Фрая, М. Еліаде, К.-Г. Юнга та ін.

Наукова новизна дослідження. Вперше проблема функціонування архетипів вивчається на широкому матеріалі російської реалістичної літератури ХІХ століття. У дисертації вирішується низка проблем теоретико-літературного характеру, пов'язаних із потрактуванням феномена “архетип”. Вперше пропонуються рестриктивні процедури для використання терміна “архетип”; пропонуються нові типологічні схеми і нове прочитання традиційного літературного матеріалу. В аспекті проблем вивчення бінарних опозицій вперше аналізується архетип “карнавальної пари” на широкому літературному матеріалі. Виявляються унікальні прояви бінарного архетипу. Ґенеза і трансформація архетипних парадигм розглядається як конкретизація літературного твору. Архетипна складова тексту розуміється як несвідоме творче впровадження міфу на образно-символічному та сюжетно-композиційному рівні. У зв'язку з цим вперше виявлені нові аспекти вивчення проблеми сміхової культури, ритуальні схеми в структурі реалістичних творів.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що в ній історико-літературний аспект дослідження пов'язується з методикою діахронічного аналізу поетики російських письменників-реалістів і міждисциплінарним підходом до їх творчості, спрямованим на подальший розвиток принципів міфопоетичної і культурно-історичної інтерпретації художніх текстів. Уточнюється поняття “архетип”, розширюються уявлення про можливості архетипного аналізу літературних текстів.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані для подальших наукових досліджень художніх творів доби реалізму. Матеріали і результати дисертації можуть бути використані в наукових дослідженнях, що стосуються міфопоетичної проблематики; у шкільному і вузівському викладанні фольклору, російської і зарубіжної літератури; для підготовки спецкурсів, спецсемінарів з проблем взаємин міфу, фольклору, літератури; при розробці учбових програм і навчальних посібників з теорії літератури, історії літератури.

Апробація роботи. Концепція, основні ідеї і результати дослідження обговорювалися на міжнародних конференціях, в тому числі: «VI Міжнародні Гоголівські читання» (Полтава, 2002), «VII Міжнародні Гоголівські читання» (Полтава, 2004); «Короленківські читання» (Полтава, 2001, 2003); «Проблеми загальної, німецької, романської і слов'янської стилістики» (Горлівка, 2004, 2005); «Актуальні проблеми історичної і теоретичної поетики» (Кам'янець-Подільськ, 2004, 2005, 2006); «Фольклор: традиції і сучасність» (Таганрог, Росія, 2005); «Крим і світова література» (Батіліман, 2004; Євпаторія, 2005; Севастополь, 2006, 2007); «Проблема автора: онтологія, типологія, діалог (Гродно – Екатеренбург – Донецк» (Донецьк, 2005); «Взаємодія літератур в світовому літературному процесі. Проблеми теоретичної і історичної поетики» (Гродно, Білорусь, 2004, 2006); «Актуальні питання дослідження фольклору Слобожанщини» (Суми, 2006); «Пушкінські читання» (Санкт-Петербург, Росія, 2005, 2006, 2007); «Культура народів України: література, мистецтво, релігія, народні традиції» (Тернопіль, 2007); Міжнародна наукова поетологічна конференція «Криза теорії» (Чернівці, 2007).

Особистий внесок здобувача. Дисертація, автореферат і публікації виконані автором самостійно.

Публікації. За темою дисертаційного дослідження надруковано 39 праць, із них 1 монографія (22,38 д.а.) та 38 статей (24 статті опубліковано в провідних наукових фахових виданнях України та Росії, 14 – у матеріалах конференцій).

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (471 позиція). Загальний обсяг дисертації – 434 сторінки, з них – 396 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У «Вступі» обґрунтовано актуальність і наукову новизну дисертації, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет, методи дослідження, теоретико-методологічну базу дисертації, окреслено теоретичну і практичну значущість роботи.



Перший розділ дисертації «Проблеми інтерпретації і вивчення архетипів» присвячений історії питання вивчення феномена архетипів і проблемі теоретичного визначення терміна.

У підрозділі 1.1. «Міф як культурна реальність» найдавніший культурний феномен розглядається з точки зору його “етичної”, медиативної функції. Це “прасхема”, яка містить у латентному вигляді всі мотиви, сюжетні блоки і концепти, що зустрічаються в усіх міфологіях світу, а в постміфічні епохи – у фольклорі й літературі. Міф як трансісторичний феномен і реальність культури – явище багатозначне. Він є способом масового, сталого світовідчуття і світобачення людини, онтологічною даністю, “реальністю” художньої фантазії. Це культурно-історична пам'ять людства, в глибині якої сформувалися основні властивості людського мислення. Внутрішній імператив міфу етичний. Він завжди корелює із “світовим законом”. Пізнавальний аспект міфології підпорядковується гармонізуючій, “справедливій” ролі, що орієнтує міф на таке розуміння світу, яке не допускає жодного прояву хаотичності. Звідси – медиативна функція міфу. Це вислів про предмет, що має відношення до фундаментальних начал космічного і земного буття. Минуле, як універсальне джерело міфу, зберігає прототипи й духовні сили, що продовжують підтримувати гармонію у природі, суспільстві, творчості. Традиція як безперервний процес розвитку форм словесного мистецтва демонструє наскрізний зв’язок художнього мислення з міфом. Найочевидніше цей зв’язок постає у традиційних сюжетах, мотивах та образах.

Універсальний характер сутності міфу та його вплив на формування людського мислення переконує, що він є його постійною властивістю. Визначаючи це положення як принципове в дослідженні міфу, ми водночас констатуємо наявність форм, структур, елементів міфу у фольклорі та літературі.

Розвиток культури це процес постійної зміни, оновлення (новаторство) і збереження, закріплення інформації (традиція). Загальні тексти культури можуть актуалізуватися в межах певних смислових інваріантів (архетипів), що уможливлює виявлення інваріантного тексту у контексті епохи, тобто при всій варіативності його тлумачень ідентичність самому собі. Отже, культурна пам'ять зберігається завдяки наявності певних константних текстів (міфів), інваріантних кодів (архетипів), має закономірний характер різноманітних трансформацій.



Підрозділ 1.2. «Архетип як науково-дослідницька проблема. Основні етапи вивчення архетипів» має методологічно-пропедевтичний характер. Тут визначаються основні напрями вивчення архетипів, аналізуються джерела архетипних теорій.

Спроби виявлення глибинних архаїчних основ, які з часів К.-Г. Юнга називають архетипами, робилися ще у Стародавній Греції. Вже тоді мова йшла про “першообрази”, “першоелементи”. Античні уявлення про першоджерела міфу розвивалися у подальші історичні періоди. Особливо плідним була межа XVIII–XIX століть, коли зароджувалися перші етнологічні дослідження (Дж. Віко, Ж.-Ф. Лафіто, Б. Фонтенель), а на літературній арені з’явилися преромантики і романтики. Ідею міфопоетичного (в дотермінологічному сенсі) формулює німецька романтична естетика (брати Шлегелі, брати Грімм, Ф. Крейцер, Ф. Шеллінг). Ідея Ф. Шеллінга про божественні «прототипи» мистецтва, до яких несвідомо звертаються міфотворці, знайшла подальший розвиток у теорії архетипів.

Вивчення проблеми архаїчної складової культури активізується у другій половині ХІХ століття в розвідках фольклористів і етнологів під впливом нових позитивістських ідей міфологічної школи (О. Афанасьєв, Ф. Буслаєв, М. Костомаров), компаративістики (Т. Бенфей, О. Веселовський). Висловлюються нові думки про ґенезу і сутність міфу, вказується на наявність універсальних першооснов мислення людини (А. Ленг, Е. Тайлор,). У реферованій дисертації аналізуються два основні джерела, від яких генетично походить теорія архетипів. Це ритуальна критика Дж. Фрезера і його учнів (кембріджська школа: Ф. Корнфорд, Г. Мюррей, Д. Уестон, Дж. Харрісон) і архетипна критика К.-Г. Юнга. В основу обох методологій покладено ідею про міф як про найважливіший феномен художньої діяльності людства, а також думка про загальні, єдині першооснови, що породжують феномен міфу. Вчення Юнга про колективне несвідоме і архетип фактично об’єднало історичну міфокритику з психологічним напрямом.

Основна ідея міфокритичних досліджень – визнання загальнолюдських здібностей, універсальних ідей та моделей (ідеї простору, часу, живого / неживого, життя / смерті, чоловічого / жіночого, лівого / правого). Вчених цікавлять глибинні архаїчні основи культури, універсальність і динаміка культурно-історичного процесу, механізм спадкоємності, циклічності, дифузії культури. К.-Г. Юнг поставив питання ментальної природи літератури, вказавши на основні особливості архетипів, спробував визначити поняття “архетип”. Архетипна концепція стала основою методології багатьох учених. Г. Мюррей одним із перших висловив думку про існування несвідомої літературною традиції7. Цю ідею активно розробляли М. Бодкин і Н. Фрай.

М. Бодкин цікавлять емоційно-психологічні моделі літературних жанрів та образів, їх психологічна метафоричність, що тяжіє до постійності. Найперспективнішим аспектом теорії М. Бодкин вважаються пошукові установки на зв'язок літератури через культурні моделі (”cultural patterns”) із реально існуючими ментальними орієнтаціями, а також ідентифікація сталих тематичних форм, моделей, зразків, “вічних образів”, “мандрівних сюжетів” тощо. Дослідниця підтримує ідею “поетичного несвідомого”.

Нові теоретично-літературні концепції архетипу з'являються у 1950-1980 роках. Н. Фрай найдокладніше охарактеризував архетип у теоретико-літературному аспекті, створивши переконливу концепцію літературного архетипу. Вчений пропонує нову критичну теорію на основі синтезу аналітичної психології з ритуально-міфологічним напрямом. Головні ідеї Фрая – циклічна схема розвитку світової літератури: від стародавнього міфу до міфу ХХ століття (“іронічного”) з одного “центру”, і думка про єдиний координуючий принцип, єдину концепцію, яка б сприяла потрактуванню різних літературних явищ як частин цілого. Такою універсальною концепцією, за Фраєм, є архетипна концепція. Вчений розглядає міф і ритуал, міф і архетип як абсолютну єдність. Ритуал – “корінь” оповіді, міф – оповідь, архетип – значення оповіді.

Міфологічний напрям в осмисленні архетипу отримав подальший розвиток у дослідженнях М. Еліаде, який звертається до архетипy і природи людської ментальності в її опорі на одвічну трагедійність історії та прагненням людини до “раю архетипів і вічного повернення”. Основна ідея наукових розвідок дослідника – виявити загальні риси в еволюції людської культури, знайти єдину ланку, що поєднує архаїку й сучасність. Такою ланкою у Еліаде є архетип і міф.

Одна з останніх теорій міфу, що вплинула на теорію архетипів, – теорія структуралістів. Французький етнолог К. Леві-Строс розробив “чуттєву” концепцію міфологічної свідомості, за допомогою якої пояснював походження міфології. З точки зору дослідника – це мислення принципово метафоричне, оперує готовим набором елементів, досягає своєї мети непрямими, обхідними шляхами за допомогою матеріалів до цього не пристосованих (бриколаж), розкриває смисл і сенс нескінченними трансформаціями. К. Леві-Строс прийшов до власного розуміння міфотворчості як колективної несвідомої діяльності. Співвідношенню інстинктивного і свідомого (Юнг) у наукових розвідках К. Леві-Строса відповідає співвідношення природи й культури.

Вітчизняне літературознавство звернулося до проблеми архетипів порівняно недавно. Проте сучасні теорії архетипів у вітчизняній науці також мають давні витоки, зокрема, досвід міфологічної і компаративістської шкіл ХІХ століття, дослідження етнологів (О. Анісімов, В. Богораз, О. Золотарьов, Ю. Францев, Л. Штернберг), класичних філологів (Я. Голосовкер, О. Лосєв, О. Потебня, І. Франк-Каменецкий, О. Фрейденберг), а також розвідки С. Аверінцева, М. Бахтіна, Ю. Лотмана, Є. Мелетинського, В. Проппа.

Стаття С. Аверінцева «”Аналітична психологія” К.Г. Юнга і закономірності творчої фантазії» стала фундаментом для вітчизняних дослідників проблеми архетипів. Вчений звернувся до проблеми “не індексного” виявлення архаїчних схем, мотивів, персонажів. Він підкреслив важливість таких феноменів як “першоелементи”, “прототипи”, “схеми”, “типи”, а також підтримав ідею дослідження архетипів у літературознавстві. С. Аверінцев розробив фундаментальні положення для сучасної архетипної науки, зокрема уявлення про архетип як комунікативну модель. Він звернув увагу на багаторівневу структуру архетипу. Стаття С. Аверінцева активізувала подальше вивчення архетипів у вітчизняній науці.

Сьогодні архетип розглядається як своєрідний синтез психобіологічної і культурної складових (Г. Грабович, І. Зварич, В Іванов, Я. Поліщук, І. Смирнов, В. Топоров). Намітилося розмежування різнорівневих видів архетипів. Український дослідник С. Пригодій вводить термін “ектип” – “людська реалізація архетипу”, що розуміється як “національно й індивідуально маркована якість”8. Архетип досліджується не тільки як психологічна (К.-Г. Юнг), міфологічна (Є. Мелетинський), але і як комунікативна модель (І. Смирнов, І. Зварич), як первинна модель ноосферичного рівня (А. Большакова).

Вчені доводять можливість несвідомого звернення письменників до міфологічних структур, ходів, форм, добре відомих і закріплених традицією; спостерігають прояв низки важливих типологічних та історичних закономірностей у сфері поетики, що прочитуються завдяки спробі комплексного наукового підходу з позицій загальної теорії комунікацій.


  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка