Таврійський вісник освіти



Сторінка17/19
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.14 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19

Коваленко І.В.


Вплив виразності мовлення на формування
мовної особистості

Сучасна лінгводидактика активно розробляє теоретичні засади й технологію формування всебічно розвиненої, духовно багатої мовної особистості, спроможної на соціальну адаптацію й репрезентацію власної індивідуальності засобами мови, насамперед рідної. Випускник загальноосвітньої середньої школи повинен засвоїти вироблені суспільством правила мовленнєвої комунікації та виражальні можливості мовних одиниць усіх рівнів, і, на думку В.Мельничайка, “чим більший запас виражальних засобів мови, яким володіє мовець, тим легше йому знайти ті, що можуть забезпечити адекватне відтворення змісту думки й ефективну реалізацію задуму” [6; 27]. Суттєву роль у зв’язку з цим відіграє не сама кількість засвоєних мовцем різних одиниць мови, а бездоганне володіння ними, що знаходить вияв у розумінні всіх граней кожної мовної одиниці, розмаїття її лексичних і граматичних значень, семантичних і стилістичних відтінків і в цілеспрямованому використанні діапазону її виражальних можливостей. М.Пентилюк наголошує на важливості свідомого засвоєння словникового складу національної мови - енциклопедії життя нації. “Засвоюючи лексику рідної мови, дитина пізнає духовні якості народу, риси його характеру, його душу, і це стає її надбанням. Рідна мова є для дитини генетичним кодом, що програмує її національну свідомість” [6; 27]. Мова є не тільки засобом пізнання та спілкування, але й формування та розвитку особистісних якостей. Як зазначає Г.Сагач, “…народ України повинен зростити духовну, високоморальну, інтелектуальну творчу особистість, відповідальну за мовленнєвий вчинок”[5; 33], людину, яка діє словом ефективно й переконуюче. Особистістю, здатною на мовленнєвий вчинок, є мовна особистість. Це поняття, вперше виділене й обгрунтоване російським ученим Ю.Карауловим (“Русский язык и языковая личность”, 1987 р.), в українській лінгводидактиці використовується на позначення особистості, яка виявляє високий рівень комунікативної компетентності, любить, шанує та береже рідну мову, є відкритою для розвитку та вдосконалення власного мовлення в усіх його формах, видах, стилях, жанрах. Формування мовної особистості визначено основною метою навчання української мови в школі (Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. Рідна мова. 5-11 класи. – К., 2001) та є актуальним у системі навчання вищих закладів освіти, насамперед педагогічних, що готують майбутніх учителів для роботи в умовах оновленої школи.

Однією з основних цілей навчання української мови на сучасному етапі розвитку шкільної освіти є формування комунікативних умінь, тобто умінь спілкуватися українською мовою, необхідних для майбутньої діяльності у всіх сферах суспільного життя. Враховуючи це слід пам’ятати, що не може бути людини, котра не могла б навчитися добре говорити. Будь-який учень повинен уміти:


  • читати художньо, тобто читати художні тексти напам’ять або за книгою, зберігаючи особливості стилю автора, правдиво і яскраво відтворюючи його творчий задум, колорит епохи тощо;

  • уміти говорити взагалі – вільно, просто (невимушено), доречно, точно, володіти багатством словника, архітектоніки тексту, інтонацій та ін.

Учні недостатньо усвідомлюють багатство і красу рідного слова, а тому й не володіють культурою спілкування, часто не можуть висловити власних думок, почуттів. Серед невичерпних запасів естетичних засобів мови насамперед є образність та виразність художнього мовлення, що передбачають уживання слів і словосполучень у метафоричному значенні і створення тропів, що виражається в інтонації, милозвучності, використанні звукоповторів, а також стилістичних фігур.

Мовна практика свідчить, що мовлення здатне збуджувати увагу, викликати інтерес людей сказаного чи написаного. Ці особливості культури мовлення називають виразністю. Виразність мовлення буде досягнута тоді, коли:



  1. мовна особистість мислить самостійно, не за шаблоном, змушує власну свідомість постійно працювати;

  2. мовець має щирий інтерес до того, про кого чи про що говорить або пише, коли він поважає і тему, і тих, для кого її повідомляє;

  3. коли автор мовлення добре знає мову, якою говорить (пише), усі її рівні, стилістичні ресурси і якщо в цій мові є достатній запас (вибір) потрібних засобів;

  4. коли мовець (автор) цілеспрямовано, свідомо добирає найбільш виразні саме в даній ситуації чи конкретному стилі мовні засоби.

Серед виражальних засобів насамперед слід виділити засоби художнього мовлення і виражальні засоби звукового мовлення. До перших належать тропи, слова звукового і зорового зображення, емоційно-оцінна лексика, синтаксичне конструювання тексту і т.д., до інших – сила виділення синтаксично вагомого слова, видозміни голосу, зупинки у мовленні, темп мовлення, емоційна тональність, що передає настрій, оцінку сприйнятого, моделює перспективу сприйняття тощо.

Оволодіння виражальними засобами звукового і художнього мовлення забезпечить його виразність, адже говорити виразно – значить добирати з арсеналу понятійних, емоційно-експресивних і навіть екстралінгвістичних засобів такі, що викликають діяльність уяви, тобто змушують бачити почуте і давати йому оцінку. Звичайно, це неможливо без правильності мовлення – тобто дотримання чинних норм, точності мовлення – тобто відчуття і відбору семантично найбільш точних і стилістично виправданих у даній ситуації мовних засобів, доречності мовлення – тобто його відповідності меті та умові спілкування. Отже, виразне мовлення – невід’ємна складова культури мовлення.

Виразність мовлення формується впродовж усього життя: і мовленням середовища (сім’ї, друзів, колег), і мовленням авторитетів (учителів, майстрів сцени, екрану та ін.), і художньою літературою, читання якої вголос – для себе і для слухача – виробляє не тільки чуття мови, а й чуття образу, емоції – “душі” тексту. Адже з допомогою мови люди передають свої почуття і переживання, захоплення і здивування, радість, горе тощо, які передбачають не лише комунікативні цілі, а й служать засобом самовираження [1; 141].

Спираючись на дослідження таких сучасних українських лінгводидактів, як Т.Донченко, В.Мельничайко, М.Пентилюк, К.Плиско, Л.Скуратівський, Г.Шелехова та ін., а також ураховуючи досягнення методики навчання російської та іноземних мов можна виділити такі актуальні з методичного погляду складові мовної особистості (модель цього поняття), на які здійснює вплив виразність мовлення:




Комунікативна

компетенція






Прагматична

компетенція






Предметна

компетенція


МО


Мовна

компетенція






Мовленнєва

компетенція











Інтелектуальний

розвиток








Акумулювання

мовних традицій






Духовне багатство




Рис.1. Модель мовної особистості

Мовна компетенція ґрунтується на значеннях мови як системи мовних одиниць, правил їх поєднання, вживання відповідно до функціональних можливостей та виявляється у володінні мовними уміннями й навичками на основі знань лінгвістичної теорії, засвоєння понять, передбачених змістом навчання. Мовна компетенція має двосторонній характер: вона об’єднує мову й мовлення і характеризує особистість як людину, що володіє мовою й вмінням користуватися виражальними засобами української мови.

Мовленнєва компетенція полягає в уміннях застосовувати знання мови на практиці, користуватися мовними одиницями, адекватними меті спілкування, і виявляється у володінні мовленнєвими уміннями й навичками на основі засвоєння мовленнєвознавчих понять.

Предметна компетенція складається на основі активного володіння загальною лексикою, яка є одним із джерел мовленнєвої виразності. Так звані «зображувальні засоби» мови – це засоби лексичні, а точніше, - лексико-семантичні. І епітет, і метафора, і метонімія спираються на слово, його семантику. Виразні можливості лексики пов’язані з її семантикою – найскладнішою, найрухомішою, найбагатшою по виразності галуззю мови. Достатньо так чи інакше обновити семантику слова, «оживити» її, як слово отримує ознаки виразності або починає брати участь разом з іншими у виразності висловлювання. Виразні можливості слова підтримують та посилюють актуалізацією його семантики, тобто таким застосуванням, яке співвідносить це слово з конкретними предметами або речами, діями або станами, ознаками або якостями, почуттями або уявами.

Прагматична компетенція – це можливість здійснення мовленнєвої діяльності, обумовленої комунікативними цілями. Прагматична компетенція передбачає відбір мовного матеріалу, вміння користуватися виражальними засобами української мови. Ця компетенція передбачає, що мовець здатний до спілкування і може реалізувати будь-яке висловлювання, враховуючи умови, при яких здійснюється акт говоріння (слухання, письма), статус адресата тощо. З іншого боку, прагматична компетенція – це відбір потрібних форм, в тому числі і варіантних, відбір типа мовлення, врахування функціонально-стильових різновидів [3; 82].

Комунікативна компетенція – широке поняття, що вміщує названі вище складові. Це – здатність користуватися мовою залежно від ситуації, особлива якість мовленнєвої особистості, яка набувається в процесі спілкування й спеціально організованого навчання, що передбачає вироблення таких основних умінь і навичок:

  • ефективно отримувати інформацію;

  • отримувати додаткову інформацію про співрозмовника (на основі знань про об’єктивні закономірності функціонування мови в суспільстві з метою визначення рівня соціально-культурного розвитку людини, її соціального статусу; на основі вмінь розрізняти відтінки інтонації та голосу співрозмовника, щоб оцінити його емоційний стан та вмінь інтерпретувати зміст його висловлювань і зрозуміти можливий підтекст);

  • досягати поставленої мети шляхом переконання співрозмовника й спонукання його до дії;

  • здійснювати позитивну самопрезентацію – тобто справляти приємне враження на співрозмовника або читача на основі володіння культурою мовлення.

Комунікативної компетенції учні поступово набувають у процесі формування комунікативних умінь і навичок.

Постійний інтелектуальний розвиток особистості забезпечується різними видами творчих, інтелектуальних завдань, зумовлених психічними й віковими особливостями учнів, організацією пошукової, дослідницької діяльності, яка б викликала інтерес і приводила до самостійних відкриттів.



Духовне багатство особистості ґрунтується на засвоєнні моральних норм, етичних правил, зокрема мовленнєвого етикету, відчутті причетності до багатої культури народу, яка відбивається й зберігається в мові та засобами мови входить у життя людини. Мова сама є частиною культури, духовності народу, вона постає дієвим засобом навчання у вигляді тексту як результату мовленнєвої діяльності. Свідоме, мотивоване та міцне засвоєння національної мови забезпечує акумулювання особистістю мовних традицій свого народу, робить людину здатною берегти, розвивати, передавати в спадок своєрідність мовленнєвої поведінки. Змодельоване в такий спосіб поняття мовної особистості та цільова настанова щодо її формування вимагають визначення пріоритетних підходів до навчання мови і найважливіших чинників реалізації поставленої мети.

Серед підходів до навчання мови, що найбільше сприяють формуванню мовної особистості, методисти називають комунікативно-діяльнісний та функціонально-стилістичний, яким підпорядковані інші, а саме: лінгвістичний, особистісний, психологічний, етнопедагогічний, культурологічний підходи (або аспекти). Реалізація провідних підходів передбачає дотримання закономірностей навчання мови, загальнодидактичних і часткових принципів, взаємодії способів і засобів навчання, гармонійного поєднання всіх суб’єктивних і об’єктивних складових технології уроку (мети, змісту й структури, методів і прийомів, особистості вчителя й учнів). Зважаючи на те, що комунікативне спрямування в навчанні мови з метою формування мовної особистості передбачає роботу з текстом як продуктом мовленнєвої діяльності, приділяємо велику увагу роботі над текстом, з метою виявлення основних видів виражальних засобів, з якими учень найчастіше зустрічається в художній літературі і які він буде використовувати під час усного висловлювання. При цьому потрібно навчити школяра визначати, які виражальні засоби властиві усному і писемному мовленні, а які засоби є універсальними.

Естетичний ефект на уроках рідної мови повинен досягатися за допомогою власне мовного матеріалу, його змістового і виражального навантаження. Великого значення у цьому плані набуває дидактичний матеріал, в основі якого лежать високохудожні зв’язні тексти, в яких можемо знайти велику кількість виражальних засобів, а також відповідно продумана тематика самостійних письмових робіт. Використання їх у певній системі сприяє активізації духовних сил школярів, підвищенню емоційного тонусу у сприйманні фактів дійсності, збагаченню мовленнєвої культури.


  1. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів, 1990.

  2. Методика навчання рідної мови в середніх навчальних закладах / За ред. М.І.Пентилюк. – К., 2000.

  3. Педагогическое речеведение. Словарь-справочник/ Под ред. Т.А.Ладыженской и А.К.Михальской. – М., 1998.

  4. Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика. – К., 1994.

  5. Сагач Г.М. Риторика. – К., 2000.

  6. Теорія і практика лінгвістичного аналізу художнього тексту. – Тернопіль, 1997.

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   19


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка